Розділ 4. Едді Дін сидів на стільці

Вежа

Едді Дін сидів на стільці. Стілець цей стояв у маленькій білій кімнаті. Це був єдиний стілець у маленькій білій кімнаті. В маленькій білій кімнаті було повно люду. В маленькій білій кімнаті стояв дим, хоч сокиру вішай. Едді був у трусах. Едді хотілося курити. Інші шестеро – ні, семеро – чоловіків у маленькій білій кімнаті були одягнені. Ці інші чоловіки стояли навколо нього, оточили його щільним кільцем. Троє – ні, четверо – курили сигарети.

Едді хотілося чесатися і смикатися. Едді хотілося стрибати і плигати.

Едді сидів спокійно, розслабившись, й дивився на чоловіків, що його оточували, з зачудуванням і цікавістю, так, наче його не доводило до сказу бажання прийняти дозу, наче він не шаленів від звичайнісінької клаустрофобії.

Причиною був інший, що перебував у його свідомості. Спочатку інший страшенно його лякав. Тепер він дякував Богові за те, що інший з ним.

Можливо, інший хворий, навіть на межі смерті, але в його хребті досить незламності, щоби ще й позичити цьому переляканому двадцятиоднорічному наркоманові.

– На ваших грудях дуже цікава червона мітка, – сказав один із митників. З кутика його рота звисала сигарета. В кишені його сорочки стирчала пачка. Едді думав, що якби йому вдалося взяти з цієї пачки сигарет п'ять, засунути їх усі до рота, вишикувавши в лінію, що тягнеться від кутика до кутика, усі їх запалити, глибоко затягнутися, то йому б полегшало на душі. – Вона схожа на смугу. Схоже, на її місці щось було приклеєне скотчем, Едді, а потім ти вирішив відірвати його і позбутися того, що він закріплював.

– На Багамах до мене причепилася алергія, – відповів Едді. – Я вам це вже казав. Тобто вже вкотре це повторюю. Я намагаюся зберегти почуття гумору, але з кожним разом це вдається мені все важче й важче.

– Пішов ти зі своїм сраним гумором, – сердито відказав йому митник. Цей тон Едді впізнав одразу. Так само звучав його власний голос, коли Едді півночі чекав на холоді продавця, а продавець не приходив. Бо ці типи теж були наркоманами. Тільки їхнім марафетом були такі, як він та Генрі.

– А дірка у тебе в пузі? Звідки вона, Едді? З публічного дому? – Третій митник показував на місце, де Едді поранився. Кров нарешті перестала сочитися, але натомість утворилася темно‑пурпурова булька, що от‑от лопне.

Едді показав на червону смугу від стрічки.

– Чешеться, – сказав він. І то була чистісінька правда. – На літаку я заснув – якщо не вірите мені, спитайте у стюардеси…

– А чому б це ми мали тобі не вірити, Едді?

– Не знаю. Вам часто доводиться стикатися з контрабандистами, які сплять, везучи наркотики? – Він замовк, даючи їм час обміркувати це, а потім простягнув руки вперед. Декілька нігтів були обламані. Інші – обгризені. Якось Едді зробив відкриття, що коли настає підхідняк, нігті стають улюбленою перекускою. – Мені якось вдавалося тримати себе в руках і не чесатися, але, мабуть, уві сні я добряче розпанахався.

– Або під кайфом. Може, це слід від голки? – Едді бачив, що вони кривлять душею. Варто лише один раз вколотися так близько до сонячного сплетіння – а це контрольна панель для нервової системи, – і ти вже не колотимешся більше ніколи.

– Дайте мені відпочити, – сказав Едді. – Ви так близько нахилялися до мого обличчя, коли роздивлялися зіниці, що я думав, ви збираєтеся поцілувати мене по‑французькому. І ви знаєте, що я не був під кайфом.

На обличчі третього митника з'явився вираз огиди.

– А ти непогано знаєшся на ширеві як для невинного ягняти, Едді.

– Чого не було в «Пороках Маямі», те я вичитав у «Друзі читача». А тепер скажіть мені правду – скільки ще разів мені доведеться повторювати одне й те саме?

Четвертий агент підняв маленький поліетиленовий пакет, всередині якого було кілька ниток.

– Це волокна. Ми чекаємо на підтвердження лабораторії, але й без того зрозуміло, що це таке. Це волокна клейкої стрічки.

– Перед тим, як поїхати з готелю, я не прийняв душ, – вчетверте сказав Едді. – Я засмагав біля басейну. Хотів позбутися висипки. Алергічної висипки. І заснув. Мені взагалі в біса пощастило, що я встиг на літак. Я біг мов навіжений. Дув вітер. Що там поналипало мені на шкіру, це вже я не знаю.

Інший митник простягнув руку і провів пальцем по шкірі з внутрішнього боку руки Едді, на три дюйми вище згину ліктя.

– Еге ж, а це не сліди від голки.

Едді відштовхнув руку.

– Москіти покусали. Я вам казав. Майже зажило. Боже праведний, ви ж самі бачите!

Вони бачили. Ця оборудка готувалася не вчора ввечері, а загодя. Едді перестав колотися у вену місяць тому. Генрі б так не зміг, і це була одна з причин, чому на завдання відправили Едді. Це мусив бути Едді. Коли йому неодмінно потрібно було вколотися, він коловся у ліве стегно, дуже високо, там, де ліве яєчко прилягало до шкіри ноги… як зробив це минулого вечора, коли бліда поганка приніс йому нормальний товар. Загалом він просто нюхав. А от Генрі це вже перестало вставляти. Едді не міг точно назвати почуття, які роїлися в ньому через це… то була якась суміш гордощів і сорому. Якби вони зазирнули туди, якби тільки відсунули яєчко вбік, він точно мав би великі проблеми. Ще серйознішою проблемою міг би стати аналіз крові, але вони не могли наважитися на такий крок, не маючи жодних доказів, – а саме доказів їм і бракувало. Вони знали все, а довести не могли нічого. Ось і вся різниця між «хотіти» і «мати», як сказала б його люба матуся.

– Москіти покусали.

– Так.

– А червона відмітана – це алергія.

– Так. Вона з'явилася в мене на Багамах. Тільки там усе було ще не так погано.

– Там вона у нього і з'явилася, – сказав один митник іншому.

– Еге ж, – відповів другий. – Ти йому віриш?

– Аякже.

– Ти віриш у Санта‑Клауса?

– Авжеж. Коли я був малим, то навіть один раз із ним сфотографувався. – Він зиркнув на Едді. – А у тебе є фотка знаменитої червоної мітки з того часу, коли ти ще не вирушив у свою маленьку подорож, Едді?

Едді не відповів.

– Якщо ти чистий, то чому відмовляєшся від аналізу крові? – знову втрутився перший митник, із сигаретою, що стирчала в кутику рота. Тепер вона догоріла майже до фільтра.

Зненацька Едді розлютився – просто осатанів. Він прислухався до голосу всередині.

«Давай», – одразу ж озвався голос, і Едді відчув не просто згоду – він відчув абсолютне схвалення. Так він почувався, коли Генрі обнімав його, куйовдив волосся на голові, плескав по плечу і казав: «Молодець, малий. Який же ти молодець. Тільки не задирай носа».

– Вам прекрасно відомо, що я чистий. – Він різко встав – так різко, що вони подалися назад. Він подивився на найближчого до нього митника з сигаретою в зубах. – І от що я тобі скажу, чувак: якщо ти негайно не забереш цього цвяха для гробу від мого обличчя, я його виб'ю.

Митник відступив назад.

– Ви вже перевернули цистерну з лайном на тому літаку. Господи, та у вас було стільки часу, що вже можна було тричі це зробити. Ви перерили всі мої речі. Я нахилився, і один із вас засунув мені в дупу найдовший у світі палець. Якщо перевірка простати – огляд, то це було проклятуще сафарі. Мені було страшно вниз подивитися – все боявся, що побачу, як з мого члена висовується ніготь того чувака.

Він обвів їх розлюченим поглядом.

– Ви побували в мене в дупі, ви рилися в моїх речах, я тут сижу в самих трусах, а ви пускаєте дим мені в обличчя. Хочете зробити аналіз крові? Ну добре. Ведіть сюди того, хто його зробить.

Вони щось промимрили і переглянулися. Здивовано. Стривожено.

– Але якщо ви хочете зробити це без санкції прокурора, – сказав Едді, – то нехай той, хто братиме кров, тягне з собою більше шприців і пробірок, бо я буду не я, якщо дамся сам. Я вимагаю, щоб сюди прийшов федеральний судовий чиновник і кожен з вас здав той самий клятий аналіз, і на кожній пробірці написали ваші прізвища й номери посвідчень, і їх передали тому чиновникові. І щоб вашу кров перевірили на те ж саме, на що ви будете перевіряти мою – на кокаїн, героїн, бензедрин, траву, мені це байдуже. А результати щоб потім відправили моєму адвокатові.

– Ти диви, АДВОКАТОВІ! – вигукнув один із митників. – Ви, засранці, завжди хилите до цього, правда, Едді? МІЙ АДВОКАТ з вами зв'яжеться. Я натравлю на вас СВОГО АДВОКАТА. Мене нудить від цього гівняного верзіння!

– Взагалі‑то, в мене поки немає адвоката, – сказав Едді, не покрививши душею. – Я не вважав, що він мені потрібен. Але ви, чуваки, змусили мене передумати. Вам нічого не обломилося, бо в мене нічого нема. Але ж рок‑н‑рол не закінчується, правда? Ви хочете, щоб я танцював? Чудово. Я станцюю. Але не сам. Ви у мене теж пострибаєте.

Запала довга гнітюча пауза.

– Містере Дін, я б попросив вас іще раз зняти шорти, – нарешті сказав один із них. Цей митник був старший за інших. Вигляд у нього був такий, наче він тут всіма командує. У Едді з'явилася думка – лише підозра, – що цей чувак нарешті допер, де можуть бути свіжі сліди від голки. Досі вони там не перевіряли. Обдивилися руки, плечі, ноги… а туди не заглядали. Надто впевнені були в тому, що він попався.

– Мені настобісіло знімати речі, опускати штани і жерти це лайно, – сказав Едді. – Або ви приводите сюди людину для взяття мого і вашого аналізу крові, або я забираюся звідси. То що ви оберете?

Знову мовчанка. А коли вони почали обмінюватися поглядами, Едді зрозумів, що переміг.

«Ми перемогли, – виправився він. – Як тебе звати, чувак?»

Роланд. А тебе Едді. Едді Дін.

А ти вмієш слухати.

Слухати і спостерігати.

– Віддайте йому одяг, – з огидою наказав старший і глянув на Едді. – Не знаю, що там у тебе було і як ти цього позбувся, але попереджаю: ми це з'ясуємо.

Старий обвів його пильним поглядом.

– Сидиш. Сидиш і мало не шкіришся від щастя. Від твоєї брехні мене не нудить. Блювати мені хочеться від тебе самого.

– Вас від мене нудить.

– Точно.

– Ну треба ж таке, – сказав Едді. – Фантастика. – Я сиджу тут, в тісній кімнатці, в самому лише спідньому, оточений сімома мужиками, у яких на стегнах висять пушки, і ви кажете, що це вас від мене нудить? Та у вас, я бачу, проблеми.

Едді зробив крок у його бік. Митник деякий час залишався на своєму місці, але щось у очах Едді – неймовірний колір, що здавався наполовину коричневим, наполовину блакитним – змусило його відступити до стіни.

– У МЕНЕ НЕМАЄ ТОВАРУ! – не своїм голосом закричав Едді. – ДАЙТЕ МЕНІ СПОКІЙ! ВІДЧЕПІТЬСЯ! ВІДВАЛІТЬ!

І знову запанувала мертва тиша. Потім старший повернувся і визвірився на когось:

– Ти що, глухий? Принеси його одяг!

На тому все й закінчилося.

– Думаєте, за нами хвіст? – радісно спитав таксист.

Едді повернувся до нього обличчям.

– Чому ви так вважаєте?

– Ви весь час дивитесь у заднє вікно.

– Про хвіст я навіть не думав, – зізнався Едді. Це була цілковита правда. Хвости він помітив першого ж разу, коли озирнувся. Не один хвіст, а кілька. Щоби переконатись у цьому, озиратися було не обов'язково. Лише пацієнти, випущені з лікарні для розумово відсталих, змогли б загубити таксі, в якому їхав Едді, у цей ранній травневий вечір: автомобілів на лонг‑айлендській естакаді було мало. – Просто вивчаю дорожній рух, от і все.

– Ага, – сказав водій. У деяких колах така дивна фраза неодмінно викликала б шквал питань, але нью‑йоркські таксисти рідко ставлять питання. Натомість вони сиплють твердженнями і, як правило, з поважним виглядом. Більшість таких тверджень починається так: «Ох уже це місто!» – ніби ці слова – релігійне звернення перед початком служби… хоча зазвичай так і є. Цей водій теж замість спитати сказав:

– Бо якщо ви справді думали, що за нами хвіст, то його нема. Я б його зразу засік. Ох уже це місто! Господи. Свого часу мені довелося переслідувати купу народу. Ви не повірите, скільки людей стрибало у мою машину й казало: «їдь за тою тачкою». Знаю, здається, що таке можна тільки в кіно почути, правда ж? Так і є. Але, як то кажуть, мистецтво наслідує життя, а життя наслідує мистецтво. Таке буває насправді! А щодо того, як позбутися хвоста, то це легко, якщо знаєш, як це робиться. Просто…

Бубніння таксиста стало лише тлом, на якому Едді, щоб кивнути у разі потреби, слухав рівно стільки, скільки необхідно. Якщо задуматися, то тріскотня водія насправді була досить потішною. Одним із хвостів був темно‑синій седан. Едді припустив, що він належить митниці. Інший – вантажний автофургон із написом «ПІЦА ВІД ДЖИНЕЛЛІ» на бортах. Там була також зображення піци, тільки піцою було усміхнене обличчя хлопчика. Усміхнений хлопчик плямкав губами, а під картинкою було гасло «ММММММ! Піца – СМАААААКОТА!» Але якийсь молодий художник‑урбаніст з балончиком фарби і примітивним почуттям гумору закреслив слово «Піца» і над ним друкованими літерами написав «ПИСЬКА».

Джинеллі. Едді знав тільки одного Джинеллі – той керував рестораном «Чотири отці». Піцерія для нього була допоміжною справою, гарантією безпеки перед аудиторами. Джинеллі і Балазар. Невіддільні одне від одного, як хот‑дог і гірчиця.

За початковим задумом, біля аеропорту на нього мусив чекати лімузин із шофером, який мав домчати його до Балазарового закладу – бару в центрі міста. Але, ясна річ, початковий варіант не передбачав двох годин у маленькій білій кімнатці, двох годин безперервного допиту, який йому влаштувала одна група митників, поки інша група спочатку спускала, а потім прочісувала вміст зливних цистерн літака, шукаючи велику партію контрабандних наркотиків, в перевезенні якої підозрювали Едді, чималу партію, яку не змиєш в унітаз і не розчиниш у воді.

Тож коли він вийшов назовні, лімузина, звісно, вже не було. Водій діяв за інструкцією: якщо перевізник не вийде з терміналу за п'ятнадцять хвилин після того, як його залишить решта пасажирів, притьмом мчати геть. Водій лімузина повівся обережно і не скористався телефоном в автомобілі, який міг прослуховуватися, бо працював на радіохвилях. Балазар, мабуть, подзвонив кому треба, з'ясував, що Едді вляпався, і приготувався до того, що в нього незабаром теж виникнуть проблеми.

Хай навіть Балазар визнавав, що Едді – кремінь, все одно наркоман залишався наркоманом. Не можна було розраховувати на те, що наркоман не зламається під тиском.

З усього цього випливало, що фургон піцерії запросто міг порівнятися з таксі, з його вікна могло висунутися дуло автомата, і після цього на задньому сидінні таксі залишилося б щось дуже схоже на закривавлену тертушку для сиру. Але Едді більше хвилювався б з цього приводу, якби його протримали чотири години, а не дві. А якби його тримали шість годин, то хвилювання було б значно сильнішим. Атак… дві години… він подумав, що Балазар все‑таки вирішить, що він тримав язика за зубами хоча б ці дві години. І захоче дізнатися, де його товар.

Насправді Едді весь час озирався назад, бо там були двері.

Вони вабили його до себе.

Коли митники наполовину вели, наполовину волочили його сходами до адміністративної будівлі аеропорту Кеннеді, він озирався через плече, і двері були на місці – неймовірно, але безсумнівно, беззаперечно реальні. Вони летіли в повітрі на відстані приблизно трьох футів. Крізь отвір він бачив, як на берег накочують хвилі й розбиваються об пісок, бачив, що день там почав хилитися до вечора.

Двері були наче картинка з секретом, у якій сховане ще одне зображення. Спочатку ви б не помітили його нізащо в світі, але щойно воно відкрилося вашим очам, не бачити його вже було неможливо, хай там як ви намагалися.

Коли стрілець раз чи два виходив без нього, двері зникали, і Едді охоплював страх. Він почувався наче дитина, в кімнаті якої вимкнули нічник. Уперше це сталося під час допиту на митниці.

«Мені треба піти. – Роландів голос прозвучав чітко, заглушивши собою питання, якими митники закидували Едді. – Мене не буде всього лише декілька хвилин. Нічого не бійся.

«Чому? – спитав Едді. – Чому ти йдеш?»

– Що таке? – спитав його один із митників. – Ти зненацька так перелякався.

Його справді огорнув раптовий страх, але цей бовдур все одно б не зрозумів, чого він боїться.

Він озирнувся через плече, і митники теж подивилися. І не побачили нічого, крім глухої білої стіни, обшитої білими панелями з проробленими в них отворами для притлумлення звуку; Едді побачив двері – як завжди, за три фути від себе (тепер вони були в стіні кімнати, рятівний люк, якого не бачив ніхто з допитувачів). Його поглядові відкрилося більше. Він побачив, що з хвиль вилазять якісь істоти, створіння, які виглядають так, наче зійшли з екрана, на якому демонструвався фільм жахів – з трохи переконливішими спецефектами, ніж вам хотілося б, настільки переконливими, що все здається справжнім. Схожі на мутантів – покруч креветки, омара і павука, – вони щось белькотіли, дуже дивне й моторошне.

– У тебе що, глюки? – спитав один із митників. – Жучків на стіні побачив, Едді?

Це було так близько до правди, що Едді мало не розреготався. Він зрозумів, чому чоловік на ім'я Роланд мусив повернутися. Роландова свідомість була в безпеці – принаймні поки що, – але істоти підбиралися до його тіла, і в Едді з'явилася підозра, що Роландові треба якомога швидше прибрати його з того місця, де воно лежало, інакше його душі буде нікуди повертатися.

Зненацька він наче наяву почув голос Девіда Лі Рота, що горлав пісню «У менеееее… нікого нема…», і цього разу справді розреготався. Просто не зміг втриматися.

– Що такого смішного? – спитав митник, котрий хотів дізнатися, чи не бачить Едді жучків.

– Уся ця ситуація, – відповів Едді. – Тільки вона не смішна, а якась дивна. Тобто якби це був фільм, то зрежисований Фелліні, а не Вуді Алленом, якщо ви тямите, про що я.

«З тобою все буде гаразд?» – спитав Роланд.

«Ага, все нормально. Будь спок, чувак».

Не розумію.

Займайся своїми справами.

А. Гаразд. Я ненадовго.

І раптом він зник. Просто зник. Розчинився, наче димок, такий прозорий, що його може розвіяти навіть найменший подув вітру. Едді знову озирнувся, не побачив нічого, крім пробуравлених білих панелей, – ні дверей, ні океану, ні моторошних монстрів, – і відчув, душа його завмирає. Не було жодного сумніву в тому, що це не галюцинації. Товар зник, а інших доказів Едді було не потрібно. Але Роланд… якось допоміг. Полегшив усе це.

– Хочеш, щоб я повісив там картину? – спитав один із митників.

– Ні, – відповів Едді й зітхнув. – Я хочу, щоб мене звідси випустили.

– Як тільки скажеш, куди подів геру, – сказав інший. – Чи це була кока? – І, як у пісеньці, все почалося знову: обертається вона й обертається, і ніхто не знає, де вона спиняється.

Через десять хвилин – десять дуже довготривалих хвилин – Роланд раптом з'явився в його свідомості. Щойно його не було, наступної миті він тут як тут. Едді відчув, що він страшенно змучений.

«Зробив свою справу? – спитав він.

«Так. Вибач, що примусив так довго чекати. – Пауза. – Мені довелося повзти».

Едді знову оглянувся. Дверний отвір повернувся, але тепер крізь нього було видно дещо інший пейзаж, і він зрозумів, що двері рушили слідом за Роландом так само, як і за ним тут. Від цієї думки Едді мимоволі здригнувся. Він наче був прив'язаний до цього чоловіка якоюсь надприродною пуповиною. Бездиханне тіло стрільця, як і раніше, лежало перед дверима, але тепер Едді дивився на довгу смугу узбережжя, що тягнулася до лінії припливу, де аж кишіло від потвор. Вони бродили туди‑сюди, гарикали і щось лопотіли. Щоразу, коли надходила хвиля, всі вони піднімали клешні. Вони були схожі на слухачів у тих старих документальних фільмах, де Гітлер говорить, а всі салютують руками «Sieg heil!» так, наче від цього залежать їхні життя (якщо подумати, то, мабуть, так воно і було). На піску Едді побачив звивисті сліди просування стрільця.

Поки він дивився, одне зі страхопудал з блискавичною швидкістю потягнулося вгору і вхопило морську пташку, що, на свою біду, пролітала надто низько над берегом. Два скривавлені шматки того, що було птахом, упали на пісок і навіть ще не перестали смикатися, як їх зжерли панцирні страховиська. Самотня біла пір'їна повільно злетіла вгору. Клешня перервала її політ.

«Господи Ісусе, – подумав Едді, вражений побаченим. – Ну й ножиці».

– Чому ви весь час озираєтеся? – спитав головний.

– Час від часу мені потрібна протиотрута, – відповів Едді.

– Від чого?

– Від вашої пики.

Таксист висадив Едді біля однієї з будівель у Кооперативному містечку, подякував за доларові чайові й поїхав геть. Якусь хвилину Едді просто стояв: в одній руці тримав сумку, пальцем другої руки – закинуту за плече куртку. В цій будівлі вони з братом винаймали двокімнатне помешкання. Задерши голову, він дивився на гранітний моноліт будівлі, зведеної в стилі цегляної коробки для крекерів і з таким самим смаком оформленої. Через безліч вікон вона нагадувала Едді тюремний блок камер, а її вигляд справляв на нього настільки ж гнітюче враження, наскільки Роланда – того, іншого – вражав.

«Ніколи, навіть у дитинстві, я не бачив такої високої будівлі, – промовив Роланд. – І їх тут так багато!»

– Еге ж, – погодився Едді. – Живемо, наче мурахи в мурашнику. Тобі цей будинок може подобатися, але скажу тобі, Роланде, він застаріває. Дуже швидко стає ветхим.

По шосе промчалася синя машина. Фургон піцерії повернув і під'їхав ближче до Едді. Той одразу напружився і відчув, як Роланд у його свідомості теж весь підібрався. Можливо, врешті‑решт вони вирішили його здихатися.

«Як щодо дверей? – спитав Роланд. – Може, вийдемо? У тебе є таке бажання?» Едді відчув, що Роланд готовий до будь‑якого розвитку подій, але його голос звучав спокійно.

«Поки що ні, – сказав Едді. – А раптом вони просто хочуть поговорити? Але будь напоготові».

Він відчував, що ці слова були зайвими, збагнув, що Роланд більш зібраний і готовий рухатися й діяти, навіть у глибокому сні краще, ніж Едді тоді, коли сон не йде на очі.

Фургон із личком усміхненого хлопчака на боці пригальмував у кількох кроках від нього. Вікно місця для пасажира вже опускалося, а Едді дожидався біля входу до свого будинку, точніше, очікував, щоб дізнатися, що ж звідти висунеться – обличчя чи дуло автомата. Довжелезна тінь Едді лежала перед ним на тротуарі, тягнучись уперед від кінчиків кросівок.

Вдруге Роланд залишив його самого приблизно через п'ять хвилин по тому, як митники нарешті здалися й відпустили Едді.

Стрілець поїв, але цього було не досить. Йому потрібна була вода, а понад усе – ліки. Поки що Едді не міг допомогти йому з ліками, яких Роланд справді потребував (хоча й припускав, що стрілець правий і Балазар міг би допомогти… звісно, якби захотів), адже звичайнісінький аспірин міг би принаймні збити лихоманку, жар якої Едді відчув, коли стрілець підійшов ближче, аби зняти верхню частину клейкої стрічки. Едді затримався перед кіоском для преси в головному терміналі.

Там, звідки ти родом, є аспірин?

Ніколи не чув про нього. Це чарівне зілля чи ліки?

По‑моєму, те і те разом.

У кіоску Едді купив упаковку сильнодіючого анацину. Потім зайшов у снек‑бар і взяв кілька довжелезних хот‑догів і надвелику «пепсі». Він уже почав мастити сосиски гірчицею та кетчупом (Генрі називав такі довгі хот‑доги «Ґодзилла‑догами»), аж раптом згадав, що їжа призначалася не йому. Звідки йому знати, а раптом Роландові не до смаку гірчиця й кетчуп? Може, він вегетаріанець. А ще ця хрінотінь може вбити Роланда.

«Вже надто пізно», – подумав Едді. Коли Роланд розмовляв з ним – і діяв, – то Едді знав, що все це відбувається насправді. Коли ж він мовчав, запаморочливе відчуття, що це сон – надзвичайно яскравий сон, який він бачив у літаку компанії «Дельта», рейс 901, що прямував до аеропорту Кеннеді, – неминуче поверталося.

Роланд казав йому, що може проносити їжу в свій світ. Стверджував, що одного разу вже зробив щось подібне, поки Едді спав. Едді не йняв віри, але Роланд запевнив його, що так і було.

«Все одно нам треба бути в біса обережними, – сказав Едді. – За мною стежать двоє митників. За нами. За тим, ким я зараз є, чорт забирай».

«Я знаю, що мусимо бути обережними, – відказав Роланд. – їх не двоє, а п'ятеро». Раптом у Едді з'явилося одне з найдиво‑вижніших відчуттів за все його життя. Він не водив очима, але відчув, що вони рухаються. Їх рухав Роланд.

Чоловік у футболці, що вигідно підкреслювала м'язи, розмовляв по телефону.

На лавці сиділа жінка й копирсалася в своїй сумочці.

Молодий чорношкірий, якого можна було б назвати навдивовижу вродливим, якби не заяча губа, яку хірург так і не зміг виправити повністю, роздивлявся футболки в кіоску, з якого не так давно вийшов Едді.

На перший погляд, у них не було нічого підозрілого, та Едді все одно розпізнав їх – для нього це було все одно що бачити приховане зображення в дитячому пазлі: щойно воно відкрилося твоєму поглядові, ти його вже не загубиш. Він відчув, як горять його щоки, бо саме інший вказав йому на те, що він мусив одразу помітити сам. Він побачив тільки двох. Ці троє були трохи вправнішими, але не надто. Погляд чоловіка, що розмовляв по телефону з уявним співрозмовником, був не відсутнім, а свідомим, сторожким, і саме до місця, де стояв Едді, весь час повертався погляд цього чоловіка. Жінка з сумочкою не знайшла в ній те, що шукала, але й шукати не перестала – просто безцільно перебирала її вміст. А покупець мав змогу оцінити кожну футболку на поворотній вішалці як мінімум дюжину разів.

Зненацька Едді знову відчув себе п'ятирічним хлопчиком, що боїться перейти вулицю без Генрі, який тримав би його за руку.

«Не зважай, – сказав Роланд. – І за їжу не турбуйся. Я їв жуків, коли деякі з них ще були достатньо живі, аби стрімко збігати вниз моїм горлом».

«Розумію, – відповів Едді. – Але це ж Нью‑Йорк».

Він відніс хот‑доги й содову на дальній кінець шинкваса і став спиною до головного вестибюля терміналу. Потім зиркнув угору, в лівий куток. Там висіло опукле дзеркало, витрішкувате, наче око гіпертоніка. У ньому він бачив усіх своїх наглядачів, але всі вони були надто далеко, аби помітити їжу й стакан содової, і це було на краще, бо Едді не мав жодного уявлення, що з ними станеться.

Поклади астин на м'ясні штуки. Потім тримай все в руках.

Аспірин.

Добре. Хоч педикольгіном назви, в'яз… Едді. Просто зроби це.

Він дістав анацин із запечатаного пакетика, який засунув було в кишеню, зібрався покласти його на один із хот‑догів, і тут його осяяв здогад, що Роланд, мабуть, матиме клопіт із тим, щоби зняти захисну плівку (яку Едді вважав захистом від отрути) з коробки, не кажучи вже про те, щоби її відкрити.

Тож він зробив це власноруч: витряс три пігулки на серветку, а після деяких вагань додав ще три.

Три зараз, три пізніше, сказав він. Якщо, звісно, буде це «пізніше».

Гаразд. Дякую.

А що тепер?

Тримай усе в руках.

Едді знову глянув у опукле дзеркало. Двоє агентів неквапом прогулювались у напрямку снек‑бару. Можливо, їм не сподобалося те, як була повернута спина Едді, а може, вони запідозрили, що відбувається якесь штукарство, і їм закортіло наблизитися, щоб пороздивлятися все краще. Якщо назрівали якісь події, то краще б їм поквапитися.

Він обхопив усе руками, відчуваючи тепло хот‑догів у м'яких білих булочках і прохолоду «Пепсі». Тієї миті він дуже нагадував чолов'ягу, що збирається віднести їжу дітлахам… а потім усе почало потихеньку щезати.

Він дивився вниз, розплющуючи очі дедалі ширше й ширше, поки не виникло відчуття, що вони ось‑ось випадуть і повиснуть на ниточках.

Крізь булки він бачив сосиски. Бачив «Пепсі» крізь стакан: вщерть наповнена льодом рідина повторювала контури стакана, якого вже не було видно.

Потім крізь довжелезні хот‑доги почала проступати пластикова поверхня шинкваса, а крізь «Пепсі» – біла стіна. Руки Едді плавно пересувалися назустріч одна одній, бо спротив між ними все зменшувався і зменшувався… і врешті‑решт вони зімкнулися, долоня до долоні. Їжа… серветки… «Пепсі‑кола»… шість пігулок анацину… усе, що було у нього в руках, зникло.

«Ні фіга собі», – тупо подумав Едді й швидко подивився в опукле дзеркало.

Дверний отвір зник… так само, як і того разу, коли Роланд щез із його свідомості.

«їж на здоров'я, друже», – подумав Едді… але ж хіба ця дивна чужорідна присутність у свідомості, що називала себе Ролан дом, була його другом? Це ще треба довести, чи не так? Щоправда, він урятував гузницю Едді, але це ще не означає, що він бойскаут.

І попри все, Роланд йому подобався. Лякав його… але водночас і подобався.

Едді підозрював, що з часом міг би полюбити його так само, як любив Генрі.

«Добре попоїж, незнайомче, – подумав він. – Добре попоїж, залишайся живий… і повертайся».

Неподалік лежали замащені гірчицею серветки, які залишив попередній відвідувач бару. Едді зіжмакав їх, на виході вкинув у корзину для сміття і пожував повітря, наче дожовуючи останній шматочок їжі. Прямуючи до вказівників «БАГАЖ» і «ДО НАЗЕМНОГО ТРАНСПОРТУ», він наблизився до чорношкірого чоловіка і навіть зміг удати, що відригує.

– Що, не знайшли підходящої футболки? – спитав Едді.

– Перепрошую? – Чорношкірий хлопець, що вдавав, буцімто він вивчає розклад відправлення літаків компанії «Америкен Ейрлайнз», повернувся до нього лицем.

– Я думав, ви шукаєте з написом: «ПОГОДУЙТЕ МЕНЕ, Я УРЯДОВИЙ СЛУЖБОВЕЦЬ», – сказав Едді й пішов далі.

Прямуючи до сходів, він помітив, що сумкорийка поспіхом закрила сумку й скочила на ноги.

Нічого собі, та це буде цілий супермаркетівський парад на день подяки.

День минув з біса цікаво, та Едді сумнівався, що він закінчився.

Коли Роланд побачив, що страховиська знову виходять із води (виявляється, їхні вилазки ніяк не були пов'язані з припливом – їх спричиняла темрява), він покинув Едді, щоби перемістити своє тіло, поки до нього не добралися ті ненажерливі створіння.

Він чекав, що буде боляче, і був готовий до цього. Біль так давно супроводжував його, що вони майже стали давніми друзями. Але його вразило те, як швидко посилювалася лихоманка і як стрімко танули сили. Якщо раніше він не був на порозі смерті, то зараз вона точно його спіткає. Чи було в світі в'язня щось настільки потужне, аби відвернути її? Можливо. Але якщо він не отримає ці ліки протягом наступних шести‑восьми годин, то це вже не матиме значення. Якщо все зайде надто далеко, то жодні ліки чи чари в тому або будь‑якому іншому світі не допоможуть йому одужати.

Іти він не міг. Доведеться повзти.

Він уже готувався вирушати, коли його погляд упав на покручений шматок липкої гидоти і пакети з диявольским порошком. Якщо порошок залишиться тут, омаромонстри точно порозривають пакети. А морський вітер розвіє порошок на всі чотири сторони. «Туди йому й дорога», – понуро подумав стрілець. Але цього він допустити не міг. Коли надійде час, Едді Дін опиниться по вуха в неприємностях, якщо не зможе віддати цей порошок. Блеф із людьми, подібними до цього Балазара (яким його уявляв собі стрілець), рідко залишався безкарним. Він захоче побачити товар, за який заплатив, а поки не побачить, то на Едді будуть спрямовані дула стількох револьверів, що хоч армію споряджай.

Стрілець потягнув до себе покручену мотузку з клейкої стрічки і перекинув її собі через шию. І поволі почав просуватися вгору узбережжям.

Він уже подолав повзком двадцять ярдів – цієї відстані було майже досить, аби вважати себе в безпеці, – коли раптом його осяяла жахлива (проте водночас і безмежно смішна) думка про те, що двері залишилися позаду. Навіщо ж, заради всього святого, він так мучився?

Повернувши голову, він побачив двері, але вже не внизу на узбережжі, а за три фути позаду себе. Якусь мить Роланд тільки й міг, що кліпати очима. Тепер він усвідомив собі те, що міг би раніше вважати суцільною маячнею, якби не лихоманка і не допит слідчих, які без кінця й краю засипали Едді питаннями: «Де ви, як ви, чому ви, коли ви?» (питання наче зливалися в нерівний хор із голосами повзучих потвор, що вибиралися на сушу з хвиль: Дед‑е‑чок? Дед‑е‑чам? Дид‑е‑чик?). Але це не маячня.

«Тепер двері рухаються разом зі мною, куди б я не подався. Так само, як і з ним, – подумав він. – Тепер вони всюди нас переслідують, наче прокляття, якого не позбутися довіку».

Все це здавалося настільки правдоподібним, що навіть не виникало сумнівів у істинності… так само, як і дещо інше.

Якщо двері у них за спинами зачиняться, то вже навіки.

«Коли це трапиться, – похмуро подумав Роланд, – він мусить бути на цьому боці. Зі мною».

«Та ти просто взірець добропорядності, стрільцю! – розсміявся чоловік у чорному. Схоже, він назавжди оселився в Роландовій свідомості. – Ти вбив хлопчика, пожертвував ним, і це дало тобі змогу впіймати мене і, по‑моєму, створити двері між світами. А тепер збираєшся видобути свою трійцю, одного по одному, і приректи їх на те, чого й сам собі б не побажав: на життя в чужому світі, де вони можуть загинути, наче звірі з зоопарку, випущені на волю».

«Вежа, – затято подумав Роланд. – Щойно я добудуся до Вежі й здійсню те, для чого я призначений, виконаю той фундаментальний акт відновлення чи спокути, який є моїм призначенням, тоді, можливо, вони…»

Але несамовитий регіт чоловіка в чорному, чоловіка, що був мертвий, але продовжував жити як голос заплямованої совісті Роланда, обірвав його думку на півслові.

Проте думка про зраду, яку він зважував, не могла відвернути його від наміченого.

Він насилу проповз іще десять ярдів, озирнувся і побачив, що навіть найбільші з повзучих потвор не могли забрести далі, ніж на двадцять футів вище лінії припливу. А він уже подолав утричі більшу відстань.

Тоді все добре.

Все погано, радісно озвався чоловік у чорному, і тобі це відомо.

Стули писок, подумав стрілець, і сталося диво: голос замовк.

Роланд запхнув пакети з диявольським порошком у тріщину між двома скелями і накрив їх жмутом пила‑трави, що росла тут в мізерних кількостях. По тому трохи перепочив, відчуваючи, як стугонить кров у голові, наче там пульсував гарячий плодовий мішок. Шкіру обсипало то жаром, то морозом. А потім стрілець вирушив назад, у інший світ, ненадовго залишивши смертоносну інфекцію позаду.

Коли він вдруге повернувся в своє тіло, воно перебувало в такому глибокому сні, що він подумав, а чи не настала кома… стан такого занепаду всіх функцій організму, що були моменти, коли він відчував, як свідомість вирушає в довгу путь повільного падіння в темряву.

Але стрілець змусив своє тіло прокинутися, копняками і стусанами вигнав його з темної печери, в яку воно заповзло. Він примусив серце битися швидше, змусив нерви знову відчути біль, що з шипінням просочився крізь шкіру і повернув організм до нестерпної дійсності.

Стояла ніч. Небо було всіяне зірками. Брутерботи, які купив йому Едді, були шматочками тепла в нічному холоді.

Їсти не хотілося, але він їх з'їсть. Проте спочатку…

Він подивився на білі пігулки, що лежали на долоні. Астин – так, здається, назвав їх Едді. Ні, не зовсім так, але Роланд не міг вимовити це слово так, як вимовляв його в'язень. Та в сутності своїй це були ліки. Ліки з іншого світу.

«Якщо я й сконаю від чогось з твого світу, В'язню, – похмуро подумав Роланд, – то радше від вашого зілля, ніж від ваших брутерботів».

І все ж йому доведеться спробувати. Це не ті ліки, які йому справді потрібні, – принаймні, так вважав Едді, – але вони можуть збити температуру.

Три зараз, три пізніше. Якщо, звісно, буде це «пізніше».

Він поклав три пігулки до рота, потім зняв кришку – зроблену з якоїсь дивної білої речовини, що не була ні папером, ні склом, а нагадувала і те, й те одночасно – з паперового стаканчика, в якому був напій, і запив ліки рідиною.

Перший же ковток так сильно вразив його, що якусь мить він просто лежав, спираючись на скелю і так широко розплющивши нерухомі очі, в яких відбивалося світло зірок, що будь‑який випадковий подорожній міг би прийняти його за мертвого. А потім почав жадібно пити, тримаючи стакан обома руками. Напій настільки поглинув його, що він майже не відчував пульсування болю в нагноєних обрубках пальців.

Солодкий! О боги, який солодкий! Який солодкий! Який…

І тут йому до горла потрапив маленький плаский кубик льоду. Поперхнувшись, стрілець закашлявся, вдарив себе у груди і виплюнув його. Тепер голову пронизав інший біль: той гострий біль, що з'являється, якщо дуже швидко випити щось крижане.

Він лежав нерухомо, відчуваючи, як сильно, наче розігнаний двигун, калатає серце, як швидко вливається в його тіло свіжа енергія, і у нього складалося враження, що він от‑от лопне. Не задумуючись над тим, що робить, він відірвав ще один шмат від своєї сорочки – скоро від неї не залишиться нічого, крім клаптя, що обвивається довкола шиї, – і поклав його собі на ногу. Коли напій закінчиться, він загорне у цей шмат лід і зробить компрес для пораненої руки. Але його розум був налаштований на інше.

«Солодко! – не вгаваючи, викрикував розум, намагаючись збагнути сенс цього слова чи переконати себе, що в ньому є сенс. Так само й Едді прагнув запевнити себе в тому, що інший – це жива істота, а не якийсь спазм головного мозку, за допомогою якого його друге «я» намагалося його надурити. – Солодко! Солодко! Солодко!»

У темному напої було повно цукру, навіть більше, ніж Мартен (за строгою аскетичною подобою якого ховався великий ненажера) клав собі у ранкову каву і в трактирі «Доунерс».

Цукор… білий… порошок…

Погляд стрільця помандрував до пакетів, прикиданих травою і тому ледь помітних, і він подумав, а чи, бува, речовина в цьому напої та порошок у пакетах – не одне й те саме. Він знав, що Едді чудово розумів його мову там, де вони були двома різними фізичними створіннями; підозрював, що якби, перебуваючи у власному тілі, переступив поріг і опинився у світі Едді (він усвідомлював, що це можливо… хоча якщо двері зачиняться за його спиною, то він залишиться там назавжди, так само, як і Едді залишиться тут, якщо вони поміняються ролями), то так само добре розумів би мову, якою розмовляють у тому світі. Перебуваючи в свідомості Едді, він дізнався, що мови двох світів перш за все подібні. Подібні, та не однакові. Тут сендвіч називався брутерботом. Там пошкребти означало знайти щось їстівне. Тож… хіба не можливо, щоб зілля, яке Едді називав «кокаїном», у світі стрільця називалося «цукром»?

Поміркувавши ще, він дійшов висновку, що це малоймовірно. Едді купив напій відкрито, знаючи, що за ним стежать Жерці Митниці. Крім того, Роланд відчув, що Едді заплатив за нього порівняно невеликі гроші. Навіть менше, ніж за м'ясні брутерботи. Ні, цукор не був кокаїном, та все одно Роланд не розумів, як хтось може потребувати кокаїну чи іншого забороненого зілля в світі, де так багато сильнодіючого цукру і де його можна купити так дешево.

Він знову подивився на м'ясні брутерботи і вперше відчув апетит… та з подивом і сором'язливою вдячністю зрозумів, що йому вже ліпше.

Напій? Це від нього йому покращало? Від цукру в напої?

Частково, можливо, що й так – але це лише незначна частка правди. З дитинства йому було відомо, що цукор може на деякий час додати сил тому, хто ослаб. Але втамувати біль чи загасити пожежу лихоманки в твоєму тілі, яке інфекція перетворила на палаючу піч, цукор не здатен. І все ж таки з ним відбулося саме це… досі відбувалося.

Гарячкове тремтіння припинилося. Піт на лобі почав висихати. Риболовні гачки, що з усіх боків вп'ялися в його горло, схоже, почали зникати. Неймовірно, але факт залишався фактом, і це була не вигадка та не видавання бажаного за дійсне (насправді стрілець протягом багатьох десятиріч не дозволяв собі такої легковажності, як видавання бажаного за дійсне). Пальці рук і ніг, яких уже не було, досі пульсували і палали від болю, але йому здалося, що навіть цей біль угамувався.

Роланд закинув голову назад, заплющив очі й подякував Богові.

Богові та Едді Діну.

«Будь обачним і не піддавайся своїм емоціям, Роланде, – заговорив голос з потаємних глибин його свідомості. То був не нервовий, хихотливий і цинічний голос чоловіка в чорному, не грубий голосище Корта. До стрільця наче долинув голос його батька. – Ти ж знаєш: те, що він зробив для тебе, було передусім потрібно йому самому, і так само добре тобі відомо, що ті люди, хай навіть і Інквізитори, певною мірою чи повністю були щодо нього праві. Він пропаща людина, і взяли його не тому, що він підступний чи мерзенний. У ньому є загартована сталь – це поза всіляким сумнівом. Але є й недолік – безвілля. Він наче Гекс, кухар. Гекс підсипав отруту в їжу неохоче… але це не стишило мученицькі крики тих, що помирали, коли їх пожирав пекельний вогонь. До того ж є ще одна причина стерегтися…»

Але Роланд і так знав цю причину – для цього голос йому був не потрібен. Він побачив її в очах Джейка, коли хлопчик нарешті почав розуміти своє призначення.

Будь обачним і не піддавайся своїм емоціям.

Добра порада. Ти завдавав собі лиха для того, щоб не почувати провини щодо тих, кому неминуче довелося б завдати лиха.

Пам'ятай про свій обов'язок, Роланде.

«Я ніколи й не забував про нього, – прохрипів він, а байдужі зорі холодно сяяли у височині, а морські хвилі з шелестом накочували на берег, а страховиська викрикували свої ідіотські питання. – Мій обов'язок – це моє прокляття. А який сенс проклятим звертати зі шляху?»

Він почав їсти м'ясні брутерботи, які Едді називав «догами».

Роланд не надто переймався думкою, що їсть собаку. Порівняно з рибою‑днецем ці штуки на смак були як помиї, але хіба мав він право скаржитися після такого казкового напою? Навряд. Поза тим, надто вже далеко зайшла гра, аби прискіпуватися до їжі. Він з'їв усе і повернувся туди, де зараз був Едді: в якусь магічну карету, що мчала металевою дорогою, запрудженою такими самими каретами… Їх були десятки, може, навіть сотні, і жодна з них не була запряжена конями.

Коли фургон піцерії зупинився, Едді весь підібрався, щоб бути напоготові. Роланд у його свідомості теж натягнувся, мов струна.

«Це просто ще один варіант сну Діани, – подумав Роланд. – Що в шкатулці? Золота чаша чи отруйна змія? І як тільки вона повертає ключ і кладе руки на кришку, лунає голос її матері: "Прокидайся, Діано! Час доїти корову!"»

«Добре, – подумав Едді. – Що з двох? Леді чи тигр?»

З пасажирського вікна фургона визирнув чоловік із блідим прищавим обличчям і великими нерівними, випнутими вперед зубами. Це обличчя було Едді знайомим.

– Здоров, Коле, – привітався він без особливого ентузіазму. За Колом Вінсентом сидів водій – Старе Страшко (так Генрі величав Джека Андоліні).

«Але Генрі називав його так тільки позаочі», – подумав Едді. Авжеж. Назвати Джека таким прізвиськом у вічі означало чудову нагоду врізати дуба. То був велетень із випуклим чолом троглодита і щелепою, що так само виступала вперед. З Енріко Балазаром його пов'язував шлюб із якоюсь родичкою… чи то племінницею, чи то двоюрідною сестрою, чорт її розбере. Гігантські ручища цупко тримали кермо фургона, наче лапи мавпи, що висить на гілляці. З вух стирчала жорстка волосяна щетина. Зараз Едді видно було тільки одне вухо, бо Джек Андоліні сидів у профіль і не озирався.

Старе Страшко. Але навіть Генрі (а Едді мусив визнати, що його брат не завжди був таким уже проникливим) ніколи б не помилився і не назвав би його Старим Бовдуром. Колін Вінсент був усього‑навсього пихатим хлопчиськом на побігеньках. А от під чолом неандертальця ховався такий гострий розум, що Джек був правою рукою Балазара. І Едді не сподобалося те, що Балазар прислав таку важливу людину. Аж ніяк не сподобалося.

– Здоров був, Едді, – відповів Кол. – Я чув, ти в щось вляпався.

– Нічого такого, з чим я не зміг би впоратися самотужки, – сказав Едді. Він упіймав себе на тому, що по‑наркоманському чеше по черзі то одну руку, то другу – поки його тримали в ув'язненні на митниці, він неймовірним зусиллям волі намагався не робити цього. І зараз примусив себе зупинитися і стояти спокійно. Але Кол усміхався, і Едді відчув, що його так і пориває зацідити кулаком у цю усміхнену пику, та так, щоби рука вийшла з того боку черепа. І якби не Джек, він би це зробив. Джек досі дивився просто перед собою, і здавалося, що він заглиблений у власні примітивні думки, породжені спогляданням світу в простих основних барвах і елементарних рухах – от і весь діапазон сприйняття, на який здатні люди з таким інтелектом (саме на таку невтішну оцінку наштовхував його зовнішній вигляд). Але Едді вважав, що Джек за один день бачив більше, ніж Кол Вінсент за цілісіньке своє життя.

– Що ж, добре, – мовив Кол. – Це добре.

Запала мовчанка. Кол дивився на Едді й усміхався, чекаючи знову побачити Танець Наркаша – коли вже врешті‑решт Едді почне чухатися й переступати з ноги на ногу, як дитина, якій припекло бігти до туалету. Але ще більше він очікував, коли ж Едді спитає: «Що трапилося? І до речі, у вас часом нема з собою ширева?»

А Едді тільки дивився на нього, але не чесався, навіть зовсім не рухався.

Легенький вітерець підхопив обгортку від шоколадного батончика і заходився ганяти її по паркувальному майданчику. Тишу порушував тільки її шелест і пихкання клапанів двигуна, що працював на холостому ходу.

Осміх на обличчі Кола помалу почав втрачати багатозначність.

– Сідай‑но, Едді, – сказав Джек, не повертаючи голови. – Давай проїдемося.

– Куди? – спитав Едді, наперед знаючи відповідь.

– До Балазара. – Джек навіть не глянув на нього, тільки на мить стиснув руки на кермі. На середньому пальці правої руки зблиснув велетенський перстень із суцільного золота, інкрустований оніксом, що випирав, наче око велетенської комахи. – Він хоче знати, де його товар.

– Товар у мене. Все ніштяк.

– Добре. Тоді у всіх усе гаразд, нема про що турбуватися, – сказав Джек Андоліні, але не повернув голови.

– Мені б хотілося спочатку піднятися нагору, – сказав Едді. – Перевдягнутися, побалакати з Генрі…

– І ширнутися, про це не забудь, – сказав Кол, широко розплившись в усмішці на всі свої великі жовті зуби. – От тільки ширнутися тобі, приятелю, нічим.

Дед‑е‑чим? – подумав стрілець у свідомості Едді, й обидва ледь здригнулися.

Побачивши це, Кол всміхнувся ще ширше. «Ну, нарешті, – промовисто говорила усмішка. – Старий добрий Танець Наркаша. А я вже було почав хвилюватися, Едді». Зуби, що оголилися, коли усмішка стала ширшою, були не кращими за ті, які він продемонстрував раніше.

– Чого це?

– Містер Балазар вирішив, що краще буде, якщо ваша, хлопці, квартира стоятиме прибрана, – сказав Джек, не повертаючи голови. Перед його очима і далі розгортався неймовірний світ, неймовірний для такої людини, як сформулювали б це пересічні спостерігачі. – На випадок, якщо хтось поткне туди носа.

– Наприклад, федерали з ордером на обшук, – додав Кол. – Його обличчя стирчало з вікна фургона і злобно шкірилося. Зараз Едді відчував, що Роландові теж хочеться зацідити кулаком у гнилі зуби, через які усмішка здавалася такою недоброю, чомусь навіть безутішною. Ця єдність почуттів його трохи підбадьорила. – Він найняв прибиральників, щоби вони помили стіни й пропилососили килими. І за цю послугу не візьме з вас жодного цента, Едді!

«А тепер ти спитаєш, що в мене є, – промовляла Колова усмішка. – О так, зараз ти поцікавишся, мій хлопчику. Бо навіть якщо кондитер тобі огидний, цукерки ти все одно любиш, правда ж? А тепер, коли ти знаєш, що Балазар наказав забрати твій персональний резерв…»

1 раптом Едді осяяла думка, неприйнятна і страшна водночас. Якщо заначки немає…

– Де Генрі? – різко спитав він, та так грубо, що Кол від здивування аж сахнувся.

Джек Андоліні нарешті повернув голову. Повертав повільно, так, наче цю дію він виконував дуже рідко і ціною неймовірних зусиль. Здавалося, ще трохи – і в товщі його шиї пролунає скрип незмазаних петель.

– У безпеці, – сказав він і так само повільно повернув голову у вихідне положення.

Едді стояв біля фургона піцерії, борючись із панікою, що невпинно наростала і зроджувала думку за думкою. Зненацька потреба ширнутися, яку йому досить добре вдавалося тримати на припоні, стала нездоланною. Він мусить вмазатися. Після дози він зміг би думати, взяти себе в руки…

«Негайно припини!» – прогримів Роландів голос у його голові, та так гучно, що Едді скривився (і Кол, помилково прийнявши гримасу болю й здивування на обличчі Едді за чергове маленьке па у Танці Наркаша, знову почав усміхатися). – Негайно припини! Весь потрібний контроль дам тобі я!»

Ти не розумієш! Це мій браті Мій брат, трясця його матерії Балазар забрав мого брата!

Ти говориш так, наче я ніколи не чув цього слова. Ти боїшся за нього?

Так! О Господи, так!

Тоді роби те, чого вони від тебе очікують. Плач. Скигли і благай. Проси цього свого ширева. Я впевнений, саме цього вони від тебе і чекають, і певен того, що в них воно є. Роби це все, переконай їху тому, що ти такий і є, і можеш не сумніватися, що всі твої страхи справдяться.

Не розумію, про що ти…

Я про те, що якщо ти покажеш їм, який ти слабак, то жити твоєму дорогоцінному братові залишиться недовго. Саме цього ти прагнеш?

Гаразд. Я заспокоюся. Може, це звучить непереконливо, але я буду спокійний і крутий.

Ти це так називаєш? Гаразд. Так. Будь крутим.

– Так ми не домовлялися, – сказав Едді, ігноруючи Кола і звертаючись просто до волохатого вуха Джека Андоліні. – Не тому я дбав про товар Балазара і тримав язика за зубами, в той час, як будь‑хто інший на моєму місці виклав би по п'ять імен за кожен рік зменшення терміну ув'язнення.

– Балазар вирішив, що твоєму брату з ним буде спокійніше, – сказав Джек, не повертаючи голови. – Він узяв його під своє крило.

– Що ж, добре, – сказав Едді. – Подякуйте йому від мене і скажіть, що я повернувся, його товар на місці і я можу подбати про Генрі так само, як Генрі завжди дбав про мене. Скажіть йому, що в мене в холодильнику стоїть шість банок пива, обкладених льодом, і коли Генрі повернеться, ми їх розіп'ємо, а потім сядемо в свою тачку, поїдемо в місто і завершимо оборудку так, як і має бути. Так, як домовлялися.

– Балазар хоче бачити тебе, Едді, – сказав Джек. Його голос був невблаганний і непохитний. Голова не поверталася. – Залазь у фургон.

– Засунь його собі туди, де не світить сонце, гівнюк, – сказав Едді і рушив до дверей свого будинку.

Іти було недалеко, але він спромігся подолати лише півшляху, коли рука Андоліні з паралізуючою силою обценьків ухопила його вище ліктя. Потилицею Едді відчував гаряче, мов у бика, дихання. Все це Андоліні проробив за той проміжок часу, який, на вашу думку (судячи з його зовнішності), знадобився б його мозку для того, аби переконати його руку повернути ручку дверей.

Едді повернувся до нього обличчям.

«Будь спокійним, Едді», – прошепотів Роланд.

«Я спокійний», – відповів Едді.

– Я міг би тебе вбити за таке, – сказав Андоліні. – Ніхто не сміє наказувати мені засунути щось у зад, особливо такі малі гівнюки‑наркоші, як ти.

– Хріна собачого вб'єш! – заверещав Едді – але цей крик був продуманим. Спокійний такий крик, могли б подумати ви. Вони стояли там, на пустирі поселення, що називалося Кооперативним містечком Бронкса, – темні фігури в жовтогарячому світлі західного сонця наприкінці весни, що стлалося по землі, і люди чули вереск, і чули слово «вбити», і якщо їхні радіоприймачі були ввімкнені, то вони робили гучність більшою, а якщо вимкнені – то вмикали на повну гучність, тому що так було краще. Безпечніше.

– Ріко Балазар не дотримав слова! Я через нього підставляв свій зад, а він за мене не заступився! Тому я тебе посилаю в сраку, і його пошлю туди так само, та кого завгодно пошлю, бля!

Андоліні мовчки дивився на нього. Його очі були такими темно‑карими, що здавалося, ніби колір просочився в білки, надавши їм жовтизни старого пергаменту.

– Якщо президент Рейган порушить дану мені обіцянку, я пошлю його в сраку, і хай він трахне сам себе!

Відлуння слів губилося в цеглі та бетоні. На гральному майданчику через дорогу стояв якийсь малий. Його шкіра на тлі білих бейсбольних шортів і високих кросівок здавалася смолисто‑чорною. Хлопець спостерігав за ними, згином ліктя злегка притискаючи баскетбольний м'яч до боку.

– Все сказав? – спитав Андоліні, коли відлуння повністю стихло.

– Так, – відповів Едді абсолютно буденним тоном.

– Добре, – сказав Андоліні. Він розчепірив пальці, що нагадували пальці людиноподібної мавпи, і посміхнувся… а коли він посміхався, одночасно відбувалися дві речі: по‑перше, ставав очевидним його шарм, настільки несподіваний, що це обеззброювало людей, а по‑друге, було видно, що він справді дуже розумний. Небезпечно розумний. – А тепер ми можемо перейти до справи?

Едді провів розчепіреними пальцями по волоссю, швидко схрестив руки, щоби можна було почесати обидві одночасно, і сказав:

– Мабуть, це буде краще, бо так ми далеко не заїдемо.

– Хай буде так, – сказав Андоліні. – Ніхто нікому нічого не казав, ніхто нікого не ображав. – І, не повертаючи голови, в тому самому ритмі додав: – Повертайся у фургон, ідіоте.

Кол Вінсент, що обережно виліз був із фургона через дверцята, які Андоліні залишив відчиненими, ретирувався так швидко, що аж головою вдарився. Він ковзнув уздовж сидіння і зсутулився на своєму старому місці, сердито потираючи маківку.

– Ти ж не можеш не розуміти, що, коли тебе заарештували митники, умови одразу змінилися, – розсудливо сказав Андоліні. – Балазар – поважна людина. Є інтереси, які він мусить захищати. Люди, яких йому потрібно охороняти. І якось так вийшло, що одним із цих людей виявився твій брат Генрі. Гадаєш, це все туфта. Якщо так, то краще подумай, у якому стані зараз Генрі.

– Генрі в порядку, – сказав Едді, не дуже в це вірячи і не в змозі зробити так, щоби голос його не видав. Він сам це відчував і зрозумів, що Джек Андоліні теж. Здавалося, всі ці дні Генрі постійно перебував під кайфом. Попіл сигарет, що падав йому на сорочки, попропалював у них дірки. Відкриваючи м'ясні консерви для Потсі, їхнього кота, він сильно порізав собі руку електричною відкривачкою. Едді не розумів, як узагалі можна порізатися електричною відкривачкою, але Генрі якось примудрився. Часом кухонний стіл був всуціль усіяний тим, що залишав після себе Генрі, а в раковині ванної кімнати Едді знаходив обвуглені почорнілі завитки.

«Генрі, – не раз казав він, – Генрі, тобі треба якось із цим зав'язувати, бо це вже виходить з‑під контролю, ти ж на межі, ще трохи – і тебе загребуть копи».

«Спокуха, малий, – відповідав Генрі, – не парся, я тримаю ситуацію під контролем». Але іноді, дивлячись на землисто‑сіре лице Генрі й застиглий погляд, Едді розумів, що Генрі жодну ситуацію вже ніколи не триматиме під контролем.

Те, що він хотів сказати Генрі й не міг, ніяк не було пов'язане з тим, заарештують Генрі чи їх обох. Насправді він хотів сказати: «Генрі, в тебе такий вигляд, наче ти шукаєш куток, куди можна було б заповзти і здохнути. Так мені здається, і я хочу, щоб ти це припинив, бісовий ти син. Бо якщо ти помреш, навіщо тоді жити мені?»

– Генрі аж ніяк не в порядку, – сказав Джек Андоліні. – Йому потрібен хтось, хто був би завжди напоготові й пильнував його. Йому потрібен – як це в тій пісні співають? Міст над буремними водами? Ось що потрібно Генрі. Міст над буремними водами. IlRoche і є тим мостом.

«Il Roche – це міст до пекла», – подумав Едді. А вголос сказав: – Це там ви тримаєте Генрі? В будинку Балазара?

– Так.

– Якщо я віддам йому товар, він поверне мені Генрі?

– І твій власний товар також, – відповів Андоліні, – не забувай про це.

– Інакше кажучи, домовленість знову набуває сили?

– Точно.

– А тепер скажіть мені, що так і буде. Ну ж бо, Джеку. Скажіть. Я хочу побачити, чи зможете ви це сказати з незворушним лицем. І якщо зможете, то я хочу побачити, наскільки видовжиться ваш ніс.

– Не розумію тебе, Едді.

– Авжеж, розумієте. Балазар вважає, що його товар у мене? Якщо так, то він, мабуть, дурний. Але наскільки мені відомо, він зовсім не ідіот.

– Я не знаю, що він там собі думає, – незворушно відповів Андоліні. – В мої обов'язки не входить знати, про що він думає. Він у курсі, що товар був у тебе, коли ти вилетів з Багамів, що тебе загребли на митниці, а потім відпустили, що ти тут, а не на шляху до «Райкерс», і він знає, що його товар мусить десь бути.

– А ще йому відомо, що митники облягли мене, як мокрий костюм – аквалангіста, бо це відомо вам, і ви надіслали йому якесь зашифроване повідомлення з рації у фургоні. Щось типу «З подвійним сиром, без анчоусів», правда, Джеку?

Джек Андоліні промовчав. Незворушний вираз не сходив з його обличчя.

– Тільки нічого нового ви йому не сказали, він і без вас усе знав. Це так, наче ти з'єднуєш точки на картинці, вже зрозумівши, що на ній зображено.

Андоліні стояв, освітлений золотистими променями західного сонця, що помалу починали палахкотіти помаранчевим, як язики полум'я у печі. Незворушний вираз так само не покидав його обличчя, він і далі мовчав.

– Він вважає, що вони мене завербували. Думає, що я у них на гачку, а я такий тупий, що так і висітиму. Та я його й не засуджую. Тобто, чому б і ні? Від наркоші всього можна сподіватися. Хочете подивитися, чи є на мені жучок?

– Знаю, що нема, – відповів Андоліні. – В мене у фургоні дещо є. Це така штука, схожа на копівську рацію, тільки вона ловить короткохвильові радіопередачі. І якщо їй можна вірити, то навряд чи ти стукач федералів.

– Та невже?

– Еге ж. То що, може, сядемо у фургон і гайда в місто?

– А у мене є вибір?

«Ні», – сказав Роланд у нього в голові.

– Ні, – відповів Андоліні.

Едді поплентався до фургона. Хлопець із баскетбольним м'ячем і досі стояв на другому боці вулиці. Його тінь була такою довжелезною, що нагадувала підйомний кран.

– Забирайся звідси, малий, – сказав Едді. – Тебе тут не було, ти нікого не бачив і нічого не чув. Чеши звідси.

Хлопець побіг геть.

Кол шкірився до Едді на всі кутні.

– Посунься, приятелю, – сказав Едді.

– По‑моєму, ти маєш сидіти посередині, Едді.

– Посунься, – повторив Едді. Кол подивився на нього, потім на Андоліні, шукаючи його підтримки. А той просто зачинив двері водія й нерухомо дивився перед собою, наче Будда, у якого сьогодні вихідний, залишивши їм самим вирішувати, хто де сидітиме. Кол знову зиркнув Едді в обличчя і вирішив поступитися йому місцем.

Вони поїхали в Нью‑Йорк. І хоча стрілець цього не знав (він тільки зачудовано витріщався на височенні будівлі, що далі, то все вищі й граційніші, мости, що сталевою павутиною з'єднували береги широкої річки, і повітряні диліжанси з пропелерами, які гули, наче дивовижні комахи, вироблені людськими руками), та місцем, до якого вони прямували, була Вежа.

Як і Андоліні, Енріко Балазар не думав, що Едді Діна завербували федерали. Як і Андоліні, Балазар це знав.

Бар був порожній. Табличка на дверях проголошувала «ЗАЧИНЕНО ТІЛЬКИ СЬОГОДНІ ВВЕЧЕРІ». Балазар сидів у себе в кабінеті, чекаючи, коли Андоліні та Кол Вінсент привезуть молодшого Діна. З ним були особисті охоронці – Клаудіо Андоліні (Джеків брат) і Чимі Дрето. Вони сиділи на дивані ліворуч від великого письмового стола, з приголомшеним виглядом спостерігаючи, як росте будівля, яку зводив Балазар. Двері стояли наостіж. За дверима був невеличкий коридор. Праворуч знаходилася задня частина бару, за яким була маленька кухонька, де готували кілька простих страв з макаронів. Ліворуч – кабінет бухгалтера і комора. У бухгалтерському кабінеті ще троє Балазарових «джентльменів» – так їх зазвичай називали – грали у вікторину «Щасливий випадок» з Генрі Діном.

– Добре, – пролунав голос Джорджа Бйонді, – тоді просте питаннячко, Генрі. Агов, Генрі? Генрі, ти чуєш? Земля викликає Генрі, ти потрібен землянам. Прийом, Генрі. Повторюю: прийом, Г…

– Я тут, я тут, – сказав Генрі. Він ледь‑ледь володів язиком, наче чоловік, який крізь сон каже дружині, що не спить, щоби вона залишила його в спокої ще хвилин на п'ять.

– Добре. Категорія – мистецтво і розваги. Питання таке… Генрі? Ану не смій куняти, ти, чмо!

– Я не сплю! – жалібно викрикнув Генрі.

– Добре. Питання звучить так: назвіть роман Вільяма Пітера Блетті, що мав шалену популярність, дія якого розгортається в Джорджтауні – фешенебельному передмісті Вашингтона, округ Колумбія, і в якому розповідається про молоду дівчину, одержиму дияволом?

– Джонні Кеш, – відповів Генрі.

– Ну ти й мудак! – заверещав Фігляр Постіно. – Та ти відповідаєш так на кожне питання! У тебе на все одна довбана відповідь – Джонні Кеш!

– Бо Джонні Кеш і є все, – серйозно відповів Генрі, й на мить, поки всі здивовано обдумували почуте, запанувала відчутна тиша… а потім пролунав неприємний вибух сміху: сміялися не тільки чоловіки в кімнаті, де був Генрі, але й двоє інших «джентльменів», що сиділи в коморі.

– Зачинити двері, пане Балазар? – тихо спитав Чимі.

– Та ні, все нормально, – відповів Балазар. Він був сицилійцем у другому поколінні, але говорив зовсім без акценту. Його мова не була мовою людини, яка здобула освіту на вулиці. На відміну від багатьох своїх побратимів по бізнесу, він закінчив середню школу. Ба навіть більше: протягом двох років він навчався в школі бізнесу Нью‑йоркського університету. Його голос, як і манера вести бізнес, був спокійним, культурним і американським, а зовнішність вводила всіх в оману так само, як і вигляд Джека Андоліні. Його чиста американська мова без акценту, почута вперше, майже завжди вганяла людей у ступор, наче вони щойно почули особливо вдалий уривок черевомовлення. На вигляд він скидався на фермера, господаря трактиру чи дрібного мафіозо, який досяг успіху не завдяки тому, що в нього є голова на плечах, а тільки через те, що опинився в правильному місці в правильний час. Його зовнішність нагадувала той тип, який розумаки попереднього покоління називали «Вусатим Пітом»: огрядний чолов'яга в селянському одязі. Цього вечора він був одягнений в скромну білу бавовняну сорочку з розстебнутим коміром (попід пахвами розпливалися плями поту) і прості сірі штани з саржі. Товсті ноги без шкарпеток були взуті в коричневі шкіряні туфлі без задників, такі старі, що вони більше скидалися на капці. На кісточках зміїлися багряно‑сині варикозні вени.

Чимі й Клаудіо захоплено спостерігали за ним.

Колись давно його називали IlRoche – Скеля. А дехто зі старожилів подосі так до нього звертався. У правій шухляді письмового стола, де інші бізнесмени зберігали блокноти, ручки, скріпки і тому подібне, Енріко Балазар завжди тримав три колоди карт. Але не для того, щоб грати.

Він використовував їх для будівництва.

Поиск по сайту: