АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Горщик із медом

Читайте также:
  1. История с Никомедом
  2. Настой кукурузных рылец с медом как мочегонное средство
  3. Настой с медом при атеросклерозе
  4. Отвар алтея с медом при желудочно-кишечных заболеваниях
  5. Сок черной редьки с медом

 

 

Детта залягла в тінистій розколині між двома похилими скелями, що нагадували двох старих, котрі так і скам'яніли, нашіптуючи один одному на вухо якісь дивні таємниці. Вона спостерігала, як Едді блукає схилами пагорбів, всіяними камінням, то піднімаючись угору, до сходячи вниз, і кричить до хрипу. Пушок на його щоках помалу перетворювався на бороду, і здалеку хлопця вже можна було прийняти за дорослого чоловіка, а от зблизька – ні (одного разу він підійшов так близько до неї, що вона могла просунути руку і вхопити його за щиколотку). Зблизька було видно, що він іще зовсім зелений пацан, до того ж смертельно змучений.

Одетта б відчула до нього жаль. У душі Детти ж не заворушилося нічого, там була тільки спокійна напружена готовність хижака на полюванні.

Щойно вона заповзла сюди, то відчула, що під руками щось потріскує, наче старе осіннє листя під час прогулянки в лісі. Коли очі звикли до темряви, Детта побачила, що це не листя, а крихітні кісточки маленьких тваринок. Колись тут була печера хижака, ласки чи тхора, котрий, судячи з пожовтілих кісток, давно пропав. Мабуть, він виходив уночі та йшов туди, куди вів його ніс – у глиб буєраків, де кущі й дерева росли густіше, – нюхом відчуваючи свою жертву. Вбивав її, пожирав, а рештки приносив у зубах сюди, аби було чим назавтра підживитися. І залягав у своєму барлозі, чекаючи на ніч, що знову принесе з собою час полювання.

Тепер у печері зачаївся більший хижак. Спочатку Детта замишляла зробити, по суті, те саме, що й попередній мешканець: дочекається, поки Едді засне (а в тому, що він засне, сумнівів майже не було), а потім уб'є його й затягне труп сюди. А заволодівши обома револьверами, вона зможе відповзти назад, до дверей, і почекати повернення Справжнього Мерзотника. Спершу вона замислила вбити Справжнього Мерзотника, щойно розправиться з Едді. Але на цьому далеко не заїдеш, правда ж? Якщо у Справжнього Мерзотника забрати тіло і йому нікуди буде повертатися, то Детта не зможе вшитися звідси назад до свого світу.

Чи вдасться змусити Справжнього Мерзотника переправити її назад?

Може, ні.

А може бути, що й так.

Якщо він знатиме, що Едді досі живий, то, може, й пощастить.

А в зв'язку з цим у Детти зродилася нова ідея.

 

 

Детта була надзвичайно хитрою. А ще (хоча, почувши таке від стороннього, вона б розсміялася просто йому в обличчя) Детта була надзвичайно невпевненою в собі. Непевність змушувала її приписувати хитрість кожному, з ким вона зустрічалася на своєму шляху й за ким визнавала рівень інтелекту, наближений до її власного. Саме такою людиною вона вважала стрільця. Зачувши постріл, вона визирнула зі своєї криївки й побачила димок, що піднімався від дула стрільцевого револьвера (тепер єдиного, що в нього залишився). Роланд перезарядив зброю, кинув її хлопцеві та одразу після цього зайшов у двері.

Детта знала, що це мусить означати для Едді: врешті‑решт, не всі патрони підмокли, і револьвер захистить його. Але вона була також у курсі щодо того, що це мусило означати для неї (звісна річ, Справжньому Мерзотникові було відомо, що вона стежить за ними – навіть якби вона проспала початок їхньої з Едді балаканини, то все одно постріл її розбудив): тримайся від нього подалі. Він всадить у тебе кулю.

Але чорти часом діють тонко.

Якщо та міні‑вистава була розіграна для її очей, то хіба не може статися так, що у Справжнього Мерзотника з'явився інший задум, щось таке, чого не повинні знати ні вона, ні Едді? Мерзотник міг не просто думати: «Якщо вона побачить, як стріляє цей револьвер, то раптом подумає, що той, який вона забрала в Едді, теж вистрілить»?

А що, як він додумався, що Едді може заснути? Хіба йому не стане клепки здогадатися, що їй тільки цього й треба, що вона тільки й чекає слушної миті, коли можна буде забрати револьвер і відповзти у захисток пагорбів?

Так, той Мерзотник міг усе передбачити. Як для біломазого, то він був розумний. Досить тямущий, аби зрозуміти, що Детта збирається взяти гору над цим малим білошкірим тюхтієм.

Отож, могло бути так, що Справжній Мерзотник навмисно зарядив цей револьвер негодящими набоями. Одного разу він уже її надурив, то хіба це не може статися вдруге? Цього разу Детта діяла обережніше: перевірила гнізда барабана на предмет порожніх гільз. На вигляд патрони були справжні, та це не означало, що так і є. Він би не дозволив собі так ризикувати: а раптом один із них виявиться достатньо сухим і спрацює? Мабуть, він щось із ними там намудрував. Адже з револьверами Справжній Мерзотник був на «ти». А нащо йому, виникає питання, це потрібно? Ну як же, аби надурити її й змусити себе виказати, от нащо! А тоді вже Едді зможе прицілитися в неї з револьвера зі справжніми набоями, і, яким би він не був утомленим, вдруге своєї помилки не повторить. І саме тому, що він утомлений, Едді докладе всіх зусиль, аби не припуститися тієї самої помилки.

«Непогано придумав, біломазий, – подумала Детта, сидячи в своїй затіненій печері, в цій тісній, але досить затишній криївці, де підлога була вкрита килимом трухлявих і напівзогнилих кісток маленьких тварин. – Але на цю чортомрячину я не поведуся».

Врешті‑решт вона не мусить стріляти в Едді. Все, що їй потрібно зараз, – чекати.

 

 

Єдине, чого вона боялася, – що стрілець повернеться раніше, ніж засне Едді. Проте його досі не було. Обім'якле тіло біля підніжжя дверей не ворушилося. Можливо, шукаючи собі ліки, він у щось вляпався – у щось, не пов'язане з ліками. Такі, як він, натрапляють на неприємності так само швидко, як сучка під час тічки – на хтивого кобеля.

Протягом двох годин Едді шукав жінку, яку називав Одеттою (о, як же вона ненавиділа звучання цього імені!), никаючи низькими схилами пагорбів вгору‑вниз, і кричав доти, доки не зірвав собі голос.

Врешті‑решт Едді зробив те, на що вона очікувала: спустився вниз, до маленького клину, що лишився від узбережжя, і сів біля коляски, з нещасним виглядом роздивляючись навколо. Торкнувся колеса візка – лагідно, наче погладив. А потім рука знесилено впала, й Едді видобув із себе глибоке зітхання.

Від цього видива в горлі у Детти занило від тупого болю. Ніби блискавка під час літньої грози, біль пронизав її голову від скроні до скроні, і наче якийсь голос покликав її… покликав чи вимогливо щось зажадав.

«Е ні, нічого тобі не обломиться, – подумала Детта, гадки не маючи, про кого йдеться і з ким вона розмовляє. – Цього разу не вдасться, не зараз. Не зараз, а може, і взагалі ніколи». Блискавиця болю знову розітнула голову, і Детта стисла руки в кулаки. Обличчя теж стислося до розмірів кулака, скривилося в гримасі зосередження – дивовижний вираз, здатний прикувати до себе погляди, суміш потворності й майже блаженної рішучості.

Біль не повернувся. І голос, який час від часу промовляв крізь той біль, теж стих.

Детта чекала.

Ось Едді підпер голову кулаками. Але невдовзі вона все одно почала хилитися на груди, кулаки ковзнули вгору. Детта чекала, її чорні очі палали вогнем.

Голова Едді смикнулася. Він насилу звівся на ноги, побрів до води й поплескав собі в обличчя.

«Хороший білий хлопчик, правильно робиш. Як же ж прикро, що тут нема таблеток від сну, а то ти б їх наковтався, правда?»

Едді сів, тепер уже у візок, але потім вочевидь збагнув, що сидіти в ньому надто зручно. Довго‑предовго дивився у відчинені двері («що ти там бачиш, білюнчику? Як хочеться знати! За таке Детті й двадцятки не шкода»), а потім знову гепнувся дупою на пісок.

І ще раз підпер голову руками.

Скоро голова знову почала хилитися донизу.

І цього разу не піднялася. Едді опустив підборіддя на груди, й навіть крізь звуки прибою до неї долинали звуки: він хропів. Вже скоро він завалився на бік і згорнувся калачиком.

Детта відчула підступний удар жалю до білого хлопця, що лежав там, унизу, й це було дивно, огидно і страшно водночас. У нього був вигляд малого шмаркача, що в новорічний вечір силкувався не спати до півночі, та не спромігся. А тоді вона згадала, як вони зі Справжнім Мерзотником намагалися її отруїти їжею та дражнили м'ясом, в останню мить вириваючи його в неї з‑під носа… і робили це доти, доки не перепудилися, що вона може вмерти.

«Якщо вони злякалися, що ти помреш, то навіщо їм узагалі було тебе труїти?»

Це питання злякало їй так само, як миттєвий укол жалю. Детта не звикла піддавати свої дії сумнівам, а на додачу до всього голос, що вимовив це питання, здавалося, належав зовсім не їй.

«Вони не збиралися вбивати мене отруєним хавчиком. Просто хотіли, аби мене нудило. А поки б я ригала і стогнала, вони б сиділи там і реготали. Ось так».

Почекавши двадцять хвилин, вона повзком рушила до берега, підтягуючись сильними руками, звиваючись гадюкою, не зводячи погляду з Едді. Вона б ще почекала годину чи хоча б півгодини – варто було б дати малому сцикунові заснути глибше. Та чекання було розкішшю, якої Детта просто не могла собі дозволити. Будь‑якої миті міг повернутися Справжній Мерзотник.

Підповзаючи ближче до місця, де лежав Едді (він і досі хропів, як бензопила, що от‑от заглухне), вона підібрала уламок скелі, досить гладенький з одного боку й достатньо зазубрений – з другого.

Відчуваючи долонею гладенький бік каменя, Детта по‑зміїному поповзла до Едді. Очі несамовито світилися жагою вбивства.

 

 

Деттин план був брутально простим: завдавати Едді нищівних ударів зазубреним боком каменя, доки він не буде мертвий, як той камінь. Потім забрати револьвер і чекати на повернення Роланда.

Коли він сяде на землю, вона запропонує йому вибір: забрати її назад у той світ, звідки він її витяг, чи відмовитися й померти. «Тобі все одно зі мною хана, дорогенький, – скаже вона, – а твій любчик мертвий, і все, про що ти тут теревені правив, накрилося мідним тазом».

А якщо револьвер, якого Справжній Мерзотник дав Едді, не вистрелить (таке могло бути, їй ще ніколи не стрічався чоловік, до якого вона б почувала стільки ненависті й страху, як до Роланда, і в його підступності вона теж не сумнівалася), Детта приб'є його так само, як Едді. Урехає каменем чи голими руками придушить. Стрілець був хворий, і двох пальців на руці йому бракувало. Вона з ним упорається.

Але, коли Детта вже наблизилася до Едді, її навідала тривожна думка. То було ще одне питання, і здавалося, що його ставить чийсь чужий голос.

«А раптом він дізнається? Дізнається, що ти зробила, тієї ж миті, коли ти вб'єш Едді?»

«Ні фіга він не дізнається. Не до того йому буде, він же там зайнятий пошуком своїх ліків. І перепихаловом, наскільки мені відомо».

Чужий голос не відповів, однак зерно сумніву зумів зронити. Детта чула, про що вони говорили, думаючи, буцімто вона спить. Справжньому Мерзотникові щось було треба. Що саме – Детта не знала. Йшлося про якусь вежу, от і все, що вона зрозуміла. Може, Справжній Мерзотник думав, що в цій вежі повно золота, діамантів чи якихось інших скарбів. Сказав, що вона, Едді та ще якийсь один потрібні йому, аби до неї дістатися. Детта здогадалася, що, мабуть, так і є. Інакше навіщо б тут бути цим дверям?

Якщо це все чари і вона вб'є Едді, то Роланд може дізнатися. Якщо вона обірве йому шлях до вежі, то, може, знищить єдине, заради чого живе той біломазий мудак. А знаючи, що в нього більше нема мети всього життя, мудак буде здатний на все, бо йому буде на все насрати.

Від думки про те, що може статися, коли Справжній Мерзотник повернеться в такому стані, Детта здригнулася.

Але якщо не вбивати Едді, то що їй тоді робити? Вона могла б забрати револьвер, поки Едді спить, але повернеться Справжній Мерзотник, і як вона впорається з ними обома?

Детта просто не знала.

Їй на очі трапився візок. Детта вже почала було відводити погляд, але швидко передумала. У шкіряній спинці коляски була глибока кишеня. З неї визирав кінець мотузки, якою мудаки прив'язували її до візка.

Глянувши на неї, вона зрозуміла, як треба все зробити.

Детта змінила напрямок і поповзла до непорушного тіла стрільця. Вона хотіла дістати все необхідне з рюкзака, який він величав «кошелем», потім якомога швидше дістати мотузку… але від побаченого в дверному проході на мить закам'яніла.

Як і Едді, Детта вважала, що все це схоже на кіно… от тільки нагадувало воно якусь кримінальну телепередачу. Дія відбувалася в аптеці. Перед Деттиними очима стояв аптекар, наляканий до смерті. І Детта дуже добре його розуміла. Просто йому в обличчя дивилося дуло револьвера. Аптекар щось белькотів, але його голос здавався далеким і спотвореним, наче долинав крізь відбивач звуку. Детта не могла сказати, що то було. Хто тримає револьвера, їй також не було видно, та й особливої потреби в цьому не було, правда? Вона й так знала, хто грабіжник.

Справжній Мерзотник, ось хто.

«Він там може бути сам на себе не схожий, там він може навіть на куций мішок лайна скидатися, може навіть бути чорним братом, але всередині точно він. А швидко він роздобув другу пушку. Закладуся на що завгодно, він їх скрізь миттю знаходить. Давай ворушися, Детто Волкер».

Вона відкрила Роландів кошель, і звідти долинув слабкий ностальгічний аромат тютюну, що колись там зберігався, але вже давно закінчився. Певним чином цей кошіль нагадував дамську сумочку, на перший погляд напхану чортзна‑чим… але, придивившись ближче, можна було зрозуміти, що це похідний набір чоловіка, готового практично до будь‑якої несподіванки.

Детта чомусь подумала, що Справжній Мерзотник уже давно перебуває на шляху до тієї своєї Вежі. Якщо так, то лишалося тільки чудуватися, скільки в цьому кошелі ще мотлоху, до того ж старезного.

«Ворушися, Детто Волкер».

Детта дістала потрібне і беззвучно, по‑зміїному поповзла назад до візка. Добувшись до коляски, вона сперлася на одну руку й витягла мотузку з кишені, наче рибалка, що змотує волосінь. Щомиті вона кидала погляд на Едді, аби впевнитися, що він спить.

Він так не поворухнувся, поки Детта не накинула йому на шию петлю та не затягнула її туго.

 

 

Щось потягло його назад, і спершу Едді подумав, що він досі спить та бачить нічне жахіття про те, як його ховають живцем чи душать.

А потім відчув біль від петлі, що врізалася йому в горло, й тепло слини, яка потекла підборіддям, коли йому забракло повітря. То був не сон. Він учепився пальцями за мотузку і спробував зіп'ястися на ноги.

Але Детта своїми сильними руками смикнула його ще дужче. З глухим звуком Едді впав на спину. Обличчя почало наливатися багрянцем.

– Ану припини мені! – засичала Детта десь позаду нього. – Якщо ти вгаснеш, я тебе не вбиватиму. А не заспокоїшся – придушу!

Едді опустив руки й спробував лежати непорушно. Петля з ковзким вузлом, яку Одетта накинула йому на шию, трохи ослабла, даючи змогу втягувати тоненький пекучий струмок повітря. Сказати можна було тільки одне: так краще, ніж узагалі не дихати.

Коли панічне биття серця трохи втишилося, Едді спробував роззирнутися навколо себе. Петля миттєво затяглася тугіше.

– Не раджу. Просто сиди і втикай у вид на океан, біломазий. Це все, що ти зможеш собі дозволити.

Едді знову подивився на океан, і вузол петлі ослабився рівно настільки, аби він знову зміг потроху втягувати в себе ті жалюгідні пекучі ковтки повітря. Ліва рука нишком потяглася до пояса штанів (але Детта помітила цей рух і, хоча йому було не видно, глумливо вишкірилася). Там нічого не було. Вона забрала револьвер.

«Вона підповзла до тебе, поки ти спав, Едді. – Авжеж, то був голос стрільця. – Тепер уже нема сенсу казати, що я тебе попереджав, але… Я тебе попереджав. Ось що робить кохання – накидає тобі петлю на шию, а за спиною опиняється божевільна з двома револьверами».

«Але якби вона справді хотіла мене вбити, то вже давно б це зробила. Поки я спав».

«А як ти думаєш, Едді, що вона збирається зробити зараз? Вручити тобі путівку штибу «все включено» на двох до Діснейворлда?»

– Послухай, – сказав Едді. – Одетто…

Щойно це ім'я злетіло з його вуст, петля знову туго затяглася.

– Ану не смій мене так називати! Ще раз так мене назвеш, і все, тобі кранти, більше нікого взагалі ніяк називати не будеш. Мене звати Детта Волкер, і якщо ти хочеш й далі втягувати в себе повітря, ти, гівно вибілене, краще затям це собі!

Едді хрипів, задихався й розчепіреними пальцями хапався за петлю. Перед очима, наче квіти зла, почало великими чорними плямами розпускатися ніщо.

Нарешті удавка навколо шиї Едді знову трохи ослабла.

– Допхав, біломазий?

– Так, – спробував відповісти він, та вдалося лише прохрипіти.

– Тоді скажи ще раз. Назви моє ім'я.

– Детта.

– Повністю! – В голосі бриніли небезпечні нотки істерії, й Едді порадів, що не бачить зараз її обличчя.

– Детта Волкер.

– Добре. – Вузол трохи ослаб. – А зараз слухай сюди, біломазий, і слухай уважно, якщо хочеш дожити до заходу сонця. Не треба з себе хитрожопого корчити, бо я бачила, як ти тягнувся по той револьвер, який я у тебе забрала, поки ти спав. Не тре' намахувати Детту, вона все бачить. Бачить усе, що ти хочеш зробити, наперед. Будь спок.

Ніяких витівок. Думаєш, як у мене нема ніг, то все можна? Відколи я їх втратила, я навчилася обходитися без них. Тепер у мене є обидва револьвери того козла білого, а це щось та значить, Ти так не думаєш?

– Ага, – прохрипів Едді. – Я не корчитиму з себе хитрожопого.

– Дивись мені. Будь хорошим хлопчиком. – Детта гигикнула. – Поки ти рухтив, я була вся в ділах. Все думала, як це обставити. Ось що ти мусиш зробити, білюнчику: заводь‑но руки за спину, поки не намацаєш петлю, таку саму, як я оце тобі на шию накинула. Петель буде три. Поки ти спав, ледащо, я працювала не покладаючи рук! – Вона знову гидко реготнула. – Намацаєш петлю – складай руки зап'ястям до зап'ястя й сунь туди.

Тоді відчуєш, що мої руки затягують ковзкий вузол. І коли відчуєш, то подумаєш: «А це шанс намахати цю чорнопику сучку. Просто зараз, поки вона ще не затягнула свою мотузку як слід». Але… – Тут Деттин карикатурний голос негритянки з Півдня став притлумленим. – …ліпше гарненько подумай, а потім уже зроби.

Едді послухався поради. Зараз Детта ще сильніше скидалася на відьму: брудна істота зі сплутаним волоссям, здатна вселити страх у серця, значно хоробріші за його власне. Сукня, в яку вона була вдягнена у «Мейсі», коли стрілець її викрав, зараз звисала клаптями й була брудна. Скориставшись ножем зі стрільцевого кошеля – тим, яким Едді та Роланд відрізали пластир, – вона розітнула сукню ще в двох місцях, зробивши над випуклостями стегон щось на кшталт кобур. Тепер із них стирчали потерті рукоятки стрільцевих револьверів.

Голос її звучав приглушено, бо в зубах був затиснутий кінець мотузки. З одного кутика рота, викривленого в знущальній усмішці, виглядав щойно відрізаний кінець мотузки. Решта її, що вела до петлі на шиї Едді, стирчала в другому куті рота. Було в цій картині щось настільки хижацьке й варварське – мотузка, затиснута в усмішці, – що Едді закам'янів від жаху, не в змозі відвести від неї погляд. Але Деттина усмішка од цього стала тільки ширшою.

– Спробуй‑но тільки пискнути, поки я буду зв'язувати тобі руки, – прошамкотіла вона своїм приглушеним голосом, – і я здушу тобі горлянку зубами, бидло ти біле. І вже не відпущу. Пойняв?

Сказати щось Едді не наважився – не довіряв своєму голосові. Тільки кивнув у відповідь.

– Добре. Може, ще трохи поживеш.

– Якщо я помру, – проквакав Едді, – то ти, Детто, більше ніколи не матимеш нагоди тирити з магазину «Мейсі». Бо він дізнається, і буде все, приїхали.

– Стули пельку, – сказала Детта. Майже промуркотіла. – Просто замовкни. Хай думають ті, хто вміє. Все, що від тебе вимагається, – намацати петлю.

 

 

«Поки ти спав, я працювала не покладаючи рук», – сказала вона, й Едді з роздратуванням та тривогою, що все наростала, виявив, що так усе й було. Мотузка перетворилася на ланцюг із трьох ковзких вузлів. Першу петлю Детта накинула Едді на шию, поки він спав. Друга надійно закріплювала його руки за спиною.

Потім Детта грубо штовхнула Едді, аби він перевернувся на бік, і наказала підібгати ноги так, щоби п'ятки торкнулися сідниць. Зрозумівши, до чого це все призведе, він почав упиратися. Тоді вона витягла з прорізу в сукні один із Роландових револьверів, звела курок і притисла дуло до скроні Едді.

– То що, ти це зробиш чи мені зробити, біле падло? – спитала вона тим самим муркотливим голосочком. – Тільки якщо вже я зроблю, то ти склеїш ласти. Я просто посиплю пісочком мізки, які вилетять у тебе з іншого боку голови, а дірку прикрию твоїм волоссячком. Коли він повернеться, то подумає, що ти спиш! – Вона знову гигикнула.

Едді слухняно підняв ступні, і Детта швидко накинула на щиколотки третю петлю з ковзким вузлом.

– Ось так. Ти у мене тепер зв'язаний охайненько, наче теля на ро‑дей‑о.

«Опис не гірше будь‑якого іншого», – подумав Едді. Якщо він спробує опустити ноги в цьому положенні, яке ставало все менш зручним, то вузол на щиколотках затягнеться ще сильніше. Мотузка між щиколотками й зап'ястями теж натягнеться, а разом з нею – вузол, і вірьовка між зап'ястями й петлею на шиї, і…

Якимось незбагненним чином Детта вже тягнула його вниз узбережжям.

– Гей! Що…

Едді спробував опиратися і відчув, як усі вузли затягуються – дихати стало вже майже нічим. Він розслабив усі м'язи, як тільки зміг (і тримай ноги вище, придурку, бо якщо ти їх опустиш, то задушишся), і дозволив їй волочити себе шорстким ґрунтом. Гострий камінь зідрав йому шкіру з щоки, й потекла тепла кров. Детта важко дихала. Шум морських хвиль й бамкання прибою, що безупинно проточував собі в скелі тунель, тепер були гучніші.

«Втопити мене? Господи Боже, це у неї на думці?»

Ні, авжеж, ні. Він здогадався, що вона збирається зробити, ще навіть до того, як його обличчя зарилося в покручені водорості, що позначали лінію припливу. Мертва гидота, від якої смерділо морською сіллю, на дотик була як пальці потонулих моряків.

Едді згадав розповідь Генрі: «Бувало, підстрелять одного з наших – американця, тобто, бо вони добре знали, що заради чурки ніхто в кущі не полізе, хіба що якийсь салага, що тільки‑но прибув зі Штатів. Так от, підстрелять, лишать дірку в пузі, він кричить, а вони знімають собі по одному хлопців, які намагаються його врятувати. І роблять це, поки чувак не помре. Знаєш, як вони називали таких бідолах, Едді?»

Едді заперечно хитав головою, похоловши від картини, яку собі уявив.

«Їх називали горщиками з медом, – сказав тоді Генрі. – Солодке. Приманка для мух. Або навіть для ведмедя».

Саме це робила зараз Детта: використовувала його як горщик із медом.

Вона залишила його на відстані семи футів нижче лінії припливу, покинула, не сказавши ні слова, лишила обличчям до океану. Зазирнувши в двері, стрілець мусив побачити зовсім не приплив, який загрожує життю Едді, бо до припливу було ще добрих шість годин. А задовго до цього…

Трохи підкотивши очі, Едді побачив, що сонце вже простилає на поверхні океану довгу золотисту доріжку. Котра зараз година? Четверта? Десь так. Сонце почне сідати близько сьомої.

Задовго до того, як варто буде починати хвилюватися щодо припливу, спуститься темрява.

А разом із нею з моря повиповзають омаромонстри. Вони допитливо прокладатимуть собі шлях до того місця, де лежить безпорадний Едді, підповзуть ближче й розірвуть його на шматки.

 

 

Час тягнувся для Едді Діна нескінченно довго. Саме уявлення про час стало нагадувати чийсь жарт. Навіть його жах перед настанням ночі тепер потьмянів, бо ноги затекли, неприємні відчуття помалу перетворилися на біль і врешті‑решт переросли в нестерпну муку. Едді розслабляв м'язи, всі вузли затягувалися, і коли він уже майже задихався, йому якимось чином вдавалося знову підібгати ноги, ослабити тиск, і повітря починало потроху проходити в легені. Впевненості в тому, що він доживе до темряви, в Едді не було. Може настати така мить, коли він просто фізично не зможе знову підібгати ноги.

 

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.014 сек.)