Тасуються карти. Знову солодкі, смачні шматочки м'яса

Знову солодкі, смачні шматочки м'яса. Йому вже ліпше. Едді також уже краще виглядає. Aie вигляд у нього стурбований.

– Вони підбираються все ближче і ближче, – каже він. – Може, вони й потвори, але не зовсім тупі. Вони знають, що я робив і продовжую робити. Якось їм стало це відомо, і їх це зовсім не пре. Щоночі вони потроху скорочують відстань. Тож якщо ти в змозі, краще нам на світанку рушати. Інакше цей світанок стане останнім у нашому житті.

– Що? – Шепіт уже більше нагадує хрипіння – щось середнє між шепотом і нормальною мовою.

– Вони, – каже Едді, жестом показуючи на узбережжя. – Дед‑е‑чек, дум‑е‑чум і тому подібна хрінь собача. По‑моєму, вони такі самі, як ми, Роланде, – люблять їсти самі й терпіти не можуть, коли їдять їх.

Раптом Роланд із жахом усвідомлює, що то були за білувато‑рожеві шматочки м'яса, яким годував його Едді. Він не може говорити – огида позбавляє його навіть тих зачатків голосу, які він спромігся собі повернути. Але те, що він хоче сказати, написане в нього на обличчі, й Едді це бачить.

– А що, по‑твоєму, мені залишалося робити? – Едді такий сердитий, що мало не гарчить. – Подзвонити в ресторан «Червоний омар» і замовити обід?

– Вони отруйні, – шепоче Роланд. – Ось чому…

– Еге ж, ось чому ти зараз hors de combat. [16] A я, друже мій Роланде, намагаюся не допустити, щоби ти став ще й hors d'oeuvres. [17] A щодо отрути, то гримучі змії теж отруйні, а люди ж їх їдять. М'ясо гримучої змії дуже добре на смак. Наче курятина. Я десь про це читав. Ці тварюки нагадали мені омарів, і я вирішив скористатися шансом. А що нам ще лишалося жерти? Землю? Я застрелив одну з потвор і варив її до повної готовності. Більше нічого не було. Але вони реально дуже смачні. От я і відстрілюю по одній гадині, як тільки почне сідати сонце. Поки не настане повна темрява, вони якісь в'ялі і не опираються. Я ще ні разу не бачив, щоб ти відмовився їсти.

Едді посміхається.

– Мені приємно думати, що я міг підстрелити одного з тих, що зжерли Джека. Я в захваті від того, що їм цю мерзоту. Від цього наче легшає на душі. Розумієш?

– Одне з них і мені дещо відгризло, – сичить стрілець. – Два пальці на руці, один на нозі.

– Це теж круто, – не перестає посміхатися Едді. Його обличчя бліде, схоже на акуляче… але його вигляд вже начебто не такий хворобливий, і сморід лайна та смерті, що окутував Едді саваном, теж наче починає зникати.

– Та пішов ти, – хрипко огризається стрілець.

– Що ми бачимо: Роланд демонструє бойовий запал! – кричить Едді. – Може, врешті‑решт, ти і виживеш! Дог'огенький! По‑моєму, це пг'ечудово!

– Виживу, – каже Роланд. Хрип знову переходить у шепіт. В горло, як і раніше, впиваються риболовні гачки.

– Точно? – Едді дивиться на нього, потім киває і відповідає на своє власне питання. – Стопудняк. Здається, ти серйозно на це налаштувався. Один раз я подумав, що ти вмираєш, а іншого разу мені здалося, що тобі вже гаплик. А тепер, схоже, ти помалу одужуєш. Антибіотики, звісно, допомагають, але мені здається, що переважно ти просто сам, власними силами видряпуєшся. Навіщо? Якого хера ти так чіпляєшся за життя на цьому сучому узбережжі?

«Вежа», – промовляє він самими губами, бо більше навіть хрипіти не подужає.

– А щоб вам пусто було – тобі й твоїй сраній Вежі, – каже Едді, повертається, щоб іти, а потім здивовано обертається знову, бо відчуває мертву хватку Роланда на своїй руці, ніби на зап'ястя наділи наручник.

Деякий час вони дивляться один одному у вічі, а потім Едді каже:

– Ну добре. Нехай!

«На північ, – самими губами промовляє стрілець. – Я ж казав тобі, на північ». А чи казав насправді? Йому здається, що так і було, але пам'ять підводить, все губиться. Губиться, бо тасуються карти.

– Звідки ти знаєш? – раптово, розлютившись від власного безсилля, кричить на нього Едді. Він піднімає кулаки, неначе наміряючись вдарити Роланда, а потім опускає їх.

«Просто знаю, і крапка. То навіщо ти марнуєш мій час і сили своїми дурними питаннями?» – хоче відповісти він, але не встигає, бо

Поиск по сайту: