Роланд приймає ліки

Зараз Джек Морт упевнений у присутності стрільця. Якби на його місці була інша людина – Едді Дін, наприклад, чи Одетта Волкер, – Роланд би поговорив із цим чоловіком хоча б для того, щоб заспокоїти, притишити природну паніку й збентеження від того, що особистість раптом грубо посунули на пасажирське сидіння тіла, яким вона керувала все своє життя.

Та оскільки Морт виявився чудовиськом, до якого навіть Детті Волкер було далеко, стрілець не намагався щось пояснити чи заговорити. Він чув, як той шумно репетує: «Хто ти? Що зі мною?» – але ігнорував ці протести. Стрілець зосередився на тому, щоби виконати список власних потреб, без жодних докорів сумління використовуючи свідомість Джека Морта. Гучні протести переросли в пронизливі крики жаху. Стрілець і далі зберігав спокій, не звертаючи на них уваги.

Залишатися в тому гадючому гнізді, яким була свідомість цього чоловіка, можна було одним‑єдиним способом: розглядати його як поєднання атласу та енциклопедії, не більше. Морт володів усією інформацією, якої потребував Роланд. Його план був грубим, але часто виявлялося, що грубий план кращий за бездоганний. Коли йшлося про планування дій, то в усьому всесвіті годі було знайти менш схожі створіння, ніж Роланд і Джек Морт.

У грубому плані завжди лишалося місце для імпровізації. А імпровізація завжди була одним із улюблених коників Роланда.

Разом із ним у ліфт сів гладкий чоловік, очі котрого були прикриті лінзами так само, як і в голомозого, що п'ять хвилин тому застромив був голову до Мортового кабінету (схоже, що в світі Едді такі лінзи, що в «Мортциклопедії» називалися «окулярами», носило багато людей). Товстун глянув на портфель у руці чоловіка, якого вважав Джеком Мортом, і перевів погляд на самого Морта.

– До Дорфмана збираєтесь, Джеку?

Стрілець не відповів.

– Якщо ви гадаєте, що зможете відговорити його від суборенди, то скажу вам, що це гаяння часу, – сказав гладун і моргнув від несподіванки, бо його колега швидко відступив на крок назад. Двері малого короба зачинилися, і зненацька все почало кудись провалюватися.

Не зважаючи на репетування Морта, Роланд учепився в його свідомість і зрозумів, що все гаразд. Падіння було контрольованим.

– Вибачте, якщо втручаюся не в свої справи, – сказав товстун. «Цей теж його боїться», – подумав стрілець. – Ось що я думаю: ви впоратися з тим придурком краще, ніж будь‑хто в цій фірмі.

Стрілець мовчав. Все, чого йому хотілося на ту мить, – якомога швидше вийти з падучої труни.

– Я і всім так кажу, – захоплено продовжував товстун. – Тільки вчора я обідав з…

Голова Джека Морта повернулася. З‑за окулярів із золотою оправою, які носив Джек, просто в обличчя товстунові подивилися очі іншого відтінку блакиті. Такими Джекові очі ніколи не були.

– Стули писок, – безбарвним голосом сказав стрілець.

Товстун зблід і швидко відступив на два кроки назад. Його відвислі жирні сідниці хляпнули об стінку маленької рухомої труни з обшивкою під дерево, який неждано‑негадано спинився. Двері відчинилися, і стрілець, вдягнений у тіло Джека Морта, наче в костюм, який щільно прилягає до шкіри, вийшов, не озираючись назад. Не відпускаючи кнопку відчинення дверей, товстун чекав у ліфті, поки Морт не зник з поля зору. «У нього завжди вальти тасувалися, – подумав товстун. – Але це вже серйозно. А раптом це нервовий зрив?»

Думка про Джека Морта, надійно схованого за стінами якого‑небудь «санаторію», здалася товстунові дуже втішною.

Стрілець би не здивувався.

Десь між приміщенням, у якому гулко відлунювали кроки (в «Мортциклопедії» воно називалося вестибюлем, тобто місцем входу й виходу з офісів, яких у цій вежі, що сягала небес, було повно), і яскраво освітленою вулицею («Мортциклопедія» називала її одночасно Шостою і Всеамериканською авеню) чоловік, котрий був вмістилищем для Роланда, перестав репетувати. Але Морт не сконав від переляку. Глибинне внутрішнє чуття, яке дорівнювало знанню, підказало стрільцеві, що якби Морт помер, то обидва їхні ка були б навіки вигнані з тіла в той вакуум можливого, що лежав за межами всіх фізичних світів. Не помер – лише знепритомнів. Зомлів від надміру жаху й дивовижі, так само, як знепритомнів Роланд, коли вперше опинився у свідомості Морта й дізнався про її темні секрети та схрещення доль, надто грандіозне, аби бути простим збігом обставин.

Стрілець був радий, що Морт відключився. Поки непритомний стан цього чоловіка ніяк не заважав добувати потрібну інформацію з його знань і спогадів – а він не заважав, – Роланда тішило, що Морт не втручається у справи.

Жовті машини виявилися громадськими каретами, які тут називалися «таксівками», «кебами» чи «тачками». Візники, як він дізнався з «Мортциклопедії», належали до двох племен: мексикашок і чурок. Щоби зупинити такий екіпаж, потрібно було підняти руку, як у школі.

Роланд так і зробив, але коли кілька порожніх (якщо не рахувати водія) таксівок проминуло його, не зупинившись, він звернув увагу на те, що на них є таблички «Не працюю». Слова були написані Великими Літерами, тож Мортова допомога стрільцеві не знадобилася. Трохи почекавши, він знову підняв руку. Цього разу так‑сівка зупинилася. Стрілець заліз на заднє сидіння. В ніс йому вдарив запах застарілого тютюну, застарілого поту, застарілих парфумів. Пахло так само, як і в тих диліжансах, що їздили в його світі.

– Куди прямуємо, друже? – спитав водій. Роланд гадки не мав, з якого він племені – мексикашок чи чурок, – і питати не збирався. В цьому світі таке питання прозвучало б неввічливо.

– Точно не знаю, – відповів Роланд.

– Це тобі не сеанс групової психотерапії, друже. Час – це гроші.

«Скажи, щоб він опустив прапорець», – порадила йому «Мортциклопедія».

– Опусти прапорець, – сказав Роланд.

– Гаємо час, – відповів водій.

«Скажи йому, що даси п'ять баксів на чай», – підказала «Мортциклопедія».

– Я дам тобі п'ять баксів на чай, – сказав Роланд.

– Спершу покажи, – відповів таксист. – За так з тобою й говорити ніхто не схоче.

«Спитай його, що він хоче: їхати за гроші чи піти в сраку», – миттю відреагувала «Мортциклопедія».

– Ти хочеш грошей чи піти в сраку? – холодним, мертвим голосом промовив Роланд.

Окинувши його боязким поглядом у дзеркало заднього огляду, таксист більше не промовив ні слова.

Цього разу Роланд прискіпливіше оглянув вмістилище знань Джека Морта. Усі п'ятнадцять секунд, поки пасажир сидів, понуривши голову й притиснувши ліву руку до чола, наче герой реклами ліків від головного болю, таксист кидав швидкі погляди вгору, в дзеркало. Шофер уже вирішив було, що накаже чувакові забиратися геть, інакше він кличе копа, але тут пасажир підвів погляд і сказав: «Відвезіть мене на ріг Сьомої авеню і Сорок дев'ятої вулиці. Плачу десять доларів понад лічильник, незалежно від того, з якого ви племені».

«Дивак, – подумав водій (щирий американець‑протестант з Вермонту, що намагався пробитися в шоу‑бізнес), – але, може, грошики водяться». – Він рушив з місця. – Вважайте, що ми вже там, – сказав він і, вливаючись у потік автомобілів, про себе додав: «І що швидше, то краще».

Імпровізуй. Ось потрібне слово.

Вийшовши з таксі, стрілець побачив білий із синім автомобіль, припаркований трохи далі, й, не звірившись зі сховищем знань Морта, прочитав напис «Поліція» як «Поссія». Двоє стрільців усередині машини пили щось із паперових склянок – можливо, каву. Так, стрільці, але виглядали вони гладкими й млявими.

Роланд відкрив гаманець Джека Морта (тільки на справжній гаманець ця штука не була схожою, справжній гаман мав розміри кошеля і міг би вмістити всі пожитки того, хто вирушає у мандри, не надто навантажуючись) і дав водієві купюру, на якій стояла цифра 20. Водій швидко поїхав геть. Справді‑бо, чайові були королівськими, йому за весь день таких не заробити, але пасажир трапився такий страшний, що таксист вирішив: кожен цент цієї суми він заробив чесно.

Стрілець подивився на вивіску над крамницею. «ЗБРОЯ І СПОРТИВНІ ТОВАРИ КЛЕМЕНЦА – було написано на ній. – БОЄПРИПАСИ, РИБАЛЬСЬКІ СНАСТІ, ОФІЦІЙНІ ФАКСИМІЛЕ».

Роланд зрозумів не всі слова, але одного погляду на вітрину було досить, аби побачити, що Морт привів його в потрібне місце. На вітрині були розкладені наручники, лички військових рангів… і зброя. Переважно гвинтівки, але пістолети також. Вони були прикріплені ланцюгами, але це не мало значення.

Коли – якщо – він побачить потрібну йому річ, то одразу її впізнає. Понад хвилину Роланд радився зі свідомістю Джека Морта – досить підступною, аби це зараз було йому на руку.

Один із копів у синьо‑білій машині підштовхнув другого ліктем.

– А ось нарешті і серйозний покупець, – промовив він.

Його напарник розсміявся.

– О Господи, – сказав він глумливо жіночим голосом, коли чоловік у діловому костюмі й окулярах у золотій оправі закінчив вивчати товар на вітрині й зайшов до крамниці. – По‑моєму, він сцьойно вирісив купити голубенькі наруцьники.

Порснувши зі сміху, перший коп захлинувся теплуватою кавою, якої набрав був повен рот. Напій бризками полетів назад у паперовий стаканчик.

Продавець підійшов майже одразу і спитав, чим може прислужитися.

– Мені цікаво, – відповів чоловік у консервативному синьому костюмі, – чи є у вас папір… – Він помовчав, вочевидь глибоко замислившись, а потім знову подивився продавцеві у вічі. – Тобто таблиця, на якій зображені патрони до револьверів.

– Ви маєте на увазі таблицю калібрів?

Покупець на мить завагався, а потім сказав:

– Так. У мого брата є револьвер. Я з нього стріляв, та відтоді багато літ спливло. Але коли побачу кулі, то, думаю, впізнаю їх.

– Ну, це вам тільки так здається, – відповів продавець, – але насправді розрізнити буває важко. Якого калібру був револьвер? Двадцять другого? Тридцять восьмого? Чи, може…

– Якщо ви покажете таблицю, я розрізню, – сказав Роланд.

– Секундочку. – Продавець із сумнівом подивився на чоловіка в синьому костюмі, потім знизав плечима. Бля, клієнт завжди правий, навіть якщо він помиляється… звісно, якщо в нього є бабло. За так і комар не сяде. – У мене є «Біблія стрільця». Може, це саме те, що вам треба?

– Так. – Він посміхнувся. «Біблія стрільця». Шляхетна назва для книги.

Понишпоривши трохи під прилавком, чоловік видобув звідти замусолений том. І хоча своїм обсягом він перевершував усі книжки, які стрілець бачив у житті, продавець поводився з ним так недбало, наче це була всього лише пригорща каміння.

Відкривши книгу на прилавку, він розвернув її до покупця. – Гляньте‑но. Хоча якщо минуло багато років, то це стрільба всліпу. – Вираз його обличчя став здивованим, а потім продавець посміхнувся. – Вибачте за мимовільний каламбур.

Але Роланд навіть не почув. Він схилився над книжкою, уважно вивчаючи картинки, що здавалися так само реальними, як і зображені на них предмети. Дивовижні картинки, що в «Мортципедії» мали назву «фотеграффій».

Стрілець повільно гортав сторінки. Не те… не те… ні, не те…

Вже майже втративши надію, він нарешті натрапив на те, що шукав. Продавець аж злякався, побачивши, що його очі палахкотять несамовитим збудженням.

– Ось, – сказав він. – Такі. Це вони!

На фотографії, яку він показував, був зображений патрон до пістолета «Вінчестер» сорок п'ятого калібру. Ці патрони були не такі самісінькі, як патрони стрільця, тому що їх не заряджали вручну, але, навіть не дивлячись на цифри (у яких він усе одно б нічого не второпав), Роланд зрозумів, що вони підійдуть до барабана його револьверів.

– Ну добре, мабуть, ви знайшли те, що шукали, – сказав продавець, – але не треба кінчати в штани, друже. Це ж просто кулі, і все.

– У вас вони є?

– Авжеж. Скільки вам коробок?

– А скільки в коробці?

– П'ятдесят. – Тепер продавець подивився на стрільця зі справжньою підозрою. Якщо хлопець зібрався купувати набої, то в нього мусить бути дозвіл на носіння зброї з фотографією та особистими даними. Немає дозволу – немає набоїв, принаймні для ручної вогнепальної зброї. Такий був закон в окрузі Мангеттен. А якщо у кента є дозвіл, то чого це він не знає, скільки патронів у стандартній коробці?

– П'ятдесят! – Тепер чувак дивився на продавця із роззявленим від здивування ротом. Точно схиблений.

Продавець посунув трохи ліворуч, ближче до каси… і не так щоб зовсім випадково – до свого «маґнума‑357», який він тримав повністю зарядженим на пружинному затискачі під прилавком.

– П'ятдесят! – ошелешено повторив стрілець. Він сподівався на п'ять, десять, ну максимум на десяток, але це… це…

«Скільки в тебе грошей?» – спитав він у «Мортциклопедії». «Мортциклопедія» точно не знала, але гадала, що в гаманці лежить як мінімум шістдесят баксів.

– А скільки коштує коробка? – Ціна може бути вищою за шістдесят доларів, так йому здалося, але продавця ж, мабуть, можна переконати продати йому якусь частину патронів із коробки чи…

– Сімнадцять п'ятдесят, – відповів продавець. – Але, містере…

Джек Морт був бухгалтером, тому цього разу затримки не сталося. Перерахунок і відповідь прийшли одночасно.

– Три, – сказав стрілець. – Три коробки. – Він стукнув фотеграффію патронів пальцем. Сто п'ятдесят пострілів! О всемогутні боги! Та цей світ просто якась шалена скарбниця!

Продавець не поворухнувся.

– У вас стільки нема, – стрілець і не здивувався. Надто вже все добре складалося, аби бути правдою. Це сон.

– О, сорок п'ятий калібр до вінчестера в мене є. Все в одному місці. – Продавець зробив іще крок ліворуч, ближче до касового апарата і до револьвера. Якщо чувак чокнутий і продавцеві з хвилини на хвилину доведеться переконатися в цьому на власні очі, то він буде схибленим із велетенською діркою в пузі. – У мене все в одному місці. А от чи є у вас картка, містере, – це питання.

– Картка?

– Дозвіл на носіння зброї з фотокарткою. Поки ви його не покажете, я не зможу продати вам набої. Якщо хочете купити патрони без дозволу, то вам треба у Вестчестер.

Стрілець тупо подивився на продавця. Всі ці розмови були для нього китайською грамотою, він нічого не розумів. «Мортциклопедія» невиразно розуміла, про що йдеться, але Мортові думки були надто розпливчастими, аби їм можна було довіряти в цьому разі. У Морта ніколи в житті не було зброї. Свої брудні справи він робив іншими способами.

Не відводячи погляду від обличчя клієнта, продавець знову бочком ступив ліворуч, і стрілець подумав: «У нього там револьвер. Він чекає від мене неприємностей… а можливо, хоче, аби я їх створив. Йому потрібне виправдання для того, щоби пристрелити мене».

Імпровізуй.

Роланд згадав про стрільців, що сиділи в своєму екіпажі, пофарбованому в синій і білий кольори, трохи далі від крамниці. Так, стрільці, миротворці, люди, зобов'язані втримувати світ на місці, щоби він не зрушив. Але вони – принаймні на перший побіжний погляд – здавалися такими самими млявими й неспостережливими, як і всі інші мешканці цього світу гультяїв та мрійників. Просто двоє звичайних чоловіків, що розвалилися на сидіннях екіпажа й сьорбають собі каву. Та він міг і помилитися. Втім, заради їхнього ж добра сподівався, що його враження було правдивим.

– О, так! Розумію, – відповів стрілець, зобразивши на обличчі Джека Морта винувату посмішку. – Вибачте. Схоже, відтоді, як у мене був пістолет, минула ціла вічність, і я не помітив, як сильно зрушив з місця… тобто змінився світ.

– Та нічого, – трішечки розслабившись, відповів продавець. Може, не такий він уже й чокнутий, цей клієнт. А може, це в нього такі жарти.

– А можна подивитися он той набір для чищення? – Роланд показав на полицю за спиною в продавця.

– Авжеж. – Продавець повернувся, аби взяти товар, і в цю мить стрілець тим самим блискавичним рухом, яким діставав револьвери з кобур, витяг гаманець із внутрішньої кишені Мортового піджака. Продавець стояв до нього спиною не довше чотирьох секунд, але коли він знову повернувся до Морта обличчям, гаманець уже лежав на підлозі.

– Просто красунчик, – із посмішкою сказав продавець. Він уже вирішив для себе, що клієнт нормальний. Чорт, він знав, як паскудно буває, коли виставиш себе придурком. Коли служив у флоті, сто разів робив це сам. – А набір для чищення можна й без дозволу купити. Свобода – це чудово, правда?

– Так, – серйозно відповів стрілець і зробив вигляд, що роздивляється набір (хоча одного‑єдиного погляду виявилося досить, аби зрозуміти: це дешева підробка в дешевій коробці). А сам тим часом обережно підсовував Мортів гаманець ногою під прилавок.

За мить Роланд відсунув од себе коробку, зобразивши для пристойності жаль. – Боюсь, що мені це не підходить.

– Ну гаразд, – відповів продавець, раптом втративши до Цього інтерес. Оскільки чоловік не був божевільним і вочевидь нічого купувати не збирався, їхні стосунки наблизилися до кінця. Задарма і чиряк не вискочить. – Щось іще? – Губи питали, а очі виразно наказували забиратися геть.

– Ні, дякую. – Стрілець вийшов із крамниці, не озираючись. Мортів гаманець лежав глибоко під прилавком. Роланд теж поставив горщик із медом.

Офіцери Карл Дилівен і Джордж О'Мейра розправилися з кавою і збиралися було їхати далі, коли з крамниці Клеменца – яку обидва копи вважали «порохівницею», що на жаргоні поліцейських означало магазин, який торгує зброєю на законних підставах і час від часу продає її незалежним грабіжникам із доведеними повноваженнями та веде бізнес (і, бува, навіть гуртовий) з мафією – вийшов чоловік у синьому костюмі й підійшов до їхньої патрульної машини.

Нахилившись, він глянув у вікно біля пасажирського місця на О'Мейру. О'Мейра очікував, що голос у нього буде як у педика – такий, як він кривляв, говорячи про голубенькі наруцьники, чи інакший, але все одно гомицький. Крім зброї, у Клеменца жваво йшла торгівля наручниками. У Мангеттені ніхто не забороняв їх продавати. І більшість тих людей, що купували наручники, не були доморослими Гудіні. Поліцейським це не подобалося, але де таке бачили, що думка копів коли‑небудь щось важила? Покупцями були гомики, трохи схильні до садомазохізму. Але цей чоловік говорив зовсім не як гей. У нього був рівний і дещо безбарвний голос, чемний, але якийсь неживий.

– Там крамар забрав у мене гаманець, – повідомив він.

– Хто? – О'Мейра миттю випростався. Шансу прижучити Джастіна Клеменца вони чекали цілих півтора року. І якби доля посміхнулася, то, можливо, їм двом вдалося б змінити ці уніформи на значки детективів. Швидше за все, це була всього лише нездійсненна мрія – надто вже гарною вона здавалася, – та все одно…

– Крамар… – Коротка пауза. – Продавець.

О'Мейра і Карл Дилівен перезирнулися.

– Чорнявий? – спитав Дилівен. – Приземкуватий?

Ще одна пауза – частка секунди, не більше.

– Так. У нього карі очі. Під одним оком невеликий шрам.

Було щось таке у цьому чоловікові… О'Мейра ніяк не міг утямити, що саме, але згадав пізніше, коли предметів для роздумів було вже не так багато, і найголовніше – не треба було думати про те, що золотий значок детектива не такий уже і важливий (бо виявилося, що навіть втриматися на роботі – і то диво дивнеє).

Але минуло багато років по тому, і, коли О'Мейра з двома синами пішов у бостонський Музей науки, сталася коротка мить прозріння. Там стояла машина – комп'ютер, – з якою можна було зіграти в хрестики‑нолики (і якщо при першому ході не поставити хрестик у центральному квадраті, то машина неодмінно тебе надурювала). Та коли вона перевіряла пам'ять на предмет усіх можливих комбінацій, то наставала пауза. І батько, і хлопці були в захваті. Втім, щось зловісне в цій машині все‑таки було… і тут він згадав Синій Костюм. Згадав тому, що у Синього Костюма була така сама кінчена звичка. Розмова з ним нагадувала балачку з роботом.

У Дилівена такого відчуття не було. Проте за дев'ять років, коли він одного вечора повів свого власного сина в кіно (синові вже було вісімнадцять років, і він збирався вчитися в коледжі), через тридцять хвилин після початку сеансу Дилівен зірвався на ноги з криком: «Це він! ВІН! Той чувак у довбаному синьому костюмі! Той, що був у Кле…»

Хтось крикне: «Сядьте там, спереду», але марно. Дилівен, котрий важив на сімдесят фунтів більше норми й димів, як паровоз, помре від фатального серцевого нападу раніше, ніж невдоволений вимовить друге слово. Чоловік у синьому костюмі, який наблизився до їхньої патрульної машини того дня й розповів, що у нього вкрали гаманець, не був подібний до зірки того фільму, але машинна манера розмовляти у нього була та сама. Як і хода – нещадима, проте граційна.

Фільм, звісна річ, називався «Термінатор».

Копи перезирнулися. Синій Костюм говорив не про Клеменца, та все одно їм пощастило: продавцем був Жирдяй Джонні Голден, чоловік Клеменцової сестри. Але ж бути настільки тупоголовим, аби стибрити чийсь гаманець…

– …було б цілком у дусі того вилупка, – подумки закінчив О'Мейра, і довелося прикрити рота долонею, щоби приховати миттєву усмішку.

– Може, краще б ви розповіли, що саме сталося, – сказав Дилівен. – Можете почати зі свого імені.

І знову відповідь чоловіка неприємно вразила О'Мейру, здалася йому якоюсь неправильною, трохи ексцентричною. У цюму місті, де часом видавалося, що сімдесят відсотків населення вважали, буцімто «Піди подрочи» – це по‑американськи те саме, що і «Хай щастить», реакція постраждалого мусила б бути приблизно такою: «Послухайте, цей сучий потрох забрав у мене гаманець! Ви збираєтесь щось робити чи ми просто будемо стояти тут і гратися у "Двадцять питань"»?

Та тут були нігті з манікюром і добротно пошитий костюм. Напевно, цей чоловік звик до роботи з різною паперовою мурою. Правду кажучи, Джорджеві О'Мейрі було байдуже. Від думки про те, що він може взяти за дулу Жирдяя Джонні Голдена і використати його для тиску на Арнольда Клеменца, в О'Мейри слинка потекла. На якусь мить йому аж у голові запаморочилося, коли він уявив, як через Голдена добирається до Клеменца, а через Клеменца – до однієї з тих великих шишок, наприклад, до макаронника Балазара чи, можливо, до Джинеллі. Непогано було б. Зовсім непогано.

– Мене звуть Джек Морт, – відповів чоловік.

Із задньої кишені штанів Дилівен дістав блокнот.

– Ваша адреса?

Та сама коротка пауза. «Як машина», – знову подумав О'Мейра. Мить мовчання, а потім майже чутне клацання.

– Південний район, Парк‑авеню, 409.

Дилівен занотував.

– Номер соціального страхування?

Після чергової нетривалої паузи Морт продиктував номер.

– Я хочу, аби ви розуміли, що я мушу поставити вам ці питання з метою встановлення особистості. Якщо продавець і справді взяв ваш лопатник, то буде добре, якщо я зможу повідомити, що ви мені дещо розповіли, перед тим як я отримаю його в своє розпорядження. Ви ж розумієте, про що я.

– Так. – Тепер у голосі чоловіка вчувалася нотка роздратування. Це якось трохи заспокоїло О'Мейру. – Тільки не тягніть із цим більше, ніж треба. Бо час спливає, і…

– Подіям властиво траплятися, ага, я в курсі.

– Подіям властиво траплятися, – погодився чоловік у синьому костюмі. – Так.

– У вас у гаманці є яка‑небудь фотографія?

Пауза. Потім:

– Знімок, на якому моя мати стоїть перед Емпайр‑Стейт‑Білдінг. На звороті написано: «Чудовий день і чудовий краєвид. З любов'ю, мама».

Диліван старанно занотовував усе у блокноті, потім рвучко його закрив.

– Добре. Цього мусить вистачити. Єдине, що вам ще доведеться зробити, – розписатися, аби ми могли порівняти цей підпис із підписом на водійських правах, кредитних картках і тому подібному, якщо заберемо гаманець. Домовились?

Роланд кивнув, хоча якоюсь частиною свого єства усвідомлював, що повний доступ до спогадів і знань Джека Морта про цей світ нізащо не допоможе йому відтворити Мортовий підпис, поки сам його господар непритомний.

– Розкажіть нам, що сталося.

– Я зайшов купити патрони для свого брата. У нього револьвер «Вінчестер» сорок п'ятого калібру. Той чоловік спитав, чи я маю дозвіл на носіння зброї. Я відповів: «Звісно, маю». Він попросив показати.

Пауза.

– Я дістав гаманець. Показав йому дозвіл. Тільки коли я розвернув гаманець, щоби показати, він, напевне, побачив, що там повно… – Невеличка пауза. – …двадцяток. Я податковий бухгалтер. У мене є клієнт, Дорфман, який щойно добився незначного відшкодування податків після тривалого… – Пауза. – …судового процесу. Сума там невелика, всього вісімсот доларів, але цей Дорфман… – Пауза, – …найбільший гандон з усіх, із ким ми маємо справу. – Пауза. – Вибачте за каламбур.

Прокрутивши останні кілька слів чоловіка в голові, О'Мейра нарешті зрозумів. Найбільший гандон з усіх, з ким ми маємо справу. Непогано. Він розсміявся. Думки про роботів і машини, що грають у хрестики‑нолики, миттю вивітрилися йому з голови. Чувак справжній, нормальний, просто він засмучений і намагається це приховати, залишаючись спокійним.

– Та байдуже. Дорфман хотів отримати готівку. Наполягав на готівці.

– Гадаєте, Жирдяй Джонні накинув оком на бабки вашого клієнта, – сказав Дилівен. Вони з О'Мейрою вилізли з патрульної машини.

– Так ви називаєте чоловіка з тієї крамниці?

– О, часом ми його ще гірше називаємо, – відповів Дилівен. – Що сталося після того, як ви показали йому дозвіл, пане Морт?

– Він попросив піднести його ближче, аби роздивитися. Я дав йому гаманець, але на фотографію він не дивився, а просто кинув його на підлогу. Я спитав, навіщо він це зробив. А він відповів, що це тупе питання. Потім я наказав повернути мій гаманець. Я розлютився.

– Ну, я думаю. – Хоча, судячи з обличчя чоловіка, позбавленого будь‑якого виразу, Дилівен насправді подумав: «Навряд чи комусь могло б спасти на думку, що цей чоловік може розлютитися».

– Він розсміявся. Я почав обходити прилавок, аби забрати гаманець. І тоді він витяг револьвер.

Вони прямували до крамниці, але спинилися. Вигляд у поліцейських став радше схвильованим, ніж наляканим.

– Револьвер? – перепитав О'Мейра, аби впевнитись, чи правильно він розчув.

– Він був під прилавком, біля касового апарата, – сказав чоловік у синьому костюмі. Роланд згадав мить, коли ледь не відправив початковий план псу під хвіст, щоби заволодіти револьвером продавця. Тепер він розповідав цим стрільцям, чому він так не вчинив. Йому потрібно було використати їх, а не підставити під кулі. – Думаю, револьвер був у кріпильній муфті.

– У чому? – перепитав О'Мейра.

Цього разу настала довша пауза. Чоловік наморщив лоба.

– Я не знаю, як це точно назвати… це річ, в яку вставляється револьвер. І ніхто не зможе його витягти, якщо не знати, де натиснути…

– Пружинний затискач! – вигукнув Дилівен. – Бляха‑муха! – Черговий обмін поглядами між напарниками. Жоден із них не хотів першим повідомляти цьому чоловікові неприємну новину про те, що Жирдяй Джонні, мабуть, уже вигріб усі гроші з гаманця, важко погупав своєю тушею до чорного входу і перекинув лопатник через стіну на задньому дворі… але револьвер на пружинному затискачі… це міняло справу. Звинуватити Жирдяя в пограбуванні можна, але приховування зброї – це принаймні вже щось. Можливо, не такий ідеальний варіант, як пограбування, але все одно крок уперед.

– Що було потім? – спитав О'Мейра.

– Тоді він мені сказав, що у мене не було гаманця. Сказав… – Пауза. – …що мені обкистили чишені… тобто обчистили кишені… на вулиці, і якщо я хочу залишитися цілим і неушкодженим, то краще мені це затямити. Я згадав, що на вулиці стояла припаркована поліцейська машина, і подумав, а раптом ви ще на місці. Тому й вийшов звідти.

– Гаразд, – сказав Дилівен. – Ми з напарником зайдемо першими. Швидко зайдемо. Дайте нам приблизно хвилину – одну хвилину, просто про всяк випадок. А потім заходьте, тільки зупиніться біля дверей. Зрозуміло?

– Так.

– Добре. Пішли брати цього козла.

Копи зайшли в крамницю. Роланд почекав тридцять секунд і пішов слідом за ними.

Жирдяй Джонні Голден не просто протестував. Він голосно волав.

– Він псих! Припхався сюди, не знав навіть, що йому треба, а коли побачив патрони у «Біблії стрільця», не знав, скільки патронів у коробці, скільки вони коштують, а вже те, що я сказав йому піднести дозвіл ближче, то це взагалі така купа лайна, якої я в житті не бачив. Бо в нього не було дозволу на… – 1 тут Жирдяй Джонні перервав свій потік слів. – Он він! Он той придурок! Він тут! Чувак, я тебе бачу! Бачу твою морду! Наступного разу, коли ти побачиш мою, ти, бля, пошкодуєш! Я тобі гарантую! Гарантую, блядь…

– То кажеш, у тебе нема гаманця цього чоловіка? – спитав О'Мейра.

– Ви знаєте, що в мене нема його гаманця!

– Ти не проти, якщо ми глянемо за цією вітриною? – втрутився Дилівен. – Просто перевіримо, і все.

– А бодай вас мати в кропиву висцяла! Вітрина ж скляна! Ви там бачите хоч один гаманець?

– Ні, не за тією вітриною… за цією, – сказав Дилівен, просуваючись до каси. Його голос був ніжним, як котяче хурчання. З того місця, де він стояв, видно було кріпильну стрічку завширшки приблизно два фути, яка збігала донизу полицями вітрини. Дилівен подивився на чоловіка в синьому костюмі, і той кивнув.

– Я хочу, щоби ви, хлопці, негайно забралися звідси, – сказав Жирдяй Джонні. Він трохи спав з лиця. – Прийдете з ордером – тоді й поговоримо. А тепер вимітайтеся звідси. Країна ж наче досі вільна, хі… ану! Ану! АНУ ПРИПИНІТЬ!

О'Мейра зазирав за прилавок.

– Це незаконно! – лементував Жирдяй Джонні. – Бля, це незаконно, Конституція… мій, бля, адвокат… зараз же стань з того боку, інакше…

– Я лише хотів ближче глянути на товар, – м'яко сказав О'Мейра, – бо в твоїй вітрині, бля, таке замацане скло. Тому я й перехилився. Правда, Карле?

– Істинна, чувак, – урочисто промовив Дилівен. – А глянь‑но, що я знайшов.

Роланд почув клацання, і зненацька в руках у стрільця в синій формі опинився револьвер велетенських розмірів.

Жирдяй Джонні, до якого нарешті дійшло, що він сам буде єдиною людиною в цьому приміщенні, котра заперечуватиме легенду, розказану тим копом, який забрав його маґнум, аж почорнів.

– У мене є дозвіл, – сказав він.

– На носіння? – спитав Диліван.

– Ага.

– На потаємне носіння?

– Ну.

– Цей револьвер зареєстрований? – спитав О'Мейра. – Правда ж, зареєстрований?

– Ну… Я міг і забути.

– А ще ти міг забути, що пушка палена.

– Та пішов ти. Я дзвоню адвокату.

Жирдяй Джонні почав було розвертатися, але Дилівен ухопив його за барки.

– Тоді наступне питання: чи є у тебе дозвіл на те, щоби переховувати смертельно небезпечну зброю в пристрої з пружинним затискачем, – тим самим м'яким муркотливим голосом запитав він. – І це цікаве питання, бо наскільки мені відомо, в місті Нью‑Йорк таких дозволів не видають.

Копи дивилися на Жирдяя Джонні, а Жирдяй Джонні гнівно зиркав на них. Тому ніхто й не помітив, як Роланд перевернув табличку на дверях, змінивши «ВІДЧИНЕНО» на «ЗАЧИНЕНО».

– Можливо, ми приступимо до розв'язання цієї проблеми, якщо спершу знайдемо гаманець цього джентльмена, – сказав О'Мейра. Сам сатана не зміг би брехати з такою геніальною переконливістю. – А раптом він його просто впустив?

– А що я вам казав?! Я нічого не знаю про гаманець цього чувака! Та він просто несповна розуму!

Роланд нахилився.

– Он гаманець, – показав він. – Я його бачу. У нього під ногою.

То була брехня, але Диліван, котрий досі тримав Жирдяя Джонні за плече, відштовхнув бідолаху так швидко, що визначити, стояла його нога на гаманці чи ні, тепер було годі.

Мить настала слушна. Коли двоє стрільців нахилилися, щоби зазирнути під прилавок, Роланд безшумно ковзнув у тому ж напрямку. Голови обох чоловіків близько дотикалися, бо вони стояли пліч‑о‑пліч. О'Мейра досі тримав у правій руці револьвер, який дістав з‑під прилавка.

– Він там, хай йому грець! – збуджено вигукнув Дилівен. – Я його бачу!

Аби переконатися, що чоловік, якого стрільці назвали Жирдяєм Джонні, не викине ніяких коників, Роланд метнув на нього швидкий погляд. Але той просто стояв біля стіни – навіть не стояв, а підпирав її, наче хотів втиснутися туди, розчинитися. Очі округлилися до великих літер «О», як у ображеного, руки безвільно звисали по боках. Він нагадував людину, що не може зрозуміти, як так: адже у гороскопі на сьогодні нічого не було сказано про небезпеку.

З цього боку проблем не буде.

– Ага! – з тріумфом відповів О'Мейра. Двоє чоловіків зазирнули під прилавок, опираючись на коліна, обтягнуті формою. Рука О'Мейри відірвалася від коліна, і він потягнувся по гаманець. – Я його бачу, т…

Роланд зробив останній крок уперед. Він приклав одну руку до правої щоки Дилівена, а другу – до лівої щоки О'Мейри, і раптом день, який Жирдяй Джонні Голден і так вважав гидотним, став ще гіршим. Привид у синьому костюмі з такою силою звів докупи голови копів, що пролунав такий звук, наче зіткнулися булижники, загорнуті в м'яку тканину.

Поліцейські безладно повалилися на підлогу. Чоловік в окулярах із золотою оправою стояв, наставляючи на Жирдяя Джонні магнум. Дуло здавалося таким великим, що в ньому запросто могла б вміститися ракета для польоту на Місяць.

– Ми ж не збираємося створювати проблеми, правда? – неживим голосом спитав привид.

– Ні, сер, – миттю згодився Жирдяй Джонні, – нізащо.

– Стій там, де стоїш. Якщо твоя срака відірветься від стіни, то ти втратиш контакт із життям, до якого ти так звик. Затямив?

– Так, сер, – відповів Жирдяй, – авжеж, сер.

– Добре.

Роланд роз'єднав двох копів. Обидва досі були живі. І це було добре. Якими б неповороткими і неспостережливими вони не були, але то стрільці, люди, що намагалися допомогти незнайомцеві, який потрапив у біду. Бажання вбивати собі подібних у нього не було.

Але йому вже доводилося робити це раніше, хіба ж ні? Так. Хіба сам Алан, один із його названих братів, не помер від куль, випущених із револьверів Роланда і Катберта, з револьверів, що після пострілів ще диміли?

Не відводячи погляду від продавця, він поводив під прилавком кінчиком черевика від «Ґуччі», що належав Джекові Морту. І намацав гаманець. Штурхонув його, і той, кружляючи, вилетів з‑під прилавка, опинившись на боці продавця. Жирдяй Джонні підстрибнув і верескнув, наче та дурепа, що побачила мишу. На якусь мить його дупа справді відірвалася від стіни, але стрілець заплющив на це очі. Він не мав жодного наміру всаджувати у цього чоловіка кулю. Краще вже було жбурнути в нього револьвером і оглушити, як сокирою. На постріл із такого неоковирно великого револьвера, мабуть, збіглося б півкварталу.

– Підніми, – наказав стрілець. – Повільно.

Жирдяй Джонні потягнувся до гаманця, а беручи його, голосно пукнув. 1 пронизливо скрикнув. З легким здивуванням стрілець зрозумів: чоловік помилково прийняв звук, із яким відійшли його гази, за револьверний постріл, і вирішив, що настав час помирати.

Підводячись, Жирдяй Джонні від сорому сильно зашарівся. На його штанях спереду розпливалася велика пляма.

– Поклади кошіль… тобто гаманець на прилавок.

Жирдяй Джонні виконав наказ.

– А тепер принеси патрони. До вінчестера. Сорок п'ятого калібру. І щоб твої руки ні на мить не зникали з мого поля зору.

– Мені треба полізти в кишеню. По ключі.

Роланд кивнув.

Поки Жирдяй Джонні відмикав і відчиняв вітрину, всередині якої стояли стоси коробок із набоями, Роланд розмірковував.

– Дай мені чотири коробки, – нарешті вирішив він. Він гадки не мав, навіщо йому стільки патронів, але спокуса просто мати їх була нездоланною.

Жирдяй поклав коробки на прилавок. Роланд відкрив одну з них, досі не ймучи віри, що це не жарт і не обман. Але в коробці були справжнісінькі кулі – чисті, блискучі, без поміток. Ними ніколи не стріляли, їх ніколи не перезаряджали. Він на якусь мить підніс один із набоїв до світла, потім поклав його назад у коробку.

– Тепер візьми пару цих кайданів.

– Кайданів?…

Стрілець звірився з «Мортциклопедією».

– Наручників.

– Містере, я не знаю, що вам треба. У касі…

– Роби, що я кажу. Негайно.

«Господи, це ніколи не кінчиться», – подумки простогнав Жирдяй Джонні. Відкривши інший відділ, він дістав звідти пару наручників.

– Ключ? – спитав Роланд.

Жирдяй Джонні виклав ключ до наручників на прилавок. Ключ тихенько цокнув. Один з непритомних копів раптом захрипів, і Джонні ледь чутно скрикнув.

– Повернись, – сказав стрілець.

– Ви ж не збираєтеся мене пристрелити, правда? Скажіть, що ні!

– Ні, – без жодного виразу сказав Роланд. – Якщо зараз ти повернешся до мене спиною. Але якщо ти цього не зробиш – пристрелю.

Жирдяй Джонні повернувся обличчям до стіни й голосно заридав. Звісно, чувак сказав, що не збирається його вбивати, але запах кримінальних розборів ставав надто сильним, щоби не звертати на нього уваги. А Джонні ще ж навіть вершки зняти не встиг. Його ридання перетворилися на притлумлене голосіння.

– Будь ласочка, містере, заради моєї матері, не вбивайте мене. У мене стара мати. Вона сліпа. Вона…

– Вона приречена мучитися: в неї син – боягуз із боягузів, – суворо мовив стрілець. – Зап'ястя разом.

Скиглячи, відчуваючи, що мокрі штани липнуть до паху, Жирдяй Джонні виконав наказ. Сталеві браслети вмить зімкнулися на його зап'ястях. Жирдяй не мав жодного уявлення, як цьому привидові вдалося так швидко перемахнуги через прилавок чи його обійти. Та й знати не хотів.

– Стій і дивися на стінку, поки я не дозволю повернутися. Якщо повернешся до того моменту, я тебе вб'ю.

Промінчик надії освітив душу Жирдяя Джонні. Може, цей бандит зовсім не збирається його кінчати. Може, він і не божевільний зовсім, а просто трохи прибацаний.

– Не повернуся, Богом клянусь. Усіма святими клянуся. Усіма янголами. Усіма арха…

– А я клянуся, що куля проб'є твою шию навиліт, якщо ти негайно не стулиш писок, – сказав привид.

І Жирдяй Джонні затих. Йому здавалося, що обличчям до стінки він простояв цілу вічність. Насправді ж минуло всього секунд двадцять, не більше.

Стрілець став навколішки, поклав револьвер продавця на підлогу, глянув, чи шмаркач поводиться чемно, потім перекотив двох копів на спини. Обидва досі були непритомні, але Роланд зрозумів, що рани не надто серйозні. Обидва стрільці дихали рівно. З вуха того, котрого звали Дилівеном, витекла тоненька цівка крові, та й по всьому.

Він знову метнув блискавичний погляд на продавця, а потім розстебнув і зняв зі стрільців портупеї. Потім, скинувши синій піджак Морта, надів кобури на себе. Зброя була не та, але все одно приємно відчувати, що вона є. Достобіса приємно. Це краще, ніж він міг собі уявити.

Два пістолети. Один для Едді, інший – для Одетти… коли і якщо Одетта буде готова до того, аби отримати зброю. Він знову надів піджак Джека Морта й опустив дві коробки набоїв у праву кишеню, ще дві – в ліву. Піджак, що раніше лежав бездоганно, тепер набув потворних форм. Стрілець підняв магнум продавця, набої поклав собі в кишеню штанів, а револьвер швиргонув у протилежний бік кімнати. Коли він вдарився об підлогу, Жирдяй Джонні аж підстрибнув, знову пискнув і випустив у штани ще трохи теплої вологи.

Стрілець підвівся і наказав Жирдяєві повернутися.

Коли Жирдяй Джонні ще раз поглянув на прибацаного в синьому костюмі й окулярах з золотою оправою, у нього відвисла щелепа. На якусь мить ним оволоділа впевненість у тому, що чувак, який зайшов до крамниці, перетворився на привида, поки він, Джонні, стояв до нього спиною. Жирдяю Джонні здалося, що в цьому чоловікові він бачить іншого, набагато реальнішого – одного з тих легендарних лицарів пістолета, про яких, коли він був малим, часто робили кіно й телепередачі: одного з хлопців типу Вайета Ерпа, Дока Голідея, Бутча Кесіді.

А тоді в очах йому прояснилося, і він зрозумів, що зробив той шаленець: забрав у лягавих пістолети і начепив їх на себе. Взагалі‑то з костюмом і краваткою ефект мусив бути кумедним, але чомусь смішно не було.

– Ключ до кайданів на прилавку. Коли поссемени прийдуть до тями, вони тебе звільнять.

Він узяв гаманець, відкрив його і – о диво – поклав на скляну кришку прилавка чотири двадцятидоларові банкноти. А потім засунув гаманець у кишеню.

– Це за набої, – сказав Роланд. – Я вийняв із твого револьвера кулі і збираюся викинути їх на вулиці. Думаю, без гаманця і з незарядженим револьвером їм важче буде звинуватити тебе у злочині.

Жирдяй Джонні ковтнув слину. Не часто траплялися в його житті такі моменти, коли йому відбирало мову, але зараз був саме той випадок.

– А тепер скажи мені, де найближча… – Пауза. – …найближча аптека?

І тут Жирдяй Джонні допетрав – чи, принаймні, йому так здалося, – в чому заковика. Авжеж, цей чувак – наркаш. Ось відповідь. Не дарма він такий дивний. Мабуть, обдовбаний по самі вуха.

– За рогом є одна. На Сорок дев'ятій, за півкварталу звідси.

– Якщо брешеш, я повернуся і всаджу тобі в голову кулю.

– Не брешу! – закричав Жирдяй Джонні. – Господом Богом клянуся! Всіма святими! Рідною ненькою клянуся…

Але двері вже зачинялися. Жирдяй Джонні трохи постояв у повній тиші, не ймучи віри, що псих пішов.

А потім швидко, як тільки міг, обійшов прилавок і попрямував до дверей. Повернувшись до них спиною, він водив руками, поки не зміг нарешті намацати й повернути замок. Ще трохи помучився – і спромігся ще й клямку засунути.

І тільки після цього дозволив собі сповзти на підлогу, хапаючи ротом повітря, стогнучи й клянучись перед Господом Богом і всіма Його святими та янголами, що сьогодні ж удень – щойно якась із цих свиней прокинеться і звільнить його від наручників – він піде до церкви Святого Антонія.

Він збирався сповідатися, покаятися в гріхах і прийняти причастя.

Жирдяй Джонні Голден хотів задобрити Господа Бога.

Сьогодні він був надто близько від зустрічі віч‑на‑віч, блін.

Вечірнє сонце вже стояло дугою над Західним морем. Тепер вона звузилася до єдиної яскравої смужки й обпікала Едді очі. Якщо довго дивитися на таке світло, можна отримати опік сітківки. То був один із цікавих фактів, які вивчали в школі, фактів, котрі допомагали влаштуватися на перспективну роботу, наприклад барменом з частковою зайнятістю, і присвячувати весь свій час без залишку чудовому захопленню, як‑от пошук ширева й бабок, за які його купити. Але Едді не відводив очей. Йому здавалося, що тепер не має жодного значення, отримає він опік чи ні.

Благати ту відьму, що була в нього за спиною, він не став. По‑перше, це б не допомогло. По‑друге, благати – це принизливо. Проживши життя, що неухильно котилося під укіс, Едді не мав жодного бажання принижуватися в останні його хвилини. Хвилини – це все, що йому лишилося. Все, що лишилося, а потім яскрава смужка зникне і на берег вийдуть потвори.

Він уже перестав сподіватися, що станеться диво й у останню мить повернеться Одетта. І так само не було в нього надії й на те, що Детта зрозуміє: після його смерті вона майже напевно залишиться в цьому світі назавжди. Ще п'ятнадцять хвилин тому він гадав, що вона блефує. Тепер він уже не дурив себе.

«Принаймні, це краще, ніж потроху задихатися, затягуючи на собі мотузку», – подумав Едді, сумніваючись, проте, що це правда, бо щовечір бачив тих мерзенних створінь. Він сподівався, що зможе померти без пронизливих криків. І не вірив, що таке можливо. Але мав намір хоч спробувати.

– От зараз вони як вийдуть і як зжеруть тебе, біломазий! – заверещала Детта. – Скоро, вже зовсім скоро вийдуть! Вечеря у них буде знаменита, цим красунчикам таке й не снилося!

Одетта не блефувала – вона не збиралася повертатися… і стрілець теж. Останнє ранило чомусь болючіше за все інше. Едді був упевнений, що під час подорожі узбережжям вони зі стрільцем стали – якщо не братами, то, може, напарниками, і Роланд міг би принаймні спробувати його врятувати.

Але Роланд не повертався.

«Можливо, річ не в тому, що він не хоче прийти. Можливо, він просто не може повернутися. Раптом він мертвий, його застрелив охоронець в аптеці? Чорт, оце буде прикол – останній стрілець світу вбитий копом‑напрокат. А може, його збило таксі. Може, він мертвий, і двері зникли. І тому вона не придурюється. Може бути таке, що причин придурюватися вже нема».

– Вже з хвилини на хвилину! – прокричала Детта. 1 більше Едді не мусив хвилюватися про сітківки своїх очей, бо остання вузька смужка світла зникла, лишивши по собі тільки відблиск.

Він пильно дивився на хвилі, поки яскраве остаточне зображення повільно зникало з його очей, і чекав, коли з моря почнуть незграбно виповзати перші омариська.

Едді спробував відвернути голову, аби уникнути нападу першого, але не встиг. Під акомпанемент своїх питань і сміху Справжньої Мерзотниці потвора клешнею вирвала шмат шкіри з обличчя юнака, перетворивши ліве око на рідке желе й оголивши поверхню кістки, що тьмяно заблищала в сутінках.

«Припини, – наказав Роланд самому собі. – Такі думки гірші за безпорадність. Вони відвертають увагу. А цього бути не повинно. Можливо, ще є час».

І час справді був… на ту мить. Коли Роланд у подобі Джека Морта, розмахуючи руками і зосередивши погляд на вивісці з написом «АПТЕКА» (він не зважав на здивовані погляди, якими його змірювали люди, і те, як перехожі ухилялися від нього, аби уникнути зіткнення), йшов Сорокдев'ятою вулицею, сонце в світі стрільця ще не сіло. До миті, коли нижній його край торкнеться того місця, де море зливалося з небом, лишалося ще п'ятнадцять хвилин. Якщо вже на Едді чатував час страждань, то він був попереду.

Втім, стрілець не знав, чи станеться так насправді. Єдине, що було йому відомо, – на тому боці зараз пізніша година, ніж тут. І хоча сонце там, напевно, ще не заховалося, вважати, що час у двох світах біжить з однаковою швидкістю, смертельно небезпечно… особливо для Едді, котрий у такому випадку помре мученицькою смертю, невимовний жах якої годі й уявити (хоча він подумки й намагався це зробити).

Але бажання повернути голову й подивитися було майже нездоланним. І все ж він не наважився. Він не повинен.

У потік його думок безжально втрутився голос Корта: «Контролюй те, що можеш контролювати, шмаркачу. Усе інше нехай котиться псу під хвіст. 1 якщо ти мусиш полягти, то зроби це з честю, не перестаючи палити з револьверів».

Так.

Але це тяжко.

Часом невимовно важко.

Якби стрілець був менш поглинутий думкою про те, як швидше довести до кінця свої справи в цьому світі й забратися звідси к бісовій матері, то він би помічав і розумів, чому люди так на нього дивляться, а потім різко звертають з дороги. Але це б нічого не змінило. Він так швидко прямував до синьої вивіски, туди, де, згідно з «Мортциклопедією», міг роздобути потрібний йому «Кефлекс», що Мортів піджак тріпотів позаду на вітрі (хоча в кожній кишені й лежав важкий свинець) і кобури, начеплені на стегна, відкривалися для всезагального огляду. Роланд надів їх не так точно й рівно, як їхні власники, а так, як звик носити свої власні кобури, – хрест‑навхрест низько на стегнах.

Тому всім любителям крамниць, гультяям і вуличним торговцям на Сорок дев'ятій він зараз здавався тим самим, ким і Жирдяєві Джонні: головорізом.

Роланд підійшов до аптеки Каца і ступив усередину.

Свого часу стрілець знався з чарівниками, чаклунами й алхіміками. Серед них були й розумні шарлатани, й дурні обманщики, яким могли вірити тільки ще тупіші за них люди (хоча дурнів у світі ніколи не бракувало, тож виживали навіть крутії‑ідіоти – взагалі‑то вони не просто виживали, а навіть процвітали), і невелика частка тих, що справді здатні були творити ті чорні діла, про які розповідають пошепки. Ці останні маги могли викликати демонів і мертвих, наслати смертельне прокляття і зціляти хворих дивовижними настоянками. Один із цих чарівників був істотою, яку стрілець вважав утіленням демона, створінням, що маскувалося під людину і називало себе Флеггом. Роланд бачив його тільки мигцем, та й то вже наприкінці, коли хаос і остаточний крах насувалися на його землю. Слідом за ним з'явилися двоє молодиків відчайдушного та похмурого вигляду. Їх звали Денніс і Томас. Ця трійця промайнула в його житті, коли почався нетривалий і сумбурний його період, але він ніколи не забуде, як на його очах Флегг перетворив надокучливого чоловіка на виючого пса. Це добре врізалося йому в пам'ять. А потім був чоловік у чорному.

І Мартен.

Мартен, котрий спокусив його матір, поки батько був у від'їзді, Мартен, що зажадав Роландової смерті, а натомість спричинився до його раннього дорослішання, Мартен, зустріч із яким, як підозрював стрілець, ще попереду, на шляху до Вежі… чи біля неї.

Все це згадалося йому, бо знайомство з магією та магами давало підстави очікувати чогось зовсім іншого, ніж те, що він побачив у аптеці Каца.

Він гадав, що його очам відкриється напівтемне приміщення, освітлене свічками, сповнене гірких пахощів, заставлене пузатими флаконами з невідомими порошками й рідинами, посудинами, що вкриті шаром пилу чи обплутані столітньою павутиною. Уява малювала йому чоловіка в довгому вбранні з каптуром. Може, небезпечного чоловіка. Крізь прозоре скло вітрин Роланд бачив людей, що рухалися туди‑сюди так само недбало, як і в будь‑якій іншій крамниці, але прийняв їх за ілюзію, обман зору.

А вони були справжніми.

Від здивування, на зміну якому прийшло іронічне зачудування, стрілець просто застиг на порозі. Він перебував у світі, що незмінно вражав його дедалі новими й новими дивами, які, здавалося, траплялися тут на кожному кроці: екіпажі літали в повітрі, а папір, схоже, був дешевим, як пісок. Але найновішим чудом було те, що для цих людей дивовижне просто перестало існувати: тут, у місці, де чари ставали дійсністю, Роланд бачив лише знуджені обличчя і мляві рухи.

Скрізь були тисячі флаконів, настоянки, фільтри, але в «Мортциклопедії» всі вони значилися під назвою «шарлатанські ліки». Лікувальна мазь, призначенням якої було зцілювати від випадіння волосся, та вона нічого не зцілювала; крем, що обіцяв стерти потворні плями на руках і передпліччях, але це був обман. Засоби для лікування того, що лікування не потребувало: вони примушували кишечник працювати чи навпаки, вони відбілювали зуби й чорнили коси, вони робили дихання ароматнішим (так, наче цього не можна було досягти, пожувавши кору вільхи). Жодної магії, лише банальності. Хоча був ще астин і були ще кілька засобів, що, судячи з назви, здавалися корисними. Та загалом Роланд відчув тільки розгублення. Чи ж дивно, що дивовижне втратило свої чари там, де мусила мешкати алхімія, та алхіміки більше займалися ароматами, ніж настоянками?

Утім, знову звірившись із «Мортциклопедією», Роланд дізнався, що істинний сенс цього місця – не тільки в тому, на що він дивиться. Справді дієві настоянки були надійно сховані від сторонніх очей. Отримати їх можна було тільки в разі, якщо в тебе є наказ чарівника. У цьому світі чаклунів називали ДОХТОРАМИ, і вони писали свої магічні формули на аркушах паперу, які «Мортциклопедія» називала «РЕКСЕПТАМИ». Це слово було стрільцеві незнайомим. Він міг би розвідати детальніше, але не схотів завдавати собі клопоту. Знаючи, що йому потрібно, він швидко зазирнув до «Мортциклопедії» і з'ясував, куди саме треба підійти в цій крамниці.

Широким кроком він рушив через прохід до високого прилавка з написом «ЛІКИ ЗА РЕЦЕПТАМИ».

Той Кац, що в 1927 році відкрив на Сорок дев'ятій вулиці «Аптеку і продаж газованої води» (галантерея для панянок і панів), давно спочивав у могилі, і його єдиний син мав такий вигляд, наче йому й самому вже недовго лишилося. У свої сорок шість років він здавався сімдесятирічним стариганем: майже лисий, з жовтою шкірою, хирлявий. Він знав, що люди кажуть, буцімто він страшний, мов смерть, але ніхто з них не розумів, у чому причина.

Взяти, скажімо, ось цю ходячу руїну, яка зараз телефонує. Пані Ретбурн. Верещить, що подасть на нього до суду, якщо він негайно не відпустить їй валіум за рецептом, негайно, ЗАРАЗ ЖЕ!

«Дамочко, ви що, гадаєте, я таки насиплю вам цих синіх кульок у трубку?» І якби він таки насипав, то вона принаймні зробила б йому ласку і стулила пельку. Просто приклала б слухавку до рота й роззявила його ширше.

Від цієї думки на його обличчі, оголивши жовті зубні протези, з'явилася моторошнувата усмішка.

– Пані Ретбурн, ви не розумієте, – не витримав Кац після того, як хвилину – цілу хвилину, відміряну секундною стрілкою на його наручному годиннику, – вислуховував її тираду. Бодай один раз йому хотілося сказати: «Ану, тупа курко, перестань на мене кричати! На ЛІКАРЯ свого кричи! Це він підсадив тебе на це лайно!» Точно. Кляті шарлатани виписують його, наче жуйку, а потім раз – іперекривають кран. А кому все розхльобувати? Цим живодерам? Оце вже ні! Йому, аптекарю!

– Про що це ви? Як це я не розумію? – Голос у вусі дзижчав, наче розлючена оса в глечику. – По‑моєму, я принесла вашій миршавій аптеці непоганий прибуток, всі ці роки була постійним клієнтом, по‑моєму…

– Поговоріть із… – Він знову зиркнув крізь біфокальні окуляри на відьмин рецепт. – …лікарем Брумголом, пані Ретбурн. Термін дії вашого рецепта закінчився. Продавати валіум без рецепта – злочин, за це можна потрапити у федеральну в'язницю. «І перш за все туди мусять потрапляти ті, хто такі рецепти виписує… якщо тільки вони не дають пацієнтам, яким їх виписують, незареєстрований номер телефону», – подумав він.

– То була просто помилка! – верескнула жінка. Тепер у її голосі звучати різкі нотки паніки. Едді б одразу впізнав цей тон: крик дикої пташки Наркоші.

– Тоді подзвоніть йому й попросіть виправити, – сказав Кац. – У нього є мій номер. – Так. У них у всіх був його номер. Саме в цьому й полягала проблема. У свої сорок шість він виглядав, як людина, що однією ногою стоїть на тому світі, через тих фершлюгінер[20]лікарів.

Івсе, що мені потрібно зробити, аби зберегти бодай дещицю того прибутку, який я дивом отримую в цьому місці, ‑ сказати купці цих паршивих наркоманок, хай котяться під три чорти. От і все.

– НЕ МОЖУ Я ЙОМУ ПОДЗВОНИТИ! – несамовито закричала вона. Голос болюче врізався у вуха наконечником дриля. – ВІН ЗІ СВОЇМ ДРУЖКОМ‑ПЕДИКОМ ПОЇХАВ У ВІДПУСТКУ, І НІХТО НЕ КАЖЕ КУДИ!

Кац відчув, як у шлунок повільно просочується кислота. У нього було дві виразки, одна загоїлася, а друга кривавила, а все через таких сучок, як ця. Аптекар заплющив очі і тому не побачив, як його помічник вирячився на чоловіка в синьому костюмі й окулярах із золотою оправою, що наближався до віконця рецептурних ліків. Не побачив він і того, як Ральф, старий гладкий охоронець (Кац платив йому жалюгідні копійки, але все одно про це гірко шкодував – його батько ніколи не потребував жодних охоронців, але його батько, сто чортів йому в печінку, жив у часи, коли Нью‑Йорк був містом, а не злодійським кублом), раптово вийшов зі звичної летаргії й потягнувся до пістолета, який висів у нього на стегні. Кац почув крик якоїсь жінки, але вирішив, що вона просто побачила розпродаж усієї продукції «Ревлон». Він був просто змушений влаштувати розпродаж «Ревлона», бо той поц Доленц з того боку вулиці переманював його клієнтів, збиваючи ціни.

І поки стрілець, наче фатум, невблаганно наближався до віконця, аптекар думав тільки про Доленца й цю сучку, яка верещить на тому боці дроту, уявляючи, як гарно вони б обоє виглядали, якщо їх роздягнути, обмазати медом і посадити на мурашник під палючим сонцем пустелі. Два мурашники, для НЬОГО і для НЕЇ. Блискуче! Він думав про те, що гірше вже не буде, просто нема куди гірше. Його батько був так рішуче налаштований на те, аби його син наслідував його приклад, що відмовився платити за будь‑яку освіту, крім фармакологічної. Тож Кац пішов стопами свого батька, і сто чортів у печінку старому, бо, поза всіляким сумнівом, зараз була найпринизливіша мить у його житті (й без того сповненого принизливих митей), в житті, через яке він дочасно постарів.

Нижче падати вже було нікуди.

Принаймні так він думав, заплющивши очі.

– Якщо ви зайдете, пані Ретбурн, я видам вам дюжину таблеток валіуму по п'ять міліграмів. Вас це влаштує?

– Цей чоловік нарешті почав думати головою! Господи, нарешті! – І вона повісила слухавку. І все. Ані тобі «дякую». Нічого, коли вона відвідає ту ходячу пряму кишку, яка величає себе її лікарем, то приповзе до нього, Каца, навкарачки й лизатиме йому носаки черевиків від «Гуччі», ладна буде мінет йому зробити, ладна буде…

– Пане Кац, – якимось неприродно задиханим голосом сказав його помічник. – По‑моєму, у нас проб…

Черговий крик, слідом за яким прогримів постріл, і Кац так різко підскочив, що на якусь мить йому здалося, ніби серце, востаннє потужно стукнувши у грудях, зупиниться назавжди.

Розплющивши очі, прямо перед собою він побачив очі стрільця. Кац опустив погляд і помітив у кулаці в чоловіка пістолет. Глянувши ліворуч, він побачив, що охоронець Ральф обережно тримає одну руку й дивиться на злодія виряченими очима, які, здавалося, от‑от вилізуть із орбіт. Ральфів власний пістолет тридцять восьмого калібру, який він сумлінно носив усі вісімнадцять років служби в поліції (і з якого стріляв лише в підвальному тирі 23‑го відділку. Сам він стверджував, що двічі витягав зброю на службі, але хтозна, чи так це було насправді?), зараз валявся розтрощений у кутку аптеки.

– Мені потрібен «Кефлекс», – без виразу сказав чоловік із очима стрільця. – Багато. Зараз. І без РЕКСЕПТА.

Якусь мить Кац міг тільки витріщатися на нього з роззявленим ротом. Серце глухо гупало в грудях, шлунок перетворився на казан киплячої кислоти.

І це він думав, що гірше вже нікуди?

Невже він так вважав?

– Ви не розумієте, – нарешті спромігся видушити з себе Кац. Власний голос здався йому якимось не таким, але нічого дивного в цьому не було: рот наче перетворився на фланелеву сорочку, а язик став шматком ватину. – Кокаїну тут нема. Це не ті ліки, щоб видавати їх коли зама…

– Я не сказав «кокаїн», – зауважив чоловік у синьому костюмі й окулярах із золотою оправою. – Я сказав «Кефлекс».

«Мені здалося, що ви так сказали», – ледь не бовкнув Кац цьому божевільному мамзерові, але вирішив не провокувати. Він чув, що деякі аптеки грабували заради «спіду», «бензиків», купи інших штук (у тому числі дорогоцінного валіуму пані Ретбурн). Але щоб пограбували заради антибіотика – це, може, перший випадок в історії.

Голос його батька (сто чортів йому в печінку, старому козлові) наказав негайно перестати трястися й витріщатися, а таки почати щось робити.

Але що робити, він придумати не міг.

Озброєний чоловік щось йому простягнув.

– Швидше, – наказав грабіжник. – Я поспішаю.

– С‑скільки вам? – спитав Кац. Кинувши побіжний погляд через плече бандитові, він не повірив власним очам. Тільки не в цьому місті. Та виглядало все так, наче відбувається насправді, от у чому штука. Невже пощастило? Кацові таки справді пощастило? Таке можна зразу записувати в Книгу рекордів Ґіннесса!

– Не знаю, – сказав чоловік із пістолетом. – Стільки, скільки влізе в кошіль. У великий кошіль. – А тоді без попередження різко обернувся, і знову прогримів постріл із пістолета, затиснутого в нього в кулаці. Якийсь чоловік завив. Вітринне скло розлетілося на друзки, засипавши осколками тротуар і проїжджу частину. Скляний дощ зачепив кількох перехожих, але обійшлося без серйозних поранень. В аптеці Капа пронизливо закричали кілька жінок (і чоловіків теж). Хрипко завила сигналізація. Покупці в паніці кинулися до дверей, надвір. Чоловік із пістолетом знову повернувся до Каца обличчям. Його вираз ні на крихту не змінився: в ньому читалося те саме моторошне терпіння (втім, не безмежне), як і від самого початку, коли бандит тільки зайшов у аптеку. – Швидко роби, як я кажу. Мені ніколи.

Кац ковтнув слину.

– Так, сер, – сказав він.

На шляху до прилавка, за яким тримали дієві настоянки, у верхньому лівому кутку крамниці, стрілець побачив вигнуте свічадо й одразу ж гідно його оцінив. Зробити таке випукле дзеркало в теперішньому світі Роланда було б не під силу навіть найдосвідченішому ремісникові. Хоча були часи, коли такі речі – та й багато іншого з того, що він бачив у світі Едді та Одетти, – можна було виготовити. Залишки таких дзеркал він бачив у тунелі попід горами, та й у інших місцях… релікти, не менш старовинні й загадкові, ніж валуни друїтів, що часом траплялися в місцях появи демонів.

Призначення дзеркала він також зрозумів.

Трохи запізно помітивши рух вартового – Роланд досі відчував катастрофічний вплив лінз, які носив Морт, на його бічний зір, – він, проте, встиг повернутися й кулею вибити пістолет у нього з руки. Цей постріл для Роланда був простим і звичним, хоча й довелося трохи поквапитися. А от охоронець так не вважав. Ральф Ленокс готовий був присягатися до кінця свого життя, що зробити такий постріл неможливо… таке можна надибати хіба що в старих дитячих вестернах типу «Енні Оуклі».

Завдяки дзеркалу, яке, вочевидь, повісили там, аби виявляти злодюг, Роланд зумів швидше розправитися з іншим супротивником.

Він помітив, що погляд алхіміка метнувся через його плече, і негайно глянув у дзеркало. Виявилося, що ззаду до стрільця підходив чоловік у шкіряній куртці. В руці він тримав довгий ніж, а в голові, поза сумнівом, уже роїлися думки про те, як він здобуде славу й визнання.

Стрілець повернувся й один раз пальнув, опустивши пістолет до рівня стегон. Він розумів, що може не влучити в ціль, бо ця зброя була йому незнайома, але не хотів поранити когось із покупців, що нерухомо застигли за спиною удаваного героя. Краще вистрілити двічі від стегна, щоби кулі зробили свою справу, пройшовши траєкторією вгору, і не зачепили нікого зі сторонніх, аніж убити якусь дамочку, єдиним злочином якої стало те, що вона обрала неправильний день для придбання парфумів.

Попередній господар добре дбав про цей пістолет, і приціл виявився точним. Згадавши, якими гладкими і нетренованими були стрільці, в яких він забрав зброю, Роланд зрозумів, що пістолетами вони опікувалися, вочевидь, краще, ніж власними тілами. Така поведінка видавалася йому дивною, але, звісна річ, сам цей світ був дивним, і не Роландові про нього судити. Якщо вже на те пішло, то й часу на роздуми не було.

Постріл влучив точно в ціль. Куля зрізала лезо ножа біля основи, і в руках у чоловіка лишилася сама рукоятка.

Роланд спокійно спостерігав за чоловіком у шкіряній куртці. Мабуть, щось у цьому погляді нагадало без‑п'яти‑хвилин‑героєві, що в нього нагальна зустріч, бо він круто розвернувся, кинув залишок ножа на підлогу й приєднався до всезагальної втечі.

Роланд знову повернувся обличчям до алхіміка і віддав йому накази. Ще хто‑небудь почне викаблучуватись, і проллється кров. Коли алхімік відвернувся, аби піти по ліки, Роланд стукнув його по кістлявій лопатці стволом пістолета. Чоловік здушено ойкнув і миттю повернувся обличчям до стрільця.

– Не ти. Ти лишишся тут. Нехай іде твій учень.

– Х‑хто?

– Він. – Втрачаючи терпець, Роланд показав на помічника.

– Що мені робити, пане Кац? – На побілілому обличчі яскраво проступали сліди юнацьких прищів.

– Роби, що він каже, ти, поц! Виконуй замовлення! «Кефлекс»!

Помічник підійшов до полиці за прилавком і дістав звідти флакон.

– Поверни так, аби я зміг прочитати, що там написано, – сказав стрілець.

Поиск по сайту: