Короткий зміст попереднього роману

Роман «Крізь час» – це другий том довжелезного циклу під назвою «Темна вежа». Джерелом натхнення і до певної міри взірцем цієї історії стала епічна поема Роберта Браунінга «Чайльд Роланд до вежі темної прийшов» (котра, в свою чергу, завдячує своєю появою «Королю Ліру»).

У першому томі (його назва – «Шукач») розповідається про те, як Роланд, останній стрілець світу, що «зрушив з місця», нарешті наздоганяє чоловіка в чорному – чаклуна, якого він переслідував дуже довго (але ми ще не знаємо, як довго). Переслідуваний виявляється людиною на ім'я Волтер. Саме він, криючись під облудною маскою, удавав із себе друга Роландового батька в ті часи, коли світ ще не зрушив з місця.

Але мета Роланда – не ця напівлюдська істота. Він прагне досягти Темної вежі. А чоловік у чорному (кажучи точніше, те, що цьому чоловікові відомо) – лише перший крок на шляху до цього загадкового місця.

Власне кажучи, хто такий Роланд? Яким був його світ до тою, як зрушити з місця? Що таке Вежа і чому він так прагне її досягти? У нас є тільки уривчасті відомості, напевно нічого не відомо. Роланд – стрілець, хтось на кшталт рицаря, що зобов'язаний захищати світ, тримати його, щоби він не зрушив з місця. Спогади про цей світ у Роланда пов'язані з «любов'ю і світлом, що його переповнювали».

Нам відомо, що Роландові рано довелося пройти випробування на зрілість, бо він дізнався, що його мати стала коханкою Мартена, ще могутнішого чарівника, ніж Волтер (цей останній був Мартеновим спільником, про що батько Роланда не знав). Нам відомо, що Мартен навмисне зробив так, аби Роланд дізнався про зраду матері, сподіваючись, що хлопець зазнає поразки і його «відправлять на Захід». Але Роланд гідно витримав випробування, вийшовши з нього переможцем.

Що ще нам відомо? Світ стрільця трохи нагадує наш. У ньому ще залишилися предмети людської діяльності на кшталт бензинових колонок і декілька пісеньок (наприклад, «Гей, Юдо!» або ж нісенітниця, що починається словами «Боби, боби, музичний фрукт…»). Ще живі деякі звичаї та обряди, подібні до тих, що їх ми за своїми романтичними уявленнями пов'язуємо з Диким Заходом.

Наш світ та світ стрільця пов'язані між собою невидимими нитками. На придорожній станції, що стоїть на довгому тракті для диліжансів, у величезній стерильній пустелі, Роланд зустрічає хлопчика на ім'я Джейк, який помер у нашому світі. Насправді це сталося так: на розі вулиці його штовхнув на проїжджу частину всюдисущий (і страхітливий) чоловік у чорному. Джейк ішов до школи, тримаючи в одній руці портфель, а у другій – пакунок з обідом. Останній спогад хлопчика про свій світ (наш світ) – це колеса кадилака, що розчавлюють його… і смерть.

Та зустрітися з чоловіком у чорному йому не судилося: Джейк знову помирає. Цього разу причиною його смерті стає стрілець, котрий стикається з необхідністю вдруге у своєму житті зробити найболючіший вибір і врешті‑решт вирішує принести в жертву свого символічного сина. Поставши перед потребою обирати між Вежею і хлопчиком (а можливо, між засудом на вічні муки і спасінням), Роланд обирає Вежу.

«Вперед, – каже йому Джейк перед тим, як упасти в прірву. – Цей світ не єдиний, існують інші».

Фінальне протистояння між стрільцем і чоловіком у чорному відбувається на вкритій білим пилом голгофі з гнилими скелетами. Темний чаклун пророкує Роландове майбутнє за допомогою колоди карт таро. Пророцтва, виголошені цими картами, що показують В'язня, жінку на ймення Дама Тіней, темну примару, що називається просто – Смерть («але не твоя, стрільцю», – каже йому чоловік у чорному), стануть головними у цій книзі… і другим кроком Роланда на довгому й тернистому шляху до Темної вежі.

«Шукач» закінчується тим, що Роланд сидить на березі Західного моря й дивиться, як сідає сонце. Чоловік у чорному мертвий, майбутнє уявляється стрільцеві невиразно. Дія роману «Крізь час» починається на тому самому березі. Минуло не більше семи годин…

Пролог

Моряк

Стрілець пробудився від сумбурного сну, в якому, здавалося, був лише один образ: Моряк із колоди карт таро, якою чоловік у чорному передвіщав (чи, принаймні, претендував на те, щоби передвіщати) плачевне майбутнє стрільця.

«Він тоне, стрільцю, – казав чоловік у чорному, – і ніхто не кине йому рятувальну мотузку. Це хлопчик. Джейк».

Але сон не був кошмарним, якраз навпаки – приємним. Приємним тому, що тонув саме він, стрілець, а це означало, що він зовсім не Роланд, а Джейк. Від цієї думки йому полегшало, бо ж набагато краще втопитися в подобі Джейка, ніж продовжувати жити у власному тілі, тілі чоловіка, що холоднокровно зрадив дитину, яка йому довіряла.

«Добре, гаразд, я потону, – подумав він, слухаючи рокіт хвиль. – Нехай». Але звук ішов не з розверстих глибин. То було ревище потоку, горловина якого вщерть переповнена камінням. Невже це він був Моряком? Якщо так, то чому суша так близько? І взагалі, хіба він не на суші? Відчуття було таке, наче…

Крижана вода затопила його чоботи й почала стрімко підбиратися до паху. Очі Роланда широко розплющилися, й перша думка, що вирвала його зі сну, була зовсім не про яйця, котрі від холоду стислися до розміру грецьких горіхів, і навіть не про страховисько праворуч, а про револьвери… його револьвери. Але передусім – про набої. Мокрі револьвери можна швидко розібрати, витерти насухо, змастити, знову витерти, ще раз змастити й зібрати. А от вологі набої, як сірники, можуть і не спрацювати.

Страховисько – повзуча істота, яку, мабуть, щойно викинуло на берег хвилею, – втомлено волочило своє мокре лиснюче тіло по піску. Завдовжки чудовисько сягало чотирьох футів. Підповзаючи справа, воно невпинно скорочувало відстань між собою і Роландом – залишалося не більше чотирьох ярдів'. Безбарвні очиська, посаджені на щупальця, безрадісно спостерігали за стрільцем. Довгий дзьоб із зазубринами розтулився, і з нього полилися звуки, що на диво нагадували людське мовлення: жалібні, навіть відчайдушні питання чужоземною мовою.

– Дид‑е‑чик? Дум‑е‑чум? Дед‑е‑чем? Дед‑е‑чек?

Колись стрілець бачив омарів. Дивлячись на цю істоту, стрілець міг порівняти її хіба що з омаром, та й то з великою натяжкою. До того ж це точно був не омар. Схоже було на те, що потвора геть його не боїться. Стрілець не знав, небезпечна вона чи ні. Та навіть тимчасове потьмарення розуму його не хвилювало – він не міг згадати, де він і як сюди потрапив, чи він справді наздогнав чоловіка в чорному, чи це був лише сон. Знав тільки, що треба якомога швидше забиратися подалі від води, поки вона не затопила йому набоїв.

Почувши неприємне ревіння води, що невпинно наростало, стрілець перевів погляд з чудовиська (істота зупинилася і підняла клешні, за допомогою яких просувалася берегом, зараз викликаючи в пам'яті абсурдну згадку про боксера у вихідній позі, яку Корт, навчаючи їх, називав позою честі) на велетенську хвилю з гребенем білої піни, що насувалася прямо на них.

«Воно чує хвилю, – подумав Роланд. – Чим би воно не було, у нього є вуха». Він зробив спробу підвестися, але занімілі ноги підігнулися.

«Це сон, – подумав він. – Я досі сплю». Але навіть у такому розгубленому стані, як зараз, він розумів, що це припущення надто принадне, аби виявитися вірогідним. Він спробував встати ще раз (і тепер йому майже вдалося), але знову впав. Хвиля вже підкочувала. Часу не було. Йому не залишалося нічого, крім як пересуватися так само, як це робила істота праворуч: обпираючись на обидві руки, він підтягував своє тіло і повз галькою узбережжя нагору, подалі від хвилі.

Повністю уникнути її не пощастило, проте він відповз досить далеко, на що й розраховував. Хвиля накрила лише його чоботи. Майже підібравшись до його колін, вона відкотилася. «Можливо, перша дісталася не так далеко, як я думав. Можливо…»

У небі стояв півмісяць, оповитий серпанком туману. Але тьмяного світла, яке пробивалося крізь нього, було досить, аби роздивитися, що кобури потемніли. Револьвери точно промокли. Чи сильно – годі було сказати. Чи набої в барабані та в патронташі теж набралися вологою – залишалося невідомим. Спочатку він мусить забратися подалі від води, а тоді вже перевіряти. Він мусить…

– Дод‑е‑чок? – пролунало вже значно ближче. Переймаючись через воду, стрілець геть забув про те, що вона викинула, – про істоту. Він озирнувся і побачив, що їх розділяє лише якихось чотири фути. Повзучи, потвора підтягувалася на клешнях, встромляючи їх у вкритий галькою та мушлями пісок узбережжя. Вона підняла своє м'ясисте зигзагоподібне тіло, від чого умить стала схожою на скорпіона, от тільки жала на кінці тулуба Роланд не бачив.

Знову розкотистий гуркіт, цього разу значно гучніший. Істота негайно зупинилася й підняла клешні вгору, знову демонструючи власний варіант «пози честі».

Ця хвиля вже була більшою. Роланд знову почав підтягуватися вгору схилом узбережжя. Щойно він витяг руки, тварюка з клешнями метнулася до нього з такою блискавичністю, яку годі було навіть уявити, судячи з її попередніх рухів.

Стрілець відчув яскравий спалах болю у правій руці, але думати про це було ніколи. Він щосили відштовхувався від землі підборами промоклих чобіт, чіплявся за неї скрюченими пальцями і все‑таки спромігся уникнути хвилі.

– Дид‑е‑чик? – зажурено запитала потвора, наче кажучи: «Невже ти мені не допоможеш? Бачиш, я у безвиході!» – і Роланд побачив, як кінці великого і вказівного пальців його правої руки зникають у зубчастому дзьобі істоти. Вона знову метнулася вперед, і Роланд підняв праву руку, з якої стікала кров, – саме вчасно, аби врятувати ті два пальці, що залишилися.

– Дум‑е‑чум? Дед‑е‑чем?

Стрілець, похитуючись, звівся на ноги. Істота розірвала його мокрі джинси, продірявила старий чобіт, зроблений з м'якої, але міцної, мов сталь, шкіри, і вирвала шматок м'яса з Роландової литки.

Правою рукою він витяг револьвер, але те, що двох пальців, потрібних йому для виконання цього древнього обряду – вбивства, вже немає, збагнув тільки тієї миті, коли револьвер з глухим стукотом упав на пісок.

І потвора жадібно накинулася на нього.

– Е ні, мерзото! – гаркнув Роланд і вдарив тварюку ногою. З таким самим успіхом можна було садонути по камінній брилі… що кусається. Створіння відірвало носок Роландового правого чобота, більшу частину великого пальця, зірвало з його ноги сам чобіт.

Стрілець нахилився, підняв револьвер, впустив його, вилаявся і врешті‑решт спромігся втримати зброю. Дія, що раніше здавалася настільки простою, що навіть задумуватися не доводилося, зненацька виявилася трюком, не легшим за жонглювання.

Істота вже припала до ноги стрільця й шматувала її, белькочучи свої незрозумілі питання. В напрямку берега котила нова хвиля. У розсіяному сяйві півмісяця хребет хвилі з баранцями виглядав мертвотно‑блідим. Омароподібне страховисько облишило гризти чобіт і знову підняло клешні, прибираючи позу боксера.

Скориставшись лівою рукою, Роланд витяг іншого револьвера і тричі натиснув на гачок. Клац, клац, клац.

Тепер принаймні ясно, що з набоями у барабані.

Він сховав револьвер у ліву кобуру. Щоби вкласти зброю в праву кобуру, довелося за допомогою лівої руки повернути його дулом донизу й дозволити опуститися на місце. Потерті рукоятки з «залізного» дерева були слизькими від крові, плями вкривали кобуру й старі джинси, до яких вона була прив'язана ремінцем. З цурпалок, на місці яких ще зовсім недавно були стрільцеві пальці, струменіла кров.

Скалічена права нога заніміла, тому болю в ній не відчувалося, а от у правій руці лютував нестерпний вогонь. Душі вправних, натренованих протягом багатьох років пальців, котрі вже розчинялися в нутрі тварюки під дією її шлункового соку, волали, що вони досі на місці, що їм боляче, вони у вогні.

«Бачу, попереду в мене великі проблеми», – відсторонено подумав стрілець.

Хвиля відступила. Монстр опустив клешні, прорвав нову дірку в стрільцевому чоботі, а потім вирішив, що його господар значно смачніший, аніж цей шмат шкіри, що невідь яким чином з нього знялася.

– Дад‑е‑чам? – спитала істота і в блискавичному темпі майнула за ним. Стрілець відступав, майже не відчуваючи своїх ніг. Він розумів, що, напевне, істота наділена якимось розумом, бо ж наближалася вона до нього обережно, мабуть, з досить віддаленого прибережжя, не знаючи, що він таке й на що він може бути спроможний. І якби його не розбудила чимала хвиля, створіння розшматувало б йому обличчя, поки він бачив десятий сон. А тепер воно вирішило, що він не тільки смачна, але й легка здобич.

Страховисько – ця істота довжиною чотири фути й висотою цілий фут, що важила, мабуть, не менше сімдесяти фунтів і була так само щирою у своїй жорстокій невситимості, як і Давид, той сокіл, що належав йому в дитинстві (от тільки Давидового невиразного, залишкового уявлення про відданість у неї не було), – вже майже наздогнало його.

Підбором лівого чобота стрілець зачепився за камінь, що стирчав із піску, і мало не втратив рівноваги.

– Дод‑е‑чок? – якось наче турботливо спитала істота і, тягнучись до стрільця клешнями, подивилася на нього своїми мінливими очиськами на рухомих щупальцях… а потім накотила хвиля, і клешні знову зметнулися вгору, імітуючи «позу честі». Але зараз вони злегка хилиталися з боку в бік, і стрілець зрозумів, що так істота реагує на звук хвилі. Зараз шум прибою вже трохи стихав (принаймні для неї).

Він відступив на крок назад через камінь і, коли хвиля з ревінням розбризкалася на гальковий берег, нахилився. Тепер його голова опинилася за кілька дюймів від комахоподібної морди істоти. Однією клешнею вона могла б легко зрізати стрільцеві очі з обличчя, але клешні, до болю нагадуючи стиснуті кулаки, тремтіли й залишалися піднятими по обидва боки папужого дзьоба.

Стрілець потягнувся до каменя, через який мало не впав, величезного, напівукопаного в пісок. У відкриту кровоточиву рану на скаліченій руці тут же вп'ялися грудочки землі і гострі краї булижника, і праву кисть пронизав нестерпний біль, але Роланд, неймовірним зусиллям і ошкіряючись від знемоги, висмикнув камінь і підняв його вгору.

Хвиля розбилася, і її ревіння стихло.

– Дед‑е… – почав було монстр, опускаючи й розтуляючи клешні, але тут стрілець з усієї сили вгатив у нього каменем.

Сегментована спина істоти хруснула. Вона несамовито заборсалася під каменем, б'ючись об пісок задньою частиною тулуба, піднімаючи зад і з глухим звуком вдаряючи ним об землю. Питання перетворилися на верескливий клекіт болю. Клешні розтулялися й змикалися марно. У дзьобі скреготали грудочки піску й галька.

Та все одно з надходженням і розбиттям чергової хвилі створіння спробувало підняти клешні, і цієї миті стрілець наступив йому на голову чоботом, який ще залишався на ньому. Звук був такий, наче тріснуло безліч маленьких сухих гілочок. З‑під підошви Роландового чобота в два боки порснула густа рідина. Чорна на вигляд.

Істота вигнулася дугою і почала несамовито звиватися. Стрілець натиснув сильніше.

Насунулася чергова хвиля.

Клешні потвори піднялися на дюйм… на два дюйми… потім затремтіли і безвільно опустилися, судорожно змикаючись й розмикаючись.

Стрілець забрав ногу. Зазубрений дзьоб істоти, яким вона відкусила від живого тіла стрільця два пальці на руці й один – на нозі, повільно відкривався й закривався. Одне нерухоме щупальце лежало на піску. Інше безтямно тремтіло.

Стрілець іще раз придушив істоту. І вдруге.

Через силу скинувши камінь, він почав методично топтати лівим чоботом тіло потвори з правого боку, розкришуючи панцир, вдавлюючи білі кишки в темно‑сірий пісок. Істота вже була мертвою, але він ніяк не міг вгамувати свій гнів. Ніколи за весь довгий час мандрів його не ранили так сильно. І так несподівано.

Він топтав доти, поки не побачив у мерзенній каші, на яку перетворилося неживе тіло, кінчик одного зі своїх пальців і білий кістковий пил з голгофи під нігтем, де він і чоловік у чорному провадили тривалу розмову. Стрілець відвернувся, і його знудило.

Хитаючись, мов п'яний, і притискаючи до живота поранену руку, він рушив до води. Проте час від часу озирався, щоби пересвідчитися, чи не ожила, бува, потвора, наче якась живуча оса, яку розчавлюють знову і знову, а вона все смикається, приголомшена, але не мертва. Пересвідчитися, чи не повзе вона слідом, белькочучи свої незрозумілі питання голосом, у якому бринить смертельний відчай.

На півдорозі до води він зупинився на непевних ногах, розглядаючи те місце, де він знаходився, і пригадуючи. Очевидно, він заснув нижче рівня повної води. Він ухопив свій кошіль і порваний чобіт.

У голому світлі місяця він побачив інших істот – таких самих. У інтервалі між припливами почув їхні голоси, що навперейми повторювали питання.

Стрілець відступав крок за кроком, відступав, аж поки не дійшов до краю узбережжя, за яким починалася трава. А там сів і зробив усе, що мусив робити, керуючись своїми знаннями: посипав цурпалки пальців на руках і нозі залишками тютюну, аби зупинити кровотечу. Щедро посипав, незважаючи на гострий біль, що виник знову (до хору тепер приєднався відсутній на нозі палець). А потім просто сидів, вкриваючись потом попри прохолоду повітря, і сушив голову, чи не буде зараження крові, розмірковуючи, як він торуватиме собі шлях у світі без двох пальців на правій руці (при стрільбі з револьвера обидві руки були однаково вправними, але за інших обставин права відігравала головну роль), мізкуючи, чи, бува, істота не була отруйною і отрута вже не почала проникати у його організм, і турбуючись, чи настане коли‑небудь ранок.

Поиск по сайту: