Тема 12. Революції 1848-1849 рр. та розпад Віденської системи міжнародних відносин

1. Під кінець 1847 року у Франції визріла революційна ситуація. Бідування трудящих, неврожаї зернових, масове безробіття. Все це стало причиною масових заворушень. Окрім того в країні прокотилась хвиля відкритого незадоволення „царства банкірів” серед широкого кола дрібних та середніх промисловців та торговців.

Законодавча сесія, що відкрилась 28 грудня 1847 року, проходила у звинуваченні уряду Гізо в марнотратстві, запроданстві та зраді національних інтересів.. Однак тоді усі вимоги опозиції були відхилені. На початок 1848 року ситуація в країні ще більше ускладнилась. 22 лютого десятки тисяч жителів Парижа вийшли на вулиці та майдани міста. Будувались барикади, робітники громили крамниці, зав’язувались сутички з поліцією. На той час єдиною вимого було усунення уряду Гізо. Король, наляканий бурхливими подіями, дав відставку уряду. Проте, робітники, пам’ятаючи уроки революції 1830 року, вирішили продовжувати боротьбу проти монархії в цілому. Ввечері 23 лютого на бульварі Капуцинок на неозброєних демонстрантів вчинили провокаційний напад війська, де було вбито кілька десятків демонстрантів. Це стало поштовхом до масових виступів та більш організованого штурму королівського палацу. Луї-Філіп, боячись розправи, поспішив зректися престолу на користь свого малолітнього онука, а сам втік до Англії.

Було обрано тимчасовий уряд, який складався з трьох груп: буржуазних республіканців, дрібнобуржуазних демократів та соціалістів. Головою уряду став адвокат Дюпон. Але найбільш впливовим та популярним (який фактично виконував обв’язки голови уряду) був поет та історик Ламартін (зайняв пост міністра закордонних справ).

Лютнева революція за своїм характером була буржуазно-демократичною, в перемозі якої вирішальну роль відіграв робітничий клас. І попри намагання буржуазії не іти на поступки робітникам, все таки вона вимушена була прислуховуватись до вимог: 25 лютого було проголошено республіку, 28 лютого було створено „урядову комісію з робітничого питання” (так звана „Люксембурзька комісія”), 2 березня було скорочено на 1 годину робочий день по всій Франції. Попри те − лютнева революція ще більше загострила економічну кризу в країні. Великі підприємці, налякані наслідками революції, згортали свої виробництва, скорочували робітничі місця, щоб тим самим ще більше погіршити становище робітників і „поставити їх на голодні коліна”. Уряд, замість того, щоб якось порятувати ситуацію, навпаки виступав на боці буржуазії. Становище селян також погіршувалось. Фактично весь тягар по наповненню бюджету країни ліг на їхні плечі. Тим самим загострювались відносини між робітниками та селінами.

Міжнародна обстановка 1848 р. Була сприятливою для республіканської Франції. Революція у Франція прискорила революційний вибух в Німеччині, дала поштовх до національно-визвольних рухів поляків, угорців, чехів, слов’ян, ірландців, румунів та інших народів проти своїх гнобителів. З новою силою розгорілася національно-визвольна боротьба в Італії проти австрійського панування. Почалося нове піднесення чартистського руху в Англії. В цих умовах ні царська Росія, ні Австрія та Пруссія не могли здійснити контрреволюційну інтервенцію проти республіки у Франції і навіть розірвати з нею дипломатичних відносин.

23 квітня відбулися вибори до Установчих зборів, де перемогли буржуазні республіканські партії. 4 травня збори розпочали свою діяльність. Першими кроками зборів було створити умови для розгрому революції. Це звісно викликало нову хвилю протесту з боку робітників. По країні знову прокотилась хвиля повстань. Найбільше народне повстання відбулось в червні 1948 року. Але воно закінчилось перемогою буржуазії. Декретом Установчих зборів для всіх учасників повстання встановлювалось заслання „без суду”. Найбільш активних – було розстріляно. Загалом – загинуло 11 тис. повстанців.

Жорстоку розправу французької буржуазії з паризьким пролетаріатом вітали і Микола І, і лорд Пальмерстон, й американські плантатори-рабовласники, і прусські юнкери, й австрійські буржуазні ліберали. Як наслідок − придушення червневого повстання було переломним моментом в історії Другої республіки у Франції. Революція почала розвиватися по нисхідній.

В листопаді цього ж року було прийнято конституцію, а згодом обрано президента. Перемогу здобув Луї-Наполеон Бонапарт, племінник Наполеона І.

Наступного року в лютому в країні наростало нове революційне піднесення.

3. У березні 1848 р. на землях Австрійської імперії спалахнула революція.
Безпосереднім поштовхом до революції в Австрії, початок якої був прискорений економічною кризою 1847 р., були революційні виступи у Франції, а також у Бадені, Гессен-Дармштадті, Баварії, Вюртемберзі та інших державах Німецького союзу (лютий — березень 1848). 13 березня 1848 р. у Відні почалося народне повстання, що змусило австрійського канцлера Меттерніха піти у відставку, а цісаря Фердинанда I — обіцяти конституцію.

17 березня було створено уряд з представників шляхти і ліберальної бюрократії. Революційні події в Австрії проходили в умовах могутнього підйому революційного руху в інших частинах багатонаціональної імперії Габсбургів (Революція 1848—49 рр. в Угорщині, народні повстання в Мілані, Галичині, Воєводині, Хорватії).

Головними завданнями революції в Австрійській імперії були: знищення абсолютної монархії і феодальних відносин, вирішення національних проблем, ліквідація багатонаціональної імперії й утворення окремих національних держав.

Під час Революції 1848-49 рр. розгорнулася війна угорського народу за незалежність, виступи радикального крила чеської буржуазії за відокремлення чеських земель.

Слабка, пов’язана з аристократією, австрійська буржуазія злякалася такого повороту подій; прагнучи зберегти імперію вона була готова миритися з абсолютизмом і задовольнятися самими незначними поступками з його сторони.

25 квітня 1848 р. уряд обнародував конституцію, що проголошувала різні свободи, але на справді зберегла владу в руках цісаря і призначаємої ним верхньої палати.

11 травня був опублікований виборчий закон, який обмежував число виборців високим майновим цензом і цензом осідлості.

Поразка Революції 1848-49 рр. привела до того, що в Австрії на багато років збереглися значні залишки середньовіччя, що затримували суспільний розвиток.

Але все ж таки, ряд її завоювань зберігся. Аграрна реформа (ліквідація панщини, оброку та інших повинностей), прийнята рейхстагом у 1848 р. і що проводилася на практиці у 50-х рр., розчистила грунт для більш швидкого розвитку капіталізму. У 50-60-х рр. були здійснені деякі інші буржуазні реформи (знищення митних кордонів між Австрією і Угорщиною, відміна обмежень в розвитку ремесла, дозвіл купівлі і продажу землі тощо).

В ці роки зростала видобувна промисловість, виникали заводи що виготовляли сільськогосподарські машини, ткацькі верстати, прядильні машини. Проте в умовах незавершеності революції, неодноразових спроб уряду позбавити буржуазію її частки впливу (відміна конституції 4 березня 1849 р. й відновлення необмеженої влади цісаря патентом від 31 грудня 1851 р.), збереження панування монархії та аристократії, розвиток капіталізму йшов поволі і нерівномірно, промисловий переворот завершився лише у 70-80-х рр. ХІХ ст.

Тема 13. Зовнішня політика провідних європейських держав у 50-ті – на поч. 70-х рр. ХІХ ст.

1. З початком 50-х років ХІХ ст. посилюється недовіра між головними творцями Віденської системи міжнародних відносин, зокрема, у зв’язку із заявами Росії про свої особливі інтереси на Балканах

26 червня 1853 р. було підписано царський указ про введення російських військ на територію Дунайських князівств, які вважалися вассалами Порти.

Проте впродовж липня-вересня 1853 р. відбуваються масштабні приготування до майбутньої війни, з одного боку, Росії, а з іншого – Туреччини, яку готові бути підтримати Англія та Франція.

в ноті протесту з приводу окупації Росією дунайських князівств від 14 липня 1853 р. Порта декларувала європейським державам своє суверенне право вирішувати внутрішні питання за власними законами

Переговори послів Англії, Франції, Австрії та Пруссії з представниками Порти завершилися підписанням меморандуму від 16 липня 1953 р., де, зокрема йшла мова про можливість скерування в Росії надзвичайного посольства Порти.

31 липня 1853 р. з ініціативи австрійського міністра закордонних справ К. Буоля дипломати Англії, Франції, Пруссії та Австрії підготували так звану Віденську ноту. Формально звернена до Туреччини, але адресована також й Росії нота повинна була підтвердити положення Кючук-Кайнарджийського та Адріанопольського договорів про захист Росією православних підданих Туреччини та гарантувати поширення на православних підданих нових постанов Порти щодо становища християн в Османській імперії. За неухильним дотриманням цієї умови повинні були стежити Росія та Франція.

Проте 26 вересня 1853 р. на нараді 160 вищих чиновників Османської імперії було ухвале колективне рішення оголосити Росії війну. І. 4 жовтня Росії було скеровано ультимативну вимогу вивести свої війська із Дунайських князівств.

20 жовтня (1 листопада) 1853 р. Росія оголосила про стан війни з Туреччиною.

Впродовж грудня 1854 – квітня 1855 рр. у Відні відбулося 14 засідань послів та спеціальних представників Росії, Англії, Франції, Австрії та Османської імперії.

Із 13 лютого по 18 березня 1856 р. в Парижі тривав конгрес, який завершився підписанням відповідного мирного договору. В конгресі приймали участь Росія, Великобританія, Франція, Туреччинна, Сардинське королівство, Австрія та Пруссія.

Підписаний на заключному засіданні Конгресу мирний договір проголошував відновлення миру між учасниками війни та передбачав:

· повернення Росією Туреччині м. Карс з фортецею в обмін на Севастополь та інші міста в Криму, що були зайняті союзниками Туреччини;

· оголошення Чорного моря нейтральним із забороною Росії та Туреччині мати там свої військові флоти та арсенали;

· проголошення свободи судноплавства під контролем двох міжнародних комісій;

· передачу Росією князівству Молдова гирла р. Дунаю та прилеглої території Південної Бессарабії;

· скасування права Росії ”говорити на користь” князівств Молдова та Валахія, що було встановлено Кючук-Кайнарджийським мирним договором 1774 р. (остаточний статус цих князівств був визначений на Паризькій конференції 1858 р.);

· гарантії внутрішньої автономії Сербії, Молдови та Валахії у межах Османської імперії.

Вже після завершення конгресу 15 квітня 1856 р. в Парижі між Францією, Австрією та Великобританією було укладено договір про гарантії безпеки та цілісності Отаманської імперії.

Поиск по сайту: