Паризький мирний договір 1856 р. не лише підвів підсумки Кримської війни 1853-1856 рр., але мав визначити нову систему міжнародних стосунків у Чорноморському регіоні

2. Австро-італійську війну 1848-1949 рр., в якій Сардинське королівство зазнало поразки, а республіки в Тоскані, Римі, Венеція та Неаполі були знищені, підсумував Міланський мирний договір, що був підписаний 6 серпня 1849 р. Австрією та Сардинією (П’ємонтом).

Сардинія виплатила Австрії контрибуцію в розмірі 75 млн. флоринів.

Сторони договору також погодилися вести переговори про новий торговельний договір.

Питання про єдність Італії знову було поставлено прем’єр-міністром П’ємонту К. Кавуром під час Паризького мирного конгресу 1856 р.

У 1858 р. Кавур та Наполеон ІІІ вирішуюють визволити Північну Італію від австрійського панування. Наполеон ІІІ вимагав в обмін за це Ніццу та Савойю.

10 листопада 1859 р. в Цюриху були підписані мирні договори між Австрією, Францією та Сардинським королівством (П’ємонтом), що підвели підсумок війни між з одного боку, Австрією, та з другого боку – Францією та Сардинією, що завершилася поразкою Австрії.

Тексти Цюрихських договорів 1859 р. були узгоджені та підписані під час мирної конференції, що відкрилася 16 жовтня. Свою роботу конференція завершила підписанням трьох мирних договорів:

· австро-французького мирного договору;

· франко-сардинського договору;

· спільного австро-франко-сардинського мирного договору.

За Цюріхськими договорами до Сардинії від Австрії відійшла Ломбардія (крім двох фортець). Герцогам Моденському, Пармському та великому герцогу Тосканському поверталися їх володіння. Із італійських держав передбачалося створити конфедерацію під почесним головуванням папи римського. Венеція, що залишилася в складі Австрії повинна була ввійти до складу конфедерації як рівноправний член.

Сардинія виплатила Франції 60 млн. флоринів компенсації за участь у війні на своєму боці.

24 березня 1860 р. в Турині було підписано договір між Сардинським королівством та Францією. Він передбачав передачу Савойї та Ніцци Франції. В свою чергу, Франція визнавала приєднання держав Центральної Італії до Сардинського королівства, що відбулося всупереч Цюрихським договорам 1859 р.

В 1861 р. Кавур приєднує до нового Італійського королівства Сіцілію та Південну Італію та таким чином в основному завершує процес об’єднання італійських земель в одну централізовану національну державу.

3. На середину ХІХ ст. сформувалися австрійська та прусська моделі майбутнього Німеччини.

У 1863 р. Шмерлінг переконав імператора Франца Йосифа підтримати ідею Німецької Конфедерації під проводом Австрії. Практичним виявом цієї політики стала зустріч німецьких князів у Франфуркті в серпні 1863 р., остання спроба Габсбургів позмагатися за верховенство в Німеччині.

На фрафурктському конгресі князів переважною більшістю голосів було прийнято австрійський проект реформи, який передбачав існування п’яти країн-учасниць під головуванням австрійського представника, федерального суду та федеральної ради, наділеної ефективними повноваженнями

Незадовго до своєї смерті король Фридерік VII видав 13 листопада 1863 р. нову конституцію, яка поширювалася не тільки на датське королівство, але й на Шлезвінг. Незважаючи а те, що Шлезвінг не входив в Німецький союз, ця конституція викликала бурхливі протести.

Бісмарк вирішив розпочати військову інтервенцію в Шлезвіг.

Можливість зближення Пруссії з Францією утримувала царський уряд від рішучішого тиску на Бісмарка. Крім того, рух в герцогствах за відокремлення від Данії видавався Петербургу революційним, а тому заняття Шлезвіга австро-прусськими військами розглядалося як своєрідний бар’єр проти активізації подібної діяльності.

24 січня 1864 р. уряди Пруссії та Австрії висунули Данії наперед неприйнятний ультиматум: за 48 годин скасувати конституцію, хоча було зрозуміло, що зробити це за такий короткий термін, не вдаючись до державного перевороту неможливо. Через два дня було отримано відповідь, що для скликання ригсдагу та для скасування конституції потрібно не менше кількох тижнів.

Тоді 1 лютого 1864 р. об’єднана австро-прусська армія під командуванням генерала Врангеля трьома колонами вступила на територію Шлезвігу. 4 лютого Бісмарк направив в Лондон декларацію, в якій дав зрозуміти, що Лондонським трактатом він вже не задовольниться.

успіхи австро-прусської армії в Шлезвігу викликали занепокоєння в англійському парламенті.

Наполеон виявив стриманість стосовно взаємних зобов’язань, він уникав дати привід для висновку, що Франція хоче отримати Бельгію та інші землі французької мови та задовольнитися ними. Він боявся на цьому грунті ускладнити міжнародне становище Франції, підозрюючи Бісмарка в здатності в потрібний момент до шантажу і розкрити в Лондоні та інших європейських столицях французькі плани. З іншого боку, Наполеон не хотів так відразу пов’язувати себе відмовою від німецьких земель на Рейні.

З початком 1866 р. Пруссія активізувала дипломатичну підготовку майбутньої війни з Австрією.

Проте в ході подальших переговорів Пруссія все ж зіштовхнулася із певної нерушучістю деяких італійських діячів, які боялися можливої поразки у війні через власну військову слабкість. Бісмарку довелось пообіцяти Віктору-Емануїлу, що Італія отримає Венецію навіть у випадку поразки.

Наполеон ІІІ радив Італії прийняти прусську пропозицію.

8 квітня 1866 р. пруссько-італійський союз був оформлений. Використання гострих італо-австрійських суперечок входило в план прусської дипломатії ще від самого початку підготовки війни проти Австрії.

Після перемоги у австро-прусській війні 1866 р. домінуюча роль у процесі об’єднання німецьких земель остаточно перейшла до Пруссії. У 1867 р. був створений Північно-Німецький Союз, який об’єднав усі німецьких землі на північ від Майна. Канцлером Союзу став Бісмарк. Він прагнув долучити до лав Союзу південно-німецькі держави, які під час війни виступали на боці Австрії, і тим самим завершити процес об’єднання Німеччини.

4. У травні 1870 між Францією й Пруссією розгорнувся дипломатичний конфлікт. Іспанські ліберали запропонувало родичеві прусського короля Вільгельма німецькому принцові Леопольду Гогенцоллерн-Зигмаринену зайняти вакантний іспанський престол. Це викликало невдоволення Франції. 13 липня почалася мобілізація у Франції, 16 - у Пруссії, а 19 липня Франція оголосила війну Пруссії. На боці Пруссії відразу виступили її союзники по Північно-Німецькому союзі, а також південно-німецькі держави, які бачили у Наполеоні ІІІ агресора.

Інші держави під час війни зайняли нейтральну позицію

Вже з самого початку війни була очевидна перевага німців. 4 серпня німці почали наступ в Ельзасі. В цей-же день німці захопили Вейсенбург. 6 серпня німецькі війська розбили 1 корпус маршала Мак-Магона у Верта та 2 корпус генерала Фроссара біля Шпіхерна.

4 вересня у Парижі була проголошена республіка, головою уряду став Трюшо («Уряд Національної Оборони»).

Регулярно виникали повстання робітників та вояків Національної Гвардії. Найвідоміше з них почалося вже після підписання перемир'я і увійшло в історію під назвою Паризька Комуна.

28 січня 1871 року було підписано перемир’я. За ним німці отримували більшу частину укріплень Парижу. Боротьбу продовжувала лише Східна армія, однак на початку лютого вона перейшла границю Швейцарії та була інтернована.

26 лютого у Версалі попередньо та 10 травня 1871 р. у Франкфурті остаточно була підписана мирна угода. За нею Франція втрачала увесь Ельзас(за винятком Бельфору), більшу частину Лотарингії (разом із Мецем). Також на Францію була накладена контрибуція у розмірі 5 млрд франків. Що до Німеччини, то ще в листопаді 1870 р. до Північно-Німецького Союзу приєднались південно-німецьки держави. А у січні 1871 року була проголошена Німецька Імперія, яка зайняла домінуючу позицію у Європі. Втрати сторін складали близько 50 тисяч вбитими у німців та 140 тисяч вбитими у французів. Також були великі втрати серед цивільного населення, особливо у Парижі. Франкфуртський мир сформував політичну систему в Європі на наступні 40 років. В той же час французьке суспільство вважало умови миру ганебними, прагнуло до перегляду умов та повернення собі своїх історичних земель. Це протиріччя і стало однією з причин Першої світової війни.

Моментом утворення єдиної німецької держави можна вважати квітень 1871 р., коли було ухвалено конституцію Німецької імперії.

Тема 14. Розвиток політичної ситуації в Європі після Франкфуртського миру. Криза на Балканах та Російсько-турецька війна.

1. У 70 - 80-х роках ХІХ ст. більшість розвинених країн світу переходить від „вільного капіталізму” до імперіалізму, характерною особливістю якого була нерівномірність економічного та політичного розвитку. У вузлі міжнародних конфліктів головними сторонами були Німеччина, яка почала претендувати на світову гегемонію, і Англія, яка намагалася зберегти й розширити свої колонії. Активну політику на Далекому Сході проводили США, Японія та Росія, кожна з яких прагнула забезпечити свої економічні й стратегічні інтереси за рахунок сусідніх держав.

Франко-прусська війна 1870-1871 рр. докорінно змінила розстановку сил в Європі. На її політичній карті з’явилась Німецька імперія, яка об’єднала невеликі німецькі держави і нагромадила значний промисловий потенціал.

Франція перетворилась на непримиренного противника Німецької імперії

Відносини між Францією та Німеччиною набули характеру так званого „озброєного миру”, що постійно крив у собі небезпеку війни та спонукав до гонки озброєння.

Отже, на той час основною метою зовнішньополітичного курсу Німеччини стало створення військово-політичної коаліції європейських держав, спрямованих протии Франції. В цей час на зближення з Німеччиною пішли Австро-Угорщина та Італія. З метою залучення до коаліції Росії, потенційного союзника Франції, було висунуто ідею спільної боротьби з міжнародним робітничим рухом. 6 травня 1873 року під час візиту царя і міністра закордонних справ Росії А. М. Горчакова до Відня Олександр II і Франц Йосиф I підписали в Шенбруннському палаці (під Віднем) військову конвенцію. Вона могла бути розірвана тільки через 2 роки після попередження однієї зі сторін. 6 червня аналогічний документ підписали Росія і Австро-Угорщина, до якого 23 серпня приєднався німецький імператор. Таким чином був утворений Союз трьох імператорів, завдяки якому Франція була ізольована, а Німеччина посіла чільне місце на міжнародній арені. Союз трьох імператорів проіснував до 1887 року, поки не загострилися російсько-німецькі та російсько-австрійські протиріччя. Основною умовою договору було зобов’язання − в разі нападу на одну з цих держав виробити „спільну лінію поведінки”. Така загальна неконкретна угода пояснювалась тим, що жодна з держав не прагнула зв’язувати себе у своїй зовнішньополітичній діяльності. Цим, наприклад, можна пояснити той факт, що Росія як і раніше підтримувала Францію, що виразно виявилося під час „воєнної тривоги” в 1875 р.

У лютому 1875 р. до Петербурга поїхав спеціальний дипломатичний чиновник Радовіц, якому особливо довіряв канцлер Бісмарк, з метою схилити Росію до нейтралітету в разі війни з Францією. Царський уряд категорично попередив Німеччину, що він проти нового розгрому Франції. Вслід за Росією англійський уряд також негативно поставився до можливої агресії Німеччини проти Франції. Під час „воєнної тривоги” 1875 р. Росія була головною перешкодою на шляху німецької агресії проти Франції. Цього разу Німеччина відступила, але від своїх агресивних задумів не відмовилась.

Події 1875 р. завдали удару „Союзу трьох імператорів”, що було на користь не лише Франції, а й Англії. Хоча Росія та Англія, кожна окремо, виступила проти спроби нової німецької агресії в Європі, все ж на початку 70-х рр. Англія була основним суперником Росії в боротьбі за панування в Середній Азії, а в другій половині 70-х рр. це суперництво поширилось і на Близький Схід.

3. На початку 70-х років більшість народів Балканського півострова перебували під владою турецьких завойовників. Під Турецьким ігом були Болгарія, Боснія, Герцеговина, Македонія, Албанія, Епір, Фессалія. Сербія та Румунія перебували під сюзеренітетом турецького султана і платили йому данину. Тільки Греція була офіційно незалежною державою. Народ Чорногорії, що завоював собі фактичну незалежність, жив у неприступних горах, не маючи статусу незалежної держави.

Майже за рік до Болгарських подій, влітку 1875 р. спершу в Герцеговині, а згодом у Боснії спалахнуло повстання проти турецького панування. На підтримку цих повстань виступили Сербія та Чорногорія. 30 червня 1876 р. Сербія оголосила війну Туреччині. І хоча Сербські війська зазнали поразки, все ж таки на міжнародній арені почав розгоратися новий конфлікт. Він торкався в першу чергу Російсько-турецьких відносин

8 липня 1876 р. у Чехії, в Рейхштадському замку, відбулась зустріч Олександра ІІ і Горчакова з Францем-Йосипом та Андраші. В результаті переговорів не було підписано ні формальної конвенції, ні протоколу, залишились тільки записи двох сторін, які домовились на даний момент додержуватись „принципу невтручання, а в разі ускладнення обстановки на Балканах діяти за взаємною домовленістю”,

4. Після поразки Константинопольської конференції російсько-турецькі відносини різко погіршились. Російський уряд домігся 31 березня 1877 р. підписання в Лондоні представниками Росії, Англії, Франції, Австро-Угорщини, Німеччини та Італії протоколу, який підтверджував рішення Константинопольської конференції. 7 квітня 1877 р. Туреччина відхилила Лондонський протокол.

Ще до підписання Лондонського протоколу Австро-Угорщина і Росія в березні 1877 р. підписали Будапештську таємну конвенцію, за якою Австро-Угорщина погоджувалась на нейтралітет у разі російсько-турецької війни, а Росія дала згоду на окупацію Австро-Угорщиною Боснії та Герцеговини. В квітні 1877 р. Росія та Румунія підписали договір про перепуск російських військ через Румунію до кордонів Туреччини та про участь румунських військ у війні з Туреччиною

24 квітня Росія оголосила війну Туреччині.

Причини війни.

- Невирішеність східного питання, прагнення Росії повернути території і вплив на Сході, втрачені в результаті поразки в Кримській війні.

- Прагнення російського суспільства і держави допомогти християнським, перш за все, православних народів Османської імперії в їх національно-визвольної боротьби, жорстоко придушуваних турками.

- Позиція західних держав:

- Німеччина хотіла відвернути Росію війною з Туреччиною для того, щоб отримати свободу рук по відношенню до Франції;

- Англія підтримувала Туреччину і тим самим робила її непоступливою в Балканському кризі, що провокувало війну;

- Австрія сподівалася за рахунок Росії, не витративши ніяких зусиль, придбати території на Балканах.

Сан-Стефанський мирний договір, підписаний 19 лютого (3 березня) 1878 припускав, що: - Росія на отримувала Кавказі міста Карс, Ардаган, Баязет, Батум; - Росії поверталися загублені в 1856 р. Південь Бессарабії і гирлі Дунаю; - Туреччина платила більшу контрибуцію; - Створювалася велика словянська держава на Балканах - автономне князівство Болгарія з кордонами від Дунаю до Егейського моря; - Сербія, Чорногорія та Румунія отримували територіальні прирощення і повну незалежність; - Проводились реформи для покращення становища християн Османській імперії.

Проте умови договору в Сан-Стефано порушували угоду між Росією та Австро-Угорщиною, підписану напередодні війни, про розподіл сфер впливу на Балканах. Австро-Угорщина та Англія, яка не хотіла посилення позицій Росії на Балканах, почали погрожувати Росії війною. Росія була змушена погодитись на перегляд умов миру на Берлінському конгресі 1878 р. (Англія окупувала о. Кіпр, Болгарія була розділена на дві частини).

Отже, Сан-Стефанський мирний договір передбачав повне національне визволення від турецького ярма сербського та румунського народів та відкривав шлях до визволення болгарського народу. В результаті Російсько-теруцької війни 1877-1878 рр. були звільнені від турецького ярма і приєднані до Росії Південна Україна, Бессарабія, Крим, Північно-Західний Кавказ, Чорноморське узбережжя Кавказу, південно-західна Грузія і північна частина Турецької Вірменії.

5. Під натиском Англії та Австро-Угорщини, котрі погрожували Росії та її балканським союзникам новою війною, основні положення Сан-Стефанського договору зазнали суттєвих змін. 13 червня 1878 р. було скликано конгрес у Берліні. В результаті роботи конгресу було підписано Берлінський трактат, за яким Карс, Ардаган, Батум відійшли до Росії. Також під тиском Англії, Австро-Угорщині, за потурання Німеччині і в результаті прорахунків російських дипломатів, в тому числі Горчакова, був здійснений перегляд підсумків війни, яка обмежила успіхи Росії. В результаті змови європейських держав: - Росія повертала Баязет Туреччині; - Болгарія ділилася на три частини: Північна Болгарія отримувала обмежену незалежність; Східна Румелія - автономію у складі Туреччини, Македонія залишалася частиною Туреччини; - Сербія та Чорногорія отримували лише обмежену незалежність; - Боснія і Герцеговина передавалися під управління Австро-Угорщини і незабаром були окуповані її військами; - Англія ввела війська на о. Кіпр, що н алежав Туреччині.

Висновки.

Отже, боротьба за Чорноморські протоки в період «східної кризи» стала каталізатором розвитку цього конфлікту. Незважаючи на її врегулювання дипломатичними засобами суперечності навколо Босфору та Дарданелл будуть на порядку денному світової політики і в подальші десятиліття.

Обґрунтовуючи законність своїх претензій на македонські землі, уряди Греції, Болгарії, Сербії посилалися на «історичне право», а також на етнічний склад населення, який завжди трактували у власних інтересах (залежно від того, де готувалися відповідні демографічно-статистичні дані). У кожному випадку «титульною» нацією в Македонії ставала та, у якій країні виходили друком матеріали про склад населення країни. Разом з тим здійснення освітніх програм цих країн у македонських землях певною мірою впливало й на процес формування місцевої інтелігенції, яка своєю діяльністю сприяла піднесенню національної самосвідомості македонців та їх самоіден-тифікації як окремої нації.

Розв'язання «Східної кризи» зайшло в глухий кут. Це призвело до того, що вже з 80-х років XIX ст. територія Македонії перетворилася на арену суперництва між Болгарією, Грецією та Сербією. На його початковому етапі здебільшого переважали акції культурно-освітнього характеру. Так, уряд Болгарії діяв через екзарха БПЦ Йосипа І, який послідовно відстоював національні інтереси, наголошуючи на тому, що екзархат усе ще по-суті залишається складовою Константинопольської патріархії і як певна грецька структура сприяє розв'язанню власне «еллінських інтересів». Однак у 1883 р. екзарху вдалося домогтися визнання повної самостійності БПЦ.

Внаслідок російсько-турецької війни 1877-78 рр. Туреччина визнала незалежність Румунії, Сербії, Чорногорії та надала автономію Болгарії. Однак Берлінський трактат 1878 обмежив впливи Р. на Балканах і Близькому Сході. Зближення Австро-Угорщини і Німеччини спонукало Росію шукати союзу з Францією та Англією. За ініціативою Франції у 1891-94 були підписані договори, які сформували російсько-французький союз, що протистояв Троїстому Союзові (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія).

Підсумки конгресу викликали різке невдоволення в болгарському суспільстві й призвели до стихійних збройних виступів у південних краях, які не ввійшли до складу Болгарської держави. Однак вплинути на політичну ситуацію ці виступи вже не могли. Болгарія на Берлінському конгресі стала розмінною монетою в тонких дипломатичних іграх великих держав, кожна з яких, безумовно, захищала передусім власні інтереси. Проте, незважаючи на положення Берлінського трактату, що розчаровували, основне значення російсько- турецької війни полягало у відновленні національної державності Болгарії.

1. Втративши дружні відносини з Росією, Бісмарк почав іти на зближення з Австро-Угорщиною.

7 жовтня 1879 р. Німеччина та Австро-Угорщина уклали союзний договір. Обидві країни були «обділені» колоніями в Азії та Африці завдяки Англії та Франції. До того ж німецький капітал взяв під свою опіку економіку та внутрішній ринок Австро-Угорщини. Крім того, Австро-Угорщина та Балкани були прекрасним плацдармом для німецької експансії на схід та південний схід (Drang nach Osten). Солідний банківський капітал Австро-Угорщини також намагався проникнути на ринки балканських країн, Греції та Італії.

20 травня 1882 р. в цей союз вступила Італія

Загальним наміром країн Троїстого союзу був переділ світу на свою користь.

В результаті переговорів 20 травня 1882 р. у Відні був підписаний союзний договір між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією, відомий під іменем “Троїстого союзу”. 30 травня відбувся обмін ратифікаційними грамотами.

Договір, підписаний між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією був секретним, і його текст не був оприлюднений аж до Першої світової війни. Додатком до договору був спеціальний протокол, який виключав його антианглійську спрямованість..

Згідно статті 1 учасники договору обіцяли один одному “мир та дружбу”, зобов’язувались не приймати участі ні в яких союзах, спрямованих проти одного з них, консультуватися між собою з “політичних чи економічних питань загального характеру” і надавати один одному взаємну підтримку “в межах своїх власних інтересів”.

Згідно статті 2 зобов’язувались надати “допомогу та підтримку всіма своїми силами

Стаття 3 договору проголошувала, що у випадку неспровокованого нападу на одного чи двох учасників договору двох чи більше великих держав, що не беруть участі в даному договорі, у війну з державами, що здійснили напад, вступають всі три учасники договору.

Наступними статтями держави зобов’язувались у випадку загальної участі у війні не укладати сепаратного миру і тримати договір в таємниці.

Отже, уклавши договір, Німеччина забезпечила собі військову підтримку Італії на випадок неспровокованого нападу Франції, а головне, могла бути впевненою, що Італія не стане союзницею Франції. Австро-Угорщині був гарантований нейтралітет Італії у випадку австро-російської війни, тобто забезпечений тил. Італія отримувала гарантію ненападу з боку Австро-Угорщини і обіцянку військової підтримки Німеччини та Австро-Угорщини, якщо б без провокації з її боку на неї напала Франція.

Остаточне формування Троїстого союзу відбулося в 1882 р., до них приєдналася Італія. Союз був підписаний на 5 років і неодноразово відновлювався до 1915 р.

Отже, Троїстий союз був спрямований, з одного боку проти Франції, а з другого - проти Росії, що логічно підштовхувало обидві країни до тіснішого військово-політичного співробітництва.

2. Нерівномірність економічного та політичного розвитку країн світу призвела до зміни співвідношення сил на міжнародній арені.

Після Берлінського конгресу французький уряд прийнявся енергійно готувати захоплення Тунісу. Італія намагалася перешкодити цьому.

Буквально за кілька років Німеччині вдалося створити чималу колоніальну імперію в Африці, підкоривши собі Того (1884 р.), Камерун (1884 р.), Південно-Західну Африку (сучасна Намібія, 1884 р.), Танганьїку (сучасна Танзанія, 1885 р.), Руанду та Бурундію (1886 р.)а також розпочати захоплення Океанії.

Наприкінці 1890-х років полем колоніального суперництва стає Океанія, яку після суперечок «поділили» між собою Англія, Франція та Німеччина. Сааме тоді в боротьбу за колонії впершее вступили США, анексувавши спочатку Гаваї (1897 р.), а згодом – частину архіпелагу Самоа (1899 р.). Проте найціннішою виявилася здобич, після перемоги у розпочатій в 1893 р. війні проти Іспанії. В результаті її США придбали Кубу (номінальну незалежність надано в 1902 р.), Пуерто-Ріко (у 1952 р. отримано статус «вільно приєднаної до США держави»), Філіппіни (здобули незалежність у 1946 р.) та о. Гуам.

Південно-Східна Азія стала районом суперечок англійських та французьких колонізаторів. Захопивши південь Індокитаю, Франція намагалася забезпечити вихід на Далекий Схід. Це призвело до зіткнення з Китаєм. Переможна для Франції війна 1883-1885 рр. дала змогу створити в 1887 р. Індокитайський союз, куди ввійшли Камбоджа, Лаос та ін. Того ж року Англія встановила свій контроль над Малайським півостровом. Боротьба за Сіам (Таїланд) мало не призвела до війни між Францією та Англією. Але конфлікт вдалось владнати мирним шляхом, і незалежний Сіам став немов би буфером між двома державами.

У Середній Азії зіткнулися інтереси Англії та Росії. Лондон претендував на Персію, Афганістан і Тібет. Тому, коли в 1881 р. Росія захопила Туркменію, а в 1884 р. Мерв (на кордоні з Афганістаном), протистояння досягло кульмінації. В 1889 р. був підписаний протокол про встановлення північно-західного кордону Афганістану.

Англо-російське протистояння продовжувалося і на Далекому Сході. Наприкінці ХІХ ст. Англія контролювала зовнішнью торгівлю Китаю та намагалася розширити свої володіння за рахунок Кореї і Маньчжурії.

3. Напередодні російсько-японської війни помітно поліпшилися стосунки між Англією та Францією Англо-французька таємна угода була підписана в Лондоні 8 квітня 1904 р. і передбачала визнання за Англією прав на Єгипет, а за Францією - на Марокко. Таким чином, утворювався новий військово-політичний союз, який отримав назву Антанта („ділова угода”).

Однак не врегульованими залишилися російсько-англійські відносини, які ще більше загострилися під час російсько-японської війни, враховуючи активну підтримку Англією Японії.

. В липні 1905 р. на таємній зустрічі кайзер Вільгельм ІІ та імператор Микола ІІ підписали таємний договір про взаємодопомогу. Основні положення суперечили положенням франко-російського союзу 1892 р. і були надзвичайно критично зустрінуті верхівкою в Петербурзі.

Після російсько-японської війни починається поступове зближення між Росією та Англією.

31 серпня 1907 р. в Петербурзі була підписана угода між Англією та Росією. Обидві сторони домовилися про поділ Персії на дві сфери впливу, між якими залишалися буферна зона для вільного суперництва обох держав. Афганістан визнавався сферою впливу Англії.

Англо-російською угодою було завершено створення Антанти - союзу держав, спрямованого проти австро-німецького блоку. Єдиний договір між трьома державами був підписаний лише на початку Першої світової війни.

Поиск по сайту: