Саморегулювання на ринку фінансових послуг. Світовий досвід

Як відзначає англійський економіст А. Адамс, можна виділити дві основні вимоги до організації успішного захисту інтересів інвесторів, котрі вкладають свої гроші у фінансові активи. Перша полягає в тому, щоб створити умови для ефективного функціонування ринку, за можливості без упередження стосовно якогось певного суб’єкта ринку. Друга вимога передбачає заходи, які б захищали інвестора, а також торговця цінними паперами від того, щоб вони не стали жертвами шахрайства. Організація державного регулювання фінансового ринку пройшла дві стадії розвитку. Перша почалася після світової економічної кризи 1929—1933 рр., її особливість — прийняття законів про цінні папери. Друга стадія в США починається з 1938 р., у Великобританії — із 1986 р. На цій стадії в систему регулювання фінансового ринку були допущені недержавні саморегульовані організації.

Однією з перших країн з ринковою економікою, що сприйняла ідею законодавчого регулювання фінансового ринку, були США. Закони щодо регулювання фінансового ринку з’являються в 30-х роках ХХ ст. під впливом глибокої фінансової кризи, коли у вересні 1929 р. відбулося катастрофічне падіння курсів усіх цінних паперів на Нью-Йоркській фондовій біржі і почалася економічна криза 1929—1933 р. Після кризи стало зрозуміло, що сфера фінансового ринку має бути регульованою. Слід зазначити, що законодавство з питань фінансового ринку вдосконалювалося, поступово поширюючи державне регулювання на біржу, позабіржовий обіг, діяльність посередників, дійшовши до кінцевої мати — створення єдиного національного фінансового ринку.

У США можна виділити дві стадії регулювання фінансового ринку.

Перша — прийняття в 1933 і 1934 рр. актів, які в американській літературі називаються найзначнішими національними законами. Вони були покладені в основу створення системи федерального регулювання і нагляду за фінансовим ринком. Перший закон 1933 р. — «Акт про цінні папери» — був уведений з метою захисту інвесторів. Він вимагає від емітента правдивої інформації про випуск цінних паперів і обов’язкової реєстрації всіх видів цінних паперів у спеціальному незалежному органі. Реєстрація повинна здійснюватися до початку торгівлі цінними паперами на біржі. Відповідно до акта обман і підроблення документів карається за законом.

У 1933 р. було ухвалено Закон про банки (у літературі він має назву «Акт Гласса–Стігаля»). Цим актом комерційним банкам заборонялося здійснювати операції з цінними паперами. Виняток становлять федеральні боргові зобов’язання. Інвестиційні банки (банкірські доми) одержали право приватного розміщення корпоративних цінних паперів. Отже, короткострокове кредитування суб’єктів підприємництва було відокремлено від інвестиційних операцій. Тому вплив комерційних банків на фінансовий ринок у США був незначним, на відміну від західноєвропейських країн.

У 1934 р. було прийнято «Акт про цінні папери 1934 р.», який містив дуже важливе доповнення: актом передбачалося створення Комісії з цінних паперів і бірж (Securities and Exchange Commission — SEC) (КЦПБ) як незалежного органу нагляду за виконанням федеральних законів з торгівлі цінними паперами. Того самого року були видані Правила комісії. Акт 1933 р. регулював тільки первинні випуски цінних паперів, тобто первинний ринок. Акт 1934 р. поширив контроль і регулювання на вторинний біржовий ринок цінних паперів. Він також заборонив інсайдерам використовувати інформацію, якою вони володіли, для одержання прибутку. Було дано визначення інсайдера як особи, котра працює в якійсь компанії, веде справи, пов’язані з цінними паперами, і тому має у своєму розпорядженні внутрішню інфор­мацію (тобто знає комерційну таємницю).

Комісія з цінних паперів і бірж відповідно до законодавства має широкі повноваження. Так, вона має право: 1) анулювати або призупиняти ліцензії біржі; 2) виключити члена, посадову особу або асоційованого члена біржі, призупинити членство на біржі; 3) призупинити торгівлю конкретним цінним папером; 4) проводити організаційні зміни на біржі, змінювати або встановлювати нові правила торгівлі. У випадку, якщо біржа відмовляється здійснити запропоновані зміни, Комісія може ввести їх своєю владою; 5) вимагати від біржі та її членів вести звітність, необхідну з погляду Комісії, і здійснювати її перевірку; 6) проводити розслідування і слухання з метою примусити виконувати закон; 7) запобігати порушенню закону через винесення судових заборон; 8) примушувати виконувати закон через застосування судового наказу посадовій особі щодо виконання вимог позивача

Друга стадія (розпочалася в 70-х роках) характеризується розширенням правового поля регулювання ринку і поставленням нової мети — створення єдиного національного ринку цінних паперів.

У 1980 р. приймається «Акт про захист інвестицій у цінні папери», відповідно до якого всі члени національних фондових бірж, а також більшість членів Національної асоціації дилерів з питань цінних паперів повинні вступити в корпорацію захисту інвестицій у цінні папери. Фонд корпорації формується за рахунок внесків її членів (тобто дилерів і брокерів). Необхідно відзначити, що Федеральна резервна система відкрила корпорації кредитну лінію на суму, що перевищує її власний фонд, на випадок значних погашень збанкрутілих фірм — торговців цінними паперами. Це підкреслює важливість державного втручання у фондовий ринок.

У 1974 р. було прийнято «Акт про прибутки пенсійних фондів», що поширив на всі приватні пенсійні фонди федеральне регулювання. Розвиток приватних пенсійних фондів сприяє залученню значних заощаджень домашніх господарств у обіг фінансового ринку. В активах домашніх господарств США інвестиції в пенсійні фонди становлять 27—29 % — це найвища частка вкладень у фінансові активи серед учасників ринку. З іншого боку, виникає дуже важлива соціальна проблема захисту цих фондів від банкрутства.

За законом пенсійні фонди зобов’язані дотримуватися принципу «розумного управління» (prudent manager rule), що означає прийняття обережних, зважених рішень щодо вкладання коштів у цінні папери. Заборонено інвестиції в спекулятивні цінні папери, в акції компаній, які створюють пенсійні фонди.

У 1975 р. було прийнято принципово важливу поправку до Акта 1933 р. Вона зобов’язувала КЦПБ вести роботу зі створення єдиного національного ринку цінних паперів.

Крім федерального законодавства, штати також ухвалюють закони про цінні папери. Слід зазначити, що регулювання ринку цінних паперів у штатах починається задовго до регулювання федерального. У 1911 р. у кількох штатах були введені закони, відомі як «Закони блакитного неба». В американській літературі відзначається пріоритет законів штатів. Федеральні закони допов­нюють, але не витісняють їх.

У західноєвропейських країнах також були ухвалені закони, які захищають інвесторів у цінні папери та встановлюють контроль і нагляд за фінансовим ринком. Розглянемо законодавство Великобританії. У 1958 р. було прийнято «Акт про попередження шахрайства щодо операцій з інвестиціями», у 1979 р. — «Банківський акт», у 1975 р. — «Акт про захист держателів страхових полісів». Відомі також Акт 1985 р. «Про компанії», Акт 1986 р. «Про будівельні товариства», «Акт про фінансові послуги». Крім законів, у 1968 р. був прийнятий Кодекс Сіті щодо поглинань і злиття, який містить звід правил проведення злиття і поглинань компаній. Контроль за дотриманням Кодексу Сіті покладено на Комітет з поглинань і злиття, котрий публікує відповідні правила. З 1978 р. Комітет є робочим органом Ради індустрії цінних паперів — недержавного органу нагляду і регулювання ринку цінних паперів.

Особливе значення має «Акт про фінансові послуги» 1986 р., що поклав початок діяльності саморегульованих організацій.

Поиск по сайту: