Формування теорії держави і права як самостійної науки

Система юридичних наук складалася поступово, відповідно до потреб соціальної практики. Хоча перші знання про державно-правову дійсність розвиваються вже в стародавні часи, проте юридична наука виникає значно пізніше. Вона формується у перших європейських юридичних університетах, які створюються у XI–XII ст. Спочатку виникають галузеві юридичні науки. У Новий час поряд зі становленням галузевих наук погляди на право розвиваються у двох напрямах: з одного боку, формується філософія права як наука про належне право, а з другого — енциклопедія права як узагальнення накопичених юридичних знань.

XVII ст. знаменує собою початок нової епохи в історичному розвиткові юридичної науки: під впливом нового напряму філософії (раціоналізму) формується нова течія правової думки — школа природного права,завдяки якій з’являється особлива філософська наука про право. Її представниками були Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант та ін. На рубежі XІХ ст. у науковий обіг запроваджується термін «філософія права», який уперше був вжитий в роботах Г. Гуго та Г. Гегеля. На той час філософія права відрізнялася від науки позитивного права не тільки за методом, а й за предметом дослідження, яким виступало не позитивне (закріплене в законодавстві), мінливе право, а саме незмінне вічне природне право.

З другого боку, стрімкий розвиток галузевих наук веде до зростання загального обсягу правового матеріалу, що зумовлює потребу в узагальненій системі юридичних знань. В XVII ст. завдяки роботам Г. Гунніуса, І. Форбурга та ін. виникає енциклопедія права — дисципліна, що містила стисле викладення змісту всіх юридичних наук як початкових знань про право, його різні галузі та методи дослідження.

Наприкінці XVIIІ — початку XІХ ст. енциклопедія права викладається практично в усіх юридичних університетах Європи та Росії (у тому числі на території нинішньої України) і претендує на статус самостійної науки. Незважаючи на свій достатньо активний розвиток, енциклопедія права наприкінці XIX ст. втрачає свої позиції і перетворюється на «пропедевтику правознавства», своєрідний «вступ в юридичну спеціальність», оскільки її зміст становлять положення, які більш докладно розкриваються в галузевих юридичних науках. Відсутність власного предмету дослідження та компілятивний метод енциклопедії права не відповідав вимогам наукового знання.

Умоглядність суджень філософії права, яка нехтувала конкретним юридичним матеріалом, та довільне поєднання різнорідних юридичних знань в межах енциклопедії права обумовили появу нової дисципліні – теорії права, яка поступово складається на їх основі у другій половині XIX ст. та компенсує вказані недоліки. Термін «теорія права» був уведений німецьким вченим А. Меркелем у 70-х роках XIX ст. та стосувався аналізу чинної системи правових норм, а не ідеальних засад права.

У розвитку теорії права важливу роль відіграла також школа «аналітичної юриспруденції», що сформувалася в Англії в другій чверті XIX ст. Представники аналітичної школи Дж. Остін та І. Бентам вважали її завданням аналіз основних понять позитивного права з формально-логічної точки зору поза зв’язком з законодавчою політикою та моральними цінностями. В результаті цього дослідники дійшли висновку, що звести воєдино «виведений за дужки» різнорідний за своїми галузевими джерелами емпіричний юридичний матеріал та інтегрувати дані галузевих юридична наук здатна тільки загальнотеоретична юридична наука.

У Росії загальна теорія права як наука сформувалася завдяки працям М. Коркунова, Б. Кистяківського, П. Новгородцева, С. Муромцева, Л. Петражицького, Б. Чичерина, Г. Шершеневича та деяких інших учених-правознавців. Поступово теорія права інкорпорує у вчення про право державознавчу проблематику, звертається до аналізу взаємозв’язку і взаємозалежності права і держави, внаслідок чого перетворюється на загальну теорію держави і права.

Серйозні, навіть трагічні випробування чекали на теорію держави і права в радянській період. Після жовтневого перевороту 1917 р. починає формуватися радянська теорія держави і права, яка спирається на марксистсько-ленінську ідеологію. В 20-ті роки ХХ ст. з’являються цікаві роботи з теорії держави і права Є. Пашуканіса, І. Разумовського, М. Рейснера, П. Стучки, що не втратили актуальності і по сьогодні. Проте в 30-ті роки того ж століття ці оригінальні концепції визнаються ідеологічно хибними та категорично заперечуються.

У липні 1938 р. відбулася Перша нарада наукових працівників права, яка, спираючись на доповідь А. Я. Вишинського, затвердила в радянському правознавстві етатистське праворозуміння як єдино правильне та незаперечне. Право в межах офіційної концепції почало розглядатись як продукт діяльності держави, сукупність встановлених нею норм, які виражали волю пануючого класу. Такий підхід прямо позначився на юридичній науці — у межах теорії держави і права проблеми теорії держави впевнено виходять на перший план і починають домінувати. Проте і за таких умов наука продовжувала розвиватись. Істотний внесок у розвиток теорії держави і права здійснили відомі вчені С. Алєксєєв, В. Горшеньов, М. Козюбра, В. Копєйчиков, М. Матузов, П. Недбайло, В. Нерсесянц, П. Рабінович, В. Тацій, М. Цвік та ін., праці яких заклали основу сучасної теоретичної юриспруденції.

Із здобуттям Україною незалежності та відмовою від ідеологічної одноманітності теорія держави і права переживає часи відродження, активно розвивається на основі сучасних новітніх підходів до вивчення державно-правової дійсності та інкорпорує здобутки правових шкіл різних країн світу. Вагомий внесок у формування вітчизняної школи теоретиків держави і права здійснює Національна академія правових наук України.

Поиск по сайту: