Діяльність політичних партій в Україні

Нині в політичному житті України умовно можна виділити п’ять головних напрямків диференціації діяльності політичних об’єднань, виходячи з їх ставлення до:

1) ідеї державної незалежності;

2) історичного періоду перебування України в складі Росії та СРСР;

3) самої нинішньої Росії та СНД;

4) форми державного устрою, організації влади і політичного режиму;

5) цілей, форм і методів проведення ринкових реформ.

Класифікуючи таким чином сучасні політичні партії України, можна назвати чотири основні напрямки: націонал-радикальний, націонал-демократичний, ліберально-центристський та соціал-комуністичний[15].

За політичною орієнтацією, тобто згідно із загальновідомим поділом на лівих і правих, відповідно до ідеологічних засад діяльності українські партії можна так розташувати зліва направо: Комуністична (КПУ), Прогресивна соціалістична (ПСПУ), Селянська (СелПУ), СПУ, Аграрна (АПУ), СДПУ, ОСДПУ, “Громада”, ЛДПУ, ЛПУ, НДП, ГО “Нова Україна”, ПЗУ, НРУ, ХДПУ (християнсько-демократична партія України), УРП, КУН (Конгрес українських націоналістів), ОУН, УНА[16].

Однією з найістотніших політичних ознак є ставлення партій до проблеми державного устрою України. Прихильниками унітарної держави є УНДП, УРП, УСДП, УХДП, федеративної - ЛДПУ, ОСДПУ, ПДВУ. Головним спрямуванням діяльності націонал-радикалів та націонал-демократів є ідея розбудови незалежної української держави і все, що з цим пов’язане. Саме державотворчій ідеї вони схильні підпорядковувати інші сфери суспільного життя (економічні, духовні, соціальні, моральні тощо), методи досягнення цієї мети вибираються, звичайно, найрадикальніші [17]. А відокремити націонал-радикалів від націонал-центристів можна за методами, якими вони користуються у своїй діяльності. До націонал-радикалів належать Всеукраїнське об’єднання “Державна самостійність України”(ДСУ), Конгрес українських націоналістів (КУН) – головою КУН у Дніпропетровській області є Н. Тубальцева, Українська консервативна республіканська і Національна консервативна партії (УКРП і УНКП), Організація український націоналістів в Україні (ОУНУ), Українська національна асамблея (УНА), Українська народна самооборона (УНСО) і т. д. Для цих партій і рухів домінуючою є ідеологія інтегрального націоналізму, для якої характерні крайні вияви “етнічного патріотизму”.

У націонал-радикальному напрямку є партії і політичні організації, налаштовані більш помірковано: ДСУ, Організація українських націоналістів в Україні, Українська консервативна республіканська партія. Ці політичні сили виступають за створення та розбудову на етнічних українських землях сильної незалежної унітарної держави з громадянським суспільством та розвинутою багатопартійністю, де права людини гарантувалися б державою. Вони прихильники розвинутих ринкових відносин, проведення політики мінімуму одержавлення й максимуму приватизації за справедливих стартових умов (дещо меншу активність виявляють такі об’єднання, як ДСУ та ОУН в Україні). При цьому слід зазначити, що якщо в Європі ультраправі пропагують ідеї “захисту” від переселенців зі сходу та півдня, у Росії – ідеї реваншизму і відновлення старої імперії, то в Україні метою багатьох ультраправих є побудова нової слов’янської імперії на кшталт Київської Русі з центром у Києві[18].

До націонал-демократів можна віднести Народний Рух України (НРУ), Українську республіканську партію (УРП), Демократичну партію України (ДПУ), Українську селянську демократичну партію (УСДП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ), політичне об’єднання “Конгрес демократичних сил” (КНДС), Всенародний рух України (ВНРУ). До цих же партій у найбільш принципових питаннях усе частіше приєднуються Партія демократичного відродження України (ПДВУ) і Соціал-демократична партія України (СДПУ). Історично об’єднування політичних сил націонал-центристського спрямування відбулося з утворенням Народного Руху України (вересень 1989 року). До проголошення незалежності та виборів Президента України (1 грудня 1991 року) блок діяв у сиcтемі Руху, об’єднуючись на грунті боротьби за національну, демократичну державу. Після перемоги на виборах Л.Кравчука і необхідності визначення стратегії державотворення в період становлення Української держави виникло два напрямки: національно-державницький, що орієнтувався на підтримку Президента як гаранта нової держави (ДемПУ, УРП), та націонал-демократичний, центристський, що задекларував статус опозиції (Рух). Рух уважає, що соціальною базою політичної стабільності та економічних реформ в Україні має стати широкий середній клас власників і сім’я, а основним пріоритетом економічної реформи - підвищення добробуту народу. Це можна здійснити шляхом лібералізації цін, запровадження конкуренції, демонополізації та земельної реформи. Чому виходить навпаки, вони пояснюють різними причинами. [19]

До партій ліберально-центристського політичного спрямування належать Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія (НДП), Партія праці України (ЛПУ), Українська партія солідарності і соціальної справедливості (УПССС), Аграрна партія України (АПУ) та ін. Найвпливовішою політичною партією цього блоку є Народно-демократична партія України (НДП), що проголошує розвиток соціально орієнтованої економіки ринкового типу. Завдання держави: забезпечення вільного розвитку ринку, заохочення конкуренції, запобігання монополізму, структурна перебудова господарства. [20]

До політичних партій соціал-демократичного спрямування належать Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ).

Фактично в Україні лише три партії запропонували населенню чіткі, зрозумілі, більш-менш упорядковані і поетапно розписані програми подальшого розвитку суспільства. З одного боку, Комуністична партія України (КПУ), якій власне кажучи, і немає потреби шукати якихось незвіданих шляхів. Свій майбутній успіх вона пов’язує із втомою населення від тягаря реформ. КПУ підтримує рівноправний розвиток різних форм власності, що виключають експлуатацію чужої праці, з одночасним забезпеченням суспільної власності, що виключають експлуатацію чужої праці, з одночасним забезпеченням суспільної власності на засоби виробництва, виступає за збереження землі, її надр, лісів, вод як спільного надбання всього народу. КПУ визнає необхідним припинення “обвальної” приватизації; відновлення порушених, як уважають комуністи, з політичних міркувань господарських, наукових, культурних зв’язків з Росією та іншими державами СНД; усебічне стимулювання інтеграційних процесів; здійснення комплексу заходів для запобігання масовому безробіттю [21]. В Дніпропетровській області головою комуністичної партії є народний депутат Борщевський, орган партії - газета “Правда Приднепровья”.

Є в Україні ще одна політична сила, яка не лише висунула програму реформ, а й має можливості для її реалізації. Мова йде про так звану партію влади. Ця неофіційна назва кулуарного походження. Так назвали корпоративно об’єднану спільним інтересом групу, яка тримає у своїх руках важелі державного управління. Більшість розуміє “партію влади” як ситуаційне об’єднання випадкових людей. Однак у цій випадковості є певна закономірність: за невеликим винятком усі вони належали або до компартійної номенклатури, або до так званого партійно-господарського чи деологічного активу.

Одна частина правлячого істеблішменту намагається зберегти у методах державного управління максимум з комуністичної спадщини. Друга, не відкидаючи цілковито командно-адміністративних методів, намагається запровадити в економіку ряд ідей лібералізму. Саме ця боротьба і викликала появу Аграрної партії України, Народно-демократичної партії, спробу сформувати Партію порядку і реформ, і можна очікувати подібних кроків. Ознакою збереження традиції партійної заідеологізованості є певна мода на “християнську” партійність. У квітні 1997 року виник християнсько-демократичний союз “Вперед, Україно!“, до якого увійшли не лише партії, у назві яких присутня назва “християнська”, а й організації із суто світськими назвами та платформами. Ще кілька партій, особливо націонал-демократичного спрямування, декларують намір сприяти формуванню суспільної моралі, яка грунтувалася б на християнських цінностях.

У ЗМІ діяльність політичних партій України відбивається відповідно до того, якого політичного “забарвлення” є газета чи журнал. У ліва преса лає праві партії, права – ліві. “Партію влади” лають майже всі, окрім державних структур. Це говорить про те, що у багатьох партій ідеологічна та економічна платформа досить розпливчаста.

Ось у газеті “Свое мнение” від 12.03.2003 р. були поміщені роздуми професора Дніпропетровського національного університету А.І. Голуба про функціонування соціал-демократії в Україні у формі відповідей на 7 запитань пана В. Рибалка[22].

Професор на 27 рядках пояснює, чим гарні соціалісти і погані комуністи, а потім заявляє, що “соціалізм взагалі – це ідея”, а “соціалізм для соціал-демократії – це процес”, в якому “реалізуються основні соціалістичні цінності: свобода, соціальна справедливість і солідарність”. Віднині, пише професор, “соціалізм може бути тільки один – демократичний”, а “реалізація соціалістичних цінностей в соціал-демократичному розумінні є мирний процес, що виключає насильство, придушення особистості або обмеження свободи того чи іншого роду”. На запитання, у чому полягає різниця між соціал-демократією і соціалізмом, професор не відповів. (реагуючи на це, І.А. Булог у наступному номері газети від 26.03.2003 р. зауважив, що “цим він навів мене на приємну думку, а раптом і капіталізм теж тільки ідея, а в Україні – ідея дика”[23]). Далі Рибалко, зазначивши, що “зовнішньо приваблива політична течія”, але з “розпливчастими програмними установками”, котрі “з успіхом застосовуються у програмах часто протилежних за своєю суттю партій”, запитав, чи існують основні, базові положення, котрі дозволяють відокремити соціал-демократію від інших політичних течій?”. “А це все псевдо соціал-демократи”, відповів процесор. Тобто, прикрашають себе. Тільки істинні соціал-демократи красиві зовнішньо і зсередини. “Обчислити” їх можна за демократією. У них схильності “до дискусій і компромісів, неконфронтаційність, вміння задовольнятися малим, не відмовляючись від мети…” І далі: “Спроба же форсувати демократію здатні лише віддати націю у владу тиранів та узурпаторів, котрі за умов анархії тільки і чекають свого часу”. “Тому для соціал-демократії демократія – це не тільки система, заснована на суверенітеті і рішеннях, що приймаються більшістю голосів народу”. На випадок, якщо ця більшість народу захоче “не того”, є “правова держава і розподіл влади, і обмеження впливу окремих носіїв влади…” Як підкреслив А.І. Голуб, специфіка у партії драгоманівська-павликська, і вони такі ж самі, як соціал-демократи всього світового співтовариства, отже, допоможуть забезпечити “дотримання принципів свободи, справедливості і солідарності”. На закінчення він висловив думку, що тимчасово безсила поки що в Україні соціал-демократія зміцніє тілом і духом, як тільки розплодиться середній клас (середні і дрібні приватні власники, це коні капіталізму), вони становлять у розвинутих країнах основу соціал-демократії. А оскільки в Україні всього 5% середнього класу – “перспективи перемоги на виборах соціал-демократичних партій вельми химерні”. Але і 90% найманих робітників не переможуть, оскільки не будуть представлені ніякими партіями взагалі.

За відсутності ж соціальної основи соціал-демократії в Україні є чотири провідні політичні сили: СДПУ(о), УСДП, СДПУ і СДС, да ще СПУ.

Така думка А.І. Голуба на стан і можливості соціал-демократичної партії.

Останнім часом лідери СДПУ(о) намагаються приділяти значну увагу ідеології партії, особливо це стосується Віктора Медведчука і Олександра Зінченко. У 2000 р. Медведчук навіть видав книгу "Дух і принципи соціал-демократії: українська перспектива". Відповідно до програми СДПУ(о), партія прагне до економіки добробуту, відповідальній державі, солідарному суспільству в Україні і в Європі. Щодо Росії партія проводить курс на прагматичне розширення зв'язків з Росією при відстоюванні національних інтересів України.

30 листопада 2002 р. обласна організація партії СДПУ(о) святкувала своє 5-тиріччя у Синельниковім. На мітингу В. Трачук сказав, що “завдяки активній діяльності у виборчій кампанії 2002 року партія отримала в регіоні майже 10% голосів, має 540 депутатських місць в органах місцевого самоврядування”. Як коментує цю доповідь Н.В Рогожин, а чи стало від цього краще жити народові?[24]

Секретар Дніпропетровського обкому СДПУ(о) сказав: “Ми пишаємось тим, що наша партійна організація розвивається на соціал-демократичних традиціях, котрі сформувались на Катеринославщині нашими земляками Г. Петровським, І. Бабушкіним більше 100 років тому”. І знов коментар: “Напевно, пан Гвоздьов погано знає історію. Г. Петровський, І. Бабушкін боролись з царським режимом і для них були тюрми і каторги. А Медведчук і Гвоздьов борються з власним народом, для утримання існуючої влади, що веде до загибелі власного народу”.

Гвоздьов: “Сьогодні об’єднані соціал-демократи – це одна із найвпливовіших і авторитетніших політичних сил в регіоні. Це стало можливім завдяки послідовній роботі всієї 10-тисячної партійної організації, а також підтримці десятків тисяч наших прихильників. Зростаюча популярність соціал-демократичних ідей доводить, що ми на правильному шляху і майбуття за нами”. Без коментарів.

Особливо ЗМІ піддають критиці Комуністичну партію, яку за звичкою називають “монстром”, наділяючи всіма можливими ярликами і обвинувачуючи за сценарієм у всіх гріхах минулих поколінь. Хоча нині цю партію можна дійсно обвинувачувати хіба що за бездіяльність та відсутність політичної гнучкості. Інша позиція до неї і споріднених з нею партій – зневажливе ставлення, іронія, сарказм, глузування. Висловлюючи позицію цих блоків з приводу статусу мови, Ю. Райхель пише: “Офіційного статусу для державної мови сусідньої країни домагаються депутати від Компартії, Соцпартії, фракції партії “Трудова Україна” і Партії промисловиків і підприємців, “Регіонів України”, СДПУ(о), “Народного вибору” і “Народовладдя”. Яка зворушлива єдність більшості і опозиції! Так би при прийнятті Податкового кодексу та інших важливіших законів, без яких не може функціонувати економіка. Але куди там. Закони можуть почекати, а ось популізм чекати не може. Його потрібно, як двигун депутатського “мерседеса”, безперервно живити бензином, точніше, законопроектами про мову. Просто зворушуєшся, коли читаєш стенограми виступів деяких слуг народу. Їм би не про статус мови розмислювати, а повторити курс середньої школи з важливіших предметів”[25].

Крім освітлення діяльності партій у засобах масової інформації, кожна партія має свою власну газету, де повідомляє про свою діяльність та оцінку ситуації сама. Зазвичай ці газети називаються за ім’ям партії або за якоюсь пізнаваною аналогією.

Оцінюючи сьогоднішню ситуацію на політичному тлі країни, Т. Друм пише:

“Опозиція сьогодні досить гнучко працює з партійними структурами, з якимись формами об’єднань. Як не дивно, влада при наявності міжкорпоративної консолідації (то, що ми називаємо міжолігархічним альянсом) не тільки не демонструє політичної єдності, але, навпаки, все більше створюється умов для розколу між провідними гравцями на публічному рівні. По-перше, це досить невизначений стан парламентської більшості, по-друге, остаточний розвал координації на рівні колишнього блоку “За Єдину Україну!” і відсутність будь-яких нових спроб зкоординуватися, початок досить явної конкуренції представників провладних сил за статус спадкоємця”[26].

Поиск по сайту: