Політичні системи

Партійні системи - це сукупність політичних об'єднань, що пов'язані між собою та іншими елементами політичної системи суспільства певними упорядкованими відносинами. У кожній країні існує своя політична та партійна системи.

У країнах сучасного світу склалися різні партійні системи. Їх формування визначається певними чинниками. Мабуть, немає партійної системи, яка б не була відображенням класової структури суспільства. Так, американський політолог Л. Етстайн називає багатоартійну систему з однією пануючою партією, модифіковану однопартійну систему, “два плюс одна партія”, крайню багатопартійну систему та стабільну багатопартійну систему. Якщо до багатопартійної системи з однією пануючою партією він відносить Мексику, а модифіковану однопартійну систему бачить у США, то партійна система “два плюс одна партія” існує у Великобританії, Канаді, Австрії. Крайня багатопартійна система діє у Франції. Італійський політолог Дж. Сарторі відокремлює сім різновидів партійних систем у сучасному світі:

1) однопартійні (Албанія, Куба, Монголія, Заїр, Того);

2) з партією, що здійснює гегемонію (Мексика);

3) з домінуючою партією (Японія, Індія);

4) двопартійні (США, Великобританія, Канада);

5) поміркованого плюралізму (Бельгія, ФРН);

6) крайнього (поляризованого) плюралізму (Італія, Нідерланди, Фінляндія);

7) атомізовані (Малайзія)[9].

Для типології партійних систем стандартним є кількісний критерій. Він поєднує усі партійні об'єднання, що існують в країні, незалежно від того, як вони впливають на політичні процеси, на державну.владу. Але і за одним критерієм можна виділити декілька типів класифікації. Отже, виділяють: безпартійні системи; двотиповий поділ - партійні системи поділяються на одно- та багатопартійні; тритиповий поділ - однопартійна, двопартійна та багатопартійна. Перші два різновиди можливі лише в сполученні з авторитарними режимами і можуть бути названі партійними системами умовно, тому що значима політична взаємодія між партіями тут відсутня. Безпартійні системи у світі зустрічаються рідко. Це деякі збережені режими і деякі збережені диктатури, що накладають заборону на діяльність інших партій. Як приклади можна назвати своєрідні політичні устрої Ірану (після саморозпуску Ісламської республіканської партії) і Лівії. Однопартійні системи властиві в основному егалітарно-авторитарним, авторитарно-іпегалітарним і популістським режимам. Виходячи з існування в тій чи іншій країні однопартійної системи, можна досить упевнено приписувати їй один з перерахованих режимів.

Але і багатопартійність, і однопартійність у кожній країні має свої особливості. Тому ми розглянемо найбільш типові партійні системи та їх підтипи.

І. Однопартійна система: це утвердження при владі тільки однієї політичної партії, яка через незначний час поглинає усі сфери суспільного життя. За однопартійною системи відсутні будь-яка опозиція, можливість чергування при владі різних партій та політичних сил, будь-яка конкуренція за владу міжтими,хто не входить у правлячу еліту, демократичні норми та інститути, заборонена будь-яка опозиційна діяльність. Типовими однопартійними системами були режими фашистської Німеччини та Радянського Союзу. Довготривале перебування при владі однієї партії призводить до глибокої політичної, соціальної та економічної кризи. За довгий час володарювання партійний апарат зрощується з державними, господарськими та іншими органами і виникає партократія.

1.2. Подібною до однопартійної є система, при якій в країні існує декілька партій, але тільки панівна має право і можливості впливати на державну владу і політичні процеси. Така система називається гегемоністською. Панівній партії належить керівна роль щодо інших /гегемон/, відсутня політична конкуренція в боротьбі за владу, більш того, саме партією-гегемоном і створюються інші партії, але виключно, як союзники. Така партійна система була типовою для країн Східної Європи та Китаю, де партії-союзники існували для передачі впливу комуністів на середовище, в якому вони не мали ні впливу, ні авторитету.

1.3.Також однопартійною за основними своїми ознаками є система, за якої в країні існують декілька партій, навіть рівноправних, але перемогу вже довгий час на виборах одержує одна і та ж партія, яка обирає уряд, має абсолютну більшість у парламенті і опозицію. Класичними країнами з такими партійними системами є Швеція та Японія. Таку систему називають системою домінування.

2. Двопартійна система має такі ознаки: існування в країні кількох партій, але дві з них набагато потужніші від інших і змагаються між собою за державну владу, і партія, що перемогла, одноособове складає Уряд, у парламенті існує впливова опозиція, а в країні - демократичний політичний режим. Класичні приклади – США, Великобританія.

Високий рівень стабільності двопартійної системи пояснюється однопартійним складом уряду, можливістю передбачати зміни, бо зростає кількість варіантів.

2.2. Біполярна система - це існування декількох партій, які зблокувались у дві протилежні сили, і уряд формує той блок, який переміг на виборах. Блоки, як правило, мають постійний характер. Прикладом такої системи може бути ФРН, де довгий час уряд формувався блоком СДПН-СвДПН, а блок ХДС/ХСС перебував в опозиції. З 1982р. ролі змінилися, і тривалий час при владі стоїть ХДС/ХСС.

3. Багатопартійні системи - жодна з партій не має переваги, а владу здійснює коаліція, яка змінюється за своїм складом залежно від політичної кон'юнктури Боротьба за владу відображає реальні соціальні і політичні інтереси і прагнення до їх задоволення, відбувається періодична зміна партій при владі, що є виявом волі народу і засобом вибору суспільних сил, партій і політичних лідерів.

3.1. Одним з підтипів багатопартійної системи є коаліційна система, за якої існують декілька партій, і три-чотири постійно беруть участь у боротьбі за владу, а перемогу отримують їхні коаліції, які дуже короткочасні, одна партія переходить до коаліції зі своїм недавнім супротивником і протидіє своєму недавньому партнерові. Така система діє в Австрії, де дві сильні" партії одержують перемогу тільки в союзі з третьою.

3.2. Мультипартійна коаліція - уряд формується з представників декількох партій, що перемогли на виборах за результатом пропорційних виборів. Як приклад, можна навести Італію або Бельгію.

3.3 Атомізована система характерна наявністю багатьох політичних партій, які мають дуже незначний вплив на владу, уряд формується на позапартійній основі, або на основі широкої коаліції. Така система склалася у державах і колишнього СРСР, де комуністична олігархія змінилася на велику кількість невеликих, неавторитетних партій. Ця система найменш стабільна і ефективна серед усіх інших партійних систем. Аналіз цієї системи особливо актуальний для нашої держави. Чи буде розвиватися демократична система, чи гору візьмуть авторитарні тенденції, тим більше, що досвід інших країн, які переходили до ринкової система, показує, що авторитарного посилення виконавчої влади не минути.

Порівняльний аналіз недоліків і достоїнств двопартійної і багатопартійної систем здавна займав політологів. Більшість завжди схиляється на сторону першої з них, приводячи наступні аргументи:

1. Затверджують, що двопартійна система сприяє поступовому зм'якшенню ідеологічних конфліктів між партіями і їх поступовому переходу на більш помірні позиції. А це робить політичну систему більш стійкою.

2. Інша перевага двопартійної системи вбачають у тім, що вона дозволяє партії, що отримала перемогу на виборах, сформувати стабільний уряд. Дійсно, якщо в парламенті представлені лише дві партії, то одна з них неодмінно має абсолютну більшість місць, і винести вотум недовіри її лідеру - прем'єр-міністру неможливо.

3. З погляду виборця, безсумнівне достоїнство двопартійної системи те, що вона полегшує вибір при голосуванні.

4. Нарешті, затверджують, що тільки двопартійна система дозволяє наблизитись до ідеалу відповідального правління, що відіграє найважливішу роль в усіх без винятку теоретичних моделях демократії. Одна з партії знаходиться при владі, інша в опозиції. Якщо виборці незадоволені роботою уряду, вони використовують вибори для того, щоб відправити її у відставку.

В умовах багатопартійності політичне керівництво носить, як правило, коаліційний характер. Це уможливлює ситуацію, коли партія, що зазнала поразки на виборах, залишається в уряді тому, що є зручним партнером по коаліції.

Двопартійні системи дійсно продемонстрували рівень стабільності й ефективності, про який в умовах багатопартійності доводиться тільки мріяти.

Двопартійна система аж ніяк не означає відсутності інших партій. Наприклад, протягом XX ст. у Великобританії як одна з двох головних партій лейбористи прийшли на зміну лібералам. У той же час у післявоєнні десятиліття ліберали зберігали статус парламентської партії, а соціал-ліберальний альянс, що утворився на початку 80-х рр., іноді завойовував до 25% голосів виборців[10].

Особливо показово з цього погляду положення справ у США, де панує класичний приклад двопартійної системи в особі демократичної і республіканської партій. За всю історію існування двопартійної системи США більш 200 кандидатів третіх партій спробували домогтися обрання на посаду президента країни. Однак лише вісім з них зуміли завоювати більш 1 млн. голосів виборців. Після Громадянської війни треті партії п'ять разів на президентських виборах завойовували голоси - хоча і незначне число - вибірників. У ряді випадків, особливо на штатному рівні, треті партії ставали впливовою політичною силою. Але попри все те важливою особливістю двопартійної системи США стало неприйняття більшістю виборців на загальнонаціональному рівні третіх партій. Америка є однією з деяких країн, де немає соціалістичної чи іншої робочої партії з парламентським представництвом.

У типологізацію за шкалою двопартійності і багатопартійності варто внести певні корективи. Тут слідом за французьким дослідником Ж. Шарло можна виділити "досконалу" двопартійну систему (як, наприклад, у США і Великобританії), при якій дві основні партії разом збирають до 90% голосів, і систему двох з половиною партій (ФРН), при якій яка-небудь третя партія має достатню електоральну базу, щоб внести корективи, часом істотні, у звичну гру двох основних партій, що збирають голоси 75-80% виборців. Щодо багатопартійної системи, тут можна також виділити, "досконалу" багатопартійність (як у більшості індивідуально розвинутих країн) і багатопартійність з однією домінуючою партією (як у Японії), що не слід плутати з однопартійною системою[11].

Італійську систему іноді називають недосконалою двопартійною системою в силу того, що в ній протягом майже всього післявоєнного періоду пануючі позиції займали дві великі партії - християнські демократи і комуністи. Причому перші завжди знаходилися при владі, а другі - в опозиції. Приблизно таке ж положення (зрозуміло, з відповідними застереженнями) спостерігається в Японії, де владу монополізувала ліберально-демократична партія, а соціалісти і комуністи жодного разу не були допущені до влади. Ця традиція порушилася тільки в середині 1993 р., коли ліберально-демократичну партію у влади перемінила коаліція з восьми партій[12].

Втім, види та типи партійних систем доцільно вивчати, беручи до уваги різноманітність критеріїв і принципів формування систем, а не лише кількість партій, які утворюють систему, як це нерідко робиться. При цьому важливо зазначити теоретичні підходи, що можуть застосовуватися для створення більш детальної типології партійних систем, розрізняючи при цьому, по-перше, загальносистемні та суто політичні критерії класифікації, а, по-друге, виділяючи цілу низку конкретних критеріїв класифікації у межах кожної з цих груп.

Виходячи зі специфіки загальносистемних (тобто суто системних, політичних) характеристик партійних систем, пропонуються групи класифікації цих систем. При цьому слід пам’ятати, що будь-якi загальносистемні характеристики партійної системи в умовах конкретного місця та часу набувають певного політичного забарвлення, і тому необхідність зазначити, що поділ критеріїв класифікації на загальносистемні та суто політичні є досить умовним, і він, як і будь-яка інша типологія, застосовується лише у пізнавальних цілях і не повинен абсолютизуватись та догматизуватись. Щодо типології партійних систем, в основу якої покладено “суто політичні” критерії, то на цій теоретичній базі пропонуються групи класифікацій цих систем (мал. 1).

Мал. 1 - Групи класифікацій партійних систем на основі загальносистемних характеристик

Найбільш поширеною в сучасній політичній літературі типологією партійних систем є та, в основі якої лежить дві критерії: кількість існуючої партії та наявності принципу альтернативності- можливості ротації, зміни правлячих партій.

Наявність або відсутність єдиної партії система є одним з показників як конкретного етапу і стадії розвитку того ци іншого суспільства, так і певного типу самого суспільства та існуючої в ньому політичної системи. Запропонована комплексна класифікація партійних систем привертає до себе увагу через те, що найбільш поширеною є типологія партійних систем за кількісним критерєм – числом партій, які реально борються за владу або здійснюють на неї вплив.

У сучасній політичній історії розрізняють чотири типи партійних систем:

· буржуазно-демократична партійна система

Сформувалася в Європі і Північній Америці в XIX столітті. У своїй діяльності керується наступними правилами:

– у суспільстві йде легальна боротьба за владу;

– влада здійснює партія чи група партій, що забезпечили собі підтримку парламентської більшості;

– постійно існує легальна опозиція;

– між партіями усередині партійної системи існує згода щодо дотримання цих правил.

· соціалістична (фашистська) партійна система

– існує тільки одна легальна партія;

– партія керує державою на всіх рівнях державного апарату;

Виникнення такої політичної системи зв'язано з кризою демократичних чи авторитарних систем правління.

· авторитарна партійна система

Такий тип правління є проміжним, при цьому домінуючим фактором виступає держава, а не партія, що відіграє другорядну роль у процесі здійснення влади. Також допускається існування інших партій.

Для двопартійної і багатопартійної систем характерно насамперед існування політичного суперництва. Саме його відсутність при однопартійному режимі дало З. Найману підставу затверджувати, що одну-єдину партію, що панує в суспільстві, не можна вважати партією в справжньому змісті цього слова. Розрізняються два типи міжпартійного суперництва, які Ф. Ленер називає "гомогенною конкуренцією" і "гетерогенною конкуренцією". При першій - партії, що суперничають, заперечують одна у одній підтримку тих самих груп виборців, а при другій - кожна партія спирається на "свій" електорат і виступає на виборах із програмою, у якій у максимальному ступені відбиті її інтереси. "Гомогенний" тип у більшому ступені характерний для багатопартійних систем, що панують у більшості індустріально розвинутих країн. У США ж затвердився "гетерогенний" тип міжпартійного суперництва. Дві головні партії країни - республіканська і демократична - відрізняються неоднорідністю і різношерстістю соціальної бази і за своїм соціальним складом є конгломератами різнорідних і найчастіше протиборчих угруповань бізнесменів, фермерів, учителів, юристів, студентів, лікарів і т.д. Іншими словами, у США партії - це політичні організації, побудовані на сполученні інтересів різних, найчастіше конфліктуючих, соціальних верств і груп незалежно від їх класової приналежності. Якщо в європейських країнах різного роду коаліції утворюються між більш-менш близькими за своїми позиціями партіями і здебільшого після виборів між двома чи декількома партіями для сформування уряду, то в США вони створюються в рамках двох головних партій у період виборчих кампаній.

Неоднорідність і гетерогенність соціальної бази обумовлюють ідеологічний еклектизм республіканської і демократичної партій. Тому не дивно, що вони виявляють завидну здатність пристосовуватися до умов реальної дійсності, що змінюються.

Потрібно відзначити, що феномен коаліційних урядів у багатьох європейських країнах пояснюється відсутністю яких-небудь твердих ліній, що розмежовують програми й електорат різних партій. Це особливо вірно, коли мова йде про "народні" партії, чи партії "для всіх". Показово, що передвиборні платформи більшості цих партій, як правило, не містять яких-небудь розгорнутих теоретичних розробок і характеризуються прагматизмом і прихильністю всіляким компромісам, спрямованістю на вирішення здебільшого повсякденних, кон'юнктурних проблем, що стоять перед суспільством. Це багато в чому обумовлене тим, що в індустріально розвинутих країнах, як правило, вибори виграють не екстремісти правої чи лівої користі, а помірні діячі, що виявляють тяжіння до центра ідейно-політичного спектра. Це, у свою чергу, сприяє згладжуванню розходжень у програмах і платформах партій, у їх ідейно-політичних орієнтаціях. Тому найчастіше в їхніх передвиборних програмах зустрічається мало розходжень з найважливіших проблем внутрішньої й особливо зовнішньої політики. Фракційність є однією з найважливіших характеристик сучасного політичного процесу. Оскільки в загальнонаціональні партії входять різноманітні соціальні і регіональні групи, що переслідують найчастіше дуже суперечливі інтереси, найважливіші політичні рішення як на місцевому, так і на загальнонаціональних рівнях досягаються шляхом різного роду компромісів і угод.

Тому для політичних партій важлива програма, що претендує на життєздатність, збалансована, тобто враховує інтереси і вимоги основних блоків виборців, на які орієнтуються кандидати тієї чи іншої партії. На загальнонаціональному рівні збалансованість інтересів охоплюється регіональними, соціально-економічними, релігійними, соціально-психологічними й іншими сферами.

У структурному відношенні в партії можна виділити три рівні. Самий невизначений і розмитий рівень - це той блок виборців, що ідентифікують себе з даною партією і систематично голосують за неї на виборах. Вони складають масову базу, що забезпечує кандидатів партії підтримкою у виборчих урн. Приналежність до такої групи дуже важко визначити, оскільки вона ґрунтується більше на декларованій прихильності, ніж на офіційній приналежності партійній організації.

Другий - це офіційна партійна організація. Природно, організаційна структура партії бере початок там, де знаходяться виборці. Тому, як правило, вона починається на рівні найнижчого первинного осередку - виборчого округу. У США, наприклад, демократична партія має 2,5 тис., а республіканська - 2 тис. окружних організацій. Головне їхнє завдання полягає в мобілізації на місцевому рівні виборців у підтримку кандидатів своєї партії. Їхню сукупність складають організації на районному, обласному, земельному, штатному і т.д. (у залежності від країни) рівні, а сукупність партійних організацій цих останніх - загальнонаціональну партію.

Поиск по сайту: