Загальна характеристика євангелія від Луки. Образ Ісуса у ньому

Лука – богослов історії спасіння, яку він поділяє на три періоди: історія Ізраїля, або час приготування; Ісус як центр часу (Лк.16,16); та час місії, або Церкви, що починається Вознесінням і П’ятдесятницею.

Це бачення історії відрізняється від точки зору Старого Завіту, де центр часу позначений майбутнім приходом Месії. Однак, у погляді на історію для Луки найважливіший час – це минуле, яке не співпадає з есхатологією чи з останочною маніфестацією Бога, але яке є часом Ісуса.

Крім того, ця історична перспектива є дуже відмінною від тієї, яку представляють новозавітні писання, написані раніше, напраклад, Марко і Павло, які через свою швидку чи близьку есхатологією, навряд чи могли б говорити про подію Ісуса як про центр часу. Лука, отож, своєю пропозицією історії спасіння відповідає на неможливість продовжувати розуміти християнське існування як очікування швидкого приходу Ісуса.

Де найкраще видно це нове бачення есхатології Луки – це його відчитування «синоптичного апоколіпсису» (Мр.13). Лука заміняє цю мерзоту запустіння (Мр.13,14), чіткий есхатологічний резонанс, облогою Єрусалиму (Лк.21,20) і вводить між землетруси та катастрофи, кінець і переслідування християн, витривання: «але перед усім цим» (Лк.21,12), даючи таким чином зрозуміти, що ці цьогочасні заворушення не треба розуміти як натяки на кінець. Врешті, фальшиві пророки, які прийдуть в ім’я Ісуса, говоритимуть «час наблизився» (Лк.21,8) – власний текст Луки, який він написав для того, щоб дискредитувати проповідь, яка наголошувала б на скорому наближенні кінця.

Це поняття історії спасіння поєднує два твори Луки (Євангеліє і Діяння Апостолів – Лк. і Ді.). Євангеліє розповідає про центр часу (Ісус як кульмінація часу Ізраїля та проголошення місії); і Діяння Апостолів розповідають про початкові моменти періоду Церкви, який завершиться Парузією Ісуса.

Але, можливо, саме Святий Дух дає продовження і динаміку розуміння історії спасіння в Луки. Персонажі в Лк.1-2 у гармонії з пророками Старого Завіту як проголошувачі Месії, з’являються ведені чи повні Святого Духа (Лк.1,15.35.41наст.; 67наст.; 2,27наст.; 36). Ісус – діло Святого Духа від зачаття (Лк.1,35). На Нього сходить в момент хрещення (Лк.3,22) і Його перші слова – це цитування Іс.61,1наст. (Лк.4,18), що показують нам, як усе таїнство Ісуса знаходиться під знаком Святого Духа. Нарешті, воскреслий Ісус предвіщає зіслання Святого Духа на апостолів (Лк.24,49). І, починаючи від П’ятдесятниці (Ді.2,13), Святий Дух – провідник і сила місії Церкви (Ді.1,8; 2,4).

У книзі Діянь Апостолів (не забуваймо, що Лука написав свій твір як першу і другу частини одного і того ж твору – Євангеліє та Діяння Апостолів) підкреслює такий же початок у символічному епізоді П’ятдесятниці (Ді.2,1-41) присутність Святого Духа. Цим способом автор симетрично наголошує на діяльності Святого Духа у дитинстві Ісуса та на початках діяльності Церкви. Час Церкви приходить так поєднаний з Ісусом, що представляє продовження у повному сповненні Божого спасительного плану.

Ця динамічна присутність Святого Духа у житті Ісуса визначає мотив месіянської радості, що пронизує ціле Євангеліє. Насправді прихід спасіння творить клімат радості, що резонує вже від самого початку. Всі персонажі з дитинства Ісуса тріумфують радістю, бо Бог відвідав свій народ (Лк.1,14.44.47; і т.д.). Радість є реакцією народу на чуда Ісуса (13,37). Навернення також є причиною радості (Лк.15,7.10.23). І, на відміну від закінчення Євангелія від Марка (16,8), завершення Євангелія від Луки характеризується переповненою радістю (Лк.24,41.52). Ця радість у Святому Дусі, яку передрікали пророки, стане реальністю, коли прийде спасіння і Месія. Лука вважає все це здійсненим через прихід Ісуса Христа.

Поиск по сайту: