Розкрийте специфіку міфологічного світосприйняття у піснях «Старшої Едди»

(для справки: «Старша Едда» - основний пам’ятник едичної поезії, давньоісландська збірка міфологічних та героїчних пісень. На підставі заголовків та абзаців в рукописі його зміст поділяють на 29 пісень – 10 міфологічних (перші 9 та одинадцята) та 19 героїчних. Між окремими піснями може траплятися проза в якості пояснення чи доповнення.)

У своїй основі еддична міфологія сходить до епохи, коли міфи приймали за правду і були живою формою словесної творчості. В еддичних міфах об’єктивний простір зображується тією мірою, якою даний його клаптик – це або місце якоїсь дії, або місце чийогось перебування, як, наприклад, помешкання богів. Таким чином, в еддичних міфах простір існує лише як його фрагменти. Саме через це неможливо скласти карту світу еддичних міфів. Місцевості, що згадуються в них, як правило, ніяк не зорієнтовані ані щодо світу в цілому, ані навіть щодо таких його частин, як земля та небо. Отже, еддичні міфи виявляють відсутність уявлення про всесвіт як про цілий єдиний світ.

Найхарактерніше уявлення про простір – те, що центральний образ в цих міфах – людиноподібний велет Імір, тобто образ, що максимально наближується до уявлення про світ як ціле: частини світу – це шматки його тіла, і, відтак, він сам – це світ як ціле. Ототожнення світу з людським тілом – шлях до усвідомлення світу як цілого, а тим самим і максимальне наближення до усвідомлення безперервності простору. Водночас, ототожнення світу з людським тілом – це відсутність чіткого протиставлення свідомості зовнішньому світу, людини – природі, що її оточує.

Коли йдеться про місцезнаходження якогось предмета, то звичайно називають або середину світу, або його околицю. Все добре перебуває всередині світу (e.g. Мідгард – місце помешкання людей; Асгард – житло богів; священне дерево Іггдрасіль), все зле – на його околиці (e.g. море, що опоясує землю і в якому плаває жахливий змій Йормунганд, що кусає власний хвіст; суходіл – помешкання велетнів). Околиця може бути або східна (Йотунхейм, Утгард), або північна.

Час у цих міфах часто перервний, не нескінченний. В еддичний міфах навіть є матеріалізований час (e.g. нитка долі, яку прядуть норни людині, коли вона народжується; яблука Ідунн, що їх куштують боги, коли починають старішати, щоб знову помолодшати).

Проте трактування часу в еддичних міфах дуже суперечливе. З одного боку, час являється циклічним чергуванням своїх природних одиниць (частин доби, фаз місяця, літ та зим), і, відтак, трактується як процес безперервний. Але це виявляється лише в оповідях про створення часу. Загалом же час в еддичних міфах ніколи не абстрагований від свого конкретного змісту і існує, тільки якщо щось трапляється з якимись активними істотами (велетнями, богами). Якщо такі події не відбуваються – час не існує.

Еддичні міфи – це, як правило, шматки з життя головних міфічних персонажів. Життя міфічного персонажу – це не рух від народження до смерті, а щось постійне, стійке.

Еддичні міфи дотепер трактуються як картини боротьби добра зі злом. Але, по суті, добрих тут немає. Головні персонажі в еддичних міфах не виступають як моральні ідеали або як встановлювані чи блюстителі моралі. Вони діють, як правило, не з етичних, а з егоїстичних міркувань.

В деяких міфологічних піснях «Едди» є комізм, але дуже архаїчний. e.g. «Пісня про Трюма» смішила тим, що головний персонаж в ній – чоловік, переодягнений в жіноче вбрання, а «Пісня про Гарбарда» та «Лайка Локі» смішили тим, що їхні персонажі змагаються у лаянні один одного.

Поиск по сайту: