Розкрийте специфіку національного варіанту героїчного епосу в «Пісні проНібелунгів»

В основу "Пісні про Нібелунгів" лягли події і легенди часів середньовіччя, епохи великого переселення народів,- завоювання Європи гуннами на чолі з Аттілою (Етцелем) в V ст. Невідомий талановитий поет майстерно поєднав у своєму творі два цикли народних переказів, що існували ще з VI ст.: історію трагічного шлюбу нідерландського королевича Зігфріда й бургундської королівни Крімгільди та історію загибелі королівства, заснованого на початку V ст. східногерманським племенем бургундів із столицею в місті Вормсі (верхня течія Рейну), яке 436 року захопили гунни.
"Пісня про Нібелунгів" - монументальний твір. Вона налічує 39 "авентюр" (пісень, частин), які обіймають біля 2400 строф (понад 9 тисяч рядків). Строфа складається з чотирьох рядків.
Німецький поет Генріх Гейне відзначав, що в "Пісні про Нібелунгів" "справді є велика, могутня сила". Мова поеми, за образним визначенням Гейне, "це кам'яна мова, рядки там схожі на зримовані плити. А між ними де-не-де вибиваються червоні квітки, ніби краплини крові, й звисають довгі пагони плюща, ніби зелені сльози". «Пісня про нібелунгів» у своєму більш повному, високохудожньому (канонічному, якщо перейти на науковий стиль) вигляді створена (записана) у 1200 році в Південній Німеччині середньоверхньонімецькою мовою. Корені її надзвичайно популярного серед германців сюжету сягають сивої давнини, швидше за все — ще епохи Великого переселення народів. Недаремно ж видатний німецький митець Ріхард Вагнер, створюючи свою тетралогію «Перстень Нібелунгів» (рос. «Кольцо Нибелунгов»), не задовольнився часовою «відне-сеністю її подій до. IV-VI СТ. Тобто До часів Великого переселення, а пішов глибше — у скандинавську міфологію, тобто «прагерманську», вводячи до свого твору старовинних божеств річки Рейну, персонажів язичницької міфології.

Ми у ній зустрічаємо своїх давніх знайомих ще за скандинавським епосом: богатиря, улюбленця германців Зигфрида (ісл. Сигурд), саме ім’я якого свідчить про його перемоги, адже «зиг» німецькою перекладається як «перемога» (до речі звідси німецькі вигуки «зиг-хайль!»); королеву богатирку Брюнхільду (ісл. Брюнхільд), бургундського короля Гунтера (ІСЛ. Гуннар), його вірного вассала, вбивцю Зигфрида, Жорстокого Хагена (ісл. Хьогні), грізного Аттилу, перетвореного у німецькому епосі на майже безхребетного куртуазного Етнеля (ІСЛ. Атлі). Тобто герої майже ті самі, що у скандинавів. Але наскільки різним є розвиток одного сюжету на скандинавському та німецькому духовних теренах, тобто у германців з одного боку — острівних та півострівних (нор-маннів), з другого — континентальних. Складається «Пісня про нібелунгів» з 39 пісень (авентюр), 2382 строф, по чотири рядки у кожній.

25.

Пісня про Ролланда

СВІТОГЛЯДНА СПЕЦИФІКА

У змісті поеми відбилися важливі сторони життя Західної Європи VIII-XI ст. Французькі королі довгий час вели боротьбу з арабо-мавританською експансією, яка загрожувала Європі. Ці війни сприяли формуванню патріотичної свідомості і разом з тим розцінювались як «богоугодна справа», викорінення «язичництва». До того ж наприкінці XI ст. під впливом духовенства рицарство почало збиратись у хрестовий похід у Палестину. В такому патріотичному і релігійному настрої постає народно-героїчний зміст «Пісні про Роланда». В поемі відбилися протиріччя, типові для феодальних відносин X-XI ст. Історично прогресивна тенденція до об'єднання і централізації влади наштовхувалася на феодальну анархію і сепаратизм. У цій історичній обстановці народний епос про Карла Великого набував нового суспільного значення, збагачувався новими, потрібними для ідеології того часу мотивами і деталями. Так, типовий для того часу військовий випадок (зіткнення з басками, до того ж - християнами) народна свідомість перетворила в епосі в картину грандіозної битви всього французького війська з маврами-загарбниками та усім мусульманським світом. Пафос подвигу в ім'я національної незалежності батьківщини протиставлений феодальному егоїзмові та зрадництву.

Боротьба французів з арабськими завойовниками набувала релігійної форми і ототожнювалася з подвигом в ім'я християнської віри. Тому франки в поемі виконують особливу, «божественну» місію, а численні небесні знамення, релігійні заклики, молитви надихають їх на боротьбу з «поганцями». Постійно підкреслюється «небесна» підтримка, яку бог і святі дають франкам. Так, на прохання франків бог продовжив день, щоб до заходу сонця Карл помстився за смерть Роланда та його загону, самого короля від смертельної рани вмить зцілює архангел Гавриїл. Автор приділяє також увагу образу архієпископа Турпіна. В середньовічній літературі часто зустрічаються воїни у рясі, які однаково добре володіють і «божим словом», і мечем. Образ цей не позбавлений гумористичного забарвлення.

ПОЕТИКАЛЬНА СПЕЦИФІКА

В образі Роланда французький народ втілив свої уявлення про воїна-героя. Справжній лицар - сміливий, відважний воїн-патріот, який завжди тримає своє слово. Це вірний васал короля, який не зрадить його за жодних обставин. Це борець з ворогами християнської віри, захисник знедолених, який до смерті виконує свій обов'язок. Роланд - ідеальний лицар, патріот, правдолюб. Саме ці якості і є головними критеріями лицарського обовязку. Сміливий і відважний Роланд в битвах з ворогом, але «бути сміливим мало – потрібно бути розумним». Тільки тоді можна отримати перемогу, зберегти честь вітчизни, - а це і є основне завдання лицаря. Герой розуміє, що переоцінив свої сили, прийнявши нерівний бій. І все ж таки він мужньо бореться до самого кінця. Безстрашний лицар стійко приймає смерть, і навіть помираючи, думає лише про свою країну, про виконаний обовязок і про товаришів по зброї. оповідь відкриває перед нами сторінку лицарського життя і показує, хто такі справжні лицарі і що для них означає обовязок. Обовязок лицаря - сміливо битися до останньої хвилини за свого короля, за свою вітчизну. Битися, зберігаючи твердість духу і відданість своїй країні, але в той же час не втрачаючи розуму, вміючи приймати правильні рішення. Лише у цій описаній битві він втрачає голову і не слухає свого друга покликати за допомогою – через це і гине.

Архаїчне минуле довкола істор.подій.(в основі істор.подія,яку можемо знайти в хроніках)Роланд-істор.постать.(Граф Хруотланд).

Французи вдалися до гіперболізації в Пісні про Ролланда.

Образ Ролланда має 3 рівні:

1.просто героя героїч.епосу,який бореться не за плем’,а заради слави.

2.Вірного васала,служ.Карлу Великому-безперечно залишився охороняти аргенгард.

3.Вірний васал Бога(в руках завжди мек-крест)

В образі короля Карла втілені ідеалізовані народні уявлення про мудрого і справедливого правителя. У поемі він зображується двохсотрічним сивобородим старцем, надзвичайно мудрим і розсудливим, лагідним до друзів і суворим до ворогів і зрадників. Властива йому мудрість не заважає тій пристрасті, з якою він ставиться до свого племінника Роланда. Карлові особливо важкі не ті величезні втрати, яких зазнав ар’єргард у бою із сарацинами, а загибель дванадцяти персів і насамперед Роланда, за смерть якого він готовий мстити сарацинам, незважаючи на нові жертви. Король в поемі є представником усього християнського світу в його боротьбі з іновірцями, непереможним вождем франків, борцем за визволення своєї країни.

Роландові й Карлові протиставляється Ганелон. Власні корисливі інтереси він поставив понад усе і пішов на пряму зраду батьківщини і свого сюзерена Карла. Через його зраду загинув славний Роланд і двадцятитисячне франкське військо. У кінці поеми підлого зрадника справедливо покарали.

Героїчний епос розповідає про давні часи, коли людина була ще частиною свого роду, жила за його законами, а світову історію творили герої, богатирі. Героїчний епос створювався в сиву давнину і передавався усно. Тому його називають фольклорним жанром. Дослідники записали й обробили героїчний епос значно пізніше. Кожний народ має власний героїчний епос, що виростає із міфів, які розповідають про засновників, першопредків цього народу, або, як їх називають дослідники фольклору, — культурних героїв.

«Пісня про нібелунгів»

СВІТОГЛЯДНА СПЕЦИФІКА

(1200 р.) була створена і набула поширення на землях Баварії й Австрії. Тут ми теж знаходимо цілу низку окремих поем, постійними персонажами яких виступали Зігфрід, Хаген, Гунтер, Аттіла та інші, відомі ще з пісень «Старшої Едди». На відміну від французького та іспанського героїчного епосу, ні в цих окремих поемах, ні в «Пісні про нібелунгів» ми не знаходимо образу ідеального монарха. Королі тут підступні або трагічні постаті. Весь епос позначений воєнним натуралізмом, без сумніву — під впливом суворої германської стародавньої епіки; але відчувається сильний вплив лицарської любовної лірики. Як і еддичні пісні про золото ніфлунгів, поема оспівує епізод з доби великого переселення народів — загибель Бургундського королівства від навали гунів, а потім загибель і самого короля гунів Аттіли (Етцеля) у V ст. Сказання про Нібелунгів, що складає сюжет поеми, склалося в епоху переселення народів у землю прирейнських франків, з двох несхожих елементів:

1. давньогерманської героїчної саги (на думку більшості – міфу) про Зігфрида, вбивцю дракона, визволителя речей діви Брумхільди, який потрапляє під владу злих братів і втрачає скарб, наречену і саме життя,

2. та історичної саги про загибель бургундського королівського дому в 437, у битві з гунами Аттіли (Етцеля).

У 453 між німецькими племенами поширюється слух про смерть страшного завойовника Атілла в ніч його шлюбу з Ільдіко, яку народний голос вважає винуватцем смерті чоловіка. Шукають мотив для цього діяння – і знаходять його у події 437 р.

В результаті є сага про те, як Аттіла, чоловік бургундської принцеси Гільди, вбиває її братів, королів Гунда+харі, Годомара і Гізлахарі, і гине від руки мстивої їхньої сестри, яка раніше була дружиною трагічно загиблого Зігфріда.

Як у вбивстві Зігфріда, так і в загибелі братів Гільди фатальну роль грає скарб, здобуте колись Зігфрідом і потім порушила жадібність Аттіли. У цьому вигляді сказання рано поширюється по всіх землях німецької мови, і вже в кінці VI ст. (на думку інших – у VIII-му) через саксів проникає до Скандинавії, де, піддавшись переробці і сприйнявши в себе дещо з тубільних сказань (про Гельге, вбивцю Гундінга), стає предметом пісень Едди; після того з ним зливається готська сага про Ерманріхе, принесена сюди саксами не пізніше VIII століття.

Ще більшим видозмінами від часу і нових понять піддається сказання на материку (у скандинавській редакції менш єдності і помітніше спайки), особливо в верхньонімецької редакції: з Зігфріда знімається будь-яка відповідальність за вільно або мимоволі покинуту їм Брумхільду; радикально змінюється обстановка його ранній юності (королівський двір, замість самотності в дикому лісі);

Аттіла відсувається на задній план і звільняється від докору в жадібності; месницею є жінка його, і мстить вона не за братів, а братам за першого чоловіка; вставляються нові епізоди і особи (напр. Рюдігер, вже в Австрії), а разом з тим, встановлюється і нова локалізація.

До середини XII в. сказання та пісні, на ньому засновані, існували тільки усно; на кордоні між XII і XIII ст. виникає національна поема, пройнята єдністю ідеї (нім. вірність – дружини до чоловіка, васала до пана, пана до васала) і єдністю світогляду – німецька Іліада.

У ній – золота середина між тривіальної грубістю поезії шпільманів і вишуканою витонченістю лицарського епосу епохи Гогенштауфенів; в ній – справжня поезія народу, стримана і пристрасна, проста і глибока, вірна життя, але що піднімає її, живі і в той же час високі навіть у прояві жахливих пристрастей своїх характери; в ній – найкраще, що залишилося німцям від їх середніх віків. Тому Нібелунги і користувалися таким поширенням; в Баварії і Австрії поема мала величезний вплив; з другої половини XIII ст. вона охоплює і Швабію. Сказання про Нібелунгів, що складає сюжет поеми, склалося в епоху переселення народів у землю прирейнських франків, з двох несхожих елементів:

1. давньогерманської героїчної саги (на думку більшості – міфу) про Зігфрида, вбивцю дракона, визволителя речей діви Брумхільди, який потрапляє під владу злих братів і втрачає скарб, наречену і саме життя,

2. та історичної саги про загибель бургундського королівського дому в 437, у битві з гунами Аттіли (Етцеля).

У 453 між німецькими племенами поширюється слух про смерть страшного завойовника Атілла в ніч його шлюбу з Ільдіко, яку народний голос вважає винуватцем смерті чоловіка. Шукають мотив для цього діяння – і знаходять його у події 437 р.

В результаті є сага про те, як Аттіла, чоловік бургундської принцеси Гільди, вбиває її братів, королів Гундахарі, Годомара і Гізлахарі, і гине від руки мстивої їхньої сестри, яка раніше була дружиною трагічно загиблого Зігфріда.

Як у вбивстві Зігфріда, так і в загибелі братів Гільди фатальну роль грає скарб, здобуте колись Зігфрідом і потім порушила жадібність Аттіли. У цьому злите вигляді сказання рано поширюється по всіх землях німецької мови, і вже в кінці VI ст. (на думку інших – у VIII-му) через саксів проникає до Скандинавії, де, піддавшись переробці і сприйнявши в себе дещо з тубільних сказань (про Гельге, вбивцю Гундінга), стає предметом пісень Едди; після того з ним зливається готська сага про Ерманріхе, принесена сюди саксами не пізніше VIII століття.Ще більшим видозмінами від часу і нових понять піддається сказання на материку (у скандинавській редакції менш єдності і помітніше спайки), особливо в верхньонімецької редакції: з Зігфріда знімається будь-яка відповідальність за вільно або мимоволі (внаслідок пиття забув) покинуту їм Брумхільду; радикально змінюється обстановка його ранній юності (королівський двір, замість самотності в дикому лісі);

Аттіла відсувається на задній план і звільняється від докору в жадібності; месницею є жінка його, і мстить вона не за братів, а братам за першого чоловіка; вставляються нові епізоди і особи (напр. Рюдігер, вже в Австрії), а разом з тим, встановлюється і нова локалізація.

До середини XII в. сказання та пісні, на ньому засновані, існували тільки усно; на кордоні між XII і XIII ст. виникає національна поема, пройнята єдністю ідеї (нім. вірність – дружини до чоловіка, васала до пана, пана до васала) і єдністю світогляду – німецька Іліада.

ПОЕТИКАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ

У 39 авентюрах, написаних нібелунговою строфою (катренами з парним римуванням), розповідається історія сватання короля Гунтера до ісландської королівни Брюнхільди, в якому йому допомагає вірний васал нідерландський королевич Зігфрід. За це він одержує руку сестри Гунтера Крімхільди. Через кілька років спалахує сварка між двома королевами, жертвою яких стає Зігфрід, котрого вбиває інший васал Гунтера — Хаген. Крімхільда заради помсти виходить заміж за Етцеля (Аттілу), запрошує у свій дім кривдників — Гунтера і Хагена і жорстоко вбиває їх.

Дуже цікавою стосовно з’ясування тенденцій розвитку світового (а не лише германського) літературного процесу є дискусія, щодо витоків народного героїчного епосу. Так ось саме тоді виникли дві точки зору на проблему походження «Пісні про нібелунгів»: з одного боку - концепція К. Лахмана, з іншого - концепція А. Хойслера, яка в основному прийнята й зараз. Перший стверджував, що «Пісня про нібелунгів» виникла шляхом механічного поєднання анонімних народних пісень. Ці пісні, мовляв, «нанизувалися», немов чотки, на якусь сюжетну «нить». Тому цю теорію іноді називають «теорією чоток». Хойслер же довів, шо поема виникла на основі двох епічних пісень, які добре збереглися у скандинавів: про Брюнхільд (сватівство Гунтера та загибель Сигурда); про загибель Бургундського королівства. На них відчутно вплинула рицарська культура європейського» середньовіччя (рицарський роман, культ Чарівної Дами, куртуазність тощо). Саме тому у тексті Твору мало шо залишилося від язичницьких прагерманських реалій («законсервованих» у скандинавському епосі), крім імен героїв і деяких мотивів.

У початкових авентюрах пісні Крімхільда - юна дівчина. Але і в останніх авентюрах як і раніше, прекрасна жінка, хоча минуло близько сорока років. Чи не зменшується за всі ці роки могутність Хагена, він і будучи вибілили її сивиною залишається все тим же непереможним богатирем. Про короля Гізельхере, який вперше з'явився в епопеї майже дитиною, як було сказано - "дитя", так до кінця і говориться; пав в бою цілком дорослим чоловіком, Гізельхер залишився "дитям". Епічний поет не дуже уважно стежить за віком своїх персонажів. Так, молодший брат Хагена Данкварт говорить перед початком вирішальної сутички між Бургундією і гунами: "Коли помер Зігфрід, мені було мало років,// И не зобов’язаний я тримати за смерть його відповідь" (строфа 1924). Але ці слова суперечать всьому, що відомо з перших авентюр епопеї, де Данкварт фігурує як "могутній витязь" і повноцінний учасник поїздки Гунтера до Брюнхільди. Зігфрід з'являється в пісні вигляді юного нідерландського принца. Але за плечима у нього вже серія богатирських подвигів: перемога над казковими володарями скарбу - Нібелунгів, подолав дракона, у крові якого він омился, придбавши тим самим невразливість. Коли він здійснював всі ці діяння, невідомо. Перші подвиги Зігфріда в рамках "Пісні про Нібелунгів" займають рік або два. Після його одруження з Крімхільдою проходить десять років, перш ніж Зігфрід гине таким же прекрасним і юним, яким вперше з'явився в Вормсі. Отже, всього пісню охоплює час приблизно в тридцять вісім років. З них двадцять шість Крімхільда виношує думку про помсти за чоловіка. Таким чином, герої "Пісні про Нібелунгів" проходять крізь досить значний пласт часу. Але вони не змінюються: юні залишаються юними, зрілі, як Хаген, Етцель або Дітріх, так і залишаються зрілими, а Хільдебранд - літнім. Не відбувається внутрішнього розвитку героїв З тими властивостями, з якими вони в епопею увійшли, вони з неї і вийдуть. Звичайна одиниця обчислення часу -роки, найменше - тиждень. Приготування в дорогу, шиття нарядів, спорядження війська, пересування, перебування в гостях - всі значні проміжки часу. Збір у похід проти саксів триває дванадцять тижнів, шиття суконь для короля Гюнтера та супроводжуючих його в сватанні друзів - сім тижнів, три з половиною роки після смерті Зігфріда Крімхільда безперервно його оплакує, свято у Відні - весілля Етцеля - триває сімнадцять діб і т.д. Вимірювання епічного часу розпливчасто.

Прискорення ходу часу спостерігається лише у заключній частині епопеї, де приблизно за добу страшне побоїще призводить до загальної за гибелі його учасників. Особливо останні сцени (умертвіння Гунтера і Хагена) дані вкрай сумарно, майже скоромовкою, і знаходяться в разючому контрасті з надзвичайно деталізованими описами менш значних епізодів. Настільки різку зміну темпу можна зрозуміти так: довгий час, роки, десятиліття готувалася катастрофа, нарешті час настав, і одним

ударом вирішується доля Нібелунгів! Чим зайнята Крімхільда всі ті роки, які протекла між вбивством Зігфріда і виходом її заміж за Етцеля? Вона безперервно сумує. Що робила вона після виходу заміж за Етцеля і аж до приїзду Гунтера з усіма іншими бургунди до них в гості? Вона жадала помсти їм. Іншими словами, вона не жила, не змінювалася, - вона перебувала в одному певному стані.

Ні уявлення про безперервно поточному потоці часу, воно дискретно, уривчасто. "Пісня про Нібелунгів демонструє нам, як міф, казка, стародавній переказ, що втілювали архаїчні тенденції свідомості, залишаючись істотними аспектами світобачення людини XIII ст., Перепліталися з історичними уявленнями, створеними християнством Разом вони утворювали складний і суперечливі сплав -" хронотоп ", пристосовували стародавню епічну традицію до нового світорозуміння. Але подібна трансформація не вичерпувала змісту "просторово-часового континууму" досліджуваної епохи.

Спільне:

Мотив помсти(Карл за Ролланда, Крімхільда за Зігфріда), мотив зради(Ганелон у Ролланда,Гентер і Хаген у Нібелунгів), культ лицарського обов»язку,але: відсутність образу ідеального монарха у Нібелунгів,мотив любові до Батьківщини.

Відмінне:

У Нібелунгів чітко прослідкований мотив кохання;

Локалізація:

П.про Ролланда- Франція

Нібелунги –Німеччина;

Протистояння:

У П Про Ролланда: французи - нехристиянські арабо-мавританці(Іспанія,Пірренея)

У П Про Нібелунгів: гуни Аттіли (Ецтеля) – бургундці(прирейнські франки)

26.Специфіка баладної творчості

сифікація за сюжетами,що групуються за тематичним принципом. Г.М.Лоуз поділяє всі балади на 8 класів:

1)балади про надприродне

2)балади про трагічні ситуації

3)про кохання

4)про злочини та злочинців

5)про шотландський кордон

6)про війну та пригоди

7)балади змішаного х-ру

8)гумористичні балади та пародії.

За такими ж тематичними групами поділяє балади ще один знавець цього жанру Фрідман. Проте, баладних груп у нього 15. Специфіка балад настільки різноманітна, що при бажанні можна виділити ще більше баладних груп.

Смірнов пропонує еволюційний підхід для дослідження балад (він досліджує форму, зміст та тип балад,тому є універсальним).

Характеризуючи баладну специфіку 14-15 століть, баладі загалом можна надати такі ознаки:

1)драматизм розвитку сюжета

2)перервність оповіді(акцент на кульмінуючи моментах)

3)діалог як сюжетоформуючий чинник

4)рефрени

5)недомовленість.

27) Зміст поняття куртуазність

Куртуазність (фр. соштоіа — люб'язний, витончено ввічливий) — витончена

ввічливість, ґречність. Куртуазна література — придворно-лицарська течія

в європейській літературі XII—XIV ст. Була представлена лірикою

трубадурів, мінезингерів та лицарськими романами. Куртуазна література

прославляла військові подвиги, лицарське служіння дамі, відображала

ритуал лицарської честі, мала світський характер, протистояла

клерикальній літературі. Починаючи з XI ст., символом зрілого Середньовіччя стає замок. Він уявлявся довершеним світом, за стінами якого феодал здійснював як духовну, так і мирську владу. Замки виникали для війни й оборони, були міцними самостійними господарськими центрами. Разом з тим вони дали життя оригінальній придворній культурі — лицарській, що стала яскравою сторінкою культурного розвитку в період Середньовіччя. її творцем і носієм було лицарство, до якого входили представники військово-аристократичного стану, що зародився у ранньому Середньовіччі і досяг розквіту в XI—XIV ст.

Основу лицарського епосу складала відданість васала сеньйору. Лицар постійно прагнув слави і намагався бути першим у лицарських заповідях — бути хорошим воїном, вірно служити сюзерену, боротися з «невірними», захищати слабких та скривджених. З часом цей кодекс доповнився куртуазністю (фр. courtois — люб´язний, ввічливий) — середньовічною манерою кохання, коли стосунки між Дамою серця та Лицарем відзначалися ввічливістю, люб´язністю та врівноваженістю. Важливим елементом лицарського ідеалу вважалася розкіш, що була символом влади і викликала поклоніння й повагу.

Лицарське мистецтво було вишуканим та витонченим. Лицарська література була не тільки засобом вираження самопізнання лицаря, його ідеалів, а й активно їх формувала. Лицарська поезія проповідувала обожнення земного через кохання. У середині XII ст. особливим явищем світської культури став лицарський роман, що прийшов на зміну героїчному епосу. Головним образом роману був герой-лицар з його подвигами в ім´я власної слави, любові та морально-релігійної досконалості. Зразком такої творчості є роман «Тристан та Ізольда».

Джерелом західноєвропейського лицарського (куртуазного) роману був кельтський епос про короля Артура та лицарів Круглого столу. Герої лицарських романів втілювали вищі людські цінності земного буття. Це особливо яскраво виявилося у новому розумінні любові, що була в центрі уваги будь-якого лицарського роману. В лицарській культурі виникає культ дами, яка була необхідним елементом куртуазності.

Оригінальним явищем лицарської культури стала музично-поетична творчість трубадурів, труверів, мінезингерів. Так називалися благородні лицарі, сеньйори Провансу, півночі Франції, Німеччини, що писали пісні та вірші. Центрами їх творчості були замки.

У ліриці трубадурів домінувала тема кохання. «Висока» любов протиставлялась «безглуздій» любові — долі «дурних багачів», старих і скупих. Вишукана лірика трубадурів оспівувала лицарську куртуазну любов і радощі життя. Дама, що оспівувалася трубадуром, стала новим персонажем у середньовічній європейській культурі. Шляхетна дама виступала охоронницею культурних цінностей, що змушували лицаря вдосконалюватись і бути зразковим представником привілейованого класу. Трубадури володіли музичною освітою. Головними жанрами і формами їх лірики були: серена (вечірня пісня), альба (вранішня пісня), пасторела (пісня-діалог), рондо, балада, естампіда (танцювальна пісня), плен (пісня-плач), сирвента (сатирично-політична пісня), кобла (любовна пісня).

У XII ст. із Провансу поезія лицарів-трубадурів поширюється в інші країни. Так, на півночі Франції з´явилися поети-співаки, що називалися труверами. Вони були творцями віршованих куртуазних романів і драм, ліричних віршів. Головними пісенними жанрами труверів були пастурелі, сирвенти, шансон. Творчість труверів була більш професійною, чимало з них навчалося в університетах і монастирських школах. Часто це були духівники, дипломати, історіографи, законотворчі тощо. Мистецтво труверів було близьким народові. Відомими труверами були граф Шампанський (1201—1253), Кретьєн де Труа (XII ст.), Адам де ла Алль, Ж. Бодель, Г. Брюле, Адам Ле Боссю (XIII ст.) та ін.

У кінці XII — XIII ст. у Німеччині набуває популярності творчість мінезинге-рів — лицарських поетів-співців величного кохання, що виконували свої твори у супроводі музичних інструментів. Вони оспівували любов до Дами, служіння Богу та сюзерену, хрестові походи, лицарські звичаї тощо. Відомими серед них були імператор Священної Римської імперії Генріх VI, германський король Конрад IV (XI-II ст.), легендарний Тангейзер з Баварії (XIII ст.), Готфрід Страсбурзький — автор відомого роману «Тристан та Ізольда», Вольфрам фон Ешенбах, що створив художні обробки давніх німецьких і кельтських сказань та знамениту легенду про лицарів Грааля та Ларсифале. Пізніше ці твори послужили сюжетом для опер Р. Вагнера «Лоенгрін» і «Парсифаль» та інші. У XV ст. лицарство занепадає, а його представники поступово перетворилися на елітарний, аристократичний прошарок феодального класу.

Лицарство стало феноменом середньовічного західного світу. Воно створило особливу світську культуру, пройняту нормами особливої моралі, культуру, що вступила у боротьбу з духовно-релігійним началом і перемогла у цій боротьбі

. «Правила куртуазної любові» сформулював французький письменник А. Капеланус у своїй праці «Про любов» (англ. версія назви The Art of Courtly Love). Вони фактично відображають всю специфіку, особливості відносин між чоловіком та жінкою в даному різновиді любові. Також причиною їх формулювання стало проведення так званих «судів кохання» на яких виносились вердикти щодо почуттів тієї чи іншої особистості до коханої людини.

Ось вони:

1. Шлюб — не привід для відсутності любові.

2. Хто не ревнує, той не може любити.

3. Ніхто не може бути пов'язаний подвійною любов'ю.

4. Добре відомо, що любов завжди або зростає, або зменшується.

5. Те, що закоханий бере проти волі своєї коханої, не доставить йому задоволення.

6. Не ставши зрілими, хлопчики не люблять.

7. Якщо один із закоханих вмирає, овдовілий повинен чекати два роки.

8. Нікому не повинно бути відмовлено у коханні без найбільш вагомих на те причин.

9. Тільки справжня любов викликає любов куртуазну.

10. Любов обходить стороною будинок скупаря.

11. Недобре любити жінку, на якій засоромився б одружитися.

12. Справжній коханець жадає тільки свою кохану.

13. Любов дуже рідко витримує розголос.

14. Доступність робить любов дешеву; труднощі в любові збільшують її ціну.

15. Кожен закоханий блідне при вигляді своєї коханої.

З Богом! Е. Лейтон, Прекрасна Дама проводжає лицаря на битву (1900 р.)

16. Коли закоханий бачить свою кохану, його серце дуже різко починає тріпотіти.

17. Нове кохання виганяє старе.

18. Тільки чиста репутація робить чоловіка гідним любові.

19. Любов яка починає зменшуватись — швидко чахне і не відроджується.

20. Люблячий чоловік завжди в тривозі.

21. Справжні ревнощі роздмухують полум'я любові.

22. Ревнощі зростають, коли закоханий підозрює свою кохану.

23. Змучений думками про кохання мало їсть і спить.

24. Будь-яка дія закоханого завершується думкою про кохану.

25. Істинно закоханий схвалює лише те, що має сподобатися його коханої.

26. Любов ні в чому не може відмовити любові.

27. Закоханий ніколи не пересичується ласками коханої.

28. Досить якоїсь дрібниці, щоб закоханий запідозрив кохану.

29. Той, кого дратує зайва пристрасть, зазвичай не любить.

30. Істинно закоханими постійно і безперервно володіють думки про кохану.

31. Ніщо не забороняє одній жінці бути коханою двох чоловіків, або одному чоловікові бути коханим двох жінок

Термін «куртуазна любов» (фр. amour courtois уперше отримав своє визначення завдяки праці Гастона Паріса[5] під назвою «Études sur les romans de la Table Ronde: Lancelot du Lac, II: Le conte de la charrette», яка вийшла друком у 1883 році та дослідження трактату Кретьєн де Труа «Chretien de Troyes's Lancelot, the Knight of the Cart» (1177). Г. Паріс визначав куртуазну любов, як науку обожнення та благородних манер по відношенню до коханої особистості. Закоханий (англ. idolizer) приймає залежність від своєї коханої і намагається зробити себе гідним її, діючи сміливо і чесно (благородно) — і робити те, що вона бажає, піддаючи себе серію тестів (випробувань), щоб довести їй, свій запал та прихильність. Сексуальне задоволення, французький дослідник наголошує, можливо, але не є метою або навіть кінцевим результатом, але любов ця не зовсім є зовсім на кшталт платонічного кохання, оскільки вона була заснована на сексуальному потязі.

Терміна і визначення Г.Паріса незабаром були широко прийнято і розповсюджено в науковому середовищі. У 1936 році К. С. Льюїс написав роботу «Алегорія любові», що сприяло подальшому зміцненню поняття «куртуазної любові», як «любов до вузькоспеціалізованого роду, фундаментальними характеристики якої можуть бути перераховані такі як:

1) смиренність; 2) ввічливість, 3) адюльтер; 4) релігія любові»[6].

Вишукана віньєтка на зеркалі із сценами куртуазної любові, 1 чв. 14 століття (Лувр)

Пізніше історики, такі як Д. В. Робертсон молодший[7] в 1960-х і Джон С. Мур[8] і E. Телбот Дональдсон[9] у 1970-х роках, критично віднеслися до цього терміну назвавши його як штучний та сучасний винахід. Дональдсон назвав його «Міф про куртуазну любов», тому що воно ніде не зустрічається в середньовічних текстах. Хоча термін «куртуазної любові» дійсно можна зустріти тільки в одному провансальському вірші (як cortez amors в кінці 12-го століття в ліриці Пьєра з Альверну), що дійшов до нас; він тісно пов'язаний з терміном fin'amor («прекрасної любові»), який часто з'являється провансальською та французькою мовами, а також німецькою перекладається як «hohe Minne». Крім того, є інші терміни та фрази, що пов'язані з «вишуканістю» і «любов'ю» і є загальними для всього середньовіччя. Навіть при цьому, термін Г.Парі використовували з підтримкою в сучасній йому літературі. Це пов'язано з тим, що це не був неологізм і існував конкретний опис даної концепції любові, що фокусується на вишуканості, яка була згідно французьким мислителем, її сутністю[5].

Річард Трашлер зазначає говорить, що «концепція придворної літератури пов'язана з ідеєю про існування придворних текстів, тексти, які писались та читались чоловіками і жінками, які розділяли специфічну та особливу культуру, представниками якої вони всі були». Він стверджує, що серед літератури, яка тоді існувала зустрічається як куртуазні так і «не-куртуазні» тексти, що свідчить про те, що що не існує чіткого способу визначення вишуканості тексту. Це створює проблему в чіткому визначенні та тогочасному розумінню ідеї вишуканості.[10]

28)Вплив Культу Прекрасної дами на подальший розвиток європейської свідомості

Культурне життя зрілого феодального суспільства було досить насиченим і різноплановим. Важливу роль відігравала рицарська культура, яка об'єднувала складний комплекс звичаїв, ритуалів, вимагала дотримання певних манер, наслідування конкретного морально-естетичного ідеалу - служіння Прекрасній Дамі. Культ кохання породжує творчість трубадурів і менестрелів — співців кохання, які жертовно присвячують не лише свої твори, а й саме життя служінню Дамі.

Художня культура Середньовіччя дала поштовх і подальшому розвиткові музики, театру, світської літератури, одним із нових жанрів якої стає міська література. Цей жанр виражав інтереси городян як впливової соціальної верстви.

Завдяки таким феноменам, як констатація А. Капеланусом про суди любові [31], а також пізні роботи Петрарки (а також довготривалий вплив Овідія) [5], допомагло тому, що куртуазна любов не обмежується середньовіччям, але з'являються її серйозні і комічні форми в Європі раннього Нового часу. Наприклад Шекспірівський твір "Ромео і Джульєтта", наприклад, говорить, що Ромео (в майже надуманій придворній форм) намагається любити Розаліну в в той час Меркуціо знущається над ним щодо цього і в певний час Ромео зустрічає Джульєту, в яку до нестями закохується - відповідно утворюється любовний трикутник, що свідчить про те що письменник застосував елементи куртуазної любові у своїх цілях.

Образ середньовічної Прекрасної Дами - швидше ефемерний, безтілесний, ніж реальний. Невипадково багато дослідників бачать його витоки в поклонінні Діві Марії, яка уособлювала чистоту і непорочність. Любов до Прекрасної Дами вкрай рідко супроводжувалася бажанням близькості, обмежуючись служінням і оспівуванням. Однак певними рисами, як характеру, так і зовнішності, дама серця все-таки повинна була мати. Як правило, це жінка знатного походження, заміжня. Саме заміжжя вважалося перешкодою, яка надавала поклонінню лицаря риси трагічності та безнадії.

Відповідним було і ставлення дами до подібного поклоніння - вона не прагнула отримати фізичне задоволення, головна мета - відчути всю принадність служіння, залишаючись недоступною. При цьому вона повинна була бути ввічливою зі своїм шанувальником, дуже віталися здатність зайняти гостей, знання поезії. Прекрасна Дама була надзвичайно приваблива і зовні. Золотисті волосся, гнучкий стан, ясний погляд, ніжний рум'янець, високий лоб - навіть якщо лицар ніколи не бачив володарки свого серця, він представляв її саме такою. Подібне траплялося досить часто, наприклад, відома історія трубадура Джуафре Рюдель, який полюбив принцесу Тріполітанскій, незважаючи на те, що побачити її йому не вдалося жодного разу.

Якщо дама була задоволена кількістю подвигів залицяльника, вона могла прийняти його в свої лицарі. Це супроводжувалося обрядом, що нагадує васальну присягу, оскільки лицар обіцяв зберігати вірність обраниці, при цьому вона не брала на себе жодних зобов'язань. Однак домогтися подібного посвячення було непросто, адже примхливі красуні часто вимагали виконання самих неймовірних бажань. Наприклад, відомий випадок, коли дама зажадала від лицаря участі в турнірі без кольчуги, в одній сорочці. Після смерті героя вона з гордістю носила на зап'ясті закривавлений шматочок тієї самої сорочки.

З епохи Середньовіччя пройшло багато століть, давно вже немає лицарів, проте Прекрасна Дама, ставши ім'ям прозивним, продовжує жити в літературі, на полотнах художників, у фільмах - і в кожній жінці. І сучасним трубадурам потрібно дуже постаратися, щоб розгледіти і завоювати її.

Культ Прекрасної Дами, що пройшов через все Середньовіччя, надовго звів жінку на п'єдестал, огорнувши її таємницею і зробивши недосяжною.

Поиск по сайту: