Теорії референтної групи

Походження цього тер­міна, введеного у науковий обіг Г. Хайманом у 1942р., пов'язане з буквальним значенням слова "реферування" (просіювання).

Референтними групами можуть бути різні соціаль­ні спільноти: сім'я, клас, релігійні громади, виробни­чі кооперативи, політичні партії тощо.

Мала група, яка немовби "просіює" через себе цінності суспіль­ства і надає індивідові найбільш близькі для нього орієнтири свідомості та поведінки, є референтною. Референтні групи, що визначають зразки поведінки людини, можуть бути реальними або вигаданими, існуючими тепер або в минулому; індивід може належати до них або намагатися стати їхнім членом.

Головна особливість референтних груп полягає в тому, що вони задають такий стиль життя, який людині хотілося б відтворюва­ти у своїй поведінці. Зіставляючи свій стиль життя з вимогами референтної групи, особистість намагається внести до нього ко­рективи, що наближають реальну поведінку до ідеальних зразків.

Референтність групи сприяє соціальній адаптації, даючи людині можливість одержати готові зразки поведінки, вироблені та апро­бовані тими чи іншими групами. Проте в деяких випадках, коли готові шаблони поведінки, взяті з "арсеналу" референтних груп, суперечать вимогам нового соціального оточення індивіда, референтність стає перешкодою для нормальної адаптації. Внаслідок цього, наприклад, багато ранніх шлюбів виявляються невдалими, оскільки референтними для молодого подружжя залишаються сім'ї їхніх батьків і вони намагаються слідувати старим зраз­кам (поведінки в сім'ї), які окремо можуть бути цілком задо­вільними, але в новій нуклеарній сім'ї стають джерелом по­стійних суперечок та конфліктів.

Якщо реальна група є для індивіда водночас і референтною, то це веде до перетворення зовнішнього щодо індивіда нормативно­го обмеження поведінки на нормативний самоконтроль. Тому людина, що діє врозріз з очікуваннями референтної групи, водно­час порушує і свої внутрішні норми моралі та поведінки й опи­няється під дією подвійного контролю. Таким чином, референтність малої групи дає їй змогу виконувати і функцію норма­тивного обмеження, і функцію індивідуалізації загальносоціальних норм, здійснювати ефективний контроль, що підсилюється самоконтролем особистості.

Теорії соціальної установки. Вони розглядають осо­бистість як результат дії настанов, впливів, тиску. Акумуляція людиною протягом життя різноманітних установок приводить до того, що вона звикає бути осо­бистістю; у неї складається принципова установка на те, щоб бути особистістю.

Диспозиційна теорія саморегуляції соціальної по­ведінки особистості. У ній знаходять подальший роз­виток вихідні положення теорії соціальної установки. Базовим у ній є поняття «диспозиції особистості».

Диспозиція особистості — схильність особи до певного сприйняття умов діяльності та певної поведінки в цих умовах.

Диспозиції поділяються на вищі, середнього типу та нижчі. Вищі диспозиції регулюють загальну пове­дінку особистості, визначають її концепцію життя, ціннісні орієнтації, узагальнені соціальні установки на типові соціальні об'єкти і ситуації, а також ситуа­тивні соціальні установки (схильність особистості до конкретного типу поведінки у певній ситуації, у кон­кретному предметному і соціальному середовищі). Диспозиції середнього типу диференціюють сприйняття та реакцію особистості на різні групи і сукупність об'єктів та явищ соціальної дійсності. Нижчі диспози­ції — це схильність до певної поведінки у конкретних сферах діяльності, скерованість дій та вчинків у типо­вих ситуаціях.

Поиск по сайту: