Соціальна стратифікація: поняття і принципи стратифікації, моделі стратифікації, особливості та наслідки соціальної стратифікації в сучасній Україні

Як уже зазначалося, соціальна структура — це сукупність упорядкованих одна відносно одної соціальних спільностей. У кожній з них окремі особи, окремі групи осіб відіграють різну роль, займають різне місце. На цьому базується уявлення людей про певну вертикальну побудову з окремих щаблів, прошарків, стратів. Слово «стратифікація» означає вертикальне розшарування.

У загальному випадку соціальна структура являє собою ієрархічну побудову, де окремі елементи розташовані один відносно іншого як по вертикалі, так і по горизонталі. Прикладом горизонтального розрізу може бути соціально-територіальне або соціально-етнічне групування населення.

Під стратифікацією розуміють саме вертикальний розріз соціальної структури.

Страти — це великі сукупності людей, що мають різні можливості доступу до матеріальних та соціальних благ, а отже, різним є і ступінь реалізації окремої людини як особистості. Наявність страт — це наслідок нерівності людей у суспільстві — природної й соціальної. Природна нерівність по суті становить варіацію значень різних фізичних, фізіологічних та психологічних ознак. Соціальна нерівність зумовлена такими основними факторами:

· видом економічної діяльності;

· розміром доходу;

· типом і рівнем освіти;

· умовами життя;

· типом організації дозвілля.

З видом економічної діяльності тісно пов’язані місце у владній структурі та престиж професії. Кожному з цих факторів відповідає ознака, за якою проводиться групування, а отже, і шкала, за допомогою якої вимірюється або оцінюється рівень ознаки. Наприклад, по шкалі «Дохід» таким значенням може бути: «високий», «середній» або «низький».

Страта — це соціальний прошарок, виділений за якимось одним критерієм диференціації. Можна стверджувати, що стратифікація являє собою статистичне групування за ознакою, рівень якої вивчається за допомогою будь-якої однієї рангової шкали. В широкому розумінні соціальна стратифікація — це виділення окремих груп індивідів з урахуванням усього набору ознак стратифікації. Місце окремої особи в багатовимірному просторі визначає її статусний набір.

Очевидно, що між наведеними вище ознаками існує статистичний зв’язок. Так, люди, що належать до вищих рівнів владних структур, як правило, мають високі доходи та більш сприятливі умови життя. Проте для кожного суспільства цей зв’язок має свою специфіку, що зумовлено поширеною в конкретний період часу і конкретному суспільстві системою цінностей. Особи, що мають вищі рівні всіх або більшості ознак стратифікації, сприймаються суспільством як такі, що належать до вищих прошарків суспільства, і навпаки. Такі прошарки (верстви) в концепції соціальної стратифікації називають соціальними класами.

Слід зазначити, що перелік ознак стратифікації та кількість соціальних класів у кожному конкретному дослідженні можуть бути різними. Це залежить від позиції дослідника й завдань, що стоять перед ним. Так, указаний набір ознак, може бути зведений до чотирьох: доходи, освіта, влада, престиж професії [53]. Це ж стосується і кількості соціальних класів та їх назв. Розглянемо деякі з найбільш відомих або уживаних моделей соціальної стратифікації.

Широко відомою на Заході є модель американського соціолога У. Уотсона, яка для країн з розвинутою ринковою економікою передбачає виділення шести класів [53]: вищий-вищий, нижчий-вищий, вищий-середній, нижчий-середній, вищий-нижчий та нижчий-нижчий. Так, до вищого-вищого класу належать представники впливових багатих династій, що мають найвищі рівні багатства, влади і престижу в даному суспільстві. Часто застосовують також «п’ятикласну» модель, відносячи при цьому до вищого-вищого класу також відомих політиків, фінансистів, бізнесменів, провідних менеджерів, відомих юристів.

Останнім часом у США значного поширення набула модель, що містить такі чотири класи [7]: вищий, середній, робітничий та нижчий, причому деякі з них можуть поділятися на два-три прошарки.

Із скількох «поверхів» не складалася б така вертикальна побудова, особливе місце в ній займає так званий «середній клас». Наявність численного середнього класу є одним з найважливіших факторів відсутності соціального напруження в суспільстві. Зрозуміло, що середні класи, якщо такі існують (наприклад, у Швеції, Афганістані чи Росії) суттєво відрізняються один від одного.

Кількість класів у моделі соціальної стратифікації та критерії віднесення окремої особи до того чи іншого з них повинні відповідати конкретним умовам, в яких перебуває певне суспільство. Спинімося детальніше на принципах соціальної стратифікації, що повинні відповідати особливостям переходу України до ринкової економіки.

Загальнопоширеною є думка, що на початку 90-х років в Україні сформувалися вищий клас (1—3 % всього населення) і нижчий (70 %), рівень доходів якого близький до межі бідності. Середнього класу в Україні як такого майже немає. Кількісне співвідношення між надто багатими й надто бідними виходить далеко за межі допустимої для суспільства соціальної нерівності, що зумовлює напруженість. При цьому еліта всіляко обмежує доступ не тільки до вищого класу, а навіть і до середнього [7, с. 137].

Ґрунтовною базою для вивчення соціальної стратифікації в Україні й пов’язаних з цим соціально-економічних процесів можуть бути праці провідних українських фахівців у галузі статистики, зокрема Е. Лібанової [24]. У своїх дослідженнях вона зазначає, що специфіка переходу України до ринкової економіки зумовила й особливості соціальної стратифікації. Суттю цієї особливості є значне соціальне розшарування, велика різниця в можливостях задоволення загальних людських потреб нижчими верствами порівняно з вищими і, як результат, певна соціальна напруженість. Як широкий загал, так і експерти вважають, що 10 % населення України концентрують 40 % доходів, причому 75% цих доходів мають кримінальне походження.

Розглянемо наведені в праці Е. Лібанової соціальні класи та їх характеристики.

Еліта поділяється на економіко-політичну та наукову. До економіко-політичної еліти відносять професійних політиків, керівників державного апарату, представників великого і середнього бізнесу. Їх частка серед зайнятого населення (за оцінками 1998 р.) становить близько 7 %. Основну частку економіко-політичної еліти складають особи, чия кар’єра починалася в умовах адміністративно-планової економіки. Як зазначає автор, переважна більшість представників «доперехідної» еліти продовжують активну діяльність, «зберегли свої позиції в суспільстві і, можливо, саме їх (в ряді випадків підсвідома) нездатність приймати економічні та політичні рішення, адекватні новій соціально-економічній ситуації, і є основною причиною непослідовних і нерішучих реформ» [24, с. 28].

До наукової еліти належать фахівці, які мають науковий ступінь доктора або кандидата наук. За даними 1998 р., в Україні частка наукової еліти складала 0,3 % всього зайнятого населення. Для сучасної України характерним є від’їзд висококваліфікованих спеціалістів і науковців за кордон. Зокрема, за роки незалежності нашу країну покинула приблизно п’ята частка докторів наук віком до 50 років.

Як підкреслює Е. Лібанова, існує вкрай негативна оцінка населенням діяльності економічної та політичної еліти. 21 % опитаних відчувають образу, 13 % — ворожість, 54 % — байдужість до правлячої еліти, 68 % — вважають, що влада не піклується про народ^[12].

Середній клас. Як зазначають спеціалісти, проблема виділення середнього класу сучасного українського суспільства є досить складною [24]. Її основні причини такі:

По-перше, в процесі утворення соціальних класів найінтенсивніше формувалися «полярні» класи — елітні та маргінальні групи. Формування середнього класу відбувається в Україні значно повільніше і менш помітно.

По-друге, недостатньо розробленою є методологія виокремлення середнього клсу.

По-третє, дані поточної статистики та результати вибіркових обстежень не містять повної інформації, необхідної для класифікації. Зокрема, значна кількість представників соціальних верств, що межують з полярними класами, або уникають участі в обстеженнях, або не відповідають чи дають неправдиві відповіді на окремі питання.

Спроба виділення середнього класу на основі такої характеристики, як рівень доходу, не може дати об’єктивних результатів. Це пояснюється надзвичайною поширеністю незареєстрованої трудової діяльності, а отже, і наявністю незареєстрованих доходів та майна. Проте, за даними соціологічних досліджень, виявлено, що основну частину доходів домогосподарств, які за майновими ознаками можна віднести до середнього класу, становить заробітна плата. При цьому її значення прямо пропорційне добробуту і в двох верхніх шарах класу перевищує половину сукупних доходів.

Водночас частка соціальних трансфертів значно зростає в нижчих прошарках. Рівень доходів із земельних ділянок та інших доходів (доходи від акцій, здачі в оренду нерухомості тощо) підвищується прямо пропорційно рівню добробуту домогосподарств середнього класу.

Тому, як зазначає автор, найбільш обґрунтованим видається визначення середнього класу за професійними ознаками: професіонали, фахівці й технічні службовці, власники дрібних підприємств. У 1998 р. їх частка становила 32,7 % всіх зайнятих в економіці України. Характерною ознакою є той факт, що сучасний середній клас формується переважно не з власників та підприємців, а з високоосвічених професіоналів і фахівців.

«Голубі комірці» — це соціальний клас, до якого належать робітники сфери торгівлі та побутових послуг, оператори та складальники машин і устаткування, кваліфіковані працівники сільського господарства, кваліфіковані робітники з інструментами, представники найпростіших професій. За даними 1998 р.,
частка цього класу становила 60,3 % всіх працюючих.

Слід зазначити, що серед «голубих комірців» значну частку складають представники найпростіших професій, по суті малокваліфікована або некваліфікована робоча сила — 40,2 %. Адаптація цього прошарку суспільства до нових соціально-еконо­мічних умов є найскладнішою, його представники становлять основну (після маргіналів) частку «протестного електорату», який голосує за повернення минулої соціально-економічної системи.

Маргінали, маргінальність — нині ці слова є широко вживаними, і не лише спеціалістами і не тільки стосовно соціальних верств: маргінальна особа, маргінальна поведінка, маргінальні засоби масової інформації та ін. Тому зробимо деякі уточнення.

Маргінальність (лат. mаrgo — межа; merginalis — той, хто перебуває на межі) — поняття, яке вперше запропонував та використав американський соціолог Р. Парк при дослідженні міжетнічних конфліктів у 20-х роках ХХ ст. [41]. Досліджувалися со­ціально-психологічні наслідки адаптації провінційних мігрантів до урбанізованих умов життя. Поняття «особа на межі двох культур», «проміжна особа» відносилися до осіб, властивістю яких є стан невизначеності у зв’язках з оточуючими, постійна підозра їх у нещирості, побоювання бути відкинутими. В подальшому для визначення сукупності особливих рис свідомості та поведінки представників соціальних груп, які не здатні інтегрува­тися в існуюче суспільство, стали використовувати поняття «маргінальна особа», «маргінальна група».

У нинішній період та межа, про яку йдеться у визначенні, найчастіше розуміється як межа, котра відділяє маргіналів від суспільства. А оскільки соціальна стратифікація являє собою вертикальну побудову, то звідси виходить, що маргінали — це ті, хто є нижчими за всіх інших у суспільстві, а отже (можливо, в підтексті), це ті, що гірші за всіх інших. Саме таке тлумачення з боку тих, для кого це слівце стало модним, є, принаймні, некоректним, а можливо, і навмисне спрощеним. Що ж стосується неупередженого аналітика, то він, вивчаючи соціальні процеси, повинен розуміти, що його статистичні сукупності складаються з окремих осіб, реальних людей, з якими пов’язані об’єктивно визначені характеристики, а не чиїсь симпатії або зневага.

У широкому розумінні поняття «маргінальна особа» характеризує дуалізм, внутрішню суперечність людини. Маргінальність — це стан конфлікту з прийнятими в суспільстві нормами [21, 41]. Тому таких людей часто не розуміють, уникають, переслідують. Це, в свою чергу, часто призводить до відсутності самоідентифікації, самоконтролю та волевиявлення. Такі особи втрачають власне «я», підвладні випадковим емоційним сплескам, стають маріонетками в чужих руках. Однак маргінал не обов’язково повинен бути брудним, без грошей або житла.

Наведені психологічні аспекти такого явища, як маргіналізація суспільства, необхідно враховувати при розробці програми статистичного спостереження, зокрема статистичного інструментарію та організаційних питань. Адже зрозуміло, що найважче одержати інформацію як від «крайніх зверху», так і «крайніх знизу» — перші можуть інтерв’юєрів до себе не підпустити, до других інтерв’юєри не захочуть підходити самі. Крім того, відповідь респондента значно залежить від того, як сформульовано запитання, і організатори опитування можуть це використовувати у певних інтересах.

У сучасних дослідженнях до маргіналів відносять людей, які через різні обставини опинилися на узбіччі суспільного життя, втратили або втрачають зв’язок з його основними інституціями, відчувають глибокі деструктивні зміни свого соціального та психологічного стану [24].

Нині в українському суспільстві поряд з традиційними люмпен-маргіналами^[13] до складу цієї групи все більше входять так звані «неомаргінали». Їм властиві висока освіченість, розвинута система потреб, значні соціальні очікування й суттєва політична активність. Українські маргінали складаються з кількох абсолютно різних за своїм походженням, віком, освітою груп населення. Їх об’єднує те, що вони позбавлені матеріальних або духовних благ, і це автоматично виводить їх на узбіччя суспільства. За даними досліджень 1998 р. [24] в Україні налічувалося таких осіб приблизно 40 % населення країни старше 15 років. Такі оцінки є вражаючими і, мабуть, певною мірою відповідають сучасному періоду.

Як зазначають спеціалісти, одним з факторів маргіналізації в Україні є втрата зв’язків між соціальним статусом та рівнем освіти: нині наявність вищої освіти не забезпечує входження до середнього класу ні за службовим становищем, ні за рівнем добробуту.

Соціальна структура суспільства весь час змінюється внаслідок постійної зміни статусу індивідів. Це проявляється у вигляді переходу індивіда із однієї соціальної групи, прошарку, класу до інших. У межах соціальної структури такий перехід (пересування) може відбуватися як по горизонталі, наприклад вступ до шлюбу, так і по вертикалі — перехід на вищу посаду, підвищення рівня освіти. Зміну індивідом або соціальною групою своєї позиції в соціальній структурі називають соціальною мобільністю. Відповідно виділяють горизонтальну та вертикальну мобільність.

Ступінь соціальної мобільності характеризує можливості окре­мої людини реалізувати себе як особистість у даному суспільстві, а отже, і рівень соціально-економічного розвитку цього суспільства. Залежно від характеру чинників мобільності розрізняють структурну та циркулюючу мобільність [43].

Поиск по сайту: