Теми рефератів. 1. Політична діяльність, її форми та суперечності

1. Політична діяльність, її форми та суперечності.

2. Політичні об'єднання України як суб'єкти політичного процесу.

3. Вибори та їх роль у політичному житті.

Громадянське суспільство і політичне життя

Демократія в політичному житті сучасного світу

Література

Абизов В. Є., Кремень В. Г. Політичне рішення: механізм прийняття. — К., 1995.

Алескеров Ф. Т., Ортешук П. Выборы. Голосование. Партии. — М., 1995.

Бадзьо Ю. Влада — опозиція — держава в Україні сьогодні. Думки проти течії. — К., 1994.

Ведение политических дискуссий. Психологический анализ конфликтных выступлений / Отв. ред. Т. Н. Ушакова. — М., 1995.

Галкин А., Красин Ю. Сильная демократия — альтернатива авторитариз­ма. —М., 1996.

Геллнер Э. Условия свободы. Гражданское общество и его исторические соперники. — М., 1995.

Журавский В. С. Политический процесс в Украине: анализ, поиски, реше­ния. — К., 1995.

Лебедева М. М. От конфликтного восприятия к согласию // Политичес­кие исследования. — 1996. — № 5.

Лузан А. Политическая жизнь общества. Вопросы теории. — К., 1989.

Політичні структури та процеси в сучасній Україні: Політологічний аналіз. (Ф. М. Рудич, В. Б. Безверхий, М. Т. Кириченко та ін.; НАН України. Інститут на­ціональних відносин і політології). — К, 1995.

Попов Б., Піддубний В., Шкляр Л. Етнос і соціум. — К., 1993.

Шинкарук В. І. Громадянське суспільство, демократія, ідеологія // Розбу­дова держави. — 1993. — № 5.

2.3. Демократія в політичному житті сучасного світу

Один із найважливіших критеріїв зрілості суспіль­ства — ступінь його демократичності (рівень демокра­тії). У його демократизації суб'єкти політичного проце­су вбачають мету, умову, ефективний засіб оновлення суспільного життя, радикальну трансформацію полі­тичної системи, гарантію незворотності цього процесу. Адже в соціальному розвитку демократія є найефектив­нішим способом реалізації суперечностей, вдосконалення й гармонізації суспільства.

Демократія та її роль у політичному процесі

Проблема демократії та її ролі в суспільно-політично­му житті є однією з центральних у політології, яка ще з античних часів розглядала демократію як органічну ознаку цивілізованості суспільства.

Демократія — форма державно-політичного устрою суспільства, яка грунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.

Виникла демократія разом із появою держави. Вперше це поняття згадується в працях мислителів Давньої Греції. У класифікації держав, запропонованій Аристотелем, воно

Громадянське суспільство і політичне життя

означало «правління всіх», на відміну від аристократії («правління обраних»), і монархії («правління одного»).

Кожному історичному типові держави, кожній суспі­льно-економічній формації відповідала своя форма демок­ратії. У рабовласницькій демократії (Афіни, республікан­ський Рим) раби були вилучені з системи громадянських відносин. Тільки вільні громадяни користувалися правом обирати державних чиновників, брати участь у народних зборах, володіти майном тощо. За феодалізму елементи де­мократії почали зароджуватися у формі представницьких установ, що обмежували абсолютну владу монархів (пар­ламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії, Державна Дума в Росії, Військова Рада в Запоро­зькій Січі). Великий прогрес у розвитку демократії започаткували утвердження капіталізму й перемога бур­жуазних революцій в Англії, Франції, інших країнах. Ліквідація кріпацтва і скасування феодальних привілеїв зумовили появу комплексу демократичних інститутів і процедур, більшість із яких використовується й нині.

Життя розвінчало міф про «соціалістичну демократію», яка нібито була вищим типом демократичного устрою суспі­льства. За часів «тоталітарного соціалізму» сталося не роз­ширення і збагачення змісту демократії, а навпаки — різке його збіднення, звуження і згортання (репресії, обмеження прав і свобод та ін.). Демократизм суспільства був фальши­вим і декоративним, хоча пропаганда й нав'язала значній частині населення ілюзію народовладдя. Розпочатий у роки хрущовської «відлиги» процес демократизації суспільного життя було спершу загальмовано, а потім і взагалі згорну­то. Непослідовним виявився курс на демократизацію і в пе-ребудовний період. Значною мірою труднощі переходу до демократичних форм організації нашого суспільства зумов­лені дією тоталітарних і авторитарних традицій.

Для утвердження демократії необхідна висока полі­тична культура населення, і саме в процесі демократиза­ції така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно здійс­нити комплекс заходів у різних сферах суспільного жит­тя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сфор­мувати демократичний тип політичної культури.

Демократія — явище, що постійно розвивається. А осмислення поняття «демократія», її органічних ознак дає можливість оцінити напрям розвитку певної політич­ної системи, її відповідність демократичним ідеалам і цінностям.

Демократія в політичному житті сучасного світу 159

Поняття «демократія» використовується не тільки для характеристики історичних типів державно-політич­ного устрою, а й на означення політичного процесу з від­повідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними справами. Вживається воно і стосовно організації та дія­льності окремих політичних і соціальних структур у різ­них сферах суспільного життя (виробнича, партійна, профспілкова, учнівська, управлінська демократія).

Розрізняють пряму (безпосередню) і представницьку демократію.

Пряма (безпосередня) демократія — порядок, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх громадян.

Однією з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого права. Добровільно беручи участь у них, громадяни в демократичному суспільстві мають можливість безпосередньо впливати на формування орга­нів влади різних рівнів.

Виявом прямої демократії є референдуми, які прово­дять з метою ухвалення закону або інших рішень на ос­нові волевиявлення народу щодо найактуальніших пи­тань державної політики і суспільно-політичного життя загалом. Генетично такі процедури сягають своїм корін­ням у плебісцити Римської республіки, народні збори (ві­че, рада) Києва, Новгорода, Пскова, Запорозької Січі, на яких загальним голосуванням вирішувалися важливі проблеми. Власне референдум був уперше проведений у Швейцарії 1449 р. щодо її фінансового становища. Відто­ді референдуми стали поширеними в європейських краї­нах. Всенародні голосування під час референдумів мають як законодавчу силу, так і консультативний характер, а їхні результати в демократичному суспільстві завжди ма­ють непересічне значення.

Формою прямої демократії є всенародні обговорення законопроектів, які ефективно використовуються в бага­тьох країнах. Проте процедура таких обговорень може ма­ти й пропагандистський характер, оскільки сотні тисяч за­уважень і пропозицій громадян здебільшого беруться до уваги лише на рівні уточнень, окремих поправок, не тор­каючись концепції законопроектів. Останнім часом увійш­ло в практику проведення опитувань суспільної думки і врахування їх результатів для ухвалення рішень.

Громадянське суспільство і політичне життя

Демократія в політичному житті сучасного світу

Представницька демократія — порядок розгляду і вирішення державних і громадських питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними).

Саме інститути представницької демократії відігра­ють першочергову роль у процесі ухвалення рішень. Особливо вагоме значення в системі цієї демократії ма­ють парламенти, склад яких формується через загальні вибори і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої законодавчої влади. Крім парламентської форми як великого надбання цивілізації носіями представницької демократії є й інші виборні ор­гани влади.

У сучасних демократичних суспільствах формування державної політики на всіх рівнях відбувається в основ­ному в представницьких установах і закладах, де працю­ють професійні політики та управлінці. Політологи на­віть виокремлюють професійну демократію. Це зумовле­но притаманними сучасній цивілізації проблемами, роз­в'язання яких часто неможливе засобами прямої демок­ратії. Надійним інструментом вироблення оптимальних рішень на основі виявлення волі народу є поєднання різ­них форм прямої та представницької демократії.

Основні критерії, принципи та ознаки демократичної організації суспільства

Від критеріїв (ознак, показників) демократії зале­жить не тільки оцінка зрілості суспільства, а й визначен­ня напрямів його подальшої демократизації. Кожна нова історична епоха вносила корективи до критеріїв демокра­тії. Не вщухають гострі суперечки щодо них і нині. Од­нак загальноприйнятий і найважливіший серед них — можливість громадян брати реальну участь в управлінні, у вирішенні державних і громадських справ. Суспільство не може бути демократичним, якщо його громадяни по­збавлені таких можливостей.

Історичний досвід багатьох країн свідчить, що всі на­магання кардинально обновити суспільне життя були приречені на невдачу, якщо вони не підкріплювались ак­тивним залученням різних категорій громадян до вироб­лення рішень та їх втілення в життя. Тільки створюючи сприятливі умови для розкриття творчого потенціалу громадян і подолання їх соціальної інертності, суспільс­тво одержує могутній імпульс саморозвитку шляхом за-

лучення до демократичного процесу головної діючої сили історії — народу.

Надзвичайно важливе значення при цьому має відро­дження ідеї самоуправління, яку в колишньому СРСР впродовж тривалого часу паплюжили як ворожу й реві­зіоністську. Декларуючи «залучення широких народних мас до управління справами країни», партійно-державне керівництво ігнорувало досвід західних демократій у роз­витку реального самоуправління (США, Іспанія, Ізраїль, та ін.). Нині більшість політологів вважає, що демокра­тія зможе дати адекватну сучасній цивілізації організа­цію політичного життя, тільки реалізуючи принцип са­моуправління.

Збігаючись в основному, демократизація і самоуправ­ління мають і певні відмінності. Відомо, що розвиток де­мократії не завжди означає поглиблення самоуправлін­ня. Наприклад, можливість обрання найдостойнішого представника з декількох кандидатів, що є важливою процедурою демократизації виборчої системи, може нічо­го не дати для розвитку реального самоуправління, якщо водночас не зростатиме роль представницьких органів. Те саме можна сказати і про виборність керівників на ви­робництві зі збереженням за ними монополії на основні управлінські функції.

Як слушно зауважив Р. Дарендорф (ФРН), демокра­тія не може бути «правлінням народу» в буквальному ро­зумінні. Народовладдя й самоуправління передбачають, насамперед, свободу вибору народом компетентних керів­ників, а також можливість народу впливати на них і в разі потреби замінювати їх достойнішими й компетентні­шими. Але головним при цьому є створення умов для управління всіма справами суспільства не тільки від іме­ні народу і не тільки в інтересах народу, а й здійснення цього управління самим народом. Іншими словами, йдеться про перехід до політичної організації, яка робить управління суспільством і державою безпосередньою справою самих громадян. Лише за таких умов відбува­ється інверсія суб'єктно-об'єктних відносин, тобто з'яв­ляється можливість бути не тільки об'єктом, а й суб'єк­том управління, влади, що і є суттю самоуправління.

Першочергове значення має впровадження самоуп-равлінських засад в економіці, яка є вирішальною сфе­рою життя суспільства. Саме тому розвиток демократії на виробництві є важливою підоймою, здатною забезпе­чити широку та активну участь людей і в інших сферах 6

Громадянське суспільство і політичне життя

Демократія в політичному житті сучасного світу

суспільного життя. Для цього необхідно, щоб кожний трудовий колектив став осередком самоуправління, а ко­жний трудівник — реальним власником (індивідуальним або колективним).

Самоуправління не може розвиватися тільки на суто громадських засадах. «Чисте» самоуправління навряд чи зможе колись, навіть у віддаленій перспективі, заступи­ти державні форми і механізми управління, існуючи поряд з ними і в них, переплітаючись і поглиблюючи за­вдяки цьому демократизм усієї політичної системи. Це, звісна річ, не виключає повернення державою суспільст­ву, невластивих їй функцій, оскільки державна монопо­лія на них зумовила глибоку кризу економічного і соці­ального життя.

Важливе значення, з огляду на зазначене вище, має підвищення статусу і розширення повноважень місцевих органів влади, що є загальновизнаним показником демо­кратизму суспільства. Якщо для тоталітарної чи автори­тарної держави характерна безправність місцевої влади, то в демократичному суспільстві здійснюється ретельно продуманий і раціональний розподіл компетенцій та пов­новажень різних рівнів влади. Внаслідок такого розподі­лу місцеві органи в демократичних країнах мають реаль­ні права самоуправління. Центральна влада не втручаєть­ся у сферу компетенції місцевої влади, хоча за федерати­вної моделі державного устрою неухильно дотримується принципу верховенства федеральних законів над рішен­нями місцевих органів влади. Прерогативою місцевої вла­ди є такі важливі сфери суспільного життя, як освіта, охорона здоров'я, підтримання правопорядку, будівницт­во доріг тощо.

Серед головних критеріїв демократичності суспільст­ва — наявність фундаментальних прав і свобод людини. Нормою сучасної політичної культури стає розуміння пріоритетності (верховенства) прав людини над будь-яки­ми іншими правами та інтересами (класовими, партійни­ми, національними та ін.), розуміння цих прав і свобод як абсолютної цінності, без якої демократія неможлива. Справжній демократизм вимагає усунення дистанції між проголошеними правами та їх реальним втіленням. Звіс­но, проблема прав людини є вічною, оскільки ніколи не настане такий час, коли права та свободи особи досягнуть абсолютної досконалості.

Принципи демократії є надзвичайно важливим питанням для суспільного поступу. Серед них — влада

більшості, плюралізм, рівність, поділ влади, виборність, гласність, контроль. За тоталітарного чи авторитарного правління вся повнота державної влади узурпована вузь­ким колом правлячої еліти, яка своїми діями ігнорує во­лю та інтереси народу. У демократичному суспільстві вна­слідок волевиявлення народу стосовно якогось питання утворюється більшість, яка врешті-решт і визначає пози­цію влади. Іншими словами, демократія - це не просто влада народу, а влада саме його більшості, що є суттю на­родного суверенітету.

Принцип більшості. Цей принцип не можна абсолю­тизувати і вважати бездоганно демократичним, якщо іг­норується право меншості на опозицію. У демократично­му суспільстві і більшість, і меншість громадян є цілком рівними у своїх правах і свободах. Історія знає чимало прикладів, коли більшість із різних причин (недостат­ньої інформованості, тенденційної пропаганди, мітинго­вих емоцій тощо) підтримувала неправильні, навіть згуб­ні, рішення і дії. Правота була за меншістю, яка від по­чатку виступала проти таких рішень. Іншими словами, життя спростовує сталінський постулат: «Правда завжди за більшістю». Нічого спільного з демократією не має те­за про «примус стосовно меншості» й «цілковите підпо­рядкування її волі більшості».

Принцип плюралізму. Демократична організація сус­пільства неможлива без його дотримання. Він дає мож­ливість управляти на основі врахування множинного характеру громадської думки і позицій різних суб'єктів політики. У плюралістичному суспільстві з цією метою меншості надається гарантоване законом право на опози­цію. Підкоряючись законам та іншим рішенням держав­ної влади, прийнятим за волею більшості, меншість має узаконену можливість виражати свою незгоду з такими рішеннями, знімати з себе відповідальність за ті з них, які можуть мати негативні наслідки.

Якщо тоталітарна держава придушує опозицію, а ав­торитарна всіляко її обмежує, то в демократичному сус­пільстві вона є органічним елементом політичного проце­су. Наявність опозиції в парламенті, інших сферах суспі­льного життя забезпечує реальний плюралізм думок і дій, що є необхідною умовою вироблення оптимальних рішень. Без опозиції, як свідчить історичний досвід, ви­никає реальна загроза переродження демократії в дикта­туру. Ефективним засобом боротьби опозиційних сил за реалізацію своїх інтересів є багатопартійність. Якраз ба-

Громадянське суспільство і політичне життя

Демократія в політичному житті сучасного світу

гатопартійність, яка функціонує за умови, коли всі полі­тичні партії мають рівні правові можливості боротися за виборців і за своє представництво в органах державної влади, виключає монополію будь-якої партії на цю владу.

Принцип рівності. Цей принцип демократії проголо­шений Великою французькою революцією кінця XVIII ст. У XX ст. його було втілено у Загальній декларації прав людини. Перша стаття цього документа проголошує: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності й правах». Сучасне тлумачення принципу рівності виходить із того, що за демократії можлива і навіть неминуча соці­ально-економічна нерівність громадян. Демократія пе­редбачає лише політичну рівність усіх перед законом, не­залежно від соціального і матеріального становища, але не може гарантувати однакового рівня життя. Подібна нерів­ність, хоч і по-різному, існує практично в усіх сучасних демократіях. Проте держава під впливом демократичних сил вживає заходів для забезпечення достатнього рівня со­ціальної захищеності соціальних груп, які потребують до­помоги.

Принцип поділу влади. Згідно з ним законодавча, ви­конавча і судова гілки влади відокремлені та достатньо незалежні одна від одної. Водночас вони постійно взаємо­діють у процесі формування і здійснення державної полі­тики. Такий поділ влади фактично відсутній у тоталітар­них і авторитарних режимах, де, по суті, і законодавча, і виконавча, і судова влада зосереджені в руках монарха, узурповані вузькою групою правлячої еліти або ж пере­бувають під контролем правлячої партії. У демократич­ному суспільстві кожна з влад наділена повноваження­ми, але кожна з них урівноважує одна одну і не дозволяє жодній з них посісти панівні позиції в суспільстві.

Виборність основних органів державної влади. Демо­кратія передбачає забезпечення вільних виборів, які до­корінно відрізняються від виборів недемократичних і формальних. Усі громадяни за таких умов мають вибор­чі права і реальну можливість брати участь у виборах. Втім, демократія не виключає наявності цензу осілості, згідно з яким право обирати та бути обраним у багатьох країнах мають лише ті громадяни, які проживають там упродовж певного часу. Проте решта обмежень у вибор­чих правах (за національною, релігійною, статевою, май­новою, професійною та іншими ознаками) явно супере­чать природі демократії. Вони заборонені в міжнародних документах, конституціях та законах багатьох країн.

Гласність. Вона є однією з передумов свободи слова. Передбачає вільний доступ преси і громадськості до ін­формації про діяльність органів влади, господарських, політичних, громадських організацій.

У демократичному суспільстві засідання парламенту відкриті для засобів масової інформації та громадськості, частково, а іноді й повністю транслюються радіо і телеба­ченням. Елементом гласності є оперативна публікація стенограм парламентських дебатів, результатів поіменних голосувань. Нормою є відкритість державних бюджетів, звітів про діяльність міністерств і відомств. Іншими сло­вами, в демократичному суспільстві громадяни мають у своєму розпорядженні широку інформацію про діяльність обраних ними органів влади, партій і громадсько-політич­них організацій. Особливу роль у забезпеченні такої гла­сності відіграють незалежні статус і вільні від цензури преса та інші засоби масової інформації. Звісно, вони по­винні відповідати за свою інформацію і можуть бути при­тягнені до судової відповідальності за її перекручення, поширення недостовірних даних, наклепів як на офіцій­них осіб, так і на звичайних громадян, а також за розго­лошення державних таємниць. Але демократія не допус­кає обмежень на обґрунтовану критику будь-кого в засо­бах масової інформації.

Незалежний контроль. Здійснюється не тільки «зго­ри», ай постійно та ефективно «знизу». Відсутність кон­тролю за діяльністю державних структур з боку громад­ськості породжує бюрократизм, корупцію тощо. Але демократичний контроль не має нічого спільного з дер­жавним «контролем» за тоталітарного режиму.

Для демократизації суспільства важливим є вироблен­ня дієвих засобів боротьби з бюрократизмом: розвиток ре­альної критики; радикальне зміцнення законності й пра­вопорядку; створення ефективного механізму своєчасного самооновлення політичної системи. Для цього необхідно використовувати ті інститути демократії, які витримали випробування часом, модернізуючи їх у разі потреби, рі­шуче відмовлятися від форм демократії, які не відповіда­ють конкретно-історичним умовам; створювати нові демо­кратичні інститути для сприяння розвиткові самоуправ-лінських засад у державному і громадському житті.

Демократизація суспільства, як свідчить практика, може супроводжуватися певними втратами і помилками, які неминучі для цього процесу, і все ж цінності демо-

Громадянське суспільство і політичне життя

Демократія в політичному житті сучасного світу

кратії значно переважають її негативні наслідки. Так, де­мократично ухвалені рішення можуть бути не тільки не оптимальними, а й цілком помилковими. Але важливо, що вони на відміну від прийнятих недемократично підда­ються оперативній корекції, забезпечують зворотний зв'язок і вчать громадян мистецтву управління на влас­ному досвіді.

Великою загрозою для демократії є вульгарне отото­жнення її з уседозволеністю та безвідповідальністю. Не­розуміння або ігнорування того, що демократія не може існувати поза законом і над законом, створює реальну не­безпеку сповзання суспільства до стихії та анархії, сва­вілля і влади натовпу (охлократії). Ще Платон застері­гав, що найбільша свобода може перетворитися на жорстоку тиранію, якщо народ стає юрбою, натовпом, який керується лише інстинктом. Про це ж попереджав і Аристотель, називаючи охлократію найгіршою з усіх форм правління. Як свідчить історичний досвід, демокра­тія, яка трансформується в охлократію, неминуче пря­мує до диктатури й тиранії. Демократія повинна опира­тися на законність і владу, яка її забезпечує.

Головною силою, що гарантує законність і збережен­ня демократичних норм і цінностей, є міцна державна влада. Поширене в масовій свідомості уявлення про те, що за демократії держава є слабшою, ніж за тоталітари­зму чи авторитаризму, є не лише хибним, а й небезпеч­ним. Адже без твердої та ефективної державної влади суспільство не зуміє забезпечити правопорядок, домог­тися виконання законів усіма громадянами, захистити їх від сваволі. Демократія при цьому припускає з боку влади рішучі дії, застосування законного примусу до злочинців, екстремістів та інших елементів, які загро­жують суспільству. У разі виникнення особливо гострих соціально-економічних або політичних ситуацій держа­ва може, залишаючись у межах законності, піти на тим­часове обмеження окремих демократичних норм.

Демократизація суспільства вимагає такої політики, яка забезпечила б розумний компроміс між зростанням політичної активності людей, з одного боку, і збереженням порядку, дотриманням законності, виключенням насильс­тва під час розв'язання виниклих конфліктів — з іншого. Для цього необхідно також, щоб громадяни, всі суб'єкти політичної діяльності вчилися жити в умовах демократії. Лише тоді процес демократизації забезпечить формування

правової держави і громадянського суспільства. Будь-які спроби стримати демократію або вдатися до її імітації означатимуть гальмування суспільного прогресу.

Запитання. Завдання

1. Чому, на вашу думку, демократія з'явилася саме в Європі?

2. Як співвідносяться між собою демократія і революція?

3. У чому полягає загроза демократичному розвиткові сучасної цивілізації?

4. Проаналізуйте соціальну базу та правове підґрунтя існування античної, класичної (XIX ст.) і сучасної форм демократії.

5. Чи існує глобальна тенденція до прогресуючого утвердження демократії упродовж світової історії?

Поиск по сайту: