Література. Аг А. Введение в теорию конфликтов

Аг А. Введение в теорию конфликтов. Политология вчера и сегодня. — Вып. 3. — М., 1991.

Бекешкіна І. Е. Конфліктологічний підхід до сучасної ситуації в Україні. — К., 1994.

Деркач А., Веретенников С, Ермолаев А. Бесконечно длящееся настоя­щее. Украина: четыре года пути. — К., 1995.

Джаконини В. Дарендорф: теория конфликта. Политология вчера и сего­дня. — Вып. 2. — М., 1990.

Дмитриев А. В., Кудрявцев В. Н., Кудрявцев С. В. Введение в общую те­орию конфликтов. — М., 1993.

Здравосмыслов А., Матвеева С. Межнациональные конфликты в Росии и постсоветском пространстве. — М., 1995.

Здравомыслов А. Г. Социология конфликта. — М., 1995.

Иванов Н. Н., Смоленский В. Г. Конфликты и конфликтология. — М., 1995.

Конфликты в обществе // Общественные науки. — 1995. — № 1.

Кульчар К. Политический конфликт // Политология вчера и сегодня. — Вып. 3. — М., 1991.

Мацієвський Д. Деякі проблеми теорії конфліктів та насильства // Гене-за. 1995. — № 3.

Небоженко В. С Соціальна напруженість і конфлікти в українському сус­пільстві. — К., 1994.

Пазенок В. С Соціальний конфлікт і соціальна злагода // Політика і час. — 1991. — № 17—18.

Степанов Е. И. Конфликтология переходного периода: методологические, теоретические, технологические проблемы. — М., 1996.

5.2. Політична модернізація

Поняття «модернізація» оформилося на початку 50-х років XX ст. для характеристики країн, які здійсню­вали перехід до індустріального суспільства насамперед через удосконалення своєї економічної інфраструктури, механізмів економічного зростання. У процесі еволюції мо­дернізації як міждисциплінарної теорії та її поступової політизації викристалізувалося поняття «політична мо­дернізація», яке нині пов'язують із формуванням політич­них інститутів, соціальною мобілізацією, розширенням політичної участі населення, закріпленням демократич­них цінностей і норм. За сучасних умов політична модер­нізація особливе значення має для суспільств, віддалених від магістрального шляху розвитку людської цивілізації, відчужених від загальнолюдських цінностей.

Виникнення і розвиток теорії модернізації

Модернізація є однією з необхідних умов становлення нового світового порядку. В її основі лежить визнання го­ловною закономірністю соціального розвитку постійної зміни, ускладнення політичних, економічних і культур­них структур та їхніх функцій відповідно до потреб ра­ціонального та ефективного функціонування суспільства.

Політичні трансформації

Розуміння модернізації як процесу оновлення отримало визнання вчених. Разом з тим неоднозначність і невизна­ченість цього поняття породили безліч модифікацій, які втілились у теорію модернізації.

Комплекс наукових ідей, об'єднаних умовним понят­тям «теорія модернізації», сформувався після Другої сві­тової війни, в роки глобальних змін. Протистояння двох суспільно-політичних систем і виникнення третього світу, представленого колишніми колоніями й напівколоніями, поставили західне суспільствознавство перед необхідністю вироблення нової парадигми соціально-історичного розви­тку. Ця парадигма мала подолати песимізм попередніх концепцій, що їх репрезентували О. Шпенглер, А. Тойн-бі, П. Сорокін, К. Ясперс та інші вчені, які досліджували різні аспекти кризи західного світу.

Відтоді теорія модернізації пройшла декілька етапів розвитку, поступово набуваючи нових ознак і тенденцій. На першому етапі (50—60-ті роки) відбулося зародження і становлення теорії модернізації, вироблення на її основі конкретних моделей соціально-політичного розвитку в межах традиції західного лібералізму. Вже тоді намітив­ся характерний для неї міждисциплінарний підхід, кот­рий об'єднав економістів, соціологів, політологів, соціаль­них психологів, представників інших наук. Поступова по-літизація цієї теорії зумовила інтерес до неї офіційної влади різних країн. Домінуючими у той період були кон­цепції економічного зростання, згідно з якими традицій­ні (доіндустріальні) суспільства Азії, Африки й частково Латинської Америки розглядались як економічно відста­лі, що потребували механізмів стійкого розвитку. Прак­тичне втілення такої моделі розглядалося як засіб вирів­нювання країн названих регіонів із розвинутими країна­ми. Механізми економічного зростання мали б стати передумовою для впровадження політичних інститутів за­хідного зразка. Відповідно автоматично будуть прийняті й прозахідні цінності. Та вже тоді існували сумніви щодо здатності економічного зростання виступати єдиним кри­терієм модернізаційного процесу, позаяк інституціоналі-зація не є механічним наслідком його, а має самодостат­нє значення.

У межах другого етапу розвитку теорії модернізації (70—80-ті роки) відбувалася переоцінка нагромадженого ідейно-теоретичного доробку, а також допущених прора-хунків. Вона довела, що моделі економічного зростання і політичної інституціоналізації виявилися малоефектив-

Політична модернізація 405

ними і не спрацювали практично ніде в тому вигляді, як були задумані її теоретиками. Під час осмислення прора-хунків першого етапу розвитку теорії модернізації було виявлено: недостатню ефективність структурно-функціо­нального аналізу, зокрема методів квантифікації (кіль­кісного вираження якісних ознак), математичної обробки інформації, комп'ютерного моделювання тощо для роз­криття механізмів переходу від традиційного стану суспі­льства до сучасного; тимчасовість і анклавність (терито­ріальну обмеженість) ефекту від практичного впрова­дження різних моделей модернізації; незбалансованість економічних, соціально-політичних і культурних наслід­ків її; неадекватність євроцентричних модернізаційних теорій цінностям азійської, африканської та латиноаме­риканської культур.

Третій, нинішній, етап розвитку теорії модернізації (кінець 80-х — початок 90-х років) дав західним ученим розуміння необхідності врахування водночас з економіч­ними чинниками розвитку (людські та природні ресурси, нагромадження, наявність капіталу, розвинутість техно­логій) позаекономічних — геополітичних, соціальних, культурних, психологічних та ін. Концепції модернізації набувають чітко визначеного соціально-культурного хара_: ктеру. Це виявляється у подоланні евроцентризму і визнанні як самоцінних ісламської та індуїстсько-буддій­ської «квазіцивілізацій», врахуванні цивілізаційної куль­тури окремих соціумів взагалі. Вчені майже одностайно дійшли висновку щодо неможливості механічного перене­сення західних моделей розвитку на інші регіони світу.

В останні десятиліття XX ст. намітилася трансформа­ція процесу модернізації у постмодернізацію, яка охоплює: переорієнтацію інфраструктури індустріального суспільст­ва на розвиток його інформаційних можливостей та пост-матеріальних цінностей; формування екологічного суспіль­ства, заснованого на впровадженні природозберігаючих технологій; розширення сфери індивідуальної свободи лю­дини, створення для неї можливостей вибору, незалежнос­ті від тиску традицій, середовища, місця проживання.

Отже, поступово із засобу теоретичного забезпечення політики Заходу стосовно країн, що звільнилися від ко­лоніальної залежності, теорія модернізації трансформу­валася в інструмент комплексного пояснення, продуку­вання і прогнозування соціально-політичного розвитку. Осучаснена теорія розглядає модернізаційний процес у межах певного суспільства як свідому настанову держа-

Політичні трансформації

ви на якісні перетворення не калькуванням досвіду пере­дових країн, а поєднанням найпоширеніших універсаль­них політичних структур, інститутів, цінностей із тради­ційною специфікою певних суспільств.

Витоки такого підходу сягають політико-соціологічних концепцій Ф. Тьонніса, М. Вебера, Т. Парсонса. Згідно з їхніми трактуваннями, процес кардинальної зміни соці­ально-політичних орієнтацій (близьких до сучасного розу­міння модернізації) передбачає цілеспрямоване поширен­ня на суспільство різноманітних форм господарювання, звільнених від державної регламентації. Таке бачення ґрунтувалося на розумінні, що «демократичні цінності ав­томатично не виникають» (М. Вебер), а демократичні пе­ретворення безпосередньо залежать від розвитку нації.

Зміст і основні характеристики політичної модернізації

Теорія політичної модернізації в її сучасному розумінні викристалізувалася з багатьох концепцій, що містять інші висновки й рекомендації, мають різну соціально-політичну спрямованість і є нерівноцінними за науковою значущістю. Серед її представників — західні політологи й соціологи С Ліпсет, Г. Алмонд, Р. Уарт, Д. Аптер, Ф. Ріггз, Л. Біндер, С. Верба, Д. Коуелман, Л. Пай, Д. Лапаламбара, С Хантінг-тон, В. Цапф, С. Ейзенштадт, Д. Лернер, У. Мур, А. Етціо-ні, У. Ростоу, П. Бергер та інші.

Політична модернізація — 1) комплекс науково-методологіч­них засобів, спрямованих на пояснення джерел, характеру і на­прямів політичних змін на історичній, сучасній і постсучасній ста­діях загальноцивілізаційного розвитку з розкриттям на рівні окремо взятих соціумів усієї сукупності відносин: держава —■ між­народна система, держава — громадянське суспільство, держа­ва — особистість, індивідуум — індивідуум та ін.; 2) практичне вті­лення елементів раціоналізації влади і політичної бюрократії через органічне поєднання політичних, економічних і духовних чинників соціального розвитку; зростання здатності політичної системи адаптуватись до нових соціальних зразків; ослаблення і заміну традиційних еліт модернізаторськими; подолання відчу­ження населення від політичного життя й забезпечення його гру­пової та індивідуальної участі в ньому; постійне вдосконалення нормативної та ціннісної систем суспільства.

Політична модернізація не обмежується політичною сферою, а охоплює економічну, соціальну, правову, куль-

Політична модернізація 407

турну та інші сфери суспільного життя. Вона розвиваєть­ся у двох основних вимірах:

— спонтанно (стихійно) через поступове нагрома­
дження передумов у певних сферах суспільного життя,
вдале поєднання яких дає якісно новий поштовх;

— свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусил­
лям впливових суспільних груп або правлячих еліт.

Успіх модернізації в обох випадках залежить від то­го, наскільки реально існуючі національні інститути та ментально-психологічні орієнтації населення співвідно­сяться з її метою.

Процес модернізації, на думку західного політолога С. Блека, поділяється на кілька стадій:

а) усвідомлення мети;

б) консолідація зорієнтованої на модернізацію еліти;

в) період трансформації;

г) інтеграція суспільства на новій основі.

Функціонування різних моделей політичної модерні­зації в різних історичних умовах дає змогу визначити її загальні характеристики. Одна з найважливіших — раці­оналізація та забезпечення ефективності влади як вирішальних чинників довіри до неї й підтримки її гро­мадянами, оскільки з цими поняттями пов'язані її результативність, ступінь реалізації нею тих функцій і сподівань, що їх покладає на владу більшість населення. Зазначені чинники владно-політичного розвитку станов­лять основу прагнень впливових політичних, економіч­них і культурних прошарків населення (еліт), здатних виступати рушіями соціально-політичних змін у суспіль­стві. До того ж будь-яка влада поступово втрачає силу, якщо вона не раціоналізується й не стає ефективною в повсякденному функціонуванні.

Характерною особливістю політичної модернізації є диференціація політичної структури (інституціоналіза-ція), яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку. Розвивається вона через удоскона­лення (осучаснення) традиційних інститутів, які в проце­сі модернізації суттєво змінюють свої функції та харак­тер діяльності, а також через формування нових.

Інституціоналізація не може мати кількісно-формаль­ного виміру. Суспільств з інституційним порядком, який охоплював би все соціально-політичне життя, в історії не зафіксовано. Рівень інституціоналізації визначається

Політичні трансформації

якісними показниками: здатністю структур суспільства до адаптації за нових умов, ступенем їхньої складності, рівнем автономності (самостійності) щодо соціальних груп або інших інститутів, взаємною узгодженістю су­спільно-політичної діяльності.

Новоутворені, вдосконалені інститути мають тенден­цію до збереження, однак інституціоналізація не є незво-ротним процесом. її межі можуть не лише розширювати­ся, а й зменшуватися під час модернізації суспільства. Такий процес одержав назву деінституціоналізації. Най­характернішим його виявом є розвиток приватної сфери, яка, порівняно з державною, має стійку тенденцію до са­морозвитку й саморегуляції.

Характерним для процесу модернізації є й структу­рно-змістове перетворення політичної системи, спрямо­ване на розкриття всіх її потенційних можливостей, фор­мування політичної структури соціальної дії. До найваж­ливіших складових цього процесу належить політична стратегія, що передбачає реалізацію довгострокових про­грам, а також політична тактика як інструмент перетво­рень за конкретно-історичних умов. Вміле поєднання стратегії й тактики у процесі модернізації політичної си­стеми сприяє її адаптації до нових проблем, підвищенню готовності до непередбачуваних ситуацій.

Важливим чинником модернізації є забезпечення ши­рокої участі громадян у політичному житті. Забезпечува­ти її покликані політичні партії та групи за інтересами, модернізаційний потенціал яких обумовлений їх функці­ями. Найважливішою серед них є функція структуризації політичного життя, завдяки якій суспільство постає як певна система організованих інтересів. Важливе значення має також функція соціальної інтеграції, що дає змогу партіям та групам інтересів виконувати, з одного боку, роль посередників, єднальної ланки між громадянами і владою, а з іншого — сприяти спілкуванню представни­ків різних верств населення.

Ціннісною основою політичної участі є процес крис­талізації модернізаторських ідеологій, які можуть вико­нувати як стабілізаційні (скеровані на традиційні про­шарки суспільства), так і мобілізаційні (зорієнтовані на осучаснені групи населення) функції. Стабілізаційні за­безпечують поєднання централізації та децентралізації, створення системи державного й місцевого управління, орієнтованої на гнучкі й різноманітні форми політичної участі населення, а також створення нових різновидів ін-

Політична модернізація 409

ститутів, які забезпечували б канали для ефективного ді­алогу між владою та населенням. Не менш важливим є відносно рівномірний розподіл серед різних верств суспі­льства таких ресурсів участі, як гроші, освіта, знання ме­ханізмів винесення політичних рішень, вільний час, до­ступ до засобів масової інформації тощо. Мобілізаційна функція покликана забезпечити ціннісне наповнення і виправдання головних напрямів модернізації певного су­спільства.

Ще однією складовою модернізації політичної систе­ми є створення цілісної, взаємопогодженої на різних її етапах і рівнях системи політичної соціалізації. Вона має бути спрямована на забезпечення зворотного зв'язку особи з політичною системою, створення якомога більшої кількості самостійних відповідальних соціально-політич­них суб'єктів, здатних до самостійної обробки одержува­ної інформації, до творчого, раціонального використання власного й сукупного досвіду в індивідуальній поведінці.

Нині значне місце відводиться вдосконаленню норма­тивної й ціннісної систем суспільства, зорієнтованих на формування принципово нового (модернізованого) поля (тла) політичної культури активістського типу, що передбачає: активну роль особи в політичній системі; утвердження тенденції щодо забезпечення соціально-спра­ведливої рівності в суспільстві; універсальність законів і примат права перед системою владно-управлінської бюро­кратичної ієрархії; домінування соціально-державного за­мовлення на всебічний розвиток і вдосконалення профе­сійних та особистих якостей суб'єктів політики. Для фор­мування нового тла політичної культури надзвичайно важливе значення має розкриття соціального потенціалу інституту громадянства — забезпечення громадянськості.

Сучасна наука розрізняє два основні типи політичної модернізації:

1. Оригінальна (спонтанна), або органічна, модерні­зація. Властива розвинутим країнам Західної Європи й Північної Америки (США, Канада), соціально^політич-ний розвиток яких відбувався у формі неперервного ево­люційного та революційно-реформаторського процесу. Вважають, що, розпочавшись в епоху Відродження, мо­дернізація в розвинутих країнах триває й досі. їі розви­ток не був рівним, знав не лише стабільно-поступальні етапи, а й тривалі відступи від цивілізаційного шляху у вигляді тоталітарних режимів та злети у вигляді широ­комасштабних суспільних перетворень.

Політичні трансформації

Відповідно вирізняють кілька історичних типів мо­дернізації західної цивілізації:

— доіндустріальний (XVI — XVII ст.) — перехід від індивідуального аграрного й ремісничого виробництва до суспільного, формування замість особистої залежності людей ринкових відносин, відчуження виробників від за­собів виробництва та існування;

— ранньоіндустріальний (XVIII — початок XX ст.) — перехід від мануфактури до машинного, фабрично-завод­ського виробництва, розшарування соціально-класових сил та інтересів у структурі громадянського суспільства, перетворення засобів виробництва з ручних на механічні, поглиблення відчуження людей у процесі виробництва, радикалізація проектів суспільних перетворень;

— пізньоіндустріальний (до кінця 60-х років XX ст.) — виникнення поточно-конвеєрного виробництва, наукова ор­ганізація та інтелектуалізація праці, орієнтація на задово­лення соціальних потреб людини, поглиблення міжнарод­ного поділу праці;

— постіндустріальний (із 70-х років XX ст.) — інди­відуалізація виробничого процесу і перетворення його на засіб самореалізації особи, примат духовних стимулів над матеріальними, всебічна демократизація й гуманіза­ція суспільного життя, інформаційна революція.

2. Вторинна (відображена), або неорганічна модерніза­ція. Характерна для країн, які з певних причин відстали від загальноцивілізаційного розвитку і прагнуть за рахунок широкого застосування досвіду передових країн наздогнати їх за рівнем і якістю життя. Неорганічна мо­дернізація здебільшого зумовлена не внутрішніми, а зовні­шніми чинниками розвитку і характеризується нерівномі­рністю змін в економіці, політиці, культурі, соціальних відносинах. Цей тип модернізації було втілено у країнах другого і третього ешелонів капіталістичного розвитку. Перші з них мали певні передумови розвитку капіталізму та індустріального виробництва, але модернізація відбува­лася там переважно під впливом іззовні. Такий характер модернізації в цих країнах було спричинено: домінуван­ням відносин особистої залежності у виробництві; низь­ким рівнем конкурентоспроможності на світовому ринку; нерівномірністю соціального розвитку, зосередженням на­ціонального потенціалу лише на одному з його напрямів (скажімо, створення військово-промислового комплексу). Незважаючи на такий негативний потенціал, деякі країни другого ешелону капіталізму спромоглися досягти успіху

Політична модернізація 411

в процесі розвитку неорганічної модернізації (Японія, ін­дустріальні країни Азії та ін.).

У країнах третього ешелону внутрішніх передумов капіталізму практично не існувало, а тому й модерніза­ція в них набула викривленого характеру. Це виявилося в таких основних протиріччях:

— зіткнення місцевих норм і традицій з цінностями та елементами модернізації;

— здійснення модернізації переважно неоколоніаль­ними методами за принципом «центр — периферія»;

— домінування як суб'єкта модернізації державної адміністрації, залежної від колоніальної адміністрації;

— невідповідність форсованої вестернізації (насліду­вання західних стандартів) прагненням традиційних верств населення (у тому числі місцевих політичних і культурних еліт).

Попри це, деяким країнам завдяки модернізації вда­лося досягти за показниками соціального й техніко-еко-номічного зростання рівня країн другого ешелону капіта­лізму (Венесуела, Колумбія, Індія, Пакистан та ін.).

Усе, що породжувало полярність органічної та неор­ганічної модернізації, має зникнути з появою історично нового типу особистості, характерними рисами якого ста­нуть: раціонально-свідоме сприйняття політичної еліти й політичних лідерів; орієнтація на політичні процеси та інститути, які відповідають міжнародним нормам сучас­ного соціального управління; інтерес до суспільно значу­щих проблем, поєднаний з активною політичною участю; поінформованість про соціально-політичну ситуацію та її зміни, бажання благодійно впливати на її розвиток через громадську думку та інші соціальні інститути; компе­тентність у всіх напрямах суспільної діяльності, прагнен­ня бути корисним суспільству; культура співіснування в межах малих груп і всього громадянського суспільства.

Модернізаційний процес в Україні: основні проблеми та умови їх вирішення

Процес політичної модернізації в Україні історично належить до вторинної (неорганічної) модернізації, ха­рактерної для перехідних суспільств, які прагнуть «вписатися» у процес «осучаснення навздогін» (В. Пуга-чов). Це зумовлює своєрідність державотворчого процесу в Україні, яка, на думку сучасного українського економі­ста В. Малеса, «полягає в переході, по-перше, від коло­ніального статусу на шлях самостійного розвитку і, по-

Політичні трансформації

друге, від тоталітарно організованого державно-монопо­льного управління методами прямого розпорядництва (командно-адміністративна система) до визначення дер­жавних пріоритетів соціально-економічного розвитку, виходячи із суспільних потреб».

Особливості тривалого недержавного буття України спричинили: домінування як основного суб'єкта модерні­зації владно-бюрократичної верхівки, залежної у своїх діях від чужого центру; залежність суспільно-політичної системи від чужих національній традиції ментальності й конкретним потребам українського суспільства мораль­но-культурних цінностей та ідеологічних схем.

За цих умов навіть найменший успіх реформ, який у межах Російської, а потім і Радянської імперії завжди мав непослідовний, однобічний і анклавний характер, потрапляв у річище контрреформаторських змін. Так бу­ло за часів земської та столипінської реформ, радянської спроби створення суспільства масового споживання, реа­лізації ідей «прискорення» й «перебудови».

Проголошення України незалежною державою від­крило можливості для всебічної модернізації її суспільст­ва на основі світового досвіду і власних потенційних мо­жливостей. Але через розрив між очікуваними та реаль­ними результатами Україна опинилася в ситуації «кризового синдрому модернізації». Він є своєрідним на­слідком взаємозв'язку і взаємодії основних криз політич­ного розвитку, до яких належать:

— криза ідентичності (розрив соціально-структурних підрозділів суспільства з політичною системою);

— криза легітимності (низький рівень лояльності на­селення до даної політичної системи, відсутність згоди в суспільстві щодо природи й методів діяльності політич­ної влади);

— криза участі (відчуження населення від політично­го життя, створення правлячою елітою перепон для залучення до політичної діяльності соціальних груп, які заявляють свої претензії на владу);

— криза проникнення (невідповідність проголошених владою цілей і напрямів соціального розвитку реальній соціально-політичній ситуації, низький рівень можливо­стей системи державного управління);

— криза розподілу (порушення принципів забезпе­чення прийнятного для суспільства рівня матеріального добробуту і допустимої межі соціальної нерівності та со­ціальної несправедливості).

Політична модернізація 413

Подолання «кризового синдрому модернізації» пе­редбачає насамперед з'ясування та вирішення основних його проблем. Проблеми модернізації українського суспі­льства похідні від його кризового стану, який, з одного боку, має спільні риси з кризою в деяких країнах Цент­ральної та Східної Європи (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина) та Росії, а з іншого — характеризується слабкістю конкуренції (в тому числі й у політиці), дис­пропорційністю економіки, корупцією, нерозвиненістю інформаційного суспільства тощо.

Однією з найважливіших проблем політичної модер­нізації є досягнення відносно стійкої рівноваги і політич­ної стабільності в суспільстві. У цьому контексті важли­вими для українського суспільства є такі умови:

— збалансування державного управління й системи міс­цевого самоврядування, опертих на схильність української ментальності до індивідуальних й громадських форм раціо­нального господарювання, прагнення до різноманітних форм самореалізації на суспільному та особистісному рівнях;

— виявлення суперечностей у загальнодержавних, га­лузевих, регіональних, колективних та особистих ін­тересах і визначення способів їх узгодження задля суспі­льного і політичного консенсусу;

— вирішення проблеми адміністративно-територіаль­ного поділу країни, запобігання деконцентрації влади й дезінтеграційних процесів.

Ще однією проблемою політичної модернізації є по­шук оптимальних способів переходу від традиційного су­спільства до раціонального, до пом'якшення вірогідного зіткнення традиційних для даної національної політич­ної культури цінностей і норм політичного життя з нови­ми модернізованими інститутами. Головне при цьому за­безпечити формування політичного режиму і системи со­ціального управління, які відповідали б внутрішнім по­требам українського суспільства. А це передбачає:

— цілеспрямоване подолання непідготовленості до ре­
формування всієї системи управління, розумне запози­
чення загальноцивілізаційного політичного досвіду і вра­
хування досвіду модернізації інших держав;

— неприпустимість механічного перенесення на на­ціональний ґрунт зарубіжних інститутів без урахування національно-психологічних особливостей народу і харак­терних рис сучасної політичної ситуації;

— обмеження впливу на державотворчий процес вузь-копартійних інтересів, подолання негативних особистіс-них рис, зумовлених тоталітарним досвідом («розірва-

Політичні трансформації

ність» свідомості; відмова від політичного життя в усіх його виявах, окрім стихійного протесту; суперечливе по­єднання демократичної й тоталітарної свідомості, орієн­тація на несумісні цінності);

— реформування інституціональної сфери суспіль­
ства завдяки розвиткові різноманітних форм асоціатив­
но-громадського життя, зумовлених логікою розвитку
суспільства.

Третьою проблемою політичної модернізації сучасної України є налагодження постійного взаємозв'язку й діа­логу між владними структурами і населенням з усіх пи­тань суспільного буття. Цього можна досягти:

— шляхом подолання кризи легітимності через ство­рення механізмів суспільної саморегуляції на місцевому рівні, справедливий розподіл ресурсів влади та управлін­ня, формування норм і процедур, засадничих для держа­вно-правових інститутів правової держави та демократи­чного політичного режиму;

— через скорочення дистанції між соціальними ста­нами, стимулювання соціальної мобільності й домінуван­ня політичних угруповань (партій, громадських об'єд­нань, груп тиску) замість всевладдя бюрократії;

— через розширення механізмів політичної соціаліза­ції; розвиток системи політичного рекрутування (відбору персоналу, який перебере на себе провідні ролі в політи­ці) на рівні «нижніх поверхів» політичної системи суспі­льства.

Зазначені вище умови можна прийняти своєрідним орієнтиром формування самобутньої вітчизняної моделі суспільно-державного розвитку. їх реалізація відбувати­меться з одночасним подоланням негативних ментально-психологічних нашарувань у свідомості населення, зумовлених тоталітарною суспільно-політичною практи­кою, поєднанням елементів загальноцивілізаційного до­свіду з віковими традиціями української культури.

Запитання. Завдання

1. Спираючись на рекомендовану літературу, назвіть основних те­оретиків кожного з трьох етапів розвитку теорії модернізації.

2. Які норми й цінності є визначальними для нинішнього етапу су­спільно-політичного розвитку України?

3. Виходячи з того, що політична модернізація розвивається у двох основних вимірах (стихійно й цілеспрямовано), спробуйте визна­чити, який з них був домінуючим в Україні від часу здобуття нею наці­онально-державної самостійності дотепер.

Політична модернізація 415

4. Яка з основних характеристик політичної модернізації є найва­жливішою і чому?

Теми рефератів

1. Основні параметри «навздогінної моделі» політичної модернізації.

2. Політична модернізація і проблема вироблення консенсусної політичної культури.

3. Політична культура та її роль у модернізаційному процесі в Україні.

Література

Авторитаризм и демократия в развивающихся странах / В. Г. Хорос, Г. И. Мирский, К. Л. Майданик и др. — М., 1996.

Головаха Є. І. Політичний портрет України: загальні тенденції розвитку. — К., 1993.

Горбатенко В. П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зла­мі тисячоліть. Монографія. — К., 1999.

Дарендорф Р. Дорога к свободе: демократизация и её проблемы в Восто­чной Европе // Вопросы философии. — 1990. — № 9.

Денкэн Ж.-М. Политическая наука. — М., 1993.

Малес В. Держава і регіони. До формування регіональної політики в Укра­їні // Розбудова держави. — 1994. — № 9.

ПарсонсТ. Система современных обществ. — М., 1997.

Пахомов Ю. Криза перехідного періоду. Надовго? // Віче. —1993. — № 11.

Предборська І. Соціальна зміна як проблема соціологічної теорії// Філо­софська і соціологічна думка. — 1995. — № 3—4.

Рукавишников В. О. Социологические аспекты модернизации России и других посткоммунистических обществ // Социологические исследования. — 1995. — № 1.

Федотова В. Теорії соціальної модернізації та євразійство // Політична думка. — 1995. — № 2—3.

Політичні трансформації

Міжнародні відносини і світовий політичний процес

5.3. Міжнародні відносини і світовий політичний процес

Актуальність проблем міжнародної політики постійно зростає за кардинальних змін у світі, загост­рення глобальних проблем, невирішеність яких загрожує існуванню людства. Розв'язання проблем світового спів­товариства залежатиме від політики на міжнародній арені як окремих держав, так і міжнародних організа­цій. Міжнародні відносини дуже складний і багатоас-пектний механізм. Його вивченням займається спеці­альна галузь політичної науки — теорія міжнародних відносин, а в цьому розділі подано загальні уявлення з цього питання.

Міжнародні відносини

і зовнішньополітична роль держави

Міжнародні відносини — сукупність економічних, політичних, іде­ологічних, правових, дипломатичних та інших зв'язків між держа­вами й системами держав, між головними соціальними, економі­чними, політичними силами, організаціями й громадськими руха­ми, які діють на світовій арені.

Міжнародні відносини є особливим різновидом су­спільних відносин. З одного боку, вони — своєрідне вті­лення внутрісуспільних відносин, з іншого — якісно но-

ва система з притаманними тільки їй рисами. Вони ха­рактеризуються взаємодією таких суб'єктів політичного життя, як держави, народи, політичні й громадські орга­нізації, рухи і навіть окремі особи різних країн. Забезпе­чують інтереси соціальних груп за межами національних держав, відносини між державами, міждержавними ор­ганізаціями, партіями, компаніями, приватними особами різних держав, інтеграційні зв'язки, які формують люд­ське співтовариство.

Формуються вони під впливом зовнішньої політики країн світу, певною мірою регулюючись багатьма міжна­родними нормами і цінностями, виробленими людством упродовж його історичного розвитку. Тому міжнародні відносини слід розглядати як систему систем, макросисте­му, в якій функціонують у суперечливій єдності й взаємо­дії різні її елементи і ланки, що представляють різномані­тні інтереси держав, ідеологічні настанови їх громадських рухів і організацій. З глобалізацією світогосподарських зв'язків, інтенсивною політичною інтеграцією держав, по­силенням залежності людства від зброї масового знищен­ня, екологічною небезпекою на міжнародні відносини ак­тивно впливають загальнолюдські інтереси. На відміну від внутрідержавних відносин у міжнародних відносинах відсутній апарат їхнього регулювання, єдиний регулюю­чий центр, якому беззастережно підкорялися б суб'єкти міжнародного політичного життя.

Стрижневим елементом міжнародних відносин є полі­тичні відносини, які, взаємодіючи з іншими відносина­ми, своєрідно спрямовують їх. Головним суб'єктом між­народних відносин є держава. За сучасних умов на між­народній арені все активніше виступають і недержавні, неурядові організації, суспільно-політичні рухи, але їх­ню роль не можна порівнювати з роллю держав в міжна­родних відносинах^особливо у політичних.

, Держави репрезентують на міжнародній арені суспіль­ства в цілому, а не окремі соціальні групи чи політичні організації. Такі важливі питання, як суверенітет, безпе­ка, територіальна цілісність вирішує через свої структури тільки держава. Вона — єдиний загальнонаціональний ін­ститут, який має легітимні повноваження здійснювати політику на міжнародній арені: укладати двосторонні й багатосторонні договори про співробітництво в певних сферах, оголошувати війну тощо. Сукупна зовнішньополі­тична діяльність суверенних держав визначає всю світову політику.

Політичні трансформації

Кожна держава, проводячи зовнішню політику, пере­слідує свої інтереси. Категорія «національний (держав­ний) інтерес» — головна в теорії міжнародних відносин, визначальна щодо зовнішньої політики держав. Націо­нальний інтерес охоплює проблеми збереження нації не­залежної держави, безпеки від зовнішньої загрози, зрос­тання добробуту населення держави, захисту її економіч­них і політичних позицій у відносинах з іншими держа­вами, збереження і розширення її впливу в світовій полі­тиці. Він реалізується в зовнішньополітичному курсі дер­жави, у політиці її уряду, який визначає конкретні цілі щодо інших держав і шляхи їх досягнення.

Формування зовнішньополітичного курсу держави — складний, суперечливий процес. У боротьбі за владу в країні різні політичні сили демонструють своє бачення національного інтересу і зовнішньополітичного курсу, який не завжди відповідає внутрішнім і зовнішнім умо­вам його реалізації, не завжди адекватний національним інтересам.

У своєму зовнішньополітичному курсі держава повин­на враховувати своє геополітичне положення, спиратися на свій економічний, демографічний, воєнний, науково-технічний та культурний потенціал. Цей потенціал обу­мовлює зовнішньополітичні можливості держави, визна­чає пріоритети у вирішенні конкретних зовнішньополі­тичних проблем.

Організація і контроль за здійсненням зовнішньої полі­тики покладені на спеціальні органи держави — міністер­ства закордонних справ (зовнішніх зв'язків), парламент­ські комітети з питань зовнішньої політики, посольства, представництва в інших державах, наукові й культурні центри за кордоном, офіційні й напівофіційні місії тощо. Отже, має рацію французький дослідник Р. Арон, ствер­джуючи, що «змістом міжнародних відносин є передовсім відносини між державами».

Однак не всі політологи поділяють думку, що голов­на роль у міжнародних відносинах належить державі. Так, американський дослідник Д. Капорозо вважає голо­вними дійовими особами в міжнародних відносинах не держави, а класи, соціально-економічні групи й політич­ні сили. Інший американський фахівець у галузі міжна­родних відносин Д. Розенау стверджує, що структурні зміни, які відбулися за останні десятиліття у світовій по­літиці, спричинивши взаємозалежність народів і су­спільств, докорінно змінили і міжнародні відносини. Го-

Міжнародні відносини і світовий політичний процес 419

ловною в них є вже не держава, а конкретна особистість, оскільки утворився так званий «міжнародний контінуум (лат. continuum — неперервне, суцільне), символічними суб'єктами якого є турист і терорист».

Міжнародні відносини не можна зводити тільки до міждержавних, тим більше до діяльності недержавних суб'єктів. Значне розширення кількості суб'єктів міжна­родних відносин, зростання активності в міжнародній політиці й міжнародному житті недержавних суб'єктів, у тому числі особистостей, свідчить про необхідність врахо­вувати роль цих суб'єктів, їх вплив на міжнародну полі­тику. Попри помітну питому вагу кожного суб'єкта в між­народних відносинах, головними, вирішальними з них, як свідчить практика, залишаються держави.

Держави не визнають щодо себе жодної вищої влади, окрім власної, жодних зобов'язань, окрім взятих ними добровільно або під впливом об'єктивних умов. Діяль­ність і спрямування різних легітимних міжнародних органів, організацій і установ, політичні акції міждер­жавних, наднаціональних інститутів залежать від волі держав, у яких вони утворилися. Від особливостей зовні­шньої політики держав великою мірою залежить ефекти­вність діяльності міжнародних органів щодо стабілізації міжнародного життя.

Зовнішня політика держав пов'язана з внутрішньою. В політичній науці перевага як вирішальному чинникові надається або зовнішній, або внутрішній політиці. Од­нак пріоритет внутрішньої чи зовнішньої політики визначається в кожній конкретній ситуації. Загалом все-таки переважають внутрішня політика, внутрішні ін­тереси держави, заради яких проводиться і зовнішня політика.

Міжнародні відносини виявляють себе у різних ти­пах, видах, станах. У радянській і східноєвропейській лі­тературі їх класифікували, виходячи з класового крите­рію, поділяючи на такі типи: відносини панування і під­корення (у рабовласницькому, феодальному і капіталісти­чному суспільстві); співробітництва й взаємодопомоги (між «соціалістичними» країнами); перехідні відносини (між країнами, що розвиваються). Реальне міжнародне життя не вписувалося в таку схему, адже між капіталісти­чними країнами існували й існують відносини справжньо­го співробітництва, а між деякими «соціалістичними» країнами виникали серйозні протиріччя, навіть збройні конфлікти.

Політичні трансформації

Нині більшість фахівців поділяє міжнародні відноси­ни на два типи: 1) відносини, які ґрунтуються на балан­сі сил; 2) відносини, що спираються на баланс інтересів. Види міжнародних відносин розрізняють або за сферою суспільного життя (економічні, політичні, військово-стратегічні, культурні, ідеологічні), або за суб'єктами взаємодії (міжнародні, міжпартійні, відносини між різ­ними неурядовими асоціаціями тощо). Міжнародні від­носини розрізняють також за ступенем їх розвитку (ви­сокий, середній, низький). Рівні розвитку міжнародних відносин іноді визначають через такі поняття, як «регіональні», «субрегіональні», «глобальні». Нарешті, з точки зору міри напруженості розрізняють різні стани міжнародних відносин: нестабільності, суперництва, во­рожнечі, конфлікту, війни або мирного співіснування, довіри, співробітництва, політичного вирішення проб­лем на основі цивілізованого узгодження державами сво­їх інтересів.

Послідовна зміна станів міжнародного політичного життя зумовлена особливостями світового політичного процесу, який є результатом взаємодії всіх політичних інститутів і сил, задіяних у міжнародному житті. У цій взаємодії стикаються різноманітні, інколи цілком проти­лежні, інтереси, ідеологічні позиції, цілі й наміри суб'єк­тів міжнародного політичного життя, насамперед дер­жав. Вагому роль відіграє й те, що світ поділений на зони політичного впливу держав, угруповань держав, блоків, які, переслідуючи свої інтереси, нерідко супер­ничають з іншими. Тому результат взаємодії суб'єктів міжнародного політичного життя може виявлятися в рі­зних тенденціях світового політичного процесу: в тенден­ціях пом'якшення клімату на міжнародній арені або за­гострення, протистояння, конфронтації тощо. У цьому полягає суперечливість і нерівномірність розвитку світо­вого політичного процесу, що ілюструють зміни в міжна­родних відносинах після Другої світової війни між капі­талістичною і «соціалістичною» системами.

У просторі міжнародних відносин відсутнє централь­не ядро влади, рішення якого були б обов'язковими для всіх держав, інших суб'єктів міжнародного політичного життя. Тому світовий політичний процес певною мірою є стихійним, хоча в останні десятиліття простежуються спроби його впорядкування, зміцнення миру і стабіль­ності у світі. На перебігу світового політичного процесу позначаються як раціональні, виважені з точки зору ін-

Міжнародні відносини і світовий політичний процес 421

тересів людства політичні дії і рішення держав і між­державних об'єднань, так і спонтанні, ірраціональні, не-передбачувані дії. Поряд з прогресивними інституціями на міжнародній арені діють і реакційні, екстремістські сили.

Нові тенденції в розвитку міжнародних відносин і світового політичного процесу

Упродовж багатьох століть відносини між державами визначалися силою, насильством. Наймогутніші для сво­го часу держави задовольняли свої інтереси за рахунок слабших. У міжнародному житті переважали ворожнеча і нестабільність. Сила була гарантом ієрархічного поряд­ку. Імперії будувалися саме на силі й насиллі. Щоправ­да, з утвердженням капіталізму, інтенсифікацією міжна­родних зв'язків, формуванням світового ринку, розвит­ком засобів зв'язку і комунікацій держави починають укладати численні міжнародні угоди з різних питань. Виникають перші міждержавні організації для вирішен­ня важливих для держав питань (Міжнародний теле­графний союз — 1865 p., Всесвітній поштовий союз — 1874 p.), починає діяти інститут міжнародного арбітражу для вирішення суперечок між державами. Але ці міжна­родні організації й інститути не могли істотно впливати на характер і стан міжнародних відносин. Конфлікти, су­перечки з територіальних, етнічних, релігійних та інших питань здебільшого переростали у війни. Підраховано, що за останні 5,5 тис. років мир на землі панував лише 250 років. У світі за цей час відбулося понад 15 тисяч війн. Лише в XVII ст. в Європі загинуло у війнах 3 млн осіб, у XVIII ст. — понад 5 млн, у XIX ст. — 6 млн, у XX ст. — 70 млн осіб. Війни розглядали як вивірений шлях досягнення державами своїх інтересів і цілей.

Цілком законними для розширення території і збага­чення держав вважали також анексію (насильницьке приєднання, загарбання однією державою території ін­шої держави) і контрибуція (примусові грошові або нату­ральні стягнення з переможеної держави на користь дер-жави-переможця). Дипломатія протягом тривалого часу була підпорядкована питанням, пов'язаним з війною, на­магаючись забезпечити сприятливі умови для ведення війни, сприяти найефективнішому використанню резуль­татів перемоги (в разі перемоги), домогтися найменших втрат у разі поразки. її завданням також було докумен-

Політичні трансформації

Міжнародні відносини і світовий політичний процес

тальне закріплення в інтересах держави наслідків пере­моги чи поразки у війні.

Філософи, історики, політики наводили різні аргу­менти для доказу природності, закономірності, невідво­ротності війн. Серед них давньогрецький філософ Герак-літ та історик Фукідід, італійський політичний мисли­тель і письменник Н. Макіавеллі, голландський юрист і соціолог Г. Гроцій, англійський економіст, демограф Т. Мальтус, німецький філософ Ф. Ніцше і багато інших. Та й нині багато західних соціологів і політологів нама­гаються обґрунтувати тезу про неминучість і закономір­ність війн між державами, посилаючись на різні чинни­ки: природу людини, непередбачуваність наслідків зітк­нення інтересів держав на міжнародній арені, ірраціо­нальність поведінки людей і політики держав, наявність расових і національних відмінностей між народами, не­рівномірність розподілу плодючості ґрунту, розселення народів, утвердження суверенітету держав та ін.

Так, X. Болдуїн (США) наголошує, що причина війн в людській природі, а не в створених людиною економічних чи політичних системах. І. Горовіц вихідним пунктом фі­лософського вивчення війни і миру вважає людину. Люд­ській природі, за твердженнями окремих західних соціо­логів і психологів, притаманна інстинктивна агресив­ність. Р. Ардрі пише, що людина — це хижак, природний інстинкт якої — вбивати за допомогою зброї.

А. Вінбауер у статті «Війна як біологічна проблема» пише, що війна має біологічні корені і є «великим кро­вопусканням», якому періодично піддається історія люд­ства за певними «законами біологічної циркуляції». За його концепцією, відносно мирні епохи неминуче зміню­ються епохами великих війн, а інтервали між воєнними періодами точно відповідають періодам біологічної реге­нерації людства. Великі війни в Європі, за Вінбауером, виникали кожні 40—50 років, що відповідає тривалості життя одного покоління.

Ідея фатальної обумовленості війн у суспільстві є центральною в «Енциклопедії воєнної історії» Р. і Т. Дю-пуї, які вважають їх супутниками людського існування відтоді, як печерна людина намагалась забити свого су­перника дубиною або каменем. Протягом віків засоби і техніка конфліктів стають більш хитромудрими, але ос­новні цілі війни залишаються незмінними. І навіть поява сучасної зброї не змінила бажання людей вдаватися до війни, щоб нав'язати свою волю іншим.

Право держав на задоволення своїх інтересів шляхом війни навіть закріплена в низці міжнародних угод. До се­редини XX ст. війну вважали звичним способом розв'я­зання суперечок між державами. Докорінні зміни, що відбулися у світі в середині XX ст., змусили світову гро­мадськість, найвпливовіші держави визнати згубність розв'язання міжнародних конфліктів збройним, насиль­ницьким шляхом.

До таких глобальних змін належать: прискорення темпів економічного і технічного прогресу не тільки в розвинутих країнах, а й країнах, що розвиваються, та не­бувале посилення взаємозв'язків і взаємозалежності кон­тинентів і країн, перетворення світу на цілісну систему.

Попри те, що людське суспільство складається з понад 200 держав, які різняться суспільним ладом, тра­диціями, віруваннями, рівнем економічного і культурно­го розвитку, національними і державними інтересами, світ постає як взаємозалежна цілісність. Між країнами відбувається активний обмін продукцією, сировиною, технологією, культурними надбаннями. Прискорення всебічного розвитку сучасних країн багато в чому зумов­лене посиленням всебічних контактів, взаємозв'язків між ними. Як писав К. Ясперс, ніде не може відбутися нічого істотного, щоб воно не зачепило усіх. І це стосує­ться як позитивних, так і негативних явищ. Однак новою загрозливою реальністю є комплекс глобальних проблем, які зачіпають життєві інтереси всього людства і вирішу­вати які можна лише зусиллями всіх країн світу. Ігнору­вання цих проблем ставить під загрозу існування люд­ського роду.

Найважливішою глобальною проблемою є відвернення ядерної війни. У зв'язку з цим актуалізуються інші завдан­ня, вирішення яких стосується всього світового співтовари­ства: припинення гонки озброєнь, роззброєння, забезпечен­ня застосування мирних засобів розв'язання міжнаціональ­них, міждержавних, регіональних та інших конфліктів, побудова ненасильницького світу на основі утвердження до­віри між народами, зміцнення системи загальної безпеки.

Не менш важливою є екологічна проблема, зумовлена істотним погіршенням природного середовища. Екологіч­на криза пов'язана з небаченим прискоренням економіч­ного і технічного розвитку, наслідком чого є посилення експлуатації природних ресурсів, руйнування гармоній­них природних зв'язків, отруєння природного середови­ща. Спеціалісти висловлюють думку, що за нинішніх

Політичні трансформації

Міжнародні відносини і світовий політичний процес

темпів зростання природоруйнуючої діяльності людство почне згасати приблизно з 2030 року.

Небезпечним є колосальний розрив у рівні економіч­ного та соціально-культурного буття між розвинутими і відсталими країнами.

Вимагає вирішення і продовольча проблема. За різни­ми даними у світі голодує 435—600 млн осіб. При зрос­танні населення (нині воно становить майже 6 млрд осіб, а до 2030 р. досягне 8—9 млрд) ця проблема може знач­но загостритися. До того ж у країнах, що розвиваються (проблема голоду там найактуальніша), населення зрос­тає швидкими темпами, а економічно розвинуті країни перебувають у стані демографічної кризи. Так, у 1966— 1988 pp. населення Африки зросло в 2,14 раза, а в Євро­пі — менш ніж на 12 %.

Серед проблем глобального масштабу ■— боротьба зі СНІДом, міжнародний тероризм, наркоманія. Ці пробле­ми дали підстави членам Римського клубу (міжнародної неурядової організації, яка виникла у 1968 р. і об'єднує вчених різних країн, які присвятили себе вивченню гло­бальних проблем) дійти висновку про «кризу цивіліза­ції», вихід з якої вимагає єдності всіх країн.

Глобальні зміни стимулювали нові підходи до вирішен­ня проблем і конфліктів між державами, внесли коректи­ви в міжнародну політику. Значний вплив на зміну між­народної політики справили видатні вчені, представники Римського клубу, політичні діячі. Так, Б. Рассел і А. Ейн­штейн у своєму маніфесті (1955 р.) наголошували, що в ядерну добу міждержавні сутички, спроби вирішувати проблеми силою загрожують людству знищенням. Автори доповідей Римському клубу закликали суспільство, насам­перед політиків, «подивитись далі інтересів нинішнього дня», «потурбуватись про виживання всього роду люд­ського», «приступити до спільних, колективних, коорди­нованих дій різних організацій і держав». У цьому дусі висловлювались А. Сахаров, В. Брандт, Е. Кеннеді.

В останні десятиліття стають помітнішими позитивні зміни у відносинах між державами, зовнішньополітична діяльність яких насамперед формує «світову політику», напрями розвитку світового політичного процесу. Спосте­рігається перехід від методів примусу до методів врегулю­вання і погодження при розв'язанні конфліктів і непоро­зумінь між державами. Пробивають собі дорогу тенденції до поглиблення демократизації, гуманізації міжнародних відносин. Спостерігається політичне пробудження мас, за-

лучення мільйонів людей до міжнародної політики, поси­лення їх впливу на політичні рішення і дії як всередині країн, так і на міжнародній арені.

Позитивний вплив на міжнародні відносини справило усунення поділу світу на два ворогуючі табори.

За останні роки на міжнародному рівні розроблено чимало важливих соціальних програм, договорів і угод у галузі економічного і політичного співробітництва, у гуманітарній сфері. З процесом демократизації й гумані­зації міжнародних відносин пов'язаний процес деміліта­ризації, який передбачає не тільки роззброєння, а й лік­відацію воєнно-політичних блоків, конверсію науки і не­воєнної промисловості, що виконує воєнні замовлення, перебудову свідомості людей (особливо політичних ліде­рів, працівників політичних і управлінських структур) на засадах гуманності й миролюбності.

У світовій політиці почали формуватись якісно нові принципи міжнародних відносин. Вони передбачають суверенну рівність держав, незастосування сили або по­грози силою, непорушність кордонів, територіальну цілі­сність держав, мирне врегулювання суперечок, невтру­чання у внутрішні справи, повагу прав людини і основ­них свобод, співробітництво між державами, сумлінне виконання обов'язків з міжнародного права.

Сучасне співтовариство прагне виробити різні механізми, норми, процедури щодо питань міжнародного життя. Функ­ції дипломатії все більше зміщуються від силового тиску до процедур переконання, врегулювання та узгодження.

Значну роль на міжнародній арені відіграють міжнаро­дні урядові й неурядові організації. Найбільш представни­цькою з них є Організація Об'єднаних Націй, утворена в 1945 p., після Другої світової війни, з метою збереження миру і розвитку міжнародного співробітництва. ООН як складний механізм взаємодії держав відчутно впливає на зовнішньо- і внутріполітичний курс країн, допомагає, не­зважаючи на суперечливість інтересів держав, шукати шляхи до міжнародної згоди з найважливіших питань сві­тового розвитку.

Головним міжнародно-правовим документом сучаснос­ті, в якому визначені основні принципи міжнародного пра­ва, передбачені заходи щодо їх дотримання, є Статут Орга­нізації Об'єднаних Націй, прийнятий 1945 р. 50 держава­ми—засновниками ООН. Статут визначає цілі ООН:

1. Підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою застосовувати ефективні колективні заходи для за-

Політичні трансформації

побігання й усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру.

2. Розвивати дружні відносини між націями на осно­
ві рівноправності й самовизначення народів.

3. Здійснювати міжнародне співробітництво щодо
розв'язання міжнародних проблем економічного, соці­
ального, культурного і гуманітарного характеру і в за­
охоченні розвитку поваги до прав людини і основних сво­
бод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії.

4. Бути центром узгодження дій націй у досягненні
цих загальних цілей.

Найважливіші принципи сучасної міжнародної полі­тики викладено також у «Декларації про принципи між­народного права» (1970), «Декларації про надання неза­лежності колоніальним країнам і народам» (1960), «Де­кларації про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав» (1981), Заключному акті На­ради з безпеки і співробітництва в Європі (1975) та ін.

ООН відіграє помітну роль у врегулюванні конфлікт­них ситуацій. За деякими підрахунками з 1945 р. у світі відбулося понад 300 конфліктів, у врегулюванні майже 200 з них брала участь ООН. Результати миротворчої дія­льності ООН не завжди давали цілком позитивні наслідки, однак вони є вагомими. Американські соціологи Р. Ригас і Д. Плано, проаналізувавши дії ООН щодо врегулювання 123 конфліктів з 1945 по 1980 pp., дійшли висновку, що рівень успішності становить 51%. А Л. Бенкет визначив, що понад 90% конфліктів були певною мірою врегульова­ні внаслідок миротворчих зусиль ООН.

Нині ООН зосереджує свої зусилля на забезпеченні узгодженої та надійної системи міжнародного миру і без­пеки. Найважливішим її органом є Рада Безпеки, яка концентрує у своїх руках всю політичну владу. Згідно зі ст. 39 Статуту Рада Безпеки визначає існування загрози мирові, порушення миру або акту агресії і дає рекомен­дації або вирішує, яких заходів слід вжити для підтри­мання або відновлення міжнародного миру і безпеки.

Останнім часом обговорюється доцільність реформу­вання ООН, демократизації діяльності її закладів. Підда­ється сумніву правомірність збереження положення, згі­дно з яким п'ять ядерних держав зберігають статус постійних членів Ради Безпеки, володіють правом «вето» з питань, які мають всесвітнє значення, а Генеральна Асамблея, членами якої є майже всі держави світу, не має жодних контрольних функцій щодо Ради Безпеки.

Міжнародні відносини і світовий політичний процес 427

Інші міжурядові організації покликані узгоджуати дії в межах певного регіону (Європейське Співтовариство, Організація Африканської Єдності, Організація Амери­канських Держав та ін.) або сфери суспільного життя — у галузі економіки, наукового співробітництва, оборони. Так, країни ЄС координують свої дії з політичних, еко­номічних питань та питань безпеки, виступають на за­хист прав людини в усіх регіонах світу, підтримують ООН в її миротворчій діяльності, сприяють формуванню колективної безпеки, виступають за мирне врегулювання суперечок, за додержання норм міжнародного права.

Міжнародні неурядові організації різноманітні за сво­їми цілями і складом. Це — політичні, профспілкові, молодіжні, жіночі, наукові, культурно-освітні, релігійні організації та об'єднання. Вони формують і виражають громадську думку з проблем міжнародної політики. їхні оцінки певних ситуацій у світі мають велику політичну вагу, впливають на політиків щодо вироблення важливих для людства рішень.

Нині жодна держава одноосібно не зможе контролю­вати міжнародну ситуацію, диктувати свої умови, оскіль­ки існують серйозні обмеження для концентрації влади.

На сучасному етапі простежується тенденція до наро­щування зусиль міжнародних організацій, багатьох дер­жав, політичних і громадських організацій, політиків і вчених для подолання конфронтації, відмови від насиль­ницьких засобів вирішення конфліктних ситуацій, на­дання пріоритету загальнолюдським інтересам й ін­тересам людини.

Цю тенденцію посилили розпад СРСР та соціалісти­чної співдружності, ліквідація Ради Економічної Взає­модопомоги, саморозпуск Організації Варшавського До­говору, що дало змогу покінчити з конфронтаційним протистоянням Заходу і Сходу, «холодною війною», гон­кою озброєнь, яка вимагала колосальних витрат. За да­ними Стокгольмського міжнародного інституту миру, в середині 80-х років XX ст. воєнні витрати становили 1000 млрд дол. США на рік.

Однак тенденція до демократизації та гуманізації міжнародних відносин, стабілізації міжнародного життя наштовхується на серйозні перешкоди. У світі ще існу­ють намагання силового, навіть збройного, розв'язання проблем між державами, про що свідчать локальні війни в різних регіонах. У 1945—1986 pp. відбулося до 250 війн, у яких брало участь до 90 держав, а втрати в

Політичні трансформації

них перевищили 35 млн осіб. Численними конфліктами супроводжувалися розпад колишніх СРСР, Югославії, утворення на їх теренах нових суверенних держав.

У війнах із застосуванням новітньої неядерної зброї загинули мільйони людей. Тільки в іраксько-іранській війні (1980-—1988 pp.) полягло понад 1 млн осіб, в тому числі цивільних. Ще не підраховано жертв війн і зброй­них сутичок після 1988 року. А вони вибухають у різних регіонах світу. Деякі гарячі точки загрожують перетво­ритися на міжнародні збройні конфлікти.

Скорочення ядерної зброї водночас супроводжується і її вдосконаленням, про що свідчить випробування її Фра­нцією, Китаєм. Крім п'яти держав, які володіли ядерною зброєю на час укладення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, можливості виробництва її нині мають Ін­дія, Пакистан, Ізраїль, Південна Африка, Аргентина. Не всі ці держави готові відмовитися від її виробництва. Пра­гнення заволодіти ядерною зброєю розглядається деякими державами як спосіб гарантувати власну безпеку, оскіль­ки навіть мала держава з ядерною зброєю є серйозною си­лою навіть для могутнього агресора.

Не всі держави дотримуються правових норм, розроб­лених і підтриманих ООН, ЄС, іншими міжнародними організаціями. Так, наприклад, СІЛА під приводом захи­сту людей, запобігання поширенню агресії, встановленню диктатури здійснили збройні акції щодо Лівії, Панами, на Гаїті. Без санкції ООН були використані збройні сили НАТО в Югославії.

Враховуючи неможливість повністю виключити війну з практики міжнародних відносин, світове співтоварист­во виробляє норми міжнародного права, які визначати­муть головні вимоги щодо ведення війни. Ці норми зазначені в Женевській конвенції 1949 р., у додаткових документах до неї 1977 р., у багатосторонніх міжнарод­них угодах. У них йдеться про захист жертв війни, забо­рону певних видів зброї масового знищення, режим утри­мання військовополонених, зокрема поранених і хворих, про поводження під час війни з цивільним населенням, заборону використання найманців у збройних конфлік­тах, заборону залучення до бойових дій осіб, молодших 15 років. Порушення цих норм є воєнним злочином і під­лягає покаранню.

Отже, світ перебуває в перехідному, досить суперечли­вому періоді, коли тенденція до утвердження нового по-

Міжнародні відносини і світовий політичний процес 429

рядку, безпеки і мирного розвитку країн наштовхується на протидію тенденції до застосування силових засобів у полі­тиці й відносинах з іншими державами. Треба сподівати­ся, що прагнення людства до самозбереження сприятиме остаточній перемозі першої тенденції, гармонізує політич­не мислення світового співтовариства з новими реаліями.

Україна у світовому співтоваристві

Внаслідок розпаду СРСР Україна стала незалежною державою. 24 серпня 1991 р. був проголошений Акт про незалежність України, а в грудні 1991 р. його підтвер­джено всенародним референдумом.

Відомо, що зовнішньополітична діяльність України під час її перебування у складі СРСР була суттєво обме­жена, оскільки права союзних республік на здійснення відносин з іноземними державами були передані загаль­носоюзним зовнішньополітичним органам. Щоправда, на початку існування СРСР Україна мала певні можливості впливати на формування зовнішньополітичного курсу Союзу (через своїх представників у союзних законодав­чих і виконавчих органах влади, у дипломатичних місі­ях багатьох країн), але з 30-х років, коли Радянський Со­юз фактично перетворився на унітарну державу із над-централізованою владою, Україна, як й інші союзні рес­публіки, була їх позбавлена.

Нині Україна цілком самостійно, на основі національ­ного інтересу, визначає стратегію свого зовнішньополітич­ного курсу, відносини з близькими і далекими державами, з міжнародними структурами, забезпечуючи собі належне місце у світовому співтоваристві. Зовнішня політика Укра­їни спрямована на захист державного суверенітету, забез­печення безпеки країни, збереження цілісності державної території, забезпечення сприятливих зовнішніх умов для економічної співпраці, торгівлі, культурних зв'язків з ін­шими країнами, для виходу з глибокої економічної кризи і піднесення її престижу у світовому співтоваристві; на по­силення впливу на міжнародні події, нейтралізацію не­сприятливих щодо України дій окремих країн.

Основні цілі, пріоритети і напрями зовнішньої полі­тики України сформульовані в «Декларації про держав­ний суверенітет України» (16 липня 1990 р.), у якій бу­ло проголошено, що Українська РСР виступає рівноправ­ним учасником міжнародного спілкування, активно

Політичні трансформації

Міжнародні відносини і світовий політичний процес

сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпе­ки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах, визнає перевагу за­гальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет за­гальновизнаних норм міжнародного права перед норма­ми внутрішньодержавного права.

Поиск по сайту: