Теми рефератів. 1. Національна ідея: витоки, історія, сучасність

1. Національна ідея: витоки, історія, сучасність.

2. Політико-правові аспекти сучасних національних відносин.

3. Сучасні інтерпретації феномена націоналізму.

4. Національні меншини в поліетнічних країнах: досвід виживання.

5. Основні напрями гармонійного співвідношення нації і держави.

6. Міжнародна злагода як основа соціально-політичної стабільності.

Література

Білинський А. Народ, нація, держава // Віче. — 1984. — № 9.

Жмир В. На шляху до себе (етно-соціологічна розвідка). — К., 1995.

Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. —Дрогобич, 1992.

Картунов О, Маруховська О. Етнополітологія як наука і навчальна дисци­пліна // Політологічні читання. — 1994. — № 3.

Касьянов Г. Український націоналізм: спроба переосмислення // Віче. — 1997. — № 1.

Котанджян Г. С. Этнополитология консенсуса-конфликта. Цивилизацион-ный аспект национальной безопасности. — М., 1992.

Майборода А. Теория этнополитики в западном обществоведении. — К., 1993.

Національна держава: національний і наднаціональний виміри // За ред. Ю. Романенка. — Київ—Донецьк, 1998.

Поздняков 3. А. Нация. Национализм. Национальные интересы. — М., 1994.

Права человека и межнациональные отношения. — М., 1994.

Римаренко Ю. І. Національний розвій України. — К., 1995.

Сміт Е. Національна ідентичність. — К., 1994.

Шкляр Л. Є. Українці: етногенез, етнос, етнонімія. // Віче. — 1997. — № 1.

2.6. Етнонаціональна політика в Україні

На сучасному етапі розвитку України національно-етнічна сфера стає невід'ємним виміром суспільно-полі­тичних реалій. У зв'язку з цим етнонаціональний роз­виток українського суспільства потребує адекватного забезпечення політичними засобами і механізмами. Першочерговими потребами є наукове осмислення віт­чизняної етнонаціональної самоорганізації, проблем національної державності й державного управління на­ціональною структурою; формування соціально-полі­тичних важелів розв'язання суперечностей у сфері ет-нонаціональних відносин; всебічний аналіз існуючих форм національного об'єднання і моделювання нових. їх реалізація в поєднанні з фундаментальними цінностя­ми українського демократичного самовідродження відо­бражає принципово нові форми взаємодії народів для до­сягнення суспільної гармонії.

Мета і завдання вітчизняної етнонаціональної політики

Вирішення національного питання в Україні на суча­сному етапі можна визначити як:

а) суверенізацію особистості, втілення в життя націо­нальних прав людини;

Громадянське суспільство і політичне життя

б) політико-правове закріплення демократичного роз­
витку української нації;

в) забезпечення колективних прав етнічних меншин.
Вдосконалення життєдіяльності української нації на

сучасному етапі передбачає повноцінне національне бут­тя, гармонійний розвиток і ефективне функціонування української мови, культури, фольклору, етнографічного елемента. Національне відродження є своєрідною фор­мою створення можливостей для реалізації неповторнос­ті й самодостатності людської особистості. Етнонаціо-нальна політика в Україні означає відродження й збере­ження духовної та культурної спадщини не тільки укра­їнців, а кожного з етносів, що населяють її територію.

Можливо, через те що Україна майже не має власно­го досвіду вирішення проблем відносин держави і нації, розв'язання національного питання, її етнонаціональний розвиток в умовах перехідного періоду, по суті, не вий­шов за межі конституювання атрибутики держави. Не відбулося самоідентифікації українського суспільства, самоусвідомлення його справжньої сутності, відсутній ці­лісний стратегічний план його розвитку. Тому і надалі залишається відчутною незбалансованість інтересів, цін­ностей і традицій населення різних регіонів України, внаслідок чого не вдається подолати в деяких з них — особливо східних та південних — відцентрових тенден­цій. За відсутності загальнонаціональної доктрини, етно-національної політики в Україні енергія національної са­мосвідомості недостатньо задіяна у процесі державного будівництва. Звідси — накопичення в суспільстві соці­ального та національного незадоволення, духовно-мо­рального пригнічення, соціально-політичного розчару­вання.

Поки що концепція національної політики зведена до етнополітики в західному розумінні, стрижень якої — ставлення «держави-нації» до національних (етнічних) меншин. Це — серйозна вада, яка може завдати великої шкоди духовно-культурному розвиткові української на­ції, її соціальному, політичному, економічному розвитку. Таке розуміння сутності етнонаціональної політики озна­чає не гармонізацію, а відчуження держави від нації, протиставлення державних інтересів національним, дер­жавної ідеї — національній. Культурницька спрямова­ність державної етнополітики межує з уникненням влас­не політичних проблем, висунутих етнічним відроджен­ням, політизацією етносів та етнізацією особи, що може

Етнонаціональна політика в Україні j.93

призвести до етнічних ускладнень, відчутно загальмува­ти процес розбудови української держави. У зв'язку з цим існує необхідність створити справді наукову прогно­стичну теорію, що відображала б реальні міжетнічні про­блеми, передбачала б забезпечення справжньої рівнопра­вності, об'єктивного права народу на національне самост­вердження.

Важливим завданням сучасної етнонаціональної полі­тики має стати вироблення позиції з усіх принципових аспектів розвитку етнонаціональних процесів — законо­давчих, правових, політичних, економічних та ідеологіч­них, її мета — формування суспільства, у якому гармо­нійно розвиватимуться всі етноси, етнічні групи, а етно­національна політика буде засобом духовного розвою української нації, її соціального, економічного, політич­ного розвитку. Це відповідно передбачає:

— сприяння ефективному місцевому етнолідерству й ініціативі, розширення управлінських знань представни­ків нової адміністрації, політичних та громадських дія­чів, доступ національної еліти до прийняття рішень та контролю над ними;

— забезпечення етнічної злагоди, народовладної мно­жинності, багатоманітності культур, подолання етнічної недовіри;

— підхід до етнонаціональних проблем, який сприя­тиме виробленню нових законопроектів у сфері націо­нально-державного будівництва, конституційного права, міжетнічних стосунків, розвитку державного ладу, упра­влінської сфери;

— зміцнення державності, територіальної цілісності, демократії, недопущення етнічних протистоянь.

Для цього необхідні мир у суспільстві, громадянська злагода загальнонаціонального характеру, що ґрунтують­ся на дотриманні й захисті прав людини, поважанні гід­ності особи та колективу, співіснуванні політичних, релі­гійних, історико-культурних поглядів та переконань, різ­них етнічних традицій та уподобань. Конкретні ознаки такої злагоди — терпимість, порозуміння; співробітницт­во, взаємодія всіх суспільних сил; світоглядна множин­ність; національна, соціальна, конфесійна толерантність; цивілізовані норми взаємин між людьми. Соціально-політичним наслідком втілення вищезазначеної мети мають стати:

— забезпечення політичної злагоди, досягнення рів­новаги, стійкого розвитку суспільства;

Громадянське суспільство і політичне життя

— пошуки ефективних шляхів виходу з економічної й культурно-духовної кризи;

— соціально-політичне єднання як запорука безпеки держави і громадянина;

— піднесення духовності суспільства, забезпечення
всебічного розвитку науки, культури, освіти;

— утвердження у свідомості громадян людинолюбної
моралі, толерантності, віротерпимості.

Гасла на зразок «держава над усе» суперечать і укра­їнській ідеї, і специфічній ролі України в європейській та світовій історії. Ця роль має духовний, культурно-мистецький характер і, за слушним спостереженням М. Бердяева, не пов'язана із зовнішньою державною мо­гутністю. Відповідно до цього новий підхід до етнонаці-ональної сфери полягає у сприянні унезалежненню осо­би, життєдіяльності української нації; утвердженню рівноправності та задоволення специфічних інтересів і потреб усіх етнічних груп в Україні, повному подолан­ню будь-яких привілеїв чи зверхності на національному ґрунті.

Державне та правове відродження етносів України, зокрема й українського, передбачає втілення таких ос­новних завдань:

— розробка наукової концепції про правовий статус національних меншин в Україні розкриттям змісту прав етносів (субетносів), співвідношення цих прав з «інди­відуальними» правами та свободами людини і громадя­нина малочисельних народів, національних меншин;

— чітке визначення повноважень органів законодав­чої та виконавчої влади України щодо створення умов для відродження, збереження та розвитку всіх етносів України;

— правове забезпечення самостійності національних
меншин у розв'язанні питань, що торкаються їх інтересів
та вільного вибору ними шляхів свого національного від­
родження й розвитку.

При цьому слід уникати прагнення до одноманітнос­ті, наперед визначеного алгоритму розв'язання націо­нальних та соціальних проблем, централізованої упоряд­кованості й заформалізованості. Мета і завдання вітчизняної етнонаціональної політики повинні виходити з необхідності досягнення її гармонійного ритмічного утвердження на всіх рівнях і потребах, забезпечення ет-нонаціональних інтересів українського народу.

Етнонаціональна політика в Україні 195

Зміст, принципи і суб'єкти етнонаціонального розвитку

Етнонаціональна проблематика вимагає переосмис­лення ситуації в контексті становлення української дер­жави, усвідомлення того, що демократичні перетворення залежать не лише від стану економіки, а й від розста­новки політичних сил та соціально-культурних чинни­ків. Вважливе місце в зазначеному контексті належить етнонаціональному чиннику, який суттєво впливає на до­сягнення загального добробуту, злагоди та партнерства, утвердження в Україні плюралістичного суспільства, якому властиві зростання значення прав особи та етносів, людини і територій, природної соціальності, ду­ховності індивідуумів і форм їх відтворення. Такі пріори­тети — вирішальна умова формування нової загальнона­ціональної ідеї в Україні на початку XXI ст.

Проблеми співвідношення прав нації, громадянина та держави — основа національного відродження, стрижнем якого має бути загальнодержавна ідея. Отже, національ­не відродження і державне будівництво мають визначити діяльність державних і громадських організацій України. Відродження та оновлення національного життя етносів України — невід'ємна складова формування громадян­ського суспільства, правової держави. Життя переконує, що енергія, творчий дух етносів не лише не затухає, але розвивається по висхідній. Важливо спрямувати її в рус­ло творення. Всебічне врахування етнонаціонального бут­тя народів, «відштовхування» від етнічного відродження, забезпечує етнонаціональне оновлення. Водночас важливо розвивати специфічні риси етносу та його потенційних можливостей на нових стадіях його поступу.

Врахування етнонаціональних потенцій дає можли­вість:

— у духовно-культурній сфері всебічно підтримати відродження культурно-етнічної самобутності україн­ського народу й етноменшин України, його морально-етичних норм; обґрунтувати (виробити) нові норми; сприяти ціннісно-культурологічному осмисленню фольк­лору, епосу та всього духовно-історичного надбання етно­су; забезпечити оновлення й поглиблення мовно-культу­рних надбань; сприяти відродженню релігійно-етичних цінностей минулої історії етносу;

Громадянське суспільство і політичне життя

Етнонаціональна політика в Україні

— в економічній сфері забезпечити значне зростання виробничих сил суспільства, розвиток творчої праці лю­дей, піднесення загального рівня матеріальних та духов­них благ, техніко-технологічної творчості народу; вироб­лення нових поглядів на власність, способи трансформа­ції господарської дбайливості, бережливого ставлення людей до природних багатств та природно-екологічного середовища; якісно нове піднесення працьовитості наро­ду, розвитку творчого потягу до праці як джерела всіх багатств тощо;

— у політичній сфері підтримати політико-демокра-тичну творчість та суспільно-громадську активність етно­су; сприяти оновленню критеріїв та рівня реалізації по-літико-державного унезалежнення етносу як історичного суб'єкта та всього українського народу; враховувати пар­тійно-політичну структуру суспільства; створювати полі-тико-юридичні установи національно-етнічної спрямова­ності; забезпечити нове прочитання минулого етносу з уточненням його походження та етнокультурного середо­вища;

— у соціально-побутовій сфері сприяти коригуванню усталених комунікативних зв'язків, відновленню забу­тих народних звичаїв, традицій та норм побутового спіл­кування людей; забезпечити вироблення нових ціннісних орієнтацій способу життя групи та особи; сприяти підви­щенню чутливості суспільної свідомості до соціальної справедливості, добра, доброчесності.

Етнонаціональна політика в Україні має ґрунтувати­ся на ідеології державотворення, поєднаній з розвитком та поглибленням національної ідеї. Ця політика немож­лива без вироблення механізмів узгодження національно-специфічних інтересів українців, етносів та регіонів що­до тактики і стратегії розвитку держави.

Принципи національної політики — основоположні цінності (ідеї), реалізовані на всіх рівнях суспільства. До них належать:

— повага прав людини та основних свобод, у тому числі національних, незалежно від статі, віри, соціально­го становища та регіону проживання;

— рівні права етносів за різних форм їхнього самови­значення з обов'язковою умовою збереження соборності, державності;

— рівні права і відповідальність районів та областей;

— багатонаціональна єдність держави, її етносів та громадян;

— розвиток багатонаціонального українського суспі­льства шляхом діалогу, відмови від застосування сили;

— державна підтримка українського та інших наро­дів, збереження їх культури, мови, традицій, середовища проживання;

— створення міжнародних гарантій захисту прав та свобод українців в іноземних державах.

Ці принципи взаємопов'язані та створюють органічну єдність, а реалізація кожного з них є умовою для реалі­зації інших. Утвердження передбачає: точне врахування конкретних історичних умов розвитку етносів та в ціло­му держави; створення загальновизнаних законних меха­нізмів та норм, які забезпечували б втілення цих прин­ципів у життя.

Етнонаціональна політика є галуззю внутрішньої по­літики, що забезпечує національну безпеку в сфері міже­тнічних відносин та внутрішню стабільність країни. Вона охоплює проблеми етнічної регіональної політики та різноманітні чинники міжетнічних та міжнародних від­носин. У перехідному суспільстві ними є:

— ефективність системи державного управління;

— конституційний лад і конституційні проекти його реформування (моделі державного ладу — федерація, унітаризм);

— федералістські та регіонально-автономні політичні рухи;

— етнонаціоналістичні політичні рухи та етнічне го­лосування;

— сепаратистські рухи;

— зовнішні чинники.

У сучасних умовах важливо з'ясувати, який сувере­нітет належить реалізувати в Україні — народний, дер­жавний чи національний? Вони не тотожні, бо кожний має власний суб'єкт: народ, державу, націю. Завдан­ня — добитися їх органічного взаємозв'язку, усвідомлю­ючи, що державний та національний суверенітет є різ­ними формами народного суверенітету. А це потребує забезпечення:

— суверенітету української нації — національного су­веренітету, тобто повновладдя нації у вирішенні всіх пи­тань національного життя, зміцнення національної дер­жави, гармонізації відносин з іншими етносами;

— суверенітету української держави — державного суверенітету як верховенства, повноти державної влади України в межах її території.

Громадянське суспільство і політичне життя

Етнонаціональна політика в Україні

Досвід сучасних країн свідчить, що принцип самови­значення етносів, нації реалізується в найрізноманітніших формах — регіональної автономії, культурно-національної автономії, наданні всім етнічним групам (етнічним мен­шинам) реальних можливостей для вільного розвитку.

Етнодержавознавчий підхід має реальну змогу поста­вити в центр етнонаціональної та державно-правової дія­льності етнічну людину, її життя, честь і гідність, мате­ріальні й духовні блага, особисту недоторканість та інші права і свободи, закріплені у Загальній декларації прав людини, міжнародних пактах з прав людини та в інших документах НБСЄ. Виходячи з цього, особистість і нація є рівними суб'єктами етнонаціональної політики, а на­ціональні права — невід'ємна складова загальновизна­них прав людини.

Важливою проблемою в етнонаціональному розвитку є права національних меншин. Часто їх розглядають як особливі права, інколи невиправдано прирівнюють до привілеїв. Насправді спеціальні права національних мен­шин відображають концепцію реальної, а не формальної рівності (тобто фактичної рівності, а не юридичної). Тер­мін «спеціальні» означає, що певна категорія прав нада­ється національним, етнічним групам з метою захисту їх культури, віросповідання, мови тощо.

Права національних меншин є водночас правами лю­дини, адже тільки правовий режим, який гарантує осно­вні права (для всіх) і спеціальні права (національних ме­ншин), здатний створити справедливі умови для всіх груп, у тому числі й етнічних. Обидві групи прав важли­ві для розвитку національних меншин і не є антагоністи­чними: захист прав національних меншин не буде ефек­тивним у державі, яка не забезпечує прав людини, і навпаки, певний обсяг гарантування однієї групи прав є необхідною передумовою для реалізації іншої групи.

Етнонаціональна політика одночасно із забезпечен­ням прав національних меншин має забезпечити життє­діяльність титульної нації. Тому важливо, щоб ознаки української ідентичності відігравали функціональну роль самозбереження і відтворення українського етносу як ці­лісного організму, структуроутворюючої складової укра­їнського соціуму.

Невідкладними завданнями нашого часу є всебічне сприяння консолідаційним процесам у середовищі укра­їнської нації, перетворення її на суспільний етносоціаль-

ний організм в українському соціумі; вироблення і закрі­плення самобутнього стереотипу поведінки, світосприй­мання і світогляду, створення ефективної системи відтво­рення всіх рівнів суспільності — індивідуального, колек­тивного, етнічного, національного; подолання в розвитку українського суспільства комплексу меншовартості, вто­ринності. Не менш значущими є перетворення національ­ної самосвідомості на дійовий чинник державотворення, концентрацію національного «духу» в площині самороз­витку, самореалізації етносу, формування державницької волі народу, розбудову самої держави.

Державна етнонаціональна політика має стати важ­ливим чинником реалізації одного з головних завдань держави: сприяти кожному з неукраїнських народів за­йняти в процесі етнонаціонального пробудження те міс­це, яке б найбільше відповідало його об'єктивним потре­бам і одночасно зміцнювало б українську державність. Втілення такої політики має відбуватися через забезпе­чення національних прав, до яких належать:

1. Право на вільну національну самоідентифікацію.
Згідно з ним кожна людина має право вільно обирати на­
ціональну належність або ж визнавати себе особою без
національності. Національність громадян деяких держав
у державних документах не фіксується. Проте це не ви­
ключає можливості національних кадастрів (реєстрів), у
які на добровільній основі може бути внесена певна осо­
ба з правом вільного виключення з них. Подібні кадаст­
ри складають з метою статистичного обліку національ­
них потреб, для правозахисної діяльності.

2. Право народу (нації) на самовизначення. Всі наро­ди користуються ним відповідно до міжнародних пактів про права людини. Це означає, що кожна людина має право вільно забезпечувати свій політичний статус, еко­номічний, соціальний та культурний розвиток. В основі народу як суб'єкта самовизначення знаходиться, як пра­вило, кожний етнос, з яким ідентифікується певна тери­торія.

3. Право на національно-територіальну автономію. Ним користуються етноси, які з різних причин не мо­жуть створити свою державність, а також народи (субет­носи), що компактно мешкають за межами своїх держав­них утворень. Національно-територіальна автономія передбачає створення національних адміністративно-те­риторіальних одиниць з відповідними органами місцево­го самоврядування, які з урахуванням місцевих особли­востей у межах чинного законодавства розробляють і ре-

Громадянське суспільство і політичне життя

Етнонаціональна політика в Україні

алізують заходи щодо задоволення національних потреб населення. Нерідко право на національно-територіальну автономію піддається серйозній критиці, оскільки його реалізація містить потенційну загрозу цілісності держа­ви (особливо унітарної).

4. Право на культурно-національну автономію. її до­цільність очевидна в тих випадках, коли національність, що компактно мешкає, не становить більшості населення регіону й у містах. У такій ситуації свої національно-культурні потреби субетноси забезпечують через діяль­ність національних громад (національно-культурних то­вариств, центрів, асоціацій) або ж спеціально обраних ор­ганів культурного самоврядування.

5. Право на захист від дискримінації за національ­ною ознакою. Жодна людина не може бути обмежена в правах у зв'язку з її національною належністю. Як окре­ма людина, так і народ у разі дискримінаційних дій, ге­ноциду щодо них мають право на повну і всебічну реабі­літацію та ліквідацію наслідків цих дій.

Етнонаціональні виміри і механізм вдосконалення українського суспільства

Сучасний розвиток українського суспільства потребує нових підходів до організації суспільного життя, осмис­лення нової суті суспільства і національної політики з урахуванням регіонально-територіального виміру. Основ­ні принципи етнонаціопальної політики слід застосовува­тися з урахуванням суспільно-політичного, економічного та духовного розвитку суспільства, конкретних проблем етнічних груп у відповідних регіонах. А будь-яким діям має передувати аналіз соціально-економічної та етнопро-фесійної структури конкретного регіону, його найважли­віших характеристик щодо існуючих та потенційних ет­нокультурних проблем. Усе це може послужити суттєвою підставою для співпраці держави та національностей, на­ціонального відродження етносів і територій на загально­українському й регіональному рівнях.

Головна мета етнорегіональної політики — забезпе­чення реалізації національних потреб, конфесійних особ­ливостей різних спільнот, не ігноруючи загальнонаціо­нальних стратегічних інтересів держави. Йдеться про створення необхідних умов та механізмів регенерації на­ціонального життя народів, збереження та розвиток на­ціональних культур, мов, традицій, про їх духовну спів-

творчість. Регіони, будучи етнічно неоднорідними за складом населення, територіально відтворюють культуру різних національностей. Тому кожен з них повинен мати власну програму оптимізації міжетнічних відносин. У зв'язку з цим децентралізація має поєднуватися з силь­ним місцевим самоврядуванням. Розширення прав, мож­ливостей місцевих співтовариств може сприяти розв'я­занню багатьох проблем міжетнічних відносин, благотво­рно впливати на збереження традицій та своєрідності ет­нічних культур.

Гармонійна етнорегіональна політика дає змогу інсти­тутам влади, державним службам наблизитися до потреб, запитів та інтересів різних за культурою груп, що мешка­ють в одній державі. Вона має брати до уваги етнічні па­раметри соціально-професійної стратифікації суспільства, що особливо важливо у зв'язку з ринковими реформами, трансформацією державної власності. Не менш важливою є національно-територіальна специфіка ринкового госпо­дарства, що працює на горизонтальних зв'язках та врахо­вує сезонні особливості, професійні традиції, потреби на­селення, регіону.

Управління міжетнічними відносинами в політичній сфері — головна ланка в системі етнонаціональної політи­ки. Політичними регуляторами міжетнічних відносин є державний лад, принципи державної діяльності, політич­на система, система демократії загалом, конституційні та правові норми, політичні відносини. І якщо система суспі­льних відносин є об'єктивним регулятором міжетнічних відносин, то держава як політичний інститут. Безпосеред­ній орган управління етнонаціональними відносинами. Державний управлінський лад не може дискримінувати етнонаціональну сферу, нав'язувати їй принципи держав­ного життя, а повинен бути в системі цих відносин.

Ефективна етнонаціональна політика потребує і від­повідно інформаційно-аналітичного забезпечення, яке пе­редбачає: розробку соціального паспорта регіону; вивчен­ня соціальної, професійної, національної структури, де­мографічної ситуації та динаміки розвитку регіону; ана­ліз структури політичних сил, мети політики й поведін­ки національних груп, партій та рухів, дії національних еліт і адміністративних апаратів; вивчення політичних та економічних установок й поведінки основних груп на­ціональної, соціальної, політичної й адміністративної структур регіону; вивчення динаміки соціальної й полі­тичної обстановки в регіоні, факторів напруженості та

Громадянське суспільство і політичне життя

Етнонаціональна політика в Україні

безпеки; узгодження конфліктних альтернатив політич­ного й економічного розвитку регіонів.

Національне відродження передбачає: відновлення споконвічно притаманних українству духовно-моральних і культурно-мистецьких цінностей; гуманізацію і демок­ратизацію міжетнічних відносин, попередження етнона-ціональних конфліктів; збереження територіальної ціліс­ності, відмову від територіальних зазіхань, застосування сили в розв'язанні будь-яких спірних питань; етнічну, політичну консолідацію кожного етносу на ґрунті спіль­ності культурно-історичного минулого, національних цінностей та інтересів. При цьому недопустимими є будь-які протиставлення одного етносу іншим, прояви агреси­вності, національного егоїзму, національної зверхності тощо. Першорядної ваги набуває формування національ­ної (етнічної) свідомості, самобутніх культурних ціннос­тей всіх етносів, національно-патріотичного виховання.

Шлях, який обрала Україна, — це побудова такої дер­жави, яка дотримуватиметься принципу національних інтересів та національних пріоритетів у державному, а не в етнічному аспекті. Об'єднуючим чинником у процесі державотворення стала ідея України як вітчизни всіх громадян, що пов'язали свою долю з українською зем­лею. У сфері міжетнічних відносин Україна дотримуєть­ся принципу множинності — підтримки й розвитку етні­чної та культурної самобутності всіх національностей країни. Водночас одним із пріоритетів є зміцнення єдно­сті та солідарності українського суспільства, формування самосвідомості та патріотизму всіх громадян.

Від національного самопочуття українців залежить духовний розвиток усіх інших етнічних груп України, міжнаціональна злагода в суспільстві. Тому важливим є створення умов для їх етнокультурного розвитку. Це пи­тання регулюють і регламентують Конституція України, законодавчі акти, відповідні державні програми. Зважа­ючи на наслідки багатовікової політики денаціоналізації в багатьох регіонах України, окремі аспекти національно­го буття українського етносу потребують спеціальної дер­жавної підтримки. Забезпечуючи життєдіяльність україн­ців, держава покликана гарантувати рівні права усім гро­мадянам незалежно від їх національного походження, сприяти вільному розвитку їхніх культур і мов.

Українська держава виходить із того, що в поліетніч-ному суспільстві соціально-економічні та духовно-полі-

тичні перетворення повинні узгоджуватися з політикою у сфері міжнаціональних відносин, засадами якої є:

— конституційне гарантування рівних можливостей для участі громадян в усіх сферах суспільного життя не­залежно від їхньої національності;

— визнання національних прав особи невід'ємною ча­стиною прав людини та громадянина, її основних свобод;

— дотримання балансу загальнонаціональних, регіо­нальних та етнічних інтересів;

— забезпечення прав осіб, що належать до національ­них меншин, сприяння збереженню їхніх культури, мо­ви і традицій;

— відновлення прав депортованих етносів, не допус­каючи при цьому нових дискримінаційних утисків за на­ціонально-культурними ознаками;

— створення атмосфери взаєморозуміння,,та терпимо­сті, культурного діалогу між усіма етнічними групами, громадянами незалежно від статі, віри, національного походження, соціального стану та місця проживання;

— розвиток поліетнічного українського суспільства на засадах діалогу, мирного розв'язання конфліктів, від­мови від застосування сили, крім адекватних дій при за­грозі масового порушення прав людини та окремих етніч­них спільнот;

— використання існуючих та сприяння у створенні нових міжнародних механізмів захисту прав та свобод українців у зарубіжних країнах.

Реалізація цих принципів передбачає, що запрова­дження у дію одного із них не повинно призводити до по­рушення інших і потребує: створення відповідних закон­них (легітимних) механізмів, прийняття правових норм, які на практиці забезпечували б здійснення та втілення вищезгаданих принципів у життя; приєднання України до міжнародних угод, пактів, конвенцій ООН, ОБСЄ, Ра­ди Європи, що визначають права людини, права націо­нальних меншин; співробітництва з міжнародними орга­нізаціями та незалежними експертами щодо оцінки ситу­ації міжетнічних відносин в Україні.

Формуючи механізм забезпечення національних прав, Україна виходить з безумовної поваги до прав людини, її основних свобод, з визнання верховенства закону. Водно­час усі громадяни, незалежно від їх етнічної належності, повинні дотримуватися Конституції та законів України, оберігати її державну самостійність, територіальну ціліс­ність, поважати мову, культуру, традиції, звичаї, релі­гійну самобутність один одного.

Громадянське суспільство і політичне життя

Етнонаціональна політика в Україні

Поліетнічний склад населення України спонукає дер­жаву до пошуку відповідного механізму її функціону­вання, який упереджував би протистояння за етнічною, культурною чи мовною ознаками. Висока оцінка україн­цями внеску всіх етнічних груп країни в здобуття нею державної незалежності, поєднується з прагненням циві­лізованого співжиття з ними за принципами рівності, гуманізму і соціальної справедливості, рівної участі в розбудові Української держави. Водночас, як національ­на більшість, вони повинні усвідомлювати відповідаль­ність за всебічний розвиток національних меншин, стан міжнаціональних відносин. У процесі формування демо­кратичної, соціальної, правової держави актом гуманіз­му та історичної справедливості є відновлення прав кримських татар, болгар, вірмен, греків, німців, які за національною ознакою були примусово переселені з те­риторії України. Засуджуючи цю злочинну діяльність сталінізму, Українська держава докладає зусиль для їхньої правової, політичної, соціальної та культурної ре­абілітації. Визнано право осіб, яких було насильницьки виселено, та членів їхніх родин на повернення в місце­вості, де вони постійно проживали до депортації. Однак здійснення цього права не має порушувати права і за­конні інтереси громадян, які нині проживають у цих мі­сцевостях.

Загалом ця політика зорієнтована на забезпечення компактності проживання переселених народів з метою створення сприятливих умов для задоволення їхніх етні­чних, культурних та духовних потреб. Держава гарантує особам-репатріантам право на збереження та розвиток культурної спадщини, отримання освіти рідною мовою, що повинно сприяти всебічній та рівноправній участі громадян і їх об'єднань у консолідаційних процесах українського суспільства. Передусім це стосується відро­дження та розвитку кримсько-татарської, болгарської, вірменської, грецької, німецької та інших культур.

Повернення й облаштування депортованих осіб має і зовнішньополітичний аспект. Йдеться про залучення до участі у фінансуванні, матеріально-технічному забезпе­ченні процесу переселення (компенсації за проїзд, зали­шене житло, перевезення багажу, облаштування на ново­му місці, пенсійне забезпечення тощо) країн—учасниць СНД шляхом укладання відповідних двосторонніх угод. Одночасно вишукуються нові механізми залучення фінансової й матеріальної допомоги від державних, гро­мадських та благодійних організацій Німеччини, Туреч-

чини, Греції, Болгарії, вірменської діаспори, міжнарод­них організацій та фондів.

Державотворчість відкрила широкі можливості для співробітництва із українцями, які проживають за кор­доном, для їхньої участі в політичному, соціально-еконо­мічному й духовному розвитку країни. Політика Украї­ни щодо осіб українського походження, які є громадяна­ми інших держав і з точки зору міжнародного права роз­глядаються там як національна меншина, формується з урахуванням її зобов'язань перед світовим співтоварист­вом згідно з міжнародними стандартами в галузі прав людини, законодавством зарубіжних країн, а також вла­сним. До основоположних міжнародно-правових доку­ментів з цього питання належать: Статут ООН, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про грома­дянські та політичні права й факультативний протокол до нього, Декларація ООН про права осіб, які належать до національних, етнічних, культурних, релігійних і мо­вних меншин та інші документи.

Відповідно до принципів міжнародного співробітниц­тва в основі налагодження зв'язків будь-якої держави із родинною меншиною, що проживає в іншій країні, є, з одного боку, право цієї держави на захист родинної мен­шини, з іншого — право меншини на зв'язок з державою походження. Україна ратифікувала основні міжнародні документи, що містять норми захисту меншин. Дотриму­ючись міжнародних зобов'язань щодо забезпечення прав національних меншин у своїй державі, формуючи власну законодавчу базу в цій сфері, Україна прагне, щоб анало­гічно були захищені права зарубіжних українців у краї­нах їхнього громадянства. Водночас передбачається, що така діяльність не повинна перешкоджати процесам інте­грованості українців зарубіжжя в суспільства, де вони проживають, адаптації до місцевих культур, встановлен­ня атмосфери взаємоповаги та толерантності між усіма особами незалежно від етнічних, культурних, мовних та інших ознак у межах країни їхнього мешкання.

Діяльність України у формуванні міжнародно-право­вого механізму співробітництва із зарубіжними україн­цями передбачає:

— внесення до міжнародно-правових документів по­ложень про всебічну підтримку українців у країнах їх­нього розселення;

— сприяння реалізації заходів захисту та підтримки зарубіжних українців через посольства та консульські ус­танови;

Громадянське суспільство і політичне життя

Етнонаціональна політика в Україні

— укладання двосторонніх угод, розробка та реалі­зація двосторонніх програм забезпечення потреб націо­нальних меншин України та країн-партнерів;

— участь у міжнародних переговорах та консультаці­ях з метою поліпшення становища осіб, які належать до національних меншин;

— використання міжнародних механізмів, що дають змогу державам та окремим особам надсилати інформа­цію з питань дискримінації в міжнародні організації;

— звернення до міжнародних механізмів врегулюван­ня конфліктів, коли національні механізми правового за­хисту в державі проживання українців упереджені та по-літизовані;

— сприяння розвиткові безпосередніх зв'язків та
співпраці як державних, так і недержавних організацій з
представниками родинних меншин за кордоном;

— заохочення прикордонної співпраці.

Не менш важливим є створення необхідних умов для духовно-культурного взаємообміну із зарубіжними укра­їнцями, розширення його обсягів, участь державних, громадських організацій у здійсненні спільних програм, проведенні різноманітних заходів, взаємному обміні ду­ховними здобутками. Втілення цих засад у життя сприя­тиме створенню українських навчальних закладів, цент­рів української культури й мистецтва, забезпеченню по­треб в українських книгах, підручниках, періодиці.

Українська держава виходить з того, що правові про­цедури та політичні методи, що ґрунтуються на принци­пах і нормах міжнародного права, є надійними механіз­мами запобігання конфліктних ситуацій, ефективного здійснення її політики у сфері міжетнічних відносин. Своєчасне узгодження етнічних інтересів, задоволення культурних і духовних потреб осіб різних національнос­тей, сприяння вільному розвитку кожної етнічної групи та розкриттю її духовного потенціалу, перетворення ет­нічної багатоманітності на джерело позитивного взаємо­впливу та прогресу — важливі чинники консолідації українського суспільства.

Запитання. Завдання

1. Визначте основні політичні проблеми національного питання в сучасній Україні.

2. Сформулюйте пріоритетні напрями національної політики в Україні на сучасному етапі й на ближчу перспективу.

3. Якими є мета і завдання національної політики в Україні?

4. Який механізм управління національними відносинами і які шляхи його вдосконалення?

5. У чому полягає державний захист прав та інтересів національ­них меншин?

Поиск по сайту: