Політологія в системі суспільних наук

Політичне життя є об'єктом вивчення багатьох сус­пільних наук, позаяк у суспільстві кожна подія і кожен факт мають політичне забарвлення. Торкаючись інтересів людей, вони можуть бути відповідно інтерпретовані або мати політичні наслідки. З цієї точки зору суспільство в цілому є політичним. Як зауважив французький політо­лог Ж. Бюрдо, «реальність нейтральна, політичною ж є свідомість». Певна специфіка політики, а також і те, що

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Політологія як наука і навчальна дисципліна

всі види людської діяльності, усі суспільні явища пов'яза­ні з політикою, зумовлюють політичний аспект усіх суспі­льних наук. Водночас є науки, основне завдання яких — дослідження політичного життя. Провідною серед них є політологія.

Політологія (грец. politika — державні й суспільні справи і logos — слово, поняття, вчення) — наука, об'єктом якої є політика і її відно­сини з особистістю та суспільством.

Як відносно самостійна галузь знань вона сягає свої­ми витоками сивої давнини. її розвиток тісно пов'язаний з розвитком філософських знань. Оскільки політика була інтегрована в суспільне буття, філософія як універсальна наука супроводжувала людину все життя, здійснюючи пошук оптимального політичного ладу. Знання про полі­тику, які сформувала антична філософська думка, стали основою політичної філософії наступних епох, незважаю­чи на відмінність їх емпіричного матеріалу, особливості історичного часу, розмаїття суспільно-політичних тради­цій у різних країн та народів.

Нітрохи не модернізуючи античну думку, політична філософія сприйняла політику як суспільне явище, що і є сутністю, провідним началом спільного життя людей, організованого державою. Античні мислителі започатку­вали вивчення політичної мови і політичного ораторства (Платон), дослідили такі політичні, соціальні, моральні цінності, як свобода, право, справедливість, добро та ін. У новітні часи розвивались узагальнюючі, універсальні концепції політики і влади, які отримали політичне, гу­маністичне, фундаментально-соціологічне та економічне обґрунтування.

Розвиток соціально-орієнтованого філософського знан­ня триває дві з половиною тисячі років, однак ще на по­чатку XX ст. статус політичної філософії, як і політоло­гії, не був остаточно визначений. Упродовж XX століття поняття політичної філософії та політології цілком прижи­лися, а в 50—60-х роках настав «бум» політико-філософ-ських та політологічних досліджень. В останні десятиліття розширилися функції політичної філософії, сформувалися методи, структура філософського знання, окреслилося їхнє розмежування з наукою про політику.

Політична філософія разом з іншими філософськими дис­циплінами досліджує сутнісні засади політики в різноманіт­них виявах, її причини і наслідки, прагне їх виявити, усві­домити, пояснити. Філософія озброює політологію світогля-

дом, загальними методами пізнання и теорією мислення, ро­зумінням змісту і соціальної зумовленості політичних явищ, досліджує загальні закони історичного розвитку та форми їх реалізації у діяльності людей, вивчає суспільство як цілісну систему. Політична філософія і політологія черпають матері­ал з одного емпіричного джерела, але вивчають його різними засобами і на різних рівнях. Філософія, на відміну від полі­тичної науки, не звертається до практики безпосередньо. По­літичні явища й процеси з урахуванням їх місця і ролі як со­ціального цілого вивчає політологія.

У пізнанні політичного життя істотна роль належить політичній історії (вивчення і фіксація політичного жит­тя, особливостей його функціонування та розвитку в окре­мих країнах, з'ясування причинних зв'язків політичних явищ та ін.). Відомі французькі політологи Ж.-П. Кот і Ж. Муньє називають політичну теорію «кровною дочкою історії та права». Для розуміння сутності й функціональ­ного призначення політичних явищ, інститутів важливо знати історію світових політичних вчень, яка досліджує виникнення і розвиток теоретичних знань про політику, владу, державу, право, демократію, генезис політичних категорій, їхній вплив на політичне життя.

Особливого значення у вивченні політичного життя суспільства набуває політична економія. Дехто з учених вважає, що нова політична економія повинна стати осно­вою сучасного напряму в дослідженні політики. Це зага­лом спірне судження не позбавлене раціональної основи, оскільки без політичної економії не можна зрозуміти природи соціальних суб'єктів, громадянського суспільст­ва. До того ж розвиток різних форм власності, який веде до подальшої диференціації соціальних і політичних ін­тересів у суспільстві, істотно впливає на характер полі­тичної діяльності, формування наукових уявлень про неї.

Соціологія політики як суспільна наука вивчає соці­альні інститути, організації як засоби діяльності соціаль­них суб'єктів, а отже, закономірно, що політологія вико­ристовує результати й методи соціологічного пізнання, характеристики різних соціальних груп. Щодо питання про співвідношення політології та соціології політики іс­нують різні підходи. Деякі вчені розглядають соціологію політики як галузь науки на межі соціології та політоло­гії (С. Липсет, Р. Беспотис), вважаючи, що вона, на від­міну від політології, досліджує вплив суспільства на дер­жаву, суспільного ладу на політику. Інші (В. Іванов, В. Пазенок) вказують, що соціологія політики дає уяв-

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Політологія як наука і навчальна дисципліна

лення про те, як певні соціальні зрушення позначаються на функціонуванні політичної системи. Інші вчені, зо­крема Ж. Тощенко, ототожнюють політологію і соціоло­гію політики як найбільш загальні науки про політику.

У вивченні політичного життя суспільства важлива роль належить юридичній науці як системі знань про дер­жаву і право, про об'єктивні закономірності їх виникнен­ня і розвитку. Юридична наука розробила понятійний апарат, який активно використовує політологія (держа­ва, демократія, державна влада, право, законність, полі­тичний режим тощо).

Незважаючи на те, що науки про суспільство висвіт­люють різні аспекти політичного життя, демократичний суспільний розвиток виявив потребу в науці, яка б кри­тично осмислювала існуючі політичні системи, режими, механізми реалізації політичної влади, участь соціаль­них спільнот у політичному процесі, політичні ситуації тощо. За тоталітарного режиму, коли роль суспільних наук зводилася здебільшого до коментування і виправ­дання існуючих порядків, не було необхідності в розвит­ку політології. Істотним чинником активізації став вихід мільйонів людей на арену політичного життя, зростання взаємозалежності й суперечливості сучасного суспільст­ва, становлення молодих незалежних держав. За цих умов посилюється взаємодія політичних процесів і полі­тичних систем різних країн, що дає змогу бачити не тіль­ки їх відмінність, а й схожість.

Спільні зусилля спеціалістів у різних галузях сус­пільствознавства, політичних наук, публіцистики, про­фесійної журналістики і політиків-практиків покликані сформувати сучасне політичне знання. Як і всі інші га­лузі сучасного суспільствознавства, політологія має на меті виробити знання, які дадуть змогу орієнтуватися в навколишньому світі й завдяки цьому активно освоюва­ти, перетворювати його, передбачати й свідомо формува­ти політичну сутність суспільства, упорядковувати сто­сунки між людьми на засадах загальнолюдських цінніс­них орієнтацій.

Предмет політології

Щодо визначення предмета політології існують різні погляди. Деякі зарубіжні вчені визначають політологію як науку «про авторитетну, легітимізовану, консенсусну

владу», тобто владу, що має підтримку суспільства, сприймається ним як обов'язкова, хоч і спирається на примус. В американській енциклопедії політологію ви­значено як науку про характер і функції держави й уря­ду, через які держава здійснює владу. Вчені з пострадян­ських країн також по-різному визначають політологію: як науку про систему закономірних взаємозв'язків соці­альних суб'єктів з політичною владою, боротьбу за полі­тичну владу; як сутність, форми й методи політичного владарювання; політичну культуру тощо.

Деякі політологи предметом політології вважають вивчення політичних систем як сукупності владних інсти­тутів, а також політичної влади як основи функціонування й розвитку політичних систем. Так, російські політологи Ф. Бурлацький і Г. Шахназаров вважають, що в центрі уваги політології перебувають проблеми політичної влади, її природи і сутності, змісту та механізму здійснення.

Однак, на відміну від інших наук, що досліджують ці проблеми, політологія вивчає спосіб організації та здійс­нення влади. Такий підхід звужує предметне поле полі­тології. Адже політичні явища — це не лише система владних відносин та інститутів, а й динамічний, соціаль­но-конфліктний процес, у якому беруть участь і різнорі­дні соціальні спільноти, і не завжди формалізовані соці­альні угруповання, незалежно від того, чи є вони носія­ми легітимної влади. Політичні процеси охоплюють не лише діяльність політичних інститутів та органів влади, а й функціонування інших політичних сил та суб'єктів, що також впливають на характер політичного життя.

На думку російського політолога В. Мшвенієрадзе, пре­дметом політичної науки є вивчення об'єктивних законо­мірностей світового політичного процесу, політичних від­носин в окремих країнах і групах держав; відносини між класами, державами, націями, де головне завдання поля­гає в тому, щоб утримати, зберегти або завоювати владу; способи управління соціально-політичними процесами. Політична наука аналізує структуру державної влади, фун­кціонування політичних інститутів, їх відносини з полі­тичними ідеями і теоріями в різних політичних системах, політичну культуру, взаємозв'язок політики з економікою, з іншими формами суспільної свідомості та діяльності.

Останнім часом значного поширення набув системний підхід до визначення предметного поля політології. Згідно з ним її метою є дослідження тенденцій і законів структу­ри, функціонування та розвитку політичного життя соці-

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Політологія як наука і навчальна дисципліна

альних спільнот, залучення їх до діяльності з реалізації по­літичної влади та політичних інтересів (Ю. Шпак, Ж. То-щенко, В. Бабкін). Виходячи з цього, предметом політології, як раціонального відображення політики, є закономірності політичного життя в усіх його виявах: зміст, структура і функції, місце і роль політичної системи в його розвитку та функціонуванні, у здійсненні політичної влади.

Структура та функції політології

Структура політології як науки охоплює: а) загаль­ну політологію, що вивчає історію і теорію політики, ви­робляє загальні теоретичні й методологічні основи її пізнання; б) теорію політичних систем, механізмів функ­ціонування політичної влади, різних компонентів, які становлять політичну систему; теорію політичної свідомо­сті й поведінки. Невід'ємною частиною цієї науки є до­слідження загальних проблем світової політики, механіз­мів її функціонування.

Структура політології має свою внутрішню логіку й охоплює теоретичні та практичні основи: знання про зако­номірності функціонування й розвитку політичної діяль­ності в межах політичних відносин; знання про політичну систему як механізм організації та здійснення влади, про теорію міжнародної політики. На думку Ф. Бурлацького й Г. Шахназарова, структуру політології становлять: теорія політики і політичних систем, міжнародні відносини і сві­това політика, управління соціальними процесами, полі­тична ідеологія, історія політичних учень.

До спеціальних політичних наук відносять політичну географію, політичну психологію, політичну історію, по­літичну антропологію, політичну семантику, політичну етнографію та ін.

Власне політична наука і політологія як навчальна дисципліна мають суттєві відмінності. Політична наука охоплює всю сукупність знань з цього предмета, а навчальна дисципліна вивчає частину загальнотеоретич­ного й прикладного матеріалу: динаміку розвитку полі­тичного життя, взаємодію політичних інтересів, відносин і діяльності; розвиток політичних інститутів, норм, сві­домості та політичної культури; роль людини в політич­ному житті сучасного світу; роль і місце демократії в по­літичному житті суспільства як способу й умови діалогу,

гласного обговорення проблем, взаємного врахування су­перечливих інтересів, претензій і переконань суб'єктів політичного процесу.

Політологія виконує різноманітні функції.

Теоретико-пізнавальна функція. Передбачає вивчен­ня, систематизацію, тлумачення, аналіз, узагальнення й оцінку політичних явищ. Зрозуміло, що політологія — це взаємопов'язані теоретичні концепції, які спираються на пізнання закономірностей суспільного розвитку, незалеж­но від суб'єктивних намірів і бажань соціальних суб'єк­тів. Теоретичне пізнання дає змогу всебічно вивчити й оцінити досвід їхньої політичної діяльності, політичне мистецтво. Політологія покликана дати знання політич­них умов, засобів і форм розв'язання соціальних питань.

Методологічна функція. Охоплює способи, методи й принципи теоретичного дослідження політики і практич­ної реалізації надбаних знань.

Світоглядна функція. Зумовлює утвердження ціннос­тей, ідеалів, норм цивілізованої політичної поведінки, по­літичної культури соціальних суб'єктів, що сприяє дося­гненню певного консенсусу в суспільстві, оптимальному функціонуванню політичних інститутів. Вивчення політо­логії дає змогу зрозуміти, чиї інтереси представляють пе­вні партії, суспільні групи, їхні лідери та державні стру­ктури. Ця функція впливає на вміння оцінювати політич­ні події у зв'язку з конкретними історичними умовами.

Розробляючи політичні технології, політологія повин­на враховувати вищі цілі і цінності, які неможливо реалізувати в суспільній практиці у вигляді чергового «світлого майбутнього», певного «суперпроекту». Основне покликання системи цілей і цінностей полягає в гармоні­зації наявних у суспільстві суперечностей, консолідації інтересів усіх соціальних груп та політичних сил, в забез­печенні еволюційного розвитку суспільства.

Прогностична функція. Полягає в передбаченні шля­хів розвитку політичних процесів, різних варіантів полі­тичної поведінки. Це необхідно для вироблення механізму раціональної організації політичних процесів, урахування ресурсів політичної влади, особливо таких її компонентів і форм, як авторитет, контроль, вплив, примус тощо. У нинішніх умовах зростає роль прогнозування політичної поведінки соціальних суб'єктів у різних регіонах країни, наслідків здійснюваних політичних акцій. Процес прогно­зування спирається на пізнання об'єктивних законів сус­пільно-політичного розвитку, політичних інтересів, по-,

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Політологія як наука і навчальна дисципліна

треб, стимулів. При цьому беруться до уваги співвідно­шення політичних сил у суспільстві, їх взаємодія, стан по­літичної свідомості й культури, національні традиції.

Інтегруюча функція. Виявляється у сфері політичної свідомості й політичної поведінки. Важливим компонен­том у реалізації цієї функції є ідеологія, що охоплює по­літичні цінності, соціально-політичні ідеали, через які політична наука впливає на політичні процеси, сприяє розвитку політичної соціалізації, політичної культури, національної самосвідомості. Ця функція політології на­буває поширення в сучасному західному суспільстві.

Італійський політолог Д. Даол відзначає, що політо­логія не може уникнути оцінок — етичних та ідеологіч­них. Відмовляючись від аналізу цінностей політики і за­ймаючись самими фактами, наука втрачає головне: вона не може розв'язувати актуальні проблеми політики. Так званий нейтральний політичний підхід приречений на ін­телектуальне безсилля. На думку американських політо­логів Г. Алмонда, Д. Істона та Д. Річчі, сучасна політо­логія перебуває в ситуації гострої неблагополучності са­ме внаслідок ідеологічної нейтральності.

Прикладна функція. Передбачає вироблення практич­них рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації політичних знань, раціональної організації політичних процесів. Вона забезпечує вивчення ефективності полі­тичних рішень, стану суспільної думки, ставлення гро­мадськості до політичних структур, інститутів і норм. Орієнтована на безпосереднє вирішення проблем, пов'я­заних з формуванням знань про принципи й методи пра­ктичного регулювання політичних процесів і виконання конкретних завдань.

Політологія сприяє виробленню правильних орієнти­рів у бурхливих політичних потоках, досягненню розум­ного компромісу між загальнолюдськими, регіонально-національними, локально-груповими та особистими ін­тересами, запобіганню дезінтеграції суспільства. У цьому реалізується роль політології, яка надає політиці якостей науки і мистецтва.

У процесі становлення і розвитку української полі­тичної науки важливо не ізолювати її від світового полі­тичного знання, а розкривати її національний і загально-цивілізаційний зміст, не перетворювати Україну на нове «закрите суспільство». Самоізоляція згубна не лише для економіки, а й для розвитку культури і науки.

Методологія політології

Політологія, як і будь-яка наука, має загальні й спе­цифічні методи дослідження, прийоми, підходи. Зарубіж­на політологія застосовує нормативно-онтологічний і ем-пірико-аналітичний підходи до аналізу політичних явищ. Політика оголошується «сферою вибору, а не необхіднос­ті». Поряд із цим застосовуються психологічні та інститу-ційні підходи. Поширений біхевіористський метод, пов'я­заний з вивченням політичної поведінки особи і соціаль­них груп, перевіркою цих досліджень досвідом.

Важливим засобом у методологічному арсеналі політо­логії є діалектичний метод. Діалектика виходить з необхідності визнання впливу економічної сфери на полі­тичну. Для подолання вульгарно-матеріалістичного підхо­ду треба брати до уваги той факт, що економіка зумовлює політичні процеси лише в кінцевому підсумку й тільки в головних істотних аспектах. На зміст і функціонування політичних процесів великий вплив справляють різні со­ціальні чинники: історія, мораль, культура, співвідно­шення класових і національних сил тощо. Політика, у свою чергу, є активним і цілісним компонентом, що впли­ває на всі процеси суспільного розвитку. Політологія ви­ходить із цих методологічних положень при вивченні ди­намізму, стабільності політичних процесів і явищ.

Для пізнання політичних явищ застосовують закони і принципи діалектики. Політичні явища розглядають в єдності й боротьбі протилежностей, у постійному розвит­ку та оновленні, у співвідношенні етапів реформ і рево­люцій. Історичне тлумачення політичних явищ дає змо­гу зрозуміти логіку їх розвитку.

Істотне значення має методологічне дослідження супе­речностей як джерела й рушійної сили політичних проце­сів. Через взаємодію суперечливих політичних чинників реалізуються закони політичного життя, якому властиві різні протиріччя: між суб'єктами політичного життя, кла­сами, націями, соціальними групами, особами. Ці супе­речності визначають характер і спрямованість політичних процесів, структуру політичної системи, організацію та функціонування політичної влади. Значний вплив8& кон­кретні форми, процеси політичного життя мають протиріччя між різними елементами політичної системи, її інституційною і нормативною підсистемами, між полі­тичною практикою і політичними нормами, політичними

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Політологія як наука і навчальна дисципліна

інститутами і політичною культурою та свідомістю. Роз­межування основних і похідних суперечностей сприяє з'я­суванню тенденцій політичного розвитку. Досліджуючи політичні суперечності, конфлікти, важливо виявляти їх джерело, структуру, спрямованість, шляхи розв'язання.

Останнім часом поряд з діалектичним методом у політологічних дослідженнях набуває поширення синерге­тичний метод (грец. sinergetikos — спільний, узгоджено діючий). Синергетика, не будучи жорстко детермінованою сукупністю методологічних принципів та понять, ви­ходить не з однозначного, загальноприйнятого поняття політична система, а з притаманного їй набору власти­востей — взаємопроникнення, відкритості, самооргані­зації, випадковості, наявності асиметричних структур, нерегулярності зв'язків і функціональної нестабільності. Базуючись на ідеї нелінійності та застосування міждисци­плінарних досліджень, синергетичний метод передбачає багатоваріантність, альтернативність вибору шляхів суспільно-політичного розвитку.

У вивченні політичних процесів застосовують такі ос­новні методологічні принципи: об'єктивність, історизм і соціальний підхід.

Принцип об'єктивності. Орієнтує на вивчення об'єк­тивних закономірностей, які визначають процеси полі­тичного розвитку. Кожне явище розглядають як багато­гранне й суперечливе. При цьому вивчають всю систему чинників — позитивних і негативних. Об'єктивність політичних знань передбачає, щб процес їх здобуття від­повідає реальній дійсності, незалежним від людини зако­нам пізнання. Об'єктивність наукових висновків базуєть­ся на доказовості наукових фактів.

Принцип історизму. Передбачає розгляд фактів і по­літичних явищ у конкретно-історичних обставинах, у взаємозв'язку та взаємозумовленості, з урахуванням роз­становки та політичної орієнтації соціальних, національ­них груп, верств, громадських організацій. Оцінюючи політичні системи, важливо брати до уваги генезис, зміст їх компонентів, еволюцію і тенденції розвитку.

Принцип соціального підходу. Застосовується для по­долання вульгарного соціологізму, міфологізації політич­ної реальності, протиставлення загальнолюдських, націо­нальних і класових ідеалів та цінностей. Соціальний під­хід має особливо важливе значення, коли оцінюють про­грами, реальну політичну діяльність партій, лідерів, їх роль у політичному розвитку суспільства. При цьому бе-

руть до уваги характер соціальних і класових інтересів, співвідношення соціально-класових сил у політичній бо­ротьбі. Соціальний аналіз дає змогу зіставити класові ін­тереси із загальнолюдськими, оцінити вплив класових сил і партій на розвиток політичних процесів, їх відповідність інтересам народу й світового співтовариства в цілому.

Істотне значення для дослідження політичних явищ має проблема взаємозв'язку емпіричного й теоретично­го. Політична практика тісно пов'язана з політичною на­укою, є джерелом політичного знання, його рушійною силою і критерієм істинності наукових положень. Вона дає науці фактичний матеріал, який підлягає теоретич­ному узагальненню. Кінцевою метою політичної науки є не здобуття знань, а їхнє практичне застосування і вплив на політичні процеси. Політична діяльність зумовлюєть­ся не тільки волею, інтуїцією, досвідом, а й широким на­уковим осмисленням проблем політичного буття. На від­міну від інших видів соціальної діяльності, вона має гли­боко усвідомлений характер. Політична наука не відо­кремлює матеріальну, практичну й духовно-теоретичну діяльності, вона розглядає їх у нерозривній єдності. По­літичні відносини реалізуються і втілюються у конкрет­ній політичній діяльності людей. Тому вивчення полі­тичного життя в динаміці дає змогу з'ясувати цілі, спо­соби, засоби, результати і якості основних елементів політичної діяльності. При цьому важливе методологіч­не значення має положення про суб'єктивність мети й об'єктивність її змісту, передбачення можливих побіч­них наслідків політичної діяльності. Практичний підхід орієнтує дослідника не тільки на вивчення змісту полі­тичних процесів, а й на особистісні, соціально-психоло­гічні, моральні компоненти політичного буття. Діяльніс-ний підхід у дослідженні соціального життя в останні роки поширився в соціально-філософській і частково по­літичній науці. Але політологія поки що його мало вико­ристовує, хоча й має справу з найдинамічнішою сферою суспільного життя.

У політологічних дослідженнях істотне значення ма­ють системний підхід і структурно-функціональний ана­ліз. Змістом системного підходу є філософські уявлення про цілісність об'єктивного світу, співвідношення цілого і частин, про взаємодію системи із середовищем, загаль­ні закономірності функціонування й розвитку систем; про структурованість кожного системного об'єкта, актив­ний характер діяльності суб'єктів соціально-політичних

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Політологія як наука і навчальна дисципліна

систем. Під час системного аналізу визначають елементи досліджуваних явищ (політичні інститути й норми, структурні підрозділи держави тощо), специфіку їх зміс­ту та функціонального призначення. На цій основі вста­новлюють системні зв'язки між елементами, які виража­ють властиві об'єкту єдність і цілісність. Так, при аналі­зі політичної системи визначають різні функціональні зв'язки, координацію, взаємодію, субординацію її еле­ментів. При цьому політичні явища розглядають як скла­дні, відособлені феномени, що мають свій склад і струк­туру, виконують певну функцію в загальній системі.

Системний підхід виступає істотним моментом діа­лектичного методу пізнання. Він дає змогу глибше пізна­ти суть політичних явищ, повніше розкрити й усвідоми­ти роль та функції компонентів системи. Важливого методологічного значення набуває характеристика систе­ми як органічної сукупності елементів, а не їх простої суми. Усвідомлення взаємозв'язків у системах, взаємоза­лежності її компонентів сприяє розумінню тенденцій по­літичного розвитку, динамізму політичних процесів, на­цілює на виділення основної ланки в ланцюзі політичних явищ. Системний підхід дає змогу розкрити основу, сис­темну якість, завдяки яким усю суперечливу різноманіт­ність політичних сил можна зрозуміти як єдине ціле. Ме­тодологічна роль системного підходу значно зростає, ко­ли він поєднується з принципом історичного аналізу явищ і виступає як системно-історичний підхід.

Однак у працях деяких західних політологів суспіль­ні системи розглядаються як статичні, якісно незмінні. Дж. Тернет зазначає, що в таких теоріях йдеться про су­спільство, в якому немає історичного розвитку. Таке ба­чення суспільства є недосконалим, позаяк не передбачає існування в ньому таких явищ, як відхилення, конфлік­ти й зміни.

Розуміння динамічності політичного життя, бачення не тільки механізму функціонування, а й механізму роз­витку досягаються з допомогою системно-історичного підходу. Реалізація його передбачає виділення певних типів політичного життя, політичних систем, що виника­ють у процесі історичного розвитку людського суспільст­ва. Надзвичайно важливе значення має й питання про ос­нови наукових типологій. Такою основою є соціально-класова структура, а в кінцевому підсумку — характер економічних відносин суспільства. Цей підхід дає змогу не лише пізнати закономірності й особливості розвитку

різних типів політичного життя і політичних систем, а й глибше розглянути їх історичний взаємозв'язок і, навпа­ки, за формальною відмінністю розкрити сутнісну подіб­ність політичних систем.

Важливим є застосування порівняльного методу в по­літології. Донедавна в основному застосовували тільки метод протиставлення з метою показати наукову неспро­можність та методологічну хибність концепцій західних політологів. На Заході спостерігалось аналогічне ставлен­ня до нашої політичної науки. «Якщо в нас епітет «бу­ржуазна» щодо слова «наука» означав, що це зовсім не наука, а суцільна магія або навіть шарлатанство, то на «тому боці» такий самий зміст укладався в поняття «марксистське», — зазначає Г. Шахназаров.

Однак монопольне панування одного погляду, одного підходу ніколи не стимулювало розвиток науки, майже завжди вироджувалося в догматичне спрощенство і по­верховість. Порівняльний аналіз сприяє усвідомленню проблем цілісного, взаємопов'язаного й суперечливого світу, орієнтує на пошук не лише відмінностей, а й спіль­них рис. Він застосовується до таких функцій політичних систем різних суспільств, як збереження стабільності й цілісності, мобілізація і розподіл ресурсів, розв'язання конфліктів, захист державної незалежності, задоволення сподівань і вимог громадян.

Актуальна проблема в політології — пошук і викори­стання показників для порівняння різних політичних систем. Наприклад, при порівнянні ступенів розвитку де­мократії в різних країнах таким показником може бути реальна політична активність громадян у політичних процесах. Цікавим є вибір критеріїв порівняльного ана­лізу політичних партій: інтереси класу чи верстви, які виражає партія; ідейно-теоретичні цінності та настанови партії, функції політичного керівництва; добір і просу­вання лідерів на політичні державні пости; контроль за їхньою діяльністю, вироблення і реалізація курсів внут­рішньої та зовнішньої політики своїх держав та участь у цих процесах.

До спеціальних методів дослідження в політології на­лежить група методів, що ґрунтуються на різних варіан­тах дослідження структури, функцій політичних проце­сів та інститутів — методи, запозичені політологією з ін­ших наук. Широко використовують методи емпіричних соціальних досліджень, соціальної психології, статисти­ки, моделювання. Об'єктом цих досліджень є функціону-

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Політологія як наука і навчальна дисципліна

вання політичних інститутів, дії політичних суб'єктів, динаміка громадської думки. Вивчають стиль діяльності учасників політичних процесів, ефективність політичних рішень, рівень політичної свідомості й культури різних груп населення. При цьому використовують аналіз стати­стичних даних, зміст політичних рішень, усні методи (інтерв'ювання), письмові опитування (анкетування), безпосереднє спостереження за досліджуваним об'єктом, соціально-політичний експеримент. Політологія концеп­туально забезпечує розробку та застосування спеціальних методів дослідження, теоретично зорієнтовує, збагачую­чись і розвиваючись завдяки здобутій інформації. При­кладні функції політології розширюють, застосовуючи спеціальні методи.

Отже, в сучасній світовій політичній науці виокрем­люють загальні функції політики, які виступають у ци­вілізованому суспільстві на перше місце (підтримка сус­пільного порядку, гарантії свободи й гідності громадян, уникнення конфліктів, забезпечення соціальної злагоди). Це зумовлює мету й завдання політичної освіти як скла­дової формування політичної свідомості та культури гро­мадян, їх ціннісних орієнтацій та настанов. Політична освіта спрямована на надання політиці гуманістичного характеру, стримання виявів у політичній діяльності его-центричності, нетерпимості, ідеологізації, раціоналізму. Розв'язанню цих завдань і покликана сприяти сучасна політична наука.

3. Прогностична функція політології та її значення.

4. Завдання політології як науки та навчальної дисципліни в полі­тичному розвитку сучасної України.

Література

Актуальные проблемы современной зарубежной политической науки. — М., 1992.

Бебик В. М. Базові засади політології. — К., 2000.

Бутенко А. П., Миронов А. В. Сравнительная политология. — М., 1998.

Гаджиев К. С. Введение в политологию. — М., 2000.

Голосов Г. В. Сравнительная политология. — Новосибирск, 1995.

Дегтярев А. А. Предмет и структура политической науки // Вестник МГУ. Сер. Политические науки. — 1996. — № 4.

Краснов Б. И. Политология как наука и учебная дисциплина // Социаль­но-политический журнал. — 1995. — № 1.

Методика преподавания политологии в высшей школе // Вопросы об­щественных наук: Межведомств, науч. сб. — Вып. 91. — К., 1992.

Політологічний енциклопедичний словник. — К., 1997.

Політологія у схемах, таблицях, визначеннях. — К., 1999.

Рогачев С. Я. Предмет политологии и ее место в системе социальных наук // Государство и право. —1993. — № 5.

Рудич Ф. М. Політологія. — К., 2000.

Хекер Е. Що є політична теорія // Політологічні читання. — 1993. — № 1.

Запитання. Завдання

1. Розкрийте актуальність політології як науки і навчальної дисци­пліни про політику.

2. Назвіть основні поняття, категорії і методи політології.

3. Проаналізуйте зв'язок політології з тими науками, які ви вивча­єте у своєму вузі.

4. Що ви розумієте під політичною просвітою населення? Назвіть найважливіші складові й завдання цього процесу.

5. Проілюструйте прикладами зв'язок політології з життям. Як ви уяв­ляєте застосування політологічних знань у своїй практичній діяльності?

Теми рефератів

1. Предмет політології: характерні особливості та структурні елементи.

2. Політологія в системі соціально-гуманітарних наук.

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогоден

Політика як соціальне явище

1.2. Політика

як соціальне явище

Об'єктом дослідження політології є політика — яви­ще надзвичайно складне. її соціальний, гуманістичний, культурний, ідеологічний зміст багатоманітний і різ­ноплановий, як і її окремі форми. Незмінність структур­них характеристик політики супроводжується непо­вторністю її конкретних виявів у процесі розвитку люд­ської цивілізації. Як засіб організації й регулювання суспільного життя, політика не має собі рівних і, напе­вне, збереже своє значення в майбутньому. За демокра­тизації, гуманізації та індивідуалізації суспільного життя основним завданням політики має стати підви­щення її ефективності й відповідальності.

Сутність, структура й функції політики

Походження поняття «політика» здебільшого пов'я­зують із назвою однойменної праці давньогрецького мис­лителя Аристотеля, в якій він розглядав основи організа­ції та діяльності держави, політичної влади.

Як відносно самостійна сфера суспільного життя, по­літика виникла водночас із соціальною, етнічною та релі­гійною диференціацією суспільства. Покликали її до жит-

тя ускладнення механізмів матеріального виробництва, культурний прогрес, зростання соціальної мобільності суспільства. Внаслідок цих об'єктивних процесів виокре­милися групи людей з підвищеною конфліктністю, непри­миренністю. А механізми обміну й розподілу в сфері сус­пільного виробництва, догмати й ідеали релігійної віри, звичаї, традиції та інші регулятори людських відносин виявилися неспроможними ефективно усувати супереч­ності, що перманентно виникали в суспільстві. Постала нагальна потреба в соціальній силі, здатній забезпечити реалізацію особистих, групових, суспільних інтересів, регулювання відносин між людьми для збереження ціліс­ності суспільства. Тому політика заявила про себе як мис­тецтво суспільного існування, необхідний чинник збере­ження цілісності диференційованого суспільства.

«Політика» є одним з найбільш неоднозначних тер­мінів. Це виявляється насамперед у повсякденному жит­ті, коли політикою називають будь-яку цілеспрямовану діяльність: мистецтво управління суспільством, громад­ську активність, сферу задоволення амбіційних і корис­толюбних прагнень людей тощо.

Неоднозначність побутових уявлень про політику по­в'язана зі складністю й багатогранністю її виявів. Саме тому побутують різні наукові тлумачення, в яких політи­ка постає як одна зі сфер життєдіяльності суспільства; система певних суспільних відносин, взаємодія класів, націй, держав між собою і з владою; сукупність дій, за­ходів, установ, за допомогою яких узгоджуються ін­тереси різних верств населення; прагнення здобуття і ви­користання державної влади, цілеспрямованого впливу на неї; участь у справах держави, у визначенні форм, за­вдань, змісту її діяльності; наміри, мета і способи дій правлячої еліти та її оточення; прояви хитрощів, обере­жності, таємничості, ухилянь, обачності.

Перелічені варіанти інтерпретації політики не вичер­пують багатоманітності її визначень, а лише відобража­ють найважливіші з них. Узагальнюючи вищезазначені іпостасі політики, можна запропонувати її наступне ви­значення.

Політика — одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспіль­ства, взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації влади задля здійснення своїх суспільно значущих ін­тересів і потреб, вироблення обов'язкових для всього суспільства рішень.

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Політика як соціальне явище

Функціонування політики розмежовують за різними критеріями:

— за сферами суспільного життя (економічна, соці­альна, культурна, національна, військова тощо);

— за орієнтацією (внутрішня, зовнішня);

— за масштабами (міжнародна, світова, локальна, ре­гіональна);

— за носіями й суб'єктами (політика держави, партії, руху, особи);

— за терміном дії, (коротко-, середньо-, довгострокова).
Політика має складну структуру. Найчастіше вио­
кремлюють у ній три головні елементи:

1. Політичні відносини та політична діяльність (ві­дображають стійкий характер взаємодії суспільних груп між собою та з інститутами влади).

2. Політична свідомість (свідчить про принципову залежність політичного життя від свідомого ставлення людей до своїх владно значущих інтересів).

3. Політична організація (характеризує роль інститу­тів публічної влади як центрів управління й регулюван­ня суспільних процесів). Охоплює такі елементи: сукуп­ність органів законодавчої, виконавчої й судової гілок влади; партійні та громадсько-політичні інститути; групи тиску; громадські організації та рухи тощо.

У світовій політичній науці на позначення різних ас­пектів політики використовують три самостійні англо­мовні терміни:

— «polity» — форма політики, тобто її організаційна структура, інститути, які надають їй стійкості, стабіль­ності й здатності регулювати політичну поведінку людей (держава, партії, групи інтересів, закони, політичні та правові норми);

— «policy» — зміст політики, втілений у її цілях і цінностях, у проблемах, які вона вирішує, в мотивах і механізмах винесення політичних рішень;

— «politics» — політичний процес, який відображає складний, багатосуб'єктний і конфліктний характер по­літичної діяльності, відносин різних соціальних груп, ор­ганізацій та індивідів.

У політології виокремлюють (здебільшого на загаль­нодержавному рівні) такі функції політики:

— задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства;

— раціоналізація конфліктів і протиріч, спрямування їх у русло цивілізованого діалогу громадян і держави;

— примус в інтересах окремих верств населення або суспільства загалом;

— інтеграція різних верств населення шляхом підпо­рядкування їхніх інтересів інтересам усього суспільства;

— соціалізація особистості (залучення її до складного світу суспільних відносин);

— забезпечення послідовності та інноваційності (онов-люваності) соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої людини.

Функції політики засвідчують її всеосяжний харак­тер, неперервний вплив на суспільство й неперехідне зна­чення для врегулювання суспільних відносин. Політика тісно пов'язана з різними сферами суспільного життя: економікою, мораллю, правом, релігією, культурою, еко­логією тощо.

Відносини між політикою та економікою, як дово­дять теоретичні розробки західних та вітчизняних полі­тологів, слід розглядати не в розрізі залежності політи­ки від економіки (марксистський підхід), а з огляду на їхню взаємозалежність і взаємопов'язаність. Так, досвід колишнього СРСР та інших соціалістичних країн свід­чить, що централізація влади призводить до посилення авторитарних, навіть тоталітарних тенденцій, які галь­мують економічний розвиток, деформують економічну систему. І навпаки, в розвинених країнах децентраліза­ція влади ініціює плюралістичну демократію, яка від­криває простір для економічної ініціативи, сприяє еко­номічному зростанню. Суть економічної політики в демо­кратичних державах полягає в підтриманні адекватного її можливостям економічного розвитку, орієнтованого на забезпечення зайнятості населення; в застосуванні гнуч­кої системи оподаткування; у використанні ефективних важелів стимулювання виробництва (кредитування та ін­вестиції).

У тісних відносинах перебуває політика із суспільною мораллю. Трагічні сторінки вітчизняної історії XX ст. свідчать: якщо політика нехтує загальнолюдськими цінно­стями на користь класових, групових, корпоративних ін­тересів, тоді різко деформується суспільна мораль. За ста-лінщини, наприклад, нормою вважали доноси, зраду дру­зів і родичів, зневажання людської гідності. Поєднання політики із загальнолюдською мораллю, характерне для демократичних країн, досягається консенсусом, компромі­сами, цивілізованим ставленням до опозиції, заперечен­ням фанатичної жертовності. Політика є специфічним до-

зо

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Політика як соціальне явище

повненням до суспільної моралі, яка з огляду на різні чин­ники неспроможна вичерпно забезпечити регулятивну функцію. А позаяк головні суспільно значущі функції по­літики і моралі збігаються, то політика, як і мораль, по­винна захищати спільне благо й соціальну справедливість, хоча це їй далеко не завжди вдається.

Взаємозалежність політики і права має суперечливу природу. З одного боку, право може бути використаним проти політичних опонентів, стати знаряддям антидемо­кратичної політики. З іншого — саме право визначає ме­жі й можливості діяльності як опозиції, так і правлячих кіл, забезпечує стабільність політичного режиму. Право­ва політика за демократичних умов — це діяльність, спрямована на вдосконалення права й забезпечення його дотримання громадянами, організаціями й установами. У правовій політиці виявляється залежність права від су­спільного розвитку, реалізуються законотворчі можли­вості. За допомогою нових законів, особливо в період ці­леспрямованого реформування суспільства, політика зда­тна кардинально змінювати суспільні відносини й задію-вати нові форми суспільної організації.

Взаємозв'язок політики та релігії простежується в ді­яльності громадських об'єднань, політичних партій, про­грами яких містять релігійні ідеї або віровчення. Остан­нім часом зближення політичних і релігійних позицій, особливо в поліконфесійних суспільствах, до яких нале­жить і Україна, відбувається довкола ідеї екуменізму — єднання зусиль усіх конфесій для досягнення соціальних суспільних і політичних цілей, спрямованих на консолі­дацію й забезпечення добробуту суспільства.

Конструктивна участь церкви в суспільно-політичних процесах передбачає: поширення в суспільстві ідеалів справедливості, гуманізму, терпимості до інакомисля­чих; активізацію діяльності служителів церкви в держа­вотворчих процесах; формування духовно-культурних за­питів людини; утвердження в суспільстві милосердя, вза­ємодопомоги, добродійництва.

Поширення політичних цінностей у суспільстві пов'я­зане з утвердженням демократичних стандартів політич­ної культури як невід'ємної частини загальної культури суспільства. Вона формується і виявляє себе в процесі по­літичного життя, охоплюючи культуру політичної пове­дінки індивідів та соціальних спільнот, функціонування політичних інститутів і всього політичного життя в сус­пільстві.

Невід'ємним спрямуванням діяльності будь-якої дер­жави є культурна політика, покликана задовольняти культурні потреби широких мас населення, сприяти • культурному прогресу шляхом цілеспрямованого роз­витку науки, освіти, літератури, мистецтва, засобів масо­вої інформації.

Важливого значення в сучасних умовах набуває еко­логічна політика — система заходів, здійснюваних дер­жавою з метою збереження довкілля й захисту природи. Екологічна політика ґрунтується на природоохоронному законодавстві, рівень якого значною мірою визначає її ефективність. Важливим напрямом екологічної політики є пошук і впровадження нових природозберігаючих тех­нологій. Для України серйозними проблемами є фінансу­вання природоохоронних заходів, відшкодування заподі­яних громадянам збитків тощо. Розв'язання цих та ін­ших проблем потребує політичних рішень на державному рівні. Водночас екологічна проблема постає в сучасному світі як наднаціональна внаслідок недбалих або неправо­мірних дій сусідів, які призводять до порушення еколо­гічного балансу. Відстоюючи необхідність подолання політичними засобами національно-державного егоїзму, сучасний німецький політичний діяч Оскар Лафонтен за­уважує: «Шкода, завдана природі, не хоче рахуватися ні з якими кордонами. Радіоактивна хмара Чорнобиля си­лою вітру розносила небезпеку по всьому світу. Стара іс­тина, що ріки течуть вниз, за нових умов, коли хімічна промисловість все більше насичує воду рік високотоксич­ними важкими металами, набула нового сенсу для тлума­чення принципу національно-державного суверенітету».

Отже, всі сфери суспільного життя не тільки активно впливають на політику, а є об'єктами свідомого політич­ного керівництва й управління. За сучасних умов суспі­льно-політичного розвитку, коли людство винайшло по­тужні демократичні регулятори політичних відносин і політичної діяльності, політика покликана бути засобом регулювання економічних, соціальних і духовних відно­син, орієнтувати розвиток суспільства на мінімальну конфліктність й максимальну життєздатність суспільних процесів.

Сучасною політичною наукою та всією громадсько-по­літичною думкою сформовано чіткі засади демократичної політики:

— оптимальне поєднання класового й загальнолюд­ського, універсального й національного;

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Політика як соціальне явище

— гуманістична спрямованість, подолання технокра­тизму, насильства, злочинності;

— демократизм і моральність у здійсненні політики;

— громадянськість і патріотизм.

Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі основні чинники:

— конкретно історичні умови розвитку соціуму, гео-політичні умови й географічне розташування держави;

— рівень участі чи відчуження населення щодо влади й державно-суспільних справ;

— спрямованість національної ментальності, рівень
розвитку політичної та правової свідомості;

— етнонаціональний і демографічний чинники суспі­льного розвитку;

— відповідність політичних ідеалів і завдань історич­ній традиції, політичним цінностям певного суспільства, а також принципам гуманізму й соціальної справедливості;

— реальна міжнародна ситуація і ставлення до дер­жави світової громадськості.

Перехід до чесної та гуманної політики є складним і тривалим процесом, тісно пов'язаним із корінними змі­нами у свідомості мас. Особливо це стосується тих країн, які перебувають на стадії переходу від тоталітаризму до демократії, від закритих до відкритих суспільств.

Політика й сучасний розвиток українського суспільства

На рубежі XX—XXI ст. українська держава й україн­ське суспільство переживають стадію внутрішньої боро­тьби застарілого з новим. Ускладнює ситуацію те, що Україна, тривалий час перебуваючи різними своїми зем­лями у складі сусідніх імперських держав, а останні де­сятиліття будучи регіоном тоталітарної радянської імпе­рії, опинилася перед необхідністю творення сутнісних ознак держави, формування нової моделі суспільного розвитку, основні характеристики якої — економічний і політичний плюралізм, громадянське суспільство, права і свободи особистості.

Найпомітніші зрушення сталися на терені державо­творення. За кілька років незалежності Україна створи­ла основні атрибути держави, конституювалася як «суве­ренна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Значно зріс рівень політичної свободи грома-

дян. Почалося становлення реальної багатопартійності, розвивається вільне підприємництво. Але через різні об'єктивні та суб'єктивні причини руйнівні процеси в окремих сферах суспільного життя (насамперед в еконо­міці) переважали над конструктивними.

Загалом соціально-політичне становище в Україні ха­рактеризують як відносно спокійне, зі збереженням знач­ного рівня соціальної та політичної напруженості. Серед політичних причин такого становища — нерозвинутість політичних та організаційних структур, відсутність впливових, авторитетних політичних партій; низький рі­вень політичної культури суб'єктів політики; довготрива­ле нежиттєздатне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської вла­ди; невизначеність принципів відносин між законодав­чою, виконавчою та судовою гілками влади; низький рі­вень концептуального обґрунтування ідеї державності України та вкорінення її у свідомості населення.

Зі становленням державності в Україні виникли пе­редумови динамічного розвитку суспільства, самореаліза-ції людини, але проблематичним є створення належних умов для такої реалізації. Саме їх покликана створювати політика, поступово інтегруючи політичні відносини в соціальні, спираючись на ґрунтовні наукові досягнення. Оновлення українського суспільства потребує оновлення політичної свідомості, формування нової політичної — демократичної за характером — культури, що передба­чає: заповнення політико-культурного вакууму в свідо­мості людей; перехід від класових, національних, корпо­ративних цінностей до загальнолюдських; зростання ролі особистості; створення людині можливостей для ре­алізації своїх здібностей.

На рубежі третього тисячоліття Україна опинилася в силовому полі масштабних цивілізаційних змін, які охо­плюють два суттєвих процеси:

1. Процес демократизації — впровадження демокра­тичних начал та відповідна перебудова держави й суспі­льства. Демократизація в політичному сенсі розглядаєть­ся як поетапний процес подолання авторитаризму, вста­новлення і розвиток демократії.

Суспільно-політичній практиці відомі різні моделі пе­реходу від авторитаризму до демократії. В Україні, за твердженням політологів, простежується «транзитний» варіант демократизації, за якого існує кілька можливих напрямів її втілення: ліберальний, популістський, номен­клатурний, націоналістичний, а також їхні поєднання. 2

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Політика як соціальне явище

2. Процес набуття Україною ознак постіндустріаль-ного (інформаційного) суспільства, якому властиве поряд із суспільно-політичним культурно-ціннісне забарвлення. Помітніше його риси виявляються в розвинутих західних суспільствах, деякі з них простежуються і в Україні, яка активно намагається інтегруватися в Європу.

У процес демократизації Україна включилася на по­чатку 90-х років XX ст., коли демократизація в загаль-ноцивілізаційному сенсі переживала пік фази експансії. Цій фазі властиві ринкова економіка, інтеграція в гло­бальну систему капіталістичного поділу праці, прагнення соціумів максимально реалізувати свої можливості в бо­ротьбі за гідність людини.

Зовнішній універсалізм демократизації породив ілю­зорні уявлення, що запровадження ліберально-демократи­чних цінностей є легкою справою. Найхарактернішим їх виявом стала концепція американського професора Френ-сіса Фукуями, сформульована 1992 р. в книзі «Кінець іс­торії і остання людина», в якій він визначає демократич­ний капіталізм як безальтернативну модель політичної та економічної організації розвинутих країн Заходу та ідеал для суспільств, які прагнуть максимально реалізувати свої можливості.

В останні роки XX ст., за висновками вчених, процес демократизації переходить від фази експансії до фази консолідації. І якщо у фазі експансії домінують загальні риси розвитку, то фаза консолідації виявляє неповторно-специфічні особливості реакцій конкретних соціумів на демократичний виклик. Тому перед Україною постала проблема відповідності вітчизняних суспільно-політич­них перетворень основним вимогам консолідаційної фази сучасної демократичної хвилі.

У цьому розумінні десятилітній досвід демократизації українського суспільства, досвід інших перехідних су­спільств виявляє характерні ознаки функціонування де­мократи в суспільствах, які переходять від тоталітари-таризму до суспільної та індивідуальної свободи:

1. Утвердження ринкових відносин не детерміноване певним політичним режимом. Натомість вільні ринкові відносини за певних умов здатні створювати перепони для ефективної реалізації плюралістичної демократії, спричиняти послаблення або заперечення демократичних принципів, норм і процедур.

2. Утвердження демократичних інститутів і форм по­літичної самоорганізації суспільства в державі більшою

мірою залежить від свідомості народу, його готовності ре­алізувати основні принципи ринку, політичної демокра­тії, ніж від перенесення західних стандартів і цінностей демократичного розвитку.

3. Українська ментальність відторгує як однобічно ін­дивідуалістичну, так і колективістську форми організації суспільно-політичного життя, визнає органічним спів­існування їх там, де кожна з них може принести найбіль­шу користь людині, сприятиме динамічному безкризово-му розвитку.

4. В осмисленні демократичного реформування сус­пільства демократія постає тотожною лібералізму. Але її не можна вважати результатом практичного втілення постулатів лише однієї з ідеологічних течій. Вона є полі­тичним синтезом консерватизму, соціал-демократизму, марксизму та інших течій. Орієнтація на ліберально-ін­дивідуалістичні цінності зводить демократію до однобіч­ності, оскільки народ, за висловом російського політоло­га К. Гаджієва, — не арифметична сума індивідів, а ор­ганічна сукупність соціокультурних, етнічних, конфесій­них та інших спільнот, які творять розвинутий соціум.

5. Під час переходу українського суспільства від фа­зи експансії до фази консолідації демократії важливо враховувати:

— можливі негативні наслідки й «відкати» суспільст­
ва назад внаслідок запровадження нелегітимізованих ма­
совою свідомістю проектів і моделей політичних реформ;

— страх населення перед інноваціями та груповий
егоїзм, пов'язаний з небажанням певних кіл поступатися
груповими, особистими інтересами;

— конфліктно-кризовий характер розвитку суспільства
внаслідок цілеспрямованих соціально-економічних змін.

У процесі демократизації українського суспільства, впровадження елементів ринкової економіки сформовано засади конкурентної політичної системи; відбулася інсти-туціоналізація механізмів державної влади; прийнято Конституцію, яка забезпечила можливість консенсусу по­літичних сил, усього суспільства з принципових питань.

На зламі XX—XXI ст. політична консолідація демок­ратії в Україні окреслила такі завдання: адаптація суспі­льства до нового політичного механізму; забезпечення взаємної лояльності влади й опозиції; легітимація прав­лячого режиму масовою свідомістю, подолання розриву між владою і народом; забезпечення ефективності функ­ціонування державного управління.

36 Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Утвердження в Україні елементів постіндустріалізму передбачає:

— гнучке реагування на нові цивілізаційні процеси,
домінуючими серед яких є децентралізація, гуманізація,
демократизація, інформатизація, індивідуалізація, що по­
требує розвитку інформаційних можливостей та постмате-
ріальних цінностей суспільства;

— врахування того, що в постіндустріальних суспіль­ствах політика перетворюється на різновид підприємни­цтва, де провокуються події, конфлікти, створюються штучні іміджі лідерів, набуває самодостатнього характеру реклама;

— подолання етики антропоцентризму з його ставлен­ням до навколишнього світу як до сфери самоутвердження в ньому людини-хазяїна, формування екологічного су­спільства, заснованого на впровадженні природозберігаю-чих технологій;

— розширення сфери індивідуальної свободи людини, можливостей вільного вибору варіантів самореалізації;

— поступову переорієнтацію суспільства до гуманіс­тичного обмеження політики, що передбачає: розвиток ін­дивідуально-орієнтованої освіти, особистої компетентності на всіх рівнях; пріоритет духовного начала перед мате­ріальним; розвиток самодіяльності громадян та їх об'єд­нань, формування громадської думки; постійну увагу до молодіжного середовища як визначального чинника люд­ського життя в майбутньому.

Потреби модернізації українського суспільства в кон­тексті сучасних цивілізаційних змін потребують посилен­ня уваги до інтересів і потреб конкретної особистості, за­для якої і повинні здійснюватися будь-які реформи.

Запитання. Завдання

1. Дайте тлумачення поняттям «світ політики», «політична сфера суспільного життя».

2. Віднайдіть у наукових словниках пояснення терміна «політика», порівняйте їх і визначте наріжні поняття, пов'язані з цим феноменом.

3. Яка структура політики? Охарактеризуйте її основні елементи та порівняйте за змістом.

4. Назвіть основні різновиди політики.

5. Які функції виконує політика в суспільстві? Які з функцій політи­ки є слаборозвинутими в сучасному українському суспільстві?

6. Чи можна політику розглядати як «чисту справу»? Сформулюйте основні критерії моральної політики з огляду на політичний розвиток сучасної України.

Політика як соціальне явище

Теми рефератів

1. Принципи політичної діяльності володаря в концепції Н. Макіавеллі.

2. Наукові й побутові уявлення про політику: характерні ознаки й відмінності.

3. Політика і мораль.

4. Основні напрями розвитку екологічної політики в Україні.

Література

Бурдье П. Социология политики. — М., 1993.

Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избранные произве­дения. — М., 1990.

Ильин В. В. О природе политики // Вестник МГУ. Сер. Политические науки. — 1995. — № 2.

Лафонтен О. Общество будущего. Политика реформ в изменившемся ми­ре. — М., 1990.

Лузан А. О. Політика і суспільство // Політологічні читання. —1993. — № 1.

Михальченко М. І., Банг X. X. Взаємодія політики і економіки в умовах прискореної трансформації суспільств як предмет соціально-філософського дослідження. — К., 1999.

Панарин А. С. Философия политики. — М., 1994.

Пойченко А. М. Політика: теорія і технологія діяльності — К., 1994.

Пригожий А. И. Что есть политика? (Политологические тезисы) // Общест­венные науки и современность. — 1996. — № 5.

Рікер П. Навколо політики. — К., 1995.

Рогачев С. Я. Предмет политологии и ее место в системе социальных наук // Государство и право. — 1993. — № 5.

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Виникнення та еволюція світової політичної думки

1.3. Виникнення та еволюція світової політичної думки

Проблема зародження й еволюції політичних знань охоплює різноманітні форми теоретичного пізнання природи, суспільства, сутності влади, держави, полі­тичної системи, явищ політичного процесу. Складність і мінливість сучасного політичного буття потребує вду­мливого застосування виробленого й осмисленого людст­вом сукупного досвіду, всієї духовної культури, створеної багатьма поколіннями мислителів. Ці політичні знання належать не тільки минулому, вони є надбанням сучас­них і майбутніх політичних процесів, політичних ідей, політичної культури. Без політологічного концептуаль­ного доробку наших пращурів, з якого постійно живилась і живиться політична наука кінця II і початку III ти­сячоліття, неможливе глибоке усвідомлення особливос­тей сучасного політичного розвитку.

Суспільно-політичні уявлення Давнього світу

Політологія сягає своїм корінням у найдавніші часи — у IV—III тис. до н. е., коли розпочався процес переростан­ня первісних суспільств у рабовласницькі державні утво­рення, а мислителі стали замислюватися над методами і

засобами здобуття, збереження і зміцнення державної влади, над походженням і значенням права, держави, а згодом і політики в житті суспільства. Ранні уявлення протягом 2,5—3 тис. років подолали шлях від міфологіч­них до раціонально-логічних форм світорозуміння, з ча­сом набули ознак теоретичного знання і, збагачені ідея­ми Конфуція, Мо Цзи, Лао Цзи, Платона, Шан Яна, Ка-утільї, Аристотеля, Цицерона та інших мислителів, пере­творилися на політичну науку.

Політичні погляди давніх єгиптян, вавилонян, євреїв, ассирійців, мідіян, шумерів, персів, індусів, китайців, греків, римлян та інших народів відображали спочатку міфологічні уявлення про правду, справедливість, місце людини у світі, про божественне походження владних стосунків, про космос, упорядкований богами, про земні порядки, які повинні відповідати небесним настановам.

Єгиптяни вважали, що ключ до проблем функціону­вання державної влади, справедливості, правосуддя пере­буває в руках богині істини і порядку Маат. З часом з'яв­ляється розуміння природно-божественного походження справедливості, якій повинні відповідати дії суддів-жер-ців та звичаї, закони, адміністративні рішення, інші пра­вила поведінки. Творцем світу і всього живого на Землі, верховним царем і батьком інших богів вважали бога сонця, бога-фараона Ра. Він владарював над богами і лю­дьми багато тисячоліть. Потім він передав царювання своїм нащадкам, теж богам — Осірісу, Ісіді, Сету, Гору та іншим. Від них пішло понад 340 фараонів-людей. У такий спосіб пропагувалося божественне походження державної влади, виправдовувалася східна деспотія, під­порядкованість «нижчих вищим».

Суспільство уявлялось єгиптянам як піраміда, верхівка якої — боги і фараони, підніжжя — народ. Між ними — жерці, знать, чиновники. Водночас єгипетські мислителі закликали не зловживати владою, приборкувати корисли­ві прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких тощо.

Шумерська ранньополітична думка, як і єгипетська, вбачала джерело влади у верховному божестві, яке разом з підлеглими богами визначає земні справи і людські долі. Це зафіксовано в написах на глиняних табличках про ре­форми Уруінімгіни (XXIV ст. до н. е.), піснях і переказах про Гільгамеша (XXIII ст. до н. е.), Шумерських законах (XXI ст.), законах Білалами — правителя Ешнунни (XX ст. до. н. е.), Царських списках (XX—XIX ст.до н. є.) тощо.

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Виникнення та еволюція світової політичної думки

З уявленнями давніх вавилонян пов'язана одна з най­цінніших пам'яток східної політико-правової думки — Закони Хаммурапі (1792—1750 до н. е.). З 282 статей цього кодексу збереглося 247, в яких зафіксовано праг­нення до втілення вічної справедливості, до подолання зла і беззаконня. Право розглядалось не як сакральна (священна), а світська сутність.

У XIII—X ст. до н. е. у давній Палестині виникло Ізра­їльсько-іудейське царство. Зусиллями іудейських пророків Мойсея, Ісуса Навіна, Ісайї, Ієремії, Ізекіїля, Осії, Іоїля, Амоса, Авдія тоді було створено Старий Заповіт — більшу частину Біблії — одну з найцінніших книг в історії людства. Ветхозавітні пророки започаткували ідею походжен­ня держави як волі Божої. А сформульовані в Біблії За­кони, тобто Десять Заповідей і вчення, передані Богом через пророка людям, суворо регламентували весь побут та поведінку віруючих.

Поиск по сайту: