Література. Алескеров Ф.,Ортешук П.Выборы

Алескеров Ф., Ортешук П. Выборы. Голосование. Партии. — М., 1995.

Амелин В. Н., Устименко С. В. Технология избирательной кампании. — М., 1993.

Бебик В. М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, прак­тика. — К., 2000.

Бебик В. М. Як стати популярним, перемогти на виборах і утриматись на політичному Олімпі (соціопсихологія і технологія політичної боротьби). — К., 1993.

Выдрин Д. Очерки практической политологии. — К., 1991.

Зимичев А. Психология политической борьбы. — К., 1992.

Имидж лидера. Психологическое пособие. — М., 1994.

Пойченко А. М. Політика: теорія і технологи діяльності. — К., 1996.

Почепцов Г. Имиджмейкер. — К., 1995.

Технология и организация выборных кампаний: Зарубежный и отечест­венный опыт. — М., 1993.

Прикладна політологія

Політичний менеджмент

6.4. Політичний менеджмент

Політичний менеджмент як наука й мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку відіграє над­звичайно важливу роль, сприяючи виробленню рекоменда­цій для політичного керівництва, реалізації управлін­ських рішень, проектуванню нових типів мислення, життєдіяльності соціальної організації. У своїх цінніс­них установках політичний менеджмент спирається на конструктивність, компетентність, професіона­лізм, гуманізм і здоровий прагматизм.

Поняття і функції політичного менеджменту

Поняття «менеджмент» (англ. management — керу­вання, управління) означає сукупність принципів, форм, методів, прийомів і засобів управління матеріальними і людськими ресурсами. Цей процес здійснюють певні гру­пи людей, які відповідно до законодавства та усталених у суспільстві норм поведінки реалізують владні функції щодо державної, комунальної, корпоративної власності.

Усе, що стосується менеджменту на виробництві (на рівні фундаментальних принципів управління), застосо­вують і в політичній діяльності. Недарма талановиті ме­неджери виробництва часто стають відомими політиками та державними діячами.

Політичний менеджмент — система управління політичними про­цесами; наука і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвит­ку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення реалізації в політичній практиці.

Політичний менеджмент охоплює систему управління політичною сферою суспільства на основі використання форм, методів і технологій правового менеджменту та по­літичного маркетингу. Він передбачає безпосередній роз­гляд, ухвалення та втілення в життя політичних рішень. Цю функцію покладено на спеціалізовану групу людей (політична, правляча еліта), яка домагається необхідної поведінки людей — членів суспільства — за допомогою правових норм, умовлянь і маніпулювання. Ці види со-ціотехніки управління називають ще інструментами ре­гулювання впливу на людей.

За порушення суб'єктом або об'єктом політики право­вих норм (законів, постанов, указів та інших норматив­них актів), керівна група вдається до санкцій: звільнення з роботи, заборона на професії, обмеження певних прав (поїздки за кордон, публікування своїх праць тощо), обст­рукція в засобах масової інформації, судове та адміністра­тивне переслідування. Крім санкцій, керівна група вико­ристовує і засоби заохочення: доступ до матеріальних благ і послуг, популяризація в засобах масової інформації та ін. Такі види впливу на громадськість часто застосовують для розколу суспільних груп, які не поділяють доміную­чих норм поведінки, моральних цінностей, оцінок суспі­льно-політичної ситуації.

Вплив на суб'єкти та об'єкти політики за допомогою умовлянь здійснюють тоді, коли намагаються їх переко­нати в необхідності певного політичного вибору. Техніка умовлянь передбачає залучення раціональної та нераціо­нальної аргументації, використання статистичних даних, фактів, прагматичних аргументів, результатів соціологі­чних і соціопсихологічних досліджень. Під час нераціо­нальної аргументації покладаються не на істинність аргу­ментів, а на особистісні якості людей, котрі поділяють аналогічні думки, на авторитети, думки більшості грома­дян тощо. Використовують і техніку формування емоцій­ного компоненту, коли звертаються до стереотипів, на­ціональних інтересів, висміювання, залякування та ін.

Маніпулювання суспільною свідомістю використову­ють за потреби вплинути на суб'єкти, об'єкти політики,

Прикладна політологія

впливових кіл. Засоби маніпулювання поділяють на мов­ні та немовні. Мовні передбачають використання певних штампів, термінів, ідеологічних і політичних кліше то­що. До немовних належать маніпулювання інформацією: блокування «невигідної» інформації, затримання її або викладення в сприятливому для себе контексті. Найчас­тіше використовують фрагментарність інформації, що унеможливлює оцінку певної події в повному обсязі, об'єктивно. Це пасивний варіант маніпуляції. До актив­них належить насаджування стереотипів, «правильних» норм і цінностей.

У політичній сфері виокремлюють менеджмент вибор­чої кампанії, діяльності правлячої (або урядової) команди й менеджмент окремої політичної кампанії з рекламуван­ня певних цінностей, доктрин, програм тощо. А процес управління розглядають на різних рівнях управлінської ієрархії: загальнодержавному, регіональному, місцевому, галузевому та ін.

Функціонування команди

і менеджмент виборчої кампанії

Процес організації й проведення виборчої кампанії потребує, крім усього іншого, добре зорганізованої ко­манди професіоналів у галузі політичних технологій, по­літології, соціології, соціальної психології та менеджмен­ту, покликаної займатися матеріально-фінансовим забез­печенням кампанії, організаційними, політико-ідеологіч-ними та багатьма іншими питаннями.

За розподілом функцій у команді виокремлюють тих, хто готує матеріали для кандидата і хто займається пото­чними організаційними проблемами. Це дає змогу канди­датові зосередитися на стратегічних питаннях.

Загалом найближче оточення кандидата за кількістю має не перевищувати семи-дев'яти осіб. Хоча, звичайно, дехто може ефективно керувати й більшою кількістю лю­дей одночасно. В ідеалі команда кандидата має бути своє­рідним прототипом майбутньої урядової команди (якщо це президентські вибори). Хоча на практиці не завжди так буває.

Патронажну частину команди, як правило, склада­ють один-два менеджери, радники з економіки, внутріпо­літичних питань, проблем зовнішньої політики, прес-се-кретар і фахівець з іміджу. Апаратна частина, яку очо-

Політичний менеджмент 491

лює головний менеджер, впроваджує в життя стратегічні й тактичні задуми її інтелектуального центру команди, вирі­шує конкретні питання політичного рекламування тощо.

Офіційною частиною команди кандидата після його реєстрації є довірені особи, які мають юридичні повнова­ження представляти кандидата у відносинах з виборчими комісіями, органами влади та засобами масової інформа­ції. Українське законодавство 1994 р. дозволяло кандида­тові в президенти мати до ЗО довірених осіб, кандидатові в мери та губернатори (голови відповідних рад народних депутатів) — до 10, кандидатові в депутати парламенту — до 5, а кандидатові до місцевих органів влади — до 3 до­вірених осіб.

Функціонально команда кандидата має мати такі структурні підрозділи (розглянемо на прикладі передви­борного штабу 42-го Президента США Б. Клінтона): гру­пи політичного аналізу, преси, планування, поширення матеріалів, підготовки статей і виступів, роботи зі штата­ми, організації масових заходів, служба редагування вже підготовлених виступів і заяв (у складі психологів, прав-ників, мовників та інших спеціалістів), а також «бригада швидкого реагування» (її завданням є організація відгу­ків на події, заяви та дії конкурентів).

Під час організації виборів бажано утворити нефор­мальні групи підтримки:

— група прихильників у складі популярних представ­ників творчої та наукової інтелігенції може діяти як «фігура ретранслятора»;

— група організаційно-методичного та наукового забез­печення у складі психологів, спеціалістів з політичного менеджменту й маркетингу, засобів масової інформації, художників і поліграфістів, прихильників; покликана роз­робляти необхідні матеріали, рекомендації та зразки наоч­ної агітації;

— група швидкого реагування — оперативно вивчає
громадську думку з метою дослідження динаміки рей­
тингу популярності кандидата, окремих положень його
програмних настанов та особливостей формування полі­
тичного іміджу.

До початку передвиборчої кампанії слід мати об'єктив­ну інформацію для аналізу політичної ситуації в країні, виборчому окрузі:

— історичні та географічні особливості округу;

— соціально-демографічна характеристика округу;

— соціально-економічна структура, стан її розвитку,

Прикладна політологія

Політичний менеджмент

проблеми та перспективи розвитку промисловості, сіль­ського господарства, сфери послуг та ін.;

— транспортна мережа;

— діяльність політичних партій, громадських органі­зацій, груп тиску, неформальних структур;

— карта округу з межами виборчих дільниць, кварта­лів, вулиць з кількістю виборців;

— політичні традиції голосування виборців на по­
передніх виборах, референдумах, опитуваннях громадсь­
кої думки;

— наявність впливових осіб (неформальних лідерів);

— найвпливовіші засоби масової інформації, їх адре­си, телефони;

— досьє на конкурентів.

Основні положення стратегії виборчої кампанії базу­ються на результатах аналізу політичної ситуації. Якщо перший стратегічний крок (вибір округу) здійснено, слід вдатися до таких процедур:

— порівняти сильні й слабкі сторони кандидата і йо­го опонентів з урахуванням політичної ситуації в окрузі та країні загалом;

— проаналізувати демографічну, історичну, географі­чну, економічну, соціальну ситуацію у виборчому окрузі;

— визначити принципово важливі питання для ви­борців певного округу і сформулювати у своїй програмі відповіді на них;

— сформулювати основні принципи виборчої кампа­нії та засоби їх реалізації (стратегію й тактику організа­ції виборів).

При виробленні програми кандидата слід врахувати:

— програма має містити відповіді на найактуальніші для виборців проблеми;

— структура її може бути довільною, але здебільшого в ній має бути до дев'яти змістових блоків;

— виробляючи програму, спочатку до неї вносять
«все, що треба», а потім відкидають «все, що можна»;

— виклад і поліграфічне відтворення програми мають
урахувати рівень загальної, політичної та психологічної
культури виборців.

На цьому етапі бажано передбачити, якими слабкими місцями можуть скористатися конкуренти, намагаючись створити негативний імідж програмі та кандидатові. Вод­ночас слід передбачати ймовірні тенденції розвитку ін­тересів, політичної культури виборців.

Стратегія виборчої кампанії здебільшого базується на таких елементах:

— декларування причетності до певної політичної
партії, передвиборчого блоку, владної структури, полі­
тичного лідера тощо;

— створення міжособистісних контрастів кандидатів;

— створення ідеологічного контрасту кандидатів;

— ставка на базову проблему;

— формування позитивного іміджу кандидата;

— створення негативного іміджу конкурентів;

— утворення передвиборчих коаліцій;

— ставка на владні структури;

— ставка на суспільно-політичні структури;

— ставка на засоби масової інформації;

— деморалізація конкурентів.

Якщо стратегія кампанії покликана дати відповідь на запитання «що треба робити?», то тактична частина пла­ну має дати відповідь на запитання «як?» і «коли?».

Реалізація тактичних аспектів виборчої кампанії по­в'язана з розв'язанням таких проблем:

— добір і організація роботи «апаратної» команди;

— складання графіка роботи кандидата (виступи пе­ред виборцями, записи промов на телебаченні, радіо, зу­стрічі з впливовими людьми тощо.);

— стеження за діями конкурентів й організація про­тидії;

— підготовка та організація виступів кандидата в ЗМІ (тексти, зовнішність, форми подачі матеріалів);

— створення рекламної друкованої, відеопродукції;

— організація проблем матеріально-фінансового, тран­спортного забезпечення кампанії;

— налагодження контактів з громадськістю, суспіль­
но-політичними структурами та впливовими людьми в
окрузі.

Усі ці питання мають вирішуватися одночасно конк­ретними виконавцями з команди кандидата.

У політично, інформаційно розвинених країнах існує можливість використовувати під час виборчих кампаній найсучасніші технології політичної комунікації. До них належать кабельне телебачення, відеотехнології, відео-продукція, телеконференції, «свідчення» відомих людей про кандидата, репортажі про його діяльність тощо.

Прикладна політологія

Менеджмент правлячої команди

Ефективність соціального управління залежить від інформаційно-управлінської моделі, технології прийнят­тя рішень, соціально-психологічних ролей учасників правлячої команди, розподілу функцій в її апараті тощо. Поняття «правляча команда» охоплює апарат управлін­ського органу — від адміністрації президента до суб'єкта господарювання. У демократичній державі не менш важ­ливими є спілкування уряду з громадськістю, ЗМІ («паб-лік рілейшнз»).

На діяльність правлячої команди впливають різнома­нітні організаційно-технологічні, інформаційні та соціо-психологічні чинники.

Організація роботи урядової структури передбачає формування інформаційних потоків, спрямованих до центру прийняття рішень. Дбаючи про повноту і вичерп­ність інформації, слід передбачити систему фільтрування несуттєвих відомостей.

Інформаційна система виконує такі функції:

— попереджувальну (відстеження тривожних для со­ціально-політичної системи подій;

— освітню (фіксація фактів разом з коментарями фа­хівців);

— прогнозну (передбачення можливих явищ, проце­сів, ймовірні форми впливу на них).

Керівництво роботою владних структур (адміністрація президента, уряд, міністерства, відомства тощо) передба­чає формування структури управління, налагодження ін­формаційних потоків, відпрацьовування моделі та проце­дур прийняття політичних, економічних та інших рішень.

Процес ухвалення політичного, урядового, іншого рі­шення передбачає такі етапи:

— збір, опрацювання та інтерпретація інформації;

— виокремлення альтернативних проектів рішень;

— вибір на основі ухвалених процедур остаточного варіанта з наявних альтернатив;

— реалізацію на практиці прийнятого рішення;

— контроль за виконанням рішення;

— коригування (у разі потреби) рішення.

На думку соціопсихологів (А. Джордж), існують три основні моделі прийняття рішень: формальна, змагальна та колегіальна.

Формальна модель ґрунтується на чіткій ієрархії сис­теми комунікації та процедур проходження інформації.

Політичний менеджмент 495

Змагальна модель передбачає альтернативні інформацій­ні потоки і відповідні проекти рішень. Вона відкрита для будь-яких альтернатив, незалежно від адресатів і каналів її надходження. Колегіальна модель потребує колектив­ної праці в пошуках найоптимальнішого проекту рішень. Колегіальні команди формуються незалежно від соціаль­ного статусу, належності до організаційних структур працівників апарату. У змагальній моделі зберігається певна ієрархія, хоча інколи санкціонується надходження альтернатив із середньої ланки до центру прийняття рі­шень без погодження з чиновниками вищого рівня.

Політичний досвід свідчить, що передвиборча коман­да не завжди стає правлячою. І не лише тому, що, ви­гравши вибори, президент, враховуючи політичні реалії, сформує уряд не тільки із своїх прибічників. Щоб залу­чити на свій бік не лише більшість тих, хто проголосував за нього, а й більшість членів суспільства (це не тотожні поняття за будь-якої виборчої процедури), він нерідко за­лучає до правлячого кабінету представників інших полі­тичних сил, звичайно, за їхньої готовності підкорятися командній стратегії.

Під час створення правлячої команди (центру ухва­лення управлінських рішень) беруть до уваги внутрішні (що випливають з передвиборчих угод з політичними си­лами) та зовнішні (пов'язані з намаганнями розширення соціальної бази підтримки) аспекти, користуючись при цьому професійними, політичними та психологічними критеріями. Відтак постає питання про співвідношення у складі команди політичних і кар'єрних чиновників (апа­ратників), щодо якого універсальної формули не існує. А на конкретну конфігурацію конкретної команди вплива­ють суспільно-політична ситуація, окремі соціальні групи та їхні лідери.

На ефективність роботи кабінету особливо впливають психологічні чинники, які реалізуються через міжособи-стісні стосунки членів команди. Відсутність порозумін­ня, нездорова морально-психологічна атмосфера може спаралізувати роботу навіть високопрофесійної, політич­но збалансованої команди. Насамперед варто проаналізу­вати розподіл соціопсихологічних ролей у команді, по­турбуватися в разі його незбалансованості про корекцію міжособистісних стосунків у ній.

Будь-який керівний колектив передбачає рольовий розподіл: голова, секретар, генератор ідей, аналітик, ор­ганізатор, інформатор, психолог.

Прикладна політологія

Політичний менеджмент

Голова формулює стратегію, визначає завдання кабі­нету, пріоритети діяльності, розподіляє обов'язки між членами команди, психологічно мобілізує їх на реаліза­цію генеральної лінії. Секретар організовує практичне втілення стратегічної лінії команди, контролює дотри­мання дисципліни виконання планів, об'єднує ідеї в один закінчений проект і домагається його реалізації. Генера­тор ідей, маючи найвищий рівень інтелекту і найрозви­ненішу фантазію, є постачальником ідей, пропозицій, проектів рішень. Аналітик оцінює альтернативи, аналі­зує проекти рішень. Організатор раціоналізує виконав­чий процес, доводить його до завершення. Нерідко разом із секретарем здійснює контрольні функції. Інформатор є постачальником нових ідей, цікавих фактів завдяки ви­соким комунікативним здібностям і розгалуженим між-особистісним контактам. Психолог гармонізує міжособи-стісні стосунки, цементує команду на емоційній основі, вгамовує пристрасті та підтримує ініціативу.

Знання й аналіз сильних і слабких рис кожного чле­на кабінету з урахуванням їх функціональних обов'язків і соціопсихологічних ролей дає змогу оптимально вико­ристовувати потенціал кожного щодо забезпечення ефек­тивної роботи кабінету.

Розглянутий розподіл ролей є умовним. Окремі особи часто поєднують рольові функції в найрізноманітніших їх співвідношеннях. Єдине, надмірна кількість у коман­ді «голів» і «генераторів ідей» може призвести до без­плідних дискусій і розколу.

Демократичне суспільство передбачає зростання ролі й впливу масової свідомості на центри прийняття рі­шень. А масова свідомість членів суспільства відповідно формується під впливом інформації урядових структур про їхню діяльність.

У роботі з мас-медіа органи влади повинні дотримува­тися таких правил:

— інформувати, орієнтуючись на громадськість;

— подавати новини в доступній формі;

— найважливіші новини повідомляти на початку зу­стрічі з пресою;

— не сперечатися з журналістами;

— давати (по можливості) прямі відповіді на прямі запитання;

— казати правду, навіть якщо це важко зробити;

— за неможливості відповісти, чесно зізнатися в цьо­му, пообіцявши зробити це іншим разом;

— не збирати на зустріч журналістів за відсутності ін­формаційного приводу;

— мати «домашні заготовки» щодо запитань і відпо­відей на них;

— виробити стандарти спілкування з представниками ЗМІ;

— вести постійний моніторинг повідомлень ЗМІ з ак­туальних питань;

— завжди на завершення розмови акцентувати на
ключовій проблемі розмови, позаяк останнє запам'ятову­
ється найкраще.

А головне — не випустити ситуацію з-під контролю, діяти впевнено, переконливо.

Запитання. Завдання

1. Розкрийте особливості менеджменту в різних сферах людської діяльності.

2. Визначте межі допустимих дій у створенні негативного іміджу суперника під час виборчої кампанії.

3. Що таке маніпулювання суспільною свідомістю і як воно вияв­ляється у політичній сфері?

4. Сформулюйте основні вимоги до організації роботи правлячої команди.

Поиск по сайту: