Література. Андреев С. С.Политические системы и политическая организация // Со­циально-политический журнал

Андреев С. С. Политические системы и политическая организация // Со­циально-политический журнал. — 1992. — № 1.

Гавриленко І. Політична система суспільства // Політологічні читання. — 1993. — № 1.

Анохин М. Г. Политические системы: адаптация, динамика, устойчивость. — М., 1996.

Белов Г. А. Политическая система // Кентавр. — 1995. — №2.

Белов Г. А. Функция политической системы // Кентавр. — 1995. — №3.

Марченко М. Н. Механизмы адаптации политической системы современ­ного Запада // Советское государство и право. — 1991.—№ 11.

Политическая система и ее роль в жизни общества // Социально-полити­ческий журнал. — 1992. — № 8.

Сікора І. Проблема легітимності політичної системи і державності в пере­хідних суспільствах // Політологічні читання. — 1992. — № 1.

Фарукшин М. X. Политическая система общества // Социально-полити­ческие науки. — 1991. — № 5.

Чиркин В. Е. Глобальные модели политической системы современного об­щества: индикаторы эффективности // Государство и право. — 1992. — № 5.

Шабров О. Ф. Политическая система: демократия и управление общест­вом // Государство и право. — 1994. — № 5.

Якушик В. М. Політична система і політичний режим // Політична думка. — 1993. — № 1.

3.3. Політична система України

Політична система тісно пов'язана із середовищем, у якому вона функціонує і розвивається, що зумовлює спосо­би реалізації влади, сукупність прийомів, засобів і методів її здійснення. Україна, як й інші постсоціалістичні краї­ни, перебуває на етапі трансформації своєї суспільно-полі­тичної системи. Йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільно-політичного устрою до демокра­тичної, соціальної, правової держави, а в майбутньому — до високорозвиненого громадянського суспільства.

Проблема становлення політичної системи України

Україна подолала початковий етап перехідного періо­ду — проголошення незалежності й набуття атрибутів державності — і перейшла до етапу розвитку демократи­чних процесів, політичного та економічного облаштуван­ня, обравши демократичний тип політичної системи суспільства. Все чіткішими стають контури сучасної, по­вноцінної та цивілізованої країни з політичною та еконо­мічною визначеністю. Але цей процес відбувається скла­дно, суперечливо, на тлі перманентних криз у політич­ній, економічній, соціальній та духовній сфері.

Політична влада і політична система суспільства

Політична система України

Політична еліта сучасної України, становлення якої відбулося здебільшого ще до проголошення незалежності, виявилася неспроможною вирішувати державні проблеми на рівні загальноцивілізованих правил і норм. Посилюєть­ся апатія людей до діяльності владних структур: сподіван­ня на оптимізацію суспільно-політичного та економічного життя після парламентських виборів 1998 р. не виправда­лися. Влада в особі всіх її гілок неухильно втрачає довіру народу. Країна переживає своєрідний синдром політичної перевтоми. Результати соціологічних опитувань, проведе­ні в жовтні 1998 р. україно-американським Центром стра­тегічних досліджень, свідчать: 48,5% опитаних вважало, що реальна влада у країні належить кримінальним струк­турам, мафії, 37,2% — «приватному капіталу». І лише 14,6% респондентів стверджували, що влада належить Президентові, 11,4% — уряду, 9,2% — Верховній Раді, 10,1% — місцевим органам влади; 78,9% відповіли, що інтереси народу влада не захищає; 58,5% вважали, що правосуддя в Україні несправедливе і не захищає права та інтереси громадян. Цифри засвідчують невдоволеність владою загалом.

Складна ситуація і в економічній сфері. Процес форму­вання ринкової системи в Україні розпочався за відсутнос­ті зрілих ринкових структур, досвіду поведінки економіч­них суб'єктів у ринковому середовищі. За переважання державної власності значно деградувало державне управ­ління економічними процесами, що разом з іншими чинниками призвело до гіперспаду, гіперінфляції. За роки незалежності Україна втратила майже половину промисло­вого і сільськогосподарського потенціалу. Зовнішній борг її на початок квітня 2001 р. становив 10,33 млрд дол. На йо­го обслуговування тільки в 1999 р. витрачено 2,5 млрд дол.

Економічні труднощі спричинені не тільки необхідні­стю подолання потворних явищ адміністративної систе­ми, а й серйозними управлінськими помилками, яких припустилися останніми роками. Через малоефективну неузгоджену діяльність законодавчих і виконавчих влад­них структур, відсутність стратегії ринкових реформ, безоглядний розрив економічних зв'язків з пострадян­ськими державами, а також з державами Центральної і Східної Європи українська економіка ризикує опинитися на узбіччі світового економічного процесу.

У соціальній сфері не вдалося подолати поглиблення майнової нерівності, зупинити процес зубожіння перева­жної частини населення. Для соціально незахищених

прошарків населення дедалі гострішою стає проблема фі­зичного виживання. Знецінено чинники, які гарантують соціальну стабільність. Значна частина інтелігенції, насам­перед науково-технічні та висококваліфіковані працівни­ки, залишають виробництво, переходять у торговельно-підприємницьку сферу.

У сфері ідеологічній посилюється криза духовності, невпевненість багатьох людей у своєму майбутньому. Де­структивно впливають на духовну сферу міжконфесійні конфлікти, правовий нігілізм, злочинність, корупція, на­ростання ідеологічного авторитаризму, монополізація ЗМІ, виникнення заборонених для критики зон, збіднін­ня інформаційної сфери.

Криза, в якій опинилася Україна на зламі XX— XXI ст., є системною за своїм характером. Відповідно пе­ред суспільством постало питання, якою має бути політи-ко-ідеологічна доктрина державотворення. Щодо цього окреслилося два підходи. Прихильники одного з них стверджують, що «оптимальною формою організації буття нації на сучасному етапі може бути тільки національна держава», позаяк молода українська державність є не про­сто наслідком розпаду радянської імперії, а закономірним історичним підсумком багатовікової боротьби українсько­го народу за збереження власної етнокультурної ідентич­ності та побудову національної незалежної держави як найдієвішого чинника консолідації української нації.

Безперечно, національна ідея (національно-етнічний погляд на минуле, сучасне і майбутнє України) має бути повною мірою врахована в політико-ідеологічній доктри­ні державотворення. Але в багатонаціональній державі, якою є Україна, вона — надто делікатний інструмент, невміле поводження з яким може зруйнувати соціально-політичну стабільність.

Прихильники іншого підходу вважають, що пріори­тет у державотворенні має належати громадянсько-пра­вовій ідеї. В Україні суб'єктом права на самовизначення проголошено не націю, яка дала назву країні, а її народ загалом, тобто не етнічну спільність, а поліетнічне грома­дянське суспільство. За громадянським принципом, який відображено в Конституції України, формуються владні структури, здійснюється адміністративне і військове бу­дівництво.

Перехід від командної економіки до ринкового госпо­дарства, від авторитарно-тоталітарної системи до демо­кратичної, соціальної, правової держави зумовлює необ-

Політична влада і політична система суспільства

хідність відповідної політичної культури населення, фор­мування національного менталітету, адекватного ринко­вій економіці та плюралістичній демократії. І якщо євро­пейська політологічна думка орієнтує громадян на дотри­мання ними своїх обов'язків і повагу до держави та її за­конів, а американська на передній план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати власні проблеми в цивілізо­ваному співробітництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі її розвитку важливим є врахування як потреб окремої особи, так й інтересів держави.

Національна ідея має сприйматися більшістю насе­лення України, позаяк вона, за словами академіка П. То-лочка, — не етнічна, а державно-політична категорія. Для національної ідеї, спроможної консолідувати народ України на будівництво нового суспільного устрою, по­трібна політична нація, до якої в Україні належать укра­їнці, росіяни, білоруси, румуни, угорці, євреї, кримські татари та інші етнічні групи. Становлення політичної на­ції можливе лише на загальноцивілізованих принципах громадянського суспільства. І лише їй під силу вивести з кризи національну економіку, науку, освіту, культуру, підняти до рівня державної українську мову, сприяти розвитку мов інших етнічних груп, позбутися відчуття меншовартості тощо.

Модель суспільно-політичного устрою в сучасній Україні

В Україні, як і в інших пострадянських державах, пе­рехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і соціально-право­вої держави розпочався зі створення нової політичної си­стеми.

На перших порах Україна прагнула створити соціаль­но-політичні інституції за цивілізованим європейським зразком. Відповідно наблизилася за багатьма параметрами до професійного парламенту Верховна Рада України, за­проваджено інститут президентства, змінено статус уряду, затверджено концепцію судової влади. Проте відсутність системного підходу до формування політичних структур призвела до протистояння різних гілок влади, зрештою, до кризи влади загалом, яка проявилась в неефективності владних структур, неузгодженості та суперечливості їхніх дій, протистоянні місцевих представницьких і виконавчих органів, втраті авторитету влади у населення.

Політична система України 233

Такий стан значною мірою був зумовлений дефіцитом професійно підготовлених кадрів. Більшість із політич­них лідерів виявилася нездатною до конструктивної уп­равлінської діяльності. Кадровий голод багато в чому по­силювався клановими принципами добору і розстановки управлінців.

Функціонування політичної системи України певною мірою поліпшилося після прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Конституції України,

Україна відповідно до її Конституції є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою дер­жавою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, який через вибори виявляє свою волю владним структу­рам і контролює їх. Україна є президентсько-парламент­ською республікою. Державна влада здійснюється на за­садах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Кон­ституція визначає і гарантує самоврядування.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є пар­ламент — Верховна Рада України, конституційний склад якої — чотириста п'ятдесят народних депутатів України, обраних на основі загального, рівного і прямо­го виборчого права. Обирається вона на 4 роки, працює в режимі чергових і позачергових сесій. Організаційни­ми формами парламентської діяльності є робота коміте­тів Верховної Ради України, тимчасових спеціальних комісій, які створюються для підготовки і попереднього розгляду окремих питань, партійних фракцій у парла­менті, а також позафракційних груп.

До повноважень Верховної Ради України належать:

— внесення змін до Конституції України;

— визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

— призначення виборів Президента України;

— усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту);

— розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Про­грами діяльності Кабінету Міністрів України;

— затвердження бюджету і внесення змін до нього;

— оголошення за поданням Президента стану війни і укладення миру;

— прийняття рішення про використання Збройних
Сил та інших військових формувань у разі збройної агре­
сії проти України;

Політична влада і політична система суспільства

Політична система України

— надання згоди на призначення Президентом Пре­м'єр-міністра України.

Верховна Рада здійснює також інші повноваження, які відповідно до Конституції України входять до її компетенції. Серед них — затвердження загальної струк­тури і визначення функцій Збройних Сил, Служби Безпе­ки України, інших військових формувань, а також Міні­стерства внутрішніх справ. Вона також ухвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення до інших держав підрозділів Збройних Сил України та про допуск військових формувань інших дер­жав на територію України.

Поширюються її повноваження на призначення і зві­льнення з посад Голови та інших членів Рахункової па­лати України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови Національного Банку України, половини складу Національної ради з питань телебачен­ня і радіомовлення; обрання третини складу Конститу­ційного Суду України, обрання суддів; призначення на посаду та припинення повноважень членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України; надан­ня згоди на призначення на посаду та звільнення з поса­ди Президентом України Голови антимонопольного комі­тету України, Голови Фонду державного майна, Голови державного комітету телебачення і радіомовлення; на­дання згоди на призначення Президентом України на по­саду Генерального прокурора України, висловлення недо­віри йому, що має наслідком його відставку з посади.

Згідно з Конституцією, главою держави з правом ви­ступати від її імені є Президент України. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, до­держання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Посаду Президента було запроваджено Законом Укра­їни «Про створення посади Президента Української РСР і внесення змін і доповнень в Конституцію (Основний За­кон) Української РСР» від 5 липня 1991 р. Обирається він громадянами держави на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 5 років. Кандидат на президентський пост має бути громадянином України, жити в Україні до дня виборів не менше 10 років, мати право голосу, володіти державною мовою. Одна й та сама особа може обіймати посаду Президента України не більше двох термінів під­ряд, а бути обраною на третій термін тільки після того,

як цю посаду обіймала інша особа. Президенту України забороняється мати інший представницький мандат, обіймати посади в державних або громадських органах, займатися підприємницькою діяльністю. Повноваження обраного Президента починаються з моменту прийняття ним присяги на вірність народу України, до якої його приводить на урочистому засіданні Верховної Ради Голо­ва Конституційного Суду України. Президент України:

— забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

— представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво. зовнішньополітичною діяльністю держави;

— призначає позачергові вибори до Верховної Ради України та припиняє повноваження парламенту, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні за­сідання не можуть розпочатися;

— за згодою Верховної Ради України призначає Пре­м'єр-міністра України, а також припиняє повноваження та приймає рішення про його відставку;

— призначає за поданням прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах;

— є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він є відповідальним перед Президентом України, підконтрольним і підзвітним Верхо­вній Раді України. Кабінет Міністрів України забезпечує:

— державний суверенітет і економічну самостійність України;

— здійснення її внутрішньої і зовнішньої політики;

— виконання Конституції і законів, актів Президента України.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністра­ції. Якщо голові районної чи обласної державної адміні­страції висловили недовіру дві третини депутатів від складу відповідної ради, то Президент України приймає рішення про його відставку.

Владні структури, насамперед законодавчі органи, формують за участю політичних партій. Така модель пе-

Політична влада і політична система суспільства

Політична система України

редбачає чіткий розподіл функцій та повноважень зако­нодавчої, виконавчої та судової влади. Головним у ній є верховенство закону в усіх сферах громадського життя. Йдеться про демократичну, соціальну, правову державу та громадянське суспільство. Проте на практиці Україні до такої моделі ще далеко.

Серед найскладніших проблем сучасного державотво­рення — формування механізму стримувань і противаг у діяльності законодавчої і виконавчої гілок влади. Згідно з новою Конституцією України відбувся перерозподіл владних повноважень на користь Верховної Ради і Кабі­нету Міністрів України. Звузилося коло повноважень Президента і особливо його адміністрації, на яку покла­дено аналітичні та прогностичні функції, обов'язки щодо підготовки документів для глави держави.

Конституційний Суд України як єдиний орган конс­титуційної юрисдикції України покликаний забезпечити дотримання владними структурами своїх функцій і пов­новажень. До нього входять 18 суддів, по шість з яких призначають Президент, Верховна Рада України та з'їзд суддів України.

До повноважень Конституцйного Суду України належать:

— вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента Украї­ни, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

— офіційне тлумачення Конституції України та зако­нів України.

З цих питань Конституційний Суд України ухвалює рішення, які є обов'язковими до виконання на території України, остаточними й не можуть бути оскаржені.

Конституційний Суд України за зверненням Президента України або Кабінету Міністрів України дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість. За зверненням Верховної Ради України Конституційний Суд України дає висновок щодо додержання конституційної процеду­ри розслідування і розгляду справи про усунення Прези­дента України з поста в порядку імпічменту.

Новим соціальним інститутом для України є місцеве самоврядування. Як відомо, з середини XIX ст. місцеве

управління з ініціативи прусського юриста Рудольфа Гнейста стали називати «місцевим самоврядуванням». Ця форма суспільного устрою відображена в прийнятих 1985 року міжнародних правових документах — Всесвітній де­кларації місцевого самоврядування та Європейській хар­тії місцевого самоврядування, зідно з якими важливими ознаками будь-якого органу місцевого самоврядування є його правова, організаційна та фінансова автономія.

Місцеве самоврядування — право територіальної громади (жи­телів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста) самостійно вирішувати питання міс­цевого значення в межах Конституції і законів України.

Здійснюється воно територіальною громадою як безпо­середньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Ор­ганами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад села, селища та міста, є районні та обласні ради. Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначаються зако­ном. Держава підтримує місцеве самоврядування фінан­сово.

Винятково важливу роль у процесі формування влад­них структур відіграють політичні партії як добровільні об'єднання громадян, що виражають інтереси певних со­ціальних верств і груп, беруть участь у процесах здобут­тя, утримання державної влади і впливу на неї. За нинішніх умов політичні партії України ще не вико­нують достатньою мірою системотворчого призначення. Сьогодні можна говорити лише про багатопартійність в Україні, яка від атомізованого розмаїття з великою кіль­кістю нечисленних, маловпливових партій поступово трансформується в партійну систему в її класичному роз­межуванні на лівих, центр і правих. Зрештою, немає ін­шого інституту, крім політичних партій, який би успіш­ніше справлявся з трьома найважливішими функціями — передачі влади, політичної мобілізації мас і легітимізації існуючого режиму.

Вибори до Верховної Ради України, які відбулися в жовтні 1998 р. за змішаною системою (225 депутатів оби­ралися за партійними списками, 225 — у мажоритарних округах), підтвердили наявність такої тенденції. Участь у виборах за партійними списками взяло 40 політичних партій, у тому числі дев'ять блоків. Чотиривідсотковий

Політична влада і політична система суспільства

Політична система України

бар'єр подолали дев'ять політичних партій, у тому числі один блок. Загалом із 449 обраних народних депутатів 335 є представниками 22 політичних партій, що станов­лять 74,7% депутатського корпусу. Ліві партії представ­лені 174 депутатами, центристські — 108, праві — 53.

Стратегія подолання економічної кризи й розвитку політичної системи України

У процесі трансформації політичної та економічної систем в Україні триває пошук ефективної моделі розви­тку економіки. Очевидно, що нова економічна система не може бути «чистим» капіталізмом, який переважав усе­редині XIX ст. Тим більше що в розвинених країнах домінують змішані суспільства. У них взаємодіють ринок як засіб підвищення ефективності економіки і система коригування ринку як засіб досягнення оптимально справедливого розподілу доходів через структуру соці­ального законодавства.

Модель економічного розвитку України передбачає поетапне здійснення цілеспрямованої, науково обґрунто­ваної програми виходу з кризи шляхом поєднання регу­люючого впливу державних органів на економіку і запро­вадження ринкових відносин. Ключовим чинником у створенні економічної сфери, сприятливої для підприєм­ницької діяльності, є держава, яка, не втручаючись у діяльність приватних підприємств, управляє ринком і підтримує його, стримує негативні тенденції через відпо­відні юридичні важелі — програми оподаткування, моне­тарну політику. Держава покликана дбати про поєднан­ня приватних і суспільних інтересів.

Здійснюючи стратегію виходу з економічної кризи, важливо брати до уваги, що перехід суспільства від тота­літарного устрою до демократичного не відбувається за кілька років. Економіка України потребує суттєвих структурних змін, а це неможливо без формування меха­нізму відтворення цілісної національної економіки (за роки незалежності так і не вдалося його сформувати). То­му потрібні всебічно обґрунтована концепція економіч­них реформ, відповідні управлінські структури, профе­сійно підготовлені кадри, які б досконало володіли меха­нізмами перетворення сучасної економіки. У ситуації, коли першочерговим завданням є розв'язання проблем модернізації економіки і прискорення темпів розвитку країни, існує спокуса встановити авторитарний режим.

Та застосування авторитарних методів управління мати­ме лише тимчасовий успіх. А формування соціально орі­єнтованої економіки неможливе без утвердження демо­кратичної, соціальної, правової держави.

З огляду на реалії й особливості суспільного життя в Україні, становлення та розвиток її політичної системи характеризуватимуть такі параметри:

— подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом відкриття максимального простору для самоуправління суспільства на всіх рівнях його соціаль­но-політичної організації;

— побудова справді демократичної, соціальної, право­вої держави з ефективно діючим парламентом, професій­ним висококваліфікованим урядом, незалежними судо­вими органами;

— формування інститутів громадянського суспільства як співтовариства вільних людей і їх самодіяльних орга­нізацій, політичних партій, рухів, профспілок, коопера­тивів, асоціацій;

— розвиток політичної свідомості та політичної куль­тури суспільства й особистості як на загальнодержавно­му, так і на побутовому рівні;

— забезпечення необхідних умов для вільного розви­тку нації загалом і кожного етносу зокрема, формування та підвищення національної свідомості й самосвідомості, національної культури;

— удосконалення діяльності ЗМІ, підвищення їх ролі в регулюванні політичних відносин, управлінні суспільс­твом, формуванні політичної свідомості та політичної культури суспільства і кожного громадянина;

— своєчасне самооновлення політичної системи з ура­хуванням внутрішнього та міжнародного становища України (постійна самоадаптація).

Гармонізація політичної системи українського суспільства разом з ефективними економічними перетво­реннями покликані забезпечити політичну та економічну безпеку держави, високий життєвий рівень її громадян.

Запитання. Завдання

1. Назвіть і проаналізуйте нові соціально-політичні інститути, юри­дично закріплені в Конституції України 1996 р.

2. Охарактеризуйте кризові явища в процесі становлення полі­тичної системи України.

Політична влада і політична система суспільства

Держава в політичній системі суспільства

3. Які особливості перехідного етапу українського суспільства? Співставте їх із суспільно-політичним досвідом інших пострадянських країн.

Поиск по сайту: