Література. Академічне релігієзнавство

Академічне релігієзнавство. — К., 2000.

Еремеев Д. Ислам: образ жизни и стиль мышления. — М., 1990.

Єленський В. Державно-церковні взаємини на Україні (1917—1990). — К., 1991.

Історія релігії в Україні. Навчальний посібник / За ред. А. Колодного, П. Яроцького.— К„ 1999.

Крисбен Ж. Основы религиозного фундаментализма. — М., 1998.

Лотоцький О. Автокефалія. Т. 2. — К., 1999.

Лукман Т. Проблемы религии в современном обществе. — М., 1997.

Модели церковно-государственных отношений стран Западной Европы и США. — К, 1996.

Павлов С, Мезенцев К., Любіцева О. Географія релігій. — К., 1998.

Пащенко В. Православ'я в Україні. Державно-церковні стосунки. — Пол­тава, 1995.

Религия в истории и культуре. — М., 1998.

Религия и демократия: На пути к свободе совести. — Вып. 2. — М., 1993.

Религия и общество — М., 1996.

Політична свідомість, культура та ідеологія

4.6. Політика

і засоби масової інформації

З виникненням у масштабах світового співтоварис­тва інформаційного суспільства засоби масової інформа­ції (ЗМІ) з інструмента впливу на громадську думку перетворюються на інструмент цілеспрямованого її фор­мування. Будучи інформаційною владою, вони здатні створювати або скидати з п'єдесталів кумирів, трак­тувати події у вигідному для певних сил світлі, вплива­ти на психологію мас і окремих людей. Тенденція зрос­тання ролі ЗМІ в політичних процесах стає все відчут­нішою, а доступ до ЗМІ й можливість вільно оприлюд­нювати власну думку є однією з основних ознак демокра­тичності суспільного устрою.

Масова інформація та її поширення в суспільстві

Людину впродовж усього життя оточує найрізноманіт­ніша інформація (лат. informatio — повідомлення, роз'яс­нення, зображення), створюючи своєрідне інформаційне поле. Інформація акумулює сукупний досвід людства; її складовими є різноманітні знання та ідеї, апробовані теорії та нові гіпотези, правила та уявлення, навіть ірраціональ­ні елементи — вірування, забобони, марновірства тощо. Потреба в інформації, в інформаційному спілкуванні — од­на з найважливіших соціальних потреб.

Для того щоб прийняти правильне, виважене рішен­ня, необхідні певні вихідні відомості, база даних, відпо­відна інформація, яка концентрується в інфологічній підсистемі свідомості людини.

Інформація, яку людина отримує протягом життя, концентрується в інфологічній підсистемі її свідомості. Інфологічна підсистема — це ніби внутрішній, за висло­вом А. Моля, «екран знань», своєрідний дисплей, з яко­го людина «зчитує» інформацію, потрібну для прийнят­тя рішень. Вона притаманна не лише людям. На спроще­ному, підсвідомому рівні її мають тварини: вона містить інформацію про місця водопою, джерела небезпеки тощо. Як своєрідну інфологічну підсистему можна розглядати машинну пам'ять комп'ютерів.

У порівняно простих випадках інфологічна підсистема людини містить обсяг інформації, достатній для прийнят­тя усвідомленого рішення. А в складніших, до яких нале­жать процеси та явища політичного життя, найчастіше її не вистачає. Тому в людей виникає потреба в інформації із зовнішніх джерел. У такому разі люди виступають ре­ципієнтами (отримувачами) інформації.

Іноді інформація може надходити ззовні незалежно від бажання людини. Свідчення цьому, наприклад, є ле­генда про те, як гуси врятували Рим: вони, почувши на­ближення чужинців, здійняли гамір, завдяки якому римські вартові, які дрімали, прокинулися і дали їм від­січ. Але, як правило, комунікатор (поширювач інформа­ції) діє свідомо, цілеспрямовано, маючи на меті донести певну інформацію до реципієнтів.

На рівні міжособистісного спілкування інформація переважно має індивідуальне, або «камерне», призначен­ня, розраховане на вузьке коло реципієнтів-співрозмов-ників. У суспільному житті найчастіше застосовується масова інформація, розрахована на заздалегідь невизна-чене, «анонімне», нічим не обмежене і не окреслене коло реципієнтів.

В умовах демократизації суспільного життя розши­рюється коло осіб, які залучаються до політичної, науко­вої, художньої, технічної творчості. Одночасно усклад­нюються їх завдання в усіх сферах діяльності, що вима­гає глибокої, змістовної, всебічної інформації. Тому об'єктивною закономірністю суспільного розвитку є постійне зростання її ролі.

Комунікатором, який поширює масову інформацію, може бути окрема особа, але в сучасних умовах — це

Політична свідомість, культура та ідеологія

Політика і засоби масової інформації

творчі колективи, спеціальні установи. Реципієнт масову інформацію отримує не безпосередньо від комунікатора, а опосередковано — за допомогою ЗМІ.

Зміст масової інформації і характер засобів її транс­ляції невпинно вдосконалюються. У найдавніші часи ін­формацію поширювали за допомогою примітивних засо­бів: сповіщали про наступ ворогів та кликали до зброї розпалені багаття, церковні дзвони, попереджувальні постріли тощо. У деяких місцевостях Африки термінові новини й досі передають за допомогою там-тамів: вони сповіщають про подію, не пояснюючи і не коментуючи її.

Одночасно використовувалися і мовні засоби поши­рення інформації. «Мовна епоха» охоплює три етапи. Спочатку це були усні форми: церковні проповіді, інші публічні виступи. Вони не лише стисло сповіщали про події, але й супроводжували повідомлення коментарями, надавали їм ціннісну характеристику, емоційну оцінку. Так, у «Слові про закон і благодать» митрополита Іларі-она Київського не лише згадується про володарювання князів київських, але й підкреслюється, що вони «не в слабкій і безвісній землі володарювали, а в Руській, що знана і чувана є в усіх чотирьох кінцях землі». Отже, по­руч з постаттю комунікатора з'являється постать комен­татора. Спочатку обидві ці постаті поєднувалися в одній особі, але поступово коментатор ставав самостійною і важливою фігурою в інформаційному процесі. В сучас­них умовах ці функції виконують спеціальні служби, аналітичні підрозділи, навіть якщо реципієнт чує або ба­чить лише одного коментатора.

Мовна інформація спочатку поширювалася усно; з ви­никненням писемності — письмово, друкарства — друко­ваними засобами. Письмова та друкована інформація фіксувалося на папірусі, папері, тканині, камені (закони вавилонського царя Хаммурапі), на металі (римські зако­ни XII таблиць). Це дало змогу зберігати та передавати інформацію прийдешнім поколінням.

Мовні засоби передачі інформації — усні, письмові, друковані, ніколи не втрачали свого значення. За даними ЮНЕСКО, на початку 90-х років XIX ст. у світі видавало­ся понад 8 тисяч щоденних газет загальним тиражем по­над півмільярда примірників. Насиченість друкованими засобами масової інформації є одним з найважливіших показників рівня культурного розвитку країн і нині. За критеріями ООН, мінімальна для цивілізованої країни кількість газет на 1000 осіб населення повинна становити

не менше 100 примірників. Світовими лідерами є Японія та Швеція (понад 500 примірників). В Україні в середині 90-х років XX ст. видавалося до 450 газет загальним тиражем понад 11 млн (приблизно 300 примірників на 1000 осіб).

У XIX ст. настала епоха технічних засобів передачі ін­формації. У травні 1844 р. було передано перше телеграф­не повідомлення, яке починалося словами: «What hath God wcoughi...» («Спочатку створив Бог...»). Телеграф міг передавати лише умовні позначення (азбука Морзе). Теле­тайп, факс здатні відтворювати текст комунікатора. На початку березня 1876 р. Томас Ватсон — помічник вина­хідника телефону Олександра Белла, почув слова: «Мені потрібен Ватсон...» Наступного року у Франції з'явився «палеофон» — попередник сучасних магнітофонів, дещо пізніше — радіо, кіно й телебачення, відеомагнітофонна техніка тощо.

Усі ці засоби дають можливість передавати та сприй­мати інформацію не лише у мовній, звуковій формі, але й у вигляді нерухомого та рухомого зображення, що да­ло підстави охарактеризувати їх як аудіовізуальні. Засто­сування їх відчутно розвинуло можливості збереження та відтворення інформації. Але вони значно поступаються досягненням останніх десятиріч XX ст., коли набули по­ширення бінарнокодовані (з використанням подвійного «на вході» і зворотного «на виході» кодування) засоби масової інформації, комп'ютерні мережі зв'язку, елект­ронна пошта (e-meil), за допомогою якої у 1997 р. у роз­винутих країнах було надіслано у 5 разів більше повідо­млень, ніж поштових листів у всьому світі. Якісно нові можливості в розвитку засобів масової інформації від­крилися з настанням космічної ери: у 1962 р. був запу­щений перший комерційний супутник зв'язку «Telstar», у 1963 — перший геостаціонарний супутник «Jyncomil», на рубежі 80—90-х років XX ст. розпочалося функціону­вання системи Internet, послугами якої на початку XXI ст. користуються понад півмільярда осіб.

Науково-технічний прогрес у галузі засобів інформації не зупиняється. Триває підготовка до створення системи «Teledesic», яка за допомогою розташованих над землею супутників має забезпечити підключення до космічного зв'язку всього населення Землі. Використання досягнень науково-технічного прогресу постійно розширює можли­вості ЗМІ впливати на зростаючі кола респондентів.

Політична свідомість, культура та ідеологія

Політика і засоби масової інформації

Засоби масової інформації як «четверта влада»

Інформація завжди впливала на оновлення, зміну за­старілих систем, у тому числі на політичне життя, обу­мовлюючи пошук нових підходів, рішень. Наприклад, під час заколоту в серпні 1991 р. у Москві Президент США Дж. Буш довго не наважувався визначити своє ста­влення до нього, і лише побачивши на екрані телевізора Б. Єльцина на танку, остаточно підтримав демократичні сили. Так невелика за обсягом, але виразна інформація відіграла неабияку роль у перебудові системи американо-радянських відносин.

Історії відомо немало ситуацій, коли під безпосеред­нім впливом поширеної ЗМІ інформації (дезінформації) владні структури, відповідальні посадові особи змінюва­ли свою позицію, приймали серйозні політичні рішення. Але поширенішим і значущішим є їх опосередкований вплив на погляди, настрої, переконання широкого загалу громадян, на формування громадської думки.

Громадська думка — відображення ставлення народу (в цілому або окремих спільнот) до влади, її діяльності, політики.

Громадська думка може бути єдиною, монолітною, моністичною, виражати волю всього народу, але частіше вона має плюралістичний характер: окремі спільноти (со­ціальні, етнічні, професійні, вікові) можуть мати свої підходи, погляди та вимоги. Тоді постає питання про формування громадської думки більшості на основі узго­дження поглядів, досягнення консенсусу між різними верствами населення.

Розуміння ролі громадської думки випливає з теорії народного суверенітету, органічно пов'язане з нею. На­родний суверенітет означає повновладдя народу. Щоб су­веренність народу мала постійний характер, потрібен постійно діючий механізм формування, виявлення та ви­словлювання його волі. Таким механізмом і є врахуван­ня владою громадської думки.

Характер, спрямованість громадської думки можуть бути неоднозначними. Уявлення, що громадська думка і ЗМІ, які відіграють вагому роль у її формуванні, повинні обов'язково мати антивладну, антиурядову спрямованість, опозиційний характер, надто спрощені. Адже непоодино­кі випадки, коли інтереси, дії, кроки влади і народу збі­гаються. Один з прикладів цього — акт проголошення незалежності України, який підтримали різні верстви

українського народу. Зусилля владних структур і перева­жної більшості ЗМІ України були спрямовані на всенарод­ну офіційну підтримку цього документу, що й визначило спрямованість громадської думки, знайшло юридичне за­кріплення у підсумках Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р.

Але така «співзвучність» політики владних структур і настроїв громадської думки спостерігається далеко не завжди. Тому ЗМІ виконують важливу функцію — гро­мадського, суспільного контролю за діяльністю влади, всіх її гілок, установ, посадових осіб, а в разі виявлення помилок, прорахунків мобілізують громадську думку на боротьбу проти цих явищ. Внаслідок цього нерідко вини­кають хвилі протесту, які набувають різних форм: публі­кації на підтримку критичних виступів, депутатських запитів у парламенті, страйки, мітинги, демонстрації, пі­кетування тощо.

Оскільки головне завдання влади — підпорядкуван­ня людей своїй волі, а ЗМІ володіють потужними мож­ливостями впливу на їх свідомість і поведінку, це дає до­статні підстави розглядати ЗМІ як «четверту владу» (по­ряд із законодавчою, виконавчою та судовою). Нерідко при вживанні цього терміна використовують лапки («четверта влада»), ніби підкреслюючи, що засоби масо­вої інформації одночасно і влада, і «не зовсім влада». Підставою для цього є те, що законодавча, виконавча, судова гілки влади можуть використовувати засоби при­мусу, не ігноруючи, звичайно, і засоби заохочення до виконання владних вимог. ЗМІ позбавлені такої можли­вості. Лише переконливість, привабливість, щирість ар­гументації привертає на їх бік прихильників та послі­довників. Якщо влада діє за допомогою авторитету сили, то ЗМІ — силою авторитету.

Волевиявлення влади має адресний характер. Наприк­лад, акти законодавчої та виконавчої влади звернуті або до всього населення країни, або до певних верств (селян, сту­дентів, військовослужбовців та ін.), судової — до безпосе­редніх учасників судової справи. Акції ЗМІ такої адресно­сті не мають. Вони є «дифузними» (розпорошеними), адре­совані всім і нікому конкретно. Тому один виступ ЗМІ мо­же бути підтриманий всім народом, а на інший ніхто не відреагує. Масштаб і активність громадського відгуку зале­жить від переконливості, доказовості, привабливості пози­ції ЗМІ. Не раз реакція широких мас досягає межі, коли владі доводиться з ними рахуватися. Саме це змушує владу

Політична свідомість, культура та ідеологія

Політика і засоби масової інформації

до корекції своїх намірів чи дій. Це спостерігається, коли певні пропозиції, програми, проекти виносять на широке обговорення. Нерідко таке обговорення розпочинають ЗМІ з власної ініціативи. Однак в обох випадках ЗМІ виступа­ють колективним експертом. Попередня оцінка, широке громадське обговорення, всебічна експертна оцінка намі­рів та пропозиції влади у ЗМІ дає змогу уникнути поми­лкових рішень, необдуманих кроків. Тому владні струк­тури повинні бути зацікавленими в таких обговореннях, сміливіше їх організовувати чи йти назустріч пропозиці­ям ЗМІ про їх проведення, уважно ставитися до вислов­лених думок, дбаючи про суспільні інтереси.

Нерідко коригуючий вплив ЗМІ стосується перегляду здійснюваних кроків. Змусити владні структури відмови­тися від їх задумів важко, але ще важче протидіяти зро­бленому. Та відомі непоодинокі випадки, коли наполег­ливість, принциповість ЗМІ змушували відступати навіть вельми авторитетні владні органи.

Корекція намірів та реальних дій влади під впливом ЗМІ свідчать, що вони є реальною суспільною силою. Вод­ночас дієвість їх виступів залежить від здатності влади аде­кватно сприймати критичні зауваження, реагувати на них. В іншому разі громадське невдоволення може досягти «критичної маси», коли неминучою стає уже не корекція намірів чи дій, а зміна політичної влади (наприклад, під час парламентських, президентських виборів). У країнах із ста­лими демократичними, парламентськими традиціями на виборах щоразу вирішується питання, чи збереже правляча партія більшість у парламенті й право формувати уряд, чи поступиться опозиційній партії. Підсумки протистояння правлячої та опозиційної партій значною мірою залежать від підтримки ЗМІ, їх впливу на настрої електорату.

Впливаючи на владу, формування громадської думки, ЗМІ є важливим інструментом соціального управління, їхня роль особливо залежить від умов діяльності — існу­ючого політичного режиму.

Головною ознакою тоталітарного режиму є здійснен­ня всезагального, всеохоплюючого, тотального контролю над усіма сферами життя суспільства — від відносин вла­сності до особистого життя громадян. Цю функцію вико­нує держава, як правило, разом із правлячою політичною партією, яка найчастіше у тоталітарному суспільстві є єдиною (принаймні легально існуючою) партією. При цьому відбувається своєрідне злиття функцій держави та партій, коли нелегко визначити, чи то держава «погли-

нає» партію, чи партія «поглинає» державу. Такий пар­тійно-державний (державно-партійний?) механізм підпо­рядковує собі всі важелі впливу на народ, в тому числі й ЗМІ, на які покладається завдання інформаційно-пропа­гандистського обслуговування режиму. За таких умов й мови не може бути про них як самостійну ланку політич­ної системи суспільства.

Тоталітарний режим не припускає існування легаль­ної опозиції, опозиційних чи непідконтрольних йому ЗМІ. Дозвіл на видання або вихід в ефір надається тіль­ки «надійним» і «перевіреним». Наприклад, над усім, що публікували ЗМІ колишнього СРСР, був встановлений жорсткий цензурний контроль. А над ним — контроль партійних органів. Головною місією ЗМІ було зміцнення, всебічна підтримка і вихваляння існуючого режиму. Во­дночас преса, радіо, телебачення були насичені критич­ними публікаціями, але критика було суворо «дозована». Так, у районних газетах критикували керівників госпо­дарств, підприємств, окремих чиновників районних уста­нов, але не районне керівництво. Так само органи масо­вої інформації обласного рівня могли «стерти на порох» районних керівників, але щодо обласних існувало «табу». Ще суворішими були ідеологічні обмеження. Значну роль у діяльності засобів масової інформації було відведено штучним пропагандистським кампаніям, спря­мованим на формування «образу ворога».

Перебудова, на хвилях якої була започаткована у 80-ті роки XX ст. гласність, істотно змінили становище та функції ЗМІ, суттєво послабила цензурні пута. Але глас­ність не є тотожною свободі слова. Значне розширення те­матичного спектра виступів засобів масової інформації не означало повної свободи висловлювання думки.

Саме тому одним з найважливіших завдань Україн­ської держави після проголошення її незалежності стало формування і забезпечення демократичних засад діяль­ності ЗМІ. Конституція України, інші законодавчі акти багато уваги приділяють цим проблемам. Зокрема, ст. 34 Конституції України проголошує: «Кожному гарантуєть­ся право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно зби­рати, зберігати, використовувати і поширювати інформа­цію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір». У Законі «Про друковані засоби масової інформації (пре­су) в Україні» це правило окреслено дещо повніше: «право кожного громадянина вільно і незалежно шукати,

Політична свідомість, культура та ідеологія

Політика і засоби масової інформації

одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію».

У реалізації свободи слова, у набутті засобами масо­вої інформації належного їм статусу вагому роль відіграє подолання державно-партійної монополії. Законодавство значно розширило коло осіб, які мають право на засну­вання ЗМІ. А законодавчі обмеження спрямовані проти їх монополізації. Всі ці зміни закладають засади їх орга­нізаційної, певною мірою матеріальної, незалежності, права на власний розсуд визначати, яку інформацію слід продукувати та транслювати.

Однак реальна практика перших десятиліть свідчить, що конституційні, законодавчі засади свободи слова реа­лізуються із значними складнощами, що утруднює вико­нання ЗМІ суспільних функцій.

Суспільні функції ЗМІ

Засоби масової інформації виконують низку функцій.

Просвітницька функція. Спрямована на збагачення знань, задоволення потреб реципієнтів інформації щодо певного кола питань або галузі знань.

Не обмежуючись лише простим переліком фактів, ін­формація повинна містити відповідні пояснення, комен­тарі, тлумачення, оскільки значна частина реципієнтів може бути непідготовленою до їх сприйняття. Так, за умов роздержавлення власності повідомлення про її об­сяг, темпи і навіть перелік об'єктів не розкривають всієї сутності процесів, що відбуваються. Необхідна, наприк­лад, інформація про різноманітність форм роздержав­лення, відмінність корпоративізації та приватизації, сер-тифікатної та грошової приватизації тощо.

Для розкриття глибинної сутності багатьох явищ та процесів часто потрібен аналіз їх походження, генезису. Тому важливим складником просвітницької функції є гносеологічний аналіз. Чим важливішою та масштабні-шою є подія, тим глибшим, різнобічнішим та кваліфіко-ванішим повинен бути коментар до неї, що особливо ак­туалізує роль і місце постаті коментатора в інформацій­ному процесі.

Аксеологічна (порівняльна, оцінююча) функція. Вона відрізняється від просвітницької методами: порівняння схожих, аналогічних явищ, процесів, рішень і з'ясуван­ня на цій основі їх недоліків і переваг. Йдеться про аксе-ологічну оцінку минулих та сучасних подій для об'єктив-

нішої їх інтерпретації. Але особливого значення ця фун­кція набуває, коли суспільство опиняється перед вибором одного з кількох варіантів рішень. За таких обставин ЗМІ повинні спрямувати громадську думку до найопти-мальнішого.

Наприклад, така ситуація склалася в Україні напере­додні і відразу після здобуття нею незалежності з вибо­ром партійної системи. Це питання широко дебатувалося у ЗМІ (й не лише у них), а висновок був практично одно­стайним: незважаючи на деякі позитивні риси однопар-тійності (наприклад, мобільність суспільства), переваги багатопартійності були цілком очевидними, що зумовило вибір громадської думки, настроїв народу саме на її ко­ристь. І навіть те, що українська модель багатопартійно­сті виявилася не найоптимальнішою, не знижує обґрун­тованості вибору.

Контрольно-критична функція. Спрямована на здійс­нення суспільного контролю. Реальна дійсність завжди містить підстави для претензій, критичних зауважень на адресу держави, її органів, посадових осіб, політичних партій та громадських організацій. Бюрократизм, пору­шення прав громадян, невиконання програмних обіця­нок політичних партій, депутатів, інші ситуації вимага­ють відповідного реагування. ЗМІ виявляють такі враз­ливі місця, доводять їх до відома різних структур, поса­дових осіб, пропонують шляхи подолання проблем, кон­тролюють дієвість критичних сигналів. На жаль, так буває далеко не завжди. Інтегрування критично-конт­рольної функції ЗМІ може звести їх діяльність нанівець, демонтувати один з найважливіших механізмів громадсь­кого контролю і впливу на владу та політику.

Функція зворотного зв'язку. Сутність її полягає у з'я­суванні ЗМІ, наскільки своєчасно надходить інформація до реципієнтів, адекватність сприйняття і тлумачення її. Реалізація цієї функції сприяє вдосконаленню самих ЗМІ, значно зміцнює їх позиції у відносинах з владними структурами. Адже одна річ, коли публікація відображає позицію автора чи навіть колективу редакції, інша — ко­ли на їх підтримку виступають широкі верстви населен­ня. Тому аналіз відгуків, публікацій, огляд листів — не­одмінна складова роботи ЗМІ.

Більшість газет, радіо-, телепрограм схильні оприлюд­нювати відгуки, які збігаються з їхніми думками. Тому не­рідко в різних газетах з приводу одних і тих самих подій, фактів, публікації з'являються різні, іноді діаметрально

Політична свідомість, культура та ідеологія

Політика і засоби масової інформації

протилежні, читацькі відгуки. Однак аналіз навіть проти­лежних підходів дає підстави для роздумів та висновків.

Комунікативна функція. Спрямована на встановлення та розвиток зв'язків між реципієнтами. ЗМІ надають їм можливість шукати і знаходити однодумців, «спільни­ків», об'єднуватися для досягнення єдиної мети, утворю­вати формальні та неформальні організації, підтримува­ти одне одного.

Футурологічна (прогностична) функція. Покликана забезпечити науковий аналіз перспектив суспільно-полі­тичного розвитку. Сутність її полягає в тому, щоб на під­ставі закономірностей суспільного розвитку, екстраполя­ції їх у майбутнє визначити основні риси, контури цього майбутнього, відсікаючи всілякі псевдонаукові спекуля­ції. Адже тільки обґрунтовані прогнози можуть бути ос­новою для реалізації футурологічної функції ЗМІ.

Жодна з перелічених функцій не реалізується відо­кремлено. Навпаки, більшість інформаційних акцій вод­ночас реалізує кілька, а часто їх усіх. А розмежування їх здійснюється для детальнішого аналізу діяльності ЗМІ, спрямованої на розв'язання взаємопов'язаних стратегіч­них завдань: розвиток політичної культури і політичної соціалізації громадян, формування і посилення громад­ської думки в суспільно-політичному житті.

Перефразовуючи афористичний вислів Т. Манна щодо театру, можна сказати, ще⁷ засоби масової інформації своєю діяльністю здатні перетворити примітивний на­товп на справжній народ, виправдовуючи при цьому назву «четверта влада».

Суперечності сучасного розвитку вітчизняних ЗМІ

Демократичні перетворення у суспільстві, зокрема роздержавлення та демонополізація у сфері засобів масо­вої інформації, створюють передумови для того, щоб во­ни реально відігравали роль «четвертої влади». Водночас в оцінках діяльності ЗМІ іноді фігурують не цілком ко­ректні для них аналогії: журналістику — важливу скла­дову ЗМІ, іменують «другою найдавнішою професією». Йдеться про продажність, безпринципність, легковаж­ність та інші одіозні риси.

Причини такого становища в суперечностях, прита­манних і самим ЗМІ, і реальним умовам їх функціонуван­ня в суспільстві. Передусім за природою і суспільним при­значенням вони є суспільним інститутом, але функціону­ють в іншій системі відносин власності. За тоталітарного

режиму ЗМІ перебувають під тотальним державним (дер­жавно-партійним) контролем. Сили, що здійснюють цей контроль, прокламують свою відданість суспільним ідеа­лам, фактично переслідуючи власні корпоративні або пар­тійні інтереси. Власність на ЗМІ є скоріше супер-приват-ною, ніж суспільною, що визначає умови їх діяльності.

Здавалось, роздержавлення, демонополізація, прива­тизація повинні докорінно змінити становище. Насправ­ді приватизація засобів масової інформації обернулася повним контролем власників над ними, а також тенден­цією до монополізації. Виникнення величезних інформа­ційних імперій Р. Мердока в Англії, Л. Ерсана у Фран­ції, А. Шпрінгера в Німеччині, Д. Тернера у США під­тверджують цю тенденцію. На пострадянському просторі подібні процеси ще не досягли аналогічних масштабів, але вплив доморощених медіамагнатів, наприклад, в українському, російському інформаційному просторі, є, так би мовити, «секретом Полішінеля». Залежність засо­бів масової інформації від власника, осіб, що офіційно чи неофіційно контролюють видання, теле- або радіопрогра­ми, цілком очевидна.

Головне призначення ЗМІ — продукування і трансля­ція інформації, що забезпечує реалізацію їх функцій. Але практика свідчить, що ЗМІ широко використовують як для збагачення їх власників, так і для того, щоб «робити владу». Саме власникам ЗМІ часто належить ви­рішальне слово у визначенні пріоритетів: інформація — гроші — влада. Традиційно перевагою користуються зде­більшого інтереси, пов'язані з фінансами або владою, значно рідше — міркування інформаційного порядку.

У багатьох ЗМІ набув поширення напрям, що дістав на­зву «жовта преса». Цьому напряму властиві концентрація уваги на плітках, інтимних стосунках, скандалах з життя, передусім широко відомих людей, цинізм, балансування на межі порнографії. Прихильники такої практики, переслі­дуючи комерційні інтереси, посилаються на ст. 34 Консти­туції про право кожного на свободу слова і думки, на віль­не вираження своїх поглядів і переконань. Але таке тлума­чення цієї статті ігнорує іншу — ст. 23 — Конституції про обов'язки кожної людини перед суспільством і неприпусти­мість порушення прав і свободи інших людей. Під вплив такого інформаційного потоку потрапляє значна частина молоді, не завжди здатна відрізнити реальні та сумнівні цінності. За даними правоохоронних органів, чимало зло­чинів є відтворенням побаченого на екрані тощо.

із

Політична свідомість, культура та ідеологія

Політика і засоби масової інформації

Безперечно, фінансові, політичні міркування мають для діяльності засобів масової інформації величезне зна­чення, оскільки індустрія ЗМІ потребує значних коштів. Можливості державного фінансування, субсидіювання ЗМІ, особливо тих, чиїми засновниками не є державні структури (а вони становлять переважну і дедалі зроста­ючу більшість), вкрай обмежені. Ті, які виділяють, не можуть задовольнити всіх потреб і претендентів. Сконст­руювати справедливий критерій їх розподілу, який би відсік фаворитизм, неможливо. Все це зумовлює поси­лення впливу власників на діяльність ЗМІ.

Значним джерелом фінансування є прибутки від рек­ламної діяльності, яку американець Д. Бурстін вважає формою вияву демократії. Інші автори наголошують, що реклама формує смаки респондентів-споживачів. Поши­рення відомостей про товари та послуги, якими всі вони, начебто, можуть користуватися на однакових засадах (в цьому вбачають її демократичне призначення), реклама формує в людей однакові чи аналогічні потреби, що ніби­то знімає соціальні відмінності тощо.

Справді, реклама у ЗМІ охоплює широке коло грома­дян, активно впливає на формування їхніх смаків, потреб. Однак, працюючи на інтереси споживача, вона передусім переслідує інтереси рекламодавця, будучи покликаною не просто інформувати, а спонукати споживачів зробити по­купки, скористатися послугами. Реклама не тільки фор­мує, а й нав'язує смаки, будучи здатною, за словами аме­риканського дослідника Б. Бегдикяна, «долати будь-який опір людських почуттів, а іноді й людського інтелекту».

Крім того, реальні властивості рекламованих товарів та послуг не завжди відповідають штучно створеному імі­джу. Настирливе втручання реклами, зокрема в канву телепередачі, перешкоджає нормальному її сприйняттю. Власники ЗМІ змушені з цим змиритися, бо зацікавлені в надходженні коштів. Фактично рекламодавці мають значний вплив на ЗМІ і певною мірою визначають на­прям та зміст їх діяльності.

Здатність ЗМІ забезпечувати неабиякі доходи, знач­ний політичний вплив зумовлює гостру конкурентну бо­ротьбу за прибутки, ринки збуту інформації, респонден­тів. Ця боротьба має свої особливості.

1. Загострення конкурентного суперництва між різ­ними засобами масової інформації. Спричинене воно не­однаковим рівнем сприйняття інформації, друкованих і аудіовізуальних ЗМІ, орієнтацією масового респондента на спрощені методи отримання інформації.

Наслідки такої орієнтації почали спостерігати в бага­тьох розвинутих країнах у 80-ті роки XX ст. У США, Японії, інших країнах педагогічна громадськість забила тривогу з приводу того, що діти втрачають інтерес до кни­ги, літератури, замінюючи їх переглядом спрощених те-леверсій творів. А це призводить до втрати не лише звич­ки читати, але й зниження рівня грамотності. Аналогічні проблеми існують і в Україні. За гострої конкуренції між різними ЗМІ є важливим формування культури спожи­вання інформації, сталих і зрілих навичок користування всіма засобами — друкованими, аудіовізуальними.

2. Зосередженість на найяскравішій, найпривабливі-шій друкованій або візуальній інформації. Звичайно, най­краще запам'ятовуються оригінально «схоплені», грани­чно виразні фото-, кіноматеріали. Іноді спроби вразити вдало зробленим кадром не досягають мети через непе­редбачені дрібниці. Так, під час передвиборчої кампанії Р. Ніксона, яку він того разу програв, по телебаченню для створення привабливого іміджу показали його за фортепіано, розраховуючи на сприйняття його як політи­ка з тонким музичним смаком. Але коли крупним пла­ном глядачі побачили спітніле чоло, у багатьох промай­нула думка, що людина, яка втомлюється за фортепіано, навряд чи справиться з президентством. Цей прорахунок іміджмейкерів обійшовся Р. Ніксону в кілька відсотків голосів. Іноді зусилля здобути вражаючий матеріал при­зводять до трагічних наслідків. У будь-якій конкурент­ній боротьбі існують свої правила і закони.

3. Змагання за найшвидшу, найоперативнішу подачу інформації. Це менше стосується аналітичної, фундамен­тальної інформації (хоч і вона старішає швидко), більше — інформації оперативної. Першим повідомити про урядову, парламентську кризу, підсумки виборів, початок або вда­ле врегулювання збройного конфлікту, сенсаційний спор­тивний рекорд та інші події, які викликають всезагальний інтерес, — справа професійної честі агентств, редакцій і додаткова винагорода за оперативність. Тому й існує ши­рока мережа кореспондентських пунктів із сучасним об­ладнанням для збирання, обробки та передачі інформації. Все, що допомагає обійти конкурентів в оперативності, якості, привабливості інформації, збільшує витратні стат­ті кошторисів засобів масової інформації.

Профінансувати їх здатні далеко не всі ЗМІ. Тому се­ред них є свої лідери і свої аутсайдери. Щоб вийти у лі­дери та зберегти позиції, необхідні велетенські творчі зу­силля і не менші фінансові й технічні можливості. Кон-

Політична свідомість, культура та ідеологія

Політика і засоби масової інформації

куренція в світі інформації, як і будь-якій іншій сфері діяльності, породжує тенденцію до поглиблення, погли­нання одних іншими, могутнішими, багатшими, спритні­шими, підступнішими. Неминуча за таких умов монопо­лізація у сфері ЗМІ загрожує обмеженням свободи їх ді­яльності, посиленням залежності від політичного курсу правлячих кіл, пануючих ідеологічних доктрин, співвід­ношення сил провідних економічних угруповань тощо.

Боротьба за гроші та владу — «вторинні» функції за­собів масової інформації — все більше виходять на перед­ній план всупереч їх головній суспільній функції. Через це ЗМІ можуть бути силою, яка нехтує суспільними ін­тересами, а то й діє проти них.

Про цю небезпеку попереджав у середині XX ст. «батько кібернетики» Н. Вінер. Вважаючи однією з умов успішного розвитку суспільства досягнення та збережен­ня стану динамічної стабільності суспільного середовища, виступав, щоб саме ЗМІ сприяли зміцненню такого стану.

З того часу становище на краще не змінилося. Пану­вання над ЗМІ політичних та фінансових кіл перетворює багатьох з них на засоби маніпуляції свідомістю мас, ін­струмент їх політичного та морального розбещення. Про­тистояти всім негативним впливам на ЗМІ можливо ли­ше за реальної демократизації управління ними. Попри непоодинокі спроби в різних країнах і в різні часи, ство­рити реально діючий ефективний механізм демократич­ного управління ЗМІ так і не вдалося. Так, у СІЛА неза­лежна Національна рада з питань новин, яка мала обме­жені, здебільшого аналітичні функції, проіснувала дещо більше 10 років. Ініціатива щодо її ліквідації надходила від найвпливовіших та найпрестижніших газет країни.

Подібні проблеми переслідують й українські ЗМІ, хоч роздержавлення, подолання державно-партійного монопо­лізму створили якісно нову ситуацію. Політична та ідеоло­гічна багатоманітність втілюється й у плюралізмі ЗМІ, у розмаїтті поширюваних ними поглядів. Але ще не подола­ні адміністративне втручання владних структур, невипра­вдана прискіпливість судових органів, тиск різних кланів на ЗМІ, що суттєво обмежує реальну свободу слова.

Подальший розвиток українського суспільства, укра­їнської державності залежатиме від багатьох чинників, серед яких одним з найважливіших є вдосконалення ді­яльності ЗМІ. Продукування інформації вимагатиме ве­личезних витрат, а доступ до неї залежатиме від можли-

востей користувачів, що впливатиме на майнове, фінан­сове, соціальне розшарування суспільства.

Реальна влада зосереджуватиметься у руках інфокра-тії — соціального прошарку, який контролюватиме інфор­маційні ресурси (продукування, розподіл, трансляцію). Інфократія, володіючи ефективними засобами контролю над свідомістю людей, або становитиме одну впливову гру­пу (інформаційний тоталітаризм), або складатиметься з кількох конкуруючих груп.

Можливе ускладнення глобальних аспектів інформацій­ного суспільства. Адже і тепер країни володіють неоднако­вими можливостями поширення інформації. «Рим, — за­значав 3. Бжезинський, — експортував закони, Англія — парламентську партійну демократію, Франція — культуру і республіканський націоналізм, а сучасні Сполучені Шта­ти — науково-технічні новації та масову культуру».

Маючи потужні технічні та електронні засоби транс­ляції інформації, найрозвиненіші щодо цього країни значною мірою контролюють світовий інформаційний простір, впливають на свідомість, громадську думку да­леко за межами власних кордонів.

Тому утвердження інформаційного суспільства не мо­же автоматично подолати протиріччя ні в національно­му, ні в глобальному масштабі без ефективних механіз­мів демократичного контролю та регулювання всіх сфер суспільного життя.

Запитання. Завдання

1. Перелічіть в хронологічній послідовності ЗМІ, охарактеризуйте переваги кожного з них.

2. Які особливості ЗМІ дають підстави вважати їх однією з гілок влади («четвертою владою»)?

3. Чому аналогію між засобами масової інформації та гілками влади вважають дещо умовною?

4. Наскільки незалежними є українські ЗМІ наприкінці XX — на початку XXI ст.?

5. У який спосіб можна подолати суперечність між необхідністю збільшення капіталовкладень у розвиток і функціонування ЗМІ і убез­печенням тотальної залежності їх від фінансово-політичних груп?

6. Охарактеризуйте основні риси інформаційного суспільства.

Політична свідомість, культура та ідеологія

Поиск по сайту: