Література. Аристотель. Политика. Афинская полития

Аристотель. Политика. Афинская полития. — Т. 4. — М., 1997. Гегель Г.-В.-Ф. Политические произведения. — М., 1978. Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. — М., 1990.

Гоббс Т. Левіафан. — К., 2000.

Кант И. Собрание сочинений в шести томах. — М., 1963—1966.

Локк Дж. Два трактата о правлений // Сочинения. — Т. 3. — М., 1987.

Макиавелли Н. Государь. — К., 1990.

Монтескье Ш. О духе законов. — М., 1995.

Платон. Держава. — К., 2000.

Бергев А. А. Политическая мысль древнегреческой демократии. — М., 1966.

Галанза П. Н. Учение И. Канта о государстве и праве. — М., 1960.

Данэм Б. Герои и еретики. Политическая история западной мысли. — М., 1967.

Мироненко О. М. Проблема прав і свобод людини у давній політико-правовій думці. — К., 1995.

Переломов Л. С. Слово Конфуция. — М., 1992.

Ручка А. А., Танчер В. В. Очерки истории социологической мысли. — К., 1992.

Семенов В. Г., Шульженко Ф. П. Формування ідеї громадянського суспіль­ства та правової держави в західноєвропейській філософії XVII—XVIII століть. — К., 1995.

Фролов Э. Д. Факел Прометея. Очерки античной общественной мысли. — Л., 1991.

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Зародження і розвиток політичної думки в Україні (X — початок XX ст.) 69

1.4. Зародження і розвиток політичної думки в Україні (X — початок XX ст.)

Вона народилася й розвивалася в гущі загальнолюд­ських знань щодо форм і функцій політики і влади, полі­тичних інститутів, політичної ідеології й культури, політичної стратегії і тактики, інших політичних явищ і цінностей. Об'єктивно особливий взаємозв'язок поєднує українських мислителів з російськими, білорусь­кими, а згодом польськими, єврейськими, австрійськими та іншими мислителями сусідніх націй і народів.

Зародження і розвиток української політичної думки є невід'ємною частиною національної інтелектуальної скарбниці. З'ясування передумов цього феномена, аналіз провідних ідей, сформульованих визначними українськи­ми мислителями на стадії еволюції національної суспі­льно-політичної, морально-етичної традиції у період з X до початку XX ст., має велике значення для з'ясуван­ня поступу національної духовної культури, процесу формування сучасних державотворчих орієнтацій.

Еволюція політичних ідей від Київської Русі до козацько-гетьманської держави

Перші писані пам'ятки наших вітчизняних пращурів, що дійшли до сучасних поколінь українського народу, припадають на X—XI ст., тобто вони майже на 4 тисячо-

ліття «молодші» від ранніх давньоєгипетських і шумер­ських текстів, на 2,5—3 тисячі років — від індійських «Вед», китайських «Шуцзін» та «Шіцзін», вавилонських законів Хаммурапі, на 1,5—2 тис. — «Іліади» й «Одіссеї», Біблії та «Авести», конфуціанської «Лунь юй» і каутіль-ської «Артхашастри», платонівської «Держави» й арис-тотелівської «Політики», на тисячу років — від політич­них постулатів Цицерона і вчення Ісуса Христа.

Наші предки пройшли власний шлях стихійного та організованого кочівництва, матріархату, патріархату, племінної організації, язичницьких вірувань і первісної військової демократії. Знали сучасні українські землі найвищу державно-полісну еллінську культуру, римські традиції, «демократичні» царства скіфів, державні утво­рення протоукраїнських слов'янських племен, вплив на первісні політичні процеси готів, гунів, аланів, аварів, хозарів, варягів, угрів, печенігів, половців та інших чу­жинців. Київське князівство, що виникло в середній те­чії Дніпра на межі VIII—XI ст., стало згодом політич­ним осередком величезної імперії — Руської (Київської) держави.

На рубежі XII—XIII ст. естафету національного дер­жавотворення прийняла Галицько-Волинська земля, але в середині XIV ст., не витримавши ударів численних зов­нішніх ворогів, вона на шість століть була відірвана від материзни і перетворилася на поневолену провінцію то Польщі, то Угорщини, то Австрії. Та й сама вітчизна бу­ла пошматована між татаро-монголами, Литвою, Поль­щею, Оттоманщиною, Кримським ханством і Московщи­ною. Новий етап державного будівництва започаткувало у XVI ст. козацтво, створивши за дніпровськими порога­ми Запорозьку Січ, яка згодом стала політичним осеред­ком боротьби за національно-державницьку ідею, реалі­зовану в середині XVII ст. Б. Хмельницьким у формі Ге­тьманщини.

Українська думка еволюціонізувала протягом цих се­ми—восьми століть у руслі європейської традиції пере­важно як богословська думка, конкретніше — як ідеоло­гія православ'я, бо вже через 66 років після Хрещення Русі (у 1054 р.) стався остаточний розрив між західною і східною християнськими церквами.

Джерелом світорозуміння духовних мислителів Київ­ської Русі були Старий та Новий Заповіти, релігійні постулати отців церкви Афанасія Александрійського, Ва­силя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста.

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Завдяки священнослужителям-літописцям дійшла до сьогодення і давньоруська міфологія, відомості про най­важливіші історичні події, тексти деяких політико-пра-вових документів світського характеру — договори Русі з Візантією X ст., «Руська правда». Вони закріплювали характерні для тих часів політичні принципи панування сили в державі, станового поділу людей на повноправ­них, неповноправних і безправних, недоторканності при­ватної власності, божественного чи напівбожественного походження влади князя тощо. Чимало політико-право-вих норм «Руської правди», як і церковні устави Володи­мира Великого та Ярослава Мудрого, виходили з біблій­ного П'ятикнижжя Мойсея, Еклоги — візантійського за­конодавчого зведення VIII ст., Закону Судного людям — південнослов'янської переробки Еклоги, Прохірону — ві­зантійського зведення законів IX ст. У церковних уста­вах князі добровільно йшли на деяке обмеження своєї влади, визнаючи зверхність Бога, тобто божественних, природних законів, хоч прямо про це й не йшлося.

В XI ст. жили і творили засновники чернецтва в Україні-Русі й Печерської лаври Антоній та Феодосій. їхні духовні надбання розвивали при переробці найдавні­ших літописних зведень 30—40 років XI ст. ігумен Ни­кон, диякон Нестор-літописець та ігумен Сильвестр у «Повісті минулих літ». Цей видатний твір охоплює най­важливіші події від біблейського потопу до започатку-вання християнства на Наддніпрянщині апостолом Анд­рієм Первозванним, від розселення народів — до політич­ного гуртування слов'янських племен, їх перших полі­тичних провідників, приходу варягів, виникнення влас­ної державності тощо.

Найвидатнішим з тогочасних політичних мислителів був київський митрополит Іларіон (XI ст.), який у праці-проповіді «Про закон і благодать» виступив проти рабст­ва, за мир, злагоду між народами, вважаючи їх рівними між собою, за політичну самостійність Київської Русі; відкинув закони іудеїв як такі, що порушують природну рівність і свободу людини, закріплюють богообраність лише одного народу, закликав підпорядкуватись не тако­му закону, а благодаті, тобто євангельським істинам, що скасовують рабство, славлять доброту людини, роблять церкву вірною служницею держави і князя.

У літописаннях духовенства збереглися й інші цікаві пам'ятки XI—XIII ст.: «Збірник Святослава», лист Во­лодимира Мономаха до Олега Святославича, його «По-

Зародження і розвиток політичної думки в Україні (X — початок XX ст.) 71

вчання дітям», послання Митрополита Никифора Воло­димиру Мономаху, митрополита Клима Смолятича пре­світеру Фомі, «Слова» Кирила Туровського. Ці твори по­рушують проблеми політики, мистецтва державного управління, моралі, соціально-економічного становища людей. Автор «Слова про Ігорів похід» першим на Русі висловив думку про виникнення держави на ґрунті сус­пільного договору між князем і народом.

Обстоюваннями духовних цінностей сповнений Киє­во-Печерський патерик (1215—1230). Судити про людей не за багатством, а за розумом, наближаючи до себе муд­рих і справедливих, закликає князів «Моління Данила Заточника» (кін. XII — поч. XIII ст.). За впровадження високоморальних стосунків ратував у повчаннях архі­мандрит Києво-Печерського монастиря Серапіон Володи-мирський.

Патріотичним прагненням єднання руських земель навколо Києва, закликом до сильної, централізованої по­літичної влади князів проникнутий Галицько-Волинсь-кий літопис (1201—1292). У ньому значну увагу приді­лено постаті Данила Галицького, настроям боярства, міжнародним політичним відносинам Галицько-Волинсь-кої землі з сусідніми державами.

Під час перебування більшої частини українського на­
роду під зверхністю Литви і Польщі (XIV—XVII ст.)
«шляхетська демократія» орієнтувалася на «Руську прав­
ду», приписи якої діяли до середини XV ст. Князівські та
королівські привілеї, які поширювалися на спольщену елі­
ту, були закріплені в конституціях польського сейму, що
діяв з 1446 р., у Судебнику Великого Казимира

1488 p., у Литовських статутах 1529 p., 1566 p., 1588 p., які разом із Саксонським зерцалом і деякими іншими джерелами німецького права були нормативною основою політико-правової системи і Великого князівства Литовсь­кого (до Люблінської унії 1569 p.), і Речі Посполитої, а у XVIII — на початку XIX ст. зумовили кодифікацію укра­їнського права.

Незаперечним свідченням волевиявлення та демокра­тичного політичного устрою стала поява в XVI ст. козацт­ва (вільних людей), яке вважало себе рівним як у політич­них, так і в економічних правах, вирішувало всі питання, втілюючи у своє буття політичну демократію та первісно­комуністичні засади.

У XIV ст. значний вплив на українську думку спра­вила офіційна доктрина Константинопольської церкви,

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Зародження і розвиток політичної думки в Україні (X — початок XX ст.) 73

автором якої був візантійський церковний діяч Григорій Палама, пропагуючи аполітичність, досягнення свободи в аскетизмі, послушанні. Його послідовники в Україні — Кипріян Святитель, Григорій Самалат та інші — оспіву­вали зверхність божественної влади над світською, церк­ви над державою, неприпустимість втручання князів і королів у церковні справи, підносили роль ченців у сус­пільно-політичному житті, готували основу для єднання Грецької та Римської церков. Такої позиції дотримував­ся митрополит Мисаїл — автор «Послання» до папи Сік-ста IV, а також львівський канонік-єзуїт Петро Скарга, православні духовні служителі Михайло Рогоза, Кирило Терлецький, Іпатій Потій, зосереджуючись на обґрунту­ванні Брестської унії.

У цей час на захист православ'я виступили князь Ки­рило Острозький, єпископи Георгій Балабан, Михайло Ко-пистенський та інші політичні церковні діячі, які надали нового дихання полемічній літературі. Одним з найяскра­віших представників цього напряму літературно-політич­ної творчості був Іван Вишенський (1545—50 — після 1620). Полемізуючи з П. Скаргою, він обстоював суспіль­ство як засновану на принципах первісного християнства соборну громаду, гостро критикував тогочасний політич­ний лад, закликав до боротьби з тиранією, пропагував природну рівність людей, колективізм, виступав за усус­пільнення майна, вбачав головне призначення влади, яке належить Богові, а не царям і королям, в утвердженні за­конності й справедливості.

Богослов Христофор Філалет (р. н. і см. невід.) ратував за скасування станового поділу суспільства, налагодження стосунків між володарем і підданими на засадах природ­них прав і суспільного договору, визнання шляхтою полі­тичних прав людей, а не хизування удаваною демократі­єю. Численні православні братства і братські школи у XVI—XVIII ст. дали світові практичні зразки організації громад на засадах рівності, свободи і справжнього братст­ва. Згодом вони розвинулися в колегії, академії — центри розвитку національної культури, освіти і науки. Братські школи виховали для української суспільної думки нову плеяду мислителів. Йов Борецький — автор «Апполеї апо­логії», Захарій Копистенський — автор «Палінодії», «Книги про віру», «Книги про правдиву єдність» одними з перших почали осмислювати категорію етнічної свободи українства, шукати шляхів звільнення з-під польського гніту. Брати Степан та Лаврентій Зизанії виступали за

природну рівність людей, відокремлення церкви від дер­жави, за свободу совісті тощо. Кирило Транквіліон-Став-ровецький у «Зерцалі Богословія» змалював «золотий вік» ще до того часу, як диявол посіяв гординю і позбавив лю­дей природної та божественної рівності.

У 1620 р. зусиллями гетьмана Петра Сагайдачного бу­ло відновлено київську православну митрополію. Один з перших київських митрополитів Петро Могила (1596— 1647) у політичних творах «Анфологіон», «Літос, або ка­мінь» та інших закликав світських можновладців до тур­боти про підданих, підпорядкування законам і чеснотам, рівноправ'я православ'я і католицизму. Найважливішою ж його заслугою стало заснування Лаврської школи, Ки­ївської колегії, що згодом перетворилася на Києво-Моги-лянську колегію (академію) — кузню українських мис­лителів і державних діячів.

Якщо один з перших ректорів Києво-Могилянської колегії Сильвестр Косів був противником політичної орі­єнтації на Москву, що простежується в його творі «Патерікон», то його наступники Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Феодосій Сафонович були послідовними політичними прихильниками збли­ження з Росією, обґрунтовували єднання східно-слов'ян­ських народів.

І. Гізель у праці «Мир з Богом людині» обумовлював такий союз вимогами до російського царя надати політич­ні права і свободи людові, церковну автономію Україні. Л. Баранович («Меч духовний», «Труби словес проповід-них») виправдовував становий політичний устрій і соці­альну нерівність у суспільстві. І. Галятовський («Ключ розуміння», «Небо нове», «Скарбниця потрібна») засу­джував уніатство, іслам, іудаїзм та інші релігії. Ф. Сафонович («Хроніки з літописів стародавніх», що й лягла в основу «Синопсису») обстоював ідеї договірного походження держави, пріоритет природних прав людини.

За 200 років до скасування кріпацтва за повне звіль­нення селян від панщини, заборону смертної кари, мир між народами, свободу совісті, свободу творчості висту­пав А. Вишоватий. Ігумен Афанасій Берестейський з три­буни польського сейму вимагав у короля Володислава IV повернення прав православній церкві, свободи правосла­в'я. Права людини відстоювали київські митрополити Й. Нелюбович-Тукальський, екзарх царгородського пат­ріарха в Україні А. Винницький, один із засновників віт­чизняної політичної філософії Й. Кроковський та інші.

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Довго сидів за ґратами за пропаганду ідеї возз'єднан­ня Закарпаття з усіма українськими землями священик-полеміст Михайло Андрелла. Соціальну рівність пропагу­вав засновник Чернігівської колегії єпископ Іоанн Святи­тель. Високу моральність, скромність, доброзичливість відстоював автор понад 20 праць, найвідомішою з яких є «Книга житій святих (Четьї Мінеї)», Данило Туптало.

Митрополит Стефан Яворський (1658—1722) у творах «Камінь віри», «Знаменіє пришестя антихриста та кінця світу» активно проповідував промосковські настрої, запере­чував ідею державності України, протестантизм, пропагу­вав станову нерівність, поділяючи суспільство на чотири колеса: колесо князів, бояр, вельмож і царських радників; колесо військових; колесо священнослужителів; колесо се-лян-землеробів, міщан, купців, художників та ремісників. Самодержавна влада, прибічником якої він був, тримаєть­ся на перших трьох колесах, а четверте — «скрипляче, ле­даче і скигляче». Цар покликаний панувати над тілом лю­дини, а церква — контролювати душу. В останні роки життя С. Яворський почав відходити від авторитаризму, схиляючись до етико-гуманістичних поглядів.

Глашатаєм високої моралі, людських чеснот, захис­ником бідних і знедолених увійшов в історію намісник Троїцько-Сергієвської лаври, а згодом єпископ Білгород-ський Іосааф Святитель. Оборонцем суспільних і релігій­них прав православної меншості на Правобережжі Укра­їни був Матвій Значко-Яворський.

Водночас із богословською еволюціонізувала і світсь­ка політична думка, хоч такий поділ є умовний, позаяк більшість духовних служителів впливала на політичне життя суспільства, а представники світської влади були глибоко віруючими людьми, сповідували богословські традиції, біблійні заповіді. До того цілковито світські по­гляди на політичні процеси висловлювали і деякі релігій­ні сановники.

Духом італійського Ренесансу пройняті твори Юрія Дрогобича (бл. 1450—1494), котрий глибоко вивчав полі­тичне життя Італії. Його сповідували учасники львівсь­кого «двору гуманістів» — першого українського полі­тичного клубу, який підтримував активні стосунки із вченими Італії, Німеччини, Угорщини, Польщі та Литви.

Майже за 100 років до Г. Гроція та Т. Гоббса на осно­ві еллінських філософських уявлень, вчення Аристотеля вдався до дослідження політичних інститутів і політич­них процесів священик-гуманіст Станіслав Оріховський

Зародження і розвиток політичної думки в Україні (X — початок XX ст.) 75

(1513—1566). У його працях «Про природне право», «Настанови польському королю Сигизмунду Августу», «Польські діалоги політичні» проглядаються елементи розподілу влади. Держава, на думку С Оріховського, це рівні між собою король, рада і народ. Людина як духовно-тілесна істота втілює в собі єднання начал двох світів — тобто матеріального і духовного, тіла й душі. У суспільст­ві народ є тілом, рада — душею, а король — розумом. Су­спільство пов'язане правом і привілеями, а його елементи взаємопереплетені й відокремлено існувати не можуть: тіло без душі мертве, душа без розуму недієздатна, розум без душі бездиханний, тіло без розуму — порожнеча, ду­ша без тіла спустошена, розум без тіла знедолений. Стабі­льна й вільна держава можлива лише за дотримання пра­ва, шляхетство має бути наділене привілеями, а монарх як верхівка піраміди влади повинен спрямовувати діяльність законодавчої та судової її гілок. Незадовго до смерті С. Оріховський висловився, щоб на верхівці була духовна влада (апостольська церква), підпорядкувавши монарха, священнослужителів, привілейоване шляхетство і підлег­лий йому простолюд.

Значний внесок у вітчизняну політико-правову думку зробили наукові, громадські діячі, об'єднані навколо Ос­трозької академії. її засновник князь Кирило Остро­зький неодноразово подавав до польського короля і поль­ського сенату супліки (прохання) про надання українцям прав і свобод. А перший її ректор письменник-гуманіст Герасим Смотрицький (перша пол. XVI ст. — 1594) (тра­ктат «Ключ царства небесного» — передмова до «Острозької біблії») відомий як один із засновників світ­ської полемічної літератури. Його син Мелетій Смотриць­кий (бл. 1572—1633) у політичному творі «Тренос, або плач» визнавав зверхність світської влади над церков­ною, закликав аристократію припинити зловживання владою. Вихованець академії — автор віршової «Хроно­логії» Андрій Римша активно працював у галузі націо­нальної історії, описуючи найважливіші події з позиції патріотизму, національної самосвідомості, людинолюбст­ва і навіть вільнодумства.

Проблеми політичної філософії і моралі порушував у віршах, присвячених П. Сагайдачному і запорозьким ко­закам, вихованець замостської єзуїтської академії Касіян Сакович. Позаяк людське життя швидкоплинне, потріб­но поспішати творити добрі справи в політиці, науці, просвітництві. Звертаючись до сутності особистості, він акцентував на природній рівності людей, обстоював їх

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

вольності, гуманістичні традиції, ідеалізував мужність, гото­вність політичних керівників боротися за інтереси народу.

Загалом українська думка доби Середньовіччя не на­була цілісного, розвинутого концептуального характеру. Успішно подолавши етап міфічності, використавши біб­лійні сюжети, постулати християнства, переважно пра­вославного спрямування, на початку XVIII ст. вона мов би «завмерла» на порозі формування філософського ана­лізу політичних процесів. Попри те, що українські мис­лителі XI—XVII ст. добре знали давньогрецькі політико-теоретичні конструкції, особливо вчення Платона й Ари­стотеля, західноєвропейську гуманістичну думку, вони все ж не змогли піднятися до логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і політичних процесів, емпірико-теоретичного їх вивчення. Передусім це зумовлено об'єк­тивними причинами, найголовніші з яких — розшмату-вання етнічних українських земель, багатовікова бездер­жавність.

Однак український народ виявився сприйнятливим до демократичних традицій державності, звичаєвого пра­ва предків, ототожнюючи його з правдою; до народовлад­дя у формі віча, соборності, громадської солідарності, що втілювалися в общинному землеволодінні, суспільній власності на землю; до свободолюбства, потягу до рівнос­ті людей, братерства, справедливості, общинно-громадсь­кого життя. Державність знаходила свій вияв у принци­пі виборності владних органів (десятські, сотські, тися­цькі, старости, земельні суди тощо), децентралізації політичної влади, що виявилося в розгалуженій системі місцевого самоврядування, автономізації, федералізації і навіть конфедералізації окремих громад і регіонів; поєд­нанні монархічних і аристократичних форм правління (великий князь, місцеві князі, княжі ради з «кращих людей», «думців», бояри, воєводи, дружинники) тощо.

Руські князі реалізували ідею Полібія в політичній практиці, створивши «найліпшу», за його визначенням, форму держави з відповідним поділом влад — поєднання елементів царства (княжа влада), аристократії (боярська влада) та демократії (віче).

Традиції такого державотворення передавалися з покоління в покоління, залягали в політичній самосві­домості мас, свідченням чого була військово-старшинська система організації суспільно-політичного життя подні­провського козацтва, що мала всі ознаки державного управління. У ній простежувалася «полібіївська» форма

Зародження і розвиток політичної думки в Україні (X — початок XX ст.) 77

владування, де місце царя посідав кошовий отаман (геть­ман), аристократії — Рада генеральної старшини, демок­ратії — Січова рада (генеральна військова рада).

Водночас у козачому самоврядуванні майже за два століття до появи концепції Монтеск'є помітні були й елементи розвинутої демократії та класичного розподілу влади: законодавчої (загальне зібрання або військова ра­да), виконавчої (кошовий отаман або гетьман, січова або генеральна старшина) та судової (військовий або гене­ральний суддя). Вірогідно, опосередковано впливали на козаче народоправство, їх первісно-комуністичний побут демократичні традиції причорноморських еллінських по­лісів, польська та литовська «шляхетська демократія».

Отже, у XVI—XVII ст. в Україні окреслилося значне відставання політичної теорії від рівня політичної свідо­мості народу, що засвідчила практична державотворча діяльність. Тогочасні богословські та світські мислителі приділяли увагу проблемам людини не як політичної осо­би, а як найвищого творіння Бога. Проблеми держави і права рідко потрапляли в їх поле зору, внаслідок чого на­ціональна державницька ідея протягом тривалого часу, навіть у період визвольної війни 1648—1654 pp., визріва­ла стихійно — від боротьби еліти за власні привілеї, «суверенітет» і велич особистої булави до гасел автономії або «незалежності» України обов'язково під чиїмось про­текторатом. Практично ніхто з українських політичних проводирів не ставив за мету досягнення справжніх суве­ренітету, самостійності. Чвари, постійні зрадництва, під­ступні доноси, принизлива метушня між польськими ко­ролями, російськими царями, шведськими монархами, турецькими султанами і татарськими ханами, фізичне нищення опонентів домінували в тодішніх взаєминах у середовищі української політичної верхівки. Внаслідок цього відбувалося суттєве гальмування національно-виз­вольного руху українського народу, найпомітнішою озна­кою якого була лише постійна зміна одних гнобителів ін­шими.

Б. Хмельницький першим почав усвідомлювати не­обхідність свободи українства з орієнтацією спочатку на створення козацької територіально-політичної автономії у складі Речі Посполитої, а згодом (після перемог у 1648—1649 pp.) — на політичну самовизначеність Укра­їни у межах Давньоруської держави на чолі з єдиновлад­ним, самодержавним гетьманом-монархом. Та наступні поразки змусили вождя першої української національно-

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

визвольної революції повернутися до ідеї автономії, але вже під протекторатом Росії.

Наприкінці життя Б. Хмельницький, уклавши дого­вір з Росією, Туреччиною, Кримом, Семигородщиною, Швецією, продемонстрував наступникам приклад «полі­тичного маневрування» між сусідами, наслідуваний біль­шістю гетьманів аж до І. Мазепи і П. Орлика. Однак вони не були підкріплені політичною майстерністю гетьманів, мудрістю, далекоглядністю оточуючої їх політичної еліти, нерідко межували з невиваженістю, політичною бездар­ністю, політичним авантюризмом. Така політична еквілі­бристика призводила до подальшого знесилення україн­ської автономії, поглиблення бідувань народу, особливо селянства, братовбивчих війн, самознищення політичної еліти, поділів і перерозподілів української землі, безпе­рервних спустошливих іноземних навал.

Власне політична думка цього періоду дещо збагатила арсенал українського уявного конституціоналізму, започаткованого першими офіційними документами кон­ституційного характеру — Зборівським договором 1969 р. та Білоцерківським 1651 р. Наступні статті-конституції (Березневі 1654 p., Переяславські 1659 p., Батуринські 1663 p., Московські 1665 p., Глухівські 1669 p., Коно­топські 1672 p., Переяславські 1674 р. та Коломацькі 1687 р.) унормовували факт української автономії й ви­значали порядок утворення та компетенцію органів по­літичного управління Україною, права й обов'язки геть­мана та старшини.

Своєрідним явищем у національній політичній думці були Пакти і конституції прав і вольностей Війська Запо­розького 1710 p., які нині часто іменуються «Кон­ституцією Пилипа Орлика». Було здійснено спробу уза­гальнити суспільно-політичний устрій козаччини на осно­ві державницьких традицій пращурів українства та полі­тичного досвіду Запорозької Січі, досягнень західноєвро­пейської політико-правової науки. Але задуми П. Орлика підтримані не були. Завершили перший етап українсько­го конституціоналізму Решетилівські 1709 р. та Петер­бурзькі 1728 р. конституції, які зводили нанівець полі­тичні права Гетьманщини, ухвалені за доби Б. Хмельни­цького. Крапку на праві українського народу на політич­не самовизначення поставила Катерина II та створена нею II Малоросійська колегія, скасувавши у 1764 р. Гетьман­ство, а залишки автономії — протягом наступних двох де­сятиліть.

Зародження і розвиток політичної думки в Україні (X — початок XX ст.) 79

Суспільно-політична думка доби українського національного відродження

Політичній думці українського національного відро­дження передували вчення визначних вітчизняних мис­лителів: Якова Козельського (1726—28 — після 1725) — автора знаменитих «Філософічних пропозицій», послідо­вника французького сенсуалізму, прихильника ідей со­ціального договору та природного права, палкого пропо­відника демократії; Григорія Сковороди (1722—1794) — співця величі людини, її прагнення до щастя, самопіз­нання, рівності і свободи, автора унікальних творів, зі­браних у «Саді божественних пісень»; Семена Десниць-кого (бл. 1740—1789) — першого на Наддніпрянщині ві­тчизняного доктора і професора права, що започаткував українську і російську юриспруденцію, палкого прихи­льника природних прав людини та ідеї договірного похо­дження держави. Безпосередніми провісниками націо­нальних політичних ідей означеної доби можна вважати невідомих авторів «Історії русів» та видатного письмен­ника Івана Котляревського (1769—1838).

«Історію русів» не без підстав називали Декларацією прав української нації, але насправді вона є гімном при­родних, божественних, історичних, моральних прав кож­ного народу на державну незалежність, права на бороть­бу з гнобителями. Трактат підготовлено з уже відомої з часів Д. Локка на Заході платформи «рівноваги влад» — інтелектуальної й моральної течії, яка визнає насамперед політичні й економічні права особистості, її абсолютну цінність, свободу привілейованих верств, рівність серед рівних того ж кола громадян, існування невід'ємних природних прав індивіда, суспільно-договірний характер держави, зверхність законів у суспільних відносинах то­що. На думку автора «Історії русів», створивши власну Київську державу, український народ згодом втратив державну самостійність, об'єднавшись на добровільних засадах з рівними Україні Польщею та Литвою у федера­тивній Речі Посполитій. І лише тому, що польські коро­лі почали позбавляти українців прав і вольностей, пере­слідувати православну віру, козаки підняли повстання. Політичний трактат переконливо доводить, що тиран­ське, насильницьке правління в Україні ніколи не було тривким і довгочасним, бо народ умів боронити свою сво­боду. Він виходить з платформи рівності народів, гостро

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

виступає проти національної зверхності. В «Історії русів» засуджується багатство, набуте за рахунок власного наро­ду, зрадництво української шляхти. Твір сповнений по­ваги до простолюддя, кріпаків, рядового козацтва.

Мріями про час, коли проста людина буде «у вольності вік доживати», відповідатиме природному призначенню особи — рівної серед рівних у суспільстві, — сповнена й творчість І. Котляревського. Герої письменника — прості люди, наділені індивідуальною свободою, вільні від офіцій­них приписів і канонів. Автор заперечує становий поділ су­спільства, кріпосницьке право, стверджує велич індивіда не за займаною посадою, а як рівного серед рівних грома­дян, вимагає втілення природних прав людини на практи­ці, засуджує самодержавне гноблення особистості. Сучас­ник поета В. Капніст в «Оді на рабство» рішуче виступив на захист прав людини, проти скасування державної авто­номії України.

Харківський професор Й.-Б. Шад у підручнику «Природне право» відстоював свободи совісті, думки, права на освіту, гасла політичної державності, розглядав співвідношення права і моралі, розглядав державу і сис­тему держав як єдиний організм, заперечував деспотизм, розвивав геополітичні доктрини. Львівський і петербур­зький професор П. Лодій у роботі «Теорія загальних прав», виходячи з державно-правових поглядів X. Воль­фа прагнення людини до щастя як фундаменту природно­го права, категоричного імперативу І. Канта, на основі нових знань збагачував політико-правові доктрини. Принциповим послідовником французьких просвітите-лів-енциклопедистів був перший ректор Харківського університету І. Рижський.

Неодноразово піддавався репресіям з боку царського уряду відомий український економіст В. Каразін, особли­во за політичні проекти перебудови державного управлін­ня Росії, перетворення імперії на конституційну монар­хію, заклики до скасування кріпацтва, ідею формування української територіальної економіки тощо. Видатним захисником прав народу на рідну мову і на освіту висту­пав у цей час І. Могильницький.

Вагомий внесок у вітчизняну політичну думку нале­жить членам декабристських організацій в Україні. Бра­ти Муравйови-Апостоли, Борисови, а також С. Волконсь­кий, Ю. Люблінський, І. Горбачевський, 0. Юшневський були найактивнішими провідниками, ідеологами й учас­никами руху, що мав на меті державний переворот, спря-

Зародження і розвиток політичної думки в Україні (X — початок XX ст.) 81

мований проти самодержавства і кріпаччини. Саме в Ту­льчині та Києві розроблено, обговорено й затверджено у 1823 р. «Руську правду» П. Пестеля — перший проект новітньої конституційної думки на українських землях. І хоч більшість українських декабристів, за словами М. Драгоманова, «не мали почуття національної самосві­домості», це не применшує внеску палких прихильників французьких просвітитників і революціонерів у загаль­нолюдську й українську конституційну думку та вчення про права й свободи людини.

У 1837 р. у Будапешті побачив світ альманах «Русал­ка Дністрова», у якому М. Шашкевич, Я. Головацький та І. Вагилевич натхненно обстоювали ідеї єдності народу за свої права і вольності, національне визволення, оспівува­ли героїчне минуле козаччини і гетьманщини.

Вагомий внесок до вітчизняного конституціоналізму, теорії прав людини і громадянина, політичної думки за­галом зробило Кирило-Мефодіївське товариство. У «Книзі буття українського народу», відозвах, записках, статуті товариства обґрунтовувались політичні ідеї спра­ведливості, свободи, рівності, братерства, слов'янського союзу українців, росіян, болгар, поляків, словаків, сер­бів, чехів, деяких інших народів за провідної ролі Укра­їни; скасування кріпацтва, станового поділу суспільства, ліквідації національної нерівності тощо. Революційно-ра­дикальне крило товариства, до якого входили Г. Андру-зький, М. Гулак, 0. Навроцький, І. Посяда та інші, ке­рувалося «теорією насилля».

Саме під впливом Т. Шевченка та одного із засновни­ків братства М. Гулака було зроблено кільки варіантів проектів конституції Слов'янських Сполучених Штатів (без Росії), автором яких став 20-річний студент юридич­ного факультету Київського університету Г. Андрузький.

Лідерами більш поміркованого політичного крила то­вариства були О. Маркович, Д. Пильчиков, М. Савич, 0. Тулуб, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш. Вони сповідували реформізм, християнську смирен­ність, мирну пропаганду ідей товариства. Згодом П. Ку­ліш неодноразово змінював свої політичні погляди, дово­див нездатність українства до власного державостворен-ня, розглядав козаччину і гайдамаччину як силу, позба­влену державницьких ідеалів, але все це було пронизане мрією про «перетворення українців з нації етнографічної на націю політичну», рівну між іншими самостійними народами.

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Миколу Костомарова (1817—1885) вважають одним із фундаторів української політології. Він залишив велику наукову спадщину з політичної історії України: «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Мазепинці», «Геть­манство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницько­го», «Павло Полуботок», «Думки про федеративні начала у давній Русі», «Дві руські народності» та ін. Перебуваю­чи на позиціях самостійності та безкласовості української нації, окремішності української політичної історії, демо­кратичного руху українського народу, М. Костомаров під впливом німецької класичної філософії, французьких ро­мантиків, російських і польських мислителів створив по­літичну теорію. Ідеал М. Костомарова — федеративна де­мократична слов'янська республіка, де «не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні ге­рцога, ні сіятельства, її превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у сербів, ні у болгар», де будуть втілені ранньохристиянські ідеї повної соціаль­ної справедливості, свободи, рівності та братерства, скасо­ване кріпацтво, станові відмінності; де на засадах христи­янської моралі будуть неухильно дбати про освіту і добро­бут народу, його культуру. Як провідник «теорії народно­го елементу» в політичному процесі М. Костомаров ідеа­лізував «український дух», «українську раціональну де­мократію», «братерське співжиття рівних слов'янських народів». Особливий акцент робив він на федеративному устрої слов'янської держави. Федеративною державою, за М. Костомаровим, повинні управляти обрані на чотири роки президент і конгрес. У ній мали бути невеличке спільне військо, однакова грошова система, загальне кері­вництво зовнішніми відносинами. Отже, у такій федера­ції простежувалося чимало конфедеративних рис.

Близьким за політичними поглядами до кирило-ме-фодіївців був прихильник природного права галичан на самобутність, а українського народу — на самовизначен­ня В. Подолинський.

Натомість його сучасник С. Гогоцький, навпаки, від­кидав навіть думку про існування української нації та української культури і постійно підтримував русифіка­торську політику самодержавства. Невірою в державне відродження України були пройняті твори Г. Квітки-Ос-нов'яненка, Є. Гребінки, А. Метлинського та деяких ін­ших відомих українських письменників, хоча і вони з любов'ю змальовували політичні постаті Б. Хмельниць­кого, І. Самойловича, К. Розумовського та ін.

Зародження і розвиток політичної думки в Україні (X — початок XX ст.) 83

У другій половині XIX ст. на арені вітчизняної полі­тичної думки з'явилися кілька видатних особистостей, серед яких виокремлювався Володимир Антонович (1837—1908) — ідейний натхненник українофілів-поля-ків, об'єднаних у гурток «хлопоманів», переконаний при­хильник природних фізичних і духовних свобод людини, народного суверенітету, селянської демократії, соборнос­ті, федералізму. На відміну від П. Куліша, він вважав, що національне відродження просувається не від нації ет­нографічної до нації політичної, а навпаки. На його дум­ку, можна змінити зовнішні риси національності, але внутрішні її ознаки незмінні. Вроджена нездатність і не­любов українства до державного життя, вважав мисли­тель, не така вже страшна, бо вільна творча спільність людей краща від держави.

Проблеми незалежності й національного відродження України, скасування кріпацтва, самодержавного гноблення порушував один з фундаторів Товариства ім. Т. Шевченка у Львові О. Кониський. Київську Русь як колиску україн­ського народу, його мови і побуту розглядав П. Житець-кий. Автором багатьох статей такої ж тематики був Т. Рильський — батько видатного українського поета. Ан­тикріпосницькими настроями, гаслами щодо прав і свобод людини, критики станового поділу суспільства були спов­нені твори А. Свидницького.

Більшість українських громадсько-політичних діячів середини — другої половини XIX ст. належали до осеред­ків прогресивної української інтелігенції — громад, які відіграли вирішальну роль у подальшій еволюції націо­нальної політичної думки взагалі, українського консти­туціоналізму, вчень про права й свободи людини зокре­ма. Перша така громада виникла в Петербурзі (В. Біло-зерський, Г. Вашкевич, Г. Галаган, С. Глушановський, Д. Каменецький, В. Каховський, О. Кістяковський, М. Костомаров, П. Куліш, О. Лазаревський, Ф. Лазарев­ський, В. Менчиц, В. Тарновський, Ф. Черненко, Г. Чес-тахівський, Т. Шевченко та ін.). Там же під редагуван­ням В. Білозерського в 1861—1862 pp. виходив журнал «Основа», що став глашатаєм вітчизняної політичної ду­мки того періоду, в основу якої було прагнення до націо­нальної самовизначеності.

У 1859 р. почала діяти громада в Києві (В. Антоно­вич, П. Житецький, К. Михальчук, Б. Познанський, В. Синєгуб, Є. Синєгуб, Т. Рильський, О. Стоянов, В. Торський, П. Чубинський та ін.) і майже водночас гро­мади у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі тощо.

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Провідним ідеологом київської Старої громади був фундатор української політології, основоположник віт­чизняного конституціоналізму Михайло Драгоманов (1841—1895). Головні його політологічні праці — «Переднє слово до Громади», «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Пропащий час — українці під Московським царством», «Історична Польща і великоруська демокра­тія», «Автобіографічна замітка», «Вільний союз — Віль­на спілка», «Лібералізм і земство в Росії», «Австро-Руські спомини, 1867—1877», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Листи на Наддніпрян­ську Україну» та ін. Прагнучи до поєднання демократи­чних, народницьких і національної ідей на загальній платформі «громадівського соціалізму», проголошуючи примат людини, її прав і свобод над державою і суспіль­ством, спираючись на досягнення міжнародної конститу­ційної думки і подекуди на анархістські політичні вчен­ня, М. Драгоманов критично ставився до унітарних дер­жавних структур, республіканського централізму, край­нощів націоналізму, які, на його погляд, спонукали до примусу особистості, насильництва над людиною, обме­ження її свобод. Саме людина для мислителя — основа соціального устрою, найвища цінність, гарантіями прав якої може бути лише вільна самоврядна асоціація (гро­мада), а не держава, конфедерація типу швейцарської чи федерація за зразком США, Англії. Громадянське суспі­льство загалом, за М. Драгомановим, еволюціонізує від первісного роду і племені завдяки розуму, сім'ї, матері­альному виробництву, класовій боротьбі, природним шляхом досягаючи політичної форми общини. Держава нав'язується людській громаді згори як зовнішнє, штуч­не, неприродне утворення, а її різновиди зумовлені гео­графічними факторами. Унітарна, суворо централізована держава — це втілення деспотизму, диктатури небага­тьох, а організація — федерація базується на громадян­ському самоврядуванні, місцевому самоуправлінні, гарантіях природних прав і свобод людини, суворому об­меженні центрального владування. Найкраща форма по­літичного життя асоціації гармонійно розвинутих особи­стостей в Україні — «громадівський соціалізм», «громадівська праця», які «мусять мати українську оде­жу». Головна ідея конституційного проекту М. Драгома-нова — перетворення Російської імперії на децентралізо­вану федерацію, де українці створять громаду «Вільна спілка», мета якої — політичне, економічне і культурне звільнення не лише українського народу, а й «іншопле-

Зародження і розвиток політичної думки в Україні (X — початок XX ст.) 85

менних колоній», які мешкають серед нього, шляхом по­єднання інтересів різних національностей.

Соратниками і послідовниками М. Драгоманова були М. Зібер, Ф. Вовк, С. Подолинський, О. Терлецький, М. Павлик, І. Франко, Я. Шульгин, Б. Кістяковський, М. Туган-Барановський та ін. Вони першими в Україні по­пуляризували праці К. Маркса, особливо економічні, ви­ступали як за поступове впровадження його ідей в полі­тичне життя, так і за революційне їх втілення; пристрас­но захищали права бідних і знедолених, суверенітет укра­їнської нації, федеративний або конфедеративний держав­ний устрій, ідею демократичної республіки; приділяли увагу соціальному захисту селян і робітників, організації громад і кооперацій.

Ідею повної автономії України у складі федеративної Росії захищав випускник Харківського університету Максим Ковалевський (1851—1916). У роботах «Нариси з історії політичних закладів у Росії», «Походження сучас­ної демократії», «Від прямого народоправства до представницького та від патріархальної монархії до пар­ламентаризму» він висунув низку блискучих конститу­ційних ідей, заснованих на концепціях прогресу, соборно­сті, взаємодопомоги, колективізму, на розумінні держави як втілення солідарності, демократизації суспільства.

Дещо пізніше ідеї соборності, політичної самостійності чи автономії України з позицій марксизму обґрунтовували Ю. Бачинський, М. Порш та ін. Більшість членів Старої громади відмежувалася від радикально-соціалістичних по­глядів, порвала з М. Драгомановим, почала проповідувати аполітично-культурницькі українознавчі ідеї у складі української безпартійної демократичної організації. Окре­мі її учасники ввійшли до створеного раніше у Львові На­укового товариства ім. Т. Шевченка, ідеологом якого став Михайло Грушевський (1866—1934) — майбутній лідер українського національно-визвольного руху.

Видатний український історик і політичний діяч, автор кількох конституційних проектів та майже 1800 наукових праць, М. Грушевський завершив концептуальне обґрунту­вання політичної історії українства, відкинувши традицій­ні схеми і московську династичну генеалогію С Соловйо­ва, В. Ключевського, довівши, що українці, росіяни і біло­руси походять не з однієї «колиски», а кожний з них має власне коріння. Історію України він веде від Київської Ру­сі через Галицько-Волинське князівство, далі — литовсь­ко-руську добу, період визвольних змагань козацько-геть­манських часів і Переяславського договору з Росією.

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Історія великоруська, за М. Грушевським, починає­ться зі свого кореня — Володимиро-Московського князів­ства, яке еволюціонізувало під найсильнішим впливом Київської Русі. Загальноросійської історії, як і загально-російської народності, не існує: це штучна конструкція. Період Київської держави є давнім періодом української політичної історії, київські князі — українськими князя­ми, культура XI—XII ст. — українською культурою. До­говори Русі з Візантією, «Руська правда» — українське право. Саме українські племена започаткували Київську імперію. Український історико-політичний процес у пра­цях М. Грушевського значно збагачується історією дер­жавотворення, історією права, судівництва, культури, освіти, релігії, господарства тощо. Політичне, державне життя він вважав важливим, але не єдиним і не найви­рішальнішим чинником становлення нації, у тому числі й нації бездержавної. Більше того, до початку визволь­них змагань 1917—1918 pp. у політичній доктрині М. Грушевського простежувався пріоритет соціального над державно-національними інтересами. Лише згодом він віддавав перевагу державно-політичному чинникові, особливості якого досліджували І. Джиджора, В. Доро­шенко, В. Герасимчук, М. Залізняк, В. Козловський, М. Кордуба, І. Кравецький, І. Крип'якевич, Ю. Сірий, О. Терлецький, С. Томашівський, які увійшли в історію української політичної думки як представники держав­ницької, а не народницької школи.

Політична ідеологія М. Грушевського не обмежува­лася політичною історією. Йому належить значний вне­сок у концептуальне збагачення таких категорій, як по­літична теорія, політичний процес, політичний інститут, політична культура тощо. Грушевський доводив, що по­літичні процеси протікають під впливом не лише еконо­мічних, матеріальних, природнобіологічних, а й психо­логічних, особистісних, культурознавчих чинників, ви­значну роль у їх перебігу відіграє еліта. А українська ідея, разом з ідеєю свободи і незалежності у процесі єд­ності й боротьби протилежностей, виражаючи прагнення до соборності, колективізму, водночас еволюціонізувала до індивідуалізму.

Завдяки старанням М. Грушевського значно просува­лась уперед теорія українського конституціоналізму, яка, багато в чому ґрунтуючись на постулатах М. Драго-манова і кирило-мефодіївських братчиків, збагачувалась його новими досягненнями, спродукованими вітчизня­ною, російською і світовою конституційною думкою.

Зародження і розвиток політичної думки в Україні (X — початок XX ст.) 87

У 1891 р. у Полтаві виникло Братство тарасівців, що стало першою українською політичною організацією, яка базувалася на засадах націоналістичної ідеології. Голо­вою Братства став І. Липа, активними діячами — В. Ше-мет, В. Боржковський, В. Боровик, М. Вороний, Б. Грін-ченко, М. Кононенко, М. Коцюбинський, В. Самійленко, Є. Тимченко, О. Черняхівський, М. Міхновський та інші. У політичній декларації «Вірую» вони розглядали Росію як окупанта, вимагали повної державної незалежності України, вважали, що вирішення національного питання розв'яже соціальні питання, а не навпаки.

Микола Міхновський (1873—1924) відомий ще й як автор промови «Самостійна Україна», що ненадовго стала програмною платформою РУП з 1900 p., тобто з часу її створення, і один з ймовірних розробників проекту «Основного закону Спілки народу українського». Він вва­жав, що необмежена свобода всебічного духовного розвит­ку людини та її найкращого матеріального благополуччя можлива у «державі одноплемінного національного зміс­ту», що кожна нація прагне самовиявлення у формі неза­лежної самостійної держави, а «найпишніший розквіт ін­дивідуальності можливий лише в державі, для якої пле­кання індивідуальностей є метою, — тоді стане зовсім зро­зумілим, що державна самостійність — це головна умова існування нації, а державна незалежність — це націо­нальний ідеал у ділянці міжнародник відносин». Автор показує негативну роль Російської імперії в поневоленні українців, перетворенні їх на рабів, приреченні нації на політичну і культурну смерть, примусовому насадженні українофобії, нищенні української мови, підтримуванні російської культури за рахунок України, жорстоких реп­ресіях щодо українства, зневажанні свободи совісті, не­доторканності особи, інших природних прав людини.

На цій підставі М. Міхновський висуває гасла: 1) «Ук­раїна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець зали­шається на нашій території, ми не маємо права покласти зброю»; 2) «Візьмемо силою те, що належить нам по пра­ву, але відняте від нас теж силою»; 3) «Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і озиратись назад»; 4) «Одна, єдина, не­роздільна, вільна самостійна Україна від Карпат до Кавка­зу!». Завдання «розплющення очей у рабів, — небезпечних для панів», на його думку, повинна вирішувати націо­нальна інтелігенція, застосовуючи як мирні, так і збройні засоби боротьби.

Отже, напередодні національно-визвольних змагань (1917—1920 pp.) в українській політичній думці з'явила-

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Утвердження політології як науки

ся тенденція до обґрунтування необхідності досягнення української національної незалежності і повної держав­ної самостійності. Але домінуючою упродовж перших двох десятиліть XX ст., як і раніше, залишилась ідея по­літичної автономії України у складі чи то конституційної Російської імперії, чи то федеративної Російської демо­кратичної республіки, побудованої на новітніх конститу­ційних засадах.

Запитання. Завдання

1. Визначте місце політичної думки України у скарбниці світових політичних вчень.

2. Порівняйте розвиток політичних ідей в Україні та в Західній Єв­ропі вХ — на початку XX ст. У чому полягають особливості вітчизняних доктрин суспільно-політичного характеру?

3. Які з політичних концепцій цього періоду є етапними щодо за­гального розвитку політичної думки?

4. Простежте зв'язок політичної думки в Україні зі специфікою її історичного розвитку.

Теми рефератів

1. Політична думка Київської Русі.

2. Політичні ідеї руських князів.

3. Державотворчі концепції українських гетьманів.

4. Політичні погляди М. Драгоманова.

5. Розвиток політичних ідей в українському партійно-політичному житті початку XX ст.

Література

Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991.

Драгоманов М. Вибране. — К., 1991.

Дорошенко Д. Нарис історії України. У 2-х т. — К., 1991.

Замалеев А. Д., Зоц В. А. Отечественные мыслители позднего средневе­ковья: конец XIV — первая треть XVII в. — К., 1990.

Історія філософії України. Хрестоматія. — К., 1993.

Кухта Б. З історії української політичної думки. — Львів, 1991.

Мироненко О. М. Права і свободи людини у доробку українських мислите­лів XIX—початку XX століття. — К., 1995.

Мироненко О. М. Історія Конституції України. — К., 1997.

Нічик В. М., Литвинов В. Д., Стратій Я. М. Гуманістичні ідеї на Україні. — К., 1991.

Політологія. Кінець XIX — початок XX ст.: Хрестоматія / За ред. О. Семкі-ва. — Львів, 1996.

Потульницький В. Історія української політології. — К., 1992.

Скакун О. Ф. Драгоманов как политический мыслитель. — Харьков, 1993.

Український парламентаризм: Минуле і сучасне / Ю. С ІІІемшученко, О. М. Мироненко, В. Ф. Погорілкота ін. — К., 1993.

1.5. Утвердження політології як науки

Політологія як наука виникла в другій половині XIX ст. Відтоді вона розвивалася і вдосконалювалася, залучаючи до свого арсеналу набутки європейського та американського напрямів, досвід національних політоло­гічних шкіл. Проблеми, які на сучасному етапі вона до­сліджує, тісно пов'язані з політичним життям різних суспільств і людської цивілізації загалом. До них насам­перед належать політична теорія, політичні інститу­ти, політичні партії, громадська думка, міжнародні від­носини. На сучасному етапі розвитку людства політо­логія виступає важливою складовою загальногуманітар-ного знання.

Інституювання й теоретичні передумови формування політичної науки

Дослідження реалій, тенденцій політичного життя від найдавніших часів до середини XIX ст., а також відносна самостійність предмета політико-дослідницьких теорій і вчень виокремили політологію як самостійну науку. Де­які вчені, переважно європейські, початком політології як науки вважають створення в першій половині XIX ст. правової школи в Німеччині. Американські, дехто з евро-

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

пейських датують її виникнення 1857 p., коли Френсіс Лейбер започаткував у Колумбійському університеті курс лекцій з політичної теорії, прислужившись відкриттю в 1880 р. при цьому університеті вищої школи політичної науки. Ще одна група вчених вважає часом зародження політології злам XIX—XX ст., коли термін «політична на­ука» набув поширення й одержав визнання в Європі. На початку XX ст. процес формування політології як науки в основному завершився. У 1903 р. було створено Амери­канську асоціацію політичних наук, а в 1949 р. під егідою ЮНЕСКО — Міжнародну асоціацію політичної науки.

Процес формування сучасної західної політології в різ­них країнах був неоднаковим. Різними були й соціально-історична ситуація, наукові основи розвитку, а звідси — неоднакова роль національних шкіл політичної науки у становленні сучасної політології. Якщо наприкінці XIX — на початку XX ст. політологія успішно утверджувалась і в Європі, і в Америці, то згодом через світові війни, револю­ційні процеси й формування тоталітарних режимів її роз­виток у Європі на тривалий час занепав. Ще однією при­чиною цього стала еміграція європейських учених до СІЛА, де політологію стали розглядати як одну з пріори­тетних суспільних дисциплін, завдяки чому вона опинила­ся на лідируючих позиціях, розвиваючись на основі не лише традиційної політичної науки, а й соціології, психо­логії, які першими вдалися до неформального вивчення суспільних структур.

У Європі політологія формувалася на основі традицій_: них дисциплін: у Франції — конституційного права, в Ні­меччині — політичної філософії, що теж сприяло лідерст­ву американської політології майже в усіх сферах — від методології до емпіричних досліджень. І якщо на почат­ку XX ст. відбувалися інтенсивне взаємозбагачення і вза­ємовплив європейської та американської політичних шкіл з певним домінуванням європейської, то після Дру­гої світової війни американська поведінкова політологія (біхевіоризм) опинилася поза конкуренцією на Європей­ському континенті. Це призвело до знеособлення й уодно­манітнення національних шкіл, які різнилися між собою хіба що периферійними особливостями. Дещо змінила ситуацію так звана постбіхевіоральна революція, але ма­сштабного відродження європейської політичної науки не відбулося. Воно важливе в контексті глобального процесу самовизначення Європи, ослаблення на її теренах амери-канізму.

Утвердження політології як науки 91

Першими ознаками формування політології як науки стало широке застосування порівняльно-історичних ме­тодів для аналізу традиційних політичних проблем (дер­жавний суверенітет, співвідношення права й політики тощо), можливостей розвитку сучасних державно-право­вих і політичних інститутів в останній чверті XIX ст. Американські вчені Лестер Ворд (1841—1913), Ернест Берджесс (1886—1966) та інші з цією метою намагалися застосувати ідеї еволюціонізму в політичній історії, розу­міючи під політичною еволюцією розвиток держави, пра­ва, конституціоналізму та сподіваючись на «колективний розум», здатний за допомогою суспільних наук спрямо­вувати поступальний суспільний розвиток.

У першій чверті XX ст. було сформовано інтелекту­альну основу політології, розроблено концепції, покладе­ні згодом в основу поведінкової політології. Ці концепції нині вважають політологічною класикою. Водночас на­зрівання кризових явищ у суспільстві стимулювало ін­терес дослідників до політичної сфери. У Європі тоді до­мінували радикальні революційні течії, що стрімко ідео-логізувало політичну науку, поляризувало політологічні школи. У США розгорнувся буржуазно-реформаторський (прогресистський) рух, у межах якого поступово відбу­вався перехід від історичного аналізу до вивчення особ­ливостей функціонування державного апарату.

Незважаючи на певні розбіжності між європейською та американською політологією, на початку XX ст. було вироблено цілий комплекс політологічних знань: обґрун­товано й пояснено систему політичного плюралізму, сформульовано концепцію громадської думки, запропо­новано напрями соціального контролю в умовах лібераль­ної демократії. У цей час сформувалася когорта вчених різних країн, яких сучасна політологія вважає своїми класиками. Італійці Гаетано Моска (1858—1941) і Віль-фредо Парето (1848—1923) започаткували теорію еліт, росіянин Мойсей Острогорський (1854—1919) і німець Роберт Міхельс (1876—1936) — соціологічне досліджен­ня політичних партій, німець Макс Вебер (1864—1920) розробив політологічну теорію панування.

У 20—30-ті роки XX ст., позначені глобальною кри­зою тогочасного суспільства, намітився глибокий пере­лом у розвитку не тільки політології, а й цивілізації за­галом. Пошук методів подолання цієї кризи окреслив два шляхи розвитку людства. Один — історично безперспек­тивний, із суворою регламентацією суспільного життя і

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

формуванням тоталітарних режимів: СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія та інші, де політологія, як і всі суспільні науки, стала елементом ідеології та пропаганди, інстру­ментом забезпечення офіційної політики. СІЛА віддали перевагу іншому шляху — оновленню традиційного капі­талістичного суспільства на основі ліберально-демокра­тичних принципів, утвердженню соціальної ролі держа­ви, поєднанню приватновласницької економіки з держа­вною системою соціального захисту. «Новий курс» тоді­шнього президента Франкліна Рузвельта сформував неабиякий попит на емпіричні дослідження соціальних процесів. Політологія стала практичною наукою, спрямо­ваною на вивчення неформальних аспектів державного управління, зосередившись на дослідженні мотивів і чин­ників політичної поведінки людей, умов «раціонального» соціального планування й контролю.

Усе це радикально вплинуло і на особливості політич­ного процесу й політичної діяльності. Використовуючи методи соціальної психології, вивчення політичної пове­дінки спиралося на аналіз результатів опитувань громад­ської та особистої думок. Адаптація «психометричного методу» в політології зумовила конституювання біхевіо-ристського (англ. behaviourism, від behaviour — поведін­ка) напряму. При цьому відбувся перехід від вивчення державних інститутів до аналізу політичної влади і полі­тичної поведінки, дослідження партій, груп тиску, вибо­рів і громадської думки. Перші біхевіористи-політологи зосереджувалися на вивченні психологічних мотивів, які визначали суб'єктивне ставлення до політики.

Згодом на передній план вийшла проблема верифіка­ції (перевірки достовірності) політологічного знання вза­галі. Усі біхевіористські напрями надавали перевагу ем­піричним методам дослідження, що пожвавило розвиток конкретних методик збирання, обробки та узагальнення даних. Завдяки цьому зміцніли й розвинулися зв'язки політології із соціологією. Політологія, зокрема, запози­чила в останньої концептуально-методологічний апарат досліджень. Це дало підстави називати політологію со­ціологічною політичною наукою.

Біхевіоризм у політології став панівним після Другої світової війни на хвилі технократизації державного управління й суспільства загалом. Технократизація по­требувала різноманітних відомостей щодо політичної по­ведінки в інституціях законодавчої, виконавчої та судо­вої гілок влади, політичних партій, виборів, політичних

Утвердження політології як науки 93

орієнтацій і політичної культури, засобів масової інфор­мації, політичного виховання, добору кадрів, політично­го лідерства. А це відповідно стимулювало емпіричні до­слідження різних форм буття суб'єктів політичного про­цесу, формування спеціального понятійного апарату по­літичної науки.

З розвитком суспільних структур, ускладненням по­літичної діяльності в 50-х роках XX ст. лише емпірич­них методів досліджень політичної діяльності виявилося недостатньо, особливо у прогнозуванні політичних проце­сів. Раціоналізація управління суспільством вимагала ширших узагальнень. Ліберально-реформаторська і ради­кальна антибіхевіористські течії в політології своїми роз­робками сформували явище, відоме як постбіхевіоральна революція, однією з ознак якої стала теорія систем, роз­роблена й опублікована в 1953 р. американським політо­логом Девідом Істоном (нар. 1917). Проте в основу диску­сії, що розгорнулася у зв'язку з цим, було покладено ширші проблеми — історизм і філософсько-ціннісний підхід. Дискусія посприяла виробленню спільної думки політологів щодо необхідності доповнення структурно-функціонального аналізу політичної діяльності історич­ним підходом до неї, поєднання пізнавального й норма­тивно-ціннісного аналізу на основі «соціальної включено-сті» у політичний процес. Наслідком постбіхевіоральної революції стало поширення неотрадиціоналістських настроїв, відродження інтересу до політичної філософії, історії, описово-інституціонального аналізу і класичного конституціоналізму. У цілому ж постбіхевіоральна рево­люція не змогла відвернути політологію від біхевіорист-сько-функціоналістської орієнтації.

На рубежі XX і XXI ст. в науці про політику утвер­дилося широке розмаїття різних напрямів і підходів, ме­тодів політичних досліджень. Поряд з традиційними під­ходами розвиваються порівняно нові: геополітичний, екологічний, феміністичний, модернізаційний та ін. Швидкими темпами розширюється і сфера наукових ін­тересів політології. Увагу дослідників приваблюють про­цеси переходу до демократії, проблеми політичної участі, нові громадські об'єднання і рухи. Спираючись на цей багатоманітний дослідницький арсенал, політична наука поступово завойовує чільне місце серед сучасних соціаль­но-гуманітарних наук.

94 Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Основні національні школи й проблемні підходи сучасної західної політології

У повоєнний період у західній політології домінувала американська політична наука. Повільніше, а інколи у фарватері американської, розвивалася європейська полі­тологічна традиція, окреслюючи межі національних по­літологічних шкіл, вияскравлюючи їх особливості.

Поиск по сайту: