Література. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення

Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. — К., 1991.

Гусев В., Лозинська Л. Філософські роздуми В. Винниченка: проблеми аналізу й самоозначення // Політологічні читання. — 1992. — № 3.

Касьянов Г. Шістдесятники. Дисиденти. Неформали. Знайомі незнайомці // Віче. — 1994. — № 10.

Коваленко А. Українська політологія: проблеми та труднощі періоду ста­новлення // Сучасність. — 1994. — № 10.

Кравченко Б., Прилюк Ю. Політичний лад в Україні та політична наука // Політологічні читання. — 1992. — № 1.

Куди йдемо? Матеріали науково-практичної конференції «Ідеологія та ідейно-політичні засади державного будівництва в Україні». — К., 1993.

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: у 2-х т.— К., 1994.

Мазлах С, Шахрай В. Розділи з книги «До хвилі (що діється на Вкраїні і з Україною?)» // Політологічні читання. — 1993. — № 3.

Мотиль О. Дмитро Донцов // Політологічні читання. — 1992. — № 1.

Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку. Збірник наукових до­повідей і статей. — К., 2000.

Потульницький В. А. Політична доктрина В. Липинського // Український історичний журнал. — 1992. — № 9.

Трощинський В. П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. — К., 1994.

2.

Громадянське суспільство і політичне життя

2.1. Громадянське суспільство

Ідея громадянського суспільства своїм корінням сягає Давніх Греції та Риму, знаходить своє теоретичне вті­лення в працях Аристотеля, Цицерона, інших мислите­лів. З часом викристалізувалося розуміння громадянсько­го суспільства як спільноти рівноправних громадян, яка не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага. У політичній сфері громадянське суспіль­ство забезпечує громадянам вільну участь у державних і громадських справах. Головним суб'єктом такого суспі­льства є людина, у ньому вільно розвивається індивіду­альне та колективне життя, децентралізована держав­на влада і місцеве самоврядування, демократично роз­в'язуються суспільно-політичні проблеми на основі вива­жених, консенсусних відносин.

Поняття та особливості громадянського суспільства

Поняття «громадянське суспільство» по-різному тлу­мачили в суспільних науках. Так, Ш.-Л. Монтеск'є, вва­жаючи, що суспільство не може існувати без уряду, роз­різняв державу як союз громадян та державу як сукуп­ність посадових осіб. Г. Спенсер відповідно до його органічної теорії суспільства порівнював державу з біоло-

Громадянське суспільство і політичне життя

Громадянське суспільство

гічним організмом, вважав її агрегатом органів управлін­ня, володарювання. Його «апаратна» ідея пізніше була використана марксизмом.

Відомо, що в первісному, додержавному суспільстві іс­нували органи володарювання, головний з яких — збори дорослих родичів. Функції володарювання ще не виокре­милися в життєдіяльності спільноти, громада була водно­час джерелом і носієм влади. Поступово відбувалася ієрар-хізація (грец. hieros — священний і archia — влада — по­діл на вищі й нижчі посади, чини; суворий порядок підле­глості нижчих щодо посади або чину осіб вищим) громад­ського управління, внаслідок чого пересічні общинники були відсторонені від управління общиною. Народні збори замінюються сходом воєнної дружини. Ради старійшин пе­ретворюються на дедалі поважніші й самостійніші центри прийняття владних рішень, тільки частина з яких виноси­ться на формальне затвердження зборами общини. Так поступово відмежувалося суспільне управління від грома­ди. Здійснювали його відокремлені інституції, яким гро­мада була цілком підпорядкованою.

Надалі завдяки християнському віровченню стали розрізняти державну та приватну сфери (Богові — Бо-гове, кесарю — кесареве). Викристалізовується уявлення про громадянське суспільство як про засіб обмеження державної влади, стримування її невпинного прагнення до абсолюту, авторитарності. Формується й саме грома­дянське суспільство.

Впровадження у вжиток поняття «громадянське суспільство» пов'язане з ідеєю «природних прав» люди­ни, яка у XVII ст. була засадничою у формуванні й по­ширенні юридичної свідомості, політико-правових конце­пцій, передусім теорії «суспільного договору». Так, Г. Гроцій і Б. Спіноза «природними правами» вважали свободу переконань і думок, свободу володіння і викори­стання власності, рівність людей між собою, їхню захи­щеність від сваволі тощо. Розрізнення громадянського суспільства і держави започаткував Ж.-Ж. Руссо в праці «Міркування про походження і засади нерівності поміж людей». Громадянське суспільство, на його думку, ви­никло внаслідок формування приватної власності, а дер­жава витворена з нього на підставі суспільного договору. Д. Локк вважав, що люди домовилися заснувати держа­ву саме з метою надійного забезпечення природних прав, рівності й свободи, захисту особи та власності — ціннос­тей громадянського суспільства.

Сукупність індивідів, які необмежено користувалися своїми природними правами, утворювала, на думку при­бічників договірної теорії походження держави, суспіль­ство у його «природному стані» («status naturalis»). Це стан цілковитої свободи, який призводить до «війни всіх проти всіх». Але за таких умов мати «право на все», стверджував Гоббс, означає фактично не мати права ні на що. Аби уникнути загроз, які неодмінно виникають у природному стані суспільства, люди змушені були замі­нити його на стан громадянський («status civilis»). Пере­хід від природного стану до громадянського дає змогу піддати регулюванню законами та іншими нормами не-впорядковані відносини.

Відповідно до теорії «суспільного договору», люди укладають угоду й створюють державу, яка постає над суспільством, відчужує й зосереджує в собі частину їхніх природних прав. Так виникає громадянське суспільство, котре, на відміну від природного, до державного, є ста­ном, у якому існує держава. У конвенційних теоріях дер­жави (Дж. Локк, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо) громадянський стан суспільства сприймався як антипод природного ста­ну, а влада — як похідна відносин, що панують у грома­дянському суспільстві.

Концепція громадянського суспільства, розуміння йо­го як царини людської свободи, яка перебуває поза межа­ми державної регламентації, є породженням ліберально­го світогляду. «Батько лібералізму» Дж. Локк ВВ3.5КЭ.В. що держава покликана передусім захищати особисту сво­боду і власність, здобуту працею людей; вона діє тільки у строго окреслених межах, вихід за які може призвести до громадянської непокори; люди повинні мати право протистояти сваволі уряду, чинити йому опір і навіть вдаватися до сили для його повалення, коли він спрямо­вує свою владу на завойовництво, узурпацію, тиранію, або у разі його розвалу.

Виходячи з визнання самоцінності й пріоритетності спонтанного людського життя порівняно з управлінським впливом на нього, просвітники XVIII ст. (Дж. Локк, ІП.-Л. Монтеск'є) проголошували, що громадянська ідея вища і значиміша, ніж ідея державна. Громадянське сус­пільство і політичну державу розрізняв Г.-В.-Ф. Гегель, який вважав його опосередкованою через працю системою потреб, заснованою на принципі панування приватної вла­сності й загальній формальній рівності людей. Н. Макіа-веллі, ПІ. Монтеск'є, Г.-В.-Ф. Гегель вважали, що суспі-

Громадянське суспільство і політичне життя

Громадянське суспільство

льство має бути об'єктом впливу держави, яка може дія­ти цілком самостійно. Політична, державна мудрість по­лягає у врахуванні існуючих у суспільстві відносин, ду­мок та обставин. Класичні погляди на громадянське сус­пільство підготували сучасне розуміння цього феномена.

Громадянське суспільство — суспільство громадян із високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних рис, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага.

Формування громадянського суспільства пов'язане з утвердженням буржуазного ладу. Воно неможливе без існування правової держави, а тільки існування розвине­ного, стабільного громадянського суспільства уможливлює утворення правової держави. Високорозвинуте громадян­ське суспільство є основою стабільного демократичного по­літичного режиму.

Неліберальне (тоталітарне, авторитарне) суспільство цілком або переважно підпорядковане державі, яка рег­ламентує, централізує управління ними. Такий спосіб взаємодії держави й суспільства називають етатизмом (франц. etat — держава). Етатизм як політика — це по­ширення повноважень держави на всі без винятку сфери життя. Сутність його полягає у визнанні держави найва­жливішим і єдиним чинником інтеграції суспільства. У тоталітарних суспільствах сфера громадянського, цивіль­ного зводиться до мінімально можливих розмірів, але ні­коли не зникає цілком.

Розвинене громадянське суспільство передбачає існу­вання демократичної правової держави, яка покликана задовольняти й захищати інтереси та права громадян. Передумовами громадянського суспільства є ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власно­сті; множинність незалежних політичних сил і партій; недирективно формована громадська думка; вільна осо­бистість з розвиненим почуттям власної гідності.

Громадянське суспільство — не тільки відокремлене від держави суспільство, автономна царина суспільного буття, яка не підлягає прямому контролю й регламента­ції з боку влади, а ще й структуроване суспільство. Воно передбачає свободу асоціацій індивідів за інтересами й уподобаннями. Окремі верстви населення утворюють свої угруповання, добровільні об'єднання, покликані забезпе-

чувати цивілізовані відносини з іншими суб'єктами спів­життя в суспільстві. Тому громадянське суспільство є пе­вним механізмом неформального соціального партнерст­ва, яке уможливлює здійснення й баланс існуючих ін­тересів.

Таке суспільство емансиповане від держави, царина спонтанного самовияву вільних індивідів і добровільно сформованих асоціацій та організацій громадян, захище­них законом від прямого втручання і регламентації з бо­ку органів державної влади. Воно втілюється в приватно­му житті громадян, існуванні вільного ринку, безпере­шкодному поширенні духовних, релігійних, моральних, національних цінностей тощо. Основою громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб, сукуп­ність вільно встановлених ними міжособистісних зв'яз­ків (сімейних, общинних, економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття інтересів, можливостей і способів їх висловлення та реалізації.

Головні риси громадянського суспільства:

— відокремлена від держави структура суспільства, до якої належать різноманітні асоціації, добровільні об'єднання людей;

— адекватний вільним відносинам обміну суспільний лад, політична система, за яких держава є похідною від громадянського суспільства та процесів у ньому;

— утвердження безпосередніх і різноманітних ін­тересів, можливість їх вираження та здійснення;

— можливість забезпечення справжнього, реального життя, на відміну від держави — сфери умовного, формального життя;

— наявність ринку, вільної конкуренції, відносин об­міну діяльністю та її продуктами між незалежними вла­сниками;

— безпосереднє спілкування людей;

— повага громадянських прав, які вважаються вищи­ми за державні закони;

— свобода особистості;

— плюралізм, сукупність усіх неполітичних відносин у суспільстві й різноманітної діяльності людей;

— регулювання дій людей безпосередньо самими ж людьми, передусім через норми моралі.

Існування в громадянському суспільстві різних супе­речливих інтересів, які воно не здатне задовольнити, по­кликало до життя державу як утілення, реалізацію все-загального інтересу, як інституцію, обов'язком якої є га-

Громадянське суспільство і політичне життя

рантування й захист прав людини. У такому суспільстві реально функціонує власність, здатна реалізуватися в правовому полі.

Якщо в громадянському суспільстві дії людей зумов­лені їхніми реальними потребами та вимогами здорового глузду, то держава і виконавці її волі понад усе ставлять формальний бік справи. Будь-яку подію, значущу й вар­тісну для особи (народження, шлюб тощо), держава вва­жає реальним фактом тільки після виконання належних формальних процедур, документального засвідчення (складання протоколу, підписання акту).

Альтернативність ознак та цінностей держави й гро­мадянського суспільства не означає їх антагоністичності, а навпаки, зумовлює їх взаємну потребу. Без держави не­можливе громадянське суспільство, без громадянського суспільства неможлива повноцінна правова держава. Во­ни є взаємообумовленими аспектами одного цілісного життя людини, цивілізованого суспільного буття.

Рівень демократії в сучасному суспільстві значною мі­рою визначається існуванням системи незалежних від держави самоврядних об'єднань суверенних індивідів і вільно встановлених зв'язків між ними — громадянсько­го суспільства. Сформоване на засадах плюралізму, толе­рантності, лібералізму (поважання прав і свобод особи), таке суспільство спроможне протистояти як етатистсь-ким тенденціям з боку держави, так і анархізму, домага­тися оптимального громадського врядування. Відкрите суперництво суспільних інтересів ініціює політичний процес, сприяє втіленню загальносоціального інтересу. Тому для демократизації суспільства, реформування дер­жави необхідна не тільки ефективна законотворча, полі-тико-юридична діяльність, а й формування громадян­ського суспільства — структурованість спільноти, усвідо­млення людьми вартісності їхніх інтересів, цінування власних і чужих прав, гідності й свободи, шанування правил та процедур суспільно-політичної взаємодії.

Громадянське суспільство 129

Становлення й утвердження інституту громадянства

Ще за первісних часів людей поділяли на «своїх» та «чужих». Члени одного роду-племені мали певні права, зокрема, право голосу при ухваленні спільних рішень, право на тальйон (помсту за скоєний проти них злочин або на відшкодування заподіяних збитків), на певні ролі, фун­кції в племінному поділі праці тощо. На одноплемінників покладалися й обов'язки — дотримуватися встановлених звичаїв, правил тощо. Все це не стосувалося чужинців.

Таке вирізнення «своїх» та «чужих» згодом перерос­ло в ідею громадянства. Вона сформувалася в греко-рим-ському полісі — громадянській общині, яка згодом пере­творилася на державу. Усвідомлення себе членом грома­дянського колективу, своїх прав і зобов'язань, почуття громадянського обов'язку, відповідальності, причетності до життя общини і до її надбань, залежність від визнан­ня, ставлення співгромадян — усе це було відображено в полісній ідеї громадянства. Відомий дослідник політич­ної думки С. Утченко вважає громадянську ідею найваж­ливішим здобутком полісу, яким він збагатив людство.

З плином часу розуміння поняття «громадянин», ознак громадянства, пов'язаних з ним прав, обов'язків, привілеїв, способів їх набуття та позбавлення тощо сут­тєво змінилося. Але сама ідея громадянства як політич­на категорія, морально-політична, загальнолюдська цін­ність збереглася дотепер. Історичне значення понять «громадянин» і «громадянство» в тому, що завдяки їм було висунуто й закріплено уявлення про права людей. Адже саме володіння правами і робить громадянина гро­мадянином.

Від початків громадянство означало міру визнання соціальної значущості людини, її долученості до спільно­ти. У «демократичному» античному полісі завжди існу­вало розрізнення громадянських прав: його населення — це повноправні, неповноправні і безправні. Серед повно­правних громадян теж існувала градація, приміром, на громадян від народження (у римському полісі) та грома­дян, що стали ними згідно з постановою народних зборів («зроблені громадянами»).

Після відмирання родових структур головним елемен­том суспільного устрою в Афінах постала сім'я, очолюва­на батьком — афінським громадянином. Прибулі інозем­ці, що мали майно, заняття і бажали там жити, отриму- 5

Громадянське суспільство і політичне життя

Громадянське суспільство

вали статус метека (грец. metoikos — переселенці, чужо­земці). Вони були вільними, користувалися певним за­ступництвом місцевих законів, але не мали політичних прав. Для решти населення (незаконнонароджених, поло­нених, бездомних, емігрантів) єдиним засобом входжен­ня до афінської, як і до римської, спільноти був статус раба. Раб належав до складу сім'ї, цілком підпорядкову­вався волі її голови, влада якого була абсолютною щодо решти її членів. До речі, статус метека часто вважався менш вигідним, ніж раба: метека неохоче брали на робо­ту, бо він був вільним і міг будь-коли залишити її. Єди­на можливість залучити людину до життя полісу, підпо­рядкувати її вимогам соціальної дисципліни — зробити рабом. Поняття «рабство» вживалося тут радше на озна­чення форми організації праці, ніж як визначення без­прав'я й гноблення.

У грецьких полісах громадянином вважали тільки того, у кого батьки були громадянами. Щоб бути грома­дянином Афін, треба було ще належати до однієї з деся­ти філ (грец. phyle — родова одиниця, рівна племені в Давній Греції, пізніше — територіальна одиниця в атти­чній державі), мати земельну власність в Аттиці, житло, освячене домашнім божеством. Поліс, за словами С. Ут-ченка, був єдино можливим і навіть єдино мислимим осе­реддям громадянського життя, прав, привілеїв. Тільки той, хто був зі свого народження залучений до полісу, як правило, вважався повноправним його членом, міг брати більш-менш значущу участь у громадянському (політич­ному) житті.

Аристотель був одним з перших, хто спробував теоре­тично визначити поняття «громадянин». Перед тим йому довелося поміркувати над такими проблемами: чому гро­мадянин демократичного полісу не буде ним у полісі олі­гархічному? Як розцінювати громадянство, громадянські права, здобуті за ухвалою народних зборів? Чому понят­тя громадянства не може бути пов'язане з місцем прожи­вання, якщо метеки й раби мешкають разом з громадя­нами? Чому громадянами не вважають жінок, неповно­літніх юнаків й старих? Усе ж Аристотель визначив, що громадянами можна і слід вважати тих, хто бере участь у суді й народних зборах.

Визначальною ознакою античного громадянства є від­сутність цілковитого рівноправ'я. Знаючи й цінуючи свої права, громадянин полісу не прагнув до рівності й одна­ковості прав для всіх, не вважав її справедливою. Грома-

дяни не визнавали ні рівності походження, ні рівності майна, ні самого поняття «рівність», не кажучи вже про рівність з рабами та «варварами».

Ідея рівності в європейській свідомості постала разом з християнським віровченням. Це була рівність перед Бо­гом, визнання всіх людей членами суспільства незалежно від походження, статусу, майна тощо. Тільки одні з них є «вищими», інші — «нижчими». «Нижчі» мають нале­жати «вищим», підпорядковуватися їм, а ті — опікати й захищати своїх підданих. «Найвищий» серед людей — монарх — підпорядкований Богові, який піклується про всіх. За тих часів людина мусила належати комусь. Усіх підданих вважали «людьми царя», під його опікою, а цар перебував під опікою Бога. Кожний мав бути приписаним до певного опікуна, хазяїна чи владики. Хто не мав над собою владики, залишався цілком беззахисним.

Феодальне суспільство Західної Європи поділялося на сюзеренів (франц. suzerain — верховний) — князів, гер­цогів — та їх васалів (лат. vassus — слуга). Сюзеренами були феодали, великі землевласники, які мали всю пов­ноту влади на території, що їм належала. Верховним сю­зереном був король. Васали — це незаможні й неродови-ті феодали, які отримували земельні володіння від більш могутніх феодалів — сеньйорів (лат. senior — старший). Громадянином, носієм громадянської особистості, за сло­вами І. Канта, вважали тільки того, хто не змушений здобувати засоби до існування, служачи комусь іншому, крім держави. Васал не має громадянської самостійності.

Клієнтельно-іерархічна (лат. clientela — у Давньому Римі група осіб, залежних від патрона, покровителя) мо­дель феодального суспільства породила характерний для Середньовіччя різновид громадянства — підданство. Спершу це поняття означало належність, підпорядкова­ність, підлеглість володареві, сюзерену; згодом набуло значення належності особи до певної держави.

Буржуазні революції й ліберально-демократичні пере­творення в країнах Європи поступово привели до скасу­вання феодальних привілеїв, станової нерівності й зале­жності, формально надали кожному індивідові рівний правовий статус. Держава постала інституцією, що забез­печує рівні умови для реалізації індивідами їхніх прав, уможливила правосуб'єктність громадян. За сучасних умов громадянство трактують як складне соціальне яви­ще, що містить у собі політичні, економічні, юридичні, моральні аспекти.

Громадянське суспільство і політичне життя

Громадянське суспільство

Громадянство — правова належність особи державі; постійний правовий зв'язок особи з державою, що виявляється в їхніх взаємних правах та обов'язках.

Основними характеристиками громадянства є:

— належність до певної держави, суспільства, нації (саме це мають на увазі, заявляючи, наприклад, «Я — українець»);

— підданство, підпорядкованість законам держави, чинність яких поширюється на громадянина як на її те­риторії, так і поза її межами; наділеність особи обов'яз­ками перед державою, які переважно зводяться до спла­ти податків, виконання військового обов'язку, дотриман­ня законів;

— володіння відповідними соціальними, політичними й майновими правами (право на державне забезпечення й захист інтересів, виборче право, право на представницт­во інтересів в органах державної влади, свободу слова й асоціацій, право на житло, роботу, освіту, медичну й ма­теріальну допомогу, на захист безпеки й власності тощо);

— законослухняність — лояльне і водночас вимогли­ве ставлення до органів та інституцій державної влади («громадянськість»);

— шанування цінностей громадянського суспільства (свобода, вільні асоціації, підприємництво, неофіційність людських взаємин);

— правосуб'єктність особи, яка настає за досягнення людиною певного віку; до неї належать сукупність мож­ливостей, що їх надає людині держава, здатність й обо­в'язок особи діяти відповідно до законодавчих вимог, відповідати за наслідки своїх дій, виконувати обов'язки перед державою;

— морально-психологічна характеристика особи, стан самоусвідомлення нею власної причетності до певної спільноти, її культури, прийняття традицій і норм своєї держави.

Існує два способи набуття громадянства. Особа може стати громадянином певної країни на підставі факту її народження або через надання їй громадянства — нату­ралізацію.

При встановленні громадянства за народженням за­стосовують такі принципи:

— національний (принцип «права крові»), коли гро­
мадянином певної держави стає особа, народжена від її
громадян, незалежно від місця народження;

— територіальний (принцип «права ґрунту»), коли громадянство певної держави надається особі, що наро­дилася на її території, незалежно від громадянської на­лежності її батьків.

Громадянство через натуралізацію здобувається осо­бою з її волі, висловленої у відповідному проханні на ад­ресу уповноважених на те державних органів. Натуралі­зація потребує виконання необхідних умов, переконливо­го мотивування набуття громадянства. Наприклад, під­ставою для натуралізації є політичне переслідування осо­би на її батьківщині. У деяких країнах встановлюють ім­міграційні квоти (обмежувальні норми).

Підставою для набуття громадянства є укладання шлюбу, обіймання певної посади тощо. Усі питання про надання і позбавлення громадянства визначаються конс­титуцією і законодавством країни. Практика надання громадянства іноземцям називається державною політи­кою імміграції (лат. immigratio від immigro — вселяюся).

Втрата громадянства, як правило, настає після вихо­ду особи з юрисдикції своєї країни, наприклад, внаслідок її натуралізації в іншій країні. Скоєння кримінальних або політичних злочинів може мати своїм наслідком по­збавлення громадянства за вироком суду. Внаслідок втра­ти громадянства людина набуває статусу апатрида (грец. а — заперечення і patris — батьківщина) — особи, яка не має громадянства й підданства жодної країни, проте му­сить дотримуватися законів країни, у якій перебуває. Апатриди не можуть розраховувати на захист з боку їх­ньої колишньої батьківщини чи якоїсь іншої держави. Вони, як правило, позбавлені виборчих прав.

З проблематикою громадянства безпосередньо пов'я­зані інтернування та депортація.

Інтернування (франц. interner — оселяти) — вмотивоване затри­мання однією державою громадян іншої держави, що перебува­ють на її території, обмеження права їхнього пересування й де­яких інших прав.

Депортація (лат. deportatio — вигнання, вислання) — примусове виселення з місця постійного проживання, навіть вигнання за ме­жі держави, особи чи групи осіб, частини населення, визнаних правлячим режимом як соціально небезпечні.

Людей, змушених полишити місця постійного прожи­вання через несприятливі обставини, називають біженця-

Громадянське суспільство і політичне життя

Громадянське суспільство

ми. Такі обставини, як правило, є наслідком громад­ських заворушень, громадянських війн, масового терору проти певної верстви населення. Статус біженця надає людині право тимчасового притулку на території країни без отримання громадянства, спеціального дозволу (виду) на проживання, право на отримання певної допомоги й на захист з боку країни перебування.

Наслідками зміни людьми місця постійного прожи­вання є еміграція й діаспора.

Еміграція (лат. emigratio — виселення, переселення) — це пере­селення з батьківщини в іншу країну; тривале перебування грома­дян за межами батьківщини внаслідок переселення.

Діаспора (грец. diaspora —- розсіяння) — розсіяння, розселення по різних країнах народу, вигнаного обставинами, завойовни­ками або й власною владою за межі батьківщини; сукупність ви­хідців з якоїсь країни та їхніх нащадків, які проживають за її ме­жами.

Людина може мати статус єдиного та подвійного гро­мадянства. Єдине громадянство встановлене в унітарних державах. У державах з федеративною формою устрою громадянство, як правило, є подвійним. Особа тут є од­ночасно громадянином союзу і громадянином суб'єкта федерації. Подвійне громадянство у федераціях слід від­різняти від поняття «біпатриди».

Біпатриди (грец. Ы — два і patris — батьківщина) — особи, які од­ночасно мають громадянство двох або більше держав.

Таке можливе, наприклад, у разі народження дитини на території держави, де встановлено принцип «права ґрунту», або від батьків, які є громадянами держави, де діє принцип «права крові». Як правило, при цьому перед громадянами й урядами постають проблеми щодо прав та обов'язків громадянина: чи мусить він сплачувати подат­ки, виконувати військову повинність, відбувати покаран­ня за порушення закону одночасно в обох державах, чи повинен робити це вибірково, дотримуватися законів на власний розсуд?

Набуття громадянства означає отримання встановле­них у цій державі прав громадянина. Сукупність їх ви­значається законодавством кожної держави окремо. До них належать право на активну й пасивну участь у вибо­рах (обирати й бути обраним); право на представництво

інтересів в органах державної влади; свобода слова та асоціацій; право на житло, роботу, освіту, медичну й ма­теріальну допомогу, на захист безпеки тощо.

Юридичне вираження і закріплення прав та свобод громадян здійснюється в законодавчому порядку й зде­більшого закріплюється в конституції, у якій, як прави­ло, міститься спеціальний розділ, присвячений правово­му стану громадянина. Поширеним у проголошенні прав і свобод громадян є посилання на загальну декларацію прав людини, згідно з якою громадянська належність до певної країни, підданство або, навпаки, відсутність гро­мадянського статусу особи, обмеженість, неповнота її громадянських прав не дають жодних підстав для обме­ження її людських прав.

В Україні підстави набуття і припинення громадянства регулюються Конституцією України та Законом України «Про громадянство» (1991, з наступними змінами і доповненнями). Відповідно до Основного Закону (ст. 4) в Україні існує єдине громадянство. Згідно із ст. 25 Конституції України громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Права людини в сучасних міжнародних відносинах

У сучасному світі розрізняють права й свободи грома­дянина та права людини як державні й недержавні пра­ва. Недержавні не мають позитивного, волевстановлено-го, навмисного характеру, а є приписом, наданим людям з позадержавних, позаюридичних сфер, породжені повсяк­денним спонтанним побутуванням людей. Залежно від то­го, наскільки встановлені державою норми, права й сво­боди узгоджуються з «природними» правами людини, ви­значається рівень демократичності й справедливості існу­ючого ладу. Основні права не створюються державою, не потребують її визнання, не можуть бути обмежені або скасовані нею. Вони притаманні індивідові як такому, убезпечують свободу не тільки від незаконного, а й від законного державного примусу.

У середині XX ст. у світі відбулися процеси, пов'яза­ні передусім з утворенням Організації Об'єднаних Націй,

Громадянське суспільство і політичне життя

Громадянське суспільство

які започаткували утвердження в сучасних міжнародних відносинах принципу всезагальної поваги прав і голов­них свобод людини без жодних винятків та дискриміна-цій. Поступово цей принцип визнавався як норма відно­син між державами, що було закріплено у відповідних міжнародних документах. Головні серед них Всесвітня декларація прав людини, Декларація ООН про ліквіда­цію всіх форм расової дискримінації, міжнародні Пакти про права людини. Одна з настанов Статуту ООН прого­лошує, що для утвердження віри «в основні права люди­ни, у гідність та вартісність людської особистості» всі народи й держави мають «виявляти терпимість і жити разом, у мирі один з одним, як добрі сусіди».

Загальна декларація прав людини була прийнята й проголошена відповідною резолюцією Генеральної Асам­блеї ООН 10 грудня 1948 року. Відтоді в багатьох краї­нах цей день відзначають як День прав людини. Декла­рація складається з преамбули й 30 статей. У першій з них проголошується: «Всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності й правах». Кожна людина по­винна мати всі права й свободи, які проголошені Декла­рацією, без жодних обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переко­нань, національного й соціального походження, майно­вого, станового та іншого стану (ст. 2). Вона проголошує елементарні права особи — право на життя, свободу й особисту недоторканність; на захист від рабства, тортур, жорстокого поводження; на недоторканність честі й ре­путації, приватного й сімейного життя, оселі й кореспон­денції; на захист своїх прав, у тому числі незалежним й неупередженим судом (ст. З—12).

Громадянські й політичні права та свободи перелічені в статтях 13—21 Декларації. Серед них — право на гро­мадянство, на місце проживання, на виїзд з країни та політичний притулок; право на володіння майном та укладання шлюбу; свобода думки, совісті й релігії, пере­конань, мирних зборів та асоціацій; загальне й рівне ви­борче право за таємного голосування.

Про соціально-економічні права та права в царині культури йдеться в статтях 22—27. Це право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі й сприятливі умови праці та на захист від безробіття; на рівну оплату праці, справедливу й задовільну винагороду за неї, а також на соціальне забезпечення; право на створення професійних

спілок і членство в них задля захисту своїх інтересів; на відпочинок, оплачувану періодичну відпустку тощо.

У статті 25 зазначається, що кожна людина має пра­во на такий життєвий рівень, у тому числі їжу, одяг, жи­тло, медичний догляд і соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я й добробуту її са­мої та її сім'ї. При цьому матері й діти мають право на особливе забезпечення й допомогу. Всі діти, що народи­лися в шлюбі чи поза шлюбом, мають користуватися од­наковим соціальним захистом. Початкова й середня осві­та мають бути безплатними й обов'язковими, а вища — доступною для всіх на засадах здібностей кожного. Осві­та має слугувати зростанню поваги до прав і основних свобод людини, сприяти «взаєморозумінню, терпимості й дружбі між усіма народами» (ст. 26).

Стаття 27 передбачає право кожного вільно брати участь у культурному житті суспільства, в науковому прогресі й користуватися його благами.

Заключні статті присвячені межам здійснення прого­лошених прав та свобод людини. Так, у статті 29 наголо­шено, що кожна людина має певні зобов'язання перед суспільством, у якому вона живе. Здійснення прав та сво­бод може бути піддане обмеженням, які визначаються законом з метою «забезпечення необхідного визнання й поважання прав та свобод інших і задоволення справед­ливих вимог моралі, громадського порядку й спільного добробуту в демократичному суспільстві». Використання прав і свобод людини не повинно суперечити цілям та принципам ООН.

Безумовно, Декларація є документом, який не покла­дає на суб'єктів політики жодних конкретних юридичних зобов'язань і відповідальності. Юридичні зобов'язання держав—членів ООН щодо втілення в життя положень Декларації містяться в окремо розробленому Міжнародно­му Пакті про права людини. Декларація встановлює рі­вень, до реалізації якого повинні прагнути всі народи й усі держави. У ній перелічені права, які кожна людина невід'ємно має як член єдиної людської родини. Проте рівень свободи й рівності, якими користуються індивіди, залежить від того, де вони живуть.

Декларація стала першим в історії міжнародним документом про права людини, який наголошує на необ­хідність дотримання всіма елементарних прав особи й демократичних свобод. З часом її положення стали роз­цінювати як загальновизнані демократичні засади, які

Громадянське суспільство і політичне життя

Громадянське суспільство

повинні бути враховані урядами при здійсненні внутрі­державних законодавчих та інших заходів, що стосують­ся елементарних прав особи, а також демократичних прав і свобод загалом. У Декларації йдеться не лише про конституційні громадянські й політичні, тобто державні права, а й про права власне людські — економічні, соці­альні, культурні. Після прийняття Декларації і пов'яза­них з нею міжнародних документів соціальні можливос­ті особи почали визначати як права людини, а юридичні права особи, визначені в законодавстві кожної країни, — як права громадянина.

Але ще й досі існують у деяких країнах обмеження прав людини, пов'язані з релігійною належністю, стат­тю, кольором шкіри. Порушення, обмеження або позбав­лення прав людини називають дискримінацією (лат. dis-crimino — розрізняю, розділяю). У сучасному світі дії, визнані як дискримінація, отримують політичний осуд, можуть мати і правові наслідки. Граничною формою гро­мадянської дискримінації є геноцид.

Геноцид (грец. genos — рід і caedere — вбиваю) — здійснювані владою масові переслідування, гоніння і навіть знищення певної національної, етнічної, расової, соціальної, культурної, релігійної спільноти.

Це позбавлення прав людини, здійснюване за принци­пом колективної відповідальності, коли винними вважа­ють не тільки тих, хто вчинив дію, за яку звинувачують, а й решту членів верстви, до якої вони належали. При­кладами геноциду є масові винищення вірмен у Туреччи­ні 1915 p.; антинародні репресії, депортація кримських татар, чеченців та інших народів, здійснювані радян­ською владою в ЗО—50-х роках; катування євреїв (холо-кост) і переслідування циган гітлерівцями, правління «червоних кхмерів» у Кампучії. Переслідування людей за ознаками етнічної належності іноді позначають понят­тям «етноцид». Як геноцид кваліфікують і протидію розвиткові культури якоїсь нації з боку влади.

Ідеологія та практика геноциду суперечать принципам гуманізму й засадничим правам людини, що зафіксовано в Міжнародній конвенції «Про попередження злочину ге­ноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 p., рати­фікованій усіма країнами—членами ООН. У Конвенції за­значено, що політика геноциду є злочином проти людст­ва незалежно від того, здійснюється вона в мирний чи у воєнний час.

Культура громадянства в сучасному світі

У загальнофілософському розумінні культуру (лат. cultura — обробка, просвіта, розвиток, шанування) ви­значають як специфічний спосіб організації й розвитку людської життєдіяльності, що постає в продуктах матері­альної та духовної праці, у системі соціальних норм і установ, у духовних цінностях, у сукупності стосунків людей з природою, між собою, з самими собою. Культу­ра громадянства полягає в реалізації громадянського єс­тва людини.

Громадянин є членом владно організованого суспіль­ства. Ознакою громадянськості, громадянською чеснотою є здатність особи ґречно ставитися до існуючих в суспі­льстві норм, дотримуватися їх, визнавати й шанувати суспільні авторитети, виконувати обов'язки перед грома­дою. Цю рису громадянської культури ще називають за­конослухняністю.

Протилежним щодо законослухняності як ознаки гро­мадянства є анархістське ставлення до держави, її наста­нов і законів, необхідності їх дотримуватися; заперечення будь-якої влади над людиною, невизнання жодного авто­ритету. Абсолютизація проголошеної анархістською ідео­логією священності й недоторканності людської свободи призводить до правового нігілізму, антисоціальних про­явів і громадянського вандалізму; потворного поєднання антидержавного з антигромадським.

Іншою ознакою громадянської культури, культури життя громадою є лояльність. Лояльність (франц. loyal — вірний, чесний) — визнання й доброзичливе ставлення до чинних законів, установленої влади, згода перебувати в «правовому полі», дотримуватися вимог законів. Лоя­льність громадянина — це його здатність до обмеження власної свободи через підпорядкування своєї діяльності чинним законам держави. Тому культура громадянства визначається рівнем правосвідомості людей — їхніми уявленнями про те, що є законним, а що незаконним, знанням законів. Своєрідним втіленням цього аспекту громадянської культури на вітчизняних теренах був общинний селянський побут, здійснюваний на засадах громадського самоврядування. Взаємодія людей між собою ґрунтувалася у ньому на народному (звичаєвому) праві, сила дії якого була тотожною силі юридичних за­конів.

Громадянське суспільство і політичне життя

Громадянське суспільство

Общинність, законослухняність, лояльність були пер­шими ознаками громадянської культури, які формували­ся ще в античному державному середовищі. Особистість, індивід для античної держави були ніщо. Тільки в дер­жаві, згідно з тодішнім ученням, людина ставала люди­ною, тільки завдяки своїй причетності до цієї форми співжиття вона, вправляючись у громадянських чесно­тах, могла досягти досконалості.

Але законослухняність не може бути безмежною, ціл­ковитою (адже ж бувають закони й неправові), некритич­ною, перетворюватися на конформну слухняність, холопство. Суттєва ознака культури громадянства поля­гає в здатності особи дистанціювати себе від того, що є «казенним», розрізняти державне (формальне) та безпо­середньо людське, цінувати вартості громадянського сус­пільства, чинити опір зазіханням апаратного бюрокра­тизму на них; у стосунках з державою берегти власну гід­ність і шанувати гідність інших.

Суспільства, нації різняться не тільки за суспільно-політичним ладом, технічними й виробничими досягнен­нями, рівнем життя та багатства людей, а ще й за тим, наскільки розвинута в ньому особистісна самосвідомість, якою є потреба громадян у їхніх власних правах, свобо­дах. Відповідно розрізняють типи культури громадян­ства, які відзначаються характером взаємодії держави і громадянського суспільства, мірою «проникнення» дер­жави в суспільство. А з культурою громадянства пов'яза­не існування певних політичних режимів.

Культура тоталітаризму, наприклад, є добровільною відмовою від демократії. Тоталітарні політичні порядки виникають там, де поділяють світ, людей на «наших» і «ворогів», нетерпимо ставляться до незалежної думки і некритично до власної, відмовляються від діалогу з іна­комислячими, виявляють агресивність у всьому, що сто­сується власних симпатій та антипатій; де домінує потре­ба або панувати, або підкорятися. Тому надзвичайно важкими, а інколи марними є спроби встановити демо­кратичний лад у суспільстві, культура громадянства в якому далека від демократичної. Там, де людність байду­жа до цінностей і норм демократії, не володіє навичками користування власними правами і свободами, боротьби за них, формується пристосовництво до атмосфери вседозво­леності, породжуваної тоталітаристським зневажанням людських прав.

За авторитарного режиму визначальною ознакою гро­мадянської культури є суперечність між наріканням на суворий, часто й неправовий закон, боротьба за його змі­ну та необхідністю дотримуватися його. «Dura lex, sed lex» (суворий закон, та все ж закон) — принцип автори­таризму і наріжна ідея відповідного йому типу громадян­ської культури. Авторитаризм здійснює місію громадян­ської соціалізації індивідів, формує необхідну для демо­кратичного життя культуру дотримання законів, не пере­шкоджаючи структурованості суспільства, а отже, роз­гортанню легальних на конституційних засадах змагань за прийняття законів і задоволення інтересів.

Освічене громадянство, якому властиве розвинуте по­чуття власної гідності, знання своїх прав і обов'язків, згода і вміння їх дотримуватися, є передумовою встанов­лення демократичного суспільства. Для цього недос­татньо тільки здобуття влади прогресивною й відпові­дальною політичною силою, тільки справедливих зако­нів. Адже дотримуватися їх належить пересічним грома­дянам. Тому від їхнього ставлення до існуючого порядку, чинних правил і норм, від знання й визнання цих норм і залежить дієвість цих порядків, правил і норм, здійс­нення ідеалів справедливості.

Щоб відрізнити громадянство як формально-юридич­ний статус особи, який надається їй після досягнення відповідного віку або через натуралізацію, від громадян­ства як стану свідомості, духовно-моральної вартості вживають ще поняття «громадянськість».

Громадянськість — світоглядно-психологічний стан людини, що характеризується відчуттям себе громадянином конкретної дер­жави, лояльним ставленням до її інституцій та законів, почуттям власної гідності у стосунках з представниками держави, знанням і поважанням прав людини, чеснот громадянського суспільства, готовністю і вмінням домагатися дотримання власних прав, вима­гати від держави виконання її функцій, відповідальним ставлен­ням до своїх обов'язків перед державою, патріотизмом.

Якщо громадянство надається резолюцією офіційної установи й настає із врученням відповідного документа, то громадянськість трактують як наслідок тривалого ви­ховного впливу, громадянської соціалізації особи — інте­грування її в суспільне життя на відповідних засадах (за демократії це — поважання прав, рівноправ'я й взаємної відповідальності). Вона може зберігатися навіть після втрати формального громадянства.

Громадянське суспільство і політичне життя

Громадянське суспільство

Ознаками громадянської культури демократичного типу є законослухняне, лояльне і водночас вимогливе, критичне ставлення до інституцій влади та їхніх наста­нов, цінування власних інтересів і позицій, здатність за­хищати і реалізовувати їх.

Ще один аспект культури громадянства пов'язаний із сутністю держави як територіально організованого насе­лення, держави-країни. Щодо цього громадянство — це належність особи до певної країни, підданство. Наслід­ком такої належності є поширення на людину прав, на­даних цією державою, та обов'язків, визначених її зако­нами. Громадянською чеснотою постає патріотизм, шану­вання її історії, здатність перейматися її проблемами, до­лею співвітчизників. Патріотизм є позаполітичною варті­стю. Справжній патріот шанує й любить свою вітчизну не тільки за її розквіту, а й у скруті, коли владою володі­ють негідні, на його думку, люди. Патріот любить краї­ну, а не державу чи владу. Влада має бути об'єктом шанобливого, але критичного й вимогливого ставлення, їй слід віддавати тільки належне — тобто кесареве. Лю­бов до влади — холуйство. Громадянською чеснотою є любов до вітчизни за будь-якої влади. Патріотичність вважається ознакою високої культури громадянина, доки вона не перетворюється на пихатий шовінізм, доки люди­на здатна цінувати таку саму любов до своєї країни ін­ших людей, поважати їх патріотичні почуття, розуміти, що у кожного є своя батьківщина.

Як члени громадянського суспільства люди змагають­ся між собою за задоволення власних прагнень, вдаючись до політичних засобів, намагаючись оволодіти державою чи окремими її важелями й використати їх у своїх цілях. Державний апарат для них — знаряддя задоволення осо­бистих інтересів, об'єкт впливу, предмет політичних зма­гань. Саме у цій площині існування держави й громадян люди стають учасниками політичного процесу та відпові­дно діють.

4. Який рівень культури громадянства існує в сучасній Україні і як він впливає на суспільно-політичні процеси?

Теми рефератів

1. Ідейно-теоретичне обґрунтування громадянського суспільства в спадщині політичних мислителів Нового часу.

2. Громадянське суспільство на Заході і в Україні: порівняльно-по­літологічний аналіз.

3. Розвиток правової свідомості й утвердження громадянськості.

Література

Гаджиев К. С. Концепция гражданского общества: идейные истоки и ос­новные вехи формирования // Вопросы философии. — 1991. — № 7.

Геєць В. М. Державність України: На шляху до громадянського суспільства // Віче. —1995. — № 5.

Гражданское общество и правовое государство: предпосылки формиро­вания. — М., 1991.

Ильин А. Н., Коваль В. И. Две стороны одной медали: гражданское обще­ство и государство /'/ Политические исследования. — 1992. — № 1, 2.

Кочетков А. П. О формировании гражданского общества // Социально-политические науки. — 1992. — № 1.

Левин И. Б. Гражданское общество на Западе и в России // Политичес­кие исследования. — 1996. — № 5.

Невичерпність демократії: Видатні діячі минулого і сучасності про вільне, демократичне суспільство і права людини. — К., 1994.

Перегудов С. Гражданское общество как политический феномен // Сво­бодная мысль. — 1992. — № 9.

Поппер К. Р. Відкрите суспільство та його вороги: В 2 т. — К., 1994. — Т. 1—2.

Рябов С. Г. Політологічна теорія держави. 2-ге вид. — К., 1996.

Шинкарук В. І. Громадянське суспільство, держава, ідеологія // Розбудо­ва держави. — 1993. — № 5.

Щедрова Г. П. Громадянське суспільство, правова держава і політична свідомість громадян. — К., 1994.

Запитання. Завдання

1. Обгрунтуйте взаємозв'язок демократії та громадянського сус­пільства.

2. Проаналізуйте поняття «правова держава», визначте ступінь її залежності від рівня розвитку громадянського суспільства.

3. Охарактеризуйте з політико-правової точки зору інститут грома­дянства та його роль у сучасному розвитку українського суспільства.

Громадянське суспільство і політичне життя

Політичне життя суспільства

2.2. Політичне життя суспільства

Політичне життя суспільства — одна з найшир-ших категорій політології, яка охоплює всю політичну сферу та її елементи, дає можливість відобразити їх ди­намізм. У різні епохи й у різних країнах воно має свої особливості, залежить від рівня цивілізованості суспіль­ства, його демократизму, співвідношення корінних ін­тересів соціальних груп, вміння і прагнення політичного керівництва об'єднати народ для досягнення спільної ме­ти. Закономірністю політичного життя є зростання його ролі й значення у міру зростання людського виміру політики демократизації і гуманізації соціальних засад суспільства, формування соціально-правової держави.

Політичне життя

у структурно-функціональному вимірі

Політичне життя — сукупність духовних, емоційних і практичних явищ політичного буття людини і суспільства, що характеризує їх­нє ставлення до політики й участі в ній.

Політичне життя завжди існує в конкретно історич­них формах, зумовлених матеріальними й соціокультур-ними чинниками. Водночас воно являє собою сукупність

політичних явищ, які функціонують у суспільстві, керо­ваних і спонтанних політичних процесів; результат дія­льності соціальних суб'єктів — класів, націй, соціальних верств, груп, індивідів і створюваних ними політичних інститутів; сферу боротьби за реалізацію ідеалів, норм, цінностей, що концентрують у собі корінні потреби та ін­тереси соціальних суб'єктів; взаємодію і зміну при владі політичних сил для репрезентації владних інтересів усіх соціальних груп.

Політичне життя тісно пов'язане з найрізноманітні­шими формами політичної діяльності.

Політична діяльність — індивідуальна чи колективна, спонтанна чи організована діяльність соціальних суб'єктів, яка прямо чи опо­середковано випливає з інтересів великих суспільних груп і цін­ностей, що їх вони поділяють.

Ця діяльність відбувається в межах існуючих відно­син з владою або всупереч їм, регулюється правовими нормами та статусними ролями. її можна розглядати у широкому й вузькому значеннях. У широкому розумінні політична діяльність постає як реалізація суспільно-полі­тичних відносин, взаємодія класів, націй, організацій, органів, інших соціальних спільнот й окремих осіб для здійснення певних політичних інтересів щодо завоюван­ня, використання та утримання влади. У вузькому зна­ченні політична діяльність — це методи й засоби вико­нання владних функцій певними політичними силами, соціальними групами, а також засоби протидії їм.

Розрізняють теоретичну й практичну політичну діяль­ність. Для теоретичної основними формами є пізнаваль­на, прогностична та ціннісно орієнтована. Практична політична діяльність — це вироблення й реалізація вну­трішньої та зовнішньої політики держави, різні форми участі в політичному житті суспільства партій, громад­сько-політичних об'єднань, рухів. Основні її форми — ух­валення політичного рішення, вибори, політична рефор­ма, страйк, демонстрація, дипломатичні, міжурядові пе­реговори, офіційний візит тощо.

Умовою й формою політичної діяльності є політичні відносини, які виникають внаслідок соціальної дифере­нціації суспільства і вияву інтересів великих суспільних груп. Суб'єктами політичних відносин є класи, нації, соціальні групи, індивіди, політичні інститути й органі­зації.

Громадянське суспільство і політичне життя

Політичні відносини — реальні практичні відносини, взаємозв'яз­ки соціальних суб'єктів, у яких відображені їхні інтереси і здійснює­ться політична діяльність — співробітництво чи боротьба (вибори, референдуми, мітинги, зібрання, маніфестації, страйки тощо).

Вони охоплюють зв'язки між різними соціальними групами та індивідами, політичними інститутами та організаціями щодо завоювання і реалізації політичної влади, певних суспільних інтересів. Характер відносин соціальних суб'єктів визначає політичну ситуацію, стра­тегію, тактику, зміст політичної діяльності. Політичні відносини встановлюють, у який спосіб соціальні суб'єк­ти можуть здійснювати політичну діяльність через полі­тичні інститути, норми, процедури, визначають методи й засоби політичної діяльності, регламентують її.

У процесі суспільного розвитку нові потреби та ін­тереси зумовлюють необхідність виходу за межі існую­чих норм, пошук нових методів і засобів діяльності, про­цедур, винесення рішень. Для цього соціальні суб'єкти повинні усвідомити необхідність політичних перетво­рень, розвитку нових методів і засобів діяльності. Потре­би та інтереси людей відповідно спонукають їх дії. Схо­жість, близькість, збіг інтересів соціальних суб'єктів за­безпечує співпрацю, узгодженість їх дій. Суперечливість інтересів виявляється в різних формах суперництва, ан­тагонізму, конфліктів. Засобом залагодження політичних протистоянь і розв'язання конфліктів є влада, яка вико­ристовує механізм узгодження суспільних, групових і особистих інтересів — ідеологію, фізичний і психологіч­ний примус, традиції тощо.

Існує певна ієрархія інтересів: загальнолюдські, ін­тереси суспільства, народу, класу, групи. Координація, узгодження політичних інтересів, їх взаємне уточнення та обмеження з урахуванням об'єктивної реальності дося­гаються у процесі активної політичної діяльності.

Політична діяльність класів, націй, соціальних груп, індивідів, політичних інститутів і організацій супрово­джується певним типом політичної поведінки. Така по­ведінка зумовлена вибором мотивів у винесенні рішень щодо політичних відносин, добором засобів досягнення цілей, здатністю сприймати загальний суспільний ін­терес, розумінням співвідношення з ним інтересу прива­тного, групового, вмінням їх поєднати. Політична пове­дінка охоплює як внутрішні реакції — думки, сприйнят­тя, судження, настанови, переконання, так і конкретні

Політичне життя суспільства 147

дії, які можна спостерігати, — участь у виборах, вияв протесту, лобіювання, проведення зборів, політичних кампаній. Політична поведінка може виявити себе як у діяльності мас, класів, соціальних груп, націй, вибор­ців, індивідів, політичних партій, владних структур, по­літичних лідерів, так і в будь-якій інституціональній си­туації — сім'ї, бізнесі, церкві тощо, але обов'язково в межах або через посередництво держави.

Характер її значною мірою залежить від наявних у суспільстві традицій легітимації (визначення, обґрунту­вання правомірності, законності певних рішень і дій). Традиції легітимації трансформуються від визнання правомірності певних засобів, способів досягнення мети, правоти сили до усвідомлення необхідності співвідноси­ти свої наміри з інтересами й позиціями інших учасни­ків політичної взаємодії, базувати рішення й дії на невід'ємних правах людини. Тому й форми політичної поведінки соціальних суб'єктів можуть бути різними. Розрізняють відкриту (політична дія) і закриту (полі­тична бездіяльність) форми політичної поведінки. За своєю цілеспрямованістю політична поведінка може бу­ти конструктивною щодо існуючого суспільного ладу і політичної системи (спрямованою на їх зміцнення) або деструктивною і навіть екстремістською. Залежно від мотивації розрізняють соціально усвідомлену, ціннісно орієнтовану, афектну і традиційно зумовлену політичну поведінку.

Важлива роль у функціонуванні політичного життя належить особі, без чого неможлива соціально-політична діяльність. Йдеться про політичну участь.

Політична участь — залучення людей до процесу політико-влад-них відносин, здійснення ними певних актів, заходів, що виража­ють інтереси, потреби, уподобання, думки, погляди та настрої; вплив на органи влади з метою реалізації соціальних інтересів.

Культура політичної участі визначається рівнем воло­діння соціальними суб'єктами процедур і регламентів здійснення політичних акцій і заходів, настановами л а погодженість існування різноманітних соціальних груп.

Мотивами політичної участі є підвищений інтерес до політики, спрямований на пізнання сутності політичних подій, їх значення для життя суспільства; прагнення до соціального єднання, до конформізму, наслідування; ка­р'єра, задоволення честолюбних намірів. Політичну па­сивність, різке зниження політичної участі людей зумов-

Громадянське суспільство і політичне життя

Політичне життя суспільства

люють нестатки, життєві клопоти й труднощі, злидні, безнадійність спроб змінити життя на краще.

Розрізняють: індивідуальний і колективний, доброві­льний і примусовий, активний і пасивний, традиційний і новаторський, законний і нелегальний типи політичної участі. Конкретними формами політичної участі є вибо­ри, референдуми, участь у діяльності політичних партій, зборів підписів, мітинги, демонстрації, страйки тощо.

Особливою формою політичної участі, є вибори, які формують центральні органи влади (президент, віце-пре­зидент, парламент) та органи місцевого самоврядування різних рівнів. Вони стимулюють політичну активність населення. У центрі передвиборчої боротьби здебільшого перебувають питання внутрішньої та зовнішньої політи­ки, а результати голосування громадян визначають курс майбутнього уряду всередині країни та на міжнародній арені. Вибори супроводжуються зіткненням політичних сил, боротьбою не лише осіб, а й політичних платформ, політичних курсів, часом діаметрально протилежних.

Відбуваються вони за певними виборчими системами, які є важливими суспільними інститутами, тісно пов'я­заними з політичною культурою і традиціями країн, ві­дображають історію, характер суспільства, його потреби.

Виборча система

Виборча система — сукупність правил і прийомів, які забезпечу­ють певний тип участі суспільства у формуванні державних пред­ставницьких, законодавчих, судових виконавчих органів, втілення волі тієї частини суспільства, котрої, згідно із законодавством, до­статньо для визнання виборів дійсними.

Виборча система у вузькому розумінні — це механізм розподілу представницьких мандатів відповідно до під­сумків голосування, механізм визначення «середньої» во­лі виборців. Правила визначення підсумків голосування, встановлення меж виборчих округів можуть впливати на результати виборів. Тому ці питання стають предметом політичної боротьби. Партія, яка перебуває при владі, намагається утворити виборчі округи в такий спосіб, щоб збільшити своє представництво в парламенті й інших ви­борних органах влади.

Існують такі види виборчих систем: мажоритарна, пропорційна, змішана.

Мажоритарна виборча система — такий порядок організації ви­борів і визначення результатів голосування, коли обраним вважа­ється кандидат (або список кандидатів), який отримав більшість голосів у виборчому окрузі.

Розрізняють мажоритарну систему абсолютної більшості, коли для обрання необхідно отримати більше половини голосів (теоретично: 50% + один голос) і від­носної більшості, коли достатньо зібрати більшу кіль­кість голосів порівняно з іншими кандидатами. Мажори­тарна виборча система відносної більшості працює на великі партії, дає двопартійну систему і протидіє появі третьої партії або відсторонює її. В цілому мажоритарну систему нині використовують у 76 країнах світу. Вона добре функціонує там, де партійна структура вже склала­ся, але має й суттєві вади, позаяк може дати викривлене співвідношення сил у суспільстві на час виборів. За цієї системи партія, за яку на виборах сукупно проголосува­ло виборців менше, ніж за її основного суперника, може отримати більшість місць у законодавчому органі, що не раз спостерігалося в історії світового парламентаризму. В особливо несприятливі умови ставить вона дрібні партії, прибічники яких позбавляються представництва у парла­менті, місцевих органах влади. Тому інколи в окремих країнах використовували обмежено мажоритарні систе­ми, які передбачали квоти (напр., третина місць у парла­менті) для меншості. Але мажоритарна система уможли­влює створення стійких урядів, бо вони спираються на стійку більшість у парламенті.

Усунути невідповідність між кількістю поданих за партію голосів і кількістю отриманих нею депутатських місць значною мірою дає змогу пропорційна виборча си­стема.

Пропорційна виборча система — такий порядок організації ви­борів і визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, які висунули своїх кандидатів у представ­ницький орган, проводиться згідно з кількістю отриманих партією голосів.

Для проведення виборів за пропорційною системою створюються великі за кількістю виборців округи. Кож­на партія подає на вибори списки кандидатів. Для визна­чення результатів голосування встановлюється мінімум голосів, необхідних для отримання одного депутатського, мандата. Розподіл мандатів усередині списку партії здій­снюється або відповідно до порядку, у якому розташова-

Громадянське суспільство і політичне життя

Політичне життя суспільства

ні в списку прізвища кандидатів, або визначається кіль­кістю голосів, відданих за кандидатів виборцями. Про­порційна система дає змогу повніше відобразити розста­новку політичних сил у країні, дає можливість неве­ликим за чисельністю і впливом політичним партіям отримати парламентське представництво, сприяє в ціло­му збільшенню кількості головних, впливових партій, а також появі коаліційних урядів. Щоправда, за цієї системи невід'ємними рисами політичного життя країни стають труднощі у формуванні парламентських коаліцій, нестабільність уряду. За пропорційною системою вибори відбуваються в 48 країнах світу.

Змішана виборча система — такий порядок визначення резуль­татів голосування, у якому поєднані елементи мажоритарної та пропорційної систем.

Ця система здатна забезпечити конфігурацію політич­них сил у парламенті відповідно до співвідношення сил у суспільстві на час виборів, реалізуючи переваги та певною мірою долаючи недоліки мажоритарної та пропорційної систем. За змішаної системи до однопалатного парламен­ту найчастіше одну половину обирають за пропорційною системою, іншу — за мажоритарною; до двопалатного за­конодавчого органу одну палату, здебільшого ту, яка складається з представників адміністративних територій, обирають за мажоритарною системою, другу — за пропо­рційною. Виборець, отримавши два бюлетені, одним голо­сує за особу, іншим — за партію. Ця система сприяє укрупненню партій та їхніх блоків і водночас істотно не порушує представництва населення та принципів пропор­ційності.

Поиск по сайту: