Література. Аг А.«Порівняльна революція» і перехід до демократи у Центральній та Південній Європі // Політологічні читання

Аг А. «Порівняльна революція» і перехід до демократи у Центральній та Південній Європі // Політологічні читання. — 1992. — №3.

Даль Р. Введение в экономическую демократию. Введение в американс­кую политику. — М., 1991.

Кельман М. Десять засад демократії // Право України. — 1996. — №8.

Ковлер А. И. Исторические формы демократии. — М., 1990.

Лобер В. Демократия: от зарождения идеи до современности. — М., 1991.

Невичерпність демократії. Видатні діячі минулого й сучасності про вільне демократичне суспільство і права людини. — К., 1994.

Паренти М. Демократия для немногих. — М., 1990.

Салмин А. М. Современная демократия. — М., 1992.

Трипольський В. 0. Тернисті шляхи демократії: спроба політологічного аналізу // Український історичний журнал. — 1994. — № 6.

Четверний В. А. Демократическое конституционное государство: введе­ние в теорию. — М„ 1993.

Шапиро Й. Демократия и гражданское общество // Политические иссле­дования. — 1992. — № 4.

Шумпетер Й. Капіталізм, соціалізм і демократія. — К., 1995.

Громадянське суспільство і політичне життя

Людина і політика

2.4. Людина і політика

Людина, особистість — первісний суб'єкт політики, наділений здатністю брати участь у політичному житті, впливати на владу. Ставлення людини до полі­тики може набувати різноманітних форм політичної поведінки — від свідомого схвалення до стихійного заперечення. Політична активність людини, міра її участі в політичному житті, суспільна зрілість значною мірою залежать від якості політичної соціалізації, розвитку й вдосконалення політичної культури суспіль­ства. Засвоюючи знання про політику, набуваючи досвіду політичної діяльності, людина стає громадянином — свідомим учасником політичного процесу.

Людський вимір політики

і напрями політичної соціалізації особи

У сучасній політології зв'язки між людиною і політи­кою найповніше розкриває поняття «політична соціаліза­ція». Американський соціолог Ф. Гіддінс і французький соціопсихолог Г. Тард, які запровадили у вжиток це поняття наприкінці XIX ст., тлумачили його як «процес розвитку соціальної природи людини», «формування осо­бистості під впливом соціального середовища». Іншими

словами, соціалізація — процес залучення індивідів до соціальних норм і культурних цінностей суспільства. Вказуючи на її важливість, індійський політолог П. Шаран визначив соціалізацію як «процес цивілізації суспільства».

На межі 50—60-х років XX ст. за аналогією з цим поняттям було сформульоване визначення «політичної соціалізації», що його ввели в політичну науку амери­канські соціологи й політологи. У підручнику для амери­канських університетів зазначено, що політична соціалі­зація - це «процес, завдяки якому індивід засвоює полі­тичну культуру суспільства, основні політичні поняття, свої права та обов'язки відносно уряду та набуває уяв­лень про структуру й механізм політичної системи». Хи­бою цього визначення є те, що в ньому особистість висту­пає пасивним об'єктом виховання і навчання.

Політична соціалізація — процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить.

Оптимальнішим є визначення російського політолога Є. Шестопал, яка справедливо вважає, що поняття «політична соціалізація» ширше, ніж політичне вихо­вання або просвіта, бо охоплює не тільки цілеспрямова­ний вплив на особистість панівної ідеології та політики, не лише стихійний вплив, а й особисту політичну актив­ність.

Процес політичної соціалізації має на меті:

— прищеплення новим членам суспільства основних елементів політичної культури і свідомості;

— створення сприятливих умов для накопичення чле­нами суспільства політичного досвіду, що його потребує політична діяльність і творчість усіх бажаючих;

— якісне перетворення відповідних елементів полі­
тичної культури — необхідної умови суспільних змін.

Для усвідомлення основи політичної соціалізації слід звернути увагу на такі моменти:

1. Процес політичної соціалізації триває неперервно
впродовж усього життя індивіда. З накопиченням
соціально-політичного досвіду відбувається постійне
видозмінювання або закріплення відповідних позицій у
діяльності людини.

2. Політична соціалізація може набувати форми
відвертого або прихованого передавання досвіду. Вона
відверта, якщо містить безпосереднє передавання інфор-

Громадянське суспільство і політичне життя

Людина і політика

мації, почуттів або цінностей. Наприклад, вивчення суспільних дисциплін. Прихована форма — це передавання неполітичних настанов, які впливають на політичні відносини, на винесення політичних рішень, поведінку.

Процес політичної соціалізації має історичний харак­тер, що визначається специфікою цивілізаційного роз­витку, розміщенням соціальних і політичних сил, особ­ливостями політичної системи, а також своєрідністю сприймання всіх цих чинників кожним індивідом. Рівно­часно слід звернути увагу на те, що політична соціалі­зація, скерована державними органами і партіями, має певну класову, політичну, моральну, естетичну та етичну спрямованість, покликана формувати «політичну люди­ну» з певними громадянськими якостями.

Політична соціалізація виконує інформаційну, ціннісно-орієнтовану, установчо-нормативну, діяльнісну функції.

Інформаційна функція. Процес політичної соціаліза­ції не можливий без інформації, без передавання знань про владу й політику, політичний устрій держави, форми і способи участі в управлінні суспільством, у вирішенні політичних питань; без знань і певного досвіду індивіда про його політично виправдану поведінку через участь у виборах, референдумах, суспільних акціях, політичних партіях, громадських організаціях та ін.

Ціннісно-орієнтована функція. У процесі її реалізації людина залучається до системи історично сформованих у даному суспільстві політичних відносин, цінностей та орієнтацій, у неї виробляються певний апарат політич­ного мислення, власна система ціннісних орієнтацій.

Установчо-нормативна функція. Охоплює процес, спрямований на вироблення в особи певних настанов на сприйняття і споживання політичної інформації, певного ставлення до політичних подій і явищ, до дій інших осіб у сфері політики; на вибір свого стилю, поведінки в полі­тичних відносинах.

Громадянське дозрівання, заохочення людини до політики має стадіальний характер. Воно починається вже у віці 3—4 років, коли через сім'ю, засоби масової інформації, найближче оточення дитина набуває перших знань про політику. На етапі первісної соціалізації діти одержують різні уявлення про правильну або неправильну поведінку, вчинки. Під впливом настроїв і поглядів, що панують у сім'ї, часто «закладаються» полі­тичні норми й цінності на все життя, які відзначаються неабиякою стійкістю. Тому масштабні перетворення

соціальних і політичних відносин у суспільстві потре­бують певних змін і в моделі сімейних стосунків.

Політичне виховання і навчання дітей значною мірою відбувається в школі, період перебування в якій становить вторинну політичну соціалізацію. За цей час дитина вивчає основні, загальновизнані в суспільстві цінності й погляди, набуває початкового досвіду соці­альної практики, особливо через участь у діяльності дитячих організацій.

Наступний етап політичної соціалізації доцільно по­в'язувати з періодом життя від 16—18 до 40 років. У 16-річ-ному віці люди одержують паспорт, а з 18 — юридичне право на участь у політичній діяльності. Водночас вони здобувають ґрунтовні знання в суспільній сфері завдяки навчанню й роботі.

Політична соціалізація триває і з досягненням людьми зрілого віку (40—60 років). На їхню політичну поведінку значною мірою впливають життєвий досвід, наявність дорослих дітей, сталість поглядів. Проте і в цей період люди вдосконалюються в політиці, краще й глибше оцінюють суспільно-політичні події, завдяки чому можуть вносити корективи у свої політичні погля­ди й поведінку.

На процес політичної соціалізації впливають і стихійні чинники — війни, революції, політичні та еко­номічні кризи. Якщо політична система перебуває в стані кризи, відбуваються порушення і серйозні збої в процесі політичної соціалізації. Формуються неправильні уяв­лення про суспільство, які набувають стійкого харак­теру. Це можна простежити на прикладі тих країн, які тривалий час існують і розвиваються в умовах конфлікту або переживають серйозну системну кризу. Люди втрачають систему орієнтирів, не мають можливості на­вчитися стійкої політичної поведінки. У суспільстві виникає ситуація, коли гра йде «без правил», що пору­шує його інтеграцію і стабільність. У разі неспро­можності суспільства вирішити нагальні політичні та інші проблеми в ньому виникають сили опозиційної соці­ально-політичної та культурної діяльності, які вплива­ють на процес політичної соціалізації.

Отже, розглядаючи проблему політичної соціалі­зації, необхідно, по-перше, враховувати вік та інди­відуальні особливості кожної людини; по-друге, нав­колишнє соціальне середовище; по-третє, політику, що її здійснюють інститути влади, впливаючи на стан

Громадянське суспільство і політичне життя

Людина і політика

суспільства; по-четверте, суспільно-політичні партії та організації, а також особливості й рівень політичної культури і субкультур.

Різні механізми передачі культурних традицій і норм у певних політичних системах дають змогу вирізнити відповідні типи політичної соціалізації.

Гармонійний тип політичної соціалізації. Відображає психологічно нормальну взаємодію людини та інститутів влади, раціональне й шанобливе ставлення індивіда до правопорядку, держави, усвідомлення ним своїх грома­дянських обов'язків.

Гегемоністський тип. Відображає негативне ставлен­ня людини до будь-яких соціальних і політичних систем, крім «своєї».

Плюралістичний тип. Свідчить про визнання лю­диною рівноправності з іншими громадянами, їхніх прав і свобод, про її здатність змінювати свої політичні прис­трасті й переходити на нові позиції, до нових ціннісних орієнтацій.

Конфліктний тип. Формується на основі міжгрупової боротьби, протистояння взаємозалежних інтересів і тому вбачає мету політичної участі в збереженні лояльності до своєї групи та підтримці її в боротьбі з політичними супротивниками.

Польський вчений Єжи Вятр розрізняє п'ять принци­пово відмінних за ставленням до політики типів особис­тості — активісти, компетентні спостерігачі, компе­тентні критики, пасивні громадяни, аполітичні й відчу­жені.

Активісти. Особи, позиція яких стосовно політики і влади як центральної категорії політики є активною. Вони не обов'язково схвалюють чи підтримують існуючу владу в даний момент. Впевнені в тому, що влада є важливою цінністю, благом, а самі активно прагнуть до неї — для себе і для групи, членами якої вони є. Тому активісти ці­кавляться політичними проблемами та інформовані про них. Ступінь справжньої інформованості може бути різ­ним, залежно від рис індивіда (скажімо, від рівня його загальної освіти) і рис системи (приміром, від ступеня ознайомлення суспільства з важливою політичною інфор­мацією). Однак активісти завжди добре інформовані.

Компетентні спостерігачі. Тип людей, які цікавляться політикою, розуміють її значення, але не бажають брати в ній участі. Здебільшого це спричинено впливом якихось аргументів, що їх вони вважають вагомими (наприклад,

вони можуть стати членами політичного керівництва тоді, коли їхня вітчизна в небезпеці, але повернутися до інших занять, яким віддають перевагу, після того, як загроза минула). Такий тип людей часто зустрічається серед учених, письменників.

Компетентні критики. Відрізняються від спостеріга­чів тим, що їхнє ставлення до здійснення влади чи загалом до політики є категорично негативним; інтерес до політики тісно пов'язаний саме з відразою до політич­ної діяльності. Вони інформовані про неї саме завдяки своїй негативній позиції.

Пасивні громадяни. До влади ставляться негативно або нейтрально і не цікавляться політичними справами, хоча іноді про них добре інформовані. їхня інформова-ність може ґрунтуватися на тому, що як громадяни вони вважають своїм обов'язком бути обізнаними щодо політичного життя. По суті, це аполітичні громадяни країни, хоч і не відчужені.

Аполітичні й відчужені. Тип людей, які категорично не беруть участі в політиці, не цікавляться політикою і мало про неї знають. Вони живуть наче за межами політичної системи.

Отже, політична соціалізація — це процес не тільки надбання, а й втрати певних політичних якостей. До основних чинників, які впливають на результати полі­тичної соціалізації, належать: характер і тип державного ладу, політичний режим, політичні інститути, партії, організації, рухи, а також неполітичні фактори: — сім'я, формальні й неформальні групи, навчальні заклади, ви­робничі колективи, культура, засоби масової інформації, національні традиції. їх називають агентами політичної соціалізації.

Визнаючи важливий вплив, що його прямо чи опосередковано справляє соціальне середовище на процес залучення людини до політики, слід пам'ятати про роль у цьому процесі людської індивідуальності, зокрема таких її якостей, як упевненість у собі, компетентність, віра у власні сили. Іншими словами, важливим є не лише імпульс, який надходить до конкретного індивіда, а й відповідь цього індивіда — зворотний імпульс. Отже, процес політичної соціалізації охоплює два діалектично пов'язані «зустрічні» процеси.

Посиленню ролі особи в політиці служить система со­ціалізації, яка здатна створити умови для того, щоб інди­від посів належне місце у сфері політики з урахуванням притаманних йому здібностей і схильностей; здатна

Громадянське суспільство і політичне життя

Людина і політика

гарантувати основні права і свободи особи; максимі-зувати шанси і використати інноваційний потенціал тих людей, які є найздібнішими й водночас свідомо орієнто­ваними на служіння суспільству; забезпечити якість пуб­лічної інформації про суспільні проблеми, передумови та обставини політичних рішень, що ухвалюються, а також про соціальні наслідки здійснюваних дій. Результатом високої якості публічної інформації є ефективний вплив суспільної думки на рішення й дії, які здійснює влада. Високий рівень політичної соціалізації індивідів є пере­думовою високого рівня розвитку суспільних відносин та їх стабільності.

Людина як суб'єкт політики

та основні параметри її діяльності

У демократичному суспільстві політика здійснюється людьми для людей. Тому активна участь особи в політич­ному житті, роль людини як суб'єкта політики має ваго­ме значення.

Політична діяльність індивідів може здійснюватись як політична участь (участь громадян у політичному житті суспільства) і як політичне функціонування.

Політичне функціонування — забезпечення участі політичних інституцій (державних установ, політичних партій, громадських організацій) в управлінні спільними справами.

Сукупно вони означають професійну політичну діяль­ність, апаратну роботу, керівництво громадським утво­ренням. Американський соціолог X. Макклоскі, наприк­лад, визначає політичну участь як «добровільну діяль­ність, завдяки якій члени суспільства беруть участь у виборі правителів і, прямо чи опосередковано, у формуванні державної політики». Завдяки політичній участі, по-перше, створюються умови для якнайповнішо­го розкриття потенціалу особи, що є необхідною переду­мовою ефективного вирішення суспільних завдань. По-друге, політична участь сприяє встановленню тісного взаємозв'язку політичних інституцій із громадянським суспільством, контролю за діяльністю політико-управлін-ських структур з боку народу.

Об'єктивні характеристики політичної діяльності та суб'єктивне сприйняття політики людиною, її розуміння

власної ролі в ній служать підставою для вирізнення кількох рівнів і типів участі:

— реакція (позитивна або негативна) на імпульси, що надходять із політичної системи чи з її інституцій, не пов'язана з необхідністю високої активності людини; епізодична участь у політиці;

— діяльність, пов'язана з делегуванням повноважень; участь у виборах (місцевих або державного рівня), рефе­рендумах тощо;

— участь у діяльності політичних і громадських орга­нізацій — партій, груп тиску, профспілок, молодіжних політичних об'єднань тощо;

— виконання політичних функцій у межах держав­них інституцій, у т.ч. із засобами масової інформації.

— професійна, керівна політико-ідеологічна діяль­
ність;

— участь у позаінституціональних політичних рухах
і акціях, спрямованих на докорінну перебудову існуючої
політичної системи.

Наведені вище типи участі в політичній діяльності не є рівнозначними ні в кількісному, ні в якісному відно­шеннях. Деякі з них представлені поодинокими акціями, інші добре розвинені й серйозно впливають на перебіг подій. Польські дослідники розрізняють такі рівні участі в політиці:

— рядовий член суспільства і громадянин із
мінімальним політичним впливом (аж до аполітичності),
який має статус об'єкта політики;

— громадянин, який є членом громадської організа­ції, суспільного руху або декількох організацій, опосе­редковано залучених до сфери політичної практики (рі­шень, дій), якщо це випливає з його ролі як рядового члена організації, з його організаційного та ідейного зв'язку з усією організацією, рухом;

— громадянин, який є членом організації, що має яс­краво виражений політичний характер (приміром, полі­тичної партії), цілеспрямовано або й за власною волею залучений до політичного життя, принаймні в тому об­сязі, в якому це відображається у внутрішньому житті цієї організації (максимальна сфера його участі окреслюється співвідношенням між його намаганнями, інтересами й можливостями, що випливають із су­спільної значущості даної організації та конкретної ролі, яку він у ній відіграє); громадський (передовсім полі­тичний) діяч;

Громадянське суспільство і політичне життя

Людина і політика

— професійний політик, для якого спеціальністю,
джерелом засобів для існування, єдиним або навіть
головним заняттям і водночас змістом життя є політична
діяльність; політичний лідер (організаційний, ідейний,
формальний або неформальний), що функціонує як
авторитет, остання інстанція.

Такий розподіл людей дещо умовний. Головне, що випливає з наведеної системи рівнів включення, це той факт, що перебування на кожному зі ступенів залученос-ті в політику потребує від людей як різних політичних якостей, так і різного ступеня підготовки.

Цікаву типологію політичної участі розробив амери­канський соціолог Л. Мілбретом, запропонувавши своєрід­ну шкалу «підвищення» участі в політичних процесах:

— демонстрація плакатів і афіш, оформлення полі­тичних стендів, епізодична участь у політичних дискусі­ях (навчальна діяльність);

— участь у політичних зборах або мітингах, підтрим­ка грошовими пожертвами, контакти з офіційними осо­бами або політичними лідерами (проміжна діяльність);

— керівництво державними або партійними закла­
дами, забезпечення партійних фондів; участь у закритих
або таких, що виробляють стратегію, засіданнях; постій­
на участь у проведенні політичних кампаній і виборів
(активна діяльність).

Розрізняють також індивідуальну й колективну, добро­вільну і примусову, активну й пасивну, традиційну й аль­тернативну, революційну та охоронну політичну участь.

Розмежування основних форм участі особи в політичному процесі, різні варіанти її типології мають вагоме значення для конкретного аналізу особливостей практики політичної соціалізації в певній країні (зокрема нашій), розуміння актуалізації внутрішньоосо-бистісного рівня процесу входження людини в політику.

Активне залучення особи до політичного процесу потре­бує певних передумов: матеріальних, соціально-культур­них та політико-правових. Крім того, політичну участь особи, форму цієї участі зумовлюють політична система, соціальне середовище, політичні й неполітичні чинники процесу політичної соціалізації, про що вже йшлося. Однак обмежуватися цим не можна. Якщо виходити з того, що людина — істота біосоціальна і що відповідно в структурі особистості вирізняють соціальний і природний компоненти, то слід зазначити, що на діяльність кон-

кретної особи в політиці, на її політичну поведінку загалом впливають світогляд, політична свідомість і політична культура особи, її власні цілі, цінності, стереотипи, настанови, мотиви, інтереси й потреби.

Слід пам'ятати, що психологічні та біологічні елемен­ти (мислення, темперамент, воля, пам'ять, стан фізичного та психічного здоров'я, стать, вік тощо) також здійснюють вплив на політичну поведінку людини.

Нині простежується тенденція, пов'язана зі зрос­танням політичної іммобільності, індиферентності лю­дей, станом політичного відчуження, або аномії.

Політичне відчуження — процес, який характеризується сприйняттям політики, держави, влади як сторонніх, чужих сил, які панують над людиною, пригнічують її.

Відчуження людини від політики зводить останню в ранг ворожої сили. Політичне відчуження виявляється в безсиллі індивіда впливати на перебіг політичних подій, відчутті ізоляції, у сприйманні індивідом соціальних і політичних інститутів, встановлених ними норм, як ворожих інтересам людини.

Відчуження може бути наслідком впливу об'єк­тивних умов політичного життя, політичної системи, політичного режиму. Воно пов'язане зі структурними відносинами панування й підкорення, присвоєння та експлуатації, влади й контролю в суспільстві. Політичне відчуження зумовлене й такими причинами, як втрата соціальних ідеалів, зневіра в будь-яких владних структурах, психологічна втома від нескінченного потоку політичної демагогії, непродуманих рішень та відверто цинічної брехні. Сучасну політичну апатію можна розглядати і під кутом зору прагнення людини до самовідгородження від політики. Одним із чинників такого ставлення є обмеження, що їх влада накладає на свободу слова й вираження особистих поглядів. Існують й інші причини. На індивіда може впливати слабка політична активність інших членів суспільства. Він може належати до групи, де політична апатія є позитив­ною моделлю поведінки. Суттєво позначається на полі­тичній поведінці й усвідомлення політичної ефектив­ності. Тобто мається на увазі особисте відчуття індивіда, пов'язане з реальним впливом на політичний процес, на основі чого людина задається питанням: а чи є сенс виконувати свої громадянські обов'язки?

Громадянське суспільство і політичне життя

Людина і політика

Проявами відчуження є конформізм, соціальна апа­тія, абсентеїзм, відсутність інтересу до політичних знань, подій, відмова від виконання громадянського обов'язку як форма протесту проти політики, влади, її лідерів.

Високий рівень аномії є характерним для періоду руйнування старої соціальної системи. Неодмінною пере­думовою прогресивних змін щодо цього є зміни об'єк­тивних умов (матеріальних, соціально-культурних, полі-тико-правових) і зрушення у свідомості громадян, що відбуваються поступово, спонтанно, а також під ціле­спрямованим державним освітнім і виховним впливом.

Освічене громадянство, якому властиве почуття власної гідності, знання своїх прав та обов'язків, згода і вміння їх дотримуватися, є доконечною засадою форму­вання демократичного й заможного суспільства.

Головаха Е. Й., Бекешкина Н. 3., Небоженко В. С. Демократизация об­щества и развитие личности. — К., 1992.

Ильин М. В., Коваль Б. Й. Личность в политике: «Кто играет короля?» // Полис. - 1991. - № 6.

Князев В. Н. Человек и технология. — К., 1990.

Колесников С. Человеческие измерения демократии // Свободная мысль. —

1991. —№16.

Копейчиков В. В. Народовластие и личность. — К., іууі. _

Макєєв С, Надточій А. Політична соціалізація в пострадянській Україні // Політична думка. — 1997. — № 1.

Пухликов В. К. Человек и общество: К проблемам гуманизации социально-философского мышления. — М., 1990.

Фромм Э. Иметь или быть. — К., 1998.

Шестопал Е. П. Личность и политика. — М., 1990.

Запитання. Завдання

1. Чим відрізняється політична участь від політичної соціалізації?

2. У чому, на вашу думку, полягають особливості політичної со­ціалізації за різних типів політичних режимів?

3. Як співвідносяться політична соціалізація і політичне відчу­ження?

4. Заповніть порівняльну таблицю концепцій політичної соціалі­зації, використовуючи додаткову літературу.

5. Визначте способи впливу політичної соціалізації на політичне лідерство.

Теми рефератів

1. Особа як суб'єкт і об'єкт політики.

2. Особливості політичної соціалізації в сучасній Україні.

3. Способи формування демократичної культури особистості.

4. Подолання відчуження особистості від влади: теорія і практика.

Література

Берлін І. Чотири есе про свободу. — К., 1994.

Быстрицкий Е. К. Феномен личности: мировоззрение, культура, бытие. — К., 1991.

Гайда А. В. Китаев В. В. Власть и человек. — М., 1991.

Громадянське суспільство і політичне життя

Етнонаціональні відносини й національна політика

2. 5. Етнонаціональні відносини й національна політика

Соціально-економічні та політичні зміни сприяють зростанню національної самосвідомості народів, поглиб­люють почуття національної гордості, але водночас по­декуди призводять до сплесків войовничого націоналізму. Неврегульованість відносин між націями як в окремих країнах (особливо багатонаціональних), так і між різ­ними країнами загострює національні проблеми, які спричиняють тривалі конфлікти, війни, потоки біжен­ців. Як наслідок — національна проблема набуває гло­бального, планетарного характеру. Тому з'ясування при­чин загострення міжнаціональних відносин і віднайден­ня способів розв'язання проблеми самовизначення наро­дів є одним із найважливіших завдань політичної науки.

Соціально-етнічні спільності: народ, етнос, нація

Національна проблема існувала завжди. А гноблення та експлуатація одних народів іншими і визвольна бороть­ба властиві були ще рабовласницькому ладові й тривали в епоху феодалізму. Проте гостро національне питання постало в період розпаду феодалізму та утвердження капі­талізму, коли відбувалося становлення націй. Донині про­блема етнонаціональних відносин є однією з провідних у складній гамі соціально-політичних відносин.

При з'ясуванні сутності етнонаціональних відносин найчастіше вживають поняття, пов'язані з їхнім розвит­ком: «народ», «нація», «етнос». Нерідко їх трактують як синоніми, хоч вони мають істотні відмінності. Так, етно­логічно «народ» і «нація» — ідентичні поняття, що ви­значають біологічне походження групи людей, але в соці­ально-політичному аспекті вони не є тотожними.

Народ — біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологіч­ними зв'язками.

Схематично діалектику його формування можна змо-делювати у такий спосіб: з сім'ї виросла родина, з роди­ни — рід, рід перетворився на плем'я, плем'я — на на­род. Внаслідок тривалого співжиття племена змішували­ся. Вчені довели, наприклад, що французький народ — наслідок змішання римлян, кельтів і германців; україн­ський — слов'янських і тюркських племен Київської Ру­сі; завдяки змішанню слов'ян, угро-фінських племен, гунів, монголів і татар постав російський (московський) народ. Та сутність народу не вичерпується біологічним походженням, оскільки він живе в певному просторі. Са­ме простір як місце постійної осілості народу є дуже ва­жливим чинником його існування. Люди здавна були по­в'язані природою, простором, який для них був близь­ким, рідним, а всякий інший — чужим. Колективними зусиллями народу облаштовувалася певна територія. На­роджувалося поняття «батьківщина». До цього прилучи­вся ще один важливий компонент — мова. З її допомо­гою люди спілкувалися між собою, завдяки їй починало­ся духовне життя народу. Кожне соціальне явище — це явище народне: народна культура, народне мистецтво, народна релігія тощо.

Якщо народи існували з давніх-давен, то нації викри­сталізувалися лише в XVII—XVIII ст. (німці стали наці­єю в XIX ст.). На відміну від народу, нація не є витвором природи, а народжується історично. Звісна річ, складно встановити, коли народ історично стає нацією. Процес переростання народу в націю — це повільна кристаліза­ція національної свідомості, збереження свого етносу пе­ред нищівними силами ззовні. Отже, нація формується з етносу.

Етнос — стійка сукупність людей, яка належить до певного наро­ду, проживає на території чи в складі іншого народу і зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості.

Громадянське суспільство і політичне життя

Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історич­ного розвитку багато які етноси втрачають спільність те­риторії. Наприклад, українці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя. Там вони утво­рюють етнічні групи (національні меншини), що нале­жать до єдиної нації певної країни.

Отже, нація утворюється на основі певного етносу, до якого приєднуються представники інших етносів, що жи­вуть на певній території та пов'язані між собою певним типом соціально-економічних відносин. Так, у Франції живуть французи, британці, фламандці, німці, баски, корсиканці; в Англії — англійці, шотландці, ірландці, валлійці. Всі вони окремо «народи-етноси». А всі разом є представниками французької чи англійської (державної) нації, оскільки нація — це сукупність громадян країни. Та найчіткіше цей процес простежується на прикладі су­часних США, де з іммігрантів різного етнічного й расо­вого походження сформовано єдину американську націю. У кожній з названих країн живуть також українці, які, з позиції цих держав, — американці, англійці, французи українського походження, хоча суб'єктивно (етнічно) ці люди вважають себе представниками української нації.

Отже, існують два поняття нації. Перше: це нація-держава, яка з етносом не має нічого спільного. Друге: нація як народ, етнос, який переріс у націю. У першому випадку до нації належать усі, хто є громадянами держа­ви (а не тільки громадяни, які становлять етнічну біль­шість). У другому — до нації належать тільки всі спорі­днені з певним етносом (так, до української нації нале­жать тільки українці, але ніколи — поляки, євреї, нім­ці, навіть якби вони були б громадянами України). От­же, нація-етнос може існувати у своїй державі, може бу­ти розкиданою по різних державах (діаспора) або жити в чужій національній державі. Наприклад, до німецької нації-етносу належать німці з Німеччини, Австрії, Швейцарії, Росії, України. До єврейської — євреї в усьо­му світі.

За сучасних умов вершиною розвитку соціально-ет­нічної спільності є нація. У визначенні нації й досі по­ширене сталінське тлумачення: спільність людей, що має спільні мову, територію, культуру; єдність економічних, соціально-політичних і духовних інтересів. Однак чима­ло політологів стверджують, що мова, територія, госпо­дарські зв'язки і культура є не ознаками нації, а сприят-

Етнонаціональні відносини й національна політика 183

ливими умовами її формування й розвитку. А етнос стає нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка потреба в політичному, культурному, економічному, психологічно­му самовизначенні.

Нація — політично, державно організований народ.

Подібні погляди на сутність нації висловлював М. Бердяев, стверджуючи, що буття нації не визначаєть­ся і не вичерпується ні мовою, ні релігією, ні територі­єю, ні державним суверенітетом, хоча ці ознаки і суттєві для національного життя. Рацію мають ті, хто визначає націю як єдність історичної долі. Усвідомлення цієї єдно­сті є національною свідомістю. Нація — вічно живий суб'єкт історичного процесу. Державність, на думку М. Бердяева, не є ознакою нації. Але будь-яка нація пра­гне утворити свою державу, зміцнити її. Це — здоровий інстинкт нації.

Національна ідея — своєрідний дороговказ для нації. І. Франко наголошував на значенні практичної політич­ної діяльності у справі реалізації національних ідеалів. «Усякий ідеал, — підкреслював він, — це синтеза ба­жань, потреб і змагань... Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати серця ширших кіл людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, дода­вати їм сили у найстрашніших муках і терпіннях... Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна незале­жна Україна». М. Грушевський вважав, що стрижнем української ідеї було визнання невід'ємного права україн­ського народу на самовизначення і пошук його оптималь­них форм. «Наш край великий і багатий, один з найкра­щих країв у світі, створений для розвитку великої еконо­мічно сильної держави. Український народ повний вели­кої життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, високо здатний до організації, до громадської солідарності».

За тоталітаризму склався негативний стереотип укра­їнської національної ідеї. Впродовж семи десятиліть на­ціональну ідею офіційно визнавали реакційною, нації по­діляли на «буржуазні» та «соціалістичні», націоналізм кваліфікували як «буржуазний», а, отже, реакційний. Національну ідею проголошували несумісною з інтерна­ціоналізмом, що фактично був політикою русифікації. Тривалий час у теорії та на практиці надавали перевагу інтернаціональному перед національним; знищення наці­онального гноблення пов'язували з розгортанням світової революції, що передбачало реалізацію настанови К. Мар-

Громадянське суспільство і політичне життя

кса: «Разом з антагонізмом класів впаде і антагонізм на­цій». Однак світовий досвід свідчить, що прийнятною концепція інтернаціоналізму може бути за умови, якщо вона ґрунтується на визнанні національних цінностей та інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу з на­ціональними. Отже, сутність інтернаціоналізму полягає не в підкоренні національних інтересів інтернаціональ­ним, а в їх узгодженні.

У тісному зв'язку з національною ідеєю перебуває проблема націоналізму, яку вивчають спеціальні науки: етнополітологія та етносоціологія. Вони розглядають на­ціоналізм не лише як негативне явище, а й як природ­ний закономірний рух народу на захист і утвердження власної самобутності. У такому розумінні націоналізм є основоположним політичним принципом державного уст­рою більшості країн світу. Тому з націоналізмом як принципом політичного устрою не варто боротися, оскільки така боротьба безперспективна.

Будь-яка держава припускається помилки, заперечу­ючи національну ідею, власний ідеал або не надаючи їм належного значення. За сучасних історчиних умов для України в соціально-національному сенсі надзвичайно важливими є такі завдання:

— вироблення форм і засобів стимулювання політич­ної активності українського народу, сприяння духовному оновленню суспільства;

— здійснення глибинних державотворчих процесів, утвердження й поширення в українському суспільстві ав­торитету й популярності державницької ідеї;

— вироблення цілісної системи ціннісних орієнтацій суспільства.

Національна ідея, з одного боку, повинна спрямовува­ти націю на самовизначення, а з іншого — залишити її в межах вселюдської спільності, утверджувати в житті за­гальнолюдські цінності, боротися за соціальну справед­ливість.

Націоналізм існує і як ідеологія, означаючи фанатич­ну любов до своєї нації-етносу, поєднану із зневажли­вими почуттями до інших національностей, що є явищем негативним і реакційним. Коли націоналізм переростає в державну ідеологію та політику, то це — нацизм, фа­шизм.

Націоналізм — явище багатогранне й багатолике. Він має як позитивні, так і негативні аспекти. До позитив­них належать національна самосвідомість, національна

Етнонаціональні відносини й національна політика 185

гордість, національний сором (що дає змогу самоочища­тися), прагнення до національного саморозвитку, рівно­правності. До негативних — визнання національної ви­нятковості, протиставлення іншим націям, прагнення за­безпечити переваги своїй нації за рахунок інтересів ін­ших народів, національний нігілізм, пошук винних у життєвих труднощах.

Етнонаціональні відносини і світовий досвід самовизначення народів

Проблема етнонаціональних відносин посідає одне з перших місць серед проблем сучасності. Під її натиском розпалося багато імперій, а наприкінці XX ст. — СРСР і Югославія. Національне питання залишається складною внутрішньою проблемою у Великобританії (Ольстер), Бе­льгії (фламандсько-валлонський конфлікт), Канаді (анг-ло-канадський і франко-канадський конфлікти), у США (негритянське, мексиканське, кубинське питання) та ін. Сам факт існування понад 2000 національно-етнічних спільностей свідчить про наявність особливого типу соці­альних відносин, що характеризуються як відносини на­ціональні (міжнаціональні).

Етнонаціональні відносини — відносини між суб'єктами націо­нально-етнічного розвитку — націями, народностями, національ­ними групами та їх державними утвореннями.

Ці відносини бувають трьох типів: 1) рівноправні; 2) відносини панування й підлеглості; 3) відносини, що передбачають знищення інших суб'єктів. В етнонаціональ­них відносинах відображена сукупність соціальних відно­син. Визначальний вплив на них справляють економічні й політичні чинники, причому політичні частіше стають ключовими, вирішальними. Це зумовлено насамперед зна­ченням держави як важливого чинника розвитку нації. Життя засвідчує, що етнонаціональні відносини — це мі­цний сплав національного й політичного. Головними в ет­нонаціональних відносинах є проблеми рівноправності й підлеглості; нерівності економічного й культурного розви­тку; міжнаціональної ворожнечі, розбрату, недовіри й пі­дозри на національному ґрунті.

Щодо етнонаціональних відносин необхідно розрізняти два аспекти: загальноісторичний і конкретно-історичний. Так, відомо, що Жовтневі події 1917 р. сприяли вирішен-

Громадянське суспільство і політичне життя

ню багатьох аспектів національного питання в Російській імперії. Однак висновок, що нібито в СРСР у 60-ті роки було повністю розв'язане національне питання, був перед­часним. Об'єднання Німеччини також вважають остаточ­ним розв'язанням німецького національного питання. Таке твердження теж необґрунтоване з позицій загально-історичного розвитку, оскільки сутність національного питання полягає в тому, щоб нація не лише самовизначи­лась, а й дала можливість рівномірно й вільно розвивати­ся всім спільнотам. Саме в цьому розумінні національне питання існуватиме завжди, бо з точки зору діалектики не може бути повного й остаточного його розв'язання. «Абсолютної рівності бути не може, визнання рівності і є основою рівності, але рівноправність націй повинна забез­печуватися національною політикою». Цю незаперечну думку висловив О. Бауер (1882—1938) — лідер австрій­ської соціал-демократії та II Інтернаціоналу. Отже, націо­нальне питання завжди має конкретно-історичний зміст, що охоплює сукупність національних проблем на даному етапі розвитку країни. А конкретні обставини завжди ви­магають від держави певної національної політики.

Національна політика — науково обгрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.

У колишньому СРСР національна політика здійсню­валася без належного аналізу суперечностей, породжених розбіжністю інтересів у різних націй-етносів, без ураху­вання матеріальних умов для їх розв'язання, що призве­ло до краху Радянського Союзу як федеративної держа­ви. Оскільки національна політика насамперед спрямова­на на передбачення й вирішення суперечностей у сфері етнонаціональних відносин, сучасні політологи й соціо­логи постійно здійснюють теоретичні дослідження (особ­ливо в багатонаціональних державах), які дають змогу визначити (переважно на прикладі СРСР) основні сфери виникнення суперечностей і конфліктів, пов'язаних із національними проблемами:

1. Відносини між центральними органами та респуб­ліками (землями, штатами, кантонами). Наприклад, лише на останньому етапі існування СРСР законодавчі акти, ухвалені вищими органами Литви, Латвії, Естонії, Азербайджану та Вірменії, було скасовано чи визнано не­дійсними в Москві. А республіки ігнорували союзні постанови, документи. Подібна ситуація простежується у

Етнонаціональні відносини й національна політика 187

відносинах Квебеку з канадським центральним урядом, Північної Ірландії — з англійським.

2. Відносини між союзними (автономними) республі­ками (штатами, кантонами). У колишньому СРСР на­ціональні проблеми призвели до загострення відносин між Азербайджаном і Вірменією, Узбекистаном і Киргиз­станом, Росією та Україною. Напруженість у відносинах Азербайджану та Вірменії переросла у справжню війну.

3. Відносини всередині союзних республік. У постра­дянських республіках найбільшої гостроти суперечності досягли в Азербайджані (Нагірний Карабах), Таджикис­тані (громадянська війна), Грузії (Південна Осетія, Абха­зія), Молдові (Придністров'я), Росії (Чечня), Україні (Крим). Подолання цих проблем можливе лише за умови забезпечення права всіх народів на вибір форми націо­нальної державності відповідно до реальних можливос­тей кожного етносу. Цим правом скористалися у Нагір­ному Карабаху і Південній Осетії, проголосувавши на ре­ферендумах за свою незалежність.

4. Проблеми національних груп у республіках (шта­тах), а також національностей, які не мають власних національно-державних утворень. Це стосується насампе­ред росіян, які проживають за межами Росії (25 млн). Го­стро постала проблема російських німців (понад 2 млн), яких сталінський режим огульно звинуватив у підтримці фашистської Німеччини та застосував до них масові реп­ресії, ліквідувавши національну автономію. Хоча звину­вачення було знято 1964 p., однак загалом проблема ро­сійських німців залишається нерозв'язаною. Триває ма­совий виїзд німців до ФРН. У складній національно-дер­жавній структурі Російської Федерації існують й інші на­ціональні тертя: у Башкиртостані — між башкирами й татарами; Татарстані — між татарами й чувашами; Даге­стані — між аварцями, кумиками і лезгинами; Північній Осетії — між осетинами та інгушами.

5. Проблеми розділених народів. Наприклад, азербай­джанці (Азербайджан — Іран), таджики (Таджикистан — Афганістан); курди (Туреччина — Ірак — Іран); корейці (північні — південні) та ін.

Усі ці суперечності можуть вирішуватися чи загост­рюватися, переростати в конфлікти в процесі проведення певної національної політики. Світова практика вироби­ла лише один — демократичний — спосіб урегулювання міжнаціональних відносин, який передбачає забезпечен­ня вільного волевиявлення націй, реалізацію їх законних

Громадянське суспільство і політичне життя

прав на життя, відносини з іншими націями на основі рі­вності. Йдеться про надання повної свободи націям для встановлення ними економічних, політичних, культурних та інших відносин, а отже, про право націй на самовизна­чення, яке тісно пов'язане з реалізацією прав людини. Права і свободи людини та право народів на самовизна­чення взаємозумовлені. Нині право нації на самовизна­чення — один із важливих принципів відносин між наро­дами й націями. Навіть більше, самовизначення є загаль­новизнаною основоположною нормою міжнародного пра­ва, обов'язковою для всіх без винятку держав. Це зафік­совано і в документах ООН (друга стаття Статуту). У цьо­му документі наголошується на правомірності боротьби народів за досягнення політичної незалежності та утво­рення своєї державності; свобода народу чи нації без втру­чання ззовні в її політичний статус; на необхідності уни­кнення збройного втручання у справи держав, які стали на шлях самостійного розвитку, а також забороняються акти політичної, ідеологічної, економічної агресії.

Самовизначення народів, націй неможливе без розв'я­зання проблеми національно-територіального розмежу­вання, яка є однією з найскладніших і найгостріших проблем. Реалізувати це право, беручи до уваги історич­ні умови певної нації, прийнятні форми його реалізації, можна у двох формах — відокремлення і возз'єднання.

Відокремлення — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає вихід нації зі складу багатонаціонального утво­рення під впливом волевиявлення народу.

Така нація може відокремитися від іншої нації (ін­ших націй) й утворити свою незалежну державу, визна­чити форму і способи свого соціально-економічного роз­витку, характер державно-політичного устрою відповідно до своїх історичних умов; формувати основи й механіз­ми внутрішньої та зовнішньої політики на вільних заса­дах без іноземного втручання; має поважати права інших народів і міжнародного співтовариства. Цю форму за останні роки обрало чимало народів, утворивши свої не­залежні держави: народи колишніх республік Радянсько­го Союзу, СФРЮ, Чехо-Словаччини. Самостійною держа­вою від серпня 1991 р. стала й Україна.

Возз'єднання — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає об'єднання народів (націй).

Етнонаціональні відносини й національна політика 189

Ця форма, як і перша, має природний, демократич­ний характер. Це — право на життя, щастя, братерство народів, яких об'єднують звичаї, традиції, а іноді й істо­рія та релігія. Виходячи зі спільних інтересів, народи (нації) ухвалюють рішення про возз'єднання в межах од­нієї держави. За формою державно-правові об'єднання народів можуть бути різними. Світовій практиці відомі три основні форми возз'єднання: унітарна держава, фе­деративна держава, конфедерація держав. Усі вони мо­жуть бути використані лише численними націями, нечи­сленним народам — значно складніше. Складність поля­гає в забезпеченні державного утворення необхідними атрибутами (національна бюрократія, сили безпеки і правопорядку, армія). Тому специфіка нечисленних на­родів передбачає розробку різноманітних комплексних програм, здатних забезпечити життя цих народів, не до­пустити їх знищення. Малочисельні народи мають пра­во повною мірою користуватися своїми національними правами, зберігати національну мову, традиції та істо­рію. Одним з ефективних кроків щодо цього є автономі­зація, тобто існування в загальнодержавній адміністра­тивній структурі автономних районів і провінцій.

Політична автономія є могутнім стимулом для роз­витку економіки, культури, національної самосвідомості малих народів. Але на шляху її активного впровадження існує чимало перешкод. Одна з них — міфи про окремі народи-етноси. У Туреччині, наприклад, уряд вважає, що курди — це ті ж турки, хіба що живуть у горах, а тому відірвані від турецького загалу, розмовляють своїм діале­ктом. Курдів у Туреччині називають «гірськими турка­ми» (їх 8,5 млн осіб, або майже 24% всього населення країни). В Ірані панує концепція, що всі люди — «діти Аллаха», а тому не існує різниці між іранцем (персом), арабом, курдом. Є, мовляв, одна нація — ісламська. І во­на мусить перемогти на світовій арені. Цей курс чітко окреслився після перемоги ісламської революції в Ірані 1979 р.

Отже, історичний досвід свідчить, що реалізація наро­дом свого права на самовизначення залишається однією з найскладніших і найактуальніших проблем нашого часу.

Національні відносини в сучасному світі підпорядко­вані дії двох взаємозалежних тенденцій: з одного боку, формування й розвиток націй, їх боротьба за рівноправ­ність і самостійність, за створення держав; з іншого — злам національних кордонів, посилення зв'язків і взаем-

Громадянське суспільство і політичне життя

Етнонаціональна політика в Україні

ного співробітництва, інтеграційних процесів на основі об'єктивного процесу інтернаціоналізації всіх аспектів суспільного життя. Ігнорування цих тенденцій може не тільки загострити національне питання в окремих дер­жавах, а й спричинити непередбачувані наслідки в ме­жах усього світового співтовариства.

Запитання. Завдання

1. Що є спільного в поняттях «етнос», «національність», «нація»?

2. Коли виникла національна проблема, які причини її появи та основні форми вияву?

3. Чим відрізняється самовизначення націй від сепаратизму?

4. З'ясуйте зміст та основні компоненти концепції «національна ідея».

5. Порівняйте процеси національного самовизначення в колиш­ніх колоніях третього світу і в пострадянських країнах.

Поиск по сайту: