Теми рефератів. 1.Характер і особливості політичної етики в умовах перехідного суспільства

1. Характер і особливості політичної етики в умовах перехідного суспільства.

2. Суперечності між політикою та етикою в сучасній Україні.

3. Етичні принципи здійснення політики: європейський досвід і українська перспектива.

Політична свідомість, культура та ідеологія

Політика і релігія

4.5. Політика і релігія

Проблема взаємодії, політики і релігії — одна з найдав­ніших в історії людства. Науковий підхід до пояснення особливостей їх співіснування розпочався лише у другій половині XIX ст., коли політологія і релігієзнавство сформувалися як самостійні галузі науки зі своїми пред­метами і методами. Нинішній суспільно-політичний роз­виток людства засвідчує зростання впливу релігійного чинника на політичне життя держав і людської цивіліза­ції. Тому з'ясування закономірностей взаємовпливу і від­найдення способів урегулювання можливих конфліктів між політичними і релігійними чинниками — одне з най­важливіших завдань політичної науки.

Релігія як чинник політичного життя суспільства

Як форми суспільної свідомості, релігія і політика постійно взаємодіють, адже їх носії практично одні й ті ж. Тому взаємовплив їх існуватиме доти, доки вони фігурува­тимуть у суспільному житті. Взаємовплив політики і релігії відбувається на двох основних рівнях — структур­ному та функціональному.

Структура політики охоплює політичну свідомість, політичну діяльність, політичні організації та політичні відносини. А структура релігії — релігійну свідомість, релігійну діяльність, релігійні організації та релігійні відносини. Отже, складові релігії і політики взаємопо­в'язані. Найтісніша взаємодія існує між першими трьома складовими обох систем.

Релігійна свідомість. Має теоретичний (концептуаль­ний) та буденний (побутовий) рівні. Найбільший вплив на формування та розвиток політики має теоретичний рі­вень релігії, який формується насамперед на основі тек­стів Священних Книг: Веди, Трипітака, Авеста, Біблія, Коран тощо; Святого Переказу (твори отців християнсь­кої церкви, Сунна та ін.), інших книг віроповчального характеру. Теоретична релігійність є основою не лише богословських, а майже всіх розгорнутих філософських, етичних і соціально-політичних вчень. Вона справляє безпосередній вплив на формування чи обґрунтування певного політичного устрою, суспільних відносин, пов'я­заних з проблемою публічної влади. Зі свого боку інсти­тути публічної влади разом з релігійними інституціями утверджують сформовані стереотипи свідомості та пове­дінки віруючих.

Релігійна діяльність індивідів. Поділяється на по-закультову і культову. Віруюча людина у своїй позакуль-товій релігійній діяльності на теоретичному (вироблення, систематизація та інтерпретація ідей, пов'язаних з релігі­єю) та практичному (пропаганда релігійних поглядів, мі­сіонерська робота) рівнях може впливати на політичне життя суспільства виконанням політичних замовлень вла­ди або її критики, вдаючись до релігійних доктрин.

Релігійні організації. Найтісніше взаємодіють з полі­тичним життям суспільства, є інституалізованою формою релігійних культових систем. Як важливі соціальні ін­ституції, покликані упорядковувати співжиття і діяль­ність людей, накладаючись на функції інституцій публі­чної влади.

Відносини інститутів публічної влади з релігійними організаціями можуть змінюватися від домінування пев­них світських суспільних інститутів і визначення ними особливостей розвитку релігійного чинника аж до пов­ного підпорядкування світських інституцій релігійним. Залежить це від конкретного часу та місця діяльності ре­лігійних, світських інституцій, типу релігійних організа-

Політична свідомість, культура та ідеологія

Політика і релігія

цій. Церква (церковна деномінація), яка має велику кіль­кість послідовників у певній країні, може диктувати за­вдяки своїм численним адептам вигідні їй умови, впливати на діяльність політичних інституцій, партій. У складнішому становищі перебувають секти та харизмати-чні культи, функціонування яких завжди утруднювалося саме на політичному рівні. Адже органи влади змушені реагувати на тиск домінуючих релігійних інституцій. Утиски, репресії проти прихильників окремих церков, сект, культів нерідко спричинялися економічною, полі­тичною нестабільністю суспільства (вигнання гугенотів із Франції, гоніння на іудеїв тощо).

Тісний зв'язок релігії і політики обумовлений і осно­вними функціями (а в результаті їх здійснення — і рол­лю), які виконує релігія в суспільстві.

Світоглядна функція. Зорієнтована на визначення мі­сця і ролі людини в Богом створеному світі. Завдяки їй формуються певні погляди щодо зародження і розвитку світу, людини, суспільства. Ця функція визначає мету життя та життєві ідеали віруючих. Сформовані за допо­могою релігії світорозуміння, світовідчуття, світоспог­лядання, світоставлення тощо можуть спонукати віруючу людину до конфлікту з носіями чи суб'єктами політики (державою, партією, рухом, особою), якщо їх принципи, конкретні дії суперечать поглядам, оцінкам і нормам релігійного індивіда чи інституції. Найчастіше це за умов перебування індивіда (інституції) в іновірному середовищі. В єдиновірному середовищі віруючі можуть активно впливати на структурні компоненти політики з метою поширення, зведення в ранг державних певних поглядів, оцінок норм поведінки, а також брати участь у формуванні певних політичних доктрин.

Компенсаторна функція. Вона пом'якшує або повніс­тю знімає відчуття безсилля, залежності й обмеженості людського існування як щодо зміни об'єктивних, суб'єк­тивних умов буття, так і щодо формування власної свідо­мості. Політика, основою якої є примус в інтересах окре­мих верств населення (іноді — всього суспільства) та задоволення владних інтересів певних груп і верств насе­лення, спиралася на компенсаторну функцію релігії, яка знімає напруженість соціального протистояння пропові­дуванням рівності всіх у гріховності, стражданнях, обі­цяє за земні страждання щасливе життя в потойбічному світі. Важливим є і психологічний аспект компенсації — релігія, знімаючи психологічні стреси, даючи людині

впевненість у собі та мотивацію до життя, згладжує соці­альні конфлікти, спричинені невдалою економічною, со­ціальною, культурною, національною, військовою полі­тикою.

Комунікативна функція. Дає можливість віруючим у своїй релігійній і нерелігійній діяльності обмінюватися певною інформацією, оцінками релігійних чи позарелі-гійних явищ. Для політики важливим є те, що релігійне вчення пропагує терпиме ставлення хоча б до єдиновір­ців, що є однією з умов адекватної інтерпретації інфор­мації, позитивного сприйняття людини людиною.

Регулятивна функція. Зорієнтована на управління ді­яльністю, поведінкою віруючих, впорядкування відносин між ними. До новітнього часу історії людства релігія од­ноосібно займалася виробленням певних норм співжиття (мораль, релігійне право), стандартів поведінки (вихован­ня) індивідів, встановлювала систему контролю за їх дія­льністю, заохочення та покарання, виробляла й впрова­джувала у свідомість бажані мотиви діяльності членів су­спільства. Це давало змогу співвідносити конкретні ситу­ації, вчинки з прищепленими віруючим системами цін­ностей.

Інтегративна функція. Виявляється в тому, що в ме­жах певного віросповідання відбувається інтеграція, об'єднання індивідів. Коли ж у суспільстві (соціальній групі) наявні різні конфесії, а особливо такі, що проти­стоять одна одній, то релігія за цих умов може викону­вати й дезінтегруючу функцію, і навіть бути джерелом політичної напруженості. Дезінтеграція може виявля­тися не тільки в міжконфесійному протистоянні. Історія свідчить і про значну роль релігійного чинника в конф­ліктах, які потрясали політичні основи не лише окремо­го суспільства, а й спричиняли зміни міжнародних чи регіональних політичних систем (реформація, національ­но-визвольні війни Африки тощо).

Культуротранслююча функція. Релігія, як і політи­ка, є компонентом загальнолюдської культури. Вона за­безпечує не тільки збереження, а й розвиток окремих, найближчих до релігії, її галузей — архітектури, музи­ки, книгодруку, образотворчого мистецтва, малярства, графіки тощо. Так, релігія може передавати певну части­ну нагромаджуваної культурної спадщини (у т. ч. і полі­тичної культури) певного народу (цивілізації) від поколін­ня до покоління, забезпечуючи неперервність розвитку на­роду (цивілізації). Близькими до культуротранслюючих

Політична свідомість, культура та ідеологія

завдань, але у своєму предметному полі й зі своєю мотива­цією, займається і політика, однією з функцій якої є за­безпечення послідовності та інноваційності соціального розвитку суспільства, людини.

Водночас релігія може виконувати культуроперерива-ючу функцію щодо окремої національної культури. Це стосується переважно світових релігій, які, зародившись і сформувавшись у певному регіоні на певних культур­них традиціях, здійснюючи релігійну експансію, несуть в інші країни і нову культуру, нещадно знищуючи попе­редні культурні надбання, які, як правило, тісно пов'я­зані з іншими віруваннями (християнізація слов'янських народів; експансія ісламу з його забороною образотворчо­го мистецтва тощо).

Легітимізуюча функція. Вона найтісніше пов'язана з політикою, обґрунтовує, освячує й певною мірою узако­нює (легітимізує) деякі суспільні порядки й інституції (політичні, правові тощо), певні форми відносин, норми поведінки в суспільстві. Завдяки їй релігія може оціню­вати суспільні (політичні, культурні, національні та ін.) явища, формувати відповідне ставлення до них. При цьо­му різні конфесії можуть по-різному оцінювати одне й те ж явище. Так, Реформація освятила появу буржуазних суспільних відносин, у той час як у Російській імперії православна церква всіляко захищала феодальні поряд­ки. Втрата релігією легітимізуючої ролі виявляється, ко­ли певна соціальна група, окрема особа перебувають в іновірній державі й ставлять собі за мету зміну існуючих порядків (інституцій, відносин) за допомогою обґрунту­вання на основі Святого Письма, Святого Переказу чи бо­гословських трактатів неправомірності цих порядків (ін­ституцій, відносин).

Реалізуючи свої функції, релігія виконує значну роль у розвитку й функціонуванні політичної структури сус­пільства. Ця роль залежить:

— від особливостей віровчення та культу, організа­ційних можливостей конкретної конфесії чи релігійного напряму (у т. ч. використання мистецтва, науки, інтегро­ваності в суспільство тощо);

— від характеру впливу (одна й та ж конфесія в різ­ні часи може захищати або руйнувати певну політичну структуру);

— від особливостей регіону, функціонування певних конфесій.

Політика і релігія 363

За певних історичних умов в одному суспільстві мо­жуть прогресувати процеси секуляризації, в іншому ж — сакралізації. Одна і та ж конфесія може ставитися до влади як до породження темних сил (християнство на ранньому етапі його історії) або як до помазаників Бо­жих на землі (оцінки імператорів у християнських краї­нах після 324 p., коли воно стало державною релігією). У свою чергу, кожна держава та її політичні інституції по-своєму розуміють і практично діють у сфері відносин релігії та політики. Часто ці дії призводили до боротьби і знищення єдиновірців (війни в Європі між католицьки­ми державами, міжісламські конфлікти тощо). У деяких країнах релігійні інституції повністю перебувають під контролем держави. Наприклад, деякі лютеранські церкви підпорядковані (згідно з Аугсбурзьким релігій­ним миром 1555 р.) світській владі, яка перебрала на се­бе функції церковного управління.

Зв'язок релігії та політики зумовлений і цілеспрямова­ними діями церковних інституцій, першоієрархів та ієрар­хів релігійних течій щодо максимального представництва своїх прихильників у політичних інституціях з метою ло-біювання власних інтересів. Так, в Ізраїлі представники клерикальних кіл входили і входять у всі уряди країни. Непоодинокі випадки, коли вони входять у парламенти.

У певні періоди розвитку людства зв'язок релігії і по­літики був настільки тісний, що є підстави стверджувати про існування релігійно-політичного синкретизму, коли релігія сприймається як невід'ємний елемент політично­го чинника й навпаки. Відомо, наприклад, що жерці Дво­річчя, Єгипту поряд з релігійними виконували й держав­ницькі функції — писали закони, робили астрономічні розрахунки, керували збором податків, будівництвом зро­шувальних систем, займалися судочинством тощо. У Дав­ній Греції на перших порах жерців теж обирали до влад­них структур. За своїми функціями вони були більше дер­жавними чиновниками, ніж служителями культу. А в давньокитайській релігії, де в культі Неба жрецтво не отримало сильного розвитку, релігійні функції виконува­ли державні чиновники. Тому культ Неба носив у ній не емоційно-чуттєвий, а швидше бюрократичний відтінок.

За нової історії людства релігія використовується по­літичними силами як один із важливих чинників поне­волення народів. Цією її здатністю користувалися всі ім­перії нового часу: Російська використовувала православ'я як засіб асиміляції українців, білорусів та інших наро-

Політична свідомість, культура та ідеологія

Політика і релігія

дів; Британська використовувала католицизм та англі­канство як знаряддя у боротьбі за своє утвердження в ко­лоніях; Османська розглядала прийняття ісламу як умо­ву ослаблення економічного й політичного тиску на свої колонії та ін. Характерно, що конфесія, використову­вана імперією, сприймалася поневоленими народами як релігія колонізаторів. А розпад таких імперій призводив до масових виходів віруючих з «імперських конфесій», до гонінь на її місіонерів, націоналізації майна тощо. Так бу­ло в Шрі-Ланці, Бірмі — з християнством; у Болгарії — з ісламом; в Україні — з православ'ям, коли після 1917 р. сотні тисяч селян переходили в протестантські течії.

Апогеєм релігійно-політичного синкретизму можна вважати встановлення радянської влади в Російській імпе­рії й утворення в межах колишнього СРСР (а після 1945 р. у деяких країнах соціалістичного табору) світської релі­гії. Комуністично-соціалістична ідеологія претендувала на місце, яке до більшовицького перевороту 1917 р. посідала в житті суспільства християнська церква. Цим можна певною мірою пояснити те, що комунізм, як зазначав М. Бердяев, «не як соціальна система, а як ре­лігія фанатично ворожий будь-якій релігії». Критика ре­лігії у марксизмі-ленінізмі перетворилася на критику по­літики, яку вона (релігія) прямо чи опосередковано освя­чувала. До священнослужителів більшовики ставилися як до політичних противників, а боротьба з релігією як ідеологічною системою велася в соціалістичних країнах не ідеологічними (переконання), а революційно-політич­ними (примус) засобами.

Держава і церква: основні моделі взаємодії

З розвитком людства в межах однієї чи кількох дер­жав інституалізується і розвивається один з головних еле­ментів релігійного комплексу — релігійні організації. Спільність їх розвитку часто зумовлювала й спільні полі­тичні, економічні інтереси, що було додатковим спону­кальним чинником їх взаємовпливу. Тому характер дер­жавно-церковних відносин залежить від політичного устрою держави, конкретних суспільних відносин, домі­нуючих особливостей певної епохи. Іншими словами, своєрідність розвитку народу, держави і певної релігії, ре­лігійного напряму передбачає специфічні особливості їх відносин — від прямого впливу релігійного комплексу на формування і функціонування державної влади до держа-

вного контролю за розвитком релігійного комплексу чи відокремлення церкви від держави.

На сучасному етапі характер державно-церковних відносин — один з головних показників рівня розвитку і держави, і релігійного напряму, позаяк він засвідчує рі­вень реалізації принципу свободи совісті як одного з го­ловних складових фундаментальних прав і свобод люди­ни. Оскільки релігія має ґрунтовний вплив на соціальні структури і цінності, то свобода совісті є важливим чин­ником структуруючих зв'язків між частинами суспільст­ва і всім суспільством.

Поняття «свобода совісті» полісемантичне, його сутність визначається залежно від предметного поля до­слідження: права, політики, філософії, релігієзнавства, етики тощо.

Свобода совісті — право, яке гарантує недоторканність совісті людини щодо її ставлення до релігії.

Загальновизнаними основними рисами свободи совісті є:

— право особи на свободу мати, змінювати релігійні вірування за власним вибором або дотримуватися нерелі-гійних переконань;

— рівність усіх релігій та їх прихильників, а також невіруючих перед законом;

— можливість індивідуально або ж колективно, пуб­лічно чи приватно сповідувати свою релігію, брати участь у богослужіннях, обрядах, ритуалах;

— право на поширення своїх релігійних чи нерелігій-них переконань;

— невтручання держави у справи церкви (особливо ті, які стосуються віровчення), а церкви — у справи держави.

Релігійна свобода є одним із найдавніших міжнарод­но визнаних прав людини. У період Вестфальського ми­ру (1648) праву на релігійну свободу було надано міжна­родний захист. Першим конституційним актом, що стверджував його, була перша поправка до Конституції СІЛА, де зазначено, що Конгрес не створюватиме закону, що стосуватиметься інституювання релігії чи забороня­тиме вільне відправлення її.

В епоху Відродження із становленням громадянських суспільств розпочалися процеси секуляризації (набуття світських рис) суспільного життя. Цьому сприяв розви­ток наукових знань, особливо вчення про природне пра­во, згідно з яким держава та її інституції мають земне, а не божественне походження. Релігія поступово стає при-

Політична свідомість, культура та ідеологія

ватною справою. Наприкінці XVIII ст. починають рефор­муватися основні типи відносин між церквою і держа­вою, які існують й донині:

— віротерпимість (нетерпимість), згідно з якою,
одна чи кілька релігій мають привілейоване становище,
інші оголошуються терпимими (чи нетерпимими);

— свобода віросповідань, за якою усі релігії рівні між собою, а людина вільна у своєму виборі конфесії та від­правлення релігійного культу;

— свобода совісті, крім проголошення рівності всіх релігій, яка передбачає вільний вибір будь-якої релігії чи несповідування жодної. Нині приблизно третина держав світу проголосили своїми основними законами принцип свободи совісті.

Протягом століть склалося кілька моделей державно-церковних відносин, які часто взаємно переплітаються: теократія; цезаропапизм; законодавча підтримка, що за­безпечує привілейований стан церкви; відокремлення церкви від держави; проміжний стан між моделлю дер­жавної церкви і моделлю повного відокремлення, відо­кремлення церкви і держави.

1. Теократія (грец. theos — Бог і kratos — влада).
Постає як форма правління, за якої вся повнота влади в
державі належить главі церкви та духовенству. Перед­
бачає ототожнення світської і духовної влад, регламента­
цію функціонування держави та її інституцій, усього сус­
пільного життя панівною церквою та її органами.

Синонімом до теократії іноді вживають поняття «цезаропапизм» як означення боротьби церковної влади за домінування над світською. Класичне теократичне правління існувало у V—І ст. до н.е. в Іудеї, де вся вла­да була зосереджена в руках жрецтва на чолі з іудей­ським першоієрархом; у 756—1870-х роках — у Папсь­кій області, а з 1929 р. — у Ватикані, де Папа римський є абсолютним монархом. Традиція теократії розвинута в ісламських країнах (Ірані, Саудівській Аравії). Теокра­тичні періоди пережили Китай, Японія, Індія, країни Африки, Європи. Ідеї теократичної форми правління ак­тивно пропагував С. Томашівський у Галичині.

2. Цезаропапизм (лат. caelsar — цезар, papa — папа).
Виявляє себе як політика світської влади, спрямована на
підпорядкування собі всього церковного життя; поєднан­
ня в особі державного правителя вищої світської духов­
ної влади.

Політика і релігія 367

Передбачає повну залежність церкви від держави, одержавлення і підпорядкування світській владі церков­них структур. Класичними прикладами такого правління є Візантія, де імператори збирали церковні собори, вирі­шували догматичні суперечки, призначали чи знімали па­тріархів, митрополитів тощо. Цю модель перейняла Мос-ковія, де з XVIII до початку XX ст. главою православної церкви був імператор (імператриця). Церква стає одним з інститутів державної бюрократичної системи, а духовенс­тво — особливим прошарком суспільства зі своїми права­ми та пільгами (непідсудність світському суду, звільнен­ня від податків, військової повинності тощо).

3. Законодавча підтримка, що забезпечує привілейова­
ний стан певної церкви в державі. Статус державної цер­
кви передбачає державне фінансування діяльності церков­
них інституцій, покладає на них певні державницькі фун­
кції (реєстрація новонароджених, смерті, шлюбу тощо).

Державні церкви в різних формах існують в Англії, Швеції, Данії, Ірані, Кувейті, Саудівській Аравії, Таїланді та інших країнах. Особливий їх статус зафіксований у кон­ституціях понад 40 держав, у 22 з них главою держави мо­же бути лише особа, що належить до офіційної церкви.

4. Відокремлення церкви від держави. На практиці
це означає неможливість втручання церкви у справи дер­
жави за активного втручання державних інституцій у
справи церкви.

Така модель була характерна для колишніх країн со­ціалістичного табору, де законодавство теоретично гаран­тувало свободу совісті, а реально віруючі зазнавали дис-кримінацій. «Атеїзація» державної політики призводила до значних порушень прав людини. Церкви як суспільні інституції активно використовувалися владою у внутріш­ній та зовнішній політиці.

5. Проміжний стан між моделлю державної церкви і моделлю повного відокремлення церкви від держави і держави від церкви. Для цього типу відносин характер­не збереження державної підтримки та привілеїв окре­мих церков. Наприклад, сучасна Німеччина, де держава хоч і проголошує нейтральність і толерантність до різних релігій, виявляє певну відмінність у ставленні до релі­гійних організацій залежно від їх чисельності та їх впли­ву на суспільне життя. Подібними є державно-церковні відносини в Японії, Австрії, Перу.

6. Відокремлення церкви від держави, що передбачає взаємоневтручання держави і церкви у справи кожної,

Політична свідомість, культура та ідеологія

Політика і релігія

гарантує максимальне забезпечення свободи релігії, толе­рантності в державі. Усі релігійні громади у СІЛА мають рівні права. Відсутній спеціальний орган регулювання ді­яльності релігійних інституцій — усі спірні питання ви­рішує суд. Релігійні організації звільнені від податків рі­шенням Федеральної податкової служби, яка детально експертує, чи не переслідує якась із них комерційні цілі. Законодавчо закріплену свободу віри і невір'я мають гро­мадяни Франції, Туреччини, України.

Залежно від традицій, моделі державно-церковних відносин існує кілька схем фінансової підтримки держа­вою церковних інституцій:

1. Пряме фінансування державою релігійних організа­цій і державний контроль за використанням коштів. Така схема характерна для більшості країн з теократич­ною, цезаропапиською моделями державно-церковних відносин, країн з державною церквою (Ватикан, Греція, Бельгія, Люксембург, Норвегія та ін.).

2. Збір спеціального «церковного» податку, який ви­трачається згідно з побажаннями платників податку (Іта­лія, Іспанія та ін.).

3. Використання коштів «церковного» податку релі­гійними організаціями на власний розсуд з мінімальним контролем держави (ФРН, Австрія, Швейцарія, Швеція та ін.).

4. Відсутність фінансової допомоги держави конфесі­ям, які існують на добровільні пожертвування віруючих, виручки від церковної атрибутики тощо. Це характерно для країн, де церква і держава відокремлені одна від одної (США, Франція, Україна, Нідерланди).

Державно-церковні відносини в Україні

Державно-церковні відносини в Україні пройшли різ­ні етапи розвитку. Після хрещення Русі-України просте­жувалися елементи цезаропапизму, які, однак, не розви­нулися. Церква набула статусу державної, який передбачав державне фінансування (десятина), виконан­ня певних державницьких функцій. Зокрема церква пе­ребрала на себе розгляд судових справ, що стосувалися церковного кліру, його сімей та челяді, населення церко­вних володінь. Канонічно та організаційно вона залежа­ла від Константинопольського патріархату, який призна­чав Київських митрополитів (найчастіше греків). Лише

двічі руські князі домагалися поставлення на київську кафедру митрополитів-русичів — Іларіона (1051) та Кли­мента Смолятича (1147).

Татарська навала спричинила перенесення на початку XIV ст. митрополичого престолу спочатку до Володими­ра (на Клязьмі), а згодом до Москви. Політичне проти­стояння Литовського князівства, у складі якого перебу­вали тоді українські землі, та Московії змусило князя Ві-товта домагатися окремого митрополита для Литви — у 1415 р. ним став Григорій Цимблак. Остаточний розкол Київської митрополії на дві частини — Київську і Мос­ковську — відбувся у 1448 p., коли в угоду політичним амбіціям московських правителів московський собор са­мочинно проголосив автокефалію своєї церкви і обрав свого першоієрарха.

Православ'я у Великому князівстві Литовському фа­ктично було державною релігією, а залежність від Конс­тантинополя була умовною. Проте зближення Литви і Польщі, що знайшло своє відображення у Люблінській унії 1569 p., спричинило обмеження православ'я на ко­ристь католицизму, а згодом і кризу православної церк­ви в Україні.

Православ'я стає знаменом боротьби за національну самобутність, одним із чинників національно-визвольно­го руху середини XVII ст.

Політичне приєднання в 1654 р. значної частини українських земель до Московської держави поставили проблему входження Київської митрополії до складу Мо­сковського патріархату, оскільки московський цезаропа-пизм вимагав і централізації церкви. Але значні відмін­ності українського православ'я в обрядово-культовій сфе­рі, організаційному житті церкви, опозиція кліру до та­кого об'єднання, криза Російської православної церкви більш як на ЗО років відклали питання злиття церков. Лише активне втручання московської влади, несприят­ливі для розвитку Константинопольського патріархату політичні обставини допомогли Московському патріарха­ту поглинути Київську митрополію.

Зміна юрисдикцій призвела і до зміни моделі держа­вно-церковних відносин в Україні — статус державної церкви замінює цезаропапиське правління, наслідком якого стала цілеспрямована політика влади на нищення національних особливостей православ'я в Україні. У 1839 р. російська влада прийняла рішення про ліквіда­цію в межах імперії уніатської церкви. Це рішення було

Політична свідомість, культура та ідеологія

Політика і релігія

продиктоване передусім політичними причинами, оскіль­ки греко-католицька церква за русифікації була чинни­ком етнозберігаючим.

Революційні події 1905—1907 pp. дещо змінили релі­гійну ситуацію в Україні, як і у всій імперії, але прин­ципи побудови державно-церковних відносин залишили­ся ті самі. Суттєво ситуація почала змінюватися після Лютневої революції 1917 p., з утворенням в Україні Цен­тральної Ради і проголошенням відокремлення церкви від держави.

Влада Української Народної Республіки не зуміла одразу оцінити величезний державотворчий потенціал ре­лігії. Згодом політична ситуація змусила Центральну Ра­ду змінити свою позицію щодо церкви. При Секретаріаті внутрішніх справ було утворено Департамент духовних справ, в одному з перших циркулярів якого було вислов­лено побажання до єпископату не допускати поминання у відправах Російської держави та російського війська. У січні 1918 р. в новому уряді був утворений Департамент сповідань, рішення якого, однак, бойкотувалися більшіс­тю церкви. А запропонована Центральною Радою схема відокремлення церкви від держави (проголошення релігії приватною справою) на той час в Україні була нездійснен­ною, програмувала негативні наслідки для української державності.

Після встановлення Гетьманату 1918 р. «Законом про тимчасовий державний устрій України» православну цер­кву було проголошено «передовою» (державною), а вірую­чим інших конфесій надано право «свободного відправ­лення їхньої віри і богослужения за її обряду». Державну стратегію щодо церкви розробляло Міністерство спові­дань, до функцій якого належало й регулювання відносин конфесій між собою та з державою. Проте втручання дер­жави у внутрішнє життя церкви було мінімальним.

За Директорії, попри помітні антицерковні настрої, Українська Народна Республіка значно більше уваги приділяла релігійному питанню. «Основний державний закон УНР» визначав автономність православної церкви, проголошував свободу «сумління і віри». Визнані держа­вою інші церкви проголошувалися рівноправними. Забо­ронялося ухилення від виконання громадянських обо­в'язків через релігійні переконання. Більш радикально питання церковного устрою вирішувалося «Законом про автокефалію Української Православної Церкви», який проголошував, що «ні в якій залежності від Всеросій-

ського Патріарха» УПЦ не перебуває. Закон містив цеза-ропапиські елементи, пов'язані з втручанням держави у справи церкви, але вони не були втілені в життя.

Після встановлення радянської влади в Україні було законодавчо закріплено принцип відокремлення церкви від держави, але на практиці держава активно втручала­ся в церковні справи. Більше того, влада сприймала церкву як політичного противника. Немало представни­ків кліру було репресовано, конфесії позбавлено статусу юридичних осіб, обмежено у світській і навіть релігійній діяльності (визнавалося лише право на задоволення релі­гійних потреб віруючих і тільки в молитовному примі­щенні). Така політика призвела до майже цілковитого знищення, православної церкви, розгулу беззаконня у церковних питаннях. Обґрунтуванням репресій була теза Сталіна про загострення класової боротьби в міру розвит­ку соціалізму.

У вересні 1937 року ЦК ВКП(б) спеціальним рішенням проголосив «безбожну п'ятирічку» — до кінця 1937 р. в СРСР мали бути ліквідовані всі релігійні конфесії і навіть зовнішні вияви релігійності. Почалося знищення храмів та предметів культу, економічний, політичний і мораль­ний тиск на духовенство. Священики були позбавлені ви­борчих прав, їх обкладали непомірними податками, зму­шували зрікатися сану (у 1929—1930 pp. цьому тискові скорилися до 2 тис. священнослужителів). У непокірних конфісковували майно, а сім'ї виселяли, «розкуркулю-вали».

Було спрощено процедуру закриття храмів. Ухвалу про це могли приймати місцеві відділи НКВС на основі несплати податку, поширення епідемії, «вимоги населен­ня», «зібрань ворожих державі елементів». Внаслідок цього в Україні було закрито до 75—80 % (8 тисяч) хра­мів. На початок 40-х років не залишилося жодної право­славної церкви у Вінницькій, Донецькій, Кіровоград­ській, Миколаївській, Сумській, Хмельницькій облас­тях, по одній було в Луганській, Полтавській, Харківсь­кій. Із 1710 храмів Київської області за призначенням використовували лише 2, із 23 монастирів — жодного. Православна церква перестала існувати як цілісний орга­нізм. В Україні не залишилося жодного єпископа. Лише у грудні 1939 p., після приєднання Західної України, був призначений екзарх України, митрополит Київський та Галицький Миколай (Ярушкевич), який обслуговував і білоруські парафії.

Політична свідомість, культура та ідеологія

Політика і релігія

Принципово інша модель державно-церковних відно­син існувала в роки Другої світової війни на окупованих німецькими військами українських територіях. Нова оку­паційна влада, намагаючись посилити антиросійські наст­рої в Україні, спершу симпатизувала націоналістам та автокефальній церкві, надіючись, що пожвавлення церко­вної діяльності, залучення до релігії відверне значну час­тину населення від опору. Щоправда, сильна церква також не відповідала інтересам рейху. Відносини німець­кого окупаційного режиму і конфесій в Україні нерідко залежали від ситуації на фронті. Але загалом вони впи­сувалися в модель відокремлення церкви від держави.

Релігійна політика окупаційної адміністрації змусила змінити тактику і радянського керівництва. З вересня 1943 р. було реанімовано православну церкву, відновле­но сотні парафій. Але партійна тенденція на знищення релігії призвела до нових репресій. У 1960—1965 pp. бу­ло закрито понад 4 тисячі храмів (48% від їх кількості на початок 1960 p.). Священикам дозволено було тільки виконання треб. Утверджувалася релігійна нетерпимість, завуальована законодавчими актами про свободу совісті.

З утвердженням державної незалежності України змі­нилася модель державно-церковних відносин. Закон про свободу совісті та релігійні організації (1991) відкрив ре­альні можливості для відокремлення церкви і держави. Зареєстрованим релігійним організаціям (а вони можуть і не реєструватися) надано статус юридичної особи, віру­ючим певних сповідань дозволено альтернативну службу та ін. Припинення діяльності релігійної організації мож­ливе лише за рішенням суду, що утруднює адміністрати­вне втручання у її функціонування.

Принцип свободи совісті кожного громадянина краї­ни сповідувати будь-яку релігію чи не сповідувати ніякої закріплений у Конституції України.

Запитання. Завдання

1. Які функції релігії впливають на політичне життя суспільства?

2. Які основні ознаки існування в певній країні свободи совісті?

3. Назвіть головні моделі взаємодії державних і церковних чин­ників у сучасному світі.

Поиск по сайту: