Теми рефератів. 1. Формування і функціонування політичного лідерства в демо­кратичному суспільстві

1. Формування і функціонування політичного лідерства в демо­кратичному суспільстві.

2. Основні напрями роботи з пресою групи підтримки кандидата на виборах.

3. Технологія політичного менеджменту в суспільствах перехідного типу.

Література

Бебик В. М. Основи теоретичної та практичної політології. — К., 1994.

Бебик В. М. Політичний маркетинг і менеджмент. — К., 1996.

Зимичев А. Психология политической борьбы. — К., 1992.

Казмиренко В. П. Социальная психология организаций. — К., 1993.

Комаровский В. Типология избирателей//Социологические исследова­ния. — 1990. — № 1.

Молодцов А. Формирование руководящей группы с учетом особенностей социотипов// Персонал. — 1992. — № 2.

Обозов Н., Щекин Г. Психология работы с людьми. — К., 1991.

Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина української держави. — К., 1995.

Трофимов М. Политическое лидерство //Социально-политические науки. — 1991. — № 12.

Фишер Р., Юри У. Переговоры без поражения. — М., 1991.

Прикладна політологія

Політичне прогнозування

6.5. Політичне прогнозування

Людство завжди прагне якомога більше знати про своє майбутнє, його зацікавленість прогнозами має силь­ні життєві мотиви. Реалізації прагнень сприяє прогнос­тика — наука, що охоплює методологію дослідження ди­наміки та перспектив розвитку різноманітних процесів і явищ суспільного життя. Позаяк від рівня прогнозуван­ня залежить ефективність планування та управління, політичне керівництво вбачає у науково обґрунтованих прогнозах одну з гарантій передбачуваного розвитку кон­кретних подій і суспільно-політичних процесів загалом.

Специфіка, підстави

й засади політичного прогнозування

Прогнозування є своєрідним випереджальним відо­браженням дійсності, а здатність до нього — елементом інтелектуальної діяльності, однією з головних функцій свідомості особистості. Стимулює його багатогранна дійс­ність, яку людина прагне пізнати, подивившись очима розуму у майбутнє (Платон). Таке знання важливе і для прийняття політичних рішень. Адже будь-яка ситуація завжди певною мірою невизначена, і цілком природним є намагання людини знизити рівень цієї невизначеності.

У перехідних суспільствах рівень невизначеності знач­но зростає, а відсутність бачення майбутнього лякає, ско-

вує ініціативу громадян. Тому суб'єкт політичного проце­су, дбаючи про якнайширшу підтримку в суспільстві, осо­бливе місце відводить у своїх програмах моделюванню майбутнього та шляхів його досягнення. На державному рівні постійно відпрацьовують десятки різних програм. Щоб оцінити їх з точки зору оптимальності, використову­ють прогноз (грец. prognosis — передбачення).

Політичне прогнозування — наукове дослідження (передбачен­ня) перспектив конкретного політичного суб'єкта, політичної ситу­ації та політичного процесу загалом.

У політології розрізняють політичне прогнозування як наукове дослідження конкретних перспектив політич­ної ситуації і як практику вироблення прогнозів. Про­гноз є науково обґрунтованим судженням про можливі стани об'єкта в майбутньому, про альтернативні шляхи і терміни його забезпечення. Прогнозування охоплює спе­ціальні наукові дослідження конкретних процесів, явищ, подій з метою отримання якісно інших знань — тих, що характеризують перспективи об'єкта дослідження.

Прогноз необхідний для уникнення небажаних резуль­татів розвитку подій, забезпечення перебігу їх у бажаному напрямі. Прогноз як нове знання існує у таких формах:

— знання про невідомі на момент прогнозування вла­стивості об'єктів реальної дійсності;

— знання про властивості не існуючих на момент про­гнозування об'єктів.

У прогнозуванні істотними є два аспекти: 1) проро­кує, описує можливі, бажані або небажані перспективи, стани, рішення; 2) передбачає певне рішення завдяки ус­відомленню стану проблеми, використанню інформації про можливі результати цілеспрямованої діяльності. На цій підставі у проблемі прогнозування виділяють два аспекти: теоретико-пізнавальний і управлінський (пов'я­заний з можливістю прийняття на основі прогностичного знання певного рішення).

Прогнозування охоплює усі сфери життєдіяльності лю­дей. Щодо суспільного розвитку одним з найважливіших є політичне прогнозування, об'єкт якого — політика (внутрі­шня і зовнішня), а предмет — пізнання можливих станів по­літичних подій, явищ, процесів. У зв'язку з цим розрізня­ють внутріполітичне і зовнішньополітичне прогнозування.

Внутріполітичне прогнозування. Охоплює всю внут­рішню політику. Один з його аспектів пов'язаний з про­гнозними оцінками конкретних політичних подій, є при-

Прикладна політологія

кладним, реалізується в процесі політичної діяльності. Суб'єкт такого прогнозу — державні й політичні органи. Інший аспект стосується діяльності політичних інститу­тів, політичних процесів суспільства. Реалізує його нау­ковий колектив, що спеціалізується на вивченні політич­ної системи суспільства.

Зовнішньополітичне прогнозування. Здійснює прогно­зи щодо суб'єктів, явищ і процесів у сфері міжнародних відносин і зовнішньої політики. Воно є джерелом всебічної інформації про загальну обстановку у світі, регіоні, краї­ні, про тенденції, напрями розвитку і чинники, що стиму­люють певні події, сприяє баченню нових можливостей суспільно-політичного розвитку. В прогнозуванні міжна­родних відносин передусім зосереджуються на взаємовід­носинах держав.

Політичне прогнозування є частиною практичної по­літики. Для впорядкування прогнозів вдаються до їх типологізації залежно від мети, завдань, об'єктів, харак­теру, періоду дії, засобів тощо. Основним при цьому є проблемно-цільовий критерій, який вказує на мету про­гнозу. Відповідно розрізняють два типи прогнозів: пошу­кові й нормативні.

Пошуковий прогноз спрямований на визначення мож­ливих станів політичного явища, процесу, події в майбут­ньому засобом екстраполяції, котрий дає змогу спостеріга­ти тенденції за умовного абстрагування від рішень, здат­них змінити ці тенденції. Мета його полягає у виявленні й уточненні перспективних проблем, що підлягають вирі­шенню засобами політичного управління. Такий прогноз відповідає на питання: що найвірогідніше відбудеться в суспільстві за існуючих соціально-політичних тенденцій?

Нормативний прогноз сприяє визначенню шляхів і термінів досягнення можливих станів об'єкта політично­го прогнозування. Головне для нього — передбачити спо­соби і час, необхідні для досягнення заздалегідь заданих норм, ідеалів, стимулів, мети. Такий прогноз відповідає на питання: якими шляхами досягти бажаного?

За періодом попередження (терміном, упродовж яко­го діє чи має діяти прогноз) розрізняють: оперативні (по­точні), короткострокові, середньострокові, довгострокові й стратегічні прогнози. Ця градація прогнозів є віднос­ною і залежить від характеру та мети прогнозу. У полі­тичній сфері відповідно до характеру і темпів розвитку явищ прийняті такі часові параметри прогнозів: операти­вні — до одного місяця; короткострокові — до одного ро-

Політичне прогнозування 501

ку, середньострокові — до п'яти років; довгострокові — понад п'ять років (в межах п'ятнадцяти—двадцяти ро­ків); стратегічні — понад двадцять років.

Об'єктивна основа прогнозування політичних подій полягає в тому, що їхнє майбутнє приховане в теперіш­ньому, тобто існує потенційно; нове міститься в старому (минулому), але тільки гіпотетично, ймовірно. Тому для прогнозування майбутнього необхідне пізнання дійснос­ті, точніше, можливостей, тенденцій, прихованих у полі­тичній системі. Завдяки цьому науковий прогноз розкри­ває майбутнє (ще невідоме) політичної події, зумовлене її передісторією, а також станом на певний час.

У пізнанні дійсності важливим є знання історії, («Хто не знає минулого, не володіє теперішнім, не достойний майбутнього», — гласить народна мудрість). Суспільство, яке знає своє минуле, інакше організовує своє сьогоден­ня і майбутнє. Ця закономірність простежується на при­кладі колишнього Радянського Союзу, коли в період гла­сності було відкрито інформацію про сталінізм, ГУ ЛАГ, репресії, голодомор, Чорнобиль. Це стало однією з при­чин колапсу СРСР, демократизації політичної системи. Тому одним з найдраматичніших напрямів політичної бо­ротьби є боротьба за історичні знання.

Побачити в минулому майбутнє можна за допомогою законів розвитку об'єктів політичного прогнозу. Одним із них є закон причинності, який гласить, що явище має свою причину, тобто його породжують певні умови. Тому будь-яке пізнання вимагає усвідомлення причин явища. Знаючи їх, можна передбачити наслідки. А якщо для су­спільства ці наслідки небажані, суб'єкти політики, усві­домивши це, мають час для пошуку можливостей нейтра­лізації цих причин.

Для успішного прогнозування на основі законів необ­хідне знання їхньої системи, механізму дії та викорис­тання. Хоча історія розвивається за об'єктивними зако­нами, але творять її люди, прискорюючи або уповільню­ючи її розвиток. Багато в чому це залежить від того, наскільки беруть до уваги ці закони. Ігнорування їх або невміння ними користуватися призводить до суб'єктиві­зму й авантюризму в політиці.

Процес пізнання законів надто складний, зумовлені законами відносини людей постійно змінюються. Напри­клад, політичні відносини виявляються як політичні ін­тереси. Тому в механізмі соціально-політичних законів важливу роль відіграє такий об'єктивний чинник, як со-

Прикладна політологія

Політичне прогнозування

ціально-політичні інтереси, потреби та стимули, які постійно змінюються. У прогнозуванні важлива інформа­ція про інтереси, потреби і стимули усіх верств населен­ня. Суттєвим є й те, що закони, які діють у соціально-політичній сфері, виявляються як тенденції або можли­вості, не завжди втілюючись в дійсність. Це ускладнює вироблення прогнозу на основі закону суспільного розви­тку. Тому якщо політичні претензії класу, соціальної групи враховують об'єктивний хід історії, політичні про­цеси розвиватимуться без суспільних потрясінь. Чим менше узгоджуються політичні інтереси з об'єктивними закономірностями розвитку, тим вища ймовірність непе-редбачуваних політичних конфліктів і потрясінь.

У цій справі важливо розрізняти механізм дії і меха­нізм використання соціально-політичних законів. Меха­нізм дії законів об'єктивний, функціонує незалежно від того, чи знають про нього люди і чи намагаються його за­стосувати. Механізм використання законів належить до суб'єктивних чинників. Адже використання законів є свідомим застосуванням знань, діяльністю відповідно до законів. Механізм дії законів і механізм їхнього викори­стання різняться настільки, наскільки механізм дії є пі­знаним і застосовується в плануванні, прогнозуванні, управлінні. З пізнанням і практичним застосуванням за­конів механізм використання законів поступово стає ме­ханізмом їхньої дії.

Механізм дії і використання законів складається з та­ких ланок:

— вироблення політики, заснованої на пізнаних законах;

— планування і прогнозування;

— виявлення і розв'язання суперечностей;

— залучення, активізація та організація людей для реалізації вимог законів і розв'язання суперечностей;

— використання конкретних форм і засобів реалізації вимог законів.

Сукупно ці ланки є прогностичною валідністю — якіс­ною характеристикою точності передбачення подій.

Прогнозування є обов'язковою умовою механізму дії за­конів, передбачаючи цілеспрямовану діяльність людей. Для прогнозування політичних подій, процесів велике значення має знання політичної ситуації.

Об'єктивною основою прогнозування є також системне структурування політичного явища, процесу. Поняття «система» означає сукупність елементів, які, перебуваючи у зв'язках між собою, утворюють певну цілісність. Позаяк

система передусім є певною цілісністю, її властивості не збігаються із сукупністю властивостей її елементів. Крім того, система за своєю природою ієрархічна. Тому кож­ний її елемент можна розглядати як систему, а саму си­стему — як один із компонентів більш широкої системи.

Елементи політичної системи перебувають у постій­ному розвитку. Тому наскільки багатоманітне політичне життя суспільства, настільки багатоманітні й політичні процеси, кожен з яких є об'єктом прогнозування.

Отже, прогнозування як процес наукового досліджен­ня передбачає визначення мети, отримання, обробку, оцінку й аналіз інформації, окреслення перспектив реа­лізації прогнозу. Ефективне політичне прогнозування можливе тільки за постійного коригування прогнозів з урахуванням найновішої інформації.

Принципи та методи політичного прогнозування

Політичне прогнозування визначає основні напрями розвитку політики, відображає сукупність зовнішніх і внутрішніх зв'язків, залежностей між різноманітними сферами політичного життя. Ґрунтується воно на прин­ципах альтернативності, системності, безперервності, ве­рифікації.

Принцип альтернативності. Пов'язаний з можливіс­тю розвитку політичного життя і його окремих ланок на різних траєкторіях, за різних взаємозв'язків і структур­них відношень. Альтернативність передбачає припущен­ня про можливість різноманітних варіантів розвитку по­літичних подій. Реалізація цього принципу полягає у розмежуванні варіантів розвитку на тих, що реалізують­ся, і тих, що за передбачених умов не можуть бути реа­лізовані. Кожну альтернативу розвитку політичного про­цесу супроводжує відповідна сукупність проблем, які слід брати до уваги при прогнозуванні.

Нині всі внутріполітичні, зовнішньополітичні події, процеси, явища розглядаються з позицій альтернативності. На ймовірність альтернатив впливають конкретні політич­ні прагнення та проблеми. їх зумовлюють тенденції розви­тку суспільних потреб, необхідність вирішення конкретних проблем. Завдяки цьому принцип альтернативності взаємо­діє з принципом цілеспрямованості прогнозування.

Принцип системності прогнозування. Цей принцип означає, що, з одного боку, політика розглядається як єдиний об'єкт, а з іншого — як сукупність відносно са-

Прикладна політологія

Політичне прогнозування

мостійних напрямів (блоків) прогнозування. Системний підхід допускає побудову прогнозу на основі системи засобів і моделей. Системність засобів і моделей політич­ного прогнозування дає змогу виробити погоджений і га­рмонійний прогноз по кожному напрямі політичного життя. Однак побудувати цілісну систему моделей полі­тичного прогнозування у зв'язку з методологічними про­блемами поки що неможливо. Це завдання буде розв'яза­но за допомогою комп'ютерних технологій через створен­ня інформаційного банку даних.

Принцип безперервності прогнозування. Він передба­чає безперервне коригування прогнозних розробок в міру надходження нової інформації. Наприклад, будь-який довгостроковий прогноз у першому варіанті є масштаб­ним. З плином часу передбачувана тенденція стає прозо­рішою, виявляє себе з різних боків. У зв'язку з цим но­ва інформація, що надходить до прогнозиста, дає змогу точніше передбачити певну політичну подію.

Принцип верифікації (лат. verus — істинний). Завдя­ки йому встановлюють вірогідність виробленого прогно­зу. Верифікація може бути прямою, побічною, консек­вентною (послідовною), інверсною (яка передбачає зміну розташування елементів прогнозу).

Усі принципи прогнозування взаємодіють між собою, реалізуються через конкретні методи науково-прогностич­них досліджень. Наукова обґрунтованість прогнозу зале­жить від того, який метод (система методів) покладено в основу прогностичного дослідження. Розширення сфери прогнозування зумовлює збільшення кількості його засо­бів. Розвиток нових засобів прогнозування сприятиме утвердженню нових дисциплін (наприклад, політичної прогностики, завданням якої є вивчення закономірностей і принципів вироблення політичних прогнозів). На сьогод­ні відомо понад 150 методів прогнозування. Завдання по­лягає у визначенні сфери використання кожного з них. Здебільшого в політології вдаються до методів, які на пра­ктиці довели свою ефективність.

Метод колективної експертної оцінки. Його суть по­лягає у визначенні узгодженості думок експертів щодо розвитку внутрішньої і зовнішньої політики або окремих її сфер, а також щодо розвитку політичних явищ, котрі неможливо перевірити іншими засобами, наприклад, експериментом. Цей метод допускає такі дії:

1. Створення робочих груп для здійснення експерт­них оцінок. До їх обов'язків належать проведення опиту-

вання, обробка матеріалів і аналіз результатів колектив­ної експертної оцінки. Робоча група призначає експертів, які висловлюють свої міркування щодо перспектив роз­витку певних напрямів внутрішньої або зовнішньої полі­тики (кількість експертів може коливатися від 10 до 100—150 осіб залежно від складності об'єкта).

2. Уточнення основних напрямів розвитку політич­них процесів, подій, складання матриці, що відображає основну мету, додаткові цілі й засоби їхнього досягнен­ня. Це належить здійснити ще до опитування експертів. Перед організацією опитування формулюють питання для експертів за певною структурно-ієрархічною схемою: від широких до вузьких, від складних до простих.

3. Забезпечення однозначності питань, які викорис­товують під час опитувань експертів, а також незалежно­сті суджень експертів. При цьому необхідно уникати будь-якого тиску.

4. Опрацювання матеріалів експертної оцінки, які є вхідним матеріалом для синтезу прогнозних гіпотез і ва­ріантів розвитку політичних подій. Як остаточну оцінку обирають або середнє судження, або середнє арифметич­не значення оцінок експертів, або середнє (нормалізова­не, зважене) значення оцінки.

Колективна генерація ідей («мізкова атака»). Суть цього методу полягає в актуалізації творчого потенціалу фахівців (інтенсивного аналізу проблемної ситуації), вда­ючись спершу до генерації ідей, а потім критики їх, фор­мулювання контрідей. Структурно ця робота складається з шести етапів:

1. Формування групи учасників «мізкової атаки». Як правило, до такої групи входять фахівці (не більше 15 осіб) з високим рівнем ерудиції і розуміння проблемної ситуації.

2. Складання проблемної записки учасниками диску­сії. Вона охоплює опис проблемної ситуації і засобів її оцінювання.

3. Генерація ідей. Починається з того, що ведучий роз­криває зміст проблемної записки, знайомить з правила­ми дискусії: висловлювання повинні бути чіткими і сти­слими; критика попередніх виступів не допускається; не дозволяється виступати багато разів підряд; обов'язкове оприлюднення переліку ідей, підготовленого заздалегідь. Основне завдання ведучого — заохочувати висловлю­вання, не оголошувати неправдивої інформації, не засу­джувати і не припиняти аналізу будь-якої ідеї навіть то­ді, коли вона видається абсурдною. Міркування слід

Прикладна політологія

Політичне прогнозування

фіксувати на магнітну плівку з метою їх аналізу та сис­тематизації. Така робота триває до однієї години.

4. Систематизація ідей групою аналізу.

5. Руйнування систематизованих ідей. Кожну ідею учасники дискусії піддають критиці, сповідуючи прави­ло: розглядати кожну ідею тільки з точки зору перешкод на шляху їхнього здійснення. Учасники дискусії не від­хиляють ідеї, а намагаються спростувати їх. Тривалість даного етапу — до двох годин.

6. Оцінка критичних зауважень і складання переліку практичних ідей.

Метод «Дельфи». Він відрізняється від звичайних за­собів групової взаємодії експертів: а) анонімністю екс­пертів; б) використанням результатів попереднього туру опитувань; в) статистичною характеристикою групової відповіді.

Побудова сценаріїв. Завдяки цьому засобові намагаю­ться встановити логічну послідовність подій, беручи за основу існуючу або задану ситуацію. У сценарії (словес­ному описі прогнозованої ситуації) слід зосередитися на зв'язках між подіями, на критичних точках, де впливи можуть мати непропорційно вагомий ефект. Написання сценарію відбувається у такій послідовності: визначення часового інтервалу — формування події — словесне тлума­чення сенсу події — кількісна оцінка за ескалаційною (зростаючою) шкалою.

Це найпоширеніший засіб прогнозування, за допомо­гою якого більш-менш точно передбачають розвиток по­літичних подій. Так, наприклад, ослаблення державно-політичних структур має наслідком появу тіньових структур політичної влади, зростання впливу криміналь­них угруповань. Можна виробити сценарій розвитку еле­кторального процесу за різних виборчих систем, спрогно-зувати розстановку політичних сил у парламенті й мож­ливі законотворчі дії.

Вироблення сценаріїв змушує дослідника тримати у колі зору деталі і процеси, які він міг би проігнорувати під час абстрактних міркувань.

Метод екстраполяції. Полягає у поширенні висновків одержаних щодо однієї частини певної системи на іншу її частину. Щодо політичних подій межа екстраполяції дорі­внює приблизно 5—10 рокам. Уникненню грубих помилок у прогнозуванні сприяє складне екстраполювання — ком­бінація математично-статистичних розрахунків із застосу­ванням теорії ймовірностей, теорії ігор, теорії множин.

Метод моделювання. З його допомогою вивчають не об'єкти, а їхні моделі. У зв'язку з цим знання, отримані за допомогою моделювання, не можуть бути абсолютно істинними, позаяк повної аналогії між об'єктом дослі­дження і його моделлю досягти неможливо. До того ж ві­домо, що тотожні події, які відбуваються в різних істо­ричних обставинах, можуть мати протилежні наслідки. Під час моделювання враховують не тільки конкретну ситуацію в країні, а й історичний досвід та ментальність населення.

Структурно моделювання складається з конструюван­ня моделі на основі попереднього вивчення об'єкта, з'ясу­вання його істотних характеристик, експериментального і теоретичного аналізу моделі, зіставлення результатів з да­ними об'єкта, коригування моделі. Якщо за екстраполя­ції, як правило, виробляється продовження динамічного ряду на перспективу, то при прогнозуванні за допомогою моделі існуючі механізми свіввідносять з майбутніми.

Вибір засобу прогнозування політичних процесів, по­дій залежить від мети і термінів прогнозування.

Етапи вироблення прогнозу і критерії його ефективності

Вироблення прогнозу є складним і відносно тривалим процесом. Складається воно з кількох етапів:

1. Передпрогнозна орієнтація (програма досліджен­ня). На цьому етапі уточнюють завдання прогнозу, аналі­зують його особливості, масштаби, періоди, підстави, формулюють мету і завдання, робочі гіпотези, визнача­ють засоби, структурують процес організації прогнозу­вання. Головним моментом є аналіз об'єкта прогнозуван­ня, опис якого починають при формуванні завдання на прогноз. Опис містить відомості про найзагальніші по­казники об'єкта. На цьому етапі важливим є досвід та ін­туїція фахівців.

Під час аналізу об'єкта прогнозування слід дотриму­ватися певних методологічних принципів. Принцип сис­темності вимагає розглядати об'єкти і прогнозне тло відповідно до мети і завдань дослідження. Принцип при­родної специфічності передбачає обов'язкове врахування специфіки природи об'єкта прогнозування, закономірно­стей його розвитку, абсолютних і розрахункових значень меж розвитку. При порушеннях цього принципу (часто

Прикладна політологія

виникають за формальної екстраполяції процесу) помил­ки можуть бути значними, а прогнози абсурдними. Прин­цип аналогічності передбачає постійне порівняння влас­тивостей об'єкта з відомими в даній галузі подібними об'єктами, їхніми моделями для пошуку об'єкта-аналога, використання його моделі або окремих її елементів. Цей принцип дає змогу мінімізувати витрати на аналіз і про­гноз завдяки використанню готових прогнозних моделей, а також забезпечити перевірку істинності прогнозів зіста­вленням їх з прогнозами об'єктів-аналогів.

2. Побудова вхідної (базової) моделі прогнозованого
об'єкта засобами системного аналізу. Для уточнення мо­
делі можливе опитування населення й експертів. Під час
аналізу об'єктів прогнозування використовують об'єкт­
ний та функціональний підходи.

Об'єктний припускає виділення підсистем шляхом поелементного дроблення об'єктів. Кожен новий елемент розглядається при цьому як об'єкт прогнозування відпо­відного рівня ієрархії. А кожна система (підсистема) роз­глядається як сукупність властивостей і взаємозв'язків відповідного об'єкта. Цей підхід застосовують щодо структурноскладних об'єктів, виділяючи групи схожих за властивостями первинних об'єктів й аналізуючи найтиповіші характеристики кожної групи. Функціо­нальний підхід відрізняється від об'єктного тим, що за основу структурного членування об'єкта беруть функціо­нальні ознаки. Цей підхід застосовують за відносно неве­ликої кількості первинних об'єктів, що складають об'єкт прогнозування. Але вони є надто складними за своїми ха­рактеристиками і взаємозв'язками. Тоді виділяють групи схожих функцій і простежують їхню реалізацію незале­жно від первинних об'єктів.

3. Збір даних прогнозного тла. Прогнозне тло — це сукупність зовнішніх щодо об'єкта прогнозування умов, істотних для політичного прогнозування. Наприклад, прогноз стабільності політичної системи передбачає вра­хування прогнозів економічного розвитку.

4. Побудова динамічних рядів показників. Вони є стрижнем майбутніх прогнозних моделей засобами екст­раполяції. Динамічний ряд — це тимчасова послідов­ність ретроспективних (лат. retro — назад, spectro — ди­влюсь) значень змін об'єкта прогнозування.

5. Побудова серії гіпотетичних (попередніх) пошуко­вих моделей. При цьому вдаються до пошукового аналізу профільних і фонових показників, конкретизації міні-

Політичне прогнозування 509

мального, максимального і найімовірнішого значень. Як правило, змістом пошукового прогнозу є визначення мо­жливих станів об'єкта прогнозування в майбутньому. До пошукових засобів відносять екстраполяцію, історичну аналогію, написання сценаріїв, аналітичні процедури.

6. Побудова гіпотетичних нормативних моделей про­
гнозованого об'єкта. Це завдання реалізують засобами
нормативного аналізу за заздалегідь визначеними крите­
ріями щодо заданих норм, ідеалів, цілей.

7. Оцінка вірогідності, точності, обґрунтованості
(верифікації) прогнозу. Мистецтво політичного прогнозу­
вання полягає в умінні, ґрунтуючись на об'єктивних зако­
нах, визначити напрями й особливості розвитку певних
явищ, спрямувати цей розвиток відповідно до мети. Віро­
гідність прогнозу перевіряють на обґрунтованість, логічну
доказовість, вдаючись інколи до експерименту, інтуїції.

8. Вироблення рекомендацій щодо управлінських рішень
на основі зіставлення пошукових і нормативних моделей.

9. Аналіз (експертиза) підготовленого прогнозу і рекомендацій, а також їх доведення з урахуванням ви­словлених зауважень та здача проекту замовнику.

10. Передпрогнозна орієнтація на основі зіставлення ма­теріалів уже виробленого прогнозу з новими даними прогно­зного тла і новий цикл дослідження. Це зумовлено непе­рервністю, необхідністю поглиблення і розширення процесу прогнозування.

Але ефективність прогнозів політичних подій не може зводитися тільки до ступеня їхньої вірогідності, точності. Не менш важливо знати, наскільки прогноз сприяє підвищенню обґрунтованості, об'єктивності, ефективності вироблених на його основі політичних рі­шень. Водночас перевірка прогнозів має істотні відмінно­сті від верифікації прогнозів. У прогнозуванні, окрім абсолютної верифікації (емпіричного підтвердження або заперечення правильності гіпотези), існує відносна (попе­редня) верифікація, яка дає змогу розвивати наукове до­слідження, використовувати їх результати на практиці ще до абсолютної їх перевірки.

Сучасний інструментарій прогнозування не є універ­сальним. Прогнозування є обмеженим як щодо часового діапазону (п'ять—десять років), так і щодо об'єктів (не всі явища піддаються прогнозним оцінкам). Максималь­не використання наукового політичного прогнозуванню запобігає домінуванню утопічних поглядів, сподівань, орієнтацій, забезпечує стабільний і динамічний розвиток суспільства.

6.6. Політичний аналіз

Складність і динамізм політичного життя, взаємодія, нерідко конфліктна, в ньому багатьох суб'єктів з різноспрямованими політичними інтересами потребують всебіч­них достовірних знань про його реальний зміст і форми пе­ребігу, виважених прогнозів щодо ймовірних наслідків, без чого неможлива ефективна політична практика орга­нів управління, учасників політичних подій і процесів. Такі знання суб'єкти політики отримують завдяки полі­тичному аналізу, яким займаються політичні аналітики, експерти, психологи, працівники партійних апаратів, по­мічники публічних політиків, політичні консультанти та ін.

Політичний аналіз 510

Сутність і особливості політичного аналізу

Політичний аналіз є прикладною політологічною дис­ципліною, спрямованою на пізнання сутності і вирішення конкретних політичних проблем: діагностування політич­ної ситуації; дослідження розстановки, інтересів, поведін­ки, позицій у суспільстві основних суб'єктів політики (по­літичних гравців); узагальнення різноманітних факторів (економічних, соціальних, психологічних), які обумовлю­ють специфіку певної політичної проблеми, прогнозуван­ня розвитку політичних подій, цілей, стратегій і дій їх учасників; моделювання ситуацій і вироблення рекомен­дацій щодо прийняття і реалізації ефективних політич­них рішень.

Загалом аналіз (грец. analysis — розкладання, роз­членування) означає мислене або практичне розчленуван­ня цілого на складові частини, без чого неможливе піз­нання об'єкта в його цілісності. При цьому має відбувати­ся не просто виокремлення складових частин, а пізнання їх об'єктивної сутності (головного, визначального в пред­меті, зумовленого необхідними його внутрішніми зв'яз­ками), яка завжди є глибинною, прихованою від безпосе­реднього споглядання. Аналіз надзвичайно важливий у пізнанні, однак сам по собі не витворює знання про пред­мет як органічну цілісність його елементів. Цю функцію виконує синтез (грец. synthesis — з'єднання, складання) як утворення цілого з частин, уявлення про предмет за­галом. Тому аналіз завжди поєднується з ним.

Політичний аналіз ґрунтується на політичній науці і її методології. Головна його особливість полягає у вико­ристанні прикладних (інструментальних) аспектів полі­тичного знання.

Політичний аналіз (грец. analysis — розкладання, розчленуван­ня) — сукупність методологічних підходів, методик дослідження конкретних політичних подій, ситуацій, прогнозування і моделю­вання їх розвитку, вироблення рекомендацій щодо прийняття і ре­алізації політичних рішень.

На відміну від теорії політики, яка пояснює природу і сутність, особливості і форми прояву, логічні взає­мозв'язки, закономірності індивідуальної, групової і ма­сової політичної поведінки, політичних явищ, формує системне знання про них, політичний аналіз переймаєть­ся реалізацією політики в суспільній практиці: аналітик не висуває нових доктрин, не обґрунтовує нових теорій, а використовує для пізнання конкретних політичних по-

511 Прикладна політологія

дій, явищ, процесів, вироблення практичних рекоменда­цій щодо впливу на політичну практику, вирішення ак­туальних для певної політичної ситуації проблем наявні. У цій справі важливі не лише теоретичні моделі, узагаль­нення, ідеї, а й досвід, навички, інтуїція, масштаб думки аналітика, його здатність бачити ситуацію під різними кутами зору й у різних вимірах, незаангажовано викорис­товувати для пізнання її найефективніші методологічні підходи, методи, інструменти.

Предметом політичного аналізу є найзначущіші для суспільства і конкретних політичних гравців політичні події, факти, процеси. Суспільство, учасники політичних процесів замовляють конкретні аналітичні розробки. Попри чітку обмеженість політичного аналізу потребами замовника (клієнта), він не може бути самоізольованим, відмежованим від інших прикладних політологічних дисциплін: політичного маркетингу, політичного мене­джменту, політичного прогнозування, оскільки його призначенням є забезпечення їх системною, обґрунтова­ною, актуальною інформацією.

Інтерпретації, оцінки, пропозиції аналітика не абсо­лютні, оскільки замовник дослідницького проекту, зва­жаючи на свої знання, оцінки інших експертів, політич­ні реалії, які з різних причин не могли бути охоплені аналітичними процедурами (раніше взяті зобов'язання, конфіденційні домовленості тощо), нерідко привносить і своє бачення подій, що впливає на подальші його дії. Крім того, експерт-аналітик інтерпретує політичну ситу­ацію не тільки в її об'єктивних вимірах, а й через приз­му інтересів замовника. Тому в одній і тій самій пробле­мі він бачитиме різні аспекти, виконуючи, наприклад, за­мовлення партії, що перебуває при владі, і партії, що діє в опозиції. Це означає, що погляд аналітика, будучи зосе­редженим на певному політичному феномені, завжди ма­тиме певну заданість, що с свідченням цільової, функціо­нальної багатоманітності політичного аналізу. У цьому сенсі неабияке значення має наукова стійкість аналітика, який, виконуючи свої зобов'язання перед клієнтом, не йтиме всупереч науковій логіці чи логіці подій і фактів, підганяючи свої висновки під кон'юнктурні інтереси.

Будь-яка суспільно-політична ситуація є складним сплетінням соціально-економічних, політичних, духов­них, морально-нсихологічних чинників у їх актуальному та історичному бутті, для пізнання яких використовують методологію, інструментарій, надбання різних наук, що

Політичний аналіз 512

надає політичному аналізу міждисциплінарного характе­ру. Від аналітика це вимагає поєднання різноманітних підходів і технік, методологічно вивіреного, науково-ко­ректного трактування отриманих результатів, що немож­ливо без використання ним системної політики — роз­гляду об'єкта дослідження як цілісної системи (сукуп­ності елементів), а також середовища його існування.

Політичний аналіз є ситуативним науково-практич­ним дослідженням, заглибленим в окреслену його замов­ником конкретну політичну проблему чи в унікальні оди­ничні політичні події, виробленням раціонально-функціо­нального знання про них. Він завжди підпорядкований досягненню конкретним суб'єктом політики конкретних політичних цілей. Ідеологічні, політичні позиції, науко­ві уподобання аналітика при цьому не мають визначаль­ного значення. Об'єктом його є не просто соціально-полі­тичні події, явища, процеси, а найактуальніші з них для учасника політичного процесу (як правило, він є і замов­ником аналітичної розробки), від перебігу яких залежить реалізація його корінних, ситуативних цілей та інтере­сів. Отже, якщо теоретична політологія послуговується логікою наукового пошуку, пізнання, то політичний ана­ліз — завданнями, інтересами, потребами суб'єктів полі­тичної практики. Його мету, зміст, структуру, терміни здійснення визначає замовник, яким може бути політична партія, парламентська фракція, урядова структура та ін.

Загальними завданнями аналізу політичної ситуації є: розмежування зовнішнього контексту і зосереджених у її межах подій; встановлення їх часових і просторових кон­турів; виявлення всіх суб'єктів, оцінювання їх політично­го потенціалу, здійснюваних ними акцій та інтеракцій (активних взаємодій); з'ясування чинників, що обумов­люють характер ситуації, позиції і дії її суб'єктів; перед­бачення наслідків подій. Отже, політичний аналіз з'ясо­вує просторово-часові параметри політичної ситуації; фактори, що спричинили її виникнення і впливають на неї; інтереси, стратегії, сильні і слабкі сторони учасників подій; можливі сценарії, позитивні і негативні результа­ти їх розвитку; ймовірні ефективні дії і дії, яких необхід­но будь-що уникнути; межі компромісів сторін тощо.

Здійснення політичного аналізу може відбуватися на теоретико-фундаментальному, інструментально-емпірич­ному і практично-прикладному рівнях.

Теоретико-фундаментальний рівень політичного аналізу охоплює базові концептуальні дослідження полі-

513 Прикладна політологія

тичної сфери, її структури і динаміки, тобто він спрямо­ваний на пізнання природи, сутності, механізмів і зако­номірностей масштабних у національному, глобальному вимірах суспільно-політичних явищ.

Замовниками його можуть бути суспільство, держава (політична сила, що перебуває при владі), іноді він може бути наслідком ініціативи співтовариств (корпорацій) по­літичних аналітиків. Сформульовані за його результатами оцінки, висновки мають здебільшого універсальний, загальнометодологічний характер, а побудовані абстрактно-теоретичні моделі справедливо вважаються об'єктивними. Суб'єктами теоретичних досліджень є політологи-науковці, їх об'єднання, що представляють наукові центри. Ана­літик за таких умов не обмежений у своїх дослідженнях ситуативно-прагматичними цілями замовника, жорстки­ми просторово-часовими рамками. Він може порівнювати сучасні йому політичні системи, теоретичні конструкції із системами і теоріями минулого, а також системи, які існують в одному часі, але в різних географічних точках. Аналітичний процес відбувається на основі дедуктивно­го висновку — пізнання окремого на основі знань про за­гальне. Основною аналітичною одиницею при цьому є концепт (лат. conceptus — думка, поняття) — загальна думка, узагальнене формулювання. У підсумковому до­кументі розкривають природу, суть, складові актуальної політичної проблеми.

Інструментально-емпіричний рівень політичного аналізу передбачає збір, систематизацію та оброблення первинної інформації про політичні події, явища. Голов­ним способом аналізу є індуктивне узагальнення — фор­мулювання узагальнених висновків на основі інформації про одиничне явище. У документі, який передають за­мовнику, описують проблему та її особливості.

Практично-прикладний політичний аналіз, викорис­товуючи результати теоретичного й інструментально-ем­піричного, з'ясовує, оцінює конкретну, здебільшого проб­лемну, політичну ситуацію і її складові, чинники, що її обумовлюють, і конструює різні моделі її вирішення від­повідно до політичного становища і потреб замовника, надаючи йому необхідні якісні поради. В роботі аналіти­ка домінує експертний стиль мислення, а підготовлений документ має рекомендаційний характер. Практично-прикладний політичний аналіз здійснюють незалежні, державні або підпорядковані певним партіям аналітичні структури.

Політичний аналіз

Отже, фундаментальний рівень політичного аналізу проектується на політичні процеси загалом, інструмен­тально-емпіричний — на нагромадження конкретної ін­формації про політичні події, процеси, явища; приклад­ний — на реалізацію політичного курсу, оптимізацію політичної практики. Критеріями їх розрізнення є ти­пологічні особливості, функціональне призначення ана­літичної роботи, зв'язки її з теорією і практикою, рі­вень пізнавальної діяльності аналітика (абстрактний, конкретний), часово-просторова детермінованість робіт.

На практиці аналітикам доводиться послуговуватися можливостями різних рівнів політичного аналізу. Крім того, елементи інструментально-емпіричного рівня про­никають у сферу теоретико-фундаментального і практич­но-прикладного, між якими є немало принципових від­мінностей. Основні відмінності теоретичного і приклад­ного політичного аналізу подані в табл. 6.1.

Таблиця 6.1

Основні відмінності теоретичного і практичного політичного аналізу

515 Прикладна полііолоїт

З огляду на визначальну роль у прикладному політич­ному аналізі потреб замовника деякі дослідники не вва­жають його точною наукою, оскільки, на їх погляд, за­мість пошуку наукової істини, аналітик займається підго­товкою, обґрунтуванням, забезпеченням оптимального вибору часто кон'юнктурного політичного рішення. А запропоновані ним моделі іноді дають ефективні резуль­тати навіть за відсутності їх наукового обґрунтування.

Відповідно до спрямування виокремлюють такі сфери політичного аналізу: політико-інституційну (аналіз зов­нішньої, оборонної, економічної, науково-технічної, гу­манітарної, соціальної, електоральної та інших сфер по­літики); економічної політики (фіскальна, бюджетна, промислова, аграрна); соціальної політики (освіта, бід­ність, злочинність); науково-технічної політики (техноло­гії, «ноу-хау») та ін. З огляду на використовувані експер­том методологію та інструменти аналізу виокремлюють системні, біхевіористські, неоінституційні та інші види політичного аналізу. Зважаючи на мету, завдання, дослід­ницький інструментарій, розрізняють такі його види:

— пошуковий політичний аналіз. Метою його є уточ­нення, конкретизація предмета, об'єкта дослідження, з'ясування ставлення людей до політичних подій, ефек­тивності певних політичних заходів. Для цього використо­вують опитування фахівців, експрес-опитування, вивчен­ня документів. Як правило, до пошукового аналізу вда­ються перед організацією широкомасштабних досліджень;

— описовий політичний аналіз. Використовують його за необхідності проаналізувати масштабні, складні полі­тичні події, такі, наприклад, як загальнонаціональні ви­бори, референдуми, плебісцити, прийняття конституції тощо. Від дослідників вимагається вмотивований добір аналітичного інструментарію, ретельне виконання усіх етапів програми дослідження;

— змістовий політичний аналіз. Суть його полягає не лише в описі певної політичної ситуації, а й у з'ясуван­ні причин, що породили її, взаємозв'язків між подіями, явищами, процесами.

Процес політичного аналізу охоплює кілька етапів.

1. Концептуалізація проблеми: розгляд конкретної ситуації щодо її впливу на суспільство, соціальні спіль­ноти, інтереси політичних гравців; збір, опис інформації; формулювання проблеми.

2. Моделювання, структурування проблеми: вироб­лення на основі дослідницької гіпотези цілісного уявлен-

Політичний аналіз 516

ня про проблему та її складові (головним завданням є пе­рехід від якісних до кількісних параметрів ситуації, внаслідок чого проблема постає як вимірюване явище).

3. Складання програми дослідження: формулювання мети, вибір методів збору інформації та основних її по­казників (залежно від мети програми дослідження може бути прогностичним — спрямованим на пізнання гіпоте­тичної ситуації; актуальним — зосередженим на аналізі поточної ситуації; ретроспективним — зорієнтованим на пошук нових підходів у пізнанні минулих подій).

4. Вибір методів аналізу політичної проблеми і роз­в'язання конкретного політичного завдання: уточнення правил, процедур, дослідницьких операцій, техніки і ме­тодики пізнання політичної дійсності.

Реалізація політико-аналітичної програми передбачає організацію роботи на таких дослідницьких рівнях, орга­нічно пов'язаних з етапами (фазами) політичного аналізу:

1) макротеоретичний рівень політичного аналізу: перед­бачає актуалізацію експертом-аналітиком загальнотеоре­тичних знань для формулювання дослідницької гіпотези,
уточнення цілей, завдань, обмежень дослідження, з'ясу­
вання передумов, загальних характеристик політичної си­
туації. У програмі дослідження цей рівень пошуку фіксу­
ють рідко, хоч обійтися без нього на практиці неможливо;

2) рівень конкретної сфери політичного життя: дає змогу побачити ситуацію у просторово-проблемних соці­альних, психологічних, культурних та інших вимірах (наприклад, аспекти етнонаціональної, соціальної полі­тики в загальнодержавному чи регіональному масшта­бах; проблеми виборчої кампанії тощо), конкретизувати завдання і програми дослідження;

3) мікроприкладний ситуаційний аналіз, який є ос­новним у структурі політичного аналізу. На цьому етапі загальнотеоретичні конструкції, збагачуючись пізнанням конкретної ситуації, трансформуються в політико-аналітичний продукт.

Універсальними вимогами до політико-аналітичних розробок є їх адекватність реаліям політичної ситуації, наукова коректність і обґрунтованість, зосередженість на глибинному теоретичному пізнанні і практичному вирі­шенні проблеми, своєчасність і оперативність, відносна простота оцінок і здійсненність пропозицій та рекоменда­цій, зорієнтованість на використання мінімальної кіль­кості інформаційних, управлінських, фінансових, люд­ських та інших ресурсів.

517 Прикладна політологія

Результатом реалізації аналітичної програми є нове знання, подане у формі аналітичних довідок, оцінок, прогнозів, рекомендацій, порад, настанов, планів, про­грам, сценаріїв, діяльності тощо.

Науково, фахово коректний політико-аналітичний продукт необхідно відрізняти від різноманітних його імі­тацій, якими насичують громадську думку певні електо­ральні сегменти з метою відсторонення її від об'єктивно­го бачення і розуміння проблем, формування деформова­них настанов у масовій свідомості, інспірування вигідних для деяких політичних гравців стереотипів сприйняття політичних реалій і політичної поведінки.

Становлення політичного аналізу як науково-прикладної дисципліни

Витоки політичного аналізу як особливої науково-при­кладної дисципліни сягають епохи протодержавних форму­вань, на яку припадає зародження особливих функцій управління і спеціалізованого адміністративного апарату. Формувався він на основі осмислення практичного досвіду і транслювався через звичаї і традиції, міфи і легенди, а но­сіями тогочасного політико-управлінського знання були жерці, приближені до правителів ранніх держав.

Елементи політичного аналізу мислителі використо­вували на всіх етапах становлення політичної думки. По­мітні вони вже в політичних вченнях Давньго Сходу. То­ді розпочалося і світське осмислення політичних проблем суспільства. Політична аналітика втілювалася переважно у філософських трактатах, у яких мислителі, що пере­ймалися питаннями державності (Платон, Арістотель, Цицерон), аналізували державний устрій, класифікували форми державної влади, розмірковували над ідеальними принципами управління державою і способами їх реалі­зації. Давня політична думка розвивалася здебільшого як «практичне мистецтво», у ній домінували прикладні питання державного управління, оскільки багато мисли­телів були і радниками державних правителів: радник індійського царя Каутилья свої думки щодо державного управління виклав у праці «Настанови про користь»; Платон консультував правителів Сіракуз; Арістотель був учителем Александра Македонського.

У середньовіччі феодальна влада перебувала під впли­вом духовних осіб, які з теологічних позицій обґрунтову-

Політичний аналіз 518

вали й аналізували її. З цього погляду багато цінних ду­мок містять праці Аврелія (Блаженного) Августина і Фоми Аквінського.

В епоху Просвітництва політична думка зосередилася на питаннях прав і свобод людини, мислителі (Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є) спрямовували свої погляди на різноманітні аспекти функціонування держави, де­мократичного суспільства.

У XIX ст. теоретики політики зайнялися аналізом по­літичного буття соціальних спільнот (націй, класів, насе­лення країни), що засвідчують праці А. Токвіля, Дж. Мі-ля, К. Маркса, М. Вебера.

У середині XX ст. політичний аналіз почав набувати системно-професійних ознак, закономірним наслідком чого була його інституціоналізація: створення об'єднань учених, які переймалися його прикладними аспектами. Прикладні політичні дослідження переважно були зосе­реджені у США, де за президентства Ф. Рузвельта було засновано спеціалізовані агентства для наукового обґрун­тування державної політики. З початком Другої світової війни особливо високим був попит на аналітичні розроб­ки з військово-політичних питань. З розгортанням хо­лодної війни (50-ті — початок 80-х років) політична ана­літика в основному обслуговувала інтереси двох антаго­ністичних військово-політичних блоків, лідерами яких були колишній СРСР і США. Тоді почалося створення не­державних аналітичних центрів — «мозкових трестів», «фабрик думки». Крім спеціалістів у сфері соціальних наук, до співпраці у них були залучені математики, ін­женери, що спричинило ігнорування в аналітичній прак­тиці ціннісних і моральних критеріїв.

Вважається, що інституційну історію політичного аналізу започаткував вихід у світ колективної праці за редакцією Г. Лассуелла, Д. Лернера (1951 р.), яка зініціювала «політико-управлінський рух», спрямований на підвищення ефективності публічних рішень, розвиток де­мократичних принципів і гуманістичних цінностей в по­літиці.

У 60—70-ті роки XX ст. американські університети почали підготовку магістрів і докторів з прикладного по­літичного аналізу, який набув статусу професійної діяль­ності. В державних органах федерального, регіонального, муніципального рівнів запрацювали аналітичні підрозді­ли, набула поширення професія «аналітик», представни­ки якої об'єднувалися у професійні асоціації, видавали

519 Прикладна політологія

спеціалізовані науково-практичні журнали, орієнтовані на політико-управлінську проблематику, прикладний по­літичний аналіз. На сьогодні в США виходить друком по­над 400 спеціалізованих журналів, діє Асоціація полі­тичного аналізу і менеджменту.

Дещо повільніше відбувалася інституціоналізація по­літичного аналізу в Європі, оскільки уряди, політичні еліти європейських держав виявляли меншу зацікавле­ність у послугах фахових політичних аналітиків. Тому тільки у 80-ті роки XX ст. у Британських університетах було організовано спеціалізовані курси з політичного аналізу. З часом ця практика утвердилася і в інших кра­їнах. А вже в сучасному світі політичні сили, органи дер­жавного управління не можуть обійтися у своїй діяльнос­ті без фахової політичної аналітики, яка останнім часом активно інтернаціоналізується, набуває ознак індустрії. Особливо динамічно розвивається вона на пострадянсько­му просторі, в т. ч. і в Україні, стаючи впливовим чин­ником суспільно-політичного життя.

Основні методологічні підходи і методи політичного аналізу

У пізнанні політичної реальності політичний аналіз ґрунтується на основних філософських принципах (прин­цип взаємозв'язку політичних явищ, принцип розвитку — історизму — політичних явищ), законах діалектики (за­кон переходу кількісних змін у якісні, закон єдності і бо­ротьби протилежностей, закон заперечення заперечення), послуговуючись такими філософськими категоріями, як «сутність і явище», «зміст і форма», «причини і наслі­док», «можливість і дійсність», «випадковість і необхід­ність», «особливе, одиничне і загальне», «індивідуальне і масове», «імовірність» та ін. Не обходиться він без ви­користання загальних методів наукового пізнання: мето­дів емпіричного дослідження (спостереження, вимірю­вання, порівняння, експеримент); методів емпіричного і теоретичного рівнів дослідження (абстрагування, аналіз і синтез, індукція, дедукція, аналогія, моделювання), ме­тодів теоретичного дослідження (сходження від абстракт­ного до конкретного і від конкретного до абстрактного, гіпотетико-дедуктивного, системного та ін.). Якихось особливих дослідницьких прийомів він не спродукував, а послуговується тими, що й більшість соціально-гумані-

Політичний аналіз 520

тарних дисциплін. Безперечно, на використанні їх позна­чаються особливості об'єкта аналізу, яким є політичне життя.

Методологія політичного аналізу поєднує елементи політичної науки, соціології, філософії, економіки, пси­холінгвістики, теорії комунікацій, математики та ін. По­літичний аналіз абсолютно позбавлений методологічної заангажованості, а тому використовує всі доступні мето­ди задля досягнення необхідного результату. Методоло­гічна різноманітність політичного аналізу обумовлена йо­го сутнісними особливостями, багатоманітністю політич­ного буття суспільства, соціальних спільнот, індивідів, різнорідністю, різноплощинністю, різноспрямованістю їх політичних позицій, інтересів, змісту і форм політичної діяльності.

Умотивований вибір конкретних методів досліджен­ня, вдале поєднання різноманітних методик є важливою передумовою отримання достовірної і всебічної інформа­ції, об'єктивності аналітичних висновків, вивіреності прогностичних моделей, ефективності рекомендацій що­до політичних дій. Залежить це не лише від мети, зав­дань, об'єкта аналізу, а й від світогляду, компетентності, особистих уподобань аналітика, використовуваних ним методологічних підходів — методологічних орієнтацій. Найпродуктивнішими серед них вважають інституційний, біхевіористський, структурно-функціональний, сис­темний, синергетичний, історичний, статистичний, тео­рію раціонального вибору, дискурсний, позиційний, діяльнісний, міждисциплінарний.

Інституційний підхід у політичному аналізі. Інститу­ціоналізм в аналізі політичного життя зосереджується на пізнанні закономірностей, особливостей форм функціону­вання політичних інститутів і їх впливу на політичні процеси, події. Предметом особливої уваги його представ­ників є конституційні документи, реалізація їх положень на практиці, структурні елементи політичних явищ, про­цесів. Тривалий час цей підхід був домінуючою методо­логічною традицією у США і Великій Британії.

Головне за інституційного підходу — розчленування політичної системи на інститути, аналіз особливостей кожного з них і форм їх взаємодії. У процесі аналізу інституціоналісти здебільшого використовують історико-компаративістський метод (вивчення минулого для пояс­нення сьогодення), формально-легальний (дослідження публічного права, документів, змісту і результатів діяль-

521 Прикладна політологія

ності урядових оранізацій) та описово-індуктивний (опис подій, діяльності політичних інститутів, індивідуальних політичних гравців). До переваг інституційного підходу зараховують конкретність досліджуваних політичних інститутів, їх вплив на політичну систему. Основні його недоліки: обмеженість предмета аналізу; недостатня ува­га дослідника до політичної поведінки і її неполітичних (соціально-психологічних, морально-етичних, етнічних, релігійних та ін.) основ; надмірна зосередженість на ви­вченні політичних інститутів за недостатньої уваги до не­формальних аспектів їх функціонування, ролі їх керівни­ків, лідерів, політичних угруповань у їх структурі, опи­совість.

З часом інституціоналізм запозичив деякі принципи інших методологічних підходів. Напрямами сучасного інституціоналізму є конституційні дослідження (аналіз діяльності конституційних інститутів), аналіз державно­го управління (дослідження структури, функцій, ефек­тивності діяльності державних структур управління) і неоінституціоналізм (неоінституціоналісти визнають більш самостійну роль політичних інститутів у політич­ному процесі, досліджують чинники, що визначають їх політичне буття, результати діяльності, а не лише опису­ють їх).

Біхевіористський підхід у політичному аналізі. Біхе­віоризм ґрунтується на дослідженні поведінки на індиві­дуальному і соціальному (групи, спільноти) рівнях у різ­них політичних ситуаціях (масові акції, голосування) та політичної діяльності лідерів, груп інтересів тощо. Його представників цікавлять причини, передусім психологіч­ні, політичної поведінки, переживання людей у різних політичних ситуаціях. Найчастіше біхевіористи послуго­вуються методами спостереження, анкетних опитувань, інтерв'ю, лабораторних експериментів, емпіричної пере­вірки висновків. Однак за такого підходу часто ігнору­ються історико-культурні, інституційні та інші чинники.

Структурно-функціональний підхід у політичному аналізі. Політична наука запозичила його у соціології. Суть його полягає у виокремленні конкретної політичної структури, яка цікавить дослідника, вивченні її загаль­них параметрів і функцій, що виконують її елементи. Завдяки використанню структурно-функціонального ана­лізу вдається подолати основну ваду біхевіористського підходу, яка полягає в недостатньому баченні політики як системної цілісності.

Політичний аналіз 522

Системний підхід у політичному аналізі. Будь-яке по­літичне явище є системою — сукупністю взаємопов'яза­них елементів, що функціонують як цілісність. Елемен­ти кожної системи перебувають в особливих зв'язках, а сама система має різноманітні зв'язки з іншими система­ми (середовищем). Тому однією з найважливіших про­цедур за системного підходу є ідентифікація та опис структурних елементів політичного феномену як системи (учасників політичного процесу, їхніх цілей, можливос­тей, співвідношення сил тощо) і їх зв'язків, чинників, які забезпечують стійкість чи дестабілізують її (руйну­ють зв'язки).

Кожна система є частиною (підсистемою) іншої систе­ми, а її компоненти теж становлять системи. Властивос­ті будь-якої з них не є сумою властивостей їх елементів. Це означає, що політична система суспільства особливо складна система з великою кількістю різноманітних під­систем.

Синергетичний підхід у політичному аналізі. Будь-яке політичне явище як система долає у своєму зароджен­ні й становленні певний шлях, тобто самоорганізується, має особливі джерела розвитку, є відкритим для зовніш­ніх впливів. Розвиток політичного явища як системи мо­же відбуватися за багатьма варіантами, особливо якщо во­но перебуває у точці біфуркації (лат. bifurcus — роздвоєн­ня) — розгалуження, напрям якого може змінитися під впливом флуктуації (лат. fluctuatio — коливання) — не­значних відхилень величини від середнього значення.

Проблематичність цього підходу пов'язана з поглядом на системи і процеси в політиці як на залежні від випад­кових чинників феномени, що здебільшого не підтвер­джується політичною практикою, яка загалом підпоряд­ковується певним закономірностям, причинно-наслідковим зв'язкам.

Історичний підхід у політичному аналізі. Кожне, полі­тичне явище, крім його актуальних на певний час особ­ливостей, пов'язане з минулим, елементи якого наявні в ньому; в його структурі зріють і зародки майбутнього по­літичного явища. Цим обумовлений аналіз особливостей політичного явища у взаємозв'язках його минулого, су­часного і майбутнього, що спонукає до використання при цьому і потенціалу політичного прогнозування.

Статистичний підхід у політичному аналізі. Будь-яке політичне явище можна побачити у статистичному вимі­рі, тобто з використанням кількісних даних. Такий ана-

523 Прикладна політологія

ліз різноманітних проявів цього явища дає змогу побачи­ти досить чітку його картину. При цьому аналітика якіс­на інформація цікавить мало, оскільки він послуговуєть­ся переважно математичними засобами.

Найвикористовуванішими методами за статистичного підходу є кореляційний аналіз (вимірювання й аналіз зв'язків між двома змінними: як впливають зміни зна­чень однієї змінної на зміни значень іншої; ця залеж­ність характерна для всіх змінних чи лише для їх певної кількості), множинний аналіз (регресійна модель: дві або більше незалежних змінних сукупно впливають на за­лежну; багатофакторний аналіз: виявлення прихованих факторів, здатних впливати на змінні; аналіз часових ря­дів: вимірювання змінних через певні інтервали часу).

Теорія раціонального вибору у політичному аналізі. Методологічна криза, що спіткала у 60—70-ті роки XX ст. біхевіоризм і структурно-функціональний підхід, спонука­ла до пошуку нової методологічної основи пізнання полі­тичних процесів, результатом чого було оновлення класич­них методологічних підходів, створення системи теорій «середнього рівня», а також технократичних теорій і ви­користання їх як методологічної основи в політичному аналізі.

У сферу політичного аналізу теорію раціонального ви­бору привнесено з економіки, де вчені аналізували еконо­мічну поведінку людини, беручи за основу індивідуаль­ний характер її установок і цінностей. Методологічними засадами теорії раціонального вибору є індивідуалізм (по­літика і суспільство, соціальні і політичні структури вто­ринні стосовно індивідів, які своєю діяльністю створю­ють політичні інститути і політичні відносини); егоїзм індивіда (індивід завжди прагнутиме максимізувати свою вигоду, а якщо він буде демонструвати альтруїстичну по­ведінку, це свідчитиме, що вона для нього вигідна); раціо­нальність індивіда (індивід визначає свою діяльність, орі­єнтуючись на максимальну вигоду, співвідносячи витра­ти й очікувані результати: максималізуючи результати і мінімізуючи витрати). Однак вибір у політиці не завжди відповідає критеріям раціональності.

Дискурсний підхід у політичному аналізі. У політич­ній науці він відносно новий. Його засновниками вважа­ють російських формалістів, розквіт діяльності яких припадає на 20-ті роки XX ст. Дискурс (лат. discursus — мовлення, міркування) — фрагмент дійсності, тип кому­нікативної діяльності, інтерактивне явище, мовленнєвий

Політичний аналіз 524

потік, що має різні форми вияву (усну, писемну, паралінгвальну, тобто невербальну), відбувається у межах кон­кретного каналу спілкування, регулюється стратегіями і тактиками учасників. У політичному аналізі фігурують

поняття:

а) дискурс-рамка — загальний дискурс, своєрідна по-
роджувальна система в межах певної ідеології;

б) конкретний дискурс — наділений певним сюжетом
дискурс-твір, наприклад дискурс президентських вибо­-
рів, дискурс щодо масового обговорення проекту конституції тощо.

Стосовно політичного дискурсу використовують семі­отичний аналіз (вивчення дискурсу-рамки), знання рито­рики і літературознавства (аналіз конкретного дискурсу-твору). Одним із найрозвиненіших напрямів є контекс­тний аналіз політичного дискурсу.

Із дискурсним пов'язаний постмодерністський під­хід у політичному аналізі, прихильники якого заперечу­ють можливість існування єдиного для всіх учасників по­літичного процесу образу реальності, вважаючи навко­лишній світ продуктом індивідуальних уявлень і віру­вань людей. Тому зміст шукають у мовленні (тексті), яке є механізмом створення і транслювання індивідуальних уявлень, у т. ч. й політичних.

Позиційний підхід у політичному аналізі. Сповідуючи цей підхід, аналітик зосереджується на пізнанні реаль­них можливостей (ресурсів) впливу учасників політично­го процесу на його зміст і перебіг, ухвалення і реалізацію політичних рішень, розв'язання конкретних проблем. Джерелом інформації при цьому є правові акти, програм­ні документи партій, біографії політичних лідерів та ін.

Діяльнісний підхід у політичному аналізі. Основна увага аналітика за такого підходу спрямовується на ви­вчення результатів, ефективності діяльності політичних гравців, особливостей їх взаємодій у конкретних політич­них ситуаціях. Пізнавальним матеріалом при цьому є до­кументи, статистичні звіти, які стосуються діяльності об'єкта аналізу, безпосередні спостереження аналітиків.

Поиск по сайту: