Середня тривалість життя – 65,3 роки (2003 р.)

Народжуваність – 0,90 %, смертність – 1,38 % (2000 р.)

ВНП на душу населення - 9230 дол. США (2003 р.)

Місце у світі за рейтингом ООН – 62 (2003 р.)

1. Географічне розташування і природно-ресурсний потенціал РФ. Російська Федерація - найбільша на планеті за територією держава, що займає більше половини Європи (східна частина) і північний схід Азії. Росія посідає п’яте місце у світі за кількістю населення, є однією з найбагатших за природними ресурсами і володіє ядерним арсеналом, який можна протиставити американському. Росія є державою-правонаступником зниклої на початку 1990-х років наддержави - Радянського Союзу, що постала на території колишньої Російської імперії в 1917-1922 рр.

Росія межує з 14 державами: з Норвегією, Фінляндією, Естонією, Латвією, Литвою, Білоруссю, Польщею, Україною - на заході, з Грузією, Азербайджаном, Казахстаном, Китаєм, Монголією, Кореєю (КНДР) - на півдні. Береги Росії омиваються з півночі Північним Льодовитим океаном, із заходу - Балтійським морем, з півдня - Чорним, Азовським і Каспійським морями, зі сходу - Тихим океаном, Беринговим, Охотським і Японським морями.

Росія володіє найбільшими у світі розвіданими запасами природного газу й другими за величиною запасами нафти. Великі родовища вугілля є в Республіці Комі, у Східному Сибіру й на Далекому Сході. Росія багата також залізною рудою, бокситами, нікелем, оловом, золотом, алмазами, платиною, свинцем, цинком. Більшість з цих ресурсів перебуває в Сибіру, де великі відстані, малочисельне населення, суворий клімат і багаторічна мерзлота створюють значні труднощі для економічно ефективного видобутку й транспортування сировини до місць переробки й споживання.

В Російській Федерації є близько ста заповідників й національних парків, покликаних зберегти багатство й розмаїтість тваринного й рослинного світу, а також унікальні природні ландшафти й об’єкти. З-поміж них такі перлини, як найглибше на планеті прісне озеро Байкал з унікальним ландшафтом і фауною, вершини Великого Кавказу, вкриті вічними снігами, видовищне Телецьке озеро на Алтаї, гейзери й вулкани Камчатки і т.ін.

В цілому Росія володіє величезним природним та ресурсним потенціалом, у тому числі такими стратегічними ресурсами як нафта, газ, прісна вода, землі для сільськогосподарського обробітку.

2. Основні етапи історії Росії: короткий екскурс. Хронологічно в історії Росії можна виділити на три періоди: перший - від початку формування російського етносу до 1917 р., що ознаменував крах Російської імперії; другий - від 1917 р. до розпаду СРСР у 1991 р.; третій - від розпаду СРСР і дотепер.

Російська Федерація –східнослов’янська держава.Питання походження східних слов’ян і на сьогодні є недостатньовивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов’янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап формування слов’янства, так званий передслов’янський, сягає другої половини II - I тис. до н.е. Саме тоді починається формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов’ян.

Уперше слов’яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою “венеди”. Розселялися вони у районі Балтійського моря. Пізніше, на середину I тис. н.е. з венедів вирізняються дві групи слов’янського населення - анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов’янства. Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV - початок VII ст.) і в 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадуються, натомість від VII ст. у літературі все частіше щодо людності, яка мешкала на правому березі Дніпра, вживається назва “слов’яни”. Невдовзі сформувалося 14 великих племінних об’єднань східних слов’ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії й Білорусі. Перелік цих об’єднань подає “Повість временних літ”: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, кривичі, радимичі, в’ятичі, ільменські словени. Поступово складаються й великі спільноти, зокрема в джерелах є згадки про три центри - Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених - Ростово-Суздальська земля).

Протягом VIII - IX ст. слов’яни розселилися на території Східної Європи. У той же період виникла Давньоруська держава з центром у Києві, що у XII—XIII ст. розпалася на багато князівств і земель. У 60-70 рр. XII ст. виділяються два центри, які намагаються об’єднати навколо себе руські землі – Київ, на південному заході, і Володимир-на-Клязьмі, на північному сході Русі. Після монголо-татарської навали середини ХІІІ ст. центр об’єднання земель Північно-Східної Русі поступово зміщується до Москви. Московське князівство виокремилося у якості удільного з Великого князівства Володимирського у 1276 р. за правління молодшого сина Олександра Невського Данила. Велике князівство Московське займало зручне центральне положення щодо інших північно-східних руських земель, а річкові й суходільні шляхи, що проходили його територією, надавали Москві значення важливого вузла торговельних та інших зв’язків між руськими землями. Прикрите з північного заходу від Литви Тверським князівством, а зі сходу й південного сходу від Золотої Орди Суздальсько-Нижегородською, Муромською та Рязанською землями, Московське князівство меншою мірою зазнавало руйнівних монголо-татарських нападів. Це дозволяло його правителям збирати й накопичувати сили, поступово створювати перевагу в матеріальних та людських ресурсах, закріпити за Москвою роль політичного центру формування централізованої російської держави і вести боротьбу з Великим князівством Литовським і Руським та Польським королівством за політичну спадщину Київської Русі.

Особливо тиск Москви на територію Південно-Західної Русі посилюється після скинення монголо-татарського іга в кінці ХV ст. Відтоді Московське князівство (згодом – царство) починає проводити експансіоністську зовнішню політику щодо сусідніх держав. Відомий російський історик Ю.Афанасьєв вважає, що російський експансіонізм бере свій початок у роки царювання Івана ІV Грозного, який завоював Казанське і Астраханське ханства. Згодом до Москви були приєднані народи Поволжя, Сибірське ханство. Приєднання Сибіру було останньою помітною зовнішньополітичною перемогою не лише правління Івана ІV, а й Московської держави в цілому аж до прийняття під протекцію Війська Запорізького в 1654 р. Таким чином, упродовж ХV-ХVІ ст. у результаті успішної боротьби з рештками Золотої Орди кордони Московської держави стрімко переміщувалися на схід, південний схід і південь. Якщо Іван ІІІ успадкував у 1462 р. бл. 430 тис.кв.км підвладної території, то Іван ІV у 1533 р. отримав від свого батька владу над територією в 2800 тис.кв.км, а на кінець ХVІ ст. у межах Московського царства знаходилося вже 5400 тис.кв.км. З середини ХVІІ ст., після завершення так званого “Смутного часу”, як називали кінець ХVІ – початок ХVІІ ст. дворянсько-буржуазні російські історики, чи “першої громадянської війни в Росії”, як ті події іменують сучасні російські дослідники, активізувалася московська експансія у західному напрямку – до України, Східної Білорусії, Прибалтики.

Суттєві зміни в усіх галузях і сферах соціально-економічного, політичного й міжнародного життя Московського царства, що поступово накопичувалися й визрівали протягом ХVІІ ст., призвели в першій чверті наступного до якісного стрибка, - відстала напівазійська середньовічна Московська Русь перетворилася у впливову європейську Російську імперію, котра ще через століття виступила з претензіями на військово-політичне домінування в цілій Євразії. У державному устрої остаточно завершився перехід від станово-представницької до абсолютної (самодержавної) монархії, з нетривалими періодами політики “просвіченого абсолютизму” 60-х – початку 70-х рр. ХVІІІ ст. і початку ХІХ ст. за правління відповідно Катерини ІІ та її онука Олександра І.

В економіці Російської імперії ХVІІІ – середини ХІХ ст., рівні й формах розвитку продуктивних сил, політичному устрої, структурі й функціях владних органів, управління й суду, в організації збройних сил, класовому і становому складі населення, в культурі держави й побуті сталися величезні зміни. Але все це відбулося на феодально-кріпосницькій основі, котра невпинно перетворювалася на головне гальмо для поступового розвитку країни й на кінець розглядуваного періоду непоправно розклалася. В імперії все чіткіше окреслювалися симптоми зародження й розвитку нових капіталістичних відносин.

Вже з першої чверті ХVІІІ ст. у розвитку Росії простежується головне протиріччя, властиве періоду пізнього феодалізму. Інтереси самодержавно-кріпосницької держави і правлячого класу в цілому, реалізація імперських зовнішньополітичних завдань вимагали розвитку продуктивних сил, активного сприяння поступу промисловості, торгівлі, ліквідації техніко-економічної й культурної відсталості країни. Але для вирішення цих проблем було необхідне скорочення сфери дії кріпосництва, формування ринку вільнонайманої праці, обмеження і ліквідація станових прав та привілеїв дворянства. Відбувалося ж прямо протилежне: поширення кріпосництва вшир і вглиб, консолідація класу поміщиків, закріплення, розширення і законодавче оформлення його прав та привілеїв. Тому розвиток промисловості, товарних відносин, зміцнення державної могутності супроводжувались різким зростанням кріпосницької експлуатації, поміщицького свавілля, посиленням влади дворян і чиновницько-бюрократичного апарату самодержавства.

Складність і виняткова суперечливість розвитку Російської імперії протягом ХVІІІ – середини ХІХ ст. зумовили непослідовність і кінцеву приреченість абсолютної більшості реформ, здійснених Петром І, не говорячи вже про куці спроби змін за правління його спадкоємців. Від початку вони несли в собі консервативні риси, які в ході подальшого розвитку держави виступали щораз сильніше і, замість того щоб забезпечити ліквідацію відсталості, зберігали її. Внаслідок петровських реформ Російська імперія швидко наздогнала ті європейські держави, де зберігалося панування феодально-кріпосницьких відносин (Австрійська й Оттоманська імперії, Річ Посполита, Іспанія, дрібні німецькі країни), але вона не змогла ліквідувати відставання від держав, які стали на капіталістичний шлях розвитку (США, Велика Британія, Франція, Нідерланди).

Цьому також сприяв експансіоністський зовнішньополітичний курс, котрий привів Росію не до стабільності, не до національної консолідації і побудови громадянського суспільства, а до екстенсивного розвитку, відставання від Західної Європи, зрештою, до імперських амбіцій. Більш ніж 400-літня історія “розширення” Росії знала й приклади добровільного приєднання окремих народів на умовах васалітету, тимчасового підданства, покровительства і т.ін. Але все ж превалювали не милосердя і добра воля, а насилля, гніт, приниження. Як наслідок – спресовані століттями негативні емоції та думки інших народів, у тому числі й самих росіян. Ці почуття й думки живуть донині.

Найважливішим аспектом російського експансіонізму було те, що на облаштування нових територій не залишалось ні часу, ні сил. Усі природні й людські ресурси йшли на утримання завойованого та здійснення нових завоювань. Як наслідок – у часи Російської імперії усі уярмлені Москвою (згодом Санкт-Петербургом) народи, у тому числі й російський, не пройшли у своєму розвитку тих етапів економічного, соціально-політичного розвитку, що їх пройшли західні країни, не оволоділи правовими інститутами, не сформували високої масової побутової культури та необхідних інфраструктур громадянського суспільства. У царській Росії більшість народів, що її складали, так і не набули своєї ідентичності.

Сучасні дослідники вважають, що головними причинами краху, що його двічі упродовж ХХ століття зазнавала Російська держава, стали насильство і надекспансіонізм. 1917 р. Російська імперія розпалася на тлі поразок у Першій світовій війні, СРСР, що його часто називають більшовицькою імперією, розвалився у 1991 р. вже в мирний час, після поразки у “холодній” війні. Перша держава зруйнувалася до приходу до влади комуністів, друга – вже за комуністів.

3. Державний устрій, адміністративно-територіальний поділ та сучасні політичні процеси в Російській Федерації. Після розпаду СРСР Росія вступила у полосу нестабільності, що супроводжувалась боротьбою за владу. Інституціонально боротьба велася між виконавчою й законодавчою гілками влади, ідеологічне протистояння зводилося до боротьби між лібералами й комуністами, продовжувалося й протистояння між центром і регіонами. Корені цих конфліктів оголилися на останньому етапі радянської історії, коли реформи М.Горбачова виявили й політизували погляди різних груп старої політичної еліти - партійно-радянської номенклатури.

Російський парламент, обраний у березні 1990 р., розділився на два ворожих політичних блоки - демократів і комуністів. Еліта не змогла дійти згоди з двох принципових питань політичного розвитку Росії - про розподіл влади і стратегію пострадянської трансформації. Стабілізувати ситуацію могло лише прийняття нової конституції.

До жовтня 1993 р. у Росії діяла конституція РСФСР, прийнята у 1978 р. У період між 1989 і 1993 рр. до неї було внесено понад 300 поправок, головним чином для того, щоб провести демократичні вибори парламенту й президента. Проте ця конституція не змогла забезпечити ефективний розподіл повноважень між президентом Б.Єльциним і з’їздом народних депутатів (і президент, і з’їзд були обрані до розпаду СРСР у 1991 р.). У результаті утворився політичний тупик. Для вирішення спірних питань був утворений Конституційний суд, але політична поляризація членів суду й нечіткість формулювань деяких положень конституції не дозволили вирішити проблему мирним правовим шляхом. 20 березня 1993 р. Б.Єльцин виступив із заявою, що відмовляється від подальшого співробітництва зі З’їздом і буде керувати державою за допомогою “особливого порядку управління” до проведення загальнодержавного референдуму про довіру президентові 25 квітня 1993 р. Одержавши підтримку на референдумі, Єльцин скликав Конституційну нараду й приступив до розробки нової конституції.

21 вересня 1993 р. президент розпустив З’їзд й оголосив проведення виборів нового парламенту (Державної думи) в грудні 1993 р. Після цього Верховна рада змістила Єльцина з поста президента й призначила на цю посаду віце-президента РФ О.Руцького. Компромісне рішення Конституційного суду про одночасне проведення президентських і парламентських виборів було відхилене Єльциним, що направив війська для блокади будинку Верховної ради. 4 жовтня 1993 р., після того як напередодні прихильники Руцького й спікера Верховної ради Р.Хасбулатова організували в Москві безлад, захопили будинок мерії столиці й почали збройний напад на телецентр в Останкіно, війська взяли штурмом будинок Верховної Ради. При цьому було вбито щонайменше 50 чоловік, а Руцькой і керівники Верховної Ради були заарештовані. У грудні 1993 р. відбулися вибори до Державної думи і конституційний референдум, за результатами якого одержала схвалення нова конституція, що значно розширила повноваження президентської гілки влади.

Згідно з конституцією 1993 р. у Росії діє президентсько-парламентська система влади. Парламент - Федеральні збори - двопалатний законодавчий орган, що обирається прямим голосуванням терміном на чотири роки. У нижній палаті - Державній думі - 450 місць, половина з них розподіляється на основі представництва партій за загальною кількістю набраних голосів, інша - призначена для депутатів, що набрали максимальне число голосів у територіальних виборчих округах. Верхньою палатою Федеральних зборів є Рада федерації, 178 місць якої призначені для керівників виконавчої влади регіонів і глав регіональних законодавчих органів влади.

Главою держави є Президент РФ, який обирається на чотири роки й не більше ніж на два терміни. Якщо жоден з кандидатів у президенти не набере більше 50 % із числа поданих голосів, проводиться другий тур голосування. Переможець другого туру оголошується президентом. У разі, якщо президент виявиться нездатним виконувати свої обов’язки до закінчення президентського терміну, його повноваження перебирає голова уряду. Упродовж наступних 90 днів мають бути проведені нові президентські вибори.

Згідно з конституцією, президент безпосередньо відповідає за діяльність уряду. Він призначає голову уряду РФ, який формує його склад. Дума затверджує або відхиляє кандидатуру голови уряду, що може пропонуватися президентом тричі. У випадку відхилення Думою президентської кандидатури втретє, президент має право розпустити Думу і призначити нові вибори. Президент і уряд вносять в Думу законопроекти, які стають законами після голосування за них більшості депутатів. Депутати Думи мають право законодавчої ініціативи, однак на прийняті Думою закони може бути накладене президентське вето, для подолання якого необхідно набрати 2/3 голосів обох палат парламенту.

Президент несе відповідальність за зовнішню політику й національну безпеку, у той час як уряд – передусім за економічну політику. За відсутності життєво необхідних законів президент має право видавати укази, що не потребують схвалення парламенту. Президент є верховним головнокомандувачем збройних сил РФ, йому підпорядковані силові відомства й спецслужби. Також президент має право відправити уряд у відставку без позгодження з парламентом.

Хоча повноваження президента досить великі, парламент також відіграє важливу роль у прийнятті політичних рішень. Думі надане право виносити вотум недовіри уряду, у випадку винесення його вперше президент не зобов’язаний реагувати на нього. Однак якщо Дума повторно оголошує вотум недовіри уряду упродовж 90 днів після першого, президент зобов’язаний відреагувати на це або відставкою голови уряду, або розпуском Думи.

Парламент має конституційне право оголосити імпічмент президенту, але на практиці зробити це вкрай складно. Процес імпічменту вимагає: 2/3 голосів депутатів Думи, що проголосували за звинувачення президента у зраді або здійсненні інших тяжких злочинів; постанови Конституційного суду про процедурну коректність дій Думи; постанови Верховного суду, що підтверджує, власне кажучи, звинувачення, висунуте Думою; додаткової постанови спеціальної думської комісії, що підтверджує звинувачення; 3/4 голосів Ради Федерації, що проголосували за імпічмент. Якщо цей процес не завершується упродовж трьох місяців, то звинувачення проти президента автоматично знімається.

Для розв’язання правових конфліктів між різними гілками влади у випадках, коли зміст конституції допускає різне тлумачення, створений Конституційний суд. Функціонує також Верховний суд, що є вищим арбітром у вирішенні правових питань.

Згідно з Федеративним договором 1992 р. і конституцією 1993 р. Росія є федерацією, а не унітарною державою, якою була Російська імперія. Федералізація країни розпочалася після революції 1917 р. і виявилася однією з найскладніших політичних проблем багатонаціональної тоталітарної радянської держави, вирішити яку вона виявилася неспроможною. Внаслідок національної політики, яку проводило компартійне керівництво СРСР, понад 60 млн. громадян колишнього Союзу мешкають за межами своїх держав. З-поміж них близько 25 млн. росіян і 7 млн. українців.

Сучасна РФ, як і СРСР, є федерацією лиш за формою. Росіяни, що становлять 80 % населення країни розселені по всіх теренах РФ і не мешкають компактно. Лише шість народів РФ нараховують у своїх національних республіках понад 50 % корінного населення (чуваші – 69 %, тувинці – 64 %, комі-пермяки – 60 %, чеченці і осетини – по 58 %, буряти – 55 %). Тому РФ приречена й надалі залишатися федеративною, а не унітарною державою.

Після розпаду СРСР відносини центру РФ з регіонами характеризувалися постійними конфліктами. Так, наприкінці 1991 р. Республіка Ічкерія (Чечня) в однобічному порядку оголосила про свою незалежність від Росії. У грудні 1994 р. російський уряд вирішив застосувати чинне законодавство і повернути бунтівну республіку у лоно федерації. Так розпочалася перша чеченська війна. У результаті запеклих боїв і бомбардувань адміністративний центр Республіки Ічкерія місто Грозний було перетворено на руїни, багато населених пунктів зруйновані, а тисячі солдат і мирних жителів убиті. Війна в Чечні викликала гостру політичну кризу в Росії. Наприкінці 1996 р., коли стала очевидною безглуздість продовження війни, федеральний уряд Росії вивів війська з Республіки Ічкерія. Однак мир у Чечні так і не запанував, оскільки чеченці вимагали надання їм державної незалежності. У вересні 1999 р. на територію Чечні знову були введені федеральні війська, й розпочалася друга Чеченська війна, що продовжується й донині.

До складу сучасної Росії входить 89 суб’єктів федерації, у тому числі такі національно-державні утворення як Татарстан, Башкортостан, Карельська республіка, Республіка Комі, Республіка Саха (Якутія), Бурятія, Гірський Алтай, Чувашія, Мордовія, Удмуртська Республіка, Республіка Марій-Ел, Республіка Калмикія (Хальмг Тангч), Північна Осетія, Інгушетія, Чечня (Ічкерія), Карачаєво-Черкесія, Кабардино-Балкарія, Дагестан, Адигея, Хакасія, Тува. Окрім того, від 13 травня 2000 р. територія Росії поділена на сім федеральних округів на чолі з повноважними представниками президента.

Незважаючи на недосконалість та певну недорозвиненість партійної системи, для суспільної думки Російської Федерації характерним є широкий спектр політичних уподобань. На крайньому правому фланзі цього спектру перебувають неонацисти й монархісти. Найбільш відома ультраправа Ліберально-демократична партія Росії (ЛДПР) на чолі з В.Жириновським. На правому крилі політичного спектру - ліберальні й прозахідні політичні угруповання. Партії правого спрямування (“Союз правих сил” та ін.), що спираються на інтелігенцію, студентів і підприємців - популярні у великих містах, особливо у Санкт-Петербурзі й Москві. Представники цих партій обіймали найвищі державні посади під час президентства Б. Єльцина (головами уряду РФ були Т.Гайдар і С.Кірієнко, віце-прем’єрами - А.Чубайс і Б.Нємцов, міністром закордонних справ – А.Козирєв тощо), але через неуспіхи у проведенні реформ втратили підтримку населення.

У центрі політичного спектру - партії, що підтримують перехід Росії до ринкової економіки і демократії, а також висловлюються за поміркований і контрольований процес реформ. Правоцентристська партійна ніша уособлюється передовсім з партією “Яблоко” на чолі з Г.Явлінським - колишнім віце-прем’єром і економістом, що очолював у свій час розробку економічної програми перебудови в СРСР “500 днів”. Ліворуч від центру розташована група партій соціал-демократичного спрямування, що включають також великих промислових лоббістів. Ці партії підтримували ліберальні політичні реформи, але противилися переходу до власне ринкової економіки, виступаючи за плюралізм форм власності і широку участь держави в економіці. До 1998 р. жодна з великих партій не змогла закріпитися в лівоцентристській ніші російської політики, доки мер Москви Ю.Лужков не організував політичний рух “Отечество”, що вступив до коаліції із союзом регіональних політиків - об’єднанням “Вся Россия”. У вересні 1999 р. лідером блоку “Отечество – Вся Россия” (ОВР) став Є.Примаков.

Крайні ліві позиції російського політичного спектру займають Комуністична партія Російської Федерації (КПРФ), керована Г.Зюгановим, та її союзники по Національно-патріотичному союзу Росії (НПСР).

Влітку 1996 р. в Росії відбулися перші пострадянські президентські вибори. Головними претендентами на президентську посаду були Б.Єльцин, Г.Зюганов, В.Жириновський, Г.Явлінський і О.Лебідь. Єльцин і Зюганов стали переможцями першого туру, незважаючи на те, що досить великий відсоток голосів (14 %) набрав Лебідь, що персоніфікував собою політика “твердої руки”. Кампанія на підтримку Єльцина в основному фінансувалася близькою до влади новою діловою елітою Росії, що побоювалася чергового перевороту у випадку перемоги Зюганова. Одержавши підтримку Лебедя, Єльцин переміг у другому турі (за нього було подано 54 % голосів, а за Зюганова – 40 %). Більше 70 % симпатиків Єльцина – мешканці Москви, Санкт-Петербурга, великих міст Уралу, Сибіру й Далекого Сходу.

Упродовж другого терміну президентства Єльцина політична й економічна криза тривала, про що свідчить те, що у 1998-1999 рр. після відставки В.Черномирдіна уряд РФ очолювали С.Кірієнко, Є.Примаков, С.Степашин. У вересні 1999 р. на вищу урядову посаду було призначено директора ФСБ В.Путіна*, а після відставки з посади президента РФ Б.Єльцина 31 грудня 1999 р. його було призначено виконувачем обов’язків президента. На президентських виборах 26 березня 2000 р. В.Путін отримав 52,94 % голосів виборців і став другим президентом РФ. На останніх президентських виборах у березні 2004 р. Путіна було переобрано на другий термін.

4. Особливості соціально-економічного розвитку РФ. Розпад СРСР супроводжувався дезорганізацією системи управління економікою, у чому насамперед була зацікавлена компартійно-державна номенклатура, яка стала на шлях приватизації того, чим раніше управляла. До політичної номенклатури, передовсім партапарату, який розпоряджався багатствами СРСР на свій розсуд, маючи необмежену владу, прийшло розуміння того, що зберегти своє панування можна лише перетворившись на власника загальнонародного майна. Тобто, політика перебудови затівалася номенклатурою як акція з добре продуманою метою.

У процесі переділу власності і привілеїв відбулося злиття політичної та адміністративно-господарської номенклатури, розгром загальносоюзного центру і розвал СРСР, зняття будь-яких обмежень на фінансово-економічну діяльність. Перехід до нового стану суспільства відбувався не буржуазно-демократичним, а кримінально-бюрократичним шляхом. Це стало можливим завдяки перемозі прихильників ідеї “ринкових відносин” над прихильниками ідеології “оновлення соціалізму” всередині самого партійно-державного керівництва СРСР. Внаслідок перебудови в економічній сфері було підірвано фінансову систему країни, розбалансовано економіку, сформувався товарний дефіцит.

Росія, як і інші колишні союзні республіки, вступила у фазу економічного, політичного і соціального регресу і опинилася відкинутою назад у своєму розвитку на десятки років. На початок 1992 р. РФ замикала третій десяток країн за загальним обсягом ВВП, в 11 разів скоротився золотий запас країни, удвічі скоротився експорт нафти, зовнішній борг СРСР доби Горбачова зріс у п’ять разів, а загальна заборгованість Росії на початок 1997 р. становила понад 127 млрд. дол. США.

Попри певні позитивні зрушення в економічному розвитку РФ, ця колись значна економічна потуга є на сьогодні, за словами колишнього радника президента Росії А.Ілларіонова, “карликом в економіці”. Сто років тому Росія по праву вважалася великою державою. У 1913 р. вона посідала п’яте місце у світі за виробництвом промислової продукції. На неї припадало 8,2 % світового випуску продукції обробної промисловості, 50 % видобутку нафти. Росії належало перше місце у світі з виробництва і експорту зерна. Її національний доход становив 21 % від рівня США, 83 % - від рівня Німеччини, 97 % - від рівня Великобританії та 172 % - від рівня Франції. Темпи зростання промислової продукції в кінці ХІХ ст. і на початку ХХ ст. перевищували 5 % у середньорічному вимірі й вважалися одними з найвищих на європейському континенті. Ситуація докорінно змінилася в кінці минулого століття. За даними відомого російського економіста В.Кудрова, нині частка ВВП Росії від світового рівня становить усього 1,6 %, а від США – 7,5 %, країн Західної Європи – 8 %, у тому числі Німеччини – 32,5 %, Франції – 44,5 %, Великобританії – 47,5 %.

Ще більш вражаюче відставання у розвитку науково-технічного прогресу: за рівнем постіндустріальних технологій Росія відстала від розвинутих країн приблизно на 25-30 років. Рівень комп’ютеризації в країні становить менше 1 % від американського. В обсязі наукомісткої продукції світового ринку на частку Росії припадає лише 0,3 % (США – 20 %, Японії – 8,5 %). Головними причинами того, що Росія втратила ХХ століття для економічного розвитку, підкреслюють російські вчені та аналітики, стали панування в країні протягом семи десятиліть економічної системи централізованого планування, а також здійснення владою упродовж 1990-х рр., коли відбувся перехід до ринкової економіки, послідовно популістської політики. Все це завдало непоправної шкоди державі.

Нагадаємо, що 1992 р. російський уряд вдався до радикальних економічних реформ, оскільки усі попередні спроби половинчастого реформування в період перебудови не тільки нічого не дали, але й загнали економіку в тупик. Тому уряду Є. Гайдара необхідно було не тільки виправити помилки, але й забезпечити економічне зростання. Головними завданнями стали забезпечення фінансової стабілізації й міжнародної конвертованості рубля, розширення зовнішньої торгівлі й забезпечення валютних надходжень для перебудови економіки. Однак реформи обмежилися лібералізацією цін і прискореною приватизацією державних і муніципальних підприємств. У результаті більша частина державної власності опинилася в руках партноменклатури й пов’язаних з нею осіб. До кінця 1992 р. обсяг промислового виробництва скоротився на 20 %, а реальна зарплата – на 50 %. Махінації із власністю, несплата податків, розкрадання державних коштів та інші різновиди економічного шахрайства призвели до формування “дикого” капіталізму в Росії й розчаруванню суспільства в правлячій еліті, демократії і капіталізмі.

Отже, незважаючина величезні розміри території, достаток природних ресурсів, розвинену промислову базу й високий рівень освіченості населення, частка російської економіки у світі незначна. В структурі економіки Росії переважає важка промисловість, передусім металургія, хімія, машинобудування, енергетика, лісова промисловість.

Росія ділиться на одинадцять великих економічних районів: Північно-Західний, Північний, Центральний, Волго-Вятский, Центрально-Чорноземний, Поволзький, Північнокавказький, Уральський, Західносибірський, Східносибірський і Далекосхідний. Видобуток нафти й газу зосереджений у Західному Сибіру, гідроелектростанції, кольорова металургія й лісова промисловість – у Східному Сибіру. Далекий Схід багатий на золото, алмази, рибу й морепродукти. У Північному районі до основних галузей відносяться видобуток вугілля, нафти, газу, апатитів, нікелю й інших металів, а також заготівля лісу й вилов риби. Північно-Західний, Центральний, Волго-Вятский, Уральський і Поволзький райони вирізняються розвиненим машинобудуванням, хімічною, легкою, харчовою промисловістю, енергетикою й сферою послуг. Центрально-Чорноземний район і Північний Кавказ мають розвинене сільське господарство і харчову промисловість.

Російське сільське господарство, що виробляє більше одної п’ятої валового національного продукту країни, має регіональну спеціалізацію. На троьх п’ятих орної землі засівають пшеницю, ячмінь, овес і жито. Основними виробниками зерна є Поволжя, Північний Кавказ, Центрально-Чорноземний район і Західний Сибір. Вирощуються також технічні культури (переважно соняшник, цукровий буряк, льон), овочі (у Середній смузі і на Північному Заході) і баштанні культури (на півдні). У 1991 р. 97 % сільськогосподарських земель Росії перебували у розпорядженні 26 тис. великих господарств, контрольованих державою. До квітня 1992 р., після прийняття нового закону про землю, було створено 70 тис. селянських сімейних господарств, що займали 6 % оброблюваної землі. До кінця 1990-х років усе ще не були прийняті закони, що допускають приватну власність на землю, і головними виробниками сільськогосподарської продукції залишалися колгоспи й радгоспи.

Залізниці, більша частина яких розташована в Європейській Росії, перевозять три чверті усіх вантажів, а річковий та автомобільний транспорт – близько 15%. Для багатьох районів Півночі й Далекого Сходу ледь не єдиним видом транспорту є авіація.

Структура економіки Росії в радянський період відображала економічну структуру СРСР у цілому. Все промислове й сільськогосподарське виробництво контролювалося державою і тільки близько 3 % оброблюваної землі перебувало в особистій власності. Більше 20 % радянської економіки працювало винятково на військові цілі (для порівняння, у США й країнах Західної Європи – 5–6 %). В Росії ця частка була ще вищою внаслідок концентрації тут військової й важкої промисловості. Частка економіки, що була зайнята виробництвом товарів народного споживання, становила всьго 5–10 % (у США й країнах Західної Європи – 35–40 %). Радянська віра в ефективність великомасштабного виробництва в сполученні із системою централізованого планування й прагненням господарників до самозабезпечення (щоб підстрахуватися на випадок непередбачених обставин) призвела до превалювання в російській економіці великих промислових комплексів. Нерідко один завод був єдиним виробником того чи іншого виду продукції. Руйнування радянської системи централізованого планування призвело до порушення зв’язків між підприємствами, а перевага практично монопольного виробництва продукції привела до занепаду промислового виробництва.

У 1996 р. російський уряд уперше із царських часів став продавати цінні папери на міжнародних ринках. В 1997 р. російський біржовий ринок вважався найпривабливішим у світі. Незважаючи на очевидну слабість російської виробничої сфери, міжнародні інвестори кинулися на російський ринок. Вони щедро роздавали позики уряду й підприємствам у надії на високий прибуток. Беручи іноземні запозичення під високі відсотки, Російська держава не створювала умов для економічного розвитку, заздалегідь припускаючи, що не зможе повернути позики. Податкова політика в цей період не була збалансованою і лише в другому півріччі 1997 р. зростаючий дефіцит бюджету, що подвоївся з ростом страйкового руху, змусив уряд приділити більше уваги збору податків. Однак спроби уряду реформувати податкове законодавство не були підтримані Думою.

До початку другого півріччя 1997 р. уряду стало складно урівноважувати доходи й витрати бюджету, тому в березні 1998 р. президент Б.Єльцин відправив у відставку прем’єра В.Черномирдіна й замінив його С.Кирієнком. Команда Кирієнка, що складалася з прихильників ринкових реформ, вступила у неминучу конфронтацію з російськими фінансовими й регіональними елітами. Були розпочаті енергійні зусилля зі збору податків з юридичних і фізичних осіб, скасувано податкові пільги на експорт для двох регіональних компаній – “Татнефти” й “Башнефти”, що були змушені сплатити податки. Однак спроба позбавити привілеїв найбільші напівдержавні корпорації “Газпром” й ЄЕС (“Єдині енергосистеми Росії”) виявилася безуспішною. Через відсутність джерел фінансування уряд так і не зміг покрити дефіцит бюджету, а заборгованість із виплати зарплат продовжувала зростати. У той же час зросли витрати на обслуговування зовнішнього й внутрішнього боргу, особливо за державними короткостроковими зобов’язаннями (ДКЗ). За оцінками експертів, вартість ДКЗ, які перебували на цей час в обігу, становила близько 30 млрд. дол. США, а сумарний внутрішній борг наближався до 80 млрд. дол. США. 17 серпня 1998 р. уряд Кирієнка оголосив про девальвацію рубля й тимчасову відмову від сплати боргів. Після чого Єльцин змушений був відправити Кирієнка у відставку.

Спробі Єльцина знову призначити Черномирдіна главою уряду перешкодила Дума, і новим очільником уряду став колишній директор служби зовнішньої розвідки, міністр закордонних справ Є.Примаков. За пів-року уряду Примакова вдалося стабілізувати соціально-економічну обстановку в країні, однак у травні 1999 р. Примаков був відправлений у відставку. Наступним головою уряду РФ став керівник МВС С.Степашин, а ще через три місяці - глава ФСБ В.В.Путін. Влітку 1999 р. загострилася проблема Чечні - північнокавказький конфлікт, що довго жеврів. У вересні 1999 р. на територію Чечні були уведені федеральні війська, і почалася друга Чеченська війна. А 31 грудня 1999 р. президент Росії Б.Єльцин пішов у відставку, виконуючим обов’язки президента став В.Путін, що виконував до проведення дострокових президентських виборів 26 березня 2000 р. функції голови уряду.

У господарстві сьогоднішньої Росії зайнято 66 млн. осіб, з них у сільському господарстві – 15 %, промисловості - 30 %. Частка у ВНП: сільського господарства - 7 %, обробної промисловісті - 31 %, сфери послуг – 55 %. Під сільськогосподарським обробітком - 8 % території, під пасовищами - 4 %, зрошується – 5,6 млн. га сільськогосподарських угідь.

Найбільш розвинутими галузями економіки є нафто- і газовидобувна промисловість, важка промисловість (головним чином підприємства воєнно-промислового комплексу). Значного розвитку набуло виробництво електроенергії. Найбільші ГЕС: Саяно-Шушенська (потужність - 6,4 млн. кВт електроенергії), Красноярська (6 млн. кВт), Братська (4,8 млн. кВт), Усть-Ілімська (3,7 млн. кВт). Працює 29 атомних реакторів загальною потужністю 19,8 млн. кВт (частка у виробництві електроенергії 13 %).

Загальна довжина залізниць - 149 тис. км. Найдовшою є Транссибірська магістраль (Москва — Владивос­ток) — 9 тис. км. РФ має розгалужену мережу нафто- і газопроводів, як внутрішніх, так і тих, що транспортують енергоносії в Західну Європу, в т.ч. транзитом через Україну. В Росії побудовано 75 аеропортів, два космодроми – Плисецьк і Капустин Яр. Має Російська держава розвинутий морський та річковий флот. Основні морські порти - Санкт-Петербург, Калінінград, Мурманськ, Архангельськ, Находка, Владивосток.

Основні статті російського експорту - нафта, природний газ, метали, ліс, вугілля, продукція хімічної промисловості, промислові вироби, зброя тощо. Імпортує РФ електроніку, побутову техніку, продовольство, споживчі товари, обладнання, транспортні засоби. Основні торговельні партнери РФ країни СНД, Балтії, Китай, Німеччина, Туреччина, США. Частка у зовнішній торгівлі України на початку 2000-х рр. становила 42,8 %.

5. Геополітичне середовище та зовнішня політика Росії. Як вважає відомий російський фахівець з геополітики К.Гаджієв, статус великої держави визначається комплексом факторів, найважливішими з-поміж яких є: чисельність населення і розміри території, природні ресурси, економічні можливості, військова могутність, внутріполітична стабільність і рівень компетентності керівників держави. За цими параметрами СРСР, на відміну від США - справжньої наддержави - був однобокою наддержавою, що свою економічну слабкість компенсувала політичною дисциплінованістю, військовою силою і значними природними ресурсами.

Крах СРСР перетворив Російську Федерацію на найбільшу зону нестабільності. Тому нині перед Росією стоїть завдання сформулювати свої політичні цілі, адекватні новим реаліям, по-новому визначити свої інтереси в області національної безпеки. На сьогодні, як і 15 років тому, внутрішня загроза безпеці Росії за своїм значенням і можливими наслідками значно превалює над зовнішньою загрозою. Мова йде, передусім, про необхідність досягнення економічної, соціальної, політичної та ідеологічної стабільності всередині держави.

Чи може Росія конкурувати на світовій арені на рівних з іншими великими державами? Сьогоднішня Росія займає серединний простір між Європою, Далеким Сходом і мусульманським світом, а також є центром тяжіння держав пострадянського простору. Для того, щоб зайняти свою нішу у світовому співтоваристві, Росія має вирішити проблеми модернізації суспільства, такі як створення громадянського суспільства і правової держави, середнього класу і т.п.

Незважаючи на територіальні втрати, що їх зазнала Росія пострадянська у порівнянні з Росією імперською, вона залишається водночас європейською, азіатською й азіатсько-тихоокеанською державою, континентальною та океанічною. У Європі Росія стала країною, що за своїм впливом і вагою зрівнялася з Великобританією і Францією. У Східній Азії, вона займає (в усякому разі, у військово-політичному відношенні), місце, еквівалентне тому, що й Китай. Як друга країна у світі за ядерним потенціалом, Росія здатна, у разі необхідності, кинути виклик будь-якій державі. Тільки РФ у військово-політичному плані може протистояти США.

Таким чином, Росія посідає особливе, унікальне положення в геополітичній структурі сучасного світу. Вона розкинулась на величезних просторах, що утворюють своєрідний становий хребет, що з’єднує Європу і Азію в єдиний континент. Як і сто років тому, інтереси Росії скрізь: в Європі, на Близькому та Середньому Сході, в Центральній Азії, Азійсько-Тихоокеанському регіоні і на теренах СНД. З цим не погоджується більшість керівників західних країн, адже вони переконані, що розпад СРСР і закінчення “холодної війни”, відповідають їх корінним життєвим інтересам. Тому вони будуть протидіяти будь-яким спробам Росії повернути собі статус наддержави, й передовсім у тому, що стосується намагання Росії консолідувати пострадянський простір в економічному, політичному та військовому сенсі.

Про те, що саме СНД-івський напрямок є пріоритетним у зовнішній політиці РФ свідчить не лише указ президента Росії Б.Єльцина від 14 вересня 1995 р., в якому увесь пострадянський простір проголошується “насамперед зоною інтересів Росії”, але й підтверджує надзвичайна активність на цьому напрямку російської дипломатії доби президента В.Путіна. Головне своє завдання нинішній російський президент вбачає в тому, щоби зробити більш проросійськи зорієнтованими країни СНД, глави яких у період правління Б.Єльцина намагалися суперечити Москві в інтеграційних питаннях. Насамперед, йдеться про Азербайджан, Грузію, Молдову, Узбекистан та Україну, тобто про країни, що об’єдналися свого часу в ГУУАМ. Особливої уваги путінської Росії удостоїлась найбільша з цих держав – Україна.

Основні напрями стратегії РФ зумовлені її геополітичними амбіціями і намаганням повернути собі статус наддержави, який вона втратила після розпаду Варшавського блоку і СРСР. Відчуття стратегічної вразливості, яке виникло внаслідок процесу перетворення Росії з наддержави у велику регіональну потугу, плюс природне занепокоєння питаннями безпеки в нових геополітичних умовах стимулювало розробку значної кількості аналітичних доповідей і рекомендацій. Їхній аналіз, а також реальна політика на міжнародній арені дозволяє дійти висновку, що основними геополітичними пріоритетами Росіїпісля розпаду СРСР стали наступні:

- повернення статусу наддержави і формування нової євразійської потуги чи блоку на арені колишнього СРСР;

- збирання “історичних російських земель”, інтеграція держав і “великих просторів” довкола Росії;

- приєднання до “великої сімки” і активна протидія поширенню НАТО;

- зміна стратегічного балансу між атлантичною спільнотою (НАТО) і Росією як військово-стратегічною спадкоємицею СРСР, орієнтація на формування нової стратегічної біполярності;

- формування нових “стратегічних осей” Євразії: Москва-Берлін, Москва-Тегеран, Москва-Токіо;

- забезпечення доступу до “теплих морів” насамперед через Іран та Ірак (бажано політичними методами);

- протидія сепаратистським рухам у самій РФ, особливо в регіонах Кавказу і так званого “тюркського клину” (насамперед Татарстану і Башкирії), Якутії і Далекого Сходу;

- нейтралізація країн Балтії і геополітична декомпозиція України (або щонайменше так звана “фінляндизація” цих країн), повна інтеграція Білорусі до складу Росії;

- формування економічного і політичного домінування в державах Закавказзя і Середньої Азії;

- економічна і соціокультурна експансія в усі незалежні країни на терені колишнього СРСР, підтримка російськомовного населення, створення умов для політичного контролю і домінування Росії.

Ці пріоритети цілком відповідають традиційній імперській стратегії та її “месіанській ідеї”, реалізація якої залишається основою традиційної стратегії Росії на міжнародній арені.

Як відомо, у результаті розпаду СРСР утворилося 15 нових незалежних держав. Ці держави являють собою нову зовнішньополітичну зону, названу в Росії “ближнім зарубіжжям”. Деякі російські політики дотепер не можуть примиритися з розпадом Радянського Союзу й розглядають ближнє зарубіжжя як територію, що належить Росії. Більш помірковані російські політики розглядають близьке зарубіжжя як сферу впливу Росії. За своїми кордонами Росія повернулася до початку ХІХ ст. в азіатській частині й на Кавказі й до початку ХVІІІ ст. у європейській частині. Доступ до морів істотно скоротився, і Росія усе більше перетворюється на континентальну державу.

В Росії були сподівання, що Співдружність незалежних держав (СНД) створена 8 грудня 1991 р. в Мінську з ініціативи керівників РФ, України й Білорусії, дасть основу для зміцнення відносин із ближнім зарубіжжям, але три балтійських держави відмовилися увійти до Співдружності. Виникли суперечності й усередині СНД, зокрема Росія й Казахстан розглядали її як спосіб реінтеграції в новій формі, а Україна вважала Співдружність тимчасовим інструментом для полегшення процесу “розлучення”. Незважаючи на величезну кількість підписаних угод, СНД виявилося неефективним об’єднанням, тому неодноразово поставало питання про розпуск Співдружності як структури, не здатної ефективно вирішити жодної серйозної економічної, політичної, соціальної і військової проблеми.

У межах СНД виникли угруповання країн (Союзна держава Росії і Білорусі, ГУУАМ-ГУАМ, Центральноазійський союз (ЦАС)). До кінця 1990-х років вплив Росії в країнах Закавказзя й Середньої Азії ослабнув, а вплив США, Туреччини й сировинних монополій розвинутих країн підсилився. Державам Балтії (Литві, Латвії й Естонії) удалося вирватися зі сфери радянського впливу, переорієнтувати економіку на зв’язки із Західною Європою, уникнути наслідків економічного спаду, що вразив іншу частину колишнього СРСР і, головне, інтегруватися до ЄС та НАТО.

Розпад СРСР став кінцем тривалої епохи світової політики, що називалася “холодною війною”. За винятком періоду Другої світової війни, відносини між Радянським Союзом і Заходом носили характер суперництва у всіх сферах життя. М.Горбачов і Б.Єльцин прагнули створити нову систему відносин між СРСР (Росією) і Заходом, що базується на співробітництві і взаємних інтересах. Вони сподівались, що Захід компенсує зусилля Росії з демонтажу радянської військової машини наданням значної економічної допомоги і включенням Росії до складу міжнародного клубу великих держав. Однак не всі російські сподівання справдились: НАТО пересунув кордони своєї зони впливу на схід, а з початком конфлікту в Югославії відносини між Росією й Заходом у якийсь момент виявилися на грані війни. Змінилася зовнішня політика Росії на Далекому Сході. Повільно, крок за кроком, триває зближення Росії з Китаєм, почате ще при М.Горбачові, зокрема закінчилися роботи з делімітації російсько-китайського кордону. Позиції Росії й КНР в області зовнішньої політики особливо зблизилися після бомбардувань Югославії США та їхніми союзниками по НАТО.

Відносини Росії з Японією також змінюються. Росія прагне зміцнити економічні зв’язки із сусідом й одержати від нього економічну допомогу, однак керівники Японії дотримуються твердої позиції, що розширення співробітництва з Росією залежить від вирішення територіальної проблеми. Як відомо, Японія вимагає від Росії повернення Південнокурильських островів і південної частини о-ва Сахалін. Її позиція підкріплюється відсутністю мирного договору між країнами. Попри це, із середини 1990-х років Японія збільшила обсяги економічної допомоги Росії.

Пріоритетними напрямами зовнішньої політики президента В.Путіна є курс на зміцнення СНД, партнерство з США на глобальному рівні, посилення відносин з Францією та ФРН з метою створити противагу впливу США в Раді Безпеки ООН. Під проводом Путіна у 2000 р. було розроблено і затверджено нову Концепцію зовнішньої політики Російської Федерації. На самміті в Кананаскісі (2002 р.) Росія стала повноправним членом “Вісімки” найбільших економічно розвинених країн світу.

За президентства Путіна Росія висунула цілу низку інтеграційних проектів на терені СНД. Так, у жовтні 2000 р. було укладено Договір про створення Євразійського економічного співтовариства (ЄврАзЕс), а в 2003 р. створено Організацію Договору про колективну безпеку (ОДКБ). Структура, до якої увійшли держави-учасниці Договору про колективну безпеку 1992 р., створена для поглиблення військово-політичної інтеграції країн СНД. 19 вересня 2003 р. Путін підписав від імені Російської Федерації угоду про формування Єдиного економічного простору з Білоруссю, Казахстаном і Україною. Того ж 2003 р. були підписані договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон вiд 28 січня 2003 р. і договір про співробітництво з Україною у використанні Азовського моря і Керченської протоки вiд 24 грудня 2003 р..

Президент Путін проводить активну політику, спрямовану на стабілізацію становища на південних кордонах Росії. Здобутком на цьому напрямку стало укладення Договору про добросусідство, партнерство і співробітництво з КНР (від 16.07.2001 р.), де зафіксовано відмову сторін від територіальних претензій одна до одної. З метою створення смуги добросусідства на південних кордонах Росія взяла участь у створенні в червні 2001 р. Шанхайської організації співробітництва.

Уряду Путіна вдалося попередити кризу в російсько-американських відносинах, пов’язану з грудневим (2001 р.) рішенням США про вихід з Договору по ПРО 1972 р., і укласти вже у 2002 р. новий договір, що передбачає значне скорочення ядерних потенціалів обох держав.

Оцінюючи зовнішню політику РФ у пострадянський період в цілому, слід констатувати, що сучасна Росія втратила позиції наддержави, що їх мав СРСР.

6. Етно-демографічна ситуація та релігійне життя в Російській Федерації. В Росії мешкає понад 130 народів, що належать до чотирьох мовних сі­мей: індоєвропейської (89 % населення), алтайської (6,8 %), кавказької (2,4 %) та уральської (1,8 %). До найчисельніших відносять: росіян - 119,8 млн. осіб, татар - 5,5 млн., українців - 4,3 млн., чувашів - 1,7 млн., башкирів - 1,3 млн. осіб. У структурі населення чоловіки складають 47 %, жінки — 53 %. У містах про­живає 73 % населення. Найбільші міста – Москва, Санкт-Петербург, Ниж­ній Новгород, Новосибірськ, Єкатеринбург, Самара, Челябінськ, Омськ, Перм, Казань, Уфа. В Росії нараховується 13 міст-мільйонерів і більше 20 міст з населенням від 500 тис. до 1 млн. жителів.

Населення розміщене нерівномірно - у європейській частині Російської Федерації проживає 78,5 % мешканців, а в азійській (в Си­біру і на Далекому Сході) - 21,5 %. Основна зона розселен­ня охоплює європейську частину країни, за винятком півночі. В азійських районах вона звужується і тягнеться смугою на півдні Сибі­ру та Далекого Сходу. До цієї широтної зони належить 34 % території країни. В її межах про­живає майже 138 млн. осіб. Зона півночі охоплює 64 % території Росії. Тут концентруються най­важливіші ресурси країни, а проживає 10 млн. осіб за середньої густоти 0,9 особи на 1 кв.км.

Російська мова є мовою міжнаціонального спілкування, в суб’єктах федерації широко поширена двомовність. У РФ налічується понад 800 вищих навчаль­них закладів. Великими університетськими та інститутськими центрами є Москва, Санкт-Петербург, Єкатеринбург, Новосибірськ, Томськ.

У національних республіках Російської Федерації частка росіян доволі значна: від 88 % у Карелії до 9 % у Дагестані. Етнічні росіяни становлять більшість населення в республіках Хакасія, Карелія, Бурятія, Адигея, Мордовія, Гірський Алтай, Удмуртія, Якутія й Комі, а також утворюють першу за чисельністю населення групу в Башкирії, Карачаєво-Черкесії, Марій Ел й у більшості національних округів.

Понад 25 млн. росіян мешкає в державах колишнього Радянського Союзу, водночас, майже 35 млн. неросійських жителів колишнього СРСР перебувають за межами своєї етнічної батьківщини, найбільше їх мешкає в Росії. Таким чином, бл. 60 млн. осіб, або понад 20 % населення колишнього СРСР, проживає за межами кордонів їх сучасних національних держав. Найбільше росіян мешкає в Україні (11,3 млн.осіб, або 22 % її населення), Казахстані (6,2 млн., або 38 %), Узбекистані (1,6 млн., або 8 %) і Білорусі (1,3 млн., або 13 %). Меншу, але все-таки значну частку населення росіяни становлять у Молдові, Киргизстані, Таджикистані, Туркменистані й Азербайджані, у країнах Балтії - Естонії, Латвії й Литві - мешкає 1,4 млн. росіян.

ЛЕКЦІЯ 3. КРАЇНОЗНАВЧА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕСПУБЛІКИ БІЛОРУСЬ

Поиск по сайту: