Республіка Молдова: загальні відомості

Територія – 33,7 тис.кв.км.

Населення – 4,5 млн. осіб (2001 р.)

Столиця – Кишинеу

Державний устрій – парламентська республіка

Адміністративний поділ – 10 округів і одна автономна територія з особливим статусом (Гагаузія)

Національний склад: молдавани (65 %), українці (14 %), росіяни (13 %), гагаузи (3,5 %)

Мови – молдовська (державна), російська, українська, гагаузька (діалект турецької)

Релігія – християнство (православ’я)

Грошова одиниця – молдавський лей

1. Географічне розташування та огляд історії становлення Молдови. Республіка Молдова – країна, розташована у Південно-Східній Європі. На півночі, півдні і сході межує з Україною (загальна довжина молдовсько-українського кордону – 1194 км), на заході – з Румунією. Максимальна відстань між сходом і заходом – 150 км, півднем і північчю – 350 км. Розташована між річками Дністер і Прут, Молдова має родючі грунти, придатні для сільського господарства і виноградарства.

Сучасна Молдова займає більшу частину землі, що відома як Бессарабія і колонізовані українцями землі на лівому березі Дністра, на яких московське більшовицьке керівництво 1924 р. утворило Автономну Молдавську Соціалістичну Радянську Республіку (АМСРР) у складі УСРР. Територія сучасної Молдови становить менше половини історичної Молдови, до складу якої входили Мунтенія і Південна Буковина (нині – у складі Румунії). Упродовж багатьох століть Молдова потерпала він чисельних війн, головною причиною яких було важливе розташування Молдови – на історичному шляху між Європою і Азією. Римляни, гунни, татари, турки, угорці, німці та ін. народи проходили через цю землю, як через “ворота” між Карпатами і Чорним морем.

Від Х ст. землі історичної Молдови перебували під впливом Київської Русі, у ХІІ – на початку ХІІІ ст. – входили до складу Галицько-Волинського королівства, після столітнього панування татар (середина ХІІІ - перша половина ХІV ст.) молдавські землі захопили угорці, але у 1359 р. у результаті повстання на чолі з Богданом було створено самостійне Молдавське князівство зі столицею у Бані (згодом столицю перенесено до Сучави, а з другої половини ХVІ ст. – до м.Ясси). Відомості про заснування Молдавського князівства і історія цього державного утворення від 1359 до 1506 р. подана в Бистрицькому літописі, написаному старослов’янською мовою. Молдавське князівство об’єднувало тоді східну частину сучасної Румунії – Мунтенію та історико-географічні землі Бессарабію і Буковину. Державу очолював Господар, що правив за допомогою Ради феодалів (бояр). Як вважають дослідники, тоді ж, у ХІV ст., сформувалась молдавська народність, оскільки перша згадка про молдаван, як етнічну групу датується 1391 р.

У кінці ХІV ст. Молдова потрапляє у васальну залежність від Польщі, що боронила її від нападів угорців. Найбільшого розквіту середньовічна Молдавська держава, розташована між Карпатами, Дунаєм і Чорним морем, досягла за часів правління Стефана ІІІ (1457-1504 рр.). Ще його називали Стефаном Великим і Святим, адже він відстояв суверенітет Молдови в боях з турками, кримськими татарами, поляками і угорцями. За переказами, національний герой Молдови Стефан ІІІ провів 47 битв і на пам’ять про них заснував 47 церков.

Від початку ХVІ ст. Молдавське князівство опинилось під протекторатом Туреччини. 1574 р. молдавський Господар Іван Лютий за підтримки запорозьких козаків підняв повстання проти Оттоманської Порти, зайняв Бухарест, взяв в облогу фортеці Браїла і Бендери, проте у вирішальній битві біля Кагульського озера бояри, які не хотіли посилення позицій Господаря, перейшли на бік ворога. Іван Лютий був взятий турками в полон і згодом страчений.

У 1711 р. під час Прутського походу московського царя Петра І проти Туреччини Молдова попросила Росію взяти її під свій протекторат, однак невдалий похід Петра І не дав змоги здійснити цей задум. Внаслідок цього, від 1711 р. Оттоманська Порта посилила свій протекторат над Молдовою, самочинно призначаючи молдавського Господаря на трирічний термін.

1774 р., в результаті Кючук-Кайнарджійського мирного договору між Росією й Туреччиною, Росія отримала право виступати на захист населення Молдавії і Валахії. Тоді ж під владу Австрійської імперії підпадає Буковина (крім Хотинського повіту). За Ясським мирним договором Росії і Туреччини 29 грудня 1791 р. кордони Росії впритул наблизились до Дністра, себто до території Молдавії.

У 1812 р. внаслідок Бухарестського мирного договору між Росією і Туреччиною, що увінчав війну 1806-1812 рр., до складу Росії увійшла Бессарабія. Єдина територія, що залишились від давнього Молдавського князівства, Мунтенія, у 1861 р. об’єдналася з Валахією (Волощиною) під зверхністю Господаря Валахії і Молдавії А.І.Куза в державу під назвою Румунія. Південна частина Бессарабії, між іншим, після Кримської війни 1853-1856 рр. була повернута до складу Молдавії, але після останньої російсько-турецької війни 1877-1878 рр. була знову анексована Росією.

У 1918 р. Бессарабія разом з Північною Буковиною (населеною переважно українцями) і Трансільванією (населеною переважно угорцями), за сприяння країн Антанти, була включена до складу Румунії. 29 червня 1940 р., за умовами таємних додатків до радянсько-німецького договору про ненапад 1939 р., Бессарабія була анексована СРСР. Акерманський, Ізмаїльський та Хотинський повіти Бессарабії увійшли до складу УРСР, решта – до складу створеної у серпні 1940 р. на базі АМРСР Молдавської РСР.

Під час Другої світової війни територія Молдавської РСР декілька років перебувала в зоні окупації румунських військ, а 1944 р. повернулась до складу СРСР. Під впливом політики перебудови в СРСР в Молдові у другій половині 1980-х рр. розпочалось національно-державне відродження. У кінці 1980-х рр. політична ситуація в Молдавській РСР стала вкрай напруженою. Першим кроком до дестабілізації ситуації в Молдові стало створенння у липні 1988 р. Народного фронту Молдови, що практично став виразником антирадянських ідей та прорумунських настроїв. Саме під впливом цих настроїв Верховна Рада Молдавської РСР в червні 1990 р. прийняла постанову про засудження і скасування дії “пакту Молотова – Ріббентропа”, вірніше, його таємної статті, що передбачала передачу Радянському Союзу території між Дністром і Прутом (тобто Бессарабії), окупованої Румунією у 1918 р. Внаслідок цієї передачі, як відомо, у серпні 1940 р. була утворена Молдавська РСР. Таким чином, рішення депутатів означало, що вони скасовують акт передачі Бессарабії Радянському Союзу, тобто де-юре повертають її до складу Румунії і тим самим ліквідують Молдавську РСР. Виходить, що законодавці Молдавії своїми руками ліквідували власну державу. Перетворитись на румунську провінцію Молдавській РСР завадило існування СРСР.

“Великого об’єднання” № 2 (перше датується 1918 р.) у “Великій Румунії” не сталося, зате сталося інше. У серпні і вересні 1990 р. були утворені, відповідно, Гагаузія і Придністровська Молдавська республіка (ПМР), що виникли у зв’язку з прямою румунською загрозою. Поява двох самопроголошених республік стала реакцією на загострення ситуації і продемонструвала, що далеко не все населення Молдови хоче на Захід, за р. Прут. 27 серпня 1991 р. Молдова проголосила незалежність, того ж дня її визнала Румунія. Для довгоочікуваного злиття начебто не було перешкод, але існування ПМР і Гагаузії утримало Молдову від цього кроку, тому ідея об’єднання була відкладена.

2. Придністровська проблема: витоки, сутність та шляхи розв’язання. Вже в перші роки незалежності Молдова зіткнулася з низкою проблем, які особливо були відчутні в політичному житті країни. Найсерйознішою упродовж усього часу існування незалежної Молдови залишається Придністровська проблема. До кризи в Придністров’ї привели три базисні фактори. Перший – гострі етнічні та політичні розбіжності між Молдовою західного берега Дністра та Придністров’ям. Етнічні молдавани становлять майже 65 % населення Молдови, етнічні слов’яни (майже порівну українців і росіян) - трохи більше 25 %. Разом з тим, українці й росіяни становлять більшість у Придністров’ї. Саме цей показник допоміг у визначенні Придністров’я як окремого політичного, економічного та культурного загалу, котрий ставав щобільш неспокійним в міру розпаду СРСР.

Другим фактором нестабільності стало те, що в умовах “політичного казана” останніх років радянського періоду історії з’явився і здобув велику популярність Народний Фронт Молдови (НФМ), а з ним зросли настрої самовизначення серед більшості населення республіки. Ключові фігури політичної та інтелектуальної еліти НФМ стали відкрито говорити про об’єднання з Румунією. І хоча як невідворотність, так і політична підтримка такого кроку з боку населення були дуже перебільшені, протистояння “румунізації” стало бойовим кличем місцевої влади у Придністров’ї, що намагалась зберегти як вплив на місцеві події, так і місце у світі “під рукою Москви”. З часом Дністер ставав дедалі більше розподільчою лінією між східним берегом, що бачив своє майбутнє, пов’язаним з Москвою, та західним, що вірив у майбутнє незалежної Молдови.

Третім фактором нестабільності на Лівобережжі Дністра є російська військова присутність, що уособлюється із залишками 14-ої армії, або, якщо хочете, російським миротворчим контингентом, розташованим у Придністров’ї. Очолювана свого часу генералом О.Лебедем, 14-та армія до 1991 р. складалася як доволі скромна радянська військова одиниця, не набагато серйозніша, ніж мобілізаційна база другого ешелону, призначена для підтримки гіпотетичних військових операцій країн-членів Варшавського договору на Балканах і проти Туреччини. Але те, що можна оцінювати як скромну силу у контексті військового балансу НАТО – Варшавський договір, стало вирішальною військовою присутністю у контексті Молдови. Адже молдавська армія – невелика. Фактично основний тягар військової боротьби у 1992 р., особливо під час гострого збройного протистояння 19 червня – 3 липня 1992 р., винесли на собі поліція та внутрішні сили Молдови.

Насильство вибухнуло в перші місяці 1992 р. і тривало до середини липня. 14-та армія ще до його початку постачала зброю придністровцям, але відкрито стала на їх бік у травні 1992 р. після відвідин цього регіону віце-президентом Росії генералом О.Руцьким, що висловив свою підтримку незалежності Придністров’я. 21 липня 1992 р. президенти Росії і Молдови Б.Єльцин і М.Снєгур підписали угоду про припинення вогню, яка привела до припинення насильства.

З того часу було затрачено значні зусилля з врегулювання цього конфлікту. 8 травня 1997 р. уряд Молдови та представники Придністров’я за посередництва України, Росії та місії ОБСЄ в Молдові підписали Меморандум про взаєморозуміння, що встановив базисні принципи врегулювання конфлікту. Однак до остаточного його врегулювання ще далеко, оскільки Придністров’я наполягає на отриманні такої автономії у складі Молдови, яка нічим не відрізняється від повного суверенітету, включаючи демаркацію кордонів та самостійне членство в СНД.

Україна як посередник у вирішенні конфлікту займає активну позицію: у липні 1999 р. тодішній президент України Л.Кучма запропонував “План поетапного надання статусу” Придністров’ю, а 2005 р. президент України В.Ющенко висунув нові ініціативи щодо врегулювання придністровського конфлікту. Деталізований український план придністровського врегулювання, ухвалений парламентом Молдови у червні 2005 р., встановлює, на думку президента країни В.Вороніна, “механізм демократизації регіону та подальшої реінтеграції Молдови”. План передбачає, по-перше, ухвалення парламентом Молдови закону про статус Придністровського регіону, по-друге, проведення під мандатом ОБСЄ за участю міжнародних спостерігачів виборів до “Верховної ради Придністров’я” і по-третє, якщо вибори буде визнано демократичними, новообрані депутати “Верховної ради Придністров’я” підключаються до доопрацювання закону про статус Придністровського регіону.

За результатами червневого (2005 р.) засідання парламент Молдови прийняв Декларацію щодо Плану України з урегулювання придністровської проблеми, а також Звернення про критерії демократизації Придністровського регіону. Зокрема у Декларації головними критеріями демократизації молдавська сторона називає “ліквідацію місцевого МДБ (міністерства держбезпеки ПМР. – М.Д.), забезпечення доступу парламентських партій Молдови у регіон, реформування судової влади, усунення перешкод у роботі вільних ЗМІ і звільнення політв’язнів”. У Зверненні висловлюється вимога до РФ “вивести війська й озброєння до кінця 2005 року й ліквідувати миротворчу присутність РФ у Зоні безпеки (з обох боків Дністра. – М.Д.) до кінця 2006 року”, натомість замінити миротворчу місію РФ на “інституцію військових і цивільних спостерігачів під мандатом ОБСЄ”.

3. Політичний устрій Молдови і характеристика сучасних політичних процесів в державі. Від часу проголошення незалежної державності й до конституційної реформи 2000 р. в Молдові функціонувала президентсько-парламентська форма влади, згідно з якою центральною постаттю у владній системі вважався президент держави. Першим президентом Молдови, згідно з законом “Про вибори Президента Республіки Молдова” від 18 вересня 1991 р., у 1992 р. було обрано Мірчу Снєгура, що перебував на посаді у 1992-1996 рр. У 1997-2001 рр. президентом Молдови був колишній лідер республіканської компартії Петру Лучинськи, від 2001 р. президентом Республіки Молдова є нинішній лідер молдавських комуністів Володимир Воронін*.

Від 2000 р. Молдова – парламентська республіка. Закони базуються на Конституції від 29 червня 1994 р., зі змінами, внесеними до основного закону в липні 2000 р. Парламент Молдови – однопалатний, складається з 101 депутата і обирається на 4-річний термін на основі загальних виборів. Від 1993 р. у Молдові функціонує пропорційна виборча система, за депутатські мандати змагаються виключно політичні партії та блоки. Згідно змін до Конституції Молдови, проголосованих парламентом 5 липня 2000 р., Президент Молдови обирається терміном на чотири роки депутатами парламенту.

Політична реформа, що сприяла перетворенню Молдови на парламентську республіку, розпочалося в лютому 1999 р. після того, як президент П.Лучинськи виступив з пропозицією змінити систему правління в країні так, щоб вона могла оперативно реагувати на прогресуючі труднощі та забезпечувала ефективні рішення. Суть пропозиції зводилася до того, щоб Молдову перетворити на президентську республіку, в якій глава держави бере на себе відповідальність не лише за формування й керівництво урядом, але й за результати керівництва країною. Лучинськи заявляв, що парламентська республіка не виведе Молдову з кризи, а навпаки може призвести до втрати державності.

22 березня 1999 р. Лучинськи видав указ про проведення консультативного референдуму, який мав пройти одночасно з виборами до органів місцевого самоврядування 23 травня 1999 р. Референдум відбувся, але впевненої перемоги Лучинськи не приніс. За президентську пропозицію ствердно проголосували 60 % виборців, що прийшли на референдум, водночас участь в ньому взяло лише 55 % виборців, занесених у виборчий реєстр, натомість рішення референдуму визнається легітимним за умови участі в ньому щонайменше 60 % виборців. Тому коли Центральна виборча комісія (ЦВК) визнала референдум таким, що відбувся, парламент не визнав його результати, ухваливши відповідну постанову. Це лише загострило протистояння сторін.

Cвоє категоричне,,ні” ініціативі Лучинськи сказала не лише більшість парламентарів Молдови, серйозні сумніви виникли й у міжнародних експертів з Венеціанської комісії Ради Європи. Трагічна помилка президента Молдови була не в тому, що він не з того боку взявся за удосконалення діючої конституції, а в тому, що його команда на чолі з М.Петраке була не готова до серйозної та відповідальної роботи, якою була підготовка проекту змін до діючої Конституції. Про це свідчить той факт, що конституційна комісія підготувала не один, а декілька законопроектів.

Зате опоненти Лучинськи, серед яких були й ті, що активно підтримували його під час президентської компанії, діяли значно ефективніше. Передусім це стосується спікера парламенту Д.Дьякова і головного ідеолога Демократичної партії і знавця історії європейського права В.Солонаря. Вони запропонували інший шлях удосконалення конституції 1994 р., який полягав не у посиленні виконавчої влади шляхом закріплення та збільшення президентських повноважень, а у збільшенні повноважень уряду внаслідок зміни відносин між урядом та парламентом. Вони мали змінитися так, щоб уряд, не перестаючи бути віддзеркаленням парламентської більшості, мав можливість зворотнього впливу на депутатський корпус.

Такий вплив може бути досягнутий серією витончених механізмів і процедур, які існують в новітній історії європейського парламентаризму. Передовсім наголошувалось на впровадженні практики делегованого законодавства, коли уряд отримує з рук парламентарів право видавати акти законодавчого характеру в чітко визначеній сфері і на визначений період. Переглянуто було й процедуру відповідальності, яку бере на себе уряд щодо того чи іншого законопроекту, затвердженого парламентом у максимально стислі проміжки часу, тобто без дебатів. За неефективність таких законів уряд розплачується відставкою.

В так званому проекті 39-ти депутатів, який був надісланий до Конституційного суду Молдови, пропонувалися також зміни до процедури обрання президента. Ефективнішим на їхню думку було те, коли президента обирав би парламент, що не тільки зекономить бюджетні кошти на виборчу компанію, але й посилить ефективність управління країною в періоди президентських кампаній.

Молдовська політична реформа розпочалася 5 липня 2000 р., коли парламент 90 голосами з 101 проголосував за так званий Конституційний закон – сукупність трьох законодавчих ініціатив, яким було змінено процедуру виборів президента, наділено додатковими повноваженнями уряд, а з прокуратури знято функції загального нагляду. Цим рішенням був розрубаний вузол протиріч, які призвели до політичної кризи, що тривала майже півтора року і завершилася повною поразкою тодішнього президента Лучинськи та його адміністрації. Ідея президентської республіки не знайшла гідної підтримки в країні.

Таким чином Молдова перетворилася на класичну парламентську республіку. Відтоді президент Молдови, хоч і залишився номінальним главою держави, виконує переважно представницькі та виконавчі функції, не беручи участі у формуванні стратегії розвитку держави і не маючи вирішального впливу на ухвалення зовнішньополітичних рішень. Основна зміна в конституції – вибори президента держави парламентом. Президент втратив право розпуску парламенту за власною ініціативою, вплив на кадрові зміни в уряді та контроль за його діяльністю. Відтепер від депутатів парламенту фактично залежить ухвалення рішень законодавчого характеру та безпосередній вплив на прийняття рішень виконавчої влади. Таким чином, парламент обирає президента держави, призначає членів уряду, затверджує програму його діяльності, здійснює контроль за його діяльністю через висловлення вотуму недовіри тощо.

Після проведення конституційної реформи Молдова стала першою країною на пострадянському просторі, в якій до влади повернулися комуністи. В ході дострокових парламентських виборів, які відбулися 25 лютого 2001 р., комуністів підтримала майже половина виборців. А з урахуванням поділу голосів між партіями, які не змогли подолати 6 % бар’єр для потрапляння в парламент, партія комуністів Молдови (ПКМ) змогла завоювати 70 з 101 депутатських місць в парламенті. Після цього до комуністів перейшла уся повнота влади в Молдові укупі з посадаю президента держави, що ним у березні 2001 р. став лідер ПКМ В.Воронін.

Прихід комуністів до влади в Молдові занепокоїв міжнародну громадськість, адже багато-хто передбачав її розрив з Європою, міжнародними економічними організаціями та зближення з Росією, аж до приєднання до Союзу Росії та Білорусії (що було одним із гасел комуністів), однак прогнози не справдилися.

Прийшовши до влади, комуністи пообіцяли не встановлювати диктатури, а намагатися досягти демократичної, європейської моделі правління. Також вони наголосили на тому, що будуть проводити політику, яка має покінчити з корупцією, бідністю та безробіттям в Молдові, яку все частіше називають найбіднішою в Європі. В.Воронін наголосив, що має намір підтримати приватну власність, не буде втручатися в банкову діяльність і в співробітництво з Міжнародним Валютним Фондом та Всесвітнім Банком. Така позиція комуністичного керівництва Молдови допомогла зберегти їм владу в республіці і під час парламентських виборів 2005 р.

4. Особливості сучасного економічного розвитку Республіки Молдова. Після розпаду СРСР економіка Молдови опинилася у стані кризи, так як була інтегрована до загальносоюзної економіки: значна частина молдавського експорту та імпорту припадала на республіки колишнього Союзу. Експортувались передусім продукція виноробної промисловості та лікеро-горілчані вироби, продукція сільського господарства і харчової галузі. Основними статтями імпорту були газ і нафтопродукти, продукція хімічної і фармацевтичної промисловості, обладнання, папір і лісоматеріали, будівельні матеріали.

Крах СРСР викликав необхідність у проведенні власної економічної політики і розробки програми самостійних дій в економіці. Прискоренню ринкових перетворень сприяло введення в обіг 29 листопада 1993 р. національної валюти – молдавського лея і ухвалення у 1997 р. парламентом Молдови закону про купівлю-продаж землі. На кінець 1990-х рр. молдавська економіка завдяки створенню і розвитку ринкової інфраструктури, перетворенню форм власності на основі роздержавлення і приватизації, аграрній реформі і залученню іноземних інвестицій досягла певного рівня макроекономічної стабільності.

Щоправда вийти на рівень виробництва ВВП радянського періоду Молдові досягти не вдалося, у 1997 р. він, наприклад, становив 60 % від рівня 1991 р. Цьому не в останню чергу заважає неврегульованість Придністровської проблеми, що передусім відлякує потенційних інвесторів: адже попри те, що на початку 1990-х рр. Молдова першою з країн СНД отримала кредити від міжнародних фінансових організацій, в розрахунку на душу населення Молдови іноземні інвестиції в 1996 р. становили лише 35 дол. США. У той же час в Угорщині вони становили 1288 дол. США, у Чехії – 642, Естонії – 459, Латвії – 234 і навіть в Албанії – 92 дол. США. Найбільше інвестують в економіку Молдови Росія, Німеччина, США, Іспанія, Греція, Італія, Ліхтенштейн.

Головною складовою молдавського експорту залишається виноробна промисловість, так, наприклад, у 1996 р. питома вага експорту алкогольної продукції в загальному обсязі експорту становила 23 %. Вина Молдови купують Австралія, Франція, Норвегія, Швеція, Іспанія тощо, а лікеро-горілчані вироби – США, Великобританія, Швеція, Норвегія. Основним споживачем цієї продукції є Росія. 1996 р. до РФ було реалізовано бл. 50 % вина і виновиробів і 36 % лікеро-горілчаних виробів.

58 % молдавського експорту припадає на Україну, Білорусь, Казахстан, Узбекистан та інші держави СНД. За підсумками 2000 р. найбільша кількість молдавських товарів – 44 % - відправились до РФ, 7,6 % - в Україну, 4,6 % - в Білорусь. На долю країн ЄС і Центральної та Східної Європи припадає відповідно 21 та 13,6 % експорту (найбільшими імпортерами є Румунія, Німеччина й Італія). Загалом у 2000 р. РМ підтримувала економічні зв’язки з 110 державами світу.

Перше місце в молдавському імпорті посідають енергоресурси і паливо, на долю яких припадає близько третини всього імпорту. Імпортує Молдова передусім бензин та дизельне паливо з Румунії і енергоносії з Росії. Пік заборгованості Молдови перед РАТ “Газпром” припав на 1997 р., коли борг за поставлений в республіку газ сягнув 667 млн. дол. США, 315 з яких припадало на підприємства ПМР, адже 60 % промислового потенціалу єдиної Молдови зосереджений саме в Придністров’ї, а її підприємства є основними споживачами газу.

До речі, ПМР 1999 р. співпрацювала з 85 країнами світу, а її зовнішньоторговельний обіг сягнув 926 млн. дол. США. Питома вага у зовнішньоекономічних зносинах ПМР з РФ становила 18,4 %, Молдовою – 18,3 %, США – 17,6 %, Україною – 7,9 %. До нашої держави з Придністров’я експортуються, зокрема, прокат чорних металів, електродвигуни та електромашини, потужні трансформатори, силовий кабель, освітлювальна апаратура, автомобільні причепи, меблі, цемент, шифер, тканини, одяг, взуття, овочеві консерви. З України до ПМР – відповідно, дизельне паливо, бензин, мазут, вугілля, лом та інші відходи металів, продукція хімічної промисловості, медпрепарати та медикаменти тощо. Не таємниця, що сьогодні саме через українську територію на світові ринки йде основна частина “придністровського” експорту. Зокрема, експорт і США сталевого прута з Рибницького металургійного заводу, що йде за кодом Made in Moldova, йде через Україну, і ПМР платить за транзит Україні, а санкції за демпінг прута США застосовують, звісно ж, до Молдови.

Попри певні здобутки на шляху реформування економіки Молдова залишається однією з найбідніших країн Європи. Середня зарплатня в Молдові станом на 1997 р. становила 220 лей (трохи більше 40 дол. США), а середня пенсія – 20 дол. США. Доволі значним є й зовнішній борг Молдови: у 2001 р. він становив 2 млрд. дол. США.

Сучасний стан національної економіки Молдови являє собою реальну загрозу національній безпеці країни, оскільки досі в республіці досі не вирішені такі стратегічні проблеми, як досягнення продовольчої та енергетичної незалежності.

5. Геополітичне становище та зовнішня політика Молдови. Серед країн СНД особливо заплутаним є геополітичне становище Молдови, як внаслідок підвищеного інтересу до неї з боку Румунії, України та Росії, так і через складну внутрішньополітичну і економічну ситуацію, вийти з якої власними силами Молдова неспроможна. Особливо проблемними для Молдови є існування самопроголошеної Придністровської Молдавської республіки (ПМР) і гостре протистояння прихильників (їх репрезентують Націонал-ліберальна партія, християнські демократи, Альянс за демократію та реформи тощо) та супротивників прорумунської орієнтації (складаються в основному з числа лівих партій).

До речі, ОБСЄ, як йшлося в доповіді місії цієї організації в Молдові, датованій 2000 р., не виключала можливості приєднання Молдови до Румунії, на випадок чого ПМР мала отримати “право на зовнішнє самовизначення”. Про стурбованість Росії станом справ у Молдові засвідчило, зокрема те, що в 2000 р. в російських засобах масової інформації навіть з’явилась версія про існування американського плану зникнення Молдови і входження двох її частин до складу Румунії та України. Стурбовані ситуацією в Молдові й інші суб’єкти геополітики європейського та євроатлантичного рівня, передусім через географічну приналежність Молдови до Європи. Тож на молдавське керівництво покладається велика відповідальність і зваженість у проведенні внутрішньої і зовнішньої політики.

Як відомо, за конституцією 1994 р. Республіка Молдова є нейтральною державою. Цей статус не дозволяє їй мати на своїй території військові бази інших країн. На сьогодні Молдова є членом таких авторитетних міжнародних організацій як ООН (з 2 березня 1992 р.), Рада Європи (з липня 1995 р.), ВТО (з 2001 р.). В липні 1998 р. було підписано Угоду про партнерство і співробітництво між Молдовою і Європейським Союзом. Молдова також є учасником прогами НАТО “Партнерство заради миру”.

З грудня 1991 р. Молдова – член СНД, з травня 1997 р. входить до ГУАМ – міждержавної організації, створеної для кооперації у сфері видобутку і транспортування нафти і газу з Каспійського регіону через Кавказ і Чорне море на захід. Молдова знаходиться в межах цього вірогідного шляху транспортування енергоносіїв і зацікавлена у можливості їх придбання за нижчими цінами.

Найважливішими партнерами на міжнародній арені для Молдови залишаються Румунія, Україна і Росія. Щодо молдовсько-румунських взаємин, то її входження Румунії до складу НАТО створило ситуацію, коли Північноатлантичний альянс став безпосереднім сусідом Молдови на її західному кордоні. Ця обставина, а також зближення позицій Росії та членів НАТО з питань спільної боротьби зі світовим тероризмом, що намітилося після трагічних подій 11 вересня 2001 р. у США, змусили комуністичне керівництво Молдови зайняти лояльнішу позицію до НАТО і шукати вигоди від змін, що відбулися в міжнародній політиці. Виходячи з нових реалій, молдавське керівництво поставило перед НАТО питання про те, щоб прирівняти сепаратизм Придністровського регіону до тероризму. Крім того, президент Молдови В.Воронін намагається залучити до врегулювання придністровської проблеми військово-політичний блок НАТО, що на його думку, “не повинен змиритися з осередком конфлікту біля кордонів блоку”.

Молдова доби президента В.Вороніна прагматичніше підходить і до питання двосторонніх взаємин зі своїм західним сусідом Румунією. Цьому “сприяє” румунське керівництво, яке не поспішає ратифікувати парафований ще у квітні 2000 р. базовий політичний Договір про “привілейоване партнерство” між двома державами, адже до НАТО Румунію прийняли, закривши очі на очевидне невиконання нею однієї з основних умов для набуття членства – відсутності територіальних претензій до своїх сусідів.

Як вважають аналітики, Румунія, що давно виношує плани приєднати Молдову на підставі спільності мови, культури й історичного минулого, не буде поспішати підписувати базовий політичний Договір з Молдовою, розраховуючи на те, що історія все розставить по місцях. Світ дуже змінився і продовжує змінюватися. Якщо економічний потенціал Румунії є ще не досить потужним, то її успіхи на зовнішньополітичній ниві є відчутними. Донедавна Румунія доплачувала мешканцям Молдови, щоби ті набували її громадянство, то тепер тисячі молдаван прагнуть стати “румунами”, щоби скористатися членством Румунії в Шенгенській угоді, в країнах-підписантах якої мріють влаштуватися на роботу злиденні жителі Молдови. Не виключається й варіант, що підвищення життєвого рівня в Румунії значно збільшить в Молдові кількість прихильників об’єднання двох держав. Тим паче, що як і раніше, у своїх взаєминах з Молдовою Румунія керується концепцією про дві румунські держави, а молдаван вважає румунами, що “заблукали”.

Україно-молдавські взаємини базуються на низці міждержавних договорів, головними з-поміж яких є базовий Договір про дружбу і співробітництво РМ і України від 23 жовтня 1992 р., Договір про взаємне визнання кордонів 1994 р., що трансформувався у Договір про державний кордон та Додатковий протокол до нього про передачу у власність Україні ділянки автодороги Одеса-Рені в районі населеного пункту Паланка, підписаний у серпні 1999 р. Передавши Україні восьмикілометрову ділянку автодороги Одеса-Рені Молдова натомість отримала від України ділянку землі на березі Дунаю в районі с.Джурджулешти, що перетворило її де-факто на морську державу й учасника низки міжнародних організацій на кшталт Дунайської комісії. Крім того, на отриманому від України у 2001 р. дунайському “пляжі” Молдова будує нафтотермінал, першу чергу якого вже побудовано на молдавській території. Таким чином, Молдова стала першою державою колишнього СРСР з якою Україна урегулювала усі прикордонні питання. Ще одним подарунком від України Молдові стали 130 об’єктів молдавської власності на території України (головно – пансіонати і будинки відпочинку).

Про участь України у врегулюванні придністровської проблеми йшлося вище. На думку аналітиків та міжнародних експертів, офіційний Київ діє в цьому питанні професійніше, ніж Кремль: за час протистояння Тирасполя і Кишинева йому вдалося не тільки значною мірою переключити на себе фінансово-економічні потоки ПМР, але й стати основним посередником у врегулюванні придністровської проблеми.

Молдавсько - російські відносини до 2001 р. регулювалися Договором про принципи міждержавних відносин РРФСР та Молдавської РСР від 22 вересня 1990 р. та Додатковим протоколом до нього від 10 лютого 1995 р. Щоправда Москва не ратифікувала ні договір, ні додатковий протокол, а Молдова ратифікувала лише базовий договір. Нарешті 2001 р. у ході візиту В.Вороніна до Москви було підписано базовий політичний молдавсько-російський договір, що відповідає інтересам обох країн.

РФ конче зацікавлена в пожвавленні економічного співробітництва з РМ, адже доля Росії у зовнішній торгівлі Молдови становить близько 40 % (62 % в експорті і 29 % в імпорті). Зацікавленість Росії у розвитку двосторонніх відносин зумовлена наявністю в Молдові розвинутого агропромислового комплексу та галузей легкої, електронної та радіотехнічної промисловості, а також можливістю виходу через територію Молдови на ринки західних та балканських країн. Молдова зацікавлена у ввозі з Росії енергоносіїв, ділової деревини, автомобілів, целюлозно-паперової продукції, будівельної техніки. Вона також намагається зберегти і розширити російський ринок для своєї агропродукції.

Росія могла б активніше сприяти врегулюванню придністровської проблеми, проте заважають імперські традиції і амбіції, наслідком чого є небажання прискорити виведення майна та озброєння колишньої 14-ї армії з території Придністров’я, попри рішення з цього питання, прийняте на Стамбульському самміті ОБСЄ в листопаді 1999 р.

Наближення ЄС і НАТО до кордонів Молдови створило принципово нову геополітичну ситуацію, що вимагає від молдовського керівництва рішучих кроків в проведенні економічних реформ, що мають стати запорукою майбутньої євроінтеграції Молдови. Одним з центральних завдань стає підключення країни до важливих європейських комунікацій, у першу чергу до транспортних коридорів. Основними пріоритетними завданнями зовнішньополітичного відомства РМ на сьогоднішній день визначені (в порядку значущості): розвиток відносин взаємовигідного співробітництва з країнами-сусідами (Україною і Румунією); поглиблення регіональних інтеграційних процесів; прагнення до цілковитої інтеграції до Європейського співтовариства; виокремлення з-поміж європейських держав особливо значимих з точки зору інтересів і підтримання з ними особливих відносин; знаходження балансу у взаєминах з Росією і США, виходячи з оголошеного характеру стратегічних відносин з РФ; вихід на якісно новий рівень двостороннього співробітництва з країнами Азії, Африки і Близького Сходу; вигідна для Молдови діяльність у міжнародних організаціях.

Сподівається Молдова не лише на власні сили, але й на допомогу впливових представників своєї діаспори, яка є досить чисельною в Ізраїлі, Німеччині, Франції, Канаді, США, Португалії, Болгарії, Греції. Вони, на думку молдовських експертів, мають лобіювати вигідні для Молдови проекти.

В цілому зовнішня політика Молдови доби президента В.Вороніна є неоднозначною й подекуди суперечливою, єдине в чому його погляди є незмінними - у питанні про об’єднання Молдови і Румунії, яке для нього є абсолютно неприйнятним. Після обрання Вороніна на посаду Президента він заявив про своє прагнення брати більш активну участь у СНД, тісніше співпрацювати з Російською Федерацією, проте у 2003 р. відмовився від підписання підтримуваної Росією угоди щодо врегулювання придністровської проблеми, яка передбачала надання Придністров’ю автономного статусу у складі Молдови. На противагу Кремлю неодноразово висловлював зацікавленість у розбудові відносин з Європейським Союзом з переспективою вступу Молдови до цього інтеграційного об’єднання у майбутньому. Досяг повноправного членства Молдови в Пакті стабільності у Південно-Східній Європі. Під проводом Вороніна Молдова стала єдиною з країн СНД, яка виконала у повному обсязі умови вступу до Всесвітньої Торгової Організації (ВТО/ГАТТ) і увійшла до її складу.

6. Етно-демографічна ситуація в республіці. Культура Молдови. Конфлікт між придністровським Тирасполем і центральною владою в Кишиневі є здебільшого адміністративним, адже в Молдові, де мешкають переважно православні народи, між мешканцями обох берегів Дністра немає ні етнічних, ні релігійних протиріч. В Придністров’ї мешкає, між іншим, понад 230 тис. українців. Більшість з них на виборах президента ПМР у грудні 2001 р. підтримала І.Смирнова. Винагородою за це став указ Смирнова, згідно з яким усі школи ПМР зобов’язані ввести до своїх програм уроки української мови.

Щодо державної мови, то для Молдови серйозною проблемою є її назва, бо літературна молдавська і румунська мови є ідентичними. Стаття 13 конституції Молдови гласить, що “державною мовою РМ є молдавська мова, що функціонує на основі латинської графіки”. Пункт 2 цієї ж статті наголошує на тому, що “держава визнає і захищає право на збереження, розвиток і функціонування російської мови та інших мов, що використовуються на території країни”.

У розвиток цього конституційного положення парламент Молдови у 2002 р. надав російській мові статус другої державної, а також ухвалив закон про права національних меншин. Президент В.Воронін ініціював також процедуру набуття громадянами Молдови подвійного громадянства через те, що понад 100 тис. мають російське громадянство (переважно це мешканці ПМР), частина населення Придністров’я має українські паспорти, багато молдаван отримало румунське громадянство.

У житті молдавського народу та історії його культури значне місце належить усній поетичній народній творчості. Широко відомими є лірико-епічні пісні – “дойни”, балада “Міоріца”. У ХІV-ХV ст. в Молдові були створені перші літописи, написані старослов’янською мовою. Найдавніший з них – Бистрицький літопис, що описує історію Молдови від 1359 до 1506 р. Чимало подробиць з історії Молдавської держави міститься у хроніці Стефана ІІІ Великого (1457-1504 рр.). Правлінню Петра Рареша (перша половина ХVІ ст.) присвячено інший літопис, складений книжником Макарієм.

Перші літописи молдавською мовою з’явилися у першій половині ХVІІ ст., їх автори – бояри Григорій Уреке і Мирон Костин. Дещо раніше були створені перші церковні книги молдавською мовою – “Шкеянський псалтир” і “Воронецький кодекс”, перекладені зі старослов’янської мови. Ці переклади сприяли привнесенню в писемність живої і багатої молдавської народної мови.

У 1640 р. завдяки сприянню київського митрополита Петра Могили у Яссах була відкрита Слов’яно-греко-латинська академія, в якій навчались діти духовних і світських феодалів. Наступного 1641 р. в Яссах засновано першу типографію, обладнання для якої було завезене з Києва і Львова. В ній були надруковані перші молдавські книги, у т.ч. “Уложення” 1646 р. молдовського Господаря Василя Лупу.

Оскільки румунський і молдавський народи до другої половини ХІХ ст. мешкали в одній державі, спільною є їх культурна спадщина того періоду. Гордістю молдаван є всесвітньо відомі діячі культури – поет Міхай Емінеску (1820-1859 рр.), письменник М.Садовяну та ін.

ЛЕКЦІЯ 5. КРАЇНОЗНАВЧА ХАРАКТЕРИСТИКА АЗЕРБАЙДЖАНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

Поиск по сайту: