Республіка Грузія: загальні відомості

Територія – 69,7 тис.кв.км.

Населення – 4,4 млн. осіб (2002 р.)

Столиця – Тбілісі

Державний устрій – президентська республіка

Адміністративний поділ – 9 країв, два міста з особливим статусом (Тбілісі і Поті) і дві автономні республіки (Абхазія, Аджарія)

Національний склад: грузини (70,1 %), вірмени (8,1 %), росіяни (6,3 %), азербайджанці (5,7 %), осетини (3 %), абхазці (1,8 %)

Мови – грузинська (державна, 71 %), російська (9 %), вірменська (7 %), азербайджанська (6 %), інші (7 %)

Релігія – християнство (83 %, в т.ч. грузинська православна церква – 65 %, Російська православна – 10 %, вірменська апостольська – 8 %), іслам (11 %), інші (6 %)

Середня тривалість життя – 64,6 років

Народжуваність – 1,12 %, смертність – 1,46 %

Грошова одиниця – ларі = 100 тетрі

ВВП на душу населення – 500 дол. США (2001 р.)

1. Географічне розташування, природно-ресурсний потенціал Республіки Грузія та її історичне минуле. Республіка Грузія (Сакартвело) – країна, розташована в Західній Азії, що має вихід до Світового океану через Чорне море. Довжина морського узбережжя – 310 км. Загальна довжина сухопутних кордонів 1461 км. Найдовший кордон має на півночі з Росією – 723 км, на сході межує з Азербайджаном (322 км), на півдні з Вірменією (164 км) і Туреччиною (252 км). Понад 2/3 території Грузії займають гори: на півночі - хребти Великого Кавказу, з найвищими точками країни г.Шхара (5066 м) і г.Казбек (5033 м), на півдні – Малого Кавказу.

В надрах Грузії є марганець, кольорові метали, кам’яне вугілля, нафта, золото, будівельні матеріали. Річки багаті на гідроенергію, а родючі грунти і клімат спрятливі для ведення сільського господарства. Також Грузія володіє унікальними рекреаційними ресурсами (курорти Боржомі, Гагри, Піцунда, Цхалтубо тощо) і пам’ятками природи.

Грузинський народ – один з найдавніших на теренах СНД, має давні традиції державотворення. Вже у VІ ст. до н.е. на території сучасної Західної Грузії виникло Колхідське царство, а в Східній Грузії у ІV ст. до н.е. постало Картлійське царство (Іберія). Важливим факторами становлення грузинського етносу і державності стало введення християнства: в ІV ст.н.е. – в Картлійському царстві, а в VІ ст. в Лазському царстві (Колхіда), а також - створення грузинської писемності (не пізніше V ст.). У VІ – на початку Х ст. територія Грузії перебувала під владою перської династії Сасанідів, Візантії та Арабського халіфату.

Усі князівства Східної і Західної Грузії в одну централізовану державу об’єднав під своєю зверхністю цар Баграт ІІІ (975-1014 рр.), представник династії Багратидів. Тбілісі залишався під владою Арабського халіфату до 1122 р., коли його звільнив Давид Будівничий (1089-1125 рр.). Найвищого розквіту Грузія досягла в період правління цариці Тамар (1184-1213 рр.). У цей же період практично завершилось формування грузинського етносу, були також встановлені зв’язки з Київською Руссю, Західною Європою, Сходом. В період правління Тамар Грузія являла собою поліетнічну країну, що включала і вірмен, і різні мусульманські народи. Сучасну назву “Сакартвело” для означення своєї країни грузини стали використовувати у ХІV ст., коли знову об’єднались під зверхністю одного монарха Східна Грузія (Картлі) і Західна (Імеретія), адже у 30-40-ві рр. ХІІІ ст. Грузія потрапила в залежність від Золотої Орди, незалежність зберегла лише Імеретія зі столицею Кутаїсі. Остаточно “добив” Грузію Тамерлан (Тимур) у 1386 і 1403 рр. Останнім царем об’єднаної Грузії був Олександр І (1412-1443 рр.), за правління його синів Грузія була поділена на кілька князівств – Картлі, Кахетію та Імеретію.

У ХVІ-ХVІІІ ст. Грузія поперемінно перебувала під владою Оттоманської Порти та Ірану. Так, за мирним договором 1555 р. між іранським шахом і турецьким султаном Сулейманом І Кануні, Імеретинське царство, Гурійське і Мінгрельське князівства, західна частина південногрузинської області Самцхе-Саатабаго і Західна Вірменія перейшли до Османської імперії, а Східна Грузія (Картлі і Кахетія), східна частина Самцхе, Східна Вірменія, Шекі, Ширван і Карабах – до складу Ірану. Боролися за Закавказзя й кримські хани.

Останню спробу створити багатонаціональну Грузинську державу здійснив цар Іраклій ІІ у другій половині ХVІІІ ст., але цього разу завадила вже Російська імперія. У 1783 р. Росія і Східна Грузія (Картлійсько-Кахетинське царство), а точніше російська імператриця Катерина ІІ і грузинський цар Іраклій ІІ уклали Георгіївський або “Дружній договір”, за яким Росія встановлювала свій протекторат над Картлійсько-Кахетинським царством. У 1801 р. Росія анулювала Георгіївський трактат і анексувала Східну Грузію (це сталося після того, як 1800 р. помер останній представник династії Багратидів Георгій ХІІ).

У 1810 р. Імеретинське царство, 1829 р. Аджарія, 1857 р. Гурія, 1858 р. Мінгрелія і 1864 р. Сванетія були анексовані Росією. Цьому процесові особливо посприяли перемоги Росії в російсько-перських (1804-1813 і 1826-1828 рр.) і російсько-турецьких (1806-1812 і 1828-1829 рр.) війнах. Насамкінець, в результаті російсько-турецької війни 1877-1878 рр. до Росії увійшли Південно-Західна Грузія і порти Поті й Батумі. На території колись єдиної Грузії російська влада утворила Тифліську і Кутаїську губернії.

У такому стані Грузія перебувала до листопада 1917 р., коли до влади прийшли грузинські меншовики. У 1918 р. в Грузію були введені німецькі і турецькі війська. 26 травня 1918 р. Грузія за підтримки Німеччини проголосила незалежність й утворення Грузинської демократичної республіки. Від кінця 1918 р. до липня 1920 р. на території Грузії перебували англійські війська і саме у цей період, а точніше у січні 1920 р. країни Антанти визнали де-факто незалежність Грузії. Проте вже 25 лютого 1921 р. внаслідок повстання більшовиків, підтриманого Червоною армією, в Грузії було проголошено радянську владу і створено Грузинську СРР, що від березня 1922 р. до грудня 1936 р. входила до складу Закавказької Федерації, яка в свою чергу у грудні 1922 р. увійшла до складу СРСР. З грудня 1936 р. Грузія перебувала у складі СРСР як союзна республіка.

У 1970-х рр. в радянській Грузії поширився дисидентський рух на чолі з Звіадом Гамсахурдіа і Мерабом Костава, а у другій половині 1980-х рр. в республіці розпочався процес національно-державного відродження, що стрімко прискорився після того, як 9 квітня 1989 р. масова демонстрація в Тбілісі була розстріляна радянськими військами. У жовтні 1990 р. в Грузії були проведені перші в СРСР вільні парламентські вибори на багатопартійній основі, на яких перемогу здобула коаліція “Круглий стіл” на чолі з колишнім дисидентом, радикальним націоналістом Звіадом Гамсахурдіа, який був обраний голової Верховної ради Грузії. Гамсахурдіа проголосив курс на створення унітарної грузинської держави, що викликало спротив абхазької і південно-осетинської автономій.

В березні 1991 р. було проведено всегрузинський референдум, 93 % учасників якого висловилися за відновлення державної незалежності Грузії. У річницю розстрілу демонстрації в Тбілісі 9 квітня 1991 р. Верховна рада Грузії ухвалила Акт про відновлення державної незалежності Грузії, визнавши дійсними Акт про незалежність Грузії 1918 р. і Конституцію Грузії 1921 р. Наприкінці квітня 1991 р. Верховна рада Грузії прийняла нову Конституцію держави, а 26 травня 1991 р. на перших вільних президентських виборах переконливу перемогу здобув З.Гамсахурдіа, отримавши майже 87 % голосів виборців.

У грудні 1991 – січні 1992 р. в результаті збройного конфлікту в Тбілісі стався державний переворот. Загони опозиції на чолі з Джабою Іоселіані і Тенгізом Кетовані, по суті, привели до влади колишнього очільника грузинської компартії і міністра закордонних справ СРСР доби перебудови Едуарда Шеварднадзе, який в березні 1992 р. обійняв посаду голови Державної ради Грузії, а в жовтні 1992 р. був обраний головою парламенту республіки. Законно обраний президент З.Гамсахурдіа залишив столицю і весною 1992 р. повернувся на батьківщину в Мінгрелію (Східна Грузія), звідки почав партизанську війну проти уряду Е.Шеварднадзе. Мінгрельські підрозділи З.Гамсахурдіа використали частину території східної Абхазії як пристановище у своїй боротьбі з урядовими військами, провокуючи їх вторгнення у східну Абхазію. А це, у свою чергу, провокувало початок чергового громадянського протистояння, у якому абхазький уряд виступив би проти центрального уряду в Тбілісі. Восени 1993 р. Гамсахурдіа здійснив ще одну спробу повернути владу, але в січні 1994 р. він був убитий при нез’ясованих обставинах.

1995 р. Е.Шеварднадзе було обрано на посаду президента Грузії, 9 квітня 2000 р. він був переобраний на другий президентський термін. У листопаді 2003 р. Е.Шеварднадзе подав у відставку з посади президента Грузії внаслідок “Революції троянд”, приводом до якої стали масові фальсифікації результатів парламентських виборів у листопаді 2003 р. На дострокових президентських виборах 4 січня 2004 р. переконливу перемогу здобув Михаїл Саакашвілі*.

2. Політико-адміністративний устрій Грузії і характеристика сучасних політичних процесів в державі. За Конституцією 24 серпня 1995 р. Грузія є президентською республікою. Президент, що обирається на п’ятилітній термін й не більше, ніж на два терміни поспіль, є не лише главою держави, а й очільником виконавчої влади. Вищий законодавчий орган – парламент – складається з двох палат – Ради Республіки і Сенату. До верхньої палати – Сенату – входять депутати від Абхазії, Аджарії та інших територіальних утворень Грузії, а також п’ять сенаторів, призначених президентом Грузії. З 235 депутатів нижньої палати 150 обираються за пропорційною системою, а 85 – за мажоритарною. Виконавчу владу здійснює уряд. Склад уряду призначає президент за погодженням з парламентом. Функції прем’єр – міністра уряду виконує державний міністр.

Згідно з адміністративно-територіальним поділом, закріпленим в Конституції 1995 р., Республіка Грузія складається з 9 країв - Самегрело (Верхня Сванетія), Рача-Лечхумі (нижня Сванетія), Гурія, Імеретія, Месхет-Джавахетія, Шида-Картлі (Нижня Картлі), Квемо-Картлі (Верхня Картлі), Мцхета-Мтианеті, Кахетія; двох міст, що мають права країв (Тбілісі і Поті) і двох автономних республік (Абхазія і Аджарія). Абхазія в даний час не підпорядковується центральній грузинській владі так само, як і Південна Осетія (колишня Південно-Осетинська автономна область, ліквідована Верховною радою Грузії у 1990 р.)

Вибори до місцевих органів влади – сільських, районних і міських муніципалітетів (сакребуло) – проводяться за змішаною системою. Мерів міст призначає президент країни.

Вища судова установа – Верховний суд Грузії, що здійснює нагляд за виконанням судочинства у міських, районних і крайових судах, а також виконує роль касаційної інстанції. Голову і суддів Верховного суду за представленням президента держави обирає парламент.

Конституційний контроль від 1996 р. здійснює Конституційний суд (КС), що складається з 9-ти суддів (трьох призначає президент Грузії, трьох обирає парламент, а ще трьох призначає Верховний суд). Термін повноважень Конституційного суду – 10 років, кожні п’ять років відбувається ротація його голови шляхом виборів з-поміж членів суду.

3. Особливості сучасного економічного розвитку Республіки Грузія. Традиційними заняттями в Грузії були вирощування цитрусових, виноградарство і виноробство. До кінця 1980-х рр. в республіці склалися й успішно працювали такі галузі промисловості, як гідроенергетика, видобуток вугілля, марганцю й міді, чорна металургія (виробництво феросплавів, чавуну і сталі), машинобудування, нафтопереробка, виробництво будівельних матеріалів, хімічна, харчова і текстильна промисловість. Обсяг зовнішньої торгівлі був незначним, хоча 2/3 виробленого в Грузії продовольства вивозилося до інших республік СРСР. Майже все промислове виробництво зосереджене в рівнинних районах країни, більше половини підприємств розташовані в Тбілісі, Руставі і Кутаїсі.

Незалежна Грузія зіштовхнулася з катастрофічним спадом в економіці. У 1992 р. виробництво в цілому скоротилося на 40 % (у промисловості – на 48 %, в сільському господарстві – на 32 %), розпочалася стрімка інфляція, у квітні 1993 р. Грузія ввела тимчасову грошову одиницю – купон. До середини 1994 р. багато галузей економіки, наприклад лісове господарство і будівництво, практично припинили своє існування, інші різко знизили обсяги виробництва. Інфляція за 1994 р. склала 8500 %, а безробіття сягнуло показника у 20 %.

1995 р. став переломним у виведенні економіки республіки з кризового стану: на стабілізацію фінансової сфери було спрямовано майже усі позики МВФ, відпущено ціни на зерно і хлібопродукти, укладено угоду на будівництво газопроводу Баку-Джейхан територією Грузії, прийнято відносно збалансований державний бюджет, ухвалено закони про комерційні банки, земельну і податкову реформу, й, нарешті, у жовтні 1995 р. було введено національну грошову одиницю – ларі. Намітилося зростання ВВП, що у 1996 р. сягнуло 14 % (у 1995 – 2,4 %), було зареєстровано понад 30 тис. приватних підприємств, загальна чисельність зайнятого населення оцінювалася у 2,2 млн. осіб. Значно пожвавилося виробництво у приватному секторі економіки, де 1997 р. вироблялося вже понад 50 % ВВП.

У 1994-1996 рр. Грузія одержала значну фінансову і гуманітарну допомогу від міжнародних організацій і країн-донорів. Спільно з американськими компаніями поступово відновлюється енергетичний комплекс країни, освоюються перспективні нафтові родовища на сході Грузії, належним чином став функціонувати нафтопровід Баку-Супса, будуються нові газопровідні мережі в Кутаїсі, Горі, Каспі, Руставі і т.ін.

В Грузії демонтовано радянську систему ведення сільського господарства й, відповідно, ліквідовано колгоспи і радгоспи. Для законодавчого забезпечення земельної реформи парламент Грузії 1996 р. ухвалив закони “Про власність на землі сільськогосподарського призначення” і “Про оренду земель сільськогосподарського призначення”, внаслідок чого більше мільйона родин одержали у приватну власність 918 тис. га землі, а 825 тис. га здано в оренду 46 тис. підприємств.

Завдяки географічному розташуванню між європейською частиною Росії і Азією територія Грузії набуває важливого транзитного значення, особливо для сусідніх Азербайджану і Вірменії, які через Грузію мають вихід до Чорного моря. Ще за радянської доби Тбілісі перетворився на великий вузол залізничних і автомобільних шляхів Кавказького регіону. На грузинські залізниці, довжина яких 1583 км, припадає близько третини внутрішніх вантажних перевезень, 63 % вантажних перевезень припадає на долю автомобільного транспорту. Довжина автомобільних доріг з твердим покриттям – понад 20 тис. км, однак майже 8 тис. км доріг потребують капітального ремонту. Найбільшими чорноморськими портами є Батумі, де розташований головний нафтовий термінал і контейнерний порт, і Поті, де розташована база грузинських ВМС. Головний аеропорт країни, розташований на околиці Тбілісі, зв’язаний міжнародними авіалініями з більшістю столиць країн СНД і Європи.

Грузія має стійкий негативний торговий баланс. Вона імпортує продовольство, енергоносії, автомобілі, техніку і транспортне устаткування. Експортує Грузія мінеральні води, вина, чай, цитрусові, труби, сплави чорних і кольорових металів, текстильні вироби, також республіка реекспортує сиру нафту. Обсяг імпорту 2000 р. оцінювався у 898 млн. дол. США, експорту – 372 млн. дол. США. Найбільшими країнами-імпортерами Грузії є держави ЄС, Росія, Туреччина і США, найбільші експортери грузинської продукції - Росія, Туреччина, Азербайджан, Вірменія.

Й донині економічне становище Грузії є нестабільним через невирішені структурні проблеми в економіці, включно з труднощами зі збором податків і оплатою за спожиту електроенергію, тіньовою економікою (за неофіційними оцінками, у 2001 р. в тіні перебували 68 % прибутків торгівлі, 63 % - готельного і ресторанного бізнесу, 50 % - будівництва і 40 % - промисловості), корумпованістю чиновників тощо.

4. Зовнішня політика Грузії. Республіка Грузія – член низки міжнародних організацій, у тому числі - ООН (з 1992 р.), Чорноморського економічного співробітництва, Північноатлантичної ради з співробітництва, Міжнародного валютного фонду, Ради Європи, від 1999 р. Грузія є членом ВТО. 22 жовтня 1993 р. було ухвалено рішення про вступ Грузії до складу СНД. Упродовж 1990-х рр. Грузія підписала договори про дружбу і співробітництво з Азербайджаном, Вірменією, Іраном, Росією, Туреччиною та Україною (грузино-український договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу підписано 13 квітня 1994 р.), особливі відносини встановлено з Німеччиною та США.

На зовнішньополітичній арені Грузія доби президента Е.Шеварднадзе (1995-2003 рр.) намагалася утримати баланс між США та Росією. Однак у відносинах з Росією наростала напруженість через війну в Чечні і ситуацію в Абхазії. Попри те, що основним джерелом нестабільності в Грузії є військові бази Росії, розташовані в Батумі, Ахалкалакі і Гудауті (там розміщений російський контингент Колективних сил СНД з підтримки миру в зоні грузино-абхазького конфлікту), російська влада від початку 2000-х рр. звинувачувала грузинське керівництво в тому, що воно прикриває чеченських “сепаратистів” і загрожувала нанести удар по “базах терористів” в Панкіській ущелині Грузії. У відповідь на це Е.Шеварднадзе звернувся до США з проханням розширити надання військової та економічної допомоги, підписав угоду про стратегічне партнерство з НАТО і оголосив про бажання Грузії стати членом НАТО і ЄС. Також він дав дозвіл на проходження стратегічно важливого для США і Заходу газопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан грузинською територією. 2002 р. США направили сотні своїх військовослужбовців для надання допомоги грузинській армії в “антитерористичних операціях” в Панкісі.

Зовнішньополітичний курс президента М.Саакашвілі змін, по суті, не зазнав, оскільки головна стратегічна мета Грузії – інтеграція до європейської та євроатлантичної спільноти – залишається пріоритетною. Найважливішим партнером Грузії на терені СНД М.Саакашвілі проголосив Україну.

5. Проблеми сепаратизму і національних меншин в Грузії. Від штучно скроєної за більшовицькими лекалами Грузинської РСР незалежна Грузія отримала у спадок цілу низку національних проблем, окремі з яких перетворилися на конфлікти, що стоять на заваді територіальній цілісності Грузії. Передовсім мова йде про грузино-абхазький і грузино-осетинський конфлікти.

Грузино-абхазький конфлікт має давню передісторію, його коріння - в довільному відношенні більшовицького керівництва до історії взаємин грузин і абхазців. Конструюючи на початку 1920-х рр. національно-державні утворення в Кавказькому регіоні, Кремль не замислювався, наприклад, над тим, що до радянської доби Абхазія ніколи не входила до складу Грузії. Від кінця ХV і до початку ХІХ ст. абхазці – народ, близький своєю мовою і походженням до північно-кавказьких народів адигейської групи, перебували під владою Туреччини, від ХІХ ст. – у складі Росії. У 1917 р. абхазці увійшли до Союзу об’єднаних горців Кавказу, на базі якого 1918 р. була проголошена Горська республіка у складі Дагестану, Чечено-Інгушетії, Осетії, Карачаєво-Балкарії, Кабарди, Адигеї і Абхазії. А 31 березня 1921 р. була проголошена незалежна Радянська Соціалістична Республіка Абхазія, яка, щоправда, в грудні 1921 р. опинилася у складі Грузинської СРР під назвою Абхазька Договірна Республіка, що у свою чергу у 1931 р. була перетворена на Абхазьку АСРР у складі Грузинської РСР.

У 1956, 1967 і 1978 рр. представники абхазької інтелігенції і навіть партійні керівники звертались до керівництва СРСР з проханням відокремити Абхазію від Грузії і приєднати її до РРФСР, але Кремль йшов лише на поступки у кадровій і культурній політиці. Зокрема, у 1980-х рр. Абхазія мала своє радіо і телебачення, а абхазці становили непропорційно велику частку партійних працівників і кадрів адміністративного апарату республіки. І це при тому, що абхазці складали абсолютну меншість населення республіки (станом на 1 січня 1990 р. населення Абхазії нараховувало 537 тис. осіб, з них 44 % - грузини, 17% - абхазці, 16 % - росіяни, 15 % - вірмени, 8 % - інші національності).

Сучасний грузино-абхазький конфлікт розпочався з проведення 18 березня 1989 р. абхазької сходки у с.Лихни, у якій брали участь 30 тис. осіб, в т.ч. партійні й урядові керівники Абхазії і представники вірменської, грецької та російської громад республіки. Сходка ухвалила “Постанову представників абхазького народу” і “Звернення до М.С.Горбачова”, у яких йшлося про необхідність оздоровлення міжнаціональних відносин через повернення Абхазії “політичного, економічного і культурного суверенітету в межах ленінської ідеї федерації”.

Грузинська влада замість пошуку компромісу лише “підлила масла у вогонь”: упродовж 1989-1990 рр. Верховна рада Грузії ухвалила низку законодавчих актів, які анулювали усі договори радянського уряду Грузії у 1920-ті рр, що слугували правовою базою для існування грузинських автономних утворень – Аджарії, Абхазії і Південної Осетії. У серпні 1990 р. грузинський парламент ухвалив закон про вибори, в якому містився пункт про заборону брати участь у виборах до республіканського парламенту регіональним партіям. У відповідь на це 25 серпня 1990 р. абхазькі депутати Верховної ради Абхазької АРСР прийняли Декларацію про державний суверенітет Абхазії, що була анульована Верховною радою Грузії. Проте після перемоги блоку З.Гамсахурдіа на парламентських виборах у Грузії в жовтні 1990 р. парламент Абхазії взяв курс на непокору Тбілісі. Підтвердженням цього стало обрання головою парламенту Абхазії рішучого прихильника незалежності республіки Владислава Ардзінби.

У березні 1991 р. З.Гамсахурдіа виступив зі зверненням до абхазького народу, в якому назвав В.Ардзінбу “зрадником” і “знаряддям Москви”. У відповідь на це 98,4 % учасників референдуму в Абхазії за збереження СРСР, що відбувся 17 березня 1991 р. проголосували “за” (офіційний Тбілісі цього дня проводив референдум з питання відновлення державної незалежності). У лютому 1992 р. Верховна рада Абхазії ухвалила постанову про відновлення конституції Грузії 1991 р. і призупинення радянської конституції 1978 р., а також про поновлення конституції Абхазії 1925 р. Це означало анулювання правової бази входження Абхазії до складу Грузії.

Поступово грузино-абхазький конфлікт набув форми збройного протистояння між грузинами і абхазцями. Початок воєнним діям було покладено в ніч з 13 на 14 серпня 1992 р., коли частини грузинської Національної гвардії і регулярної армії увійшли до столиці Абхазії Сухумі. Одначе грузинське керівництво фактично програло війну з Абхазією через перебування на її території трьох російських військових баз.

Іншою “гарячою точкою” на політичній карті Грузії залишається Цхінвальський регіон (у 1922-1990 рр. Південно-Осетинська автономна область у складі Грузинської РСР), де мешкають переважно осетини. Зі 100 тис. населення регіону 66,2 % складають осетини, всього ж за переписом населення 1989 р. в Грузії проживало 165 тис. осетин.

У складі Грузинської РСР Південно-Осетинська автономна область утворена 20 квітня 1922 р. Сучасний етнічний конфлікт між грузинами і осетинцями був спровокований рішенням Південно-Осетинської обласної ради про перетворення її на автономну республіку у складі Грузії 10 листопада 1989 р. Наступного дня грузинський парламент скасував це рішення, а 23 листопада 1989 р. 20 тис. громадян Грузії здійснили марш на адміністративний центр автономної області м.Цхінвалі, організований З.Гамсахурдіа і першим секретарем ЦК Компартії Грузії Г.Гумбарідзе для “захисту грузинського населення” автономії. Учасників маршу не пустили до міста війська МВС СРСР, але кров все ж пролилася.

Восени 1990 р. Південно-Осетинська обласна рада, спираючись на закон СРСР від 26 квітня 1990 р., що передбачав розширення прав радянських автономій, проголосила область Південно-Осетинською Радянською Демократичною Республікою і звернулась до Москви з проханням про визнання її незалежним від Грузії суб’єктом радянської федерації. У грудні 1990 р. офіційний Тбілісі взагалі скасував Південно-Осетинську АО і розпочав блокаду регіону, що тривала до липня 1992 р.

Цей період ознаменувався також військовим протистоянням обох сторін, особливо жорстким воно стало після того, як в результаті референдуму, проведеного південно-осетинським керівництвом 19 січня 1992 р., 90 % його учасників висловились за приєднання регіону до Росії. Бойові дії, що продовжувались з перервами до липня 1992 р., були припининені за посередництва Росії, що розмістила на території Південної Осетії свої миротворчі сили. Наслідки грузино-осетинського конфлікту трагічні: 93 спалених села, понад тисячу убитих, від 40 до 100 тис. біженців.

Окрім Абхазії й Північної Осетії в Грузії є ще низка проблемних регіонів, що є потенційно вибухонебезпечними для територіальної цілісності держави. Найбільшим з-поміж них є Аджарія (столиця – м.Батумі), що має конституційний статус автономії у складі Грузії. Корінне населення Аджарії – грузини, що були насильно навернені до ісламу під час турецького панування. За часів правління в Аджарії Аслана Абашидзе (до весни 2004 р.) республіка фактично не визнавала юрисдикції Тбілісі у питаннях зовнішньої, у т.ч. зовнішньоекономічної політики, про що свідчили рішення, які стосувались питань іноземних інвестицій, спільних підприємств, торгівлі, транскордонного співробітництва Аджарської Республіки, що ухвалювались в Батумі, а не в Тбілісі. Лише після втечі Абашидзе та представників його клану до Москви офіційний Тбілісі отримав серйозні важелі контролю за ситуацією в Аджарії.

Не проти домогтися тієї чи іншої форми автономії й мешканці Джавахетії (адміністративний центр – м.Ахалкалакі), де компактно проживають вірмени, що становлять 8 % населення Грузії. Підживлюються ці настрої й тим, що регіон безпосередньо межує з Республікою Вірменія.

Проблемним залишається й Ахметський район Грузії, в якому мешкають переважно чеченці-кистинці (цей район ще називають “малою Чечнею”). Влада офіційного Тбілісі є тут номінальною, а закони Грузії фактично не діють на цій території, про що свідчить спроба грузинської влади восени 1999 р. відкрити відділення поліції Грузії в с.Дуїсі – неформальній столиці цієї зони, що закінчилась перестрілкою з місцевим населенням

На фоні цілої низки проблемних регіонів, область Квемо-Картлі, що розташована на стику Грузії, Азербайджану і Вірменії і, де компактно проживає азербайджанське населення Грузії, може слугувати за приклад вирішення міжетнічних проблем. До правління в Грузії Е.Шеварднадзе азербайджанці Квемо-Картлі зазнавали серйозних утисків, але на сьогодні ситуацію нормалізовано, що підтверджує існування прозорого кордону між Грузією та Азербайджаном.

6. Етно-демографічна ситуація, мова, релігія й культура Грузії. За даними останнього радянського перепису населення 1989 р. населення Грузії становить 5,4 млн. осіб. У пострадянську добу відбулося значне скорочення чисельності населення. За даними перепису 2001 р. на території Грузії мешкало приблизно 4,4 млн. осіб (без врахування населення Абхазії і Південної Осетії, що не брало участі в переписі).

Окрім грузинської мови найбільш поширеними в Грузії є російська і абхазька. Державною мовою є грузинська, що належить до картвельської групи кавказьких (іберійсько-кавказьких) мов, до якої входять мегрельська, сванська і лазька мови. Грузинська мова – єдина з-поміж іберійсько-кавказьких мов, що має стародавній алфавіт, несхожий з жодним у світі. Абхазька мова належить до абхазсько-адигської групи кавказьких мов і використовує з 1954 р. для написання кирилицю (у 1928 р. була розроблена писемність на основі латиниці, що у 1938 р. була замінена грузинською графічною системою).

Більшість віруючих етнічних грузинів належать до Грузинської православної церкви (65 % віруючих). Східна Грузія ще 326 р. була навернена до християнства завдяки проповідницькій діяльності святої рівноапастольної Ніни з Єрусалима і стала другою (після Вірменії) державою, що прийняла християнство як офіційну релігію. У V ст. Грузинська православна церква (ГПЦ) отримала автоекфалію, а з ХІ ст. її зверхник має титул католикоса-патріарха. У 1811 р. ГПЦ була включена до складу Російської православної церкви (РПЦ), втративши статус автокефальної. Натомість було утворено Грузинський екзархат на чолі з екзархом у сані митрополита, згодом – у сані архієпископа. 1917 р. ГПЦ повернула собі статус автокефалії і цілковито розірвала зв’язки з РПЦ (відновлені 1943 р.).

В Грузії є невелика кількість католиків, в Аджарії й у південних прикордонних районах мешкають переважно мусульмани. Абхазці, азербайджанці, асирійці і курди Грузії також сповідують іслам (всього мусульман в республіці - близько 11 %). Більшість осетинів – православні. Вірмени, греки і росіяни мають свої православні приходи, причому до Вірменської апостольської церкви належать близько 8 % віруючих на теренах Грузії.

Грузія – країна стародавньої культури. Головні архітектурні пам’ятки, що збереглися, переважно церкви і монастирі. Статус об’єкту Всесвітньої культурної спадщини отримав музей-заповідник у Мцхеті, де збереглися рештки укріплених кварталів і могильників доби Картлійського царства (початок І тис. до н.е. – ХV ст.). Класичними зразками грузинської архітектури є місто-фортеця Уджарма (V ст.) і храми в Картлі (V-VІ ст.). Чимало чудових храмів збереглося в Абхазії (Піцундський – Х ст., Бедійський – ХІ ст. та ін.).

Грузинські ремісники досягли високої майстерності в мистецтві обробітку металів. Вироби із серебра, золота, бронзи знайдені в похованнях, що датуються ІІ і І тис. до н.е. Упродовж Х-ХІІІ ст. грузинські майстри створили унікальні зразки ювелірного мистецтва з емалі: ікони, розп’яття, прикраси.

Від ІV ст. на території Західної Грузії у м.Фасіс (Поті) існувала риторико-філософська школа. Найдавнішою пам’яткою грузинської літератури є “Мучеництво Шушаніки” Якова Цуртавелі, що датується V ст. В ХІ-ХІІ ст. досягла розквіту наука - з’явились вищі школи (академії) в Ікалто і Гелаті, написано праці з філософії, астрономії, історії, медицини, права. Епічний шедевр грузинської літератури “Витязь у тигровій шкірі” Шота Руставелі, присвячений цариці Тамар, написаний у ХІІ ст.

Монголо-татарське нашестя та вторгнення протягом ХІV-ХV ст. інших тюрко-монгольських завойовників завдали найтяжчих збитків високорозвиненій, з багатовіковими традиціями, культурі народів Кавказу, поклали початок тривалій смузі її занепаду. Найгірші наслідки вторгнень загарбників виявилися для культур Вірменії й Грузії, де масового знищення зазнали найцінніші витвори писемності, мистецтва й архітектури. В Грузії зусилля діячів культури і всієї нації були спрямовані на збереження культурної спадщини й традицій від їхнього повного знищення загарбниками. В народі дбайливо зберігалися списки поеми Шота Руставелі “Витязь у тигровій шкірі”, невідомий автор залишив цінний твір з історії Грузії ХІІІ-ХІV ст., у ХV ст. було зроблено новий список грузинського збірника історичних праць – “Картліс Цховреба” (“Історія Картлі”).

У 1629 р. в Римі вийшла перша друкована книга грузинською мовою. Грузинська знать відряджала своїх дітей на навчання в інші держави, в тому числі до Москви, де в 1695 р. було налагоджено книгодрукування грузинською мовою. Правителі Теймураз І і Арчил самі були великими поетами, що представляли різні поетичні напрями, пов’язані, відповідно, з іранськими та грузинськими національними традиціями. Їхній сучасник Парсадан Георгіджанідзе написав “Історію Грузії”, склав грузино-арабо-перський словник і зробив переклад на грузинську мову кількох літературних пам’яток Сходу.

У 1709 р. у Тбілісі була заснована перша друкарня, в якій побачило світ перше видання геніальної поеми Шота Руставелі. У московській грузинській друкарні вийшли фундаментальні праці Валхушті Багратіоні з географії й картографії, а також праця “Життя Грузії”. Прагненням до демократизації літературної мови відзначалися книги байок і притч вченого й політичного діяча Сулхана Орбеліані (1658-1725 рр.). Визначне місце в грузинській поезії посідає творчість Давида Гурамішвілі (1705-1792 рр.), втікача до Росії з лезгинського полону, котрий після служби в імперській армії 1760 р. оселився в українському Миргороді. Його поеми “Біди Грузії”, “Пастух Кацвія”, ліричні вірші просякнуті мотивами грузинського й українського фольклору та відзначаються натхненним закликом до народної боротьби за визволення батьківщини. У ХVІІІ ст. зародилися грузинський професійний театр і драматургія, а вже за часів російського панування в Тифлісі у 1846 р. відкрилась публічна бібліотека, в 1851 р. – Кавказьке відділення Російського географічного товариства, 1852 р. – Кавказький історико-етнографічний музей.

Гордістю сучасної Грузії є її літератори К.Гамсахурдіа, Н.Думбадзе, Г.Панджикідзе, кінорежисери Т.Абуладзе й О.Іоселіані, театральний режисер Р.Стуруа, а також представниці уславленої грузинської шахової школи чемпіонки світу Н.Гапріндашвілі і М.Чібурданідзе.

ЛЕКЦІЯ 8. КРАЇНОЗНАВЧА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕСПУБЛІКИ КАЗАХСТАН

Поиск по сайту: