Республіка Вірменія: загальні відомості

Територія – 29,8 тис.кв.км.

Населення – 3,34 млн. осіб (2001 р.)

Столиця – Єреван

Державний устрій – республіка

Адміністративний поділ – 10 областей (марзів) і одне місто республіканського значення - Єреван

Національний склад: вірмени (93 %), азербайджанці (3 %), росіяни (2 %), курди, українці та інші (2 %)

Мова – вірменська (державна)

Релігія – християнство

Середня тривалість життя – 66,5 років (2001 р.)

Народжуваність – 1,15 %, смертність – 0,97 %

Грошова одиниця – 1 драм = 100 лумам

ВВП на душу населення – 730 дол. США (2003 р.)

Місце у світі за рейтингом ООН – 103

1. Географічне розташування, природно-ресурсний потенціал та історичне минуле Республіки Вірменія. Вірменія – континентальна країна на півдні Західної Азії, у Південному Закавказзі. Вона межує з Грузією на півночі (довжина кордону - 164 км), Азербайджаном на сході (566 км) і південному заході (221 км), Іраном на півдні (35 км) і Туреччиною на заході (268 км). Загальна довжина її рубежів 1254 км.

Надра Вірменії багаті на окремі мінерально-сировинні ресурси: в Алаверді і Кафані знаходяться родовища міді, в Разданському р-ні – залізна руда, у Каджарані – молібден, у Зоді – золото. Значними є запаси нефелінових сієнітів (алюмінієва сировина), сировини для хімічної промисловості і будівельних матеріалів. Багата республіка мінеральними джерелами і рекреаційними ресурсами, на використанні яких засновані відомі курорти (Арзні, Джермук, Цахкадзор та ін.).

Найдавніші державні утворення на території Вірменії датуються І тис. до н.е. і виникли переважно внаслідок завоювань і міграцій. Вірменія, як практично усе Закавказзя, була захоплена урартами, котрі у ІХ ст. до н.е. у боротьбі з нападами ассірійських царів створили власну державу – Урарту, що сформувалася на основі союзу племен у Вірменському нагір’ї, в районі озер Ван, Севан і в басейні р.Аракс і проіснувала близько трьох століть. Вже у VІІІ ст. до н.е. держава Урарту стала суперником Ассірії та впливовою міжнародною потугою Стародавнього Сходу. Царі Аргішті (781-760 рр. до н.е.), Сардурі ІІ (760-730 рр. до н.е.) і Руса І (730-714 рр. до н.е.) завоювали значні території Закавказзя на північ від р.Аракс, де спорудили царські міста-фортеці Аргіштіхінілі, Єребуні (сучасний Єреван) та Тейшебаїні.

В Урарту були досить розвинені різні галузі економіки: в річкових долинах переважало землеробство зі штучним зрошенням, у горах – напівкочове скотарство, вирощувалися різні сорти пшениці, ячменю, проса, розводилися виноград, інжир, мигдаль, з домашніх тварин були відомі корови й вівці, котрих утримували не лише для одержання м’яса й молока, а й задля використання вовни у ремісничому виробництві тканин, поступово розширювалося конярство, що мало військове значення. Для будівництва численних фортець у горах, прокладання каналів, доріг та риття штучних водойм широко використовувалася праця рабів-військовополонених, але на сьогодні збереглося недостатньо відомостей про суспільне становище вільних селян-общинників і ремісників. Величезні багатства належали храмам і жерцям.

Оскільки Урартська держава була конгломератом дрібних країн і племен, об’єднаних силою зброї, в ній неодноразово спалахували повстання підкорених народів, що жорстоко придушувалися царями. Близько 590 р. південні сусіди урартів – мідяни розгромили столицю царства – Тушпу, а вторгнення скіфських племен з Північного Кавказу довершило падіння держави. Це створило сприятливі умови для етнічної консолідації вірменських племен.

У VІ ст до н.е. на колишній території Урарту існувала власне вірменська держава Арміна. Особливістю міжнародного становища Арміни було те, що протягом 40-20-х рр. VІ ст. до н.е. вона була завойована Персією. Щоправда, перське владарювання не було занадто обтяжливим, а вірменська знать навіть брала участь в управлінні імперією Ахеменідів.

Близько 220 р. до н.е. селевкідський правитель Антіох ІІІ об’єдав Південну й Центральну Вірменію з до того незалежним Айраратським царством і створив під своїм протекторатом Велику Вірменію зі столицею в Армавірі (колишнє Аргіштіхінілі). Після поразки Антіоха ІІІ у війні з Римом Велика Вірменія у 189 р. до н.е. здобула незалежність і невдовзі перетворилася на регіонального політичного лідера. За царювання Тіграна ІІ Великого (95-56 рр. до н.е.) в одній державі було об’єднано всі вірменські етнічні землі та підпорядковано Кавказьку Албанію. Тоді Велика Вірменія обіймала територію від басейну Кури на півночі до Каспійського моря на сході й до Середземного моря та р.Йордан на південному заході. Панівним класом у ній була рабовласницька аристократія, а економічну базу держави становило велике землеволодіння.

Уряд Тіграна ІІ великої ваги надавав будівництву нових міст і заселенню їх ремісниками, було створено значне професійне військо, котре разом із народним ополченням вщент розгромило римські легіони Лукулла, що намагалися взяти під контроль міжнародні торговельні шляхи. Придворний епос оспівав час правління Тіграна ІІ як “двадцять п’ять років безперервних успіхів”, однак за Арташеса ІІ (33-20 рр. до н.е.) Вірменія змушена була визнати свою залежність від Риму. Та з допомогою союзних парфянських військ і внаслідок народного повстання вже в 63 р. н.е. Велика Вірменія відновила свій суверенітет.

Період ІV-VІІ ст. увійшов в історію Вірменії як час перебування її земель під візантійським та перським пануванням. Прагнучи спертися на Константинополь, як “менше зло” порівняно з Іраном, у 301 р. у Вірменії офіційною релігією було запроваджено християнство. У 387 р. Велика Вірменія була поділена між Візантійською імперією та Сасанідським Іраном.

У VІІ ст. Візантії довелося поступитися Закавказзям арабським завойовникам, котрі до 654 р., долаючи впертий опір місцевого населення, окупували, в тому числі й Вірменію. Тривала антиарабська боротьба, що її вели народи Закавказзя, призвела до визволення краю з-під влади халіфату Аббасидів наприкінці ІХ ст. й утворення держави вірменських Багратидів (886-1045 рр.), до складу якої увійшло центральне Анійське і васальні Васпураканські, Ванандське, Сюнікське і Ташир-Дзорагетське царства. У 975 р. на з’їзді азнаурської знаті Картлі, Тао-Кларджеті та Кахетії за підтримки війська царем усієї Грузії було обрано представника місцевого відгалуження вірменських Багратидів – Баграта ІІІ (975-1014 рр.). За сприяння середнього дворянства й міського купецтва йому вдалося зламати опір усіх великих феодалів, що не бажали коритися будь-якій владі. Та після смерті Баграта ІІІ в Грузії, як і в сусідній Вірменії, поновилися феодальні смути, підтримані Візантією, що сподівалася затримати об’єднавчі процеси з метою захоплення прикордонних провінцій цих держав.

Протягом першої половини ХІ ст. Візантія захопила тепер усі вірменські землі, запровадивши на них власну адміністративну систему на чолі з намісниками – катапанами. Але в середині того ж століття для народів Закавказзя з’явилася нова загроза, на цей раз із-за Каспію, - частина кочових тюркських огузьких племен, відомих як сельджуки. У 1048 р. вони вдерлися на територію Вірменії й упродовж 15-ти років чотири рази руйнували країну, а після перемоги над візантійцями в 1071 р. при Манцикерті відчули себе в ній повними господарями.

Центром та мобілізуючою силою в боротьбі народів Закавказзя проти сельджуцького поневолення стала Грузія, цар якої Давид ІУ Будівник (1089-1125 рр.) спочатку у 1122 р. визволив Тбілісі, а через два роки в союзі з вірменською знаттю узяв штурмом столицю Вірменії Ані й фактично створив спільну державу двох народів. За правління правнучки Давида ІУ цариці Тамар (1184-1207 рр.) та її наступників Грузія оволоділа ще й Східною Вірменією.

Як відомо, в середині ХІІІ ст. народи Кавказу опинились під монголо-татарським гнітом: більша частина Північного Кавказу відійшла до Золотої Орди, а Закавказзя в 1256 р. увійшло до складу держави Хулагідів (Ільханів), що охоплювала величезну територію від Дербента до Перської затоки. Північна Вірменія, котра до монголо-татарського нашестя входила до складу Грузії, зберегла відносну автономію у внутрішніх справах, але зобов’язана була мобілізовувати до монгольського війська до 20 % дорослих чоловіків і сплачувати велику данину.

В середині ХІV ст. більша частина Північної Вірменії вийшла зі складу Грузинського царства й незабаром опинилася під владою кочових туркменських племен, що прийшли із Закаспію. Але в 1385 р. хан Золотої Орди Тохтамиш, захопивши частину Азербайджану, спустошив Араратську долину і зруйнував чимало вірменських міст і сіл. Наступного року, вигнавши з Азербайджану Тохтамиша, до Вірменії вдерлися полчища Тимура. 16 років вони грабували і нищили країну, вкрай підірвавши її економіку, що викликало голод і призвело до непоправних демографічних втрат. Частина уцілілих вірменських ремісників і купців змушена була залишити свою батьківщину, в низці країн, зокрема в Індії, Валахії, Польщі, Україні, ними були засновані вірменські торговельно-ремісничі колонії. Після розпаду імперії Тимура Вірменія знову надовго потрапила під владу орд туркменських кочівників.

У 1639 р. територію Вірменії поділили Іран, до складу якого увійшла Східна Вірменія, і Туреччина, що заволоділа Західною Вірменією. Іноземне панування й постійна агресія з боку Туреччини та Ірану призвели до того, що значна частина вірмен опинилася за межами своєї батьківщини. Великі вірменські колонії виникли в Грузії й Азербайджані, Ірані й Індії, Росії й Польщі, в країнах Західної Європи. Водночас, на території Вірменії мешкали курдські й тюркські племена, чиї вожді володіли вірменськими селами. Відсутність власної держави у вірмен привела до того, що внаслідок російсько-перських війн 1804-1828 рр. Східна Вірменія була анексована Росією, що у 1849 р. утворила тут Еріванську губернію.

Зауважимо, що нинішня територія Вірменії аж до початку ХХ ст. в долі вірменського народу не відігравала визначальної ролі. Однак намір відновити свою незалежність існував завжди, про це свідчить те, що у другій половині ХІХ ст. вірменська інтелігенція планувала відновити державність на теренах Західної (Турецької) Вірменії. Однак від цих планів вірмени вимушено відмовились через політику жорсткого національно-релігійного гноблення султана Османської імперії Абдул-Хаміда ІІ (1842-1918 рр.), наслідком якої стала хвиля вірменських погромів, що прокотилася імперією у 1895-1896 рр.

Станом на початок Першої світової війни на території історичної Вірменії компактно мешкало 4 млн. вірмен: 1,5 млн. – в Росії, решта – в Туреччині. Внаслідок геноциду з боку османських властей у 1915-1916 рр., коли було знищено понад 1,5 млн. і виселено понад 600 тис. вірмен, у Західній Вірменії практично зникло корінне населення. Вірмени, що уціліли, розселились по всьому світові, зокрема, понад 300 тис. осіб знайшли пристановище в Росії. Таким чином, сучасна Вірменія, за влучним висловом Е.Хобсбаума, - “це все, що залишилось після того, як на усіх територіях, де раніше жили вірмени, їх вирізали або піддали вигнанню”.

Скориставшись розпадом Російської імперії, Вірменія у період від травня 1918 р. до листопада 1920 р., набула статусу незалежної республіки, що її проголосила партія “Дашнакцутюн” за підтримки англо-турецьких військ. У 1920 р. Вірменія отримала шанс об’єднати свої історичні землі в єдиній державі, після того як згідно з Севрським мирним договором від 10 серпня 1920 р. між Туреччиною і країнами Антанти Османська імперія припинила існування. В договорі окремо обумовлювалося, що нові східні кордони Туреччини буде визначено на основі двосторонніх домовленостей із незалежними Вірменією і Курдистаном. Однак реалізації цього положення завадила більшовицька Росія, яка в листопаді 1920 р. окупувала Вірменію, увівши туди Червону армію, під прикриттям якої в республіці була проголошена радянська влада.

Турецький уряд Мустафи Кемаля не визнав статті Севрського договору щодо визначення східних кордонів, заручившись при цьому підтримкою Радянської Росії, яка, опинившись в міжнародній ізоляції, 1921 р. пішла на значні територіальні поступки Туреччині, зафіксовані у російсько-турецькому договорі від 16 березня 1921 р. Понад те, Туреччина, отримавши від більшовиків зброю та кошти, продовжила боротьбу із спільними та той час ворогами обох держав – країнами Заходу та незалежними Грузією і Вірменією.

24 липня 1923 р. в Лозанні Туреччина і країни Антанти підписали новий договір, за умовами якого Туреччина зберегла Східну Фракію, Західну Вірменію та північну частину месопотамського плато. Отже, об’єднання історичних вірменських земель не відбулося.

Утворена у 1920 р. на вірменських землях колишньої Російської імперії Вірменська РСР увійшла у березні 1922 р. до складу Закавказької радянської Федерації, яка в грудні 1922 р. стала співзасновницею СРСР. З грудня 1936 р. Вірменія – союзна республіка.

2. Політичний устрій Вірменії і характеристика сучасних політичних процесів в державі. 23 серпня 1991 р. на 1-й сесії Верховної Ради Вірменії була прийнята декларація “Про незалежність Вірменії”, а 21 вересня 1991 р. відбувся всенародний референдум про вихід Республіки Вірменія зі складу СРСР. 94,99 % тих, що брали участь у голосуванні, висловилися за повну незалежність Вірменії. 23 вересня 1991 р. Верховна Рада Вірменії проголосила Республіку Вірменію незалежною, самостійною державою.

Конституція Вірменії була прийнята на всенародному референдумі 5 липня 1995 р. Згідно з конституцією главою держави є президент, який обирається на загальних виборах на п’ятирічний термін. Президентом може бути обраний громадянин Республіки Вірменія не молодший 35 років, який постійно проживає у Вірменії упродовж останніх 10 років. Одна й та ж особа не може бути обрана на посаду президента Республіки Вірменія більше двох разів поспіль. Президент є гарантом конституції, незалежності, територіальної цілісності і безпеки держави, він забезпечує нормальне функціонування законодавчої і виконавчої влади.

Перший президент Вірменії був обраний у жовтні 1991 р. Ним став Левон Тер-Петросян, дослідник історії християнського Сходу, доктор філологічних наук, член Французького азіатського товариства. Від 1988 р. – представник комітету “Карабах”, у 1988 р. заарештований разом з іншими керівниками комітету, ув’язнений у слідчому ізоляторі Бутирської тюрми в Москві. Звільнений з ув’язнення завдяки міжнародній компанії протесту, організованій Міжрегіональною депутатською групою на першому з’їзді народних депутатів СРСР та вірменською діаспорою. З часом Л.Тер-Петросян втратив популярність, запропонувавши компромісне рішення карабахського конфлікту, в основі якого був план міжнародної спільноти, згідно з яким Нагірний Карабах формально залишається у складі Азербайджана, але отримує повну автономію і самоуправління. Навіть найближчі політичні соратники відвернулися від Тер-Петросяна, і йому довелося піти у відставку у лютому 1998 р.

Після дострокових президентських виборів у березні 1998 р. президентом Вірменії став Роберт Кочарян*, колишній керівник Нагірного Карабаху. Політика Кочаряна у карабахському питанні виявилася менш гнучкою, але уряд вирішив взятися за викорінення корупції і налагодження відносин з опозицією, зокрема знову була легалізована одна з найстаріших вірменських партій Дашнакцутюн.

Вищий орган законодавчої влади Республіки Вірменія – Національні збори - однопалатний парламент, до якого обираються на чотирирічний термін 190 депутатів. 150 депутатів обираються за мажоритарною виборчою системою (один депутат від кожного виборчого округу), 40 депутатів - за пропорційною (з числа висунутих за списками кандидатів). Депутатами визнаються представники партій і партійних об’єднань, що подолали 5-відсотковий бар’єр). Виборчим правом наділені громадяни Вірменії, які досягли 18 років і до дня виборів прожили в державі не менше одного року. Депутатом парламенту може стати громадянин Республіки Вірменія не молодший 25 років, який до дня виборів постійно мешкав на її території не менше трьох років.

Вищий орган виконавчої влади - уряд Республіки Вірменія. Президент призначає прем’єр-міністра і за його представленням - міністрів. Постанови уряду підписує прем’єр-міністр і завіряє президент країни.

Щодо місцевого самоврядування, то воно здійснюється згідно закону про адміністративно-територіальний розподіл Республіки Вірменія від 1 грудня 1995 р. За цим законом територія Вірменії складається з 10-ти областей, міста Єревана, що має статус області, і общин. Області включають сільські та міські общини, Єреван - квартальні общини. Керівників областей (марзпет) призначає уряд, мера міста Єреван - президент за представленням прем’єр-міністра. В общинах на трирічний термін обираються органи місцевого самоврядування (рада старійшин і керівник общини - мер міста або сільський староста), у компетенцію яких входять розпорядження громадською власністю і розв’язання питань громадського значення, включаючи затвердження бюджету й контроль за його виконанням, встановлення місцевих податків. Кожний керівник общини формує адміністрацію. В Єревані місцеве самоврядування здійснюється в квартальних общинах.

Характеризуючи судову владу Вірменії, зазначимо, що система судів загальної юрисдикції включає суди першої інстанції, апеляційні суди і касаційний суд. Діють також господарський, військовий та інші спеціалізовані суди. Вищою судовою установою є Рада правосуддя, яку очолює президент. Конституційний суд, що є органом конституційного контролю, складається з дев’яти членів (п’ятьох призначає парламент, чотирьох - президент Республіки Вірменія).

У незалежній Вірменії функціонує багатопартійна система. На її лівому фланзі - Демократична партія Вірменії (ДПВ), створена на основі Комуністичної партії Вірменії після того як та на своєму останньому з’їзді у вересні 1991 р. прийняла рішення про саморозпуск. На правому фланзі політичного спектру, створений 1989 р. Вірменський загальнонаціональний рух (ВЗР), що став наступником Комітету “Карабах”, створеного у 1988 р. групою єреванської інтелігенції, яка вимагала возз’єднання з Вірменією Нагірного Карабаху (з 1923 р. автономної області Азербайджану). Найбільшу підтримку (36 % голосів виборців) ВЗР отримав 1990 р. на виборах до парламенту Вірменської РСР.

Після проголошення незалежності Республіки Вірменії були легалізовані політичні партії, що існували на її території до встановлення радянської влади, у тому числі Вірменська революційна федерація Дашнакцутюн, що заснована у 1890 р. і перебувала при владі у 1918-1920 рр. У радянській Вірменії Дашнакцутюн була оголошена поза законом, але продовжувала діяльність за кордоном. У 1991 р. також були легалізовані партія Рамкавар-Азатакан (Ліберально-демократична партія Вірменії, заснована у 1921 р.) і партія Гнчакян (Вірменська соціал-демократична партія, заснована у 1887 р.).

Крім того, у 1990-1991 рр. були створені нові партії, у тому числі: Національно-демократичний союз і Об’єднання національного самовизначення. Союз ветеранів “Еркрапа” (“Захисники Вітчизни”) також перетворився на політичний рух. У 1998 р. колишній лідер КПВ Карен Демірчян у переддень президентських виборів сформував Народну партію. Зараз в Вірменії діють десятки політичних партій і об’єднань. Найбільш авторитетні з них - блок “Міаснутюн” (“Єдність”), який включає Народну партію і праву Республіканську партію, Демократична партія Вірменії, ВРФ Дашнакцутюн, блок “Іравунк ївши Міабанутюн” (“Право і єднання”), партія “Орінац еркір” (“Країна закону”), Національно-демократичний союз.

3. Особливості сучасного економічного розвитку Республіки Вірменія. На початку ХХ століття Вірменія була аграрною країною, основу її економіки складали тваринництво й рослинництво. Промислове виробництво зводилося, головним чином, до розробки корисних копалин на невеликих рудниках і випуску коньяку. Індустріалізація почалася відразу після встановлення радянської влади, і Вірменія поступово перетворилася на сучасну аграрно-індустріальну країну. Розвивалися металообробка, машинобудування, хімічна, легка (текстильна й шкіряно-взуттєва), харчова (плодоовочева, винно-коньячна) промисловість, кольорова металургія, обробка коштовного каміння, виробництво будівельних матеріалів. Промислова продукція прямувала в союзні республіки, звідки Вірменія отримувала сировину й електроенергію.

Економіка Вірменії після розпаду СРСР опинилася у стані кризи, оскільки була значно інтегрована до загальносоюзної економіки. Більша частина промислових підприємств перестала функціонувати, оскільки вони були пов'язані з обслуговуванням військово-промислового комплексу колишнього Радянського Союзу. Порівняно з іншими закавказькими республіками колишнього СРСР економіка Вірменії була більш вразливою через особливості її географічного положення і слабку природно-ресурсну базу (відсутність виходу до моря, відсутність ресурсів нафти й газу, низька родючість ґрунтів). Нинішній стан та перспективи розвитку економіки Вірменії багато в чому залежать також від урегулювання карабахського конфлікту.

Тож після розпаду СРСР виникла необхідність у проведенні власної економічної політики і розробки програми самостійних дій в економіці. Через низку об’єктивних і суб’єктивних чинників Республіка Вірменія опинилась в групі країн з перехідною економікою, в яких економічні перетворення відбуваються в умовах інвестиційного голоду. Криза в промисловості, назначна частка довгострокових кредитів, відсутність внутрішнього ринку інвестицій, приватні іноземні інвестиції у обсязі близько 250 млн. дол. США (станом на 1 січня 1999 р.) засвідчують низьку інвестиційну активність економіки республіки.

У процесі роздержавлення пріоритетність соціального розподілу перетворилась на бюрократичну приватизацію, внаслідок чого ефективний інвестор не прийшов. Таким чином, ваучерна приватизація в республіці не сприяла формуванню внутрішнього інвестиційного ринку, становленню промислово-інвестиційного капіталу, стимулюванню портфельних інвестицій, натомість прискорила розпорошення виробничого капіталу, у т.ч. й людського. Кошти, отримані від приватизації, використовувались, в основному, для розширення торгівельно-посередницької діяльності та особистого споживання т.зв. “приватизаторів”.

І все ж на кінець 1990-х рр. вірменська економіка завдяки створенню і розвитку ринкової інфраструктури, перетворенню форм власності на основі роздержавлення і приватизації, аграрній реформі і залученню іноземних інвестицій досягла макроекономічної стабільності. Прискоренню ринкових перетворень сприяло введення національної валюти драма.

Сучасна Вірменія – індустріально-аграрна країна. На сьогодні у структурі ВВП переважає аграрний сектор (40 %), частка промисловості – 25 %, сектору послуг – 35 %. У сільському господарстві зайнято 55 % працюючих, у сфері послуг – 25 %, у промисловості – 20 %. 75 % валового національного продукту виготовляється у приватному секторі.

Провідними галузями промисловості є хімічна і нафтохімічна (мінеральні добрива, синтетичний каучук, шини), машинобудування (у тому числі хімічне і нафтове), електротехнічна і радіоелектронна промисловість, приладо- і верстатобудування, судноремонт, чорна й кольорова металургія, текстильна, харчова промисловість. Завдяки залученню іноземних інвестицій протягом останніх років вдалося ввести в дію ряд промислових об’єктів. Традиційно ведеться добування й обробка будівельних матеріалів: базальту, перліту, вапняку, пемзи, мармуру та ін., виробляється цемент. На базі розробки міднорудних родовищ у Кафані, Каджарані, Агараці та Ахталі працює мідеплавильний комбінат в Алаверді. З місцевої сировини виробляються алюміній, молібден і золото, здійснюється огранювання діамантів. Працює Ванадзорський хімічний комплекс, до складу якого входить 25 підприємств, зростає виробництво винно-коньячних виробів, працюють підприємства з випуску металорізальних верстатів, пресово-формовочного обладнання, точних приладів, синтетичної гуми, шин, пластмас, хімічного волокна, мінеральних добрив, електродвигунів, інструментів, мікроелектроніки, ювелірних виробів, шовкових тканин, трикотажу, панчішно-шкарпеткових виробів, програмного забезпечення.

Під сільськогосподарські потреби відведено приблизно 45 % площі країни, причому обробляється лише 20 %, під пасовищами зайнято 25 % території. Великі масиви орних земель є тільки у трьох районах: на Араратській рівнині, де звичайно збирають два-три урожаї на рік, у долині річки Аракс і на рівнинах, прилеглих до озера Севан. Ґрунтова ерозія є серйозною перешкодою для розвитку землеробства. Основні сільськогосподарські культури - баштанні культури, картопля, пшениця, виноград, плодові, ефіроолійні, цукровий буряк, бавовна, тютюн, чай. Тваринництво спеціалізується на молочно-м'ясному скотарстві, у гірських районах розводять овець.

Транспортна мережа включає близько 850 км залізниці (90 % з них електрифіковані) і 8,4 тис.км автомобільних доріг. Автотрасами Єреван сполучається з Грузією, Нагірним Карабахом та Іраном. У 1996 р. завершено спорудження сучасного мосту через річку Аракс, що з’єднує Вірменію з Іраном поблизу міста Мегрі. Зі столиці здійснюються регулярні міжміські автобусні рейси у багато населених пунктів країни, а також у Грузію, Росію та Іран. Транспортне сполучення з Азербайджаном і Туреччиною перервано. Відсутнє також залізничне сполучення між Вірменією та Росією. Усі великі міста Вірменії сполучені повітряними трасами. Усього діє 10 місцевих аеропортів і три міжнародних. Найбільший аеропорт - Звартноц - розташований на околицях Єревану. Він обслуговує рейси у великі міста СНД, Європи й Азії. Крім того, міжнародні рейси здійснюються через аеропорти Еребуні (Єреван) і Ширак (Гюмрі).

У сфері зовнішньої торгівлі імпорт переважає експорт більш ніж утричі (станом на 1999 р.). Вірменія експортує залізну руду, машини і обладнання, металевий лом, оброблені алмази тощо. Імпортує держава газ, нафту, продовольство та ін. Основними зовнішньоекономічними партнерами Вірменії з експорту є: Бельгія, Росія, Іран, Туркменистан, США, Грузія; з імпорту – Росія, США, Великобританія, Іран, Туреччина, Бельгія.

4. Зовнішня політика Вірменії. Вірменіяє членом ООН та її спеціалізованих організацій, член ВТО. Перший президент країни Л.Тер-Петросян прагнув підтримувати тісні зв’язки з Росією, США і Францією – країнами, де є великі вірменські общини. Нинішнє керівництво Вірменії проводить скоріше політику балансування між Росією, з якою Вірменія пов’язана договорами щодо правового статусу російських збройних сил (1992 р.), російської військової бази на терені країни (1995 р.) та „Про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу” (1997 р.), що створили передумови для тісного військового союзу обох держав, та західними державами, передусім з США, на підтримку яких Вірменія сподівається при урегулюванні карабахського конфлікту. Особливі стосунки з Вірменією важливі і для Росії, оскільки через вірменську територію приходять залізничні і автомобільні дороги, повітряні шляхи, що з’єднують Росію з країнами Близького і Середнього Сходу.

Доволі плідно розвиваються вірмено-іранські міждержавні відносини, чого не скажеш про взаємини Вірменії з іншими сусідами – Азербайджаном і Туреччиною, що практично припинилися після того як озброєні вірменські формування окупували Нагірний Карабах і частину азербайджанської етнічної території. Наслідком цього стала економічна блокада Вірменії Туреччиною й Азербайджаном й закриття вірмено-турецького кордону.

Взаємини Вірменії з Україною базуються на основних засадах Договору про дружбу і співробітництво від 14 травня 1996 р.

5. Етнодемографічна ситуація, релігія й культура Вірменії. За чисельністю населення Вірменія посідає 36-те місце в Азії, за густотою розселення – 20-те. Країна має позитивний приріст населення (частково за рахунок переселення вірмен з-за кордону) і практично однорідний національний склад: понад 90 % становлять вірмени - корінне населення Вірменського нагір’я. З-поміж інших етносів найбільше азербайджанців, росіян і курдів. Чоловіки становлять 47,6 % усього населення. Розташування мешканців безпосередньо залежить від особливостей рельєфу: найбільше населення мешкає у міжгірському пониззі і на плато, де на висоті до 1400 м зосереджені придатні для обробітку землі.

Ще на початку ХХ ст. країну населяли в основному землероби і скотарі. Бурхливий розвиток промисловості в радянській Вірменії призвів до значного росту міського населення, частка якого досягла 69,5 % (нині в республіці 27 міст і понад 30 селищ міського типу). Країна в цілому забезпечена трудовими ресурсами, в т.ч. високоосвіченими кадрами.

Ціла низка несприятливих обставин кінця ХХ ст. – катастрофічні землетруси (1988 р. землетрус цілковито зруйнував м.Спітак), прикордонні військові конфлікти, біженці, економічна, енергетична, водна та ін. кризи, - призвели до різкого погіршення становища у соціальній сфері і загострення екологічних проблем. Понад половини населення опинилося за межею бідності, виникло значне безробіття і еміграція (кількість емігрантів наближається до одного мільйона).

Релігійна ситуація у Вірменії – стабільна, передусім через те, що віруючі - в основному християни-монофізити* Вірменської церкви, що веде свій родовід з початку ІV ст. і є однією з найдавніших християнських церков. Очолює Вірменську церкву верховний - католікос усіх вірмен. Є у Вірменії й прихильники інших відгалужень християнства - вірмено-католики, католики і протестанти. Азербайджанці Вірменії прихильні до ісламу, а росіяни сповідують православ’я.

Вірмени були навернені у християнство завдяки діяльності Григорія I (згодом він був приєднаний до лику святих) у 301 р., і Вірменія стала першою країною у світі, що прийняла християнство як державну релігію. Хоча Вірменська апостольська церква спочатку була самостійною, вона підтримувала зв’язки з іншими християнськими церквами аж до Халкідонського (451 р.) і Константинопольського (553 р.) Всесвітніх соборів, а потім зберегла тісні зв’язки тільки з монофізитськими церквами - Коптською (Єгипет), Ефіопською і Яковітською (Сирія). Вірменську апостольську церкву очолює католикос усіх вірмен, резиденцією якого з 1441 р. є Ечміадзін. Каталикосат усіх вірмен включає чотири патріархії (Ечміадзінську, Киликійську, з резиденцією в Антіліасі, Ліван (заснована 1293 р.), Єрусалимську, засновану у 1311 р.; Константинопольську, засновану у XVI ст.) і 36 єпархій (вісім - у Вірменії, одна - у Нагірному Карабаху, інші - у тих країнах, де існують вірменські общини).

З ХІІ ст. невелика частина вірмен стала визнавати верховенство Римської католицької церкви й папи Римського. Ордени Ісуса (єзуїтів), що підтримувалися домініканськими місіонерами, об’єдналися у Вірменську католицьку церкву з патріаршою резиденцією у Бейруті (Ліван). Поширенню протестантизму серед вірмен сприяли американські місіонери-конгрегаціоналісти, які прибули з Бостона у 1830 р. Відтоді існує багато вірменських протестантських конгрегацій. Нині у Вірменії діють Вірменська католицька церква, Вірменська євангелічна церква, синагога, а також церкви і молитовні будинки різних релігійних меншин.

Археологічні розкопки поблизу Ечміадзіна показують, що вже у V-ІV тис. до н.е. на території Вірменії населення займалося землеробством і знало чорну металургію. Збереглися також зрошувальні канали, збудовані в рабовласницькій державі Урарту у ІХ-VІІІ ст. до н.е., а ще там існувала оригінальна клинописна писемність, виникла математична наука, були розроблені власні міри і цифрова система. Сучасна вірменська мова містить низку термінів, що походять з урартської, а у вірменському епосі збереглися легенди, котрі своїми коренями сягають урартської епохи.

Із становленням феодального суспільства у Вірменії йшов бурхливий процес розвитку самобутньої культури, характерними рисами котрої були використання глибоких народних традицій, відданість гуманістичним ідеям, відхід від релігійного догматизму й набуття світських рис. Інтенсивності цих процесів не зашкодили навіть постійні іноземні вторгнення і криваві феодальні міжусобиці.

На початку V ст. (ймовірно, у 405 - 406 рр.) селянський син, ченець Месроп Маштоц (361 - 440 рр.) створив вірменський алфавіт, на основі якого найближчим часом з’явилася досконала національна історична, географічна й теологічна література вірменською мовою (твори Агафангела, Повстоса Бюзанда, Мовсеса Хоренаці та ін.). Лише завдяки вірменським перекладам збереглися окремі античні наукові праці, зокрема, трактат давньогрецького філософа-діалектика Зенона “Про природу”. У VІІ ст. вірменська наука висунула великого математика і філософа Ананія Ширакаці. Й донині у Вірменії збереглися своєрідні, що відзначаються стрункістю архітектурних форм та простотою внутрішнього оформлення, будівлі ІV-VІІ ст. - Ереруйська базиліка, Сісіанський храм, храм Вагаршапат та ін.

Черговий сплеск культурного процесу в Закавказзі припав на Х – початок ХІІІ ст., коли особливого розвитку набула світська феодальна література. У Вірменії тоді був створений патріотичний епос “Давид Сасунський”, який славив героїв визвольної боротьби. Енциклопедист і поет Григор Магістр (990 -1058 рр.) переклав з грецької на вірменську “Діалоги Платона” та “Геометрію” Евкліда. Фундатором вірменської світської літератури вважається поет і філософ-містик Григор Нарекаці (951-1003 рр.), його традиції продовжив лірик Іоан Саркаваг (1045-1129 рр.), який у 1084 р. здійснив реформу вірменського календаря, ввівши до нього високосний рік. Автором великої поеми про вірменську історію є Нерсес Шноралі (Благодатний) (1102-1172 рр.), а Мхітар Гош (1130-1213 рр.) започаткував у вірменській літературі жанр байки та склав збірник вірменського звичаєвого права.

Після повалення сельджуцького правління склалися набагато сприятливіші умови для культурного піднесення Вірменії. Значно збільшилася кількість університетів і академій, при яких існували сховища рукописів – скрипторії, один лише Татевський монастир мав понад 10 тис. книг. З історіографічних творів того часу, котрі дійшли до нас, найвідоміші “Хронографія” Матеоса Урхаеці й “Історія” Мхітара Анеці. Багратидські царі після перенесення своєї резиденції в Ані прикрасили нову столицю величними спорудами, так що з часом склався навіть новий “анійський” архітектурний стиль. Кращими його зразками є двоповерховий палац Багратидів ХІ ст. в Ані та палац резиденції Вачутянів в Амберде. У післясельджуцький період були створені монастирські ансамблі в Санаїні, Ахпаті, Агарцині, Гехарді, Нор-Гетику тощо.

Монголо-татарське нашестя та вторгнення у ХІV-ХV ст. інших завойовників завдали значних збитків високорозвиненій, з багатовіковими традиціями, культурі Вірменії, започаткували тривалу смугу її занепаду. Масового знищення зазнали найцінніші витвори писемності, мистецтва й архітектури. Одначе і за таких умов за стінами небагатьох вірменських монастирів, що уціліли, продовжувалася копітка робота з переписування книг, відновлення втрачених і складання нових. Любов’ю вірменського народу до книги користувалися завойовники, котрі нерідко повертали захоплену ними літературу за великий викуп.

Основні культурні сили Вірменії у ХІІІ-ХVІ ст. концентрувалися у колоніях за межами батьківщини, єдиним науковим центром на вірменських землях у 1280-1338 рр. був Гладзорський університет на південному сході – в Сюніку. Саме там написали свої праці Вардан Великий - із загальної історії, Григор Акнераці – з історії монголів та їхніх завоювань, Стефаннос Орбелян – “Історію дому Сісакан”. У Кілікійській Вірменії, заснованій у 1080 р. на півдні сучасної Туреччини втікачами від нашестя сельджуків, цар Етум ІІ на прохання папи римського Климента V (1305-1314 рр.) склав “Історію татар”, що пізніше була перекладена на латинську й низку європейських мов. Іоан Грзінкауї написав відому астрономічну працю “Про рух небесних тіл, світила на небі й непорушність Землі” (1284 р.).

Помітне місце в історії вірменської літератури посіли твори поетів Фріка (1234-1315 рр.) та Мкртича Нагаша (ХV ст.), в котрих зображена боротьба вірменського народу проти чужоземного гніту та гірка доля вірменських переселенців. У 1512 р. у Венеції було відкрито першу вірменську друкарню. В розвитку живопису лише в Кілікійській Вірменії продовжувалися традиції мистецтва книжкової мініатюри у творах Тороса Росліна. Архітектурне будівництво в той час практично занепало, щоправда ув окремих монастирях були створені чудові архітектурні ансамблі, з-поміж яких вирізняється комплекс унікальних печерних споруд Айранвака, вирубаний у скелі.

Певне пожвавлення культурного життя у Вірменії спостерігалося після турецько-перського мирного договору 1639 р., хоча, як і раніше, більшість творів суспільно-політичного спрямування створювалося за межами країни. Такою була, зокрема, “Книга історій” вірменського історика Аракела Даврижеці Тебризького, що охоплювала період 1601-1662 рр. і містила багатий матеріал з історії вірменських колоній у різних країнах Європи й Азії.

Оскільки в розореній безперервними війнами Вірменії умови для розвитку культури були вкрай несприятливі, різко скоротилося число письменного населення. Внаслідок цього найвизначніші осередки вірменської культури й надалі перебували за межами країни, де вихідці з Вірменії відкривали вірменські школи, друкарні, культурно-просвітні організації. До таких, зокрема, відноситься створене в 1717 р. у Венеції товариство мхітаристів, що лишило помітний слід в історії вірменської культури.

Лише у 70-х рр. ХVІІІ ст. у Вірменії було налагоджене виробництво паперу й відкрито друкарню. Саме тоді написано низку історичних творів, найвідомішим з-поміж яких є праця Авраама Креатці, в якій змальоване важке становище Вірменії під владою Ірану. Відроджувався живопис, про що свідчить розпис головного Ечміадзинського храму художником і поетом Овнатаном (бл. 1730-1801 рр.). На другу половину ХVІІІ ст. припадає творчий злет найвизначнішого діяча вірменської культури того часу, поета-ашуга (у перекладі з тюркського – “закоханий”) Саят-Нова (1712-1795 рр.), що писав вірменською, грузинською й азербайджанською мовами, оспівуючи дружбу між народами Закавказзя. Загинув він мученицькою смертю під час погрому Тбілісі Ага-Мохаммед-ханом.

Найвищим досягненням вірменської культури ХІХ ст. вважається створення нової вірменської літературної мови, біля витоків якої стояв видатний письменник, просвітянин, етнограф Хачатур Абовян (1809-1848 рр.).

Сучасну Вірменію часто називають музеєм під відкритим небом, адже там збереглося понад 4 тис. унікальних пам’яток – храмів, монастирів, палаців, караван-сараїв (будівель, призначених для постою караванів), стародавніх мостів. З-поміж них - резиденція царів у фортеці Гарні (ІІІ-ІІ ст. до н.е.) з язичницьким храмом Сонця (І ст.), палаци патріархів у Двіні (V-VІ ст.), храми Ріпсіме (VІІ ст.), монастирські ансамблі Севан (ІХ ст.), Апхат (Х-ХІІІ ст., об’єкт Всесвітньої культурної спадщини) та ін. У Єревані розташований Матенадаран – найбільше у світі сховище стародавніх рукописів (близько 15 тис.) з історії, філософії, права, медицини, математики, природознавства, астрономії, граматики, музики.

Населення Вірменії вирізняється високим рівнем грамотності (99 %). В країні 12 вузів (в т.ч. 2 університети, консерваторія), музеї, театри, бібліотеки. У складі Академії наук працює мережа науково-дослідних інститутів.

ЛЕКЦІЯ 7. КРАЇНОЗНАВЧА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕСПУБЛІКИ ГРУЗІЯ

Поиск по сайту: