Республіка Таджикистан: загальні відомості

Територія – 143,1 тис.кв.км.

Населення – 7,01 млн. осіб (2004 р.)

Столиця – Душанбе (540 тис. мшк.)

Державний устрій – президентська республіка

Адміністративний поділ – Нагірно-Бадахшанська автономна область, 3 області, 45 районів

Національний склад (за даними перепису 2000 р.): таджики (80 %), узбеки (15,3 %), росіяни (1,1 %), киргизи (1,1 %), лакайці (0,8 %), туркмени (0,3 %), татари (0,3 %)

Мова – таджицька

Релігія – іслам

Середня тривалість життя – 64 роки

Народжуваність – 3,3 %, смертність – 0,8 %

Грошова одиниця – сомоні

ВВП на душу населення – 300 дол. США (2001 р.), середньомісячна зарплата – 6 дол. США (1998).

1. Географічне розташування та історичне минуле таджицького народу. Таджикистан – держава на південному сході Центральної Азії, більша частина його розташована у високих горах Паміро-Алаю. На заході і північному заході межує з Узбекистаном, на півночі – з Киргизстаном, на сході – з Китаєм, на півдні – з Афганістаном (кордон проходить по річках Амудар’я і П’яндж). Таджикистан – типова гірська країна (гори займають 93 % території). На стику хребтів Академії наук і Петра Першого розташована найвища точка Таджикистану і СНД – пік Ісмоілі Сомоні (7495 м, колишній пік Комунізму).

Таджики – народ з віковими культурними та державотворчими традиціями. Так, вже у першій половині І тис. до н.е. на території сучасного Таджикистану виникла держава Бактрія, у VІІ-ІV ст. до н.е. таджицька територія знаходилась під владою іранської династії Ахеменідів, імперії Александра Македонського. Після смерті останнього територія Таджикистану стала частиною імперії Селевкідів, а від ІІІ ст. до н.е. - послідовно в Греко-Бактрійському, Кушанському царствах, державі ефталітів, Тюркському каганаті, була частиною Китайської імперії.

У VІІІ ст. в межиріччя Амудар’ї і Сирдар’ї (арабською Мавераннахр) прийшли араби. Вони принесли свою культуру і релігію, хоча мова таджиків не змінилася. У ІХ ст. під час правління місцевої династії Саманідів завершився процес формування таджицького етносу й було створено літературну таджицьку мову (дарі). Це був період розквіту культури, торгівлі і ремесел, зростання міст, зокрема у ІХ-Х ст. творили видатні поети і мислителі Омар Хайям, Фірдоусі, Рудакі, Авіценна.

В кінці Х ст. територія Таджикистану потрапила під владу тюркської династії Караханідів, а потім упродовж майже чотирьох століть завойовники змінювали один одного. Тут побували каракитаї зі сходу, племена з володінь Хорезм-шахів з північного заходу, на початку ХІІІ ст. усе Межиріччя захопили монголи. Завойовники, що перебували на більш низькій стадії розвитку, знищували міста, орні землі перетворювали на пасовища, а місцеве населення - на рабів і витісняли в гори. Попри це, корінні мешканці залишилися носіями мови і писемності, високої культури землеробства.

Найвищого розквіту територія Таджикистану досягла за правління Тимуридів у ХІV - на початку ХVІ ст. Держава, створена Тимуром (1336-1405 рр.), вважається однією з високорозвинених у тодішньому світі. За вказівками Тимура були побудовані мечеть Бібі-Ханим і мавзолей Гур-Емір у Самарканді, палац Ак-Сарай у Шахрисабзі, мавзолей Ходжа Ахмеда Яссаві в Туркестані (усі вони є шедеврами світового значення).

На початку ХVІ ст. Таджикистан завоювали кочові узбецькі племена, що згодом об’єдналися під владою бухарського хана. Узбеки розселилися по всій території Таджикистану і частково запозичили традиції осідлого таджицького населення.

У 1868 р. після тривалих боїв з російськими військами Бухарське і Кокандське ханства визнали протекторат Російської імперії. Після ліквідації Кокандського Ханства територія сучасного Таджикистану була поділена між Туркестанським генерал-губернаторством (північ і Східний Памір) і Бухарським ханством (південний схід і Західний Памір). Ділянки території на південь від Амудар’ї відійшли до Афганістану. У 1895 р. відбулося остаточне розмежування Паміра між Бухарою і Афганістаном за участю Росії та Англії, що також боролась за превалювання на цій території. В історичній літературі та подія називається “Памірське розмежування” 1895 р.

В кінці 1917 р. – лютому 1918 р. в північному Таджикистані було встановлено радянську владу й ця територія увійшла до складу Туркестанської АСРР, після революції 1920 р. в Бухарі і проголошення там Бухарської Народної Республіки північний Таджикистан увійшов до її складу.

Таджицька АСРР у складі Узбецької РСР була утворена 14 жовтня 1924 р., союзною республікою Таджицька РСР стала 16 жовтня 1929 р., незалежною державою Таджикистан проголошено 9 вересня 1991 р.

2. Громадянська війна 1992-1997 рр. в Таджикистані та її наслідки. Політико-правова система Таджикистану і характеристика сучасних політичних процесів в державі. 1992 р. в Таджикистані розпочалася громадянська війна. Серед її причин – економічні і політичні диспропорції у розвитку Півночі і Півдня, а також слабкість президентської влади, що її на той час уособлював Рахмон Набієв – голова уряду Таджицької РСР у 1970-х рр., голова Верховної Ради Таджикистану у вересні – листопаді 1991 р., президент Таджикистану в листопаді 1991 – вересні 1992 р.

Р.Набієв виявився слабким керівником, нездатним зберегти баланс сил у владному політикумі: щоб задобрити своїх прихильників роздавав керівні посади без урахування ступеню професіоналізму претендентів, принизливо загравав з опозицією, під тиском якої були максимально ослаблені такі силові структури як Комітет національної безпеки і міністерство внутрішніх справ. За таких умов трагічні події на площі Шихадон у столиці Душанбе зупинити вже було неможливо. Країну охопило безвладдя. 7 вересня 1992 р. під загрозою застосування зброї Набієв підписав заяву про відставку з посади президента. Маховик громадянської війни запрацював на повну потужність.

Громадянська війна в Таджикистані була війною кланів. На її початку вважалось, що єдиною силою, що могла зупинити війну і подолати регіональні суперечки є іслам. Вірогідний політичний успіх ісламістів пов’язувався з особистістю лідера Партії ісламського відродження Акбара Тураджонзади, що перебуваючи 1992-1997 рр. на еміграції став одним з лідерів Об’єднаної Таджицької Опозиції (ОТО). Після того, як 1997 р. між ворогуючими сторонами було підписано мирну угоду (вступила в силу 1999 р.), Тураджонзади був призначений першим заступником голови таджицького уряду. Але оскільки більшість населення Таджикистану, за даними соціологів, хотіли жити в громадянському суспільстві, лідер ОТО 17 жовтня 1999 р. провів прес-конференцію, на якій закликав на президентських виборах в листопаді 1999 р. підтримати кандидатуру діючого президента Е.Рахмонова, бо тільки він, за його словами, здатен справитися з таджицькими польовими командирами.

Таджикистан найдовше з-поміж колишніх республік СРСР перебував у зоні економічного впливу російського рубля і орієнтував своє господарство на Росію. Таджицько-афганський кордон тривалий час охоронявся російськими прикордонниками, в республіці досі дислокована 201 мотострілецька дивізія Збройних Сил РФ.

У відповідності з Конституцією Таджикистану від 6 листопада 1994 р. главою держави є президент. З листопада 1994 р. президент країни – Емомалі Рахмонов*. У 1999 р. за результатами всенародного референдуму термін президентських повноважень збільшено до 7 років. Вищим законодавчим органом є однопалатний парламент (Верховна Рада Таджикистану), що не є постійно діючим, а лише збирається на сесії для ухвалення заздалегідь підготовлених законів.

22 червня 2003 р. в Таджикистані відбувся конституційний референдум, на якому громадяни цієї країни висловили своє ставлення до 122-х конституційних змін. Запропоновані президентом країни Е.Рахмоновим, вони передбачали, зокрема, продовження повноважень президента з одного семирічного терміну до двох, введення платних медичного обслуговування й освіти. ООН та Організація з безпеки та співробітництва в Європі відмовилися надіслати на референдум своїх спостерігачів. Напередодні низка партій і громадських рухів Таджикистану, зокрема й Комуністична партія, виступили з критикою референдуму, а Демократична партія закликала не брати участі в ньому. Але активність виборців сягнула позначки понад 50 %, що надало чинності референдуму. За даними Центрального виборчого комітету, активність виборців становила понад 96%. Майже всі учасники референдуму підтримали президентські ініціативи. Проти внесення поправок у конституцію проголосувало менше 5 % населення. Таким чином, діючий президент Таджикистану Е. Рахмонов отримав можливість по закінченні терміну повноважень у 2006 р. балотуватися на вищу державну посаду ще на два семилітніх терміни.

3. Ресурсний потенціал Таджикистану та особливості економічного розвитку країни. Надра країни містять запаси нафти, природного газу, вугілля, урану, мідних, свинцевих, залізних, алюмінієвих руд, фосфоритів, цинку, граніту, мармуру, ртуті, золота, олова, вольфраму, бору, карбонатів, флюориту, коштовних та напівкоштовних каменів. Нафту та буре вугілля видобувають на півночі Таджикистану, відповідно, в Нєфтєабаді та в районі Шурабу, на півдні республіки розташоване родовище природного газу Кизил-Тумшук.

На кінець 1990-х рр. у Таджикистані діяло 400 промислових підприємств, на яких було задіяно бл. 215 тис. робітників та інженерно-технічних працівників. На галузі важкої промисловості припадало бл. 40 % промислового виробництва, легкої та харчової промисловості – 60 %.

Основні галкзі важкої промисловості – електроенергетика, гірничорудна, кольорова металургія, машинобудування, металообробка, виробництво будівельних матеріалів, хімічна промисловість. Кольорова металургія – основна експортна галузь республіки. Найбільшим і стабільно працюючим підприємством є Таджицький алюмінієвий завод в м.Турсунзаде. Алюміній дає основні валютні надходження. Розроблено проекти щодо поновлення видобутку золота, срібла, урану, ванадію.

Важливою галуззю є електроенергетика: за оцінками західних експертів Таджикистан за питомими показниками запасів гідроресурсів посідає перше місце у світі, а за абсолютними показниками – 300 млрд. кВт/год на рік – восьме. У випадку повного їх використання республіка може стати найбільшим експортером електроенергії в регіоні. На сьогодні, однак, колосальний гідроенергетичний потенціал країни використовується лише на 4-5 %. Створені на базі дешевої електроенергії в радянський час енергоємні виробництва каустика, рідкого хлору та ін. сьогодні практично не працюють через відсутність коштів у споживачів готової продукції і оборотних коштів у підприємств.

Основу електроенергетики Таджикистану становлять Нурецька ГЕС (на річці Вахш) потужністю 2700 МВт, що входить до 30 найпотужніших гідростанцій світу, Головна та Байпазін ГЕС (також на річці Вахш), Кайраккумська гідроелектростанція на річці Сирдар’я і ГЕС, розташована поблизу м.Хорог у Нагірному Бадахшані, в Душанбе та Явані функціонують великі теплові електростанції. Усі вони станом на жовтень 2001 р. виробляли 12 млрд. кВт/год, себто працювали лише на 4 % своєї потужності.

Таджикистан має у своєму розпорядженні три газопроводи: внутрішні - Кизил-Тумшук - Душанбе і далі в напрямку до Узбекистану і газопровід невеликої потужності Алімтай – Курган-Тюбе, а також транзитний - з Газлі до Ферганської долини.

Республіка Таджикистан переважно аграрна країна: загальна площа сільськогосподарських угідь перевищує 4,3 млн. га, понад 65 % валової продукції сільського господарства припадає на хліборобство. Головною експортною сільськогосподарською культурою є бавовник, передовсім, тонковолоконних сортів. У найкращі роки в Таджикистані вироблялося до 1 млн. т бавовни-сирцю, однак через громадянську війну 1992-1997 рр. посівні площі під цією культурою скоротились, а збір бавовника зменшився з 800 до 380 тис.т.

У Таджикистані функціонує бавовняна біржа, де укладаються угоди купівлі-продажу бавовни-волокна, іншої бавовняної продукції. В останні роки великого поширення набули так звані ф’ючерсні угоди, за якими іноземні фірми надають господарствам засоби під мвйбутній урожай паливом, тракторами, отрутохімікатами, добривами і грошими для оплати праці сільськогосподарських працівників. Найбільшими інвесторами та покупцями продукції бавовняного виробництва є швейцарська фірма “Пауль Рейнхард” та торговельний відділ швейцарського банку “Кредит Свісс Фест Бостон”. Також таджицька бавовна експортується до Ірану, Латвії, Росії. З технічних сільськогосподарських культур в Таджикистані вирощуються також тютюн, кунжут, олійний льон-кучерявець та герань, із якої виробляється ефірна олія.

Таджикистан експортує алюміній (55 % усього експорту, переважно до Нідерландів і Туреччини), бавовну (14 %), рослинну олію, текстильні вироби, нафту, електроенергію (бл. 4 млрд. кВт/год у 2001 р.). У структурі імпорту переважають машини і обладнання (60 %), продовольство (15 %), хімікати, паливо, природний газ (головним чином з Узбекистану). Зовнішньоторговельними партнерами Таджикистану є 66 країн світу, у тому числі 11 держав СНД (на їх долю у 2002 р. припадало 51,8 % зовнішньоторговельного обігу Таджикистану). Найбільшими імпортерами таджицької продукції є Нідерланди, Туреччина, Латвія, Швейцарія, Узбекистан, Росія та Іран. Найбільшими експортерами продукції до Таджикистану є Росія, Узбекистан, Казахстан, Азербайджан, Україна і Румунія.

Попри вагомий економічний потенціал і певне економічне зростання, що розпочалося в Таджикистані після 1997 р., держава залишається найбіднішою в центральноазійському регіоні і на пострадянському просторі, маючи найнижчий рівень ВВП на душу населення..

4. Геополітичне становище та зовнішня політика Таджикистану. Таджикистан займає прикордонне положення між тюркським світом на півночі і сході та іраномовними народами на півдні. Суперечка за ці землі в недалекому минулому між Британською і Російською імперіями є свідченням важливого геополітичного значення цієї території.

Однією з найголовніших проблем зовнішньополітичного відомства сучасного Таджикистану залишається проблема встановлення та делімітації кордонів з сусідніми державами, що дісталася Таджикистану у спадщину від СРСР. З КНР 2003 р. підписано угоду, за якою Таджикистан поступається 1000 кв. км Памірських гір на користь Китаю, у разі, коли той відкликає свої претензії на площу у 28 тис. кв. км таджицької території. Продовжуються переговори з Узбекистаном щодо встановлення кордонів та відносно того, аби прибрати мінні поля. З Киргизстаном ведуться переговори з делімітації кордону в Ісфаханській долині.

Серйозні проблеми, що з ними стикається Таджикистан на внутрішній та міжнародній арені не в останню чергу пов’язані з тим, що Таджикистан є важливою ланкою у системі наркотрафіку з Афганістану до Росії та Західної Європи, а також провідною державою Центральної Азії для наркоділків, оскільки контролює 80 % усіх наркотиків, що перебувають на території цього регіону.

У зовнішній та внутрішній політиці Рахмонов спирається на військово-політичну та технічну підтримку Російської Федерації. Є стратегічним союзником Росії у Середній Азії та на кордоні з Афганістаном. У червні 1997 р. під тиском з боку Росії та Ірану та через загрозу агресії афганських талібів Рахмонов був змушений підписати з ісламською опозицією Загальну угоду про встановлення миру і національної злагоди у Таджикистані, яка передбачала чотириступеневий план залагодження цього конфлікту. У січні 2000 р. відмовився від головування у Раді глав держав СНД на користь Володимира Путіна.

5. Релігія, мова та культура Таджикистану. До арабського завоювання Середньої Азії на території Таджикистану були поширені зороастризм, маніхейство, християнство несторіанського толку. Від середини ХІ ст. на всій таджицькій території панівною релігією став іслам суннітського толку. Важливу роль у поширенні ісламу відіграла діяльність проповідників-суфіїв, окремі суфійські ордени і братства діють донині. У Нагірному Бадахшані мешкають шиїти, що відносять себе до послідовників секти ісмаїлітів, що отримала свою назву від Ісмаїла (помер 762 р.) – сина шостого імама Джафара ас-Садика. На сьогоднішній день глава (імам) цього напрямку ісламу Карім Ага-хан ІV – один з найбагатших на планеті – надає матеріальну допомогу послідовникам цієї секти.

Таджики розмовляють таджицькою мовою іранської групи індоєвропейської сім’ї. Нині існує три її різновиди: фарсі – в Ірані, дарі – в Афганістані, таджицька (забоні тоджикі) – в Таджикистані. Перші дві використовують арабську графіку, таджицька – кирилицю. Окремо слід виокремити припамірських таджиків – групу народів, що населяють райони Західного Паміру. Кожен з цих народів, що мешкає в долині однієї ріки, що впадає в П’яндж, має власну мову. Державною мовою Таджикистану є таджицька, мовою міжнаціонального спілкування – російська, а в Гірському Бадахшані – таджицька.

Землеробські народи Середньої Азії створили давню високорозвинену культуру. Після тимчасового занепаду в ІV-V ст. вона набула пишного розквіту в VІ-VІІ ст. У досліджених археологами старовинних містах (Бухара, Варахш, Неса, Пенджикент, Самарканд, Ургенч та ін.) збереглися зразки багатої палацової архітектури, барвистої скульптури, цікавого фрескового живопису. У середині І тис. н.е. на території Таджикистану існувало щонойменше чотири типи алфавіту: хорезмійський, согдійський, індійський (у давній Бактрії) та рунічний тюркський. Середньовічні автори стверджують, що до арабського завоювання у народів Середньої Азії існувала грунтовна релігійна, історична й астрономічна література рідними мовами, аепічна поезія народів Хорезму і Согду вплинула на іранський епос.

За доби арабського панування небаченої краси сягнула архітектурна декоративна кераміка – майоліка, що вкривала стіни й куполи будівель. На жаль, заборона живопису мусульманським духовенством не дозволила розвинутися далі чудовому мистецтву настінних розписів. За Саманідів були створені такі шедеври середньоазійської архітектури, як мавзолей Ісмаїла Сомоні та караван-сарай Рабат-і-Мелік. До них можна додати і збудований у сельджуцькому Мерві в 1157 р. мавзолей султана Синджара.

Помітних успіхів народи Середньої Азії досягли і в літературній та науковій діяльності. На весь світ прославив свій край поемою “Шах-Наме” (“Книга царів”) таджицький поет Абулькасим Фірдоусі (934-1020/1030 рр.), що став класиком водночас і перської літератури. Поема охопила величезний проміжок часу в 4223 роки і є найдокладнішим історико-епічним твором у світі, що просякнутий ідеями тираноборства, справедливості й гуманізму. Інший таджицький поет і мислитель Насір Хосров (1004-1088 рр.) написав “Книгу про мандри” (“Сафар-Наме”), що й досі не втратила свого пізнавального значення.

Великого поширення в Середній Азії у Х - на початку ХІІІ ст. набули бібліотеки, тільки у Мерві їх налічувалося більше десяти, в одній з них зберігалося близько 12 тисяч томів книг і рукописів, зроблених на бавовняному папері, що виготовлявся у Самарканді. У Мерві функціонував своєрідний науково-дослідний заклад – дивекуш, де вивчалися кращі методи шовківництва.

Найбільший внесок у розвиток світової культури зробили середньоазійські вчені. Мухамед бен Муса Хорезмі (787-бл.850 рр.) став творцем нової науки - алгебри, познайомив світ із найбільшим досягненням математиків Індії, запровадивши нуль і позиційний запис цифр, яким ми й досі користуємося. Ним були складені таблиці синусів і тангенсів, а також написана “Книга картини Землі” зі складеною вченим картою Старого Світу.

У Хорезмі жив і вчений-енциклопедист Абу Рейхан аль-Біруні (973-1048 рр.), котрого за силою й різнобічністю таланту називають Леонардо да Вінчі ХІ ст. Сучасники стверджували, що перелік його наукових праць складав 60 дрібно списаних аркушів. Стверджуючи ще до Коперника про те що, Земля обертається навколо Сонця, Біруні набагато випередив тогочасну науку. Задовго до Ньютона він висловив думку про існування земного тяжіння, вирахував з надзвичайною точністю радіус земної кулі й розмір одного градуса за меридіаном.

Світове визнання здобув бухарець Абу Алі Ібн-Сіна, чи Авіценна в латинській транскрипції (980-1037 рр.). Почавши життєвий шлях лікарем, він зробив чимало відкриттів у фізіології, біології й філософії. Причиною епідемій Ібн-Сіна вважав “найдрібніших тварин” (бактерій), а його “Канон лікарської науки”, перекладений латинською мовою й надрукований наприкінці ХV ст., був обов’язковим посібником для західноєвропейських лікарів аж до кінця ХVІІ ст. Учений визнавав єдність матерії й форми, стверджував вічність матерії, й, по суті, сформулював закон її збереження. Варто зазначити і філософа-енциклопедиста Абу Насра аль-Фарабі (870-950 рр.), що був послідовником Арістотеля й отримав за це прізвисько “Другого вчителя”.

Новий етап культурного піднесення в Середній Азії розпочався в другій половині ХІV ст. у зв’язку з процесом відбудови міст, відродження ремесел, пожвавлення торговельних та інших зв’язків з країнами Близького Сходу й Південної Азії. Чималою мірою цьому сприяло зосередження в містах Середньої Азії захоплених у полон Тимуром-завойовником майстерних ремісників і митців з інших країн. Чудові архітектурні пам’ятки тієї доби були споруджені в столичному Самарканді – соборна мечеть Тимура “Бібі-ханим” (пані-повелителька) і його величний мавзолей Гур-Емір, увінчаний прекрасним рубчастим куполом з керамічною облицьовкою. Просторі площі й широкі вулиці з водоймами, обсаджені вічнозеленими чагарниками і квітниками, джерелами і фонтанами, які щедро розпускали вологу, чарівність архітектури в обрамленні садів надавали можливість оцінити могутність і щедрість монарха. Ефект від споглядання архітектури досягався завдяки керамічній мозаїці, мармуру, розписам, ліпнині й різьбі, котрі, подібно барвистому килиму, вкривали будівлі, змушуючи забути про масивність конструкцій.

Визначним явищем в історії культури народів Середньої Азії першої половини ХV ст. був розвиток математики і астрономії, пов’язаний з науковими інтересами тимурида Улугбека. В 1417-1420 рр. за його проектом поблизу Самарканда була збудована найвідоміша на Близькому і Середньому Сході 30-метрова обсерваторія. Головні результати спостережень Сонця в обсерваторії Улугбека залишалися неперевершеними аж до ХІХ ст., а визначений у ній нахил екліптики (кола видимого річного руху Сонця) до екватора був менший від істинного для тієї епохи лише на 32 секунди. В складених під керівництвом Улугбека і математика Маулона Мухаммеда Хорезмі “Нових Гураганських таблицях” містилися географічні координати 683 міст Європи і Азії, включаючи Русь. Однак під час узбецького завоювання Мавераннахра обсерваторія Улугбека була зруйнована.

При дворах Тимуридів жили і працювали видатні діячі культури того часу: історик Мірхонд (1433-1498 рр.), що написав популярну на сході працю “Раузат-асафа” (“Сад чистоти”), та географ Хафізі Абру (р.н.невід. – 1430 р.). Протягом ХІІІ-ХV ст. розквіту в Середній Азії набула поезія перською мовою, що стала тоді офіційною літературною мовою. Творчість таких видатних поетів, як Мусліх-ад-дін Сааді (між 1203 і 1210 –1291 рр.), Шамседдін Хафіз (бл. 1325 – 1389 рр.) та Абдуррахман Джамі (1414-1492 рр.) справила величезний вплив на подальший розвиток літератури народів Середньої Азії, Закавказзя, Туреччини і навіть Індії.

Важливе місце в історії літератури народів Середньої Азії, в тому числі й таджицького, посіли знамениті автобіографічні записки засновника держави Великих Моголів Захіреддіна Мухаммеда Бабура (1483-1530 рр.) – “Бабур-наме”. У другій половині ХVІ ст. в Бухарському ханстві Хафізі Таніш Бухарі створив капітальну працю “Абдулла-наме” про могутнього правителя з династії Шейбанідів. Велику роль у боротьбі зі схоластичною суфійсько-дервішською літературою відіграли поетичні твори таджицького сатирика Мушфікі Абдурахмана (1525-1588 рр.), що увійшов у фольклор як позитивний персонаж народних анекдотів.

У ХVІІ ст. внаслідок прогресуючої феодальної роздробленості, постійних міжусобних війн і занепаду економіки умови для розвитку культури в Середній Азії значно погіршилися. Хоча в цей час і були написані окремі історичні й літературні твори, але за своїм рівнем вони суттєво поступалися попереднім. Занепад відбився і на мистецтві, зокрема, низка споруд у Хіві вирізняється бідністю і невиразністю художніх форм та їхнього декора. Разом з тим, слід відзначити відродження будівництва архітектурних ансамблів у Самарканді та появу історичних творів узбецькою мовою.

Аналогічні тенденції культурного розвитку Середньої Азії були властиві й для наступного ХVІІІ ст., причому майже всі визначні діячі культури того часу, на відміну від ХІV-ХVІ ст., належали до народних низів. Таджицький ткач із Бухари Міробід Сайідо Насафі (р.н. невід. – 1711 р.) в алегоричній поемі “Книга про тварин” славив працю простих ремісників.

Спираючись на тисячолітній досвід історії таджицького народу, фундаментом національної ідеї в сучасному Таджикистані має стати, на думку президента Е.Рахмонова, держава Саманідів зі столицею в Бухарі, що її заснував Ісмаїл Самані і яка існувала у 875-999 рр. Державу, що дала світу Закарію ар-Разі і Хорезмі, Фарабі і Рудакі, Біруні і Авіценну, Дакікі і Фірдоусі, сучасні таджики вважають своєю предтечею. Про це свідчить, наприклад, вихід 1999 р. в Лондоні книги “Емомалі Рахмонов. Таджики в дзеркалі історії. Від арійців до Саманідів”, автор якої стверджує, що умовою для розквіту середньоазійської цивілізації слугувало становлення і утвердження держави Саманідів.

Поиск по сайту: