Республіка Узбекистан: загальні відомості

Територія – 447,4 тис.кв.км.

Населення – 25,16 млн. осіб (2001 р.)

Столиця – Ташкент (2,2 млн. мшк.)

Державний устрій – президентська республіка

Адміністративний поділ – 12 областей і Республіка Каракалпакстан

Національний склад: узбеки (понад 75 %), росіяни (7,4 %), таджики (4,7 %), казахи (4,1 %), татари (2,4 %), каракалпаки (2,1 %), українці (0,6 %)

Мова –узбецька (державна)

Релігія – іслам

Середня тривалість життя – 64 роки

Народжуваність – 2,6 %, смертність – 0,8 %

Грошова одиниця – сум

ВВП на душу населення – 950 дол. США (2001 р.), середньомісячна зарплатня – 40 дол. США (1998).

1. Географічне розташування та історичне минуле Республіки Узбекистан. Узбекистан займає серединне положення в центральноазійському регіоні. Країна розташована в межиріччі Сирдар’ї і Амудар’ї з північного заходу на південний схід. Північно-західний і північний кордони з Казахстаном проходять пустинними районами, на сході і південному сході, в гірській частині, Узбекистан межує з Киргизстаном і Таджикистаном, на півдні проходить кордон з Афганістаном, на південному заході – з Туркменистаном. Майже 4/5 території Узбекистану – рівнини, лише на крайньому сході місцевість гориста (найвища вершина – 4633 м).

У сиву давнину територія Узбекистану входила до складу таких рабовласницьких держав як Бактрія (середня й верхня течія Амудар’ї), Хорезм (нижня течія Амудар’ї), Маргіана (по течії р. Мургаб) і Согдіана (в басейні річок Зеравшану та Кашкадар’ї), котрі виникли ще в VІІ-VІ ст. до н.е. Після завоювання цих держав військами перського царя Кіра в середині VІ ст. до н.е. увесь середньоазійський регіон був поділений на сатрапії – територіально-адміністративні одиниці, створені для управління завойованими народами.

В 329 р. до н.е. до Бактрії вступила армія Александра Македонського, котра завоювала всю Середню Азію, знищуючи населення і руйнуючи міста. Попри негативні наслідки, що їх несли для народів Середньої Азії завоювання Александра Македонського, саме в цей час посилюється економічна й політична взаємодія між окремими областями, зміцнилися зв’язки Середньої Азії з Середземномор’ям, розвивається еллінізація Сходу. Після смерті завойовника у 323 р. до н.е. середньоазійські області увійшли до складу держави його полководця – Селевка І, але в середині ІІІ ст. до н.е. вони відокремилися й стали центром Греко-Бактрійського царства – однієї з високорозвинутих держав того часу.

З розгромом Греко-Бактрійського царства кочівниками близько 140-130 рр. до н.е. одне з князівств, що утворилися на його території, стало ядром Кушанського царства. У період свого розквіту воно, крім Середньої Азії, включало території сучасного Афганістану, Пакистану, Північної Індії й, можливо, Сінцзяну, але в ІV ст. н.е. розпалося на кілька ворогуючих державних утворень.

У ІV-V ст. у Середній Азії панувала політична роздробленість, коли на просторі між Каспієм і Сирдар’єю налічувалось біля тридцяти незалежних князівств, що в свою чергу поділялися на велику кількість дрібніших володінь. Це значно полегшувало здійснення вторгнень кочівникам. У V ст. ефталіти (“білі гунни”), розгромивши іранські війська Сасанідів, заволоділи Середньою Азією. У 60-ті рр. VІ ст. уся Середня Азія і Казахстан опинилися під владою Тюркського каганату, що проіснував до початку VІІ ст. і розпався на Східний та Західний, котрі зникли з політичної карти у 40-ві рр. наступного століття. По мірі того, як влада Західного Тюркського каганату над захопленими землями слабнула, відбувалося активне просування в Середню Азію арабів. У 651 р. вони оволоділи Мервським оазисом (сучасне м.Мари в Туркменистані), а на початку наступного століття взяли під контроль увесь регіон.

У 875 р. на уламках Арабського халіфату виникла нова держава під владою місцевої таджицької династії Саманідів. Вона вела свій родовід від великого феодала Саман-худата, сини якого в нагороду за службу халіфу отримали в управління важливі провінції Мавераннахру. В період свого розквіту в І пол. Х ст. держава Саманідів зі столицею в Бухарі, крім Мавераннахра, включала також Північний і Східний Іран, а Хорезм, Решт, Газні та інші міста перебували у васальній залежності від неї. Опорою влади Саманідів була їх особиста гвардія, створена з молодих рабів, а керівництво державою зосереджувалося в центральних органах – десяти диванах (міністерствах) на чолі з великим візиром.

У 999 р. держава Саманідів впала під ударами тюркських племен карлуків, що вдерлися з Семиріччя й об’дналися під владою династії Караханідів. Але могутність сельджуцького султанату виявилася такою ж нетривкою, як і решти держав Середньої Азії, що трималися на воєнній силі. На початку ХІІ ст. в султанаті спалахнула боротьба за владу, а в 1141 р. під Самаркандом сельджуки зазнали нищівної поразки від центральноазійських монгольських кочовиків каракитаїв. Щоправда, нові завойовники не змінили місцевих порядків, а обклали населення великою даниною й перетворили великих феодалів на своїх васалів. За таких умов центр державно-політичного життя Середньої Азії змістився до віддаленого від каракитайських кочів’їв Хорезму, чий правитель – Хорезмшах Текеш – наприкінці ХІІ ст. дав відсіч і сельджукам, і каракитаям.

Його син Мухамед (1200-1220 рр.), використовуючи феодальну роздробленість регіону, завершив створення величезної держави, котра, однак, не відзначалася внутрішньою міцністю. До того ж суперечки Мухамеда з багдадським халіфом позбавили першого підтримки з боку мусульманського духовенства, а найманого війська, що було опорою влади Хорезмшаха, було недостатньо для відбиття можливого удару кочівників, що й довели згодом монголо-татари. В результаті їх завойовницьких походів у першій половині ХІІІ ст. територія Середньої Азії й Казахстану виявилася поділеною між улусами (спадковими володіннями) старшого сина Чінгісхана – Джучі (Хорезм, Центральний і Західний Казахстан), іншого його сина – Чагатая (Семиріччя і Мавераннахр) і онука – Хулагу (Туркменія).

У 30-х рр. ХІV ст. в Хорасані (північно-східна частина сучасного Ірану, південь Туркменістану й північно-західний Афганістан) спалахнуло велике повстання селян, ремісників і рабів, спрямоване проти влади кочової монгольської й тюркської аристократії, що отримало назву руху сербедарів (у перекладі з перської – вішальники, приречені). Очолили його дрібні землевласники, яким вдалося створити власну державу, що проіснувала 45 років. Сербедари знизили і скасували частину податків, тому їхній рух поступово поширився й на Мавераннахр, де в 1365 р. під Самаркандом повсталі завдали поразки війську правителя Моголістану. Місцевих сербедарів очолювали Абу Бекр Келеві й Маулана-заде.

Однак після того як середньоазійська знать на своєму з’їзді в 1370 р. проголосила верховним правителем барласького еміра (князя) Тимура, повстання було невдовзі придушене, а столицею відродженої монгольської держави став Самарканд. Щоправда, Тимур (чи Тамерлан за європейськими джерелами, від перського вислову “Тимурленг” – кульгавий Тимур) не належав до династії Чінгісидів, а тому не міг проголосити себе ханом. Тоді з численних спадкоємців Чінгісхана він вибрав царевича Суюргатмиша й посадив того на трон. Роль “хана” зводилася до присутності поряд із всесильним Тимуром на сусідньому престолі під час офіційних церемоній, чеканки його імені на монетах та вихвалянні у святкових молитвах.

Об’єднавши під своєю владою Чагатайський улус, Тимур припинив емірські міжусобиці й утворив сильну державу, могутню армію та розпочав зовнішні завоювання. Першою його жертвою став Хорезм. Після п’яти походів, щоб викорінити спротив місцевих мешканців, емір наказав виселити їх до Самарканда, столицю краю – Ургенч – зруйнувати, а її місце засіяти ячменем. Така ж сумна доля чекала золотоординські міста, Тимур тричі завдавав ударів хану Тохтамишу і хоча не приєднав його володіння до своїх, але пограбував їх і знесилив. Торговельні шляхи, що йшли територією Золотої Орди, змістилися на південь – у землі, підвладні Тимуру.

Незлічені лиха жорстокий завойовник приніс народам Закавказзя, куди він здійснив п’ять спустошливих походів. Після проведених один за другим трирічного, п’ятирічного і семирічного походів-нашесть Тимур підкорив Іран і розпочав боротьбу з молодою Османською державою. У 1402 р. під Анкарою він розгромив і полонив турецького султана Баязида, що на півстоліття відсунуло завоювання турками-османами Візантії. На сході Тимур захопив Делійський султанат, але під час походу на чолі 200-тисячного війська в Китай на початку 1405 р. помер.

У цих війнах Тимур і його полководці нерідко виявляли виняткову безжалісність до мешканців тих міст, які чинили опір. Тисячі людей живцем вони хоронили в ровах або складали в піраміди, просякнуті глиною і щебнем, на центральних площах височіли багатометрові башти з відрубаних голів. В Індії Тимур за один день наказав стратити 100 тис. полонених. Грабуючи завойовані країни й вивозячи з них найталановитіших ремісників, будівельників, найавторитетніших учених і богословів, Тімур прагнув зробити міста Мавераннахра, й передусім Самарканд, осередком величі й розкоші. Селища в околицях столиці були названі іменами найбільших міст Сходу (Миср – Каїр, Димишк – Дамаск, Багдад, Шираз), що на думку правителя мало відбити їхню мізерність порівняно з Самаркандом. У самому Самарканді повним ходом велось будівництво розкішних палаців, мечетей і мавзолеїв, що сприяло розвиткові ремесла в середньоазійських містах та розширенню торгівлі.

Однак створена жорстоким завойовником з різних земель із неоднаковим рівнем економічного розвитку держава відразу ж по його смерті розпалася. Лише одного разу, на початку 20-х рр. ХV ст. сину Тимура Шахруху вдалося взяти під контроль майже всю територію батькової імперії. Безпосередньо Мавераннахром з 1409 р. правив старший син Шахруха – Мухаммед Тарагай на прізвисько Улугбек (в 1447 р. він був проголошений главою династії Тимуридів). За правління Улугбека культурне піднесення в Середній Азії сягнуло свого апогею, в Самарканді відкрилася вища школа – медресе, була збудована найкраща на Сході астрономічна обсерваторія, де вчені склали каталог розташування 1018 зірок і таблиці руху Сонця, Місяця та планет. Самаркандський папір і малиновий оксамит користувались великим попитом у багатьох країнах. Владу Улугбека змушений був визнати навіть Моголістан, але наукова діяльність правителя викликала невдоволення серед духовенства, і в жовтні 1449 р. він був убитий за згоди власного сина.

Зі смертю Улугбека в Середній Азії знову спалахнули міжусобні феодальні війни, що закінчилися лише в 1469 р., коли Султан-Хусейну з дому Тимуридів вдалося об’єднати більшу частину регіону. Основу економіки держави Султан-Хусейна (1469-1506 рр.) становило зрошувальне землеробство і високорозвинуте ремісниче виробництво. Праця феодально залежного селянства широко використовувалася також на будівництві міських укріплень, доріг, фортець, палаців, мостів тощо.

На початку ХVІ ст. з півночі на державу Тимуридів напало об’єднання дешт-і-кипчацьких узбецьких племен на чолі з Мухаммедом Шейбані (1451-1510 рр.). Упродовж кількох років узбеки оволоділи Мавераннахром, Хорезмом і перейшли Амудар’ю, але в 1510 р. зазнали поразки під Мервом від іранських військ Ісмаїла І. Попри це, узбеки утримали практично усі завойовані території, поширивши свій вплив ще й на центральний і північно-східний Туркменистан і на більшість територій, населених таджиками. Успіхи кочових узбеків пояснювалися мовною й релігійною близькістю з підкореними ними народами, а також їхніми давніми економічними зв’язками з місцевим осілим населенням, слабкістю економічної бази держави Тимуридів і гострим невдоволенням населення їхнім владарюванням. Поступово етнічна назва “узбек” передалася виниклій ще задовго до приходу кочових узбеків спорідненій їм за мовою тюркській народності середньоазійського Межиріччя. Вчені вважають, що узбецька народність набагато старіша від своєї назви і бере свій початок в ІV-V ст. н.е.

Окремими областями держави Шейбанідів правили члени ханської династії, що спорадично боролися за владу між собою. Внаслідок цього, у 30-ті рр. ХVІ ст. відпала й перетворилась на самостійне ханство Ташкентська область, те ж саме сталося і з Хорезмом. Але Абдуллі-хану ІІ (1557-1598 рр.), який у 1583 р. проголосив себе ханом усіх узбеків, вдалося централізувати державне управління, повернути Хорезм і туркменські землі, підпорядкувати собі найстаріші землеробські райони Середньої Азії з містами Балхом, Гератом, Самаркандом, Ташкентом. Столиця держави Шейбанідів була перенесена з Самарканда до Бухари.

Із середини ХVІІ й до кінця ХVІІІ ст. внутрішньополітична ситуація в Середній Азії залишалася нестабільною, оскільки феодальні війни між Бухарським і Хівинським ханствами за земельні й водні ресурси набули небаченої гостроти. Від них серйозно постраждала іригаційна система, чимало поливних земель було занедбано, різко скоротилось шовківництво і виробництво шовкових тканин, зменшилась кількість ремісників, була порушена безпека торговельних шляхів. Це в свою чергу призвело до значного скорочення зовнішньої й транзитної торгівлі. Війни і міжусобиці, що супроводжувалися захопленням мас полонених, викликали помітне зростання работоргівлі та збільшення частки рабів у феодальному господарстві.

На початку ХVІІІ ст. знесилене боротьбою з казахами і Хівою Бухарське ханство розпалося: з-під його влади вийшли Фергана (з 1710 р. на її території почалося формування Кокандського ханства), Ходжент, згодом – Самарканд і Бадахшан. Натомість наприкінці століття політичного піднесення зазнало Ташкентське ханство. Однак султани й еміри, що правили майже самостійно областями та уділами ханств, посилювали стан феодальної роздробленості в Середній Азії.

Такою ситуацією прагнула скористатися міцніюча Російська держава Петра І. У 1717 р. під приводом пошуку торговельних шляхів до Індії й перевірки чуток про золоті розсипи в нижній течії Амудар’ї до Середньої Азії було відряджено добре озброєну шеститисячну експедицію на чолі з кабардинським князем Олександром Бековичем-Черкаським. Справжньою метою князя було схилити хівинського хана до переходу в російське підданство, а бухарського – до васальної залежності від Петра І. Однак правитель Хіви вчасно розгадав справжні наміри “мандрівників” і знищив їх.

Набагато загрозливіша зовнішня небезпека для середньоазійської цивілізації прийшла 1740 р. з півдня, коли самопроголошений шах Ірану Надір Афшар (1688-1747 рр.) напав на Туркменістан, Хівинське і Бухарське ханства. Полководці завойовника винищували і навертали в рабство жителів краю, грабували майно і худобу. Хіва й Бухара змушені були визнати васальну залежність від Надір-шаха, а та частина туркмен, що відмовилася підкоритися, переселилася на Мангишлак та в прикаспійські степи і продовжила боротьбу. Однак у 1747 р. Надір-шах був убитий змовниками, і його держава швидко розпалася, туркменські племена, що тимчасово перейшли на північ, повернулися на батьківщину.

Не закріпившись в центральноазійському регіоні на початку ХVІІІ ст., Російська імперія, анексувавши Казахстан і Закавказзя та здобувши вихід до узбережжя Тихого океану, до середини ХІХ ст. практично оточила Середню Азію і могла приступати до її завоювання. Тим паче, що цього нагально вимагала російська промислова буржуазія, що в умовах низької купівельної спроможності населення імперії і слабкого розвитку торгівлі із Західною Європою була вкрай зацікавлена у східних ринках. Значно полегшували завоювання Середньої Азії безперервні династичні чвари, змови, часті двірцеві превороти, постійні війни між Кокандським і Хівинським ханствами та Бухарським еміратом.

На початку 1864 р. російські війська розпочали наступ на найбільше серед середньоазійських державних утворень – Кокандське ханство і захопили міста Ауліе-Ата, Туркестан і Чимкент, а в травні наступного року – Ташкент. Це дало змогу з’єднати Сирдар’їнську і Сибірську військові укріплені лінії, утворити передову Новококандську лінію й розпочати бойові дії проти Бухари. Населення Північної Киргизії, що потерпало від здирств кокандського хана і китайської адміністрації, добровільно перейшло під владу Росії. На зайнятих територіях Кокандського ханства було створено Туркестанське генерал-губернаторство з центром у Ташкенті.

Спроба бухарського еміра організувати проти Росії газават (священну війну) закінчилася невдачею, і на початку травня 1868 р. російські війська взяли Самарканд та наблизилися до Бухари. Кокандський хан Худояр і Бухарський емір Музаффар-Еддін визнали себе васалами Петербурга і надали російським купцям право безмитної торгівлі. У 1873 р. російські війська розгорнули наступ на Хівинське ханство і оволоділи його столицею, в результаті чого воно теж визнало васальну залежність від Росії. Скориставшись народним повстанням у Кокандському ханстві, Петербург у 1876 р. ліквідував його, а територію приєднав до Туркестанського генерал-губернаторства як Ферганську область.

Ще під час підготовки походу на Хіву на східнокаспійському узбережжі в 1869 р. було засноване місто Красноводськ, яке стало основною базою для подальшого наступу на оазиси туркмен-хліборобів. Кілька років точилася запекла боротьба за оволодіння Ахал-Текінським оазисом та його фортецею Геок-Тепе, й лише після її здобуття туркменські племена почали переходити під владу Росії. До середини 80-х рр. до складу імперії було включено всі основні землі Туркменії, а в першій половині 90-х рр. ХІХ ст. завершилось приєднання Таджикистану. За російсько-британською угодою 1895 р. до васального Росії Бухарського емірату відійшли таджицькі землі на правому березі П’янджу.

Вищі губернські посади на новоприєднаних землях зайняли російські чиновники, а волосні та аульні – представники місцевої феодальної знаті. Царські чиновники вважали ці території російською колонією й поводилися відповідним чином. Хоча з іншого боку, незважаючи на відверто колоніальну грабіжницьку політику царизму, приєднання Середньої Азії до Російської імперії мало й певні позитивні наслідки. Зокрема, припинилися постійні феодальні війни й міжусобиці, було скасоване рабовласництво, розпочалося будівництво залізниць.

Поштовхом до розгортання національно-визвольної боротьба мусульманських народів Казахстану і Середньої Азії сталии події Лютневої (1917 р.) революції в Росії. Розгорталася ця боротьба під впливом ідей ліберального напряму джадідизму (з арабської – новий метод), в основі якого була ідеологія панісламізму. На початку березня 1917 р. колишні лідери джадідизму Мохамед Карі Абдурашидханов і Мустафа Чокаєв створили в Ташкенті партію “Шура-і-іслам” (з арабської – “Рада ісламу”), котра виступала за національно-релігійну автономію Туркестану на засадах парламентської демократії. Вже з моменту заснування всередині цієї справді масової організації спалахнула боротьба між власне джадідами, що обстоювали інтереси національної буржуазії, та вищим духовенством – улемістами. У червні улемісти вийшли з “Шура-і-іслам” і заснували власну партію – “Шура-і улема” (з арабської – “Рада духовенства”), що об’єднувала прихильників повного збереження патріархально-феодальних норм у побуті та громадському житті в дусі “чистого ісламізму” й противників будь-яких реформ. Улемісти вимагали відокремлення Туркменістану від Росії й об’єднання всіх мусульман у єдину мусульманську державу під егідою Туреччини.

Однак на заваді цим планам стала російська більшовицька експансія, в результаті якої вже 1920 р. були проголошені Хорезмська і Бухарська народні радянські республіки. Окремою республікою Узбекистан став 27 жовтня 1924 р., а до складу СРСР увійшов у 1925 р. 31 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної ради Узбецької РСР проголосила державну незалежність республіки. Узбецька РСР була перейменована в Республіку Узбекистан. В грудні 1991 р. всенародний референдум підтвердив проголошення Узбекистану незалежною державою.

2. Політико-правова система Узбекистану і характеристика сучасних політичних процесів в державі. В Узбекистані практично в повному складі зберегла владу радянська партійно-державна номенклатура, яка завжди була партикулярною, тобто такою, що працювала на свої власні вузькокланові інтереси. Попри те, що номенклатура публічно заявила про відхід від комунізму як державної ідеології, вона не лише утримала свої позиції у суспільстві в добу незалежності, але й суттєво зміцнила їх.

Від 24 березня 1990 р. президентом країни є Іслам Карімов*. Він же, згідно зі статтею 89 Конституції Узбекистану, прийнятої 8 грудня 1992 р., є главою виконавчої влади. Між іншим, в Конституції Узбекистану не передбачено імпічменту президенту держави, а однопалатний парламент – Олій Мажліс до 2002 р. працював на кшталт парламентів радянської доби, збираючись зазвичай на дводенні сесії для утвердження раніше підготовлених законів. Після проведеного 2002 р. всенародного референдуму та прийняття Олій Мажлісом Конституційного закону “Про підсумки референдуму та основні принципи організації державної влади”, структуру парламенту було змінено. Створено нижню – Законодавчу палату і верхню палату – Сенат. Також було змінено конституційний термін повноважень Президента РУ з п’ятирічного на семирічний.

Іслам Карімов прийшов до влади як компромісний кандидат на пост першого секретаря ЦК Компартії Узбекистану і президента республіки – на тлі загальної розгубленості традиційних кланів, що не вирішили, як реагувати на антикорупційні репресії, що їх в період перебудови розгорнула Москва. Ослаблення позицій влади миттєво позначилося на загальній ситуації в республіці: уже за часів попередника Карімова, Рафіка Нішанова, відбулася різанина турок-месхетинців у Фергані. Самаркандець Карімов мав стати людиною, котра очолить коаліцію кланів, - його віце-президентом став ташкентець Шукурулла Мірсаїдов, однак незабаром після проголошення незалежності президент повернув владу землякам-самаркандцям, які мали міцні позиції ще з часів очільника республіканської компартії 1970-80-х рр. Шарафа Рашидова. Опозицію в номенклатурному середовищі Карімов розгромив, за нею настала черга світської.

Свого часу, у 1986-87 рр. центром опозиційного руху в республіці стала Спілка письменників Узбекистану (СПУ). В листопаді 1988 р. було створено Народний рух “Бірлік” (“Єдність”), у вересні 1989 р. він розколовся і та його частина, що об’єдналася навколо секретаря СПУ Мухаммеда Саліха (Салая Мадамінова), заснувала партію “Ерк” (“Свобода”), яка висунула як мету здобуття Узбекистаном державної незалежності. Саме Саліх був опонентом І.Карімова на перших прямих президентських виборах у грудні 1991 р.

Коли в липні 1992 р., 75 депутатів узбецького парламенту від опозиційних партій “Бірлік” та “Ерк” висунули вимогу відставки президента І.Карімова, партії були заборонені, а партійним лідерам влада дала можливість емігрувати. Утікати з Ташкента у Москву та Вашингтон довелося й “узбецькому Джефферсону” Бабуру Малікову, котрий доклав чималих зусиль до розроблення проекту конституції республіки. Невдовзі в Узбекистані був збудований перший на пострадянському просторі табір для політичних в’язнів на 600 осіб.

Розгромивши не тільки радикальний нелегальний рух “Бірлік”, а й цілком поміркованих легальних опозиціонерів із партії “Ерк”, яка не становила ніякої реальної загрози режиму Карімова, зате слугувала привабливою вітриною демократизації Узбекистану, влада сама сприяла тому, що єдина можлива опозиція режиму зосередилася в мечетях. Тож як і в 1990-х рр. багатопартійність в Узбекистані продовжує перебувати на початковому етапі свого становлення. Чотири зареєстровані політичні партії – Народно-демократична, “Міллій Тікланіш” (Демократична партія національного відродження), “Адолат” (Соціально-демократична) та “Фідокорлар” (“Самовіддані”) хоч і мають свої фракції у парламенті, однак не належать до впливових політичних сил і реальних центрів, які приймають політичні рішення і несуть за них відповідальність.

Щодо гіпотетичного реваншу в Узбекистані комуністичної ідеї, слід зазначити, що в Узбекистані авторитарна президентська влада вміло користується “політичною імпотенцією” комуністичних лідерів, підтримуючи в масовій свідомості уявлення про ймовірну загрозу“червоного реваншу”. Така тактика дозволяє владі паралельно чинити утиски правої та лівоцентристської опозиції, залишаючи їм роль аутсайдерів. У результаті на президентських виборах (в один чи два тури) діючий президент “бореться” з лідером республіканської компартії і... здобуває переконливу перемогу під полегшене зітхання номенклатури.

Вперше цей варіант було апробовано на президентських виборах 1996 р. в Росії, коли Б.Єльцин за потужної фінансової підтримки олігархів лише в другому турі переміг компартійного лідера Г.Зюганова. Російський досвід І.Карімов успішно використав на січневих 2000 р. президентських перегонах в Узбекистані, отримавши 91,9 % голосів виборців проти 4,17 % - у лідера Народно-демократичної (колишньої комуністичної) партії Абдулхафіза Джалалова. При цьому навіть “суперник” І.Карімова голосував за діючого президента.

Розправившись з демократичною опозицією, режим Карімова все частіше стикається із загрозою проникнення до країни радикальних ісламських фундаменталістів. Так, 16 лютого 1999 р. Карімов ледь не став жертвою теракту поблизу будівлі Кабміну в Ташкенті, тоді ж ісламська опозиція Узбекистану, фізично усунувши президента, готувалася увійти до Ферганської долини з таджицького кордону та за підтримки місцевого “ісламського підпілля” й у разі успіху всієї операції планувала проголосити Узбекистан ісламською республікою. 5 серпня 2000 р. загони Ісламського руху Узбекистану в черговий раз прорвалися на територію країни з таджицького кордону.

Епіцентром ісламського спротиву режиму Карімова стала Ферганська долина. Зрозуміло, що неблагополучне сусідство створило сприятливі умови для зміцнення радикальної ісламської опозиції, але при цьому її реальний вплив є не таким значним, як про нього говорить очільник держави. Президент Узбекистану, котрого Захід після розгрому опозиції на початку 1990-х рр. сприймав як небажаного диктатора, невпинно доводив, що саме його країна є форпостом на шляху радикального ісламізму. До певного часу Вашингтон не хотів втручатися в ситуацію в регіоні і, тим більше, ставати союзником Узбекистану. Навіть коли існування радикальної антикарімовської організації – Ісламського руху Узбекистану – було доведено конкретними діями бойовиків, колишній держсекретар США М.Олбрайт радила Карімову звернутися за підтримкою до Росії. Ситуація змінилася лише після 11 вересня 2001 р. Безпосередня участь Узбекистану в антитерористичній коаліції дала можливість скористатися збройними силами США та їх партнерів по НАТО для розгрому загонів Ісламського руху Узбекистану, які воювали на боці талібів. Але небезпека проникнення на територію республіки озброєних загонів ісламських екстремістів все ще залишається.

Світовому співтовариству Узбекистан намагається показати лише парадний фасад життя, ретельно приховуючи внутрішні проблеми. На фоні сумнівної “східної демократії” відчувається безапеляційний, вольовий, авторитарний характер вирішення ключових проблем президентом РУ І.Карімовим. З урахуванням місцевого менталітету, такий специфічний шлях, певною мірою, себе виправдовує. Зокрема, в країні практично забезпечено стабільний громадський порядок, успішно вирішуються питання боротьби із злочинністю, на належному рівні підтримується виконавська дисципліна, особливо це стосується реалізації президентських указів, рішень уряду. Звичним явищем є зміна кадрів на керівних посадах в уряді та в органах місцевого самоврядування, що його ініціює президент країни.

Свого часу І.Карімов обіцяв, що його країна піде до демократії власним, поетапним шляхом: спершу буде реформовано судову систему влади, згодом нація отримає свободу друку. Та загалом він залишився вірним азійській специфіці й 26 березня 1995 р. провів референдум, який продовжив його президентські повноваження до січня 2000 р. Щодо свободи друку, зауважимо, що усі республіканські, обласні і столичні газети друкуються в концерні “Шарк” або в іншій структурі за наявності спеціального дозволу державного комітету з преси. В Узбекистані немає загальнонаціональних приватних теле- і радіоканалів. Та й загалом негативна інформація і критичні статті про владу у республіканських ЗМІ практично відсутня.

До існування авторитарного режиму І.Карімова в Узбекистані Захід тривалий час ставився поблажливо через те, що він (режим) відповідає традиційним потребам більшості населення країни у сильній одноосібній владі, забезпечує стабільність, активно протидіє ісламському фундаменталізму, й, нарешті, має тенденцію адаптуватися до вимог демократизації. Тому Захід доволі стримано відноситься до порушень в Узбекистані прав політичної опозиції, заборони вільної преси тощо. Незмінною залишається лише вимога проведення вільних і чесних виборів президента і Олій Мажлісу (парламенту). Одначе андижанські події 2005 р.дещо“підмочили” репутацію Карімова і зайвий раз підтвердили існування в Узбекистані авторитарного режиму.

“Андижанська революція” розпочалася, як відомо, з фактичного захоплення невідомими одного з найбільших міст Узбекистану. Згодом з’ясувалося, що лідер повстанців Бахтієр Рахмонов мав намір створити у Ферганській долині ісламський халіфат. Те, як несподівано розгорівся – і яким чином був придушений – зоколот в Андижані, аж ніяк не свідчить про силу влади в Узбекистані. І.Карімову, котрий володіє, за всієї авторитарності його натури та нерозбірливості в засобах досягнення мети, безсумнівними політичними талантами і масштабністю бачення навколишнього світу, так і не вдалося побудувати сильну державу, як не зроблено цього й в інших центральноазіатських державах. За час, що минув після розпаду СРСР, керівникам цих держав не вдалося розв’язати не тільки проблеми економічної ефективності нових країн і появи в них хоча б зачатків самостійно мислячого суспільства, але й не вдалося подолати протиріччя соціальні. Адже поруч із вузьким прошарком неймовірно багатих з’явилися мільйони знедолених людей, які шукають прибутки в наркотрафіку і розраду в ісламі.

3. Природно-ресурсний та енто-демографічний потенціал Республіки Узбекистан. Особливості сучасного економічного розвитку країни. У надрах республіки виявлено великі поклади мінерально-сировинних ресурсів (95 видів мінеральної сировини зосереджені в 750 родовищах). За запасами золота, міді, вольфраму, срібла, свинцю, цинку і урану Узбекистан посідає одне з чільних місць у світі. На долю республіки припадає майже 74 % запасів газового конденсату всього центральноазійського регіону і 40 % природного газу, за видобутком якого країна посідає третє місце в СНД (після РФ та Туркменистану), і входить до чільної світової десятки.

Узбекистан посідає друге місце в регіоні (після Туркменистану) за запасами і видобутком нафти (73 % її запасів сконцентровано в Кашкадар’їнській області). 140 родовищ, за оцінками експертів, містять 350 млн. т нафти (34 % запасів регіону). При збереженні темпів видобутку нафти, що усталилися упродовж 1990-х рр., її запасів вистачить на 80-100 років (в Туркменистані, для порівняння, на 48 років).

Поклади вугілля оцінюються в понад 2 млрд. т (55 % запасів регіону), сукупні запаси золота перевищують 4 тис.т (п’яте місце у світі), в Узбекистані розвідано 30 родовищ урану, який переробляється і збагачується в Навої і Зарафшані. За даними МАГАТЕ за запасами урану Узбекистан посідає сьоме місце в світі. Одначе, усе ці багатства використовуються республікою не в повній мірі, як через нехватку коштів і людських ресурсів, так і через те, що спроби Узбекистана вийти на світовий ринок зі своїм золотом, алмазами і ураном не дали очікуваних результатів. “Ахіллесовою п’ятою” економіки Узбекистану є енергетична проблема. Попри те, що республіка має велику поклади нафти й газу, реальних і необхідних для економіки енергоносіїв явно недостатньо і вони поставляються до Узбекистану з інших держав СНД, передусім з Росії, що ставить узбецьку економіку, певною мірою, в залежність від російської.

Досить склаждною в республіці залишається етно-демографічна ситуація. На відміну від республік європейської частини колишнього СРСР, котрі переживають різкий демографічний спад, населення Узбекистану упродовж 1990-х рр. подвоїлось (на 1 тис. осіб - 27 новонароджених, 70 % усього населення – молодь). Щорічно населення республіки збільшується в середньому на 450-550 тис.осіб. Середня густота населення Узбекистану сягає 140 осіб на 1 кв. км, що свідчить про перенаселення країни. Особливо страждає від пернаселення Ферганська долина Узбекистану: в Андижанській області, що займає менше 1 % території республіки мешкає бл. 9 % населення, в Наманганській області (1,8 % території) зосереджено 7,8 % жителів Узбекистану, у Ферганській області (1,5 % території) – 11 % населення республіки.

Головною демографічною проблемою республіки є виїзд за її межі т.зв. російськомовного населення, що в переважній більшості населяло узбецькі міста (лише 5,2 % російськомовних жителів, за даними останнього перепису, мешкає в сільській місцевості). Оскільки на промислових підприємствах (за винятком тих, що переробляють бавовник) традиційно вже працює неузбецьке населення, від’їзд російськомовного населення загрожує узбецькій промисловості серйозними кадровими проблемами, що вже відчуваються досить гостро. Наприклад, енергозабезпечення Узбекистану забезпечувалось донедавна персоналом, понад 90 % якого складали російськомовні мешканці республіки. Сьогодні, у зв’язку з еміграцією, вже зупинена половина блоків Сирдар’їнської ГРЕС, а нещодавно збудована Новоангренська ГЕС - законсервована, оскільки на ній нікому працювати. З цієї ж причини закрито Ферганський хімічний комбінат, тому мінеральні добрива республіка купує за кордоном. Прикметно, що з Узбекистану мігрують не лише росіяни й українці, але й татари, яких ще донедавна налічувалось бл. 700 тис. осіб, євреї, німці, кримські татари і, навіть, узбеки (як правило, це висококваліфіковані фахівці або заможні люди, що не змогли вигідно вкласти свої гроші в бізнес, який все більше відчуває на собі прес державно-бюрократичного регулювання).

Тривалий час економіка Узбекистану вважалася найстабільнішою не лише в центральноазійському регіоні, але й на теренах СНД. Наприклад, у 1999 р. спад ВВП в республіці у порівнянні з 1990 р. становив лише 5 %, у той час як в Росії – 24-27 %, а в Казахстані – 34-37 %. За темпами росту промислового виробництва на кінець 1990-х рр. Узбекистан вийшов на перше місце на теренах СНД. Розмір зовнішнього боргу в середині 1990-х рр. не перевищував 2,5 % від ВВП. Однак від 1998 р. через несприятливу кон’юнктуру цін на світових ринках на основні експортні товари Узбекистану (волокно бавовни, кольорові та дорогоцінні метали) та часткове закриття для узбецьких товарів ринку Росії обсяги узбецького експорту невпинно зменшуються. Внаслідок цього розмір сукупного державного боргу та боргу суб’єктів господарювання за кредитами, наданими під гарантію Уряду Узбекистану, досягнув у 2001 р. позначки 11 млрд.дол.США.

Завдяки притоку іноземних інвестицій в економіку Узбекистану (їх загальний обсяг у 1998 р. складав понад 7 млрд.дол США, що за показником обсягу іноземних інвестицій на душу населення вивело Узбекистан на той час на перше місце в СНД) в республіці створено нові галузі промисловості - нафтохімічну, автомобільну та переробну, активно розробляються власні родовища нафти й газу, що дало змогу в середині 1990-х рр. досягти енергетичної незалежності. Надходження іноземних інвестицій дозволило побудувати десятки нових великих промислових об’єктів, з-поміж яких нафтопереробний завод в Бухарі, автомобільний завод в Асаці, великі текстильні комплекси тощо. Експерти вважають, що в 1996-1997 рр. центр ділової та політичної активності провідних країн світу в Центральній Азії перемістився з Казахстану в Узбекистан. Цих успіхів республіка досягла завдяки принципу І.Карімова “сильна влада – сильна держава”, який він протиставив лозунгу націоналістично налаштованої опозиції початку 1990-х рр. “Узбекистан – мусульманам!”. На думку аналітиків, саме недемократична установка Карімова, що “сотні заарештованих – це краще, ніж тисячі убитих”, дозволила уникнути повторення громадянської війни, що роздирала сусідній Таджикистан. Зрештою, внутріполітична і економічна стабільність сприяли надходженню в економіку республіки іноземних інвестицій.

Слід зазначити, що навіть побудову ринкової економіки керівництвом Узбекистану було небезуспішно скермовано у русло ідеї зміцнення особистої влади президента. Це видно на прикладі застосування узбецькою владою західної модернізації зі збереженням власної панівної політичної культури. Президент І.Карімов зупинив свій вибір на ринковій авторитарній моделі, схожій на китайську, і реалізує її за принципом – “головний реформатор – держава”, зачинивши двері від впливів західних ліберальних ідеологій.

4. Геополітичне становище Узбекистану та геополітичні загрози його державності. Зовнішня політика Узбекистану. Геополітично Узбекистан розташований у стратегічному центрі напівкільця, де знаходяться найбагатші нафто- і газові родовища Перської затоки, басейну Каспійського моря і Тарімського басейну. Також Узбекистан є частиною регіону, де перетинаються інтереси Росії, Китаю, Індії, країн Сходу і Заходу. Тобто, територія Узбекистану є об’єктом інтересів таких потужних держав ісламського світу, як Туреччина, Пакистан, Іран і Саудівська Аравія. Окрім того, Узбекистан – прифронтова держава (маються на увазі нещодавні війни в Афганістані і Таджикистані).

Та оставина, що в Таджикистані, Казахстані, Киргизстані і Туркменистані мешкає понад 2,5 млн. узбеків, є додатковим фактором впливу Ташкента на своїх сусідів і дозволила президенту Карімову висловити ідею будівництва єдиного спільного дому – Туркестану при гегемонії в ньому Узбекистану за рахунок слабших сусідів, передовсім таких, як Афганістан, Киргизстан і Таджикистан.

Щоправда існує низка гіпотетичних загроз й власне для Узбекистану. Потенційно небезпечною загрозою для узбецької державності є прискорення процесу політизації ісламу, що негативно впливає на суспільно-політичну ситуацію на великій території – від Нагірного Бадахшану до Каспію. Німецькі дослідники цієї проблеми пишуть про “вогняну дугу”, що простягається від Чечні через Дагестан, Азербайджан, Пакистан, Узбекистан, Киргизстан, Казахстан в Сінцзян (провінція КНР).

Крім того, у спадок від СРСР Узбекистан отримав комплекс потенційних міжнаціональних і міжтериторіальних проблем. Так, наприклад, усередині Киргизстану знаходяться два узбецькі райони-анклави, а усередині Узбекистану є киргизький анклав. І це тільки невеличка ілюстрація того, як скроєні більшовицькою владою кордони між республіками можуть викликати нестабільність у регіоні.

Серйозною проблемою в Узбекистані залишається великомасштабна корупція державного апарату, що набула системного характеру в останні роки радянської влади. Корупція є прямою загрозою безпеці і стабільності в державі. Також національній безпеці держави загрожують екологічні проблеми, такі як зникнення Аральського моря, ерозія грунтів, їх засолення, виснаження землі, як наслідок гегемонії бавовника, тощо.

Узбекистан, спираючись на підтримку США і НАТО, намагається перетворитися на регіонального лідера, головний щит від загрози фундаменталізму. Не дивно, що головним культурним символом нації було проголошено Тимура (Тамерлана), який свого часу консолідував Азію, зупинив експансію кочових племен з Півдня і торував шлях до Індійського океану.

Задля зміцнення могутності Узбекистану І.Карімов нарощує військовий потенціал країни, спрямовуючи на військове будівництво як бюджетні кошти (на оборонні потреби виділяється 20 % бюджетних асигнувань), так і іноземні запозичення. Як наслідок – узбецька армія боєздатна, бо реорганізована за зразком армій держав НАТО. У межах програми “Партнерство заради миру” окремі узбецькі підрозділи проходять підготовку в США, на півночі Німеччини та в Норвегії. Американські та німецькі військові інструктори активно реорганізують збройні сили Узбекистану. Підтверджується це й тим, що офіцерські кадри Ташкент готує не в Росії, а в Туреччині, США і ФРН. Таким же чином Узбекистан оснащує свою армію, зокрема в 1996 р. з ФРН отримано військового спорядження на суму 26 млн. німецьких марок, а новітні БМП Узбекистан придбав у Туреччини.

У зовнішній політиці Узбекистан досить успішно балансує між США та Росією. За часів президентства в РФ Б.Єльцина Узбекистан навіть був вийшов з Договору про колективну безпеку, підписаного 1992 р. в Ташкенті лідерами РФ, Білорусі, Казахстану, Таджикистану, Киргизстану і Узбекистану, щоби приєднатися до ГУУАМ. Щоправда після приходу до влади в Росії президента В.Путіна відносини двох країн поступово нормалізувались, внаслідок чого Москва у травні 2000 р. запропонувала Ташкенту стати учасником Шанхайського форуму у складі РФ, КНР, Казахстану, Киргизстану і Таджикистану, що був створений як механізм регіонального військово-політичного співробітництва. Після приєднання до цієї організації Узбекистану Шанхайський форум перетворився на Шанхайську організацію співробітництва (ШОС).

Після трагічних подій 11 вересня 2001 р. у США Ташкент вже вкотре був змінив свої зовнішньополітичні пріоритети і спокусився на обіцянку США надати Ташкенту значну фінансову допомогу та інвестиції в промисловість і сільське господарство, за умови надання Узбекистаном своєї території для нанесення спільних з США ударів по базах терористів в Афганістані. При цьому Америка свідомо закривала очі на існування в Узбекистані авторитарного режиму. У березні 2002 р. під час американського візиту президента І.Карімова Узбекистан і США підписали Декларацію про стратегічне партнерство і основи співробітництва між Узбекистаном і Сполученими Штатами. Крім того, була скасована в торговельно-економічних відносинах так звана поправка Джексона-Веніка, що застосовується Сполученими Штатами щодо багатьох постсоціалістичних держав. Це стало свідченням визнання Сполученими Штатами Америки Узбекистану країною з перехідною ринковою економікою. Таким чином, цілком очевидно, що головним вектором зовнішньополітичного курсу Узбекистану є орієнтація на співробітництво з США та їх західними партнерами.

Незважаючи на декларування керівництвом країни принципу, що зближення з однією державою не повинно відбуватися за рахунок віддалення від іншої, на практиці це не завжди має місце. Цілком реальним стало прохолодне ставлення Узбекистану до СНД та вихід країни з ГУУАМ через нібито незадовільну оцінку її діяльності. Насправді ж, ГУУАМ було принесено в жертву політиці лавірування РУ між інтересами двох політичних полюсів у центральноазійському регіоні – РФ і США, якщо хочете, своєрідною платнею Росії за відносини стратегічного партнерства, що їх декларує РУ у стосунках з США.

Події вересня 2001 р. допомогли Узбекистану зміцнити свої позиції лідера центральноазійського регіону, про що свідчить перетворення Центрально-Азійського економічного співтовариства на організацію Центрально-Азійське співробітництво (ЦАС) у грудні 2001 р. в Ташкенті під час зустрічі глав держав Казахстану, Киргизстану, Таджикистану і Узбекистану, ініційованої І.Карімовим. Зміна статусу цього регіонального утворення всередині СНД означає збільшення регіонального впливу Карімова, оскільки діяльність ЦАС з тих пір не обмежується лише вирішенням питань економічного характеру. Між іншим, ЦАС – друге після ГУУАМ формування в СНД, в якому не бере участі Росія.

Остаточно закріпитися на позиції лідера центральноазійського регіону Узбекистану завадили криваві події, що сталися у травні 2005 р. в одному з найбільших узбецьких міст Андижані. За офіційною версією в Андижані загинуло 187 осіб, більшість з яких влада назвала “терористичними елементами”. Нібито ісламські екстремісти, які тренувалися у Киргизстані, організували втечу з в’язниці та захопили місцеву андижанську адміністрацію разом із заручниками. Натомість свідки і представники груп захисту прав людини стверджують, що під час заворушень представники сил безпеки перші застосували силу і тоді постраждало щонайменше 500 цивільних.

Після андижанських подій, і особливо після відмови забезпечити міжнародне розслідування їх наслідків режим І.Карімова став, як ніколи, близьким до міжнародної ізоляції. Уникнути цього можна було лише через повернення Узбекистану у фарватер Росії, що й сталося влітку 2005 р.

Кремль не залишився в боргу, висловивши Карімову свою підтримку та обурюючись тими, хто йому не довіряє. Власне, стосовно Андижана російське керівництво використовує політичний словник, випробуваний із часів чеченських подій: міжнародний тероризм, змова, інфільтрація і прикре нерозуміння всього цього Заходом. Визначальною обставиною в російських розрахунках стало те, що позицію Росії щодо подій в Андижані цілковито розділив ще один противник американської гегемонії в регіоні – Китай. Адже і Росія, і Китай однаково не зацікавлені у появі в центральноазійському регіоні не просто режимів, які орієнтуються на Захід, а й таких, що намагаються впровадити у себе демократію західного зразка.

Таким чином, від Андижанської трагедії найбільший зиск отримала Росія, що підтримавши чинну узбецьку владу, фактично повернула Узбекистан в орбіту свого впливу. На підтвердження цього 14 листопада 2005 р. президенти Путін та Карімов підписали союзницький договір, в якому, крім економічних, є також положення про надання військової підтримки у випадку іноземної агресії. Сторони зобов’язалися надавати одна одній військові бази та військові об’єкти на території обох країн. Під час зустрічі І.Карімов заявив, що Росія для Узбекистану “завжди була і залишатиметься опорою та центральним союзником”.

Наступного дня Європейський Союз заборонив на один рік в’їзд на свою територію 12 чільним представникам узбецької влади, серед яких, дивним чином, не виявилося прізвища чинного президента І.Карімова. Своє рішення ЄС мотивує тим, що узбецька влада дозволила собі “неадекватне застосування сили” і не дозволяє провести незалежне міжнародне розслідування андижанських подій. Крім того, Євросоюз запровадив ембарго на продаж зброй, військового та іншого устаткування Узбекистану з метою запобігання “внутрішнім репресіям”. Не відкидають можливості запровадження санкцій зі свого боку і США.

Щодо відносин з державами Близького та Середнього Сходу, Узбекистан заявляє про свою готовність найтіснішого співробітництва з усіма країнами регіону, однак пріоритетними для нього залишаються відносини з Туреччиною та Єгиптом, країнами, що відкидають будь-які прояви екстремізму і фанатизму в ісламі. З Іраном, Саудівською Аравією, Пакистаном підписані угоди про економічне співробітництво, від них надходять кредити, однак ставлення до цих країн вельми прохолодне. Такими ж є взаємини Узбекистану з сусіднім Таджикистаном. Це пояснюється тим, що у разі перемоги в Таджикистані “фундаменталістських сил” різко зросте ступінь радикалізації різноманітних ісламських угруповань у Ферганській долині, а також неминуче постане питання про повернення Таджикистану Бухари і Самарканду, що їх таджики вважають (і небезпідставно) своєю історичною батьківщиною.

Не виключається в недалекому майбутньому й загострення взаємин офіційного Ташкента з Афганістаном, адже шість провінцій Афганістану, розташованих на кордоні з Узбекистаном, населяють переважно узбеки. Упродовж останніх двох десятиліть там виникли і зміцніли власні узбецькі управлінські структури на чолі з генералом Дустумом. Не виключено, що за певних обставин тут може бути проголошена узбецька автономія. У цьому випадку проблема “двох Узбекистанів”, їх об’єднання неминуче постане на порядку денному, що може супроводжуватись серйозними регіональними колізіями.

Стосовно узбецько-українських міждержавних відносин, то вони регулюються Договором про дружбу і подальше поглиблення всебічного співробітництва, підписаного вКиєві19 лютого 1998 р. в ході офіційного візиту президента Узбекистану І.Карімова в Україну. Зафіксоване в базовому Договорі між Україною і РУ й положення про стратегічне партнерство двох країн. До Узбекистану Україна експортує продукцію чорної металургії та машинобудування, хімічну та електротехнічну продукцію, продовольство. У квітні 2001 р. розпочалися поставки до України узбецького природного газу навзаєм поставок металопродукції та технологічного обладнання. Одначе цей проект виявився недовговічним: слабкістю офіційного Ташкента після андижанських подій 2005 р. одразу ж скористалася Росія, яка взамін за підтримку режиму І.Карімова зажадала викупити увесь узбецький експортний газ на роки вперед, тим самим позбавивши Україну альтернативного і порівняно дешевого джерела постачання енергоносіїв.

5. Культура Узбекистану. Межиріччя Сирдар’ї й Амудар’ї здавна вважалося одним з центрів розквіту різних культур. Тут було створено і зберігається донині велика кількість пам’яток світової культурної та історичної спадщини. До нас, зокрема, дійшли твори доісламського періоду (Авеста, “Сказання про Сиявуша”, низка духовних книг ісламу, створених на території Мавераннахру (Межиріччя), праці середньовічних вчених аль-Хорезмі, аль-Фергані, Авіценни, Біруні, Улугбека, що їх досі використовує наука. Вершиною середньовічної культури мусульманського Сходу стали досягнення ремесел, архітектури, літератури, науки епохи Тамерлана.

Пишного розквіту культура землеробських народів Середньої Азії досягла в VІ-VІІ ст. У досліджених археологами старовинних містах (Бухара, Варахш, Неса, Пенджикент, Самарканд, Ургенч та ін.) збереглися зразки багатої палацової архітектури, багатоколірної скульптури, цікавого фрескового живопису. На території краю на середину І тис. н.е. існувало принаймі чотири типи алфавітів: хорезмійський, согдійський, індійський (у давній Бактрії) та рунічний тюркський. Середньовічні автори стверджують, що до арабського завоювання у народів Середньої Азії існувала грунтовна релігійна, історична й астрономічна література рідними мовами, епічна поезія народів Хорезму і Согду вплинула на іранський епос.

За доби арабського панування небаченої краси сягнула архітектурна декоративна кераміка – майоліка, що вкривала стіни й куполи будівель. На жаль, заборона живопису мусульманським духовенством не дозволила розвинутися далі чудовому мистецтву настінних розписів. За правління Саманідів були створені такі шедеври середньоазійської архітектури, як мавзолей Ісмаїла Самоні та караван-сарай Рабат-і-Мелік. До них можна додати і збудований у сельджуцькому Мерві в 1157 р. мавзолей над могилою султана Синджара.

Значного поширення в Середній Азії у Х - на початку ХІІІ ст. набули бібліотеки, тільки у Мерві їх налічувалося більше десяти. В одній із бібліотек зберігалося близько 12 тисяч томів книг і рукописів, зроблених на бавовняному папері, що виготовлявся у Самарканді. Також у Мерві знаходився своєрідний науково-дослідний заклад – дивекуш, де вивчалися кращі методи шовківництва. Але найбільший внесок у розвиток світової культури зробили середньоазійські вчені. Мухамед бен Муса Хорезмі (787 - бл.850 рр.) став творцем нової науки - алгебри, познайомив світ із найбільшим досягненням математиків Індії, запровадивши нуль і позиційний запис цифр, яким ми й досі користуємося. Ним були складені таблиці синусів і тангенсів, а також написана “Книга картини Землі” зі складеною вченим картою Старого Світу.

У Хорезмі жив і вчений-енциклопедист Абу Рейхан аль-Біруні (973-1048 рр.), котрого за силою й різнобічністю таланту називають Леонардо да Вінчі ХІ ст. Сучасники стверджували, що перелік його наукових праць складав 60 дрібно списаних аркушів. Стверджуючи ще до Коперника про те, ніби Земля обертається навколо Сонця, Біруні набагато випередив тогочасну науку. Задовго до Ньютона він висловив думку про існування земного тяжіння, вирахував з надзвичайною точністю радіус земної кулі й розмір одного градуса за меридіаном.

Світове визнання здобув виходець із Бухари Абу Алі Ібн-Сіна, чи Авіценна в латинській транскрипції, (980-1037 рр.). Почавши життєвий шлях у якості лікаря, він зробив чимало відкриттів у фізіології, біології й філософії. Причиною епідемій Ібн-Сіна вважав “найдрібніших тварин” (бактерій), а його “Канон лікарської науки”, перекладений латинською мовою й надрукований наприкінці ХV ст., був обов’язковим посібником для західноєвропейських лікарів аж до кінця ХVІІ ст. Учений визнавав єдність матерії й форми, стверджував вічність матерії, попереджуючи закон її збереження. Варто відзначити й філософа-енциклопедиста Абу Насра аль-Фарабі (870-950 рр.), що виступав послідовником Арістотеля й отримав за це прізвисько “Другого вчителя”.

Як уже зазначалося, спустошливі походи Чінгізхана і його спадкоємців завдали тяжкого удару по багатовіковій високорозвинутій культурі народів Середньої Азії, призвели до знищення багатьох культурних пам’яток. Минуло півтора століття, доки нащадки перших монгольських завойовників спромоглися сприйняти і стати споживачами культурних досягнень та традицій підкорених ними народів. Лише з другої половини ХІV ст., у зв’язку з процесом відбудови міст, відродження ремесел, пожвавлення торговельних та інших зв’язків з країнами Близького Сходу й Південної Азії, почали складатися передумови для нового піднесення в розвитку культури.

Значним чином цьому сприяло зосередження в містах Середньої Азії захоплених у полон Тимуром майстерних ремісників і митців з інших країн. Чудові архітектурні пам’ятники тієї доби були споруджені в столичному Самарканді – соборна мечеть Тимура “Бібі-ханим” (пані-повелителька) і його величний мавзолей Гур-Емір, увінчаний прекрасним рубчастим куполом з керамічною облицьовкою. Просторі площі й широкі вулиці з водоймами, обсаджені вічнозеленими чагарниками і квітниками, джерелами і фонтанами, які щедро розпускали вологу, чарівність архітектури в обрамленні садів надавали можливість оцінити могутність і щедрість монарха. Ефект від споглядання архітектурних пам’яток значною мірою досягався завдяки керамічній мозаїці, мармуру, розписам, ліпці й різьбі, котрі, подібно барвистому килиму, вкривали будівлі, змушуючи забути про масивність конструкцій.

Визначним явищем в історії культури народів Середньої Азії першої половини ХV ст. був розвиток математики і астрономії, пов’язаний з науковими інтересами тимурида Улугбека. В 1417-1420 рр. за його проектом біля Самарканда була збудована найвідоміша на Близькому і Середньому Сході 30-метрова обсерваторія. Головні результати спостережень Сонця в обсерваторії Улугбека залишалися неперевершеними аж до ХІХ ст., а визначений у ній нахил екліптики (кола видимого річного руху Сонця) до екватора був менший від істинного для тієї епохи лише на 32 секунди. В складених під керівництвом Улугбека і математика Маулона Мухаммеда Хорезмі “Нових Гураганських таблицях” містилися географічні координати 683 міст Європи і Азії, включаючи Русь. Але вже під час узбецького завоювання Мавераннахра обсерваторія Улугбека була зруйнована.

При дворах Тимуридів жили і працювали видатні діячі культури того часу: історик Мірхонд (1433-1498 рр.), що написав популярну на сході працю “Раузат-асафа” (“Сад чистоти”), та географ Хафізі Абру (р.н.невід. – 1430 р.). Протягом ХІІІ-ХV ст. високого розквіту в Середній Азії набула поезія перською мовою, що стала тоді офіційною літературною. Творчість таких видатних поетів, як Мусліх-ад-дін Сааді (між 1203 і 1210 –1291 рр.), Шамседдін Хафіз (біля 1325 – 1389 рр.) та Абдуррахман Джамі (1414-1492 рр.) справила величезний вплив на подальший розвиток літератури народів Середньої Азії, Закавказзя, Туреччини й навіть Індії.

Найбільшим поетом узбецького народу став Алішер Навої (1441-1501 рр.), візир султана Хусейна Байкари, що жив у Гераті й уславився ще й як талановитий вчений, художник і музикант. Як справжній гуманіст і противник середньовічної схоластики та деспотизму, він боровся в своїй творчості й державній діяльності за торжество ідей справедливості та свободу людської особистості. Показово, що Навої складав свої вірші й поеми (“Неспокій праведних”, “Лейлі і Меджнун”, “Фархад і Шірін”, “Сім планет”, “Іскандерів мур”) як на фарсі, так і тюркською староузбецькою мовою.

Помітне місце в історії літератури Середньої Азії також посіли знамениті автобіографічні записки тимурида, засновника держави Великих Моголів Захіреддіна Мухаммеда Бабура (1483-1530 рр.) – “Бабур-наме”. В другій половині ХVІ ст. в Бухарському ханстві Хафізі Таніш Бухарі створив капітальну працю “Абдулла-наме” про могутнього правителя з династії Шейбанідів. Велику роль у боротьбі зі схоластичною суфійсько-дервішською літературою відіграли поетичні твори таджицького сатирика Мушфікі Абдурахмана (1525-1588 рр.), що увійшов у фольклор як позитивний персонаж народних анекдотів.

У ХVІІ ст. внаслідок прогресуючої феодальної роздробленості, постійних міжусобних війн і занепаду економіки умови для розвитку культури в Середній Азії значно погіршилися. Хоча в цей час і були написані окремі історичні й літературні твори, але за своїм рівнем вони суттєво поступалися попереднім. Занепад відбився й на мистецтві, зокрема, низка споруд у Хіві вирізняється бідністю і невиразністю художніх форм та їхнього декору. Разом з тим варто відзначити відродження будівництва архітектурних ансамблів у Самарканді та появу історичних творів узбецькою мовою.

Аналогічні тенденції культурного розвитку Середньої Азії були властиві й для наступного ХVІІІ ст., причому майже всі визначні діячі культури того часу, на відміну від своїх попередників ХІV-ХVІ ст., належали до народних низів. Таджицький ткач із Бухари Міробід Сайідо Насафі (р.н.невід. – 1711 р.) в алегоричній поемі “Книга про тварин” славив працю простих ремісників. Класик узбецької літератури Турди гнівно засуджував феодальну знать за постійні війни, що нищили країну, закликав до єдності, миру і братерства, до боротьби за справедливість.

В найдавніших містах Узбекистану збереглися історичні, культурні та архітектурні пам’ятки доби Середньовіччя й Нового часу. В Ташкенті – руїни замків Ак-Тепе VІ-VІІІ і ХІ ст., Нораз-Тепе, Тарнауш-Тепе, у Самарканді – столиці імперії Тимура - ансамбль Регістан, медресе і обсерваторія Улугбека, мавзолей Шахі-Зінда, усипальниця Тимуридів Гур-Емір. У м. Бухара, столиці держави Саманідів (ІХ-Х ст.), Бухарського ханства (з кінця ХVІ ст.), Бухарського емірату (з середини ХVІІІ ст.), Бухарської народної радянської республіки, Бухарської РСР, збереглись пам’ятки V-VІІ ст. (цитадель Арк), ІХ-Х ст. (мавзолей Іслама Сомоні – засновника таджицької династії Саманідів). Всього в Бухарі - близько 140 всесвітньо відомих пам’яток архітектури. У Хіві – центрі Хорезмської оази і столиці Хівинського ханства (з кінця ХVІ ст.) пам’яток старовини майже не збереглося, оскільки 1740 р. місто практично повністю зруйнували війська перського правителя Надір-шаха.

В найбільшому місті Ферганської долини Намангані збереглись мавзолей Кабри (ХVІІІ ст.) і мечеті кінця ХІХ - початку ХХ ст., в іншому великому місті Ферганської долини – Андижані, відомому з ІХ ст. під назвою Андукан, збереглися медресе і мечеть Джамі (кінець ХІХ ст.) і рештки античного міста Сервантепа.

Провідною ідеєю, що цементує державотворчу узбецьку націю є ідея відродження втрачених національних традицій, відтворення національної ідентичності, повернення до традиційної релігії. Президент Узбекистану І.Карімов на початку своєї президентської кар’єри визначив для себе три надзавдання: підняти ослаблену національну свідомість узбеків не зводячи ісламу до рангу державної релігії; зберегти цілісною країну, не даючи приводу сусідам піднімати питання перегляду спірних кордонів; відродити історичні ідеали та створити історичну пам'ять.

Є всі підстави стверджувати, що узбецький президент їх небезуспішно вирішує. Узбецька історія - у підручниках, в граніті та бронзі - поповнилася іменем великого середньовічного завойовника і погромника Золотої Орди, творця тюркської континентальної імперії зі столицею у Самарканді (рідному місті І.Карімова) Тимура. Його кінний монумент замінив у Ташкенті пам’ятник К.Марксу, а І.Карімов неодноразово наголошував, що він у повсякденній політичній діяльності звертається до мудрості великого Тимура: заволодівши розумом людей, можна наказувати їм. Історія Бухарського емірату стала базовою для висвітлення минулого сучасної узбецької державності.

ЛЕКЦІЯ 11. КРАЇНОЗНАВЧА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕСПУБЛІКИ ТУРКМЕНИСТАН

Поиск по сайту: