Азербайджанська Республіка: загальні відомості

Територія – 86,6 тис.кв.км.

Населення – 8 млн. осіб (2000 р.)

Столиця – Баку

Державний устрій – парламентська республіка

Адміністративний поділ – 65 районів і одна автономна республіка (Нахічевань)

Національний склад: азербайджанці (89 %), росіяни (6 %), вірмени, лезгини, грузини, українці

Мова – азербайджанська (державна)

Релігія – іслам (шиїти), християнство

Середня тривалість життя – 72 роки

Народжуваність – 1,49 %, смертність – 0,59 %

Грошова одиниця – манат

ВВП на душу населення – 500 дол. США (2001 р.)

Місце у світі за рейтингом ООН – 106

1. Географічне розташування та природно-ресурсний потенціал Азербайджанської республіки. Азербайджан розташований у Південно-Західній Азії, зокрема, в південно-східній частині Закавказзя. Межує на півночі з Росією (Республіка Дагестан), на північному заході – з Грузією, на південному заході – з Вірменією і Туреччиною, на півдні – з Іраном, на сході омивається Каспійським морем, на узбережжі якого розташовані Апшеронський і Бакинський архіпелаги. До складу Азербайджану входить Нахічеванська Автономна Республіка, відокремлена від основної території Азербайджану Зангезурським хребтом. Азербайджан вперше згадується в античних авторів як Атропатена, згодом в географів – Адорбадаган (Азарбадаган), в арабських джерелах Адарбанджан, в перських – Азарбанджан, що означає “той, що збирає вогонь”.

Розвиток Азербайджану тісно пов’язаний з нафтою, адже вона – кров Азербайджану. Перші відомості про нафтові джерела датуються VІІ-VІІІ ст. Світового значення набули родовища нафти і природного газу Апшеронського п-ва, Каспійського моря, Кобистану і Нижньокуринської депресії. Запаси нафти в азербайджанському секторі Каспійського моря оцінюються в 3,5-5 млрд. т нафти і 1000 млрд. куб. м газу. У 1999 р. було оголошено про великі запаси газу (700 млрд. куб. м) і газоконденсату (250 млн. т) на шельфовій структурі Шах-Деніз. В передгір’ях Малого Кавказу, в районі Нафталану відкрито унікальне родовище цілющої нафти. Крім того, в республіці є великі родовища заліза (Дашкесан), аленіту (Заглік), міді (Кедабек), кобальту (Дашкесан), бариту (Човдар), молібдену (Парагачай), свинцю (Мехмана), сірчаного колчедану (Чірагідзор) тощо. Розвідані також родовища хромітів, золота, нікелю, ртуті, поліметалів, інших корисних копалин. Багатий Азербайджан холодними і термальними мінеральними джерелами.

2. Короткий огляд історичного розвитку Азербайджану. Азербайджан– один з найдавніших осередків цивілізації. Його територію населяли численні племена, які об’єднувались в племінні союзи, що стали згодом основою для виникнення перших державних утворень. У І тис. до н.е. виникла стародавня держава Манна. В кінці VІІ ст. до н.е. на зміну їй приходить могутня держава Стародавнього Сходу – Мідія, до складу якої входила серед інших область Південного (Іранського) Азербайджану – Мала Мідія, що згодом отримала назву Атропатена і проіснувала до 150 р.

Більша частина сучасного Азербайджану в давнину називалася Албанією або Кавказькою Албанією. Вона утворилася на рубежі ІV-ІІІ ст. до н.е. в нижній течії річок Аракса і Кури на основі племінного союзу албанів, утіїв і каспіїв. Відомо, що ця держава у І ст. до н.е. була підпорядкована Великій Вірменії, що її створив під своїм протекторатом близько 220 р. до н.е. селевкідський правитель Антіох ІІІ, об’єдавши Південну й Центральну Вірменію з до того часу незалежним Айраратським царством. Після поразки Антіоха ІІІ у війні з Римом Велика Вірменія у 189 р. до н.е. здобула незалежність і невдовзі перетворилася на регіонального політичного лідера.

На початку ІІІ ст. Атропатена і Кавказька Албанія потрапили під гніт Сасанідського Ірану, а з ІV ст. Азербайджан, як і все Закавказзя, перетворився на об’єкт суперництва між Візантійською імперією та Ірану. Візантійсько-іранська боротьба за домінування в Закавказзі тривала до другої чверті VІІ ст., коли імператор Візантії Іраклій у спілці з хозарами вигнав іранські війська з регіону. Але в свою чергу Константинополю довелося поступитися Закавказзям арабським завойовникам, котрі до 654 р., долаючи впертий опір місцевого населення, окупували Вірменію, Азербайджан і східну частину Грузії. Після розпаду Арабського халіфату в Х ст. територія сучасного Азербайджану переживала період феодальної роздробленості: на півночі найбільшою стала держава Ширваншахів, а на півдні – Гянджинське емірство.

В середині ХІ ст. для Закавказзя з’явилася нова загроза, на цей раз із-за Каспію - частина кочових тюркських огузьких племен, відомих як сельджуки. У 1054 р. сельджуки почали наступ на розрізнені азербайджанські князівства і підкорили їх. В Азербайджані запанувала тюркська мова, а все його населення прийняло іслам.

На початку ХІІІ ст. більша частина Північного Азербайджану опинилася у складі Грузинського царства, що скористалося тимчасовим ослабленням Візантії хрестоносцями і остаточним занепадом держави сельджуків. Але вже 1256 р. Азербайджан увійшов до складу монгольської держави Хулагідів (Ільханів), що охоплювала величезну територію від Дербента до Перської затоки. У 1385 р. частину Азербайджану захопив хан іншої монгольської держави - Золотої Орди – Тохтамиш, а наступного року до Азербайджану вдерлися полчища Тимура. Тільки правителю Ширвану Ібрагіму І, що виявив повну покору перед завойовником, вдалося зберегти свій край від розорення, а згодом за допомогою місцевих феодалів тимчасово об’єднати Азербайджан і перенести столицю держави до Тебриза. Від кінця ХІV- у ХV ст. Азербайджан входив до складу держави Ширваншахів (нащадків Ширвана І) і туркменських державних утворень Кара-коюнлу і Ак-коюнлу.

Дослідники вважають, що тюрки Азербайджану і Східного Закавказзя відділились від малоазійських у ХV-ХVІ ст. Це пов’язано з історією Османської імперії, з одного боку, і державами Ак-коюнлу і Сефевідів – з іншої. Тому вони відносять виникнення азербайджанського етносу на кінець ХV ст.

У ХVІ-ХVІІІ ст. азербайджанські землі перебували у складі Сефевідського Ірану. Перша спроба імперської Росії закріпитися у Закавказзі датується липнем 1722 р., коли цар Петро І вирушив у Перський похід. 1723 р. Каспійська флотилія Російської імперії окупувала Баку, Сальяни і Решт, за мирним договором іранський шах визнав володінням Росії західне і південне узбережжя Каспію. Послабленням держави Сефевідів вирішила скористатися також Туреччина, чиї війська спустошили більшу частину Азербайджану. Знесилена у Північній війні (1700-1721 рр.) Росія виявилася не в змозі надати народам Закавказзя дійової допомоги й 1724 р. позбулася своїх закавказьких володінь.

Після вбивства у 1747 р. шахиншаха Ірану Надір-шаха Азербайджан став незалежним, але поринув у стан феодальної роздробленості, коли на його території виникло близько 30 ханств, султанств і мелікств. Розвиток ремесел і міст, що спричинив певне економічне піднесення, став базою для об’єднання в 60-х рр. ХVІІІ ст. Північно-Східного Азербайджану і Південно-Східного Дагестану під владою Фаталі-хана Кубинського, що дотримувався проросійської орієнтації. Попри протидію османської Туреччини і каджарського Ірану він двічі, в 1775 і 1787 рр., звертався до Петербурга з проханням про допомогу і покровительство. Але російський уряд, не бажаючи поширення влади Фаталі-хана на весь Азербайджан, не поспішав із відповіддю, погодившись лише на сприяння в оформленні союзу Кубинського ханства зі Східною Грузією. І все ж перебування упродовж 1796-1797 рр. російських військ в Азербайджані об’єктивно сприяло перемозі в країні політичних прихильників Петербурга й підготувало ґрунт для майбутнього входження Азербайджану до складу Російської імперії.

Стосовно території нинішнього Азербайджану, то у другій половині ХVІІІ ст., напередодні його приєднання до Росії, там існувало більше десятка державних утворень – ханств, найбільшими з-поміж яких були Шекінське, Карабахське і Кубінське. У першій половині ХІХ ст. сім ханств, у т.ч. й Бакинське, вже у складі Російської імперії були об’єднані в Шемахинську губернію. Відомо, що до складу Російської імперії більша частина Північного Азербайджану увійшла в результаті російсько-перських війн 1805-1813 і 1826-1828 рр. За мирними договорами Росії і Персії (Гюлістанським, 1813 р. і Туркманчайським, 1828 р.) були встановлені південні кордони Азербайджану, що існують донині.

Найтриваліше з-поміж усіх мусульманських народів (окрім татар і башкирів), що опинилися під російською владою, перебування у складі Росії, мало для Азербайджану й свої позитивні наслідки. Адже саме під російським впливом на рубежі ХІХ-ХХ ст. в Азербайджані з’явилася власна інтелігенція, що сприяла перетворенню азербайджанців у багатьох аспектах на першопроходців в мусульманському світі. Перша опера, перший театр, перший сатиричний журнал “Молла Насреддін”, перша мусульманська газета в Росії і, нарешті, перша, проголошена у роки громадянської віцни в Росії і знищена більшовиками, республіка в мусульманській країні (Азербайджанська Демократична Республіка), що водночас була першою національною азербайджанською державою – усе це з’явилося в період російського панування.

Між тим, перша азербайджанська незалежна держава - Азербайджанська Демократична Республіка (АДР) - була проголошена 28 травня 1918 р. за підтримки Великобританії і проіснувала 23 місяці. До проголошення радянської влади у 1920 р. АДР вела війну з Вірменією за Нахічевань, Карабах та інші території. 1920 р. більшовиками проголошено утворення Азербайджанської СРР, що 1922 р. увійшла до складу Закавказької Федерації (ЗСФРР), яка в свою чергу увійшла до СРСР. З грудня 1936 р. Азербайджан – союзна республіка у складі СРСР.

Азербайджанська держава у нинішніх кордонах визначилась де-юре на основі Московського договору між РСФРР і Туреччиною від 16 березня 1921 р. (у тексті Договору міститься, зокрема, пункт про включення до Азербайджану Нахічевані). Радянському періоду історії Азербайджану притаманні, в основному, ті процеси, що мали місце на усіх величезних обширах СРСР. Певним чином особливим в радянській історії Азербайджану є перебування в 1969-1982 рр. на посаді першого секретаря ЦК Компартії Азербайджану Гейдара Алієва, який провадив обережну політику підтримки національних кадрів серед азербайджанської номенклатури і прагнув усілякими способами „приховати” від союзного керівництва наявність на азербайджанському шельфі Каспійського моря значних покладів нафти та природного газу, розробка яких могла б суттєво вплинути на етнічний склад населення республіки, створивши велику російськомовну меншину.

За спогадами колишнього міністра закордонних справ СРСР А.А.Громика, Г.Алієв, що у 1980-ті рр. був членом політбюро ЦК КПРС, поряд з М.С.Горбачовим був одним з можливих кандидатів на посаду генерального секретаря ЦК КПРС після смерті К.У.Черненка у березні 1985 р. Тому невдовзі Алієв був відправлений на пенсію М.С.Горбачовим як потенційний конкурент та через звинувачення у корупції, що набули широкого розголосу завдяки західним радіоголосам. У 1987 – 1990 рр. Г.Алієв перебував на пенсії та, фактично, 1987 – 1989 рр. – під домашнім арештом. У січні 1990 р., коли відбулися криваві події в Баку, що супроводжувалися погромами, а завершилися введенням в столиці республіки надзвичайного стану, Г.Алієв прибув до представництва Азербайджанської РСР у Москві, де, скориставшись ситуацією, виступив з різкою антигорбачовською промовою, яка була видрукована у самвидаві і з захопленням сприйнята у Баку, у тому числі прибічниками популярного тоді Народного фронту Азербайджану.

Восени 1990 р. в республіці відбулися президентські вибори. Першим президентом Азербайджану парламент республіки обрав керівника республіканської компартії Аяза Муталібова. Опальний Г.Алієв, як і в молоді роки, почав своє друге сходження до вершин влади в Азербайджані з рідної йому Нахічевані. Саме там у 1991 р. він був обраний головою Верховного Меджлісу Нахічеванської Автономної Республіки, що, відповідно до конституції, автоматично перетворювало його на заступника голови Верховної ради Азербайджану. Тоді ж, 1991 р., Верховна рада Азербайджану прийняла Декларацію про відновлення державної незалежності республіки.

3. Політичний устрій Азербайджану і характеристика сучасних політичних процесів в державі. Глава Азербайджанської Республіки – президент, у даний час – Ільхам Алієв *, що, по суті, перебрав президентську посаду з рук свого батька Гейдара Алієва, перемігши на чергових президентських виборах у жовтні 2003 р. Вищий законодавчий орган – Міллі меджліс – постійно діючий однопалатний парламент, що обирається на п’ять років. Вищий орган виконавчої влади – Кабінет міністрів на чолі з прем’єр-міністром.

Президентство А.Муталібова – першого президента республіки, було нетривалим і завершилось 6 березня 1992 р. його достроковою відставкою і втечею до Москви. Наступним президентом Азербайджану на загальних виборах у червні 1992 р. став лідер Народного фронту Азербайджану Абульфаз Ельчібей (спр. прізвище Алієв), що набрав 76,3 % голосів виборців. Проте й “батько нації” (так з азербайджанської перекладається псевдонім “Ельчібей”), що прийшов до влади в республіці під лозунгом пантюркізму, довго не затримався на президентській посаді. Вже 1993 р. загони авторитетного польового командира полковника Сурета Гусейнова, скориставшись незадоволенням азербайджанців невдалою війною, що її вів уряд А.Ельчібея з Вірменією за повернення Карабаху, заволоділи Баку і розчистили шлях до повернення на вищу посаду в республіці Гейдару Алієву.

Таким чином, влітку 1993 р. Г. Алієв з тріумфом повертається до столиці. Населення сприйняло його як єдиного сильного політика, здатного навести порядок в країні у нестабільний час. Після втечі Ельчибея до Нахічевані Г.Алієва було обрано головою Верховної Ради Азербайджану, а у жовтні 1993 р. – президентом Азербайджану. Новий президент одразу ж відсторонив з політичної арени збройну опозицію на чолі з своїм недавнім союзником прем’єр-міністром С.Гусейновим, здійснив кроки до врегулювання відносин з Росією, зіпсованих за попереднього режиму. Згодом офіційний Баку уклав перемир’я з Вірменією та Нагірним Карабахом.

Уся реальна влада в Азербайджані за часів президентства Г.Алієва знаходилась в руках президента, парламент, уряд, інші органи управління були цілковито підпорядковані президенту, а отже й виконавцями його волі. При владі в державі перебуває так званий “нахічеванський” клан Г.Алієва (тепер його очолює новий президент І.Алієв), що змінив А.Ельчібея з його “бакинським”, “гянджинським” і “карабахським” кланами. “Нахічеванський” клан на 70-80 % контролює президентський, центральний і місцевий рівні влади.

Для нейтралізації опозиції використовуються справжні й удавані замахи, спроби державних переворотів, арешти й політичні процеси. Проте навіть опозиція визнала, що політичний режим в Азербайджані не є диктаторським. Колишній президент республіки А.Ельчибей, наголосивши, свого часу, на авторитарному характері правління Г.Алієва, констатував, що попри все, в Азербайджані “є вільна преса, незалежне телебачення і незалежні партії”. Правлячий режим прагне, щоб міжнародне співтовариство визнало Азербайджан демократичною державою, адже від цього залежить надходження іноземних інвестицій.

Певні кроки на шляху демократизації суспільства вже зроблено. Так, в Конституції Азербайджану, прийнятій 12 листопада 1995 р., проголошуються, як пріоритетні, демократичні принципи й цінності. Створено багатопартійну систему: на початку 1998 р. в республіці діяло понад 60 політичних партій, понад 30 з них мали статус офіційно зареєстрованих. Найвпливовішою партією є “Єні Азербайджан” (“Новий Азербайджан”), створена Г.Алієвим 1992 р. На сьогоднішній день вона має більшість місць в парламенті республіки. Найвпливовіші опозиційні партії, які виступають проти правлячого режиму – Народний фронт, “Мусават” і Демократична партія - напередодні парламентських виборів, що відбулися 6 листопада 2005 р., об’єдналися в коаліційний блок “Азадлиг” (“Свобода”).

Аналітики відзначають, що Азербайджан часів Ільхама Алієва разюче відрізняється від Азербайджану Гейдара Алієва. Серед іншого і тим, що істеблішмент роздирають внутрішні суперечності. Деякі його представники, турбуючись про власне майбутнє, уже сьогодні негласно підтримують опозиційні блоки. Та й сам І.Алієв нібито схиляється до поступової демократизації країни. А це передбачає допуск опозиції у парламент: до останніх виборів у Міллімеджлісі, який складається зі 125 парламентарів, опозицію представляли лише чотири депутати. Напередодні парламентських виборів, наприклад, практично без проблем відбулася реєстрація кандидатів до парламенту, у тому числі й від опозиції. Також власті після дворічної перерви дозволили демонстрації і мітинги. І, нарешті, за активного посередництва американського посольства в Баку відбувся діалог влади й опозиції.

У свою чергу опозиція намагається об’єднатися. Крім блоку “Азадлиг” помітну роль у нинішніх виборах відігравав блок “Єні сіясет” (“Нова політика”), до якого входять партія національної незалежності, соціал-демократи і партія національного руху. Серед його представників – перший президент Азербайджану А.Муталібов, який перебуває на еміграції у Москві, а також колишній прем’єр-міністр Алі Масімов. Проте силу опозиції і її вплив на суспільство не варто переоцінювати, адже азербайджанський виборець консервативний, і у своїй переважній масі віддав голоси представникам добре відомого прізвища - І.Алієву і його партії “Єні Азербайджан”.

4. Особливості сучасного економічного розвитку Азербайджанської Республіки. Сучасний Азербайджан – індустріально-аграрна країна, основою економіки якої є видобування і переробка нафти. Перший нафтовий бум в Баку розпочався в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Вже 1901 р. на Азербайджан припадала половину світового видобутку нафти, а в радянську добу він забезпечував понад 70-відсоткову потребу в нафті народногосподарського комплексу СРСР. У 1949 р. розпочалося видобування нафти з дна Каспійського моря. Сьогодні Азербайджан щорічно експортує 1 млн. т нафти. Безліч іноземних компаній проводять розвідку і видобуток нафти і газу. Тільки 2004 р. у розвиток нафтовидобувної та суміжних з нею галузей Азербайджан залучив інвестицій на суму близько 3 млрд. дол. США.

Попри великі запаси природного газу (до 2 трлн. кубометрів), а також значні обсяги запасів та видобутку супутнього нафтового газу, газова промисловість Республіки Азербайджан розвинена слабо. Домінування нафтогазових родовищ над газовими та технічні проблеми з використанням супутнього газу, насамперед на шельфі, не дають змоги швидко нарощувати видобуток.

Як відомо, за часів СРСР Азербайджан отримував газ із країн Центральної Азії та Ірану, проте після розпаду колишнього Союзу поставки з Ірану було припинено. Тривалий час забезпечувався Азербайджан туркменським, а потім ще й російським газом. Від 2005 р. Іран повновив газопостачання до країн Закавказзя (поки що це стосується Нахічеванської автономії Азербайджану).

В країні традиційно розвинуті нафтохімія і нафтове машинобудування, з якими досить тісно пов’язані інші галузі, у першу чергу, електротехнічна, машинобудівна, чорна металургія. Ринкові реформи в Азербайджані через внутрішню нестабільність розпочалися лише у 1996 р., але вже 1997 р. став першим роком економічного піднесення.

Важливе місце в економіці країни посідає сільське господарство. Загальна площа сільськогосподарських угідь – близько 3,5 млн. т, у т.ч. під посівними площами – 1,7 млн. га. Житницею Азербайджану вважається Куро-Араксинська низовина. Великі площі займають зернові культури: пшениця, рис, озимий ячмінь, з-поміж технічних культур – бавовник і тютюн, в Куро-Араксинській низовині культивуються також кукурудза, виноград, садові та ін. культури; на Апшеронському п-ві – шафран, маслина, цілющий виноград “швани”, інжир. В Талиші в умовах, наближених до вологих субтропіків вирощують чай, благородний лавр, фейхоа, рис, бамбук, виноград, цитрусові, баштанні культури. Важливу роль в економіці Азербайджану відіграють тваринництво і шовківництво.

81 % азербайджанського експорту становлять продукти переробки нафти, бавовняні волокна і прокат нелегованої сталі. Головні зовнішньоторгівельні партнери – Росія, Туреччина, Грузія. Імпортує Азербайджан у першу чергу продовольство, що закуповується в ОАЕ, Туреччині, Україні, Німеччині, Ірані, Росії, Франції, Новій Зеландії і Мексиці.

Розпад СРСР, Карабахський конфлікт і війна Росії в Чечні вкрай негативно позначились на транспортній системі Азербайджану. Усі наземні комунікації, що ведуть на Захід, були перекриті. У зв’язку з цим великого значення набув автомобільний транспорт. Загальна довжина автомобільних шляхів – 25 тис. км, з них 94 % - дороги з твердим покриттям. Довжина залізничних шляхвів – 1800 км. Через Азербайджан проходить залізнична магістраль до Ірану (в Тебріз). Бакинський міжнародний морський порт зв’язаний з усіма прикаспійськими країнами. Від 1962 р. в Азербайджані діє паромна переправа до туркменського порту Туркменбаші (кол. Красноводськ). Останніми роками значно зросло танкерне транспортування нафти з Казахстану, що потягло за собою створення нафтоприйомних терміналів. Авіалініями республіка сполучена з країнами Європи і арабського Сходу.

Значну роль відіграє трубопровідний транспорт, що включає 1130 км нафтопроводів, 630 км нафтопродуктопроводів і 1240 км газопроводів. Постійно функціонують нафтопроводи Баку-Супса (Грузія) і Баку-Новоросійськ (Росія).

Азербайджан розташований на перехресті стратегічних комунікацій. Ще в давнину тут проходили караванні і торговельні маршрути. Нині ставиться питання про створення нових транспортних євразійських магістралей, найграндіознішою з них є так званий Великий Шовковий шлях. Планується, що його залізниці і автомагістралі пройдуть через Туреччину, Грузію, Азербайджан, Каспійське море до країн Центральної і Південно-Східної Азії, Китаю, Японії. Планується широке використання транспортного коридору “Європа – Кавказ – Азія” (ТRАSЕКА).

Більша частина азербайджанського населення зайнята у сфері торгівлі. Середньомісячні доходи населення – 40 дол. США, середній розмір пенсії – 10-12 дол. США (прожитковий мінімум – 80-90 дол. США).

5. Геополітичне становище та зовнішня політика Азербайджану. Головні напрями зовнішньої політики Азербайджану окреслилися у процесі становлення національної незалежності, що був надто непростим порівняно з більшістю країн СНД. Окрім політичних та економічних труднощів перехідного періоду, Азербайджан програв війну за Нагірний Карабах і пережив декілька переворотів та їх спроб. В цілому процес становлення державної незалежності Азербайджану більшістю населення країни кваліфікується як прагнення позбутися колоніальної спадщини. У даному контексті найважливішою функцією зовнішньої політики вважається сприяння зміцненню незалежності і суверенітету держави Азербайджан.

Головними загрозами азербайджанській незалежності вважаються Карабахський конфлікт, наслідком якого стали поразка і втрата Азербайджаном близько 20 % своєї території, а також вразливе геополітичне і геостратегічне становище країни. Адже Азербайджан це єдина країна, що має спільний кордон з такими геополітичними потугами як Росія, Іран і Туреччина. Володіючи значними запасами нафти і газу в Каспійському морі, Азербайджан є об’єктом конкуренції за вплив на нього, як серед великих регіональних, так і позарегіональних держав (переважно західних), що зацікавлені отримати доступ до каспійських енергетичних ресурсів.

У зовнішній і зовнішньоекономічній політиці Азербайджан прагне перетворити свої геополітичні мінуси на переваги, зокрема, заручитись політичною і економічною підтримкою Туреччини і Заходу, щоби збалансувати загрозу своєму суверенітету з боку Росії і, меншою мірою, Ірану. Важливим елементом такої політики є прискорена розробка нафто- і газових ресурсів для заохочення економічного інтересу до самостійної Азербайджанської держави з боку світового співтовариства, а особливо тих країн, енергетичні компанії яких беруть безпосередню участь в освоєнні багатющих нафтових і газових родовищ Азербайджану.

Щодо азербайджано-російських відносин, то від часу розпаду СРСР вони складаються непросто, не в останню чергу через те, що в азербайджанському суспільстві Росія все ще сприймається країною, що має намір відновити своє колишнє домінування на Кавказі в цілому і в Азербайджані зокрема. Напруга в двосторонніх стосунках зберігається з декількох причин.

По-перше, багато азербайджанців вважає, що проблема Карабаху це не конфлікт між Азербайджаном і вірменами Карабаху і навіть не міждержавна азербайджано-вірменська суперечка, а війна, яку проти Азербайджану веде Росія, щоби перешкодити утворенню сильної незалежної Азербайджанської держави і повернути її до сфери свого впливу і контролю. Ця суспільна думка грунтується на російському бажанні розмістити в Азербайджані свої військові бази і направити російських прикордонників для охорони азербайджанських кордонів з Іраном і Туреччиною. По-друге, Азербайджан підозрює (до речі, небезпідставно) РФ у прихованому постачанні зброї одному з учасників Нагірнокарабахського конфлікту – Вірменії. По-третє, позиція, що її займає Росія щодо юридичного статусу Каспійського моря, однозначно направлена на забезпечення контролю за нафтовим експортом з Азербайджану, оскільки спрямувати значну його частину через територію своєї держави російському керівництву не вдалося.

Суперечливою у двосторонніх відносинах з Росією залишається й роль СНД на пострадянському просторі, що її функціонування офіційний Баку кваліфікує як засіб відновлення російського впливу на колишні республіки СРСР і як об’єднання, не здатне стати співдружністю справді рівних суверенних держав.Попри принципові розбіжності у стосунках двох країн, азербайджанське керівництво намагається залучити російські компанії до участі в енергетичних контрактах, а також вітає окремі зміни у ставленні Кремля до проблеми врегулювання нагірнокарабахського конфлікту.

Взаємини Азербайджану з Іраном певним чином є дзеркальним відображенням його відносин з Росією, адже Іран досі сприймається азербайджанцями як колоніальний сюзерен і потенційний регіональний гегемон. Тож низка питань створює певну напругу у двосторонніх стосунках. Серед них - питання культурних і мовних прав азербайджанців, що мешкають в Ірані (за останніми даними їх налічується бл. 11 млн. осіб); ісламський характер Іранської держави та її керівництва, що сприяє посиленню радикальної ісламської опозиції в Азербайджані (у 1997 р. четверо лідерів Ісламської партії Азербайджану були засуджені за шпигунську діяльність на користь Ірану і отримання коштів для підривної роботи); провірменська позиція Ірану в Карабахському конфлікті; питання правового статусу Каспійського моря, в якому позиція Ірану практично збігається з російською.

Непрості політичні стосунки двох держав не завадили, щоправда, взаємовигідним економічним, про що свідчить участь іранських компаній в кількох міжнародних консорціумах, що беруть участь в розробленні ресурсів нафти і газу в Азербайджані, а під час першої війни РФ в Чечні у 1994 р., коли було закрито російський кордон з Азербайджаном, Іран перетворився на найбільшого торговельного партнера Азербайджану.

Найближчим союзником Азербайджану традиційно вважається Туреччина. Це підтвердження знаходимо й у підтримці Туреччиною азербайджанської позиції у Карабахському конфлікті, і в тому, що Азербайджан віддає перевагу турецькій моделі розвитку, що орієнтована на побудову ринкової економіки і світської демократії. Саме Туреччина має перетворитися, на думку азербайджанської політичної еліти, на країну через територію якої будуть проходити усі найважливіші маршрути транспортування енергоносіїв з Азербайджану на західні ринки.

Динамічно розвиваються азербайджано-грузинські міждержавні відносини. На сьогодні Грузія надає Азербайджану найкращі можливості для енергоекспорту на Захід, минаючи Росію. Політично обидві країни рівною мірою стурбовані амбіціями Росії, що також зближує їх позиції і щодо СНД, і стосовно в участі в регіональних об’єднаннях на кшталт ГУАМ.

Стосунки з Вірменією мають лише одну серйозну проблему – нагірнокарабахську, але без її врегулювання годі вести мову про взаємовигідну економічну співпрацю двох держав чи про спільні зусилля усіх пострадянських держав Закавказзя - Азербайджану, Вірменії і Грузії, у відстоюванні суверенітету і національної незалежності.

Оцінюючи зовнішню політику Азербайджану в цілому, слід зазначити, що за доби президента Г.Алієва (1993-2003 рр.) провадилася політика співробітництва в рамках СНД при розбудові відносин з країнами Заходу та Туреччиною, робилися спроби активізувати відносини з Росією, заохотивши її до активнішого розв’язання проблеми Нагірного Карабаху. Для цього Г.Алієв брав активну участь у створенні в червні 2000 р. „Кавказької четвірки” – регулярного скликання напередодні самітів СНД конференцій лідерів трьох держав Закавказзя та Росії з метою обговорення й вирішення болючих проблем регіону.

Одночасно розвивалась економічна складова зовнішньополітичного курсу республіки. Так, під керівництвом Г.Алієва Азербайджанська Республіка уклала з провідними нафтовими компаніями світу так званий „Контракт століття” – угоду про розвідку, розробку і долевий розподіл видобутку нафти на родовищах „Азері”, „Гюнешли”, „Чіраг” в азербайджанському секторі Каспійського моря. У квітні 1999 р. за ініціативою уряду Г.Алієва було введено в дію новий альтернативний нафтотранспортний маршрут Баку-Супса, яким з цього часу експортується на світові ринки більша частина азербайджанської нафти. Відкриття нового незалежного експортного трубопроводу, який забезпечив вихід до Чорного моря має важливе значення для зменшення залежності Азербайджану від нафтотранспортних маршрутів, контрольованих Росією, і дозволило активізувати власну політику у нафтовій сфері.

За ініціативою Г.Алієва у листопаді 1999 р. у ході Стамбульського самміту ОБСЄ було підписано пакет угод стосовно будівництва через територію Грузії й Туреччини Основного експортного трубопроводу (ОЕТ) Баку – Тбілісі – Джейхан. Цей трубопровід має забезпечити вихід азербайджанської нафти до потужного порту в басейні Середземного моря і, таким чином, більш широкі можливості для експорту її на світові ринки. Одночасно він дозволив би вирішити численні екологічні проблеми, пов’язані з транспортуванням нафти через Чорноморські протоки. Обидва проекти здійснювалися за широкої підтримки західних країн, передусім, з боку США.

Окрім того, під керівництвом Г.Алієва Азербайджан уклав угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом та угоду про співпрацю з НАТО у рамках Ради Євроатлантичного партнерства за програмою „Партнерство заради миру”. Г.Алієв був одним з найпалкіших прибічників ідеї створення у рамках СНД окремої організації для співробітництва пострадянських держав поза російським контролем – ГУАМ, активно розбудовував відносини з Україною, прагнучи створення міжнародно-політичної противаги впливу Москви у рамках СНД. Введений в дію нафтопровід Баку-Супса має велике значення для України, оскільки тепер чиста й легка азербайджанська нафта може поставлятися танкерами до Одеси й інших українських портів. Аналогічне значення має й робота поромної переправи Поті-Іллічівськ, яка відкрилась у квітні 1999 р. і здатна забезпечити участь України у програмах розвитку транспортних шляхів між Європою та Азією. Саме Г.Алієв 16 березня 2000 р. поставив свій підпис під азербайджано-українським Договором про дружбу, партнерство і співробітництво.

Після зміни влади в Україні й у світлі останніх парламентських виборів в Азербайджані, перед новою українською владою постала дилема – принциповість чи прагматизм, що вирішується, здається, на користь останнього. Це означає, що як і для політичної еліти країн Заходу, для президента України В.Ющенка визначальним у виробленні офіційної позиції стосовно Азербайджану є питання каспійської нафти: у Києві сподіваються з допомогою Баку вирішити проблему диверсифікації джерел енергоносіїв, а також наповнення нафтопроводу Одеса-Броди-Плоцьк-Гданськ. Не останню роль відіграє те, що для офіційного Баку наша країна цікава насамперед у контексті зовнішньополітичної підтримки у вирішенні проблеми Нагірного Карабаху. Окрім того, для України сьогодні важливо зберегти Азербайджан як учасника ГУАМ і не дати Баку повернутись до сфери впливу Росії.

6. Нагірнокарабахський конфлікт та його вплив на етнодемографічну ситуацію в Азербайджані. З-поміж низки проблем, що загрожують національній безпеці Азербайджану, найпекучішою залишається нагірнокарабахська. Нагірнокарабахський конфлікт – це територіальний конфлікт між Азербайджаном з одного боку та його автономією Нагірним Карабахом і Вірменією – з іншого. Предметом конфлікту є територія Нагірного Карабаху, на якій мешкають переважно вірмени.

Початком законодавчої війни стало схвалення Радою народних депутатів Нагірно-Карабахської автономної області (НКАО), у якій більшість місць займали етнічні вірмени, рішення від 20 лютого 1988 р. про клопотання перед Верховними Радами Вірменської РСР і Азербайджанської РСР щодо передачі області зі складу Азербайджану до складу Вірменії. Незабаром було проголошено Нагірно-Карабахську Республіку. Цей крок був підтриманий масовими демонстраціями у Вірменії й одночасно викликав протест в Азербайджані. Зіткнення поблизу Аскерана між натовпом азербайджанців і місцевою міліцією, під час якого було використано зброю, що призвело до людських жертв, стало початком збройної фази конфронтації. Обидві сторони розпочали формування бойових загонів, придбання озброєнь і військової техніки. Азербайджан вдався до економічної блокади Нагірного Карабаху. У відповідь 1 грудня 1990 р. Верховною Радою Вірменської РСР було прийнято рішення про створення єдиної Вірменської Республіки, до складу якої в односторонньому порядку включено Нагірний Карабах. Із розпадом СРСР конфлікт фактично перетворився з внутрішнього міжетнічного у міждержавний – між Азербайджаном та Вірменією.

На початку 1992 р. азербайджанська армія розгорнула наступ на півночі Нагірного Карабаху, але, незважаючи на чисельну та технічну перевагу, не змогла досягти значних успіхів. У відповідь армія Нагірного Карабаху та з’єднання збройних сил Вірменії розгорнули контрнаступальну операцію на південному напрямку, головною метою якої було захоплення Лачинського коридору, що з’єднував територію Вірменії з територією Нагірного Карабаху. У результаті успішних дій вірменські збройні формування захопили Лачинський коридор та стратегічно важливий вузол Шуші і 27 березня 1993 р. розгорнули широкомасштабний наступ на східному та південному напрямках. Цей наступ було сплановано з метою створення так званої “розширеної зони безпеки” навколо Нагірного Карабаху. Наступальні операції вірменських збройних формувань навесні-влітку 1993 р. принесли значні успіхи. Було відкрито другий коридор між Вірменією та Нагірним Карабахом через Кальбакар, захоплено територію Азербайджану, загальною площею 40 тис. кв.км.

Ескалація Нагірнокарабахського конфлікту спричинила втручання ООН, НБСЄ (з1994 р. – ОБСЄ) та інших міжнародних організацій, які намагались припинити збройну конфронтацію, але спроби посередництва в переговорах принесли лише тимчасове зниження інтенсивності бойових дій. У жовтні 1993 р. на південно-східному напрямку було проведено черговий наступ вірменських сил, внаслідок чого азербайджанській армії було завдано нищівної поразки. Були захоплені шість адміністративних районів (25 % території Азербайджану) з містами Фізулі та Кельбаджар, 700 тис. азербайджанців стали біженцями. У грудні 1993 р. азербайджанська сторона здійснила спробу контрнаступу в північній частині Нагірного Карабаху, але безуспішно.

18 лютого 1994 р. в Москві міністрами оборони Азербайджану й Вірменії за посередництва міністра оброни Росії П.Грачова був підписаний Протокол про повне припинення вогню та воєнних дій, а також досягнуті умови розведення військ ворогуючих сторін на узгоджені рубежі.

Створена 24 березня 1992 р. під час Гельсінського засідання Ради НБСЄ на базі конференції НБСЄ щодо Нагірного Карабаху, Мінська група (Вірменія, Азербайджан, Білорусь, ЧСФР, Франція, Німеччина, Італія, Росія, Швеція, Туреччина і США) з 1999 р. ініціювала близько 20 зустрічей президентів Вірменії та Азербайджану щодо врегулювання конфлікту, але суттєвого прогресу протягом цих зустрічей так і не було досягнуто.

Карабахський конфлікт серйозно вплинув на етнодемографічну ситуацію і оголив цілу низку соціальних проблем. Так, упродовж 1989-1997 рр. з Азербайджану виїхало близько 330 тис. вірмен, понад 220 тис. росіян і кілька десятків тисяч “російськомовних” азербайджанців. Останні виїхали через посилення позицій ісламу, кланових і сімейних зв’язків у соціально-економічному і політичному житті республіки.

Ще більшою проблемою для сьогоднішнього керівництва республіки є виїзд за її межі власне азербайджанців. За різними даними тільки в Росії знайшли пристановище від 1,5 до 3 млн. громадян Азербайджану, понад 60 % населення республіки живе за кошти, зароблені в Росії. Серйозною проблемою для Азербайджану є велика кількість біженців (близько одного мільйона осіб), що опинилися в республіці внаслідок нагірнокарабахського конфлікту. Четверту частину біженців становлять колишні мешканці Вірменії, решту – біженці з Нагірного Карабаху.

Конфлікт у Нагірному Карабасі породив проблему сполучення Азербайджану з Нахічеванською автономією, адже комунікації, що з’єднують Азербайджан з анклавом Нахічевань проходять територією Вірменії. Таким чином, газопровід, лінія електропередач, автодорога і залізниця, що проходять через вірменську територію, на сьогоднішній день – заблоковані (потрапити з Нахічевані в Баку автобусом можна лише через територію Ірану).

7. Культура Азербайджану. Азербайджанський народ має багату культурну спадщину. Пам’яткою старовини, що має виключне значення для розуміння національної культури азербайджанського народу, є дастан “Кітаб-Деде Горгуд”. Великі культурні традиції зберігають інші фольклорні пам’ятки (дастани “Кер-Огли”, “Ашуг-Гаріб”, казки, пісні, гуморески-лятіфа тощо). Особливою гордістю Азербайджана є його літературна спадщина. Ще в ХІ-ХІІ ст. при дворі азербайджанських правителів утворилась ціла когорта поетів-мислителів, з-поміж яких першість належала двом геніям світового рівня – Хагані Ширвані (1120-1199 рр.) та Нізамі Гянджеві (бл. 1141-1209 рр.). Хагані засуджував феодальну тиранію й оспівував свободу та розум, працю, любов до науки й поезії. Нізамі у циклі п’яти поем під загальною назвою “Хамсе” створив своєрідну соціальну утопію і окреслив образ ідеального, з погляду автора, правителя.

Досить жвавим було культурне життя в Азербайджані у ХІІІ-ХVІ ст., оскільки там раніше, ніж в інших регіонах Закавказзя розпочалося економічне піднесення й меншою мірою постраждали від іноземних нашесть міста – головні осередки розвитку середньовічної культури. Чимало сприяла цьому й та обставина, що на рубежі ХІІІ-ХІV ст. азербайджанські поети відмовилися у своїй творчості від перської мови й перейшли на рідну – тюркську. Найвидатнішим поетом тієї доби був Імадеддін Несімі (бл.1369-1417 рр.) з Шемахи, котрий у своїх філософських газелях оспівував земні радощі, заперечував існування потойбічного світу й схилявся перед розумом людини. Несімі був звинувачений у “богохульстві” й загинув мученицькою смертю. Молодшим сучасником Несімі був видатний поет-лірик Мухаммед Фізулі, що залишив багату спадщину, в тому числі філософський трактат “Сходження переконань” та найпопулярнішу на Сході епічну поему “Лейлі і Меджнун”. Творчість Фізулі, що була просякнута любов’ю до власного народу та патріотизмом, справила великий вплив на літературу країн Середнього Сходу.

Від доби розвинутого Середньовіччя дійшли відомості про розвиток науки в Азербайджані. У ХІV ст. у Тебризі склалося своєрідне наукове містечко “Дім зцілення” (“Дараш-Шифа”), в котрому були бібліотека з чудовим зібранням рукописів, лікарня і медресе з обсерваторією. Відомою далеко за межами Азербайджану була обсерваторія, збудована в Маризі в 1259 р. відомим на Сході вченим Насир-ад-діном Тусі. Поряд з літературою, історією та філософією значного розвитку досягли каліграфія, живопис й архітектура. Особливого розквіту досягло мистецтво мініатюри, а з архітектурних пам’яток Середньовіччя найвидатнішм є палац Ширваншахів ХV ст. в Баку.

У ХVІІ ст. було складено героїчний епос “Кер-Огли”, присвячений боротьбі азербайджанського народу проти турецьких загарбників і феодального пригнічення. Розвивалась і досягла високої досконалості живописна мініатюра, найяскравішим зразком якої вважається творчість представника тебризької школи Султана Мухаммеда. Тебризька школа мініатюри справила великий вплив на мистецтво ряду країн Середнього Сходу.

Головними для азербайджанської літератури ХVІІІ ст. були ідеї патріотизму та визвольної боротьби. Поет Ш.Ширвані, що у своїх творах таврував егоїзм і свавілля ханів, водночас високо цінував об’єднавчу політику Фаталі-хана. Поет і державний діяч Молла Панах Вагіф (1717-1797 рр.) створив кращі зразки народної лірики, що відзначаються красою, виразністю, щирістю почуттів. Азербайджанські архітектори й художники ХVІІІ ст. уславилися низкою чудових творінь (прикрашений різьбленням ханський палац у Шекі, палаци в Куті та ін.), чимало з яких загинули під час іранських нашесть.

Сучасний Азербайджан славиться високою музичною культурою і розвинутим кінематографом.

ЛЕКЦІЯ 6. КРАЇНОЗНАВЧА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕСПУБЛІКИ ВІРМЕНІЯ

Поиск по сайту: