Республіка Туркменистан: загальні відомості

Територія – 491,2 тис.кв.км

Населення – 5,23 млн. осіб (2001 р.)

Столиця – Ашгабат (540 тис. мшк.)

Державний устрій – президентська республіка

Адміністративний поділ – 5 велаятів (областей),

Національний склад: туркмени, узбеки, росіяни, казахи, українці, азербайджанці

Мова – туркменська

Релігія – іслам

Середня тривалість життя – 65 років

Народжуваність – 2,08 %, смертність – 0,63 %

Грошова одиниця – манат

ВВП на душу населення – 670 дол. США (2001 р.)

1. Географічне розташування, історичне минуле та сучасний державний устрій Туркменистану. Туркменистан – держава в західній частині Центральної Азії, довжина із півночі на південь – 650 км, із заходу на схід – 1100 км. На півночі межує з Казахстаном, на сході і північному сході - з Узбекистаном, на півдні – з Іраном і на південному сході – з Афганістаном, на заході омивається водами Каспійського моря. Понад 80 % території займають пустині, зокрема бл. 350 тис. кв. км займає одна з найбільших пустинь світу – Каракуми, гори займають майже 1/5 території (Копетдаг, Великий і Малий Балханм, Кугітангтау, з найвищою точкою країни – г.Айри-Баба (3139 м). Для зрошення пустинних земель водами Амудар’ї у 1950-60-ті рр. було споруджено Каракумський канал довжиною 1400 км.

Свій родовід туркмени ведуть від Огуз-хана туркмена, що жив п’ять тисяч років тому. Від того часу й до сьогодення на туркменській землі змінили одна одну понад 70 держав, окремі з них, такі як Анау, Алтиндепе, Маргіана, Парфія, імперія туркмен-сельджуків, держава куняургенчських туркмен є всесвітньо відомими. Так, принаймні вважає Туркменбаші (президент Туркменистану Сапармурат Ніязов) у своїй книзі “Рухнама” – “головній книзі туркменського народу, книзі-путівнику”. Вона, - на думку Ніязова, - “підсумовує історичну діяльність туркмен, розповідає про склад їх розуму, звички, традиції, звичаї, бажання і наміри туркменського народу”.

Для Туркменбаші поняття “тюрк” і “туркмен” є ідентичними, не дивно, отже, що усі середньовічні тюркські державні утворення, включно з імперіями турків-сельджуків і Османською, С.Ніязов вважає туркменськими. В “Рухнама” знаходимо таке підтвердження вищезазначеному: “Буквально з перших днів незалежності, - пише С.Ніязов, - мною було сформульовано тезу: Туркменистан і Туреччина – дві держави – одна нація. У нас, дійсно, одна релігія, одні традиції, одна кров. Османська мова, як і її попередники – мови огузів і сельджуків, - це туркменська мова. Турецька мова – це дещо видозмінена туркменська мова...”.

Знавці всесвітньої історії зазначають, що перші державні утворення на території сучасного Туркменистану виникли у І тис. до н.е. (держави Маргіана, Парфія, Мідія). У VІ-ІV ст. до н.е. туркмени перебували під владою іранських Ахеменідів, Александра Македонського, з ІІІ ст. до н.е. – в Парфянському царстві і державі Сасанідів, у V-VІІІ ст. н.е. туркменська територія перебувала під владою ефталітів, тюрків, арабів, а в ХІ ст. її завоювали огузи. В ХІ-ХІІІ ст. туркменські землі входили до складу держави Сельджуків, а потім Хорезму, у ХІІІ-ХV ст. - перебували під владою татаро-монголів, потім – Тимуридів.

Дослідники вважають, що формування туркменської народності завершилось у ХV ст. після злиття осілих тюркомовних огузьких племен (власне туркменів) з іраномовним землеробським населенням північного Хорасану в оазах південного Туркменистану. Щодо північних туркменських племен, що вели напівкочовий спосіб життя, то вони на початку ХVІ ст. широко розселилися уздовж усього східного узбережжя Каспійського моря, на півострові Мангишлак, у північно-західних окраїнах Хорезмського оази, навколо Сарикамиського озера та в пустелі Каракум. Нерідко одна частина родини кочувала з худобою, а інша жила осіло, обробляючи землю й оберігаючи посіви злакових. Причому землеробством, як і в казахів, найчастіше займалися бідніші члени роду, а заможні родичі – власники великих стад худоби – доручали їм за частку врожаю обробляти свої поля.

Суспільний лад туркменів у ХVІ-ХVІІІ ст. дослідники визначають як патріархально-феодальний з елементами патріархального рабства. Феодальні відносини були краще розвинуті в осілих землеробських племен на півдні, але вони практично не мали міст, досконалого ремесла, і в економічному розвитку відставали від своїх сусідів – корінних мешканців Ірану, Бухари і Хіви. Це було головною причиною політичної роздробленості туркменської народності, що призвела до захоплення півдня Туркменистану сефевідським Іраном, а решти країни – бухарськими і хівинськими ханами (до складу Хівинського і Бухарського ханств територія Туркменистану увійшла в ХVІ-ХVІІ ст.).

Серйозна загроза над самим існуванням туркменського народу нависла 1740 р., коли самопроголошений шах Ірану Надір Афшар (1688-1747 рр.) напав на Хівинське і Бухарське ханства. Полководці завойовника винищували і виводили в рабство жителів краю, грабували майно і худобу. Хіва й Бухара змушені були визнати васальну залежність від Надір-шаха, але частина туркмен, що відмовилася підкоритися, переселилася на Мангишлак та в прикаспійські степи і продовжила боротьбу. У 1747 р. Надір-шах був убитий змовниками, а його держава швидко розпалася. Це дало змогу туркменським племенам, що тимчасово перейшли на північ, повернутися на батьківщину.

Останні в історії туркмен завойовники прийшли з півночі в кінці 1860-х – середині 1880-х рр., коли туркменська територія була анексована Росією. Остаточний удар по всьому політичному, економічному й соціальному укладу життя туркмен нанесла Геоктепінська війна 1879-1881 рр., внаслідок якої Росія утворила на туркменській території Закаспійську область, ввела своє правління, розгорнула релігійну пропаганду й стала насаджувати власну культурну політику.

Після приходу до влади в Росії більшовиків в Туркменистані у листопаді-грудні 1917 р. було проголошено радянську владу, у квітні 1918 р. створено Туркестанську АСРР у складі РСФРР, а в жовтні 1924 р. – Туркменська СРР.

Перебування Туркменистану у складі Російської імперії і СРСР коштувало туркменському народові великих людських жертв. Так, у Першій світовій війні загинуло понад 80 тис. туркмен, більше 900 тис. осіб стали жертвами розкуркулення в 1917-1930-х рр., тоді ж в пошуках кращого життя країну покинуло понад 4 млн. мешканців. Точні статистичні відомості щодо тих туркменів, яких було оголошено ворогами народу, розстріляно і заслано за звинуваченнями у націоналізмі та участі в русі басмачів у 1930-1937 рр., встановити не вдалося. На фронтах Другої світової війни загинуло 740 тис. туркменів, усім їм в добу незалежності присвоєно звання Героя Туркменистану (посмертно).

Декларацію про державний суверенітет Туркменистану Верховна рада республіки ухвалила 22 серпня 1990 р. Конституційний закон Туркменистану “Про незалежність і основи державного устрою Туркменистану”, який підтверджував волю туркменського народу до утворення незалежної держави, висловлену ним на всенародному референдумі 26 жовтня 1991 р. туркменський парламент ухвалив 27 жовтня 1991 р.

Туркменистан – демократична, правова, світська держава. Главою держави, виконавчої влади і Верховним головнокомандувачем Збройних сил, згідно з конституцією країни є президент, що обирається на п’ять років. Першим президентом Туркменистану у жовтні 1990 р. було обрано С.Ніязова *. Головний законодавчий орган – Меджліс, вищий представницький орган народної влади - Халк Маслахати (Народна Рада), до складу якої входять президент держави, депутати Меджлісу, халк векілі (народні обранці) від кожної адміністративно-територіальної одиниці. Термін повноважень народних обранців – 5 років, свої обов’язки вони виконують на громадських засадах, тобто безкоштовно.

Якщо довіряти туркменським ЗМІ, що цілковито контролюються владою, внутрішня ситуація в Туркменистані стабільна, чому сприяють культ Туркменбаші, притлумлення демократичних паростків і залучення на бік влади релігійної та кланової верхівки.

2. Ресурсний потенціал та особливості сучасного економічного розвитку Туркменистану. Ще давньогрецький географ Страбон бл. 2 тис. р. тому писав, що на схід від Гірканського (Каспійського) моря є масляні джерела (нафта). На початку ХІХ ст. туркмени рили колодязі і продавали нафту до Персії та Росії (зокрема, в Астрахань). На сьогодні прогнозні запаси вуглеводневої сировини Туркменистану (з туркменським шельфом Каспійського моря включно) оцінюються в межах 23 трлн. куб. м природного газу і 12,2 млрд. т нафти. Найбільші родовища газу розташовані в південній і східній частині країни. Туркменистан, що володіє понад 33 % світових запасів природного газу, займає 4-е місце у світі за його видобуванням (23-28 млрд. куб. м щороку).

З 150 розвіданих на території республіки родовищ нафти і газу розробляється 42. Розвідано великі запаси сірки, що становлять 9 млн. т, значні запаси брому і йоду, величезні поклади сульфату натрію (міраболіту) і магнієвих солей (бішофіту), розташовані в затоці Кара-Богаз-Гол. Відомими є родовища калійних солей і будівельних матеріалів.

Стратегія економічного розвитку Туркменистану на перехідний період визначена програмою “Десять років стабільності”, головні завдання якої – перетворення Туркменистану на державу з розвинутою соціально-орієнтованою економікою, забезпечення реальної економічної незалежності (передовсім, продовольчої), здійснення структурної перебудови економіки.

Досягши економічної незалежності, що базується на величезних запасах нафти і газу, ашгабатський режим Ніязова поставив мету перетворити країну на такий-собі “центральноазійський нафто-газовий емірат” і здійснювати експорт енергоносіїв в обхід Росії. Перші кроки у цьому напрямі вже зроблено: в грудні 1997 р. відкрито газогін на північ Ірану, а в листопаді 1999 р. в Стамбулі укладено угоду про Транскаспійський проект.

Щодо газовидобувної промисловості Туркменистану, то її активний розвиток розпочався в середині 1960-х рр. Саме тоді “блакитне паливо” потекло на європейську частину території Росії. Перший експортний газопровід Корпедже - Кут-Куї (Іран) вважається першим етапом будівництва супергазогону Туркменистан-Іран-Туреччина-Європа. Наявні також проекти прокладання Транскаспійського газогону через Азербайджан, Грузію до Туреччини і з Туркменистану через Афганістан і Пакистан, обговорюється питання транспортування газу до Китаю і Японії.

Найбільшим споживачем туркменського газу упродовж останнього десятиліття стала Україна. Так, тільки в 2004-2005 рр. Україна імпортувала 36 млрд. кубометрів туркменського газу щорічно (згідно з даними за 2003 р., загальний газовидобуток Туркменистану становив трохи більше 59 млрд. кубометрів, а експорт – 43,4 млрд. куб. м газу). Крім України, Туркменистан поставляє газ до Ірану (близько 5 млрд. куб. м на рік) і до Росії. Щодо Росії, то вона здійснює послідовну політику відсікання України і країн ЄС від альтернативних російським джерел постачання газу, зокрема з Туркменистану й Казахстану, замикаючи на собі усі газові потоки і зводячи нанівець будь-які можливості їхньої диверсифікації – основної проблеми в енергетичній безпеці України і країн ЄС.

У квітні 2003 р. президенти Росії і Туркменистану підписали угоду на 25 років, згідно з якою росіяни закуповуватимуть туркменський газ до 2028 р. Кожного року обсяг закупівель збільшуватиметься: із 10 млрд. кубометрів у 2006 р. до 63-73 млрд. - у 2028 р. Перекидаючи туркменський газ іншим “покупцям” із Європи, а також Україні, росіяни контролюватимуть обсяги і процес імпорту газу з різних джерел, відповідно збільшуючи частку своєї присутності в енергетиці країн-імпортерів і диктуючи їм цінові параметри. Якщо для європейців такий розвиток подій лише в перспективі, то для України він уже став жорсткою реальністю, адже Росія у такий спосіб відрізала Україну від прямого діалогу з Туркменистаном.

Стосовно розвитку інших галезей промисловості Туркменистану, слід зазначити, що країна виробляє нафтове та хімічне обладнання, насоси тощо. Хімічна промисловість виробляє технічний вуглець, сірку, йод, бром, мінеральні добрива, хімічні засоби захисту рослин, різноманітні товари побутової хімії. Досить динамічно розвиваються легка і харчова промисловість. За останні роки збудовано сім фабрик для переробки бавовни-волокна, виробництва бавовняно-паперової пряжі, джинсової тканини, трикотажу. Швидкими темпами розвивається промисловість будівельних матеріалів. Різноманітні запаси власної сировини є базою для виробництва цементу, азбестоцементних листів і труб, мінеральної вати, листового скла, цегли, черепиці тощо.

Сільськогосподарські угіддя займають понад 39 млн. га, з них високоврожайні землі – 4,5 млн. га. Сприятливі грунтово-кліматичні умови дозволяють вирощувати із застосуванням зрошення найцінніші сорти тонковолокнистого бавовника, що дає можливість виробляти бл. 1300 тис. т бавовняної сировини щороку. В добу незалежності значно зросло виробництво зерна за рахунок часткового скорочення земель під бавовником, що дозволило Туркменистану забезпечити себе власним зерном.

Провідною галуззю тваринництва залишається вівчарство, в тому числі каракулеве, традиційно розвинуті розведення верблюдів і конярство. До речі, кінь ахалтекінської породи є національною гордістю туркменів, зокрема його зображено на державному гербі Туркменистану. Ахалтекінців неодноразово дарували керівникам іноземних держав

Розвинутий в Туркменистані автомобільний і залізничний транспорт. Довжина автодоріг загального користування сягає 15 тис. км, а загальна довжина залізниць – 2350 км. В перспективі національні залізниці планується з’єднати з дорогами Туреччини, Ірану, Узбекистану, Киргизстану, Казахстану і Китаю в єдину транспортну магістраль, яка в свою чергу стане частиною трансконтинентальної залізничної магістралі від китайського порту Ляньюньчен через Урумчі-Алмати-Ташкент-Тегеран-Стамбул-Будапешт до Роттердама. Вже побудована ділянка цієї магістралі від Мешхеда (Іран) до Теджена (Туркменистан), довжиною 800 км, з них 132 км – територією Туркменистану.

3. Геополітична орієнтація та зовнішня політика Туркменистану. Зовнішня політика Туркменистану спрямована на створення сприятливих умов для прискорення економічного розвитку країни. Основним принципом зовнішньої політики проголошено постійний нейтралітет. Туркменистан – перша країна в практиці ООН, що отримала статус нейтральної держави з усіма наслідками і привілеями. 12 грудня 1995 р. Генеральна Асамблея ООН присвоїла Туркменистану статус постійного нейтралітету. Тому Туркменистан не бере участі в Договорі про колективну безпеку держав СНД 1992 р. і військовому співробітництві з Росією на двосторонній основі. Також Ашгабат вийшов з Бішкекської угоди від 9 жовтня 1992 р. про безвізове пересування громадян СНД територіями країн-учасниць.

Сьогодні Туркменистан знаходиться поза сферою ефективного впливу Росії, але й не доставляє РФ якихось значних проблем. Стабільність в Туркменистані, що тримається на авторитеті С.Ніязова, вигідна як Росії, так і Заходу.

Основні напрями сучасної зовнішньої політики Туркменистану визначені в “Декларації про зовнішньополітичний курс Туркменистану в ХХІ столітті на принципах постійного нейтралітету, миролюбства, позитивного добросусідства і демократії”, що була прийнята 27 грудня 1999 р. Халк Маслахати Туркменистану (Народною Радою).

Українсько-туркменські міждержавні взаємини базуються на Договорі про дружбу і співробітництво від 10 жовтня 1992 р.

4. Етногенез, релігія та культурна спадщина туркмен. Корінне населення країни – туркмени. Їх найдавнішими предками вважаються представники парфянської народності, яка виникла на основі племен Прикопетдагської підгірної рівнини, з якими змішались степові племена кочівників, що прийшли з півночі. Назва “туркмени”, зафіксована ще VІІІ ст. согдійськими і китайськими джерелами, належала напівосідлим етнічним групам, змішаним за мовною ознакою з індоєвропейським скотарським і землеробським населенням Хорасана, Хорезма, Горгана і Мавераннахра. З-поміж європейських предків туркменів слід назвати дахів, що мешкали на південно-східному узбережжі Каспійського моря. Крім того, у формуванні туркменського народу взяли участь тюркомовні племена. З VІ ст. процес тюркизації місцевого населення посилився, що пов’язано з встановленням влади Тюркського каганату – держави, що об’єднала скотарські племена західних огузів, які вважаються одним з етнічних джерел формування туркменського народу.

В кінці ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. туркменські племена населяли майже всю територію сучасного Туркменистану, Мангишлака і Устюрта. Серед найбільш відомих туркменських племен зі своєю власною культурою були теке, ахал-теке, йомуди, салори тощо.

Туркменська мова належить до південно-західної тюркської мовної групи. Сформувалась на базі старотуркменської мови. Велика роль у розвитку мови належить засновнику туркменської класичної літератури Махтумкулі, поетам-класикам ХІХ ст. – Сеїді, Зелілі, Кеміне, Молланепесу та ін. Поширені чисельні діалекти і говірки. У 1940 р. в Туркменії перейшли з латинізованого алфавіту на кириличну графіку, у 1999 р. відбулося повернення до латиниці.

Предки туркмен були язичниками. До ісламу тут були поширені тотемізм, анімізм, шаманізм, зороасризм. У VІІІ ст. населення було навернене до ісламу. З отриманням незалежності Туркменистан взяв курс на побудову світської держави, однак іслам живе в туркменському суспільстві не лише як релігія, але й як складова духовної культури і способу життя.

Культура Туркменистану – сплав тисячолітніх традицій найсучасніших тенденцій світової культури. Важливим джерелом розвитку туркменської писемної культури і мистецтва є фольклор. Його найдавніші зразки дійшли до нас з трактатів античних авторів Геродота, Юстина, Страбона, Ктесія, зокрема, легенди про Томеріс і Ширака (VІ ст. до н.е.), Одатида і Заріадра, Рустама (V ст. до н.е.) та ін. Найпоширеніші види туркменського фольклору – епос, дестан. Предки туркмен мали свої легенди, перекази, пісні.

В період великого поширення в Середній Азії у Х - на початку ХІІІ ст. бібліотек, тільки у туркменському Мерві їх налічувалося більше десяти. В одній з мервських бібліотек зберігалося близько 12 тисяч томів книг і рукописів, зроблених на бавовняному папері, що виготовлявся у Самарканді. У Мерві знаходився й своєрідний науково-дослідний заклад – дивекуш, де вивчалися кращі методи щовківництва.

З туркменських племен вийшли великі поети ХVІ-ХVІІІ ст. Мухаммед Байрам-хан, Салирбаба ібн Салир Харідаті, Караджаоглан, Мірза Бархудар Туркмен. Творчість видатного поета й мислителя другої половини ХVІІІ ст. Махтумкулі Фрагі є зразком самобутньої народної туркменської літератури. Туркменський кожум’яка Махмуткулі став національним поетом свого народу. Його вірші просякнуті співчуттям до важкого становища трудящих, засудженням феодальних порядків і здирств знаті.

У ХVІІІ-ХІХ ст. туркменські поети стали продовжувачами літературних традицій східних класи. Серед них – Нурмухамед Андаліб, що написав широко відомий дестан “Лейлі і Меджнун”, Абдулла Шабенде – автор “Шабехрам”, Сейїнтазар Саїді – “Прощавай, Лебап”, “Прощавай”, “Хоробрі”, Кеміне – майстер сатири, Молланепес з його дестаном “Зохре і Тахір”.

До наших днів дійшли стародавні археологічні ансамблі, керамічні і глиняні вироби. З-поміж пам’яток архітектури вражають монумент-мавзолей султана Санджара (ХІІ ст.) у стародавньому Мерві, мінарет в Куня-Ургенчі (ХІІІ ст.), мавзолей Абу-Саїда Мейхенійського (ХІ-ХІV ст.), залишки мінаретів і мечеті в городищі Місріан (ХІІ-ХІІІ ст.).

В історії туркмен було чимало особистостей, яким народ пишається донині. Це й родоначальник туркмен міфічний Огуз-хан, що правив 116 років за туркменським літочисленням, саме його іменем названі стародавні перекази про історичне минуле туркменського народу – “Огузнама”, і духовний батько туркмен, автор безсмертного епосу про непереборний дух народу Горкут-ата – один з перших туркмен, що прийняв іслам, і засновник Парфянського царства Аршак, і останній правитель імперії сельджуків султан Санджар, праху якого туркмени поклоняються й донині, і поет Махтумкулі.

Як пише у книзі “Рухнама” Туркменбаші, туркменський народ подарував світові “чистокровних туркменських (ахалтекінських) скакунів, туркменські килими, самобутні національні строї і оригінальні національні прикраси, чисту білу пшеницю, овець сариджинської породи”.

ЛЕКЦІЯ 12. КРАЇНОЗНАВЧА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕСПУБЛІКИ ТАДЖИКИСТАН

Поиск по сайту: