|
|||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
Форми державного устроюФорма державного устрою — це спосіб устрою державної влади, при якому державна територія поділяється на складові частини, а порядок взаємовідносин держави з її частинами закріплено в конституційних актах. Усі держави за формою устрою поділяються на дві групи — прості (унітарні) і складні (федерації і конфедерації). Унітарна держава — це держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці. Юридичні ознаки унітарної держави такі: а) вона не містить відокремлених територіальних утворень, що мають ознаки держави; ФОРМА ДЕРЖАВИ б) являє собою централізовану державу (місцеві органи в) у міжнародних відносинах є єдиним суверенним суб'єктом г) має єдину систему законодавства; ґ) має одно канальну систему загальнодержавних податків (на відміну від федеративних держав); д) існує єдине громадянство. У деяких випадках до складу унітарної держави можуть входити автономні територіальні одиниці, яким притаманні певні ознаки державності і які здійснюють деякі передані їм центральною владою суверенні права. Саме такою одиницею в складі України є Автономна Республіка Крим. В основу територіального устрою унітарної держави покладені принципи єдності державної території; її неподільності, недоторканності, цілісності, комплексності і керованості її частин, поєднання державних і регіональних інтересів. Федеративна держава — це складна союзна держава, що містить державні утворення (суб'єкти федерації), які мають юридично визначену політичну самостійність. З юридичної точки зору федерація означає створену за принципами федералізму єдину суверенну державу, що складається з особливих територіальних одиниць — державних утворень, які мають деякі риси держави і наділені самостійною юрисдикцією поза межами компетенції федеральної державної влади. Багатоманітність модифікацій федералізму обумовлює неоднорідність федеративно організованих держав. Можна припустити, що у світі є стільки моделей федерації, скільки й федеративних держав. Однак, як свідчить світова практика, всі федеративні держави повинні відповідати певним специфічним ознакам, які полягають у тому, що: а) кожна федерація має дуальну організацію державного апарату: дві системи вищих органів влади (органи федеральні і органи суб'єктів федерації), а також відповідно дві системи інших б) вони мають вертикальну систему законодавства (законодавство федеральне і законодавство суб'єктів федерації; в той же
РОЗДІЛ VI ФОРМА ДЕРЖАВИ
в) кожна особа має, крім громадянства федеративної держави, також громадянство суб'єкта федерації (штату, землі, провінції тощо); г) суб'єктом міжнародно-правових відносин може виступати, ґ) існує двоканальна податкова система (державні податки, загальнофедеральні і податки суб'єктів федерації); д) суб'єкти федерації самостійно вирішують питання свого є) суб'єкти федерації мають, як правило, рівний обсяг прав; є) для федерації, як правило, характерна наявність двопалатних парламентів: головний законодавчий орган федерації (парламент) повинен бути бікамеральним (двопалатним), а суб'єкти федерації мають рівне представництво в його палатах; ж) федеральна влада має виключне право контролювати з) федеральна влада не має права в однобічному порядку Підставами формування федеративної держави й закріплення федеративних відносин, в тому числі й питання про розмежування компетенції між федерацією і її суб'єктами, можуть бути конституція і (або) федеративна угода. На підставі прямих договорів виникали, наприклад, федерації Австралії, Швейцарії, США, СРСР, Малайзії, Росії та інших держав. Такі федерації звичайно називають договірними, на відміну від позадоговірних, таких як, наприклад, Канада, Індія, Нігерія, Пакистан, що виникли на іншій підставі, а саме — на підставі представлення центральними органами держави чи метрополіями статусу автономії майбутнім суб'єктам федерації. Договір, який покладений в основу створення федеративної держави, є своєрідною відмовою від зайвого централізму, він оформлює такий розподіл повноважень між різними центрами влади і управління, що гарантується конституцією. Частіше всього в конституціях визначені три сфери повноважень: федерації, її суб'єктів і питання спільного відання (прикладом останнього може бути Російська Федерація). Розмежування повноважень у федерації може здійснюватися і за принципом виключної компетенції федерації (визначено досить широке коло питань, з яких лише федерація в цілому може приймати рішення, а всі інші питання залишаються у віданні суб'єктів). До такого кола питань, наприклад, належать: а) встановлення кордонів та митна справа (США, Бразилія, Мексика, ФРН та ін.); б) грошовий та валютний обіг, монетна монополія (Австралія, Канада, Мексика та ін.); в) паспортна справа, еміграція, іміграція, пошта (Бразилія, Індія, ФРН та ін.); г) федеральні фінанси та податки (Австралія, Мексика, Індія та ін.); ґ) федеральний повітряний, залізничний та водний транспорт (США, ФРН, Швейцарія та ін.); д) армія, поліція, розвідка, контррозвідка, виробництво та по Розмежування компетенції може здійснюватися й за принципом спільної компетенції (коли законодавчо визначено один предмет відання для федерації та її суб'єктів, інші питання вирішуються за згодою). Федерації утворюються, як правило, за територіальним принципом, або за національним, або з урахуванням обох принципів. Новітня історія свідчить, що федерації, побудовані на територіальному принципі, є більш міцними (США, Мексика, Бразилія), аніж ті, в основу яких покладений національний принцип, де зберігається потенційна загроза розпаду саме тому, що національний чинник, який при побудові федерації вимагає врахування показників розселення національних етнічних груп, виконує підпорядковану роль або фактично взагалі ігнорується (приклади колишніх СРСР, ЧССР, СФРЮ). Статус суб'єктів федерації в історії держав формально визначався по-різному: суб'єкти юридично визнавалися суверенними державами (наприклад, республіки СРСР згідно з його конституцією) або за ними не закріплювався статус суверенного державного утворення. Прикладом є республіки, краї, області і округи у складі Російської Федерації, які вже не називаються «суверенними». Останній підхід є більш науково обґрунтованим, бо не може бути у складі суверенної держави якогось іншого суверенного утворення. Разом з тим останнім часом припускається асиметричність деяких федерацій, коли її суб'єкти мають неоднаковий юридичний і фактичний статус (незважаючи на однакову офіційну назву) в силу історичних, політичних, географічних факторів, етнічного складу чи інших особливостей мають різні відносини з центральною владою, відрізняючись привілеями, що зберігає потенційну загрозу цілісності юридично неподільної федерації. РОЗДІЛ VI На відміну від федерацій як єдиних союзних держав конфедерація являє собою державно-правовий союз суверенний держав, створений для досягнення певних цілей. Особливості й ознаки конфедерації полягають у тому, що: а) вона не створює будь-якої нової держави: члени конфедерації зберігають свій суверенітет і не втрачають права виходу з б) конфедерація утворюється на основі договору, укладеного в) конфедерація не має єдиного законодавчого органу (кожний член конфедерації здійснює законодавчі функції в межах суверенної території), єдиної території створюваного об'єднання, г) конфедерація не має єдиної централізованої влади: органи ґ) рішення органів конфедерації забезпечуються тільки урядами держав — членів конфедерації, але вони також мають право нуліфікації, тобто право скасовувати рішення загально конфедеративного органу; д) у конфедерації відсутня єдина податкова система: її фінансові кошти формуються з надходжень — внесків держав; є) конфедерація — союз тимчасовий: вона або розпадається, або перетворюється на федеративну державу. Наприклад, Швейцарська Конфедерація зараз існує як федеративна держава, яка зберегла назву «конфедерація». Конфедерації виникали з різних причин у різні епохи також у США, Німеччині, Нідерландах. 1 § 4. Політичний режим Політичний (державний) режим указує на сукупність прийомів і засобів здійснення державної влади. Вони дуже різні і конкретизують основні показники форми державного правління й устрою в конкретній країні. Загальними показниками будь-якого політичного режиму є: а) ступінь захищеності і забезпеченості гарантіями прав і свобод громадян (політичного й ідеологічного вибору, економічної 94
ФОРМА ДЕРЖАВИ свободи) та ступінь врахування інтересів різних соціальних груп (у тому числі меншин) тощо; б) способи легітимації державної влади; в) співвідношення правових і неправових способів здійснення владних функцій; г) методи, інтенсивність і правова обґрунтованість використання силових структур, інших ресурсів влади; ґ) механізм ідеологічного тиску. Таким чином, політичний режим (у широкому смислі слова) характеризується рівнем гарантованості демократичних прав і свобод громадян, ступенем відповідності офіційних конституційних установлень політичним реаліям. Політичні реалії — невід'ємна характеристика політичного клімату в будь-яку епоху розвитку держави. Поєднання способів здійснення влади ставить акценти демократичності й авторитарності режимів (від деспотичних, теократичних і режимів рабовласницької демократії до сучасних модифікацій ліберально-демократичного й авторитарного режиму). Політичний режим будь-якої держави тісно взаєпомопов'язаний і з іншим виміром політичного життя держави — його політичним курсом. Якщо політичний курс відбиває цілі суспільства, то політичний режим — засоби їх досягнення. Використання засобів політичної діяльності держави, не адекватних її цілям, призводить до серйозної соціальної дестабілізації, втрати довіри з боку членів суспільства до політичних цінностей (громадяни все менше пов'язують захист власних інтересів і безпеки з політичним режимом держави), до відчуження людини від політичного процесу (держава встановлює суто примусовий контакт з громадянином) і як наслідок — до де легітимації політичного режиму в цілому, його невизнання. Типи політичного режиму традиційно поділяють на демократичні і недемократичні (авторитарні). Це важливо для вичленення їх основних показників. Демократичний режим — стан політичного життя суспільства, при якому державна влада здійснюється на основі принципів широкої і реальної участі громадян та їх об'єднань у формуванні державної політики, утворенні і діяльності державних органів, дотримання праві свобод людини. Основним його різновидом традиційно вважався ліберальний режим. Однак тенденції розвитку політичних систем у розвинених країнах внесли значні корективи в розуміння демократичних цінностей. Якщо ліберальна класична демократія була за своєю суттю індивідуалістичною РОЗДІЛ VI ФОРМА ДЕРЖАВИ
(демократією індивідів), то сучасна демократія стала демократією організацій, політичних партій, асоціацій, груп інтересів та інших суб'єктів, що входять до політичної системи суспільства. Але плюралістична демократія, в центрі уваги якої є організації і групи, стане практично марною для суспільства, якщо в його політичній і правовій системі буде ігноруватися свобода особи. Політичний режим є демократичним настільки, наскільки держава гарантує людині прояви її свободи у трьох аспектах: як індивіду (особистості); як соціальному суб'єкту (члену громадських і професійних груп, інших інститутів суспільства); як громадянинові (підданцю держави), міра свободи якого конституційно визначена і гарантована. Поєднання цих іпостасей свободи індивіда стає можливим саме в рамках демократичного режиму. Він здатний не тільки нести в собі необхідні гарантії свобод, але й забезпечувати оптимальні умови сполучення різних інтересів, їх гармонію. Сучасну форму такої гармонізації являє собою плюралістична демократія, яка коригує класичну ліберальну ідею з урахуванням сучасної динаміки суспільного розвитку. Звичайно, чимало положень теорії лібералізму про максимально можливу свободу особистості сьогодні достатньо використовувані у практиці держав, що переходять до демократії. Однак для вже існуючих демократичних систем Заходу лібералізм як основоположний принцип конституційного устрою демократичних держав у його класичному вигляді вже відійшов у минуле. Ним його доповнює політичний плюралізм в єдності з ідеологічним та економічним. І це є закономірним тією мірою, якою відсутність такого плюралізму закономірно призводить до переродження демократії в авторитаризм або в його крайній прояв — тоталітаризм. До основних ознак демократичного режиму належать: а) рівність громадян перед законом, гарантованість державою б) виборність представницьких органів влади населенням; в) юридично визначена строковість повноважень представницьких органів; г) розвинена система демократичних інститутів; ґ) пряма участь громадян у вирішенні загальних справ; д) реальне здійснення поділу державної влади; є) політичний плюралізм із врахуванням інтересів меншин. Демократичний режим має кілька основних різновидів: ліберально-демократичний, радикально-демократичний, національно-демократичний та ін.
Недемократичні режими — це режими, за яких державна влада здійснюється шляхом обмеження і порушення формально проголошених прав_і_свобод людини. До основних ознак такого режиму в умовах сьогодення належать: а) формальне закріплення в конституційних актах мінімуму б) надмірна централізація державної влади; в) тенденція до застосування неправових засобів здійснення влади; г) застосування примусових методів управління; д) у деяких випадках авторитаризм може досягати крайнощів До антидемократичного типу в історії держав належали такі його різновиди, як деспотичний (тобто режим необмеженої влади і свавілля в управлінні при відсутності його правових і моральних основ, повній безправності підданих); тиранічний (панування жорстких способів здійснення влади при режимі одноособового правління в античних державах); військово-диктаторський; расистський; фашистський, мусульмансько-фундаментальний та ін. Усі перелічені режими, як і тоталітарний, мають авторитарний характер. Він лише проявляється в них різною мірою. Авторитарний режим заслуговує особливої уваги: саме за його умов інститути демократії існують формально, державні рішення приймаються правлячою елітою, функції якої не обмежуються законом, офіційно визнається пріоритет державних інтересів перед інтересами особи. При тоталітарному режимі (крайня форма авторитарного) особливо помітні методи силового ідеологічного тиску, політична опозиція недопустима, зрощення державного апарату з партійним, жорстку централізація управління. протизаконне використання_силових структур держави, мілітаризація державної політики, підміна державних і правових механізмів створенням неконституційних органів (наприклад, органів позасудової репресії в колишніх соціалістичних державах). Однак у реальному житті в будь-якому політичному режимі завжди проявляються поєднання рис авторитарності і демократизму, тобто «чистих» режимів практично не існує. Це особливо РОЗДІЛ VI важливо сьогодні для пояснення суті політичних режимів у державах перехідного періоду: там, де вибір між демократією й автократією лежить у руслі політичного курсу, політичний режим має дуже багато особливостей. Вибір демократичного шляху розвитку сам по собі не несе автоматичної свободи, зростання благоденства, справедливості і безпеки. Тоталітарний режим залишив у спадок корупцію, протекціонізм, скакання цін та їх перекіс, зовнішній борг тощо. Цими чинниками визначається специфіка засобів, прийомів здійснення державної влади перехідного періоду. В Україні після ліквідації тоталітаризму здійснюється перехід до демократичної державності. В її політичному режимі сполучаються риси демократичного режиму з застосуванням авторитарних підходів. Тому повна централізація і жорсткий державний контроль у деяких випадках є необхідними. Головним же показником будь-якого перехідного періоду є людина: якщо в політичній спільноті підґрунтям і метою політичної дії не виступає індивід, то там немає демократії або вона існує формально. Розділ VII НІ ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ § 1. Поняття і соціальна цінність демократії Демократія являє собою одне з величезних завоювань світової цивілізації. Вона є політичним державним феноменом, і її не слід змішувати з суспільним самоврядуванням, що існує при родовому ладі, в суспільних організаціях. Виходячи з дослівного перекладу терміна «демократія» її часто-густо ототожнюють з народовладдям. Але насправді демократія є лише способом формування і здійснення влади народа, з яким вона тісно пов'язана. Народовладдя є суттю послідовно демократичної держави, а демократія — його внутрішньою формою на відміну від форм правління і державного устрою, які характеризують форму держави ззовні. Демократію можна розглядати в трьох аспектах: як форму держави, як принципи організації державної влади і як різновид політичного режиму. У цілому демократія — це форма такої держави, яка заснована на здійсненні народовладдя шляхом забезпечення широких прав і свобод громадян і їх участі у формуванні і функціонуванні апарату політичної влади і контролю за його діяльністю. Використовуючи свої права і свободи, громадяни повинні сприяти соціальному прогресу, брати участь у розробці, прийнятті і реалізації державних рішень, забезпеченні нормального функціонування громадянського суспільства. Необхідно, щоб демократія була заснована на певних властивих громадянському суспільству передумовах, в основу яких покладено забезпечення свободи і рівності громадян і їх об'єднань у всіх сферах суспільного життя. Йдеться про свободу володіти і розпоряджатися власністю, вільне підприємництво, створення і діяльність політичних партій і об'єднань, можливість для них брати участь у формуванні і діяльності державних органів, здійсненні контролю за ними. Демократії властива відсутність будь-якої монополії в ідеологічній сфері. У Конституції України (ст. 15) говориться про те, що «жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова». Таким чином, створюється можливість рівного змагання різних політичних сил, поглядів, концепцій, у тому числі з використанням засобів масової інформації. РОЗДІЛ VII ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ
Невід'ємною частиною характеристики демократії є розкриття змісту принципу демократизму і особливостей демократичного політичного режиму. Демократизм як загальнолюдський принцип являє собою низку незаперечних вимог до держави і суспільства. Він знаходить свій вияв в обов'язковій легітимації державної влади — приведенні її змісту на стадіях як формування, так подальшої діяльності відповідно до суспільних ідеалів. Найважливішими проявами цього принципу є також залучення громадян у різних формах до участі у вирішенні державних та суспільних справ і забезпеченні широти, непохитності, гарантованості прав і свобод громадянина. Ще одним аспектом демократії є існування державного режиму, заснованого на застосуванні саме демократичних методів і принципів організації та діяльності державного апарату. Демократичний політичний режим характеризується широкою підтримкою державної влади з боку населення, широтою ЇЇ соціальної бази. Рівень демократії завжди залежав від соціальної бази, на яку вона спирається. Так, у Стародавній Греції рівень демократії в Афінах, де державна влада спиралася на більшість вільного населення, був набагато вищим, ніж у Спарті, де панувала і відповідно користувалася демократичними установами тільки аристократична верхівка рабовласників. Формування розвиненої демократії поступово відбувається в умовах буржуазного суспільства, на базі ліквідації феодалізму, свавілля, нерівності, офіційних привілеїв для окремих верств населення. Борючись за вільні ринкові відносини, за рівні можливості для всіх на базі ліквідації привілеїв і свавілля в економіці і політиці, буржуазія створює найважливіші інститути демократії — вільні вибори, парламент, поділ влади, проголошує рівність усіх перед законом та інші демократичні принципи. Демократія не може існувати поза законом. Як проголошував ще Ш. Монтеск'є, під справжньою свободою слід розуміти «право робити все, що дозволено законами». Завдяки обмеженню демократії рамками законності вона здатна і повинна сприяти зміцненню порядку і стабільності, узгодженню різних думок, пануванню миру і злагоди в суспільстві. Згідно з демократичними правовими засадами демократія не повинна перетворюватися на засіб здійснення політичного тиску, викликати протистояння в суспільстві. Вона призначена для реалізації загальнолюдських принципів — гідності особи, свободи, рівності, гуманізму і т. ін. Демократія має бути спрямована на запобігання конфліктам, поступове зближення точок зору різних політичних сил. Це досягається шляхом узгоджувальних процедур, компромісів, консенсусу. Політичний підхід до розв'язання невирішених проблем повинен здійснюватися виключно в рамках закону і не повинен підміняти юридичний підхід. Демократії слід бути ефективним засобом втілення в життя правових принципів свободи і пріоритету прав особи, рівності всіх перед законом, гарантованості прав. Жодна політична діяльність не повинна йти всупереч цим принципам. Саме тому демократія високо оцінюється за шкалою суспільних цінностей. Чим значущіша її роль у життя суспільства, тим більша її соціальна цінність. Невмируща загальноісторична цінність демократії полягає в тому, що вона є втіленням багатовікової мрії людства про забезпечення в суспільстві для кожної людини справжньої свободи і рівних прав у економічній, соціальній, політичній сферах. Вона здатна безпосередньо впливати на економічні, соціальні відносини, сприяти найбільш ефективному перетворенню в життя державної волі, прийняттю оптимальних рішень, досягненню політичних компромісів. Демократія є надійним засобом волевиявлення народу, урахування громадської думки, забезпечення громадянського миру, підвищення громадської активності. Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.01 сек.) |