|
|||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
Правопорушення: поняття і юридичні ознаки. Склад і види правопорушеньПравопорушення — це протиправне, винне, соціально шкідливе діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне за собою юридично визначені негативні наслідки для правопорушника_ Властивості ознаки правопорушень характеризуються такими загальними рисами правової поведінки. За своєю Соціальною значущістю ця поведінка соціально шкідлива, тобто спричиняє чи може спричинити шкоду нормальним суспільну відносинам, що розвиваються у правовій формі, правам, свободам, законним інтересам суб'єктів. Ця шкода може бути різною, залежно від наслідків протиправного діяння, його соціальної оцінки (матеріальною і моральною, значною і незначною) За психологічними ознаками правопорушення як вчинок завжди має свідомо-вольовий, тобто здійснюється під контролем волі і свідомості суб'єкта. Правопорушенням є лише те діяння, яке скоюється як результат прояву усвідомленої волі особи і вчинене з її вини. Дія, що завдає шкоди інтересам, які охороняються законом, є об'єктивно протиправною, але правопорушенням її назвати не можна при відсутності вини. Юридична ознака правопорушення полягає в його протиправності. Держава в законі фіксує ознаки правопорушення, що вказують на Динаміку, інтенсивність поширення негативних для суспільства вчинків. Тому закон може оперативно змінювати «межу», яка відділяє за формальними ознаками правомірну і протиправну поведінку. Критерієм правомірності дій має бути право як втілення справедливості, тому саме з позиції гарантованих конституцією прав і свобод людини повинні розцінюватися держа-
35і РОЗДІЛ ХХІП вою ознаки протиправності діянь. Інакше — в умовах недемократичного режиму державна влада може свавільно, самостійно і за своїми уподобаннями, ігноруючи правовий критерій, визначати формально-юридичні критерії протиправності і міру відповідальності за правопорушення. З точки зору юридичних наслідків правопорушення як юридичний факт породжує охоронні правовідносини, в межах яких реалізуються заходи відповідальності за скоєне правопорушення. Таким чином, для суб'єкта правопорушення юридичні наслідки завжди будуть негативними. Водночас правопорушення може розцінюватися як юридичний факт, на основі якого: виникають процесуальні правовідносини у зв'язку з притягненням суб'єкта до відповідальності і, відповідно, виникають нові для суб'єкта процесуальні права й обов'язки; змінюються або припиняються ті правовідносини, учасником яких був суб'єкт (наприклад, звільнення працівника у зв'язку з учиненням ним крадіжки; змінення умов договору однією стороною за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань другою стороною та ін.). Отже, правопорушення завжди передбачає можливість настання юридичних наслідків, які виражаються у втратах правопорушником благ матеріального, особистого й організаційного характеру. Зовнішня (об'єктивна) характеристика правопорушення полягає в тому, що воно завжди виступає як діяння суб'єкта (дія чи бездіяльність), яке з юридичної точки зору виражене: в невиконанні суб'єктом своїх обов'язків, що випливають з договору чи закону; в недотриманні заборон, установлених правовими нормами; у зловживанні суб'єкта своїми правами, створенні будь-яких перепон у використанні своїх прав іншими суб'єктами (наприклад, правомочностей власника стосовно володіння, користування, розпорядження своїм майном) і т. д. Різноманітні наміри, думки з приводу скоєння правопорушень самі по собі не є правопорушеннями і вважаються юридично нейтральними доти, доки вони не проявилися як конкретні протиправні вчинки (діяння) суб'єктів. Контролюючі можливості держави полягають у тому, що вона може запустити державний механізм притягнення до юридичної відповідальності за правопорушення з метою поновлення порушених прав суб'єктів з наступним покаранням правопорушника. Слід враховувати, що правопорушення можливе лише тоді, коли воно скоєне деліктоздатним суб'єктом, тобто суб'єктом, здатним згідно з законом самостійно нести юридичну відповідальність за власні винні протиправні діяння. 354 .ПРАВОМІРНА ПОВЕДІНКА, ПРАВОПОРУШЕННЯ, ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ Таким чином, попередній аналіз правопорушень приводить до висновку про те, що правова поведінка може бути визнаною правопорушенням, якщо вона є: діянням (дією чи бездіяльністю); протиправною; винною; соціально шкідливою (небезпечною); караною. Склад правопорушення. Ознаки, які лягли в основу поняття правопорушення, конкретизуються в категорії складу правопорушення — такої його моделі, яка закріплена законодавчо стосовно кожного виду правопорушень. Склад правопорушення — це сукупність передбачених законом об'єктивних і суб'єктивних ознак протиправного соціально шкідливого діяння, за вчинення якого винна особа несе юридичну відповідальність. Склад правопорушення містить чотири елементи: об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт і суб'єктивну сторону правопорушення. Об'єкт правопорушення — це ті суспільні відносини та цінності, що охороняються правом. Не існує правопорушень, у яких був би відсутній об'єкт. Однак сам об'єкт може розглядатися з двох точок зору: як загальний і як безпосередній. Під загальним об'єктом правопорушення розуміють систему суспільних відносин, які функціонують, розвиваються й відновлюються на ґрунті загальновизнаних у суспільстві цінностей, що відображені в праві, ним регулюються й охороняються. Безпосередніми об'єктами є різнорідні види суспільних відносин з приводу матеріальних і нематеріальних благ (честі, гідності, здоров'я та ін.) у різноманітних сферах життя і відповідні їм права та законні інтереси суб'єктів права — майнові, трудові, політичні та інші. Об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішній прояв самого протиправного вчинку. До обов'язкових елементів об'єктивної сторони в так званих матеріальних складах правопорушення належать: діяння (дія чи бездіяльність суб'єкта); його шкідливі наслідки (їх настання або загроза настання). Необхідним причинний зв'язок між діянням і наслідками, які настали. Крім обов'язкових, будь-яке правопорушення має факультативні елементи: спосіб, місце, оточення і час скоєння правопорушення. Кожен з них додатково характеризує суб'єкта правопорушення, ступінь суспільної шкоди від його посягання, роль кожного правопорушника в разі співучасті, обставини, що обтяжують або пом'якшують вину суб'єкта. Суб’єкт правопорушення — це фізична чи юридична особа, РОЗДІЛ XXIII чається законом, особи відповідати за свої діяння. На відміну від юридичних осіб, деліктоздатність яких виникає з моменту їх створення (наприклад, офіційної реєстрації), деліктоздатність фізичної особи визначається законом з урахуванням віку і здатності людини контролювати свою поведінку волею і свідомістю. Саме тому, наприклад, суб'єктом злочину, згідно зі ст. 22 Кримінального кодексу України, визнається фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до кримінального законодавства може наставати кримінальна відповідальність. Суб'єктивна сторона правопорушення (вина) — це психічне ставлення особи до скоєного нею діяння та його шкідливих наслідків. Правопорушенням визнається лише діяння особи, яка здатна усвідомлювати значення свого вчинку і керувати ним, тому відсутність такої властивості робить її неделіктоздатною. Здатність особи усвідомлювати значення свого вчинку (інтелектуальний аспект) і керувати ним (вольовий аспект) — необхідна умова оцінки вини, яка залежно від конкретного поєднання цих характеристик і може виступати у двох основних формах: умислу і необережності. У свою чергу, умисел виступає у вигляді прямого або побічного, а необережна форма вини — у вигляді самовпевненості або недбальства. При прямому умислі особа усвідомлює протиправний характер свого вчинку, передбачає ті наслідки, які можуть чи повинні настати, і бажає їх настання. При побічному умислі особа в такій же ситуації не бажає, але свідомо допускає можливість настання шкідливого результату свого діяння, однак байдуже до нього ставиться. Необережна форма вини має свою специфіку інтелектуального і вольового аспектів психічного ставлення особи до свого діяння: при самовпевненості особа усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання шкідливих наслідків, однак легковажно розраховує на їх запобігання (тому що переоцінює свої здібності або ж недооцінює складність й небезпечність ситуації). При недбальстві особа не усвідомлює шкідливості свого вчинку і не передбачає можливості настання протиправного результату, але повинна і могла їх передбачити (наприклад, у разі посадової недбалості). Види правопорушень. Особливості суб'єктивних і об'єктивних ознак правопорушень, їх юридичних характеристик дають можливість класифікувати ці правопорушення за різними підставами: а) за ступенем суспільної шкоди — злочини (суспільно небезпечні, кримінально карані діяння) і вчинки (правопорушення, передбачені іншими галузями законодавства); Ш АВОМІРНА ПОВЕДІНКА, ПРАВОПОРУШЕННЯ, ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ б) за галузевою належністю — цивільно-правові, консти- в) за суб'єктами — скоювані деліктоздатною фізичною осо г) за суб'єктивною стороною — умисне і необережне діяння; д) за формою зовнішнього виразу — протиправні дії і безді- є) залежно від оцінки спричиненої шкоди (наслідків) — правопорушення з матеріальним складом і правопорушення з формальним складом; є) залежно від кількості суб'єктів, які вчинили правопорушення, — одноосібні і групові (тобто скоювані за співучасті). Правопорушення також класифікуються залежно від сфер життя суспільства (в економіці, управлінській сфері, побуті тощо). ~~| § 4. Юридична відповідальність Якщо правопорушення являє собою протиправне діяння, то відповідальність є його прямим наслідком, що передбачається законом. Юридична відповідальність настає тільки: а) за протиправне діяння (дію або бездіяльність); б) за винне діяння; в) тільки щодо деліктоздатного суб'єкта права, який безпосередньо вчинив це діяння. Вона виражає негативне ставлення суспільства до правопорушень і передбачає настання несприятливих юридичних наслідків для порушника, тому спирається на державний примус. Юридична відповідальність здійснюється в рамках правовідносин між суб'єктом, який порушив приписи правової норми, з одного боку, і державою в особі її органів чи інших організацій (наприклад, власника підприємства), що уповноважені визначити щодо порушника міру відповідальності на підставі правових норм, — з другого боку. Таким чином, юридична відповідальність гарантується діяльністю компетентних органів по застосуванню санкцій правових норм, здійснюваною в межах юридичної процедури. Остання забезпечує об'єктивність і всебічність розгляду справи про юридичну відповідальність суб'єкта правопорушення й одночасно гарантує йому право на захист від моменту притягнення до відповідальності до її завершального етапу (реалізації). Юридичний зміст відповідальності виражається в безумовному обов'язку правопорушника зазнавати несприятливих на- РОЗДІЛ XXIII слідків особистого, майнового або організаційного характеру, вид і міра яких передбачені санкціями правових норм. Слід мати на увазі, що законодавством передбачаються й обставини, які виключають юридичну відповідальність. Наприклад, у кримінальному праві — це необхідна оборона, крайня необхідність, казус тощо, у цивільному — це непереборна сила, під впливом якої суб'єкт заподіяв шкоду правам і законним інтересам осіб. Підстави юридичної відповідальності — це необхідна єдність її фактичних і правових передумов, без яких вона не може бути реалізована. Фактичною підставою юридичної відповідальності є саме протиправне діяння (дія чи бездіяльність), у якому присутні всі елементи складу правопорушення. Юридичною підставою відповідальності є нормативні приписи, які чітко фіксують елементи складу правопорушення і містять його юридичні ознаки, та правозастосувальний акт, у якому дається всебічна оцінка обставин та особи, що скоїла правопорушення, юридична кваліфікація вчинку і міститься мотивоване юридичне рішення. Таким чином, фактичною підставою юридичної відповідальності є юридичний факт (саме правопорушення), без якого неможливе виникнення правовідносин відповідальності. Однак ці відносини не можуть виникнути як правові, якщо модель правопорушення (елементи складу і санкції) не буде передбачена у правовій нормі. Отже, тільки необхідний зв'язок і єдність ідеального і реального — нормативних і фактичних підстав — буде відповідати вимогам законності при притягненні особи до юридичної відповідальності. Притягнення до юридичної відповідальності є одним з проявів правоохоронної функції держави, тобто такого напрямку в діяльності її органів, який здійснюється виключно в правовій формі, в межах компетенції й повноважень цих органів, і врегульований процесуальними нормами (наприклад, Кримінально-процесуальним кодексом України). Розділ XXIV ПРАВ03АСТ0СУВАННЯ § 1. Поняття реалізації правових норм Право тільки тоді виконує своє соціальне призначення, коли його норми знаходять практичне втілення в суспільних відносинах, поведінці конкретних осіб, тобто тоді, коли вони реалізуються. Реалізація норм права їхніми адресатами завершує процес правового регулювання, уособлюючи тим самим певний результат даного різновиду організуючого впливу на суспільне життя. Реалізація правових норм.здійснюється у формі правомірної поведінки учасників суспільних відносин, які регулює право. Разом з тим не кожна об'єктивно правомірна за її зовнішніми ознаками поведінка являє собою підсумок саме правового регулювання, а отже, і правореалізації. Вона може обумовлюватися впливом деяких неюридичних факторів, зокрема норм моралі, звичаїв, що збігаються за своїм змістом з вимогами юридичних приписів. Тому другою обов'язковою ознакою правореалізації є наявність хоча б опосередкованого причинного зв'язку між дією правових норм, що регламентують відповідні суспільні відносини, і станом упорядкованості цих відносин. Реалізація правових норм може полягати у здійсненні одного або кількох конкретних вчинків, дій (наприклад, поверненні позичальником боргу, додержанні адміністрацією підприємства встановленого порядку звільнення працівника), досягненні певного результату (наприклад, виконанні обумовленої цивільною угодою роботи), мати систематичний як, скажімо, періодична сплата підприємцем податків) або тривалий характер (наприклад, додержання землекористувачем заборони не погіршувати якість землі). Але в будь-якому разі цей процес вважатиметься таким, що відбувся, тільки за умови повного узгодження фактичної поведінки суб'єктів правореалізації з тими її програмами, які передбачені відповідними юридичними приписами. Змістом реалізації більшості правових норм є здійснення (виконання) суб'єктами права суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, що виникають на підставі цих приписів. Слід зазначити, однак, що таким чином реалізуються не всі, а лише так звані «класичні норми права» — норми-масштаби (уповноважуючі, зо- РОЗДІЛ XXIV ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ
бов'язуючі, забороняючі), тобто такі, що містять вказівки на певні варіанти поведінки. Щодо іншого різновиду правових норм — спеціалізованих, або ж як їх ще термінологічно позначають — «нетипових правових приписів» (норм-принципів, норм-цілей, норм-дефініцій, оперативних, колізійних норм і т. ін.), то їх реалізація полягає в забезпеченні раціональної побудови, несу-перечливого характеру правового регулювання, виконанні ряду допоміжних функцій у системі права. У цілому реалізація норм права може бути визначена як процес їхнього фактичного втілення в суспільних відносинах через правомірну поведінку соціальних суб'єктів, що здійснюють належні їм суб'єктивні юридичні права і обов'язки. Власне реалізацію правових норм, яку ще називають «безпосередньою правореалізацією», слід відрізняти від іншого явища — реалізації права як такого. Реалізація права охоплює усі способи та форми зовнішньої об'єктивації права, його переведення на рівень реальної дійсності, становлення права як позитивного утворення. Зокрема, для країн з романо-германською правовою системою, до яких належить і Україна, це пов'язано передусім з прийняттям законів та підзаконних нормативних правових актів, що розвивають їхні положення, а також укладенням нормативних правових договорів, санкціонуванням звичаїв і т. ін. Існуючі способи і форми реалізації правових норм можуть бути класифіковані за певними підставами. Залежно від юридичного механізму її забезпечення розрізняють правореалізацію, що відбувається в межах правових відносин, і правореалізацію, здійснювану поза ними. У першому випадку набуття суб'єктами правореалізації юридичних прав і обов'язків (що являють собою необхідну передумову даного процесу) обумовлюється фактом встановлення між цими особами згаданих правових зв'язків. У другому ж — юридичні права й обов'язки суб'єктів правореалізації витікають безпосередньо із закону, а отже, і здійснення ними приписів правових норм не залежить від будь-яких додаткових обставин. За характером її суб'єктів реалізацію норм права поділяють на індивідуальну і колективну. Індивідуальна правореалізація полягає в можливості особи самостійно (в індивідуальному порядку) використовувати свої юридичні права і виконувати покладені на неї юридичні обов'язки. Колективна ж реалізація правових норм потребує для цього поєднання зусиль кількох суб'єктів. Зокрема, конституційна норма (ст. 45 Конституції України), якою закріплене право 360 громадян на відпочинок, може бути реалізована як у колективному, так і в індивідуальному порядку, тоді як інша норма Конституції (ст. 36), що передбачає право громадян України на об'єднання в політичні партії та громадські організації, — тільки в колективному. Залежно від методів, якими забезпечується правореалізація, акти реалізації правових норм поділяються на добровільні і примусові. За характером поведінки суб'єктів реалізації правових норм розмежовують активну (що обумовлює необхідність здійснення певних дій) і пасивну (що полягає в утриманні від деяких варіантів поведінки) правореалізацію. За способами здійснення правових приписів розрізняють такі форми їх реалізації, як використання, виконання і дотримання. Використання є формою реалізації уповноважуючих норм права і характеризується використанням особою юридично визнаних за нею можливостей для задоволення її потреб та інтересів. Використання може відбуватися як в активній, так і в пасивній поведінці правових суб'єктів. Виконання являє собою форму реалізації зобов'язуючих правових приписів, які покладають на особу юридичні обов'язки активного типу, і тому завжди пов'язане з необхідністю здійснення певних дій, що становлять зміст відповідного обов'язку. Дотримання є формою реалізації забороняючих правових норм, якими встановлюються юридичні обов'язки пасивного типу, і полягає у відмові суб'єктів права від юридично заборонених видів поведінки. Використання, виконання і дотримання належать до безпосередніх (звичайних, ординарних) форм правореалізації, тобто таких, які, по-перше, проходять будь-який процес реалізації норм права, і, по-друге, що не потребують сторонього втручання, здійснюються виключно через власну поведінку осіб, яким адресовані відповідні правові приписи. Разом з тим існує багато випадків, коли поряд із звичайними виникає потреба в особливій (неординарній) формі реалізації правових норм, а саме у правозастосуванні. § 2. Застосування норм права як специфічна форма його реалізації Правозастосування за своїм обсягом є найоб'ємнішою ланкою в юридичному процесі, яка спрямована на індивідуальне регулювання суспільних відносин. РОЗДІЛ XXIV ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ
Застосування права — це правова форма діяльності уповноважених на те органів держави і посадових осіб по реалізації приписів норм матеріального права відносно конкретних життєвих випадків шляхом винесення індивідуально-конкретних рішень. Застосування права, як особлива форма його реалізації, на відміну від дотримання, виконання і використання має певні характерні риси. Передусім це управлінська за своєю природою діяльність органів держави і посадових осіб у винесенні індивідуально-конкретних приписів, які містять не загальні правила поведінки, а мають адресатом конкретних суб'єктів. У передбачених законодавством випадках застосування права є необхідною умовою реалізації правових норм, внаслідок чого відбувається упорядкування суспільних відносин. Це діяльність, що здійснюється спеціальними суб'єктами, наділеними державно-владними повноваженнями (прокуратура, суд, міліція, Президент, голова місцевої адміністрації, слідчий, ректор та ін.), які задовольняють потреби всього суспільства, тобто діють у публічних, а не у своїх особистих інтересах. Такі суб'єкти займають активну провідну позицію в розвитку правозастосовних відносин. Громадяни не є суб'єктами правозастосування, проте право може застосовуватися з їх ініціативи (наприклад, подання заяви про скоєне правопорушення, позовної заяви до суду та ін.). Правозастосовна діяльність здійснюється вказаними суб'єктами в «чужому інтересі», в порядку і процесуальних формах, встановлених законодавством. Вона являє собою не одноразовий акт, а процес, що складається з Послідовних стадій. Завершується правозастосовна діяльність винесенням індивідуального юридичного рішення у формі акта застосування норми права, обов'язковість виконання якого забезпечується примусовою силою держави (вироком, рішенням суду, розпорядженням тощо). У сфері цивільних відносин особа, зацікавлена у винесенні правозастосовного акта, має право на будь-якій стадії відмовитися від його реалізації, якщо це не суперечить закону. Наприклад, наказ господарського суду вона може не направити на рахунок боржника і, таким чином, не реалізувати своє право отримати борг за допомогою правозастосовчого органу. Отже, слід розмежовувати ознаки обов'язковості і примусовості виконання правозастосовнних актів. За загальним правилом безпосередня реалізація норм права здійснюється без участі органів держави. Однак у багатьох ситуаціях суб'єктивні права і юридичні обов'язки не можуть виникнути і реалізуватися без державного втручання, що і являє собою правозастосовну діяльність. Це відбувається: коли передбачені юридичними нормами права і обов'язки в конкретних осіб можуть виникати тільки після винесення індивідуально владного рішення державного органу (наприклад, пенсію громадянину призначають на підставі постанови органу соціального забезпечення; абітурієнта до вищого навчального закладу зараховують тільки після видання наказу ректора; житло з державного житлового фонду надають відповідно до рішення органу місцевого самоврядування тощо); коли є спір про право і сторони не можуть дійти згоди щодо рішення про-зміст своїх суб'єктивних прав і юридичних обов'язків (наприклад, при розділі майна судовими органами, господарських суперечок між юридичними особами в господарському суді тощо. Обсяг таких прав і обов'язків визначається судовими рішеннями); коли скоєно правопорушення і необхідно визначити міру юридичної відповідальності особи (наприклад, винесення вироку за скоєний злочин); коли необхідно встановити наявність або відсутність факту, що має юридичне значення (визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим). Застосування права є етапом реалізації права. Воно може завершувати реалізацію права. Наприклад, прийняття посадовою особою органу державної реєстрації повідомлення про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, завершує реалізацію усіх прав і обов'язків, пов'язаних з функціонуванням цієї особи. Але так буває не завжди. Застосування права може також підключатися на певному етапі до «природних» засобів реалізації — дотримання, виконання, використання. Наприклад, винесенням вироку, судового рішення завершується правозастосовна діяльність, а реалізація права ще продовжується в процесі їх виконання. Таким чином, правозастосовна діяльність має додатковий, допоміжний характер у загальному механізмі правореалізації. Потреба у правозастосовній діяльності при регулюванні індивідуальних відносин пов'язується з наявністю відповідних державних інтересів. Ці інтереси адекватно відображають функції, РОЗДІЛ XXIV ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ
що виконує держава. По суті, правозастосування направлене на досягнення проміжної, а не кінцевої мети правореалізації і компенсує в такий спосіб нерозвиненість у суспільстві процесів саморегуляції. В окремих випадках правозастосування повинно бути обов'язковою стадією реалізації права, наприклад, прийняття, поновлення чи припинення громадянства, реєстрація чи розірвання шлюбу, реєстрація об'єктів нерухомості тощо. Такі функції іманентно притаманні будь-якій державі і не зменшують обсягу індивідуального правозастосовного регулювання або підкорення державою громадянського суспільства. В деяких випадках воно може навіть обмежувати реалізацію прав і свобод особистості (особи). Найчастіше це відбувається у відносинах між особою (юридичною, фізичною) і державними органами (іноді державними підприємствами, державними акціонерними компаніями). Зокрема, прикладами може бути наявність розпорядження Прем'єр-міністра України, що зобов'язує усіх суб'єктів підприємницької діяльності погоджувати контракти на ввіз певних лікарських засобів з окремою державною акціонерною компанією, а також обов'язок здійснювати медичне страхування іноземних громадян тільки в одній страховій компанії. Якщо держава нав'язує громадянському суспільству опікунські функції в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя, тоді очікуваного соціального результату правового регулювання можна не діждатися. Роль державно-владного втручання полягає в посиленні його охоронної функції, зміні гарантій, методів, форми правозастосування при звуженні кола суб'єктів цієї діяльності і розширенні їхньої відповідальності. Отже, сфери правозастосовної діяльності в регулятивних відносинах для держав соціально-демократичної орієнтації повинні поступово звужуватися. За своїми формами провозастосовна діяльність поділяється на оперативно-виконавчу, правоохоронну і правосуддя. Оперативно-виконавча діяльність передбачає виконання приписів правових норм з метою позитивного результативного впливу на суспільні відносини (наприклад, реєстрація шлюбу і народження, видання наказу про зарахування на навчання, видача свідоцтва про право власності на приватизований об'єкт і т. ін.). її не слід плутати з оперативно-розшуковою діяльністю, яка є частиною правоохоронної діяльності і спрямована на виявлення попередження, припинення, розкриття злочинів і осіб, що їх скоїли. 364 Правоохоронна діяльність є формою діяльності державних органів та деяких недержавних інститутів, що спрямована на охорону законності і правопорядку, захист прав і свобод людини, боротьбу зі злочинністю. Здійснюється вона органами прокуратури, органами внутрішніх справ, податковою міліцією, службою безпеки (наприклад, розслідування діянь, що містять ознаки злочину; нагляд за додержанням законів; контрольна закупка товарів з метою виявлення фактів протиправної діяльності). Правосуддя — це форма державної діяльності, яка полягає в розгляді і вирішенні судом віднесених до його компетенції цивільних, кримінальних та інших справ. Здійснюється вона тільки загальними і спеціалізованими судами. § 3. Стадії застосування нормативних приписів Застосування права являє собою єдиний процес, що складається з відокремлених і взаємопов'язаних дій — стадій. Перша стадія — це встановлення фактичних обставин справи. В ході цієї стадії компетентними органами виявляються і встановлюються тільки ті факти і обставини, що мають юридичне значення і пов'язані з рішенням юридичної справи по суті. Враховуючи, що такі обставини, як правило, мали місце в минулому, правозасто-сувач не може спостерігати їх безпосередньо. Тому юридично значущі факти встановлюються за допомогою доказів, отриманих у встановлених законом формах і порядку: показання свідків, протоколів огляду місця події, висновків експертів, документів тощо. При встановленні фактичних обставин справи слід керуватися вимогами належності, об'єктивності, повноти, істинності доказів. Результатом доказування є відтворення, реконструкція усіх (або частини) обставин справи, що має вирішальне значення для правильного застосування права. Наприклад, для призначення пенсії громадянину необхідно подати до органу соціального забезпечення документи (докази), що підтверджують його право на пенсію: дані про вік, стаж роботи, заробітну плату тощо. Другою стадією є вибір і аналіз правової норми. Вона містить дії по відшуканню юридичної норми, що відповідає обставинам, встановленим на першій стадії, і підлягає застосуванню. Проводиться перевірка справжності і юридичної чинності норми з точки зору її дії в часі, просторі стосовно кола осіб, а також виявлення змісту норми. При цьому слід врахрвувати загальне правило: закон ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ РОЗДІЛ XXIV та інші нормативно-правові акти здебільшого не мають зворотної дії в часі. Вибравши норму, правозастосувач переконується в справжності її тексту за офіційним виданням (наприклад, Відомості Верховної Ради України, Офіційний вісник України та ін.), перевіряє, чи не змінена вона і чи діяла на період виникнення правовідносин. Обов'язково уточнюється зміст норми, тобто здійснюється її правозастосовче тлумачення (з'ясування). На цій стадії правозастосовного процесу дається правова кваліфікація — юридична оцінка всієї сукупності фактичних обставин справи шляхом віднесення конкретного випадку до сфери дії певних юридичних норм. На завершальній стадії правозастосування приймається рішення у справі. У рішенні втілюються воєдино дві попередніх стадії, відбувається поширення загальних приписів норми на конкретні життєві обставини. Прийняття рішення дає можливість досягнути мети правового регулювання, гарантувати здійснення суб'єктивних прав, а також виконання юридичних обов'язків. Результат рішення юридичної справи висловлюється в індивідуальному державно-владному велінні, приписі (письмовому чи в іншій формі). Цей припис, у свою чергу, виконує функцію юридичного факту, з яким пов'язані юридичні наслідки рішення, застосування права в цілому. Таким чином, через винесення акта застосування права на підставі і в межах правових норм державний орган здійснює індивідуальне регулювання суспільних відносин. Слід констатувати певну умовність розмежування цих стадій — вони переплітаються, обумовлюються, а також взаємно доповнюють одна одну. Практика правозастосування вимагає постійного звернення від фактів до юридичних норм і навпаки. § 4. Основні вимоги правильного застосування нормативних приписів Основними вимогами правильного застосування норм права є їхня обґрунтованість, законність, доцільність. Вимога обґрунтованості означає, що прийняття правозастосовного рішення повинно базуватися на всебічному і повному дослідженні всіх фактичних обставин справи, що так чи інакше впливають на його зміст, тобто мають юридичне значення. Усі не-доведені і сумнівні факти не повинні братися до уваги. Виконання вимоги обґрунтованості дозволяє застосовувати норми права до випадків, для яких вони створені, виявляти, таким чином, об'єктивну істину у справі, уникати невиправданого затягування правозастосовного процесу. Вимога законності належить до юридичної сторони розглядуваної справи і означає, що: правозастосовне рішення повинно прийматися державним органом або посадовою особою в межах їхньої компетенції; правозастосовна діяльність повинна здійснюватися в порядку і формах, передбачених процесуальним законодавством; правозастосовчі органи зобов'язані правильно вибирати правові норми, належним чином їх тлумачити, суворо дотримуватися їх змісту, не виходити за їх межі, здійснювати правильну кваліфікацію справи і приймати рішення відповідно до приписів цих норм. Якщо державний орган або посадова особа не застосували норму, що підлягає застосуванню, і, навпаки, застосували норму, яка не підлягає застосуванню, це є підставою до відміни прийнятого у юридичній справі рішення. Вимога доцільності полягає в тому, щоб правозастосувач, володіючи певною свободою у виборі рішення в межах закону, прагнув до досягнення мети правової норми шляхом винесення справедливого, ефективного, оптимального, економічного рішення. Тобто найбільш доцільним є таке рішення у справі, яке відповідає цілям, визначеним законодавцем. Водночас норма права не містить усіх особливостей кожної життєвої ситуації, і тому діяльність учасників суспільних відносин повинна відповідати конкретним умовам місця й часу вирішення такої ситуації. При цьому в межах норми учасникам надається можливість обрати найбільш ефективне, економічне вирішення питання. Наприклад, розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя доцільно здійснювати через органи реєстрації актів громадянського стану, а не в судовому порядку, оскільки розгляд цього питання в судових органах займає набагато більше часу і для сторін є дорожчим. Слід мати на увазі, що мотиви доцільності не повинні суперечити вимозі законності правозастосовних актів. Можливості довільного погляду правозастосовувача далеко не однакові в різних державах. їх межі значною мірою залежать від політико-державного режиму, особливостей національної правової системи, специфіки правової думки та багатьох інших факторів. РОЗДІЛ XXIV Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.018 сек.) |