|
|||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
Прогалини в праві і засоби їх подалання та усуненняПрогалина в праві (в законодавстві) — це пропуск у регулюванні певних відносин. Про прогалину для регулювання життєвих ситуацій в суспільних відносинах можна говорити і в тих випадках, коли вони перебувають у сфері правового регулювання, тобто коли залишилися неврегульованими ті відносини, які повинні бути врегульовані правом. Причини прогалин різні. Це стосується обох її видів — первісних і наступних прогалин. Первісні прогалини зумовлені тим, що законодавець не врахував у формулюваннях нормативних актів всю багатоманітність життєвих ситуацій, що вимагають правового регулювання. Це може трапитися також через прора- РОЗДІЛ XXIV ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ
хунки, допущені при розробці закону, у використанні прийомів юридичної техніки. Наступні прогалини з'являються об'єктивно внаслідок постійного розвитку суспільних відносин, виникнення нових життєвих ситуацій, які не могли бути заздалегідь передбачені законодавцем. Оскільки зовсім уникнути прогалин неможливо, тобто прогалини є нормальним явищем у праві, то слід знайти засоби їх оперативного заповнення (усунення чи подолання). Єдиним засобом усунення прогалин є правоутворююча діяльність державних органів. Однак, якщо прогалина виявлена в ході правозастосування, то швидке прийняття необхідних правових норм не завжди можливе, тому правозастосовчі органи використовують оперативні засоби подолання прогалин з метою вирішення конкретної юридичної справи. До таких засобів належать: аналогія закону, аналогія права, субсидіарне застосування правових норм. Аналогія закону — це поширення в процесі правозастосування на конкретні неврегульовані правом життєві відносини чинності норм, які регулюють відносини, подібні тим, що потребують урегулювання в межах даної галузі права за найсуттєвішими ознаками. «Подібність» відносин означає однотипність правового режиму їхнього регулювання. Оскільки наявність прогалини не є підставою для відмови у вирішенні справи, правозастосовувач знаходить норму, що регулює такі «подібні», аналогічні відносини і застосовує її до конкретної ситуації. Так, чинне цивільне законодавство містить норми, які регулюють порядок відшкодування збитків, завданих особі при рятуванні майна. Водночас у ньому відсутня норма, яка б визначила порядок відшкодування шкоди, що виникла внаслідок рятування людського життя. Враховуючи істотну подібність між зазначеними відносинами, правила про відшкодування збитків про рятування майна використовувалися судовою практикою як правова підстава при прийнятті судового рішення щодо відшкодування шкоди, яка виникла при рятуванні людського життя. На необхідність застосування аналогії закону подекуди прямо вказується в нормі — ст. 242 ЦК України говорить про те, що до договору міни застосовуються правила договору купівлі-продажу. На підставі застосування аналогії закону розширюються межі регулюючого впливу норми. Внаслідок цього норма стає такою, що має два предмети регулювання: визначений законодав- цем, а також юридичною практикою застосування норми за аналогією і в субсидіарному порядку. Аналогія права — це застосування до конкретних відносин загальних засад і смислу законодавства в разі відсутності норм, що регулюють подібні з найсуттєвіших ознак відносини. Це значить, що юридична справа вирішується на основі принципів права, таких як справедливість, гуманізм, юридична рівність, відповідальність ' за вину та інших, які переважно закріплені у відповідних статтях Конституції або в загальних положеннях законодавчих актів. Застосування аналогії права до конкретної справи не має обов'язкової сили при вирішенні інших, подібних справ. Субсидіарне застосування (міжгалузева аналогія) є застосуванням до конкретних відносин нормативного припису, який регулює подібні за суттєвими ознаками відносини в суміжних, споріднених галузях. При цьому запозичення можливе тільки в галузях, що мають схожість у засобі правового регулювання, наприклад застосування приписів про терміни в цивільному праві до регулювання трудових правовідносин. У субсидіарному застосуванні закладений важливий момент — економність нормативного матеріалу: коли є можливість застосувати відпрацьоване в інших галузях, то немає сенсу приймати нові норми. Можливість застосування норм за аналогією прямо передбачена в окремих законодавчих актах (наприклад, ст. 11 ЦПК України говорить, що в разі відсутності закону, який регулює спірні відносини, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини, а при відсутності такого закону суд виходить із загальних засад і змісту законодавства України), тобто аналогія цілком виправдана в конституційному, цивільному, трудовому, земельному, процесуальному та інших галузях права. Інститут аналогії не може бути використаний для подолання прогалин в Особливій частині кримінального права (в Загальній — це зустрічається). У цьому разі слід пам'ятати про сформульований ще в Давньому Римі принцип: «Немає злочину без вказування на те в законі». Неможливе застосування аналогії закону й аналогії права в разі притягнення осіб до адміністративної дисциплінарної відповідальності, оскільки перелік заборонених державою діянь повинен бути повно і недвозначно сформульований у законодавстві. Прогалини в праві слід відрізняти від поняття юридичних колізій. На відміну від прогалин юридичні колізії — це «надлишок» нормативно-правових актів, які суперечать один одному. РОЗДІЛ XXIV Такі суперечності знімаються шляхом видання колізійних норм. Колізійні норми дозволяють обрати норму (або право), яка необхідна для регулювання конкретних суспільних відносин. Наприклад, колізійна норма Цивільного кодексу України «Закон, застосований до спадкоємства» встановлює, що відносини щодо спадкоємства визначаються за законом тієї країни, де спадкодавець мав останнє постійне місце проживання. Наявність цієї норми дозволяє уникнути юридичних колізій між нормативними актами різних країн у сфері спадкоємства. Розділ XXV ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА § 1. Поняття тлумачення норм права Процес регулювання суспільних відносин завершує реалізація права. Проектувати норми права на рівень конкретних суспільних відносин, конкретної життєвої ситуації неможливо без розуміння змісту норм, а це означає, що їх осмислення є обов'язковим етапом в механізмі реалізації права. Саме тому юридична герменевтика як вчення про принципи інтерпретації юридичних текстів посідає важливе місце в різних видах юридичної практики. Під тлумаченням норм права розуміють діяльність, спрямовану на осмислення норм права, яка здійснюється за допомогою сукупності прийомів та способів. Наслідком тлумачення може бути роз'яснення змісту правових норм. Роз'яснення норм викликане потребами інтерпретатора і потребами юридичної практики. Таким чином, поняття «тлумачення» охоплює тільки інтелектуальну діяльність, що спрямована на осмислення змісту правових норм. Необхідність такого тлумачення обумовлена особливостями предмета пізнання, тобто нормативних правових приписів, логічним, матеріальним і вольовим змістом правових норм, а саме: 1) нормативністю права (норми права поєднують абстрактне і 2) формальною визначеністю права в певному тексті. Єдність РОЗАІЛ XXV стосовуються терміни, які містять оцінювальні поняття (наприклад, «тяжкі наслідки», «моральна шкода» та ін.); 3) системністю правових норм, що зобов'язує суб'єкта застосу- 4) необхідністю забезпечення органічної єдності духу і букви Наведені особливості потребують від інтерпретатора використання великого обсягу знань, високого рівня правової культури для осягнення справжнього змісту норм, а саме: досконалого знання мови, здатності орієнтуватися в системі права в цілому, знання повного обсягу засобів та прийомів законодавчої техніки, що були використані нормотворчими суб'єктами під час розробки тексту нормативно-правового акта. При цьому виникає необхідність у використанні сукупності способів тлумачення. § 2. Способи тлумачення норм прав Спосіб тлумачення — це сукупність прийомів аналізу змісту нормативно-правових актів. У юридичній науці і практиці використовуються різні способи тлумачення норм права. Граматичний спосіб тлумачення норм права — це сукупність прийомів, спрямованих на з'ясування значення окремих слів, термінів, змісту норми залежно від розміщення сполучників, розділових знаків, прийменників у тексті. Таке тлумачення базується на даних граматики, лексики, філологічних науках. Воно є первинним, бо починається з аналізу мовної форми виразу норми права, яка відображена в тексті нормативно-правового акта. Граматичний спосіб враховує розбіжності між буквальним текстом і справжнім змістом юридичних норм. Завдання тлумачення і його успішного розв'язання залежить як від знання суб'єкта пізнання (законодавця), який формулює норму у вигляді статті, так і від правозастосовувача, який використовує текст нормативно-правового акта, керуючись загальномовними нормами, а також і від техніко-юридичної досконалості самого тексту. Загальномовні норми потребують: 1) розмежування сполучників єднальних і розділових, якими користувався законодавець у текстах статей із простими, 374 ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА складними і альтернативними гіпотезами, диспозиціями та санкціями; 2) урахування доконаних і недоконаних форм дієслів і дієприкметників. Наприклад, текст «виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо... вчинила злочин...» (ст. 27 Кримінального кодексу України) тлумач розуміє так: суб'єкт злочину не може відповідати за дії, що скоєні іншими учасниками злочину. Використовуються також спеціалізовані терміни як певний засіб законодавчої техніки. Отже, тлумачення норм передбачає урахування особливостей мови права та відповідних правил мовного тлумачення. Наприклад, якщо терміни використовуються в тексті, то вони мають значення, тотожне тому, яке вони мають у літературній мові; значення терміну, що використовується в будь-якій галузі права, не може вільно поширюватися на інші галузі (наприклад, поняття «член родини» в житловому і шлюбно-сімейному законодавстві мають різний зміст, юридичний статус і сферу використання). Неприпустимо тлумачити норми, ігноруючи окремі слова, оскільки це може викривити смисл норми. Наприклад, якщо з поняття «крадіжка» вилучити слово «таємна», то воно розчиниться в інших поняттях, що їх застосовує законодавець: «пограбування» або «розбій». Логічний спосіб тлумачення правових приписів є таким тлумаченням, яке базується на використанні законів і правил логіки для осмислення їх змісту. При цьому інтерпретатор не виходить за межі^тексту закону. Зміст логічного способу тлумачення розкривають і конкретизують певні прийоми, а саме: а) логічне перетворення, або перебудова тексту з відновлен б) виведення норм з норм (їх логічний розвиток). Цей прийом РОЗДІЛ ХХУ в) аналогія; цей прийом застосовується тоді, коли законода- г) висновки з понять, зокрема з обсягової інтерпретації (тлу Використовуються й інші прийоми логічного способу тлумачення норм права. Систематичний спосіб тлумачення правих приписів застосовується для того, щоб краще зрозуміти їх зміст, що пов'язано з особливостями їх розташування в різних частинах і підрозділах системи права, а також необхідністю врахування різних за характером логічних зв'язків між нормами права. Такий спосіб використовується з урахуванням місця нормативно-правового припису в нормативно-правовому акті, інституті, галузі законодавства. При цьому враховуються зв'язки норми, що тлумачиться, з нормами інших статей того самого акта, інших нормативно-правових актів різних інститутів і галузей права. Наприклад, у тексті «суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності...» (ст. 323 Кримінально-процесуального кодексу України) наведена норма повинна бути пов'язаною з іншими нормами Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів — про загальні положення судочинства, про порядок дослідження доказів, про допит підсудного, свідків, потерпілого та ін. У такий спосіб враховуються логічні зв'язки залежності, доповнення, конкретизації, уточнення, обмеження тощо, які існують між різними нормами. Цими зв'язками є: а) зв'язки між нормою, що тлумачиться, та нормами, що розкривають зміст терміна, який у ній вживається. Це або легальне 376 ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА визначення (дефініція), або норма, яка перелічує коло суб'єктів, предметів, явищ, що складають це поняття. Наприклад, коло прав і обов'язків будь-яких осіб, організацій, що займаються підприємницькою діяльністю, визначається поняттям «суб'єкт підприємницької діяльності» (ст. 2 Закону України «Про підприємництво»). Аналіз інших актів про підприємництво (Закони України «Про господарські товариства», «Про підприємства» та ін.) переконує, що суб'єктами такої діяльності визнаються як громадяни, так і особи без громадянства; б) зв'язок норми, що тлумачиться, з оперативними нормами, які в) зв'язки відсилочних та інших статей. Застосування суб'єк- Історичний спосіб тлумачення правових приписів допомагає встановити зміст норми права, виходячи з умов їх виникнення, з фактів, пов'язаних з історією створення норми, що тлумачиться. Особливість даного способу полягає в тому, що інтерпретатор використовує джерела, які перебувають за межами системи права (конкретно-історичні умови, обставини, причини, чинники, що викликали прийняття відповідних норм права, встановлюються за документами з архівів, стенограм обговорення проектів відповідних нормативно-правових актів, матеріалів, що надруковані в пресі та інших засобах інформації тоді, коли проекти обговорювалися, робилися до них зауваження та пропозиції, схвалювалися чи відхилялися). Телеологічний (цільовий) спосіб тлумачення нормативно-правових актів полягає в аналізі змісту правової норми шляхом виявлення й розкриття її цілей у співвідношенні з нею граматичної і логічної суті формулювань законодавця, що містяться в текстах нормативно-правових приписів. Як найбільш раціональний спосіб регулювання суспільних відносин норма права завжди потребує осмислення її змісту з боку різних осіб, зміст же, у свою чергу, — це не тільки РОЗДІЛ XXV внутрішній логічний зміст (поняття, явища, що осягаються розумом), а й розумна підстава регулювання суспільних відносин. Тобто в процесі тлумачення мають одночасно розкриватися обидва аспекти змісту. Отже, призначення інтерпретації полягає також і в з'ясуванні цільової спрямованості нормативно-правових приписів, міжнародно-правових документів тощо. Відомо, що ступінь зрозумілості закону не може бути однаковим для різних суб'єктів права: для осіб, що мають багаторічний професійний досвід тлумачення й застосування норм, і для усіх інших. Так, зміст нормативно-правового акта, що містить важливі загально-соціальні, політичні, соціально-культурні та інші завдання (наприклад, конституційні акти), звернутого до багатьох суб'єктів, з преамбулою, що роз'яснює цілі регулювання, його необхідність, є більш доступним для розуміння громадян, ніж прикладні ціль та зміст акта, призначеного для вузького кола суб'єктів (наприклад, інструкції та інші нормативні акти для службового користування). § 3. Офіційне і неофіційне тлумачення норм права Як було вже сказано, тлумачення — це діяльність, пов'язана з осмисленням змісту правових норм, що може здійснюватися будь-яким суб'єктом-інтерпретатором (на науковому, професійному чи побутовому рівні) і відбиває результати його мислення. Залежно від суб'єктів права тлумачення норм права може бути офіційним або неофіційним, може певним чином зобов'язувати чи не зобов'язувати інших суб'єктів права до певної поведінки через зроблені висновки. Тлумачення вважається офіційним, якщо воно здійснюється спеціально уповноваженим компетентним органом, державним службовцем чи посадовою особою на підставі службового обов'язку, а результати роз'яснення набувають офіційного значення (часто мають обов'язковий характер, тобто суб'єкти право-застосовної діяльності та інші суб'єкти права повинні використовувати зміст норми права в точному його розумінні, так, як викладений він в офіційному інтерпретаційному акті). Залежно від того, на яке коло осіб розраховане офіційне тлумачення, воно може бути двох видів: нормативне й казуальне. Нормативне тлумачення призначене для поширення його на невизначене коло осіб і випадків. Воно має абстрактний характер, тобто його не пов'язують 378 ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА з конкретною ситуацією, суб'єктом чи обставинами, а пов'язують з ситуаціями типовими, такими, що часто виникають у житті. Отже, результат нормативного тлумачення поширюється на певні види суспільних відносин, які врегульовані нормою права, і передбачає багаторазовість застосування. Навпаки, результат казуального (індивідуального) тлумачення має відношення тільки до застосування норми щодо конкретного випадку. Воно має значення лише для вирішення «казусу», конкретної юридичної справи, суб'єктами правозастосовної чи іншої юридичної діяльності і є обов'язковим тільки у зв'язку з розв'язанням цієї справи. Повернемось до роз'яснень нормативного характеру. Офіційне нормативне тлумачення (роз'яснення) має такі основні різновиди: аутентичне і легальне. Аутентичне тлумачення — це роз'яснення, яке здійснюється тим органом, що видав норму, яка підлягає тлумаченню (тобто це авторське офіційне тлумачення). Легальне тлумачення — це роз'яснення, що походить від спеціально уповноваженого органу щодо нормативних актів, які видані іншими нормотворчими органами. Таке тлумачення називають ще делегованим. Право тлумачити закон є у всіх, але повноваження органів і посадових осіб, що мають право офіційно роз'яснювати смисл закону, закріплений у відповідних нормативно-правових актах. Наприклад, п. 2 ст. 150 Конституції України відносить офіційне тлумачення Конституції України та законів України до компетенції Конституційного Суду України. Відповідно до Закону України «Про судоустрій України» Пленум Верховного Суду України дає роз'яснення судам з питань застосування чинного українського законодавства. Згідно з Законом України «Про господарські суди України» Президія Вищого господарського суду України дає роз'яснення господарським судам з питань практики застосування законодавства України, що регулює відносини в господарській сфері і порядок розв'язання господарських спорів. Оцінюючи правову природу результатів офіційного тлумачення, що здійснюється вищими судовими органами, слід нагадати деякі принципові положення: а) судові органи не наділені законотворчою функцією; б) джерелом, що дає привід до видання актів нормативного тлу РОЗДІЛ ХХУ ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА
ки і статистики...»; Президія Вищого господарського суду «розглядає матеріали узагальнення практики, аналізує статистику»); в) приводами та причинами видання актів роз'яснень вищих г) зміст судових роз'яснень звичайно зводиться до рекомендацій того, як слід розуміти термінологію, смисл норми, як ґ) акти роз'яснення містять правила, які вказують на певне розуміння законів; вони не можуть містити в текстах нічого нового, що не входить до змісту норми, що тлумачиться, тобто не повинні містити нормативної новини; за їх допомогою не можуть змінюватися, доповнюватися чи скасовуватися закони, а лише має розкриватися їх зміст у повному обсязі. Особливість правової природи актів офіційного легального тлумачення полягає в тому, що чинність офіційного тлумачення поширюється на необмежене коло суб'єктів права. Наприклад, роз'яснення Пленуму Верховного Суду України поширюється не тільки на діяльність суддів та їх правозастосовні акти, а й слідчих, суб'єктів, які здійснюють дізнавальну діяльність, інших службових осіб. Офіційне тлумачення може бути також і казуальним, тобто обов'язковим для даної справи. Це, як правило, таке тлумачення, що здійснюється в межах компетенції і повноважень правоза-стосовчих органів. Тут розрізняють: тлумачення органу, що застосовує в певній процедурі норми права (воно відображене в акті застосування права), й тлумачення органу, що перевіряє законність та обґрунтованість акта застосування права. Неофіційне тлумачення переважно має загальний характер, але може бути й індивідуальним. За суб'єктами тлумачення воно може бути побутовим, професійним, доктринальним (спеціально-пояснювальним). Побутове тлумачення постає в усіх випадках, коли особа осмислює зміст правових норм з метою їх використання, виконання, дотримання або просто розширення кола своїх знань. Професійне тлумачення — це тлумачення, яке здійснюють практичні працівники для професійного використання його результатів у процесі застосування ними правових норм. Доктринальне тлумачення — це тлумачення, що дається в науково-практичних коментарях до законодавства, в працях вченихюристів. Усі форми неофіційного тлумачення правових норм не мають обов'язкової сили, їх фактичне значення зумовлюється авторитетом й обізнаністю інтерпретатора з питань правознавства та рівнем переконливості. Але всі вони мають певний вплив на різні види юридичної практики і підпорядковані кінцевій меті — досягти однаковості розуміння змісту правових норм різними суб'єктами юридичної діяльності для ефективної реалізації нормативних приписів. § 4. Правотлумачні (інтерпретаційні) акти, їх види Результат офіційного тлумачення норм права не приводить до появи нормативного акта, не встановлює й не скасовує норм права, тобто діяльність з тлумачення норм не слід ототожнювати з нормотворчою діяльністю. Акти тлумачення мають особливу правову природу, тому і діють у єдності з нормами права, не маючи самостійного значення. Ці акти є обов'язковими в тому розумінні, що містять офіційну державно-владну позицію щодо розуміння змісту правових норм і зобов'язують суб'єктів адекватно сприймати зміст норми. Однаковість у розумінні змісту нормативно-правових актів — передумова однаковості їх застосування, реалізації, ефективності, законності в цілому. Результати тлумачення повинні бути вираженими в певних офіційних актах. Отже, інтерпретаційний акт — це правовий акт-документ офіційного тлумачення правових норм, який містить формально-обов'язкове роз'яснення їх змісту. Інтерпретаційний акт — це документ, який містить результат інтелектуальної діяльності в осмисленні змісту правової норми, що здійснюється компетентними органами. Саме тому такі акти завжди мають офіційний характер. Залежно від обсягу й характеру правотворчих повноважень органу розрізняють акти аутентичні (видані «автором» норми та акта, що тлумачаться) і легальні (акти, видані суб'єктом, який має спеціальне повноваження офіційно тлумачити норми, що видані іншими органами, — так звані акти делегованого тлумачення). Такі акти мають самостійне значення, їх зміст повністю присвячений виключно роз'ясненню змісту правових норм, вони відбивають результати нормативних узагальнень юридичної практики (наприклад, висновки Конституційного Суду України). РОЗДІЛ XXV Акти казуального тлумачення, як правило, містять і юридичне рішення, і роз'яснення мотивів, що були враховані в нормі суб'єктом нормотворення, а потім лягли в основу рішення, що його прийняв правозастосовний суб'єкт у конкретній справі. Наприклад, ухвала апеляційного чи касаційного суду включає роз'яснення змісту норми до мотивувальної частини правозастосовного акта. Юридична чинність актів нормативного й казуального тлумачення і сфера їх поширення різні. Про акти казуального тлумачення можна говорити як про такі, що певним чином набувають обов'язкової значущості для конкретної справи, певних суб'єктів права, але мають певний вплив і на правозастосувачів під час розгляду та прийняття рішень з усіх аналогічних юридичних справ. Саме цією обставиною завжди була обумовлена головна причина, яка пояснює необхідність оприлюднення рішень з конкретних судових справ у офіційних виданнях. У таких рішеннях містяться зразки розуміння законів, які мають у певному розумінні обов'язкове орієнтовне значення для широкого кола правозастосовників. Інтерпретаційні акти класифікують і за іншими підставами: за формою прояву (усні та письмові); за суб'єктами тлумачення (акти різних державних органів та посадових осіб); за формою (назвою) документа (постанови, рішення, ухвали, роз'яснення, висновки тощо). Наприклад, згідно зі ст. 62 Закону України «Про Конституційний Суд України» Конституційний Суд дає висновки «з питань офіційного тлумачення Конституції України та законів України». § 5. Тлумачення норм права за обсягом їх правового змісту Результати тлумачення за обсягом залежать від співвідношення дійсного змісту правової норми і її буквального змісту. За названим критерієм існує три види тлумачення: адекватне (буквальне), поширювальне (розповсюджувальне) та обмежувальне. Адекватне тлумачення — це такий вид тлумачення, коли зміст правової норми повністю збігається з її буквальним змістом (зовнішнім виразом певної норми). Цей зміст у повному обсязі є зафіксованим у статті нормативно-правового акта й не має якихось труднощів в розумінні змісту норми: він залишається незмінюваним, незважаючи на застосовані способи тлумачення (граматичний, систематичний та ін.). Наприклад, згідно зі ст. 148 Конституції України «Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України. Президент ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України». Дійсний зміст наведеної норми повністю відповідає його мовному текстовому виразу. Крім того, буквально мають тлумачитися терміни, відображені в легальних дефініціях, наприклад, поняття злочину в Кримінальному кодексі України, поняття підприємництва в Законі України «Про підприємництво» та ін. Неприпустимо поширювально чи обмежувально тлумачити наведені у відповідних законах терміни, якщо таке тлумачення виходить за межі змісту та обсягу самої легальної дефініції. Поширювальне й обмежувальне тлумачення пов'язане передусім з тим, що одночасно поряд з нормою, що тлумачиться, в системі чинного законодавства існують інші норми, які можуть поширювати чи звужувати її зміст. Це викликає необхідність одночасного застосування і систематичного способу тлумачення норм права. Крім того, іноді тексти нормативних актів містять спеціальні терміни, не завжди досконалі з точки зору законодавчої техніки, що ускладнює тлумачення їх змісту, який вклав законодавець у текст нормативно-правового акта. Суб'єкт тлумачення лише розкриває цей зміст, дійсний обсяг волі законодавця й робить інтелектуальні висновки про можливість чи неможливість застосування норми, що тлумачиться, до конкретних життєвих обставин, випадків. Поширювальне тлумачення — це такий вид тлумачення, відповідно до якого дійсний зміст певної норми права після застосування різних способів тлумачення виявився ширшим, ніж її текст, зовнішній мовний вираз. Наприклад, Кримінальний кодекс України перелічує обставини, що пом'якшують відповідальність особи, але цей перелік обставин не є вичерпним, оскільки при призначенні покарання суд може враховувати й інші обставини, що пом'якшують провину. В ньому поширювально тлумачаться незавершені переліки обставин, умов тощо. Такі переліки звичайно закінчуються словами «і т. ін.», «та інші», «та в аналогічних випадках», «і в інших випадках, передбачених законодавством». Обмежувальне тлумачення — це такий вид тлумачення, який містить висновок щодо змісту правової норми, коли цей зміст є вужчим за текст статті нормативно-правового акта. Підставою обмежувального тлумачення є дія спеціальної або виняткової норми, яка робить виняток з більш загальної норми. У даному випадку застосування систематичного способу тлумачення норми дає можливість суб'єкту застосування права суттєво уточнити РОЗДІЛ ХХУ зміст норми, що тлумачиться. Так, згідно зі ст. 7 Закону України «Про Всеукраїнський та місцеві референдуми» в референдумах «мають право брати участь громадяни України, які на день проведення референдуму досягли вісімнадцяти років і постійно проживають відповідно на території України...». Але текст ч. З ст. 7 названого закону вказує на обставини, що обмежують зміст наведеної норми, загальну формулу щодо кола суб'єктів, які мають право участі в референдумі, та певні можливості її застосування (наприклад, у референдумі не беруть участі психічно хворі громадяни, визнані судом недієздатними). Обмежувальне тлумачення може здійснюватися на підставі норм загальної частини будь-якої галузі законодавства завдяки тому, що ці норми є загальними, тобто вони належать до всіх інших норм особливої частини, входять до їх змісту і саме тому звужують буквальний зміст їх текстового виразу. Наприклад, стаття Особливої частини Кримінального кодексу України містить норму, яка встановлює підстави кримінальної відповідальності за розбій. Але аналіз відповідних норм Загальної частини Кримінального кодексу України приводять до висновку, що суб'єктом даного злочину може бути виключно фізична винна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності і є осудною, а не якась інша особа. Таким чином, уяснення змісту норми Особливої частини в повному обсязі передбачає обов'язкове урахування вимог, що містяться в усіх інших статтях Загальної частини Кримінального кодексу України. Слід пам'ятати, що в певних випадках поширювальне або обмежувальне тлумачення є неприпустимим. Це стосується поширювального тлумачення вичерпних переліків, що містяться в тексті статті нормативно-правового акта; обмежувального тлумачення незавершених переліків; поширювального тлумачення положень, які є винятком з загального правила. Суб'єкт, який має на меті з'ясувати для себе чи роз'яснити зміст норми в повному обсязі завдяки тлумаченню, використовуючи всі способи та прийоми тлумачення, не змінює, не звужує й не поширює, а тільки встановлює, пояснює й роз'яснює смисл правового припису. .384 Розділ XXVI ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК § 1. Поняття законності як багатоаспект-ного суспільно-правового явища. Законність і демократія Категорія «законність», що посідає одне з провідних місць в теорії права, є складним і багатогранним суспільно-правовим явищем. Законність можна розглядати в аспекті необхідності (вимоги, обов'язку) виконувати норми права, що свідчить про її органічний, нерозривний зв'язок з правом як системою норм і принципів. Суспільство, а також держава, яка визнає і захищає правові норми, вимагають неухильного і суворого їх дотримання і виконання усіма суб'єктами суспільних відносин. Такі вимоги норми права (закону) склалися ще тисячоліття тому і лише згодом дістали в юридичній науці назву законність як прояв загальної обов'язковості права. Однак однієї вимоги виконання права для характеристики законності недостатньо. Необхідно забезпечити реальний вплив права на поведінку людей. У цьому аспекті законність — це додержання і виконання норм права (законів) органами держави, посадовими особами, громадянами та їх соціальними утвореннями, тобто здійснення ними правомірних дій. У разі, коли норма права (закон) приписує учасникам суспільних відносин здійснювати певні дії, законність виявлятиметься в точному виконанні норм права (законів); якщо норма права (закон) забороняє здійснювати певні дії, законність означатиме утримання від здійснення таких дій; якщо закон (норма права) надає суб'єктам суспільних відносин право здійснювати за своїм розсудом певні дії, законність диктуватиме неможливість виходу за її межі. Законність завжди означає відповідність поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин нормі права (закону). Вона є певною мірою синонімом правомірної поведінки. В умовах демократичної правової держави законність передбачає єдність її зовнішнього боку (строге виконання законів) і внутрішнього (наявність правових законів). Тому категорія «законність» повинна відображати не тільки процес виконання, до- 13 2-547 385 РОЗДІЛ XXVI ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК
держання правових законів, а й забезпечення видання суто правових законів, тобто процес законотворчості. Єдність цих процесів у літературі знаходить своє вираження в терміні «пра-возаконність». На видання правових за змістом та формою законів і на їх суворе дотримання, неухильне виконання суб'єктів суспільних відносин спрямовує принцип законності. Як один із провідних принципів суспільно-політичного ладу він являє собою найбільш загальну, широку і категоричну вимогу правомірної поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин у сфері як правотвор-чості, так і правореалізації. Зміст принципу законності становить система більш конкретних вимог: загальності законності, що означає обов'язковість законів та інших нормативно-правових актів для всіх учасників суспільних відносин без винятку; забезпечення верховенства права і закону в діяльності органів і посадових осіб, громадян та їх об'єднань; забезпечення рівності усіх перед законом; незалежність правосуддя; невідворотність покарання за здійснення правопорушень тощо. Ці вимоги законності у свою чергу конкретизуються в більш детальних вимогах, спрямованих на регулювання поведінки суб'єктів права в окремих сферах державної і суспільної діяльності. Деякі з цих вимог адресуються безпосередньо до діяльності законотворчих органів держави. Це, наприклад, вимога видавати закони, підзаконні нормативно-правові акти відповідно до потреб суспільного розвитку, інтересів і волі народу, принципів гуманізму, справедливості, невід'ємних прав і свобод людини, що забезпечує їх правовий характер. Інші вимоги законності характеризують процес реалізації права, наприклад, правильне застосування норм права відповідно до тих фактичних обставин, на які поширюється їх вплив; правильний вибір норми права; додержання правової процедури при отриманні доказів винуватості або її відсутності тощо. Історично принцип законності з'являється разом з демократією як формою здійснення політичної влади і дістає подальшого розвитку в умовах формування громадянського суспільства, демократичної правової держави. Раніше законність не вимагала оцінки правомірності діяльності держави при здійсненні (правотворчості). Тому законними досить часто визнавались і ті дії по виконанню таких законів, які були узаконеним свавіллям, проявом беззаконня панівної еліти. Встановлення і розвиток де- мократії обумовили перетворення вимоги дотримання законів на такий загальний принцип законності, який є незаперечним і не знає винятків ні для кого, втому числі держави та її органів. Отже, не повинні визнаватися законними нормативні акти, спрямовані на закріплення свавілля влади, хоч би чим воно мотивувалось і хоч якої б «правової» оболонки набувало. Основою правоза-конності може бути лише правовий закон. Особливістю дії принципу законності є його поширення як на правову, так і неправову сферу (там, де здійснюються фактичні дії). У правовій сфері організуючий вплив принципу законності зводиться до запровадження такого порядку дій, у процесі якого правоустановлюючі органи, і передусім законодавець, видавали б правові за формою і змістом нормативно-правові акти і забезпечували б їх адекватну реалізацію. У неправовій сфері вимога принципу законності зводиться до таких дій різних суб'єктів, які не суперечать законам. Так, політичні партії та інші громадські утворення при прийнятті своїх програм, статутів неправового характеру не повинні включати до них положення, які б порушували права і свободи їх членів, проводити таку політику, яка б створювала загрозу існуючому конституційному ладу. Законність, як принцип, здатна виступати всезагальним організуючим засобом всієї системи суспільних відносин і не може тому вважатися принципом тільки права, Конституції, державної діяльності, політичної системи, поведінки громадян. Все перелічене — окремі форми прояву принципу законності. Законність як принцип лежить у сфері вимог, що виступають умовами визнання правомірності чи неправомірності дій (поведінки, діяльності) суб'єктів суспільних відносин. Для визначення змісту законності на рівні фактичного здійснення її вимог вона характеризується як «метод» або «режим». Законність як метод державного керування суспільними процесами визначає діяльність державної влади. Вона передбачає організацію суспільних відносин шляхом видання правових законів і забезпечення їх реалізації. Зміст цього методу становлять правомірні дії органів державної влади, посадових осіб, спрямовані на розроблення і прийняття нормативно-правових та індивідуально-правових актів. Законність у такому разі є антиподом як юридичного, так і позаюридичного свавілля, при якому органи держави і посадові особи чинять у правовій чи неправовій формі беззаконня і насильство (наприклад, прийняття неправового за- РОЗДІЛ XXVI кону, винесення неправосудного вироку, відмова громадянину в захисті його прав і свобод тощо). Як метод державного керування суспільством законність означає, що органи держави і посадові особи діють виключно правовими засобами, не виходять за межі своєї компетенції, додержуються правових процедур. З цих позицій метод законності має універсальний характер і є основою застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, контролю тощо. Як свідчить історичний досвід розвитку державно-організованого суспільства, саме від характеру дій органів держави і посадових осіб безпосередньо залежить встановлення в країні режиму законності. Тому закономірно, що Конституція України головну відповідальність за встановлення і підтримку законності і правового порядку покладає на державу і її органи (ст. 6, 19, 116,119,147 та ін.). Текст присяги, яка передбачена Конституцією і складається представниками вищого ешелону влади — Президентом, народними депутатами, — включає обов'язок додержуватись Конституції України і законів України (ст. 79, 104). Законність як суспільно-правовий режим є правомірною діяльністю не тільки носіїв влади, а й громадян та їх об'єднань. Цей аспект законності повно і всебічно розкриває взаємодію особи з державою та її органами, панування права і закону у відносинах між ними, процес реального фактичного втілення її вимог у поведінку суб'єктів суспільних відносин. Отже, найповніше законність може бути визначена як режим правомірної діяльності органів держави, який знаходить свій вияв у прийнятті правових законів і підзаконних нормативно-правових актів, а також у їх неухильному додержанні, точному і однаковому виконанні і правильному застосуванні всіма органами держави, посадовими особами, громадянами та їх об'єднаннями. Значення режиму законності найбільш повно розкривається у її співвідношенні з демократією. Демократія і законність виникають у різну історичну добу. Якщо законність — ровесниця права і держави, то демократія — дітище головним чином Нової історії. Завдяки становленню демократії відбуваються великі зміни у співвідношенні держави і права: утверджується панування особистості і суспільства, сили права над силою держави. Паралельно з розвитком демократії законність стає невід'ємним її елементом, гарантом її формування і розвитку. ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК Більш конкретно взаємодія законності і демократії проявляється у їх взаємовпливі. Вплив демократії на законність відбувається у різних напрямках. По-перше, демократія, як форма здійснення політичної влади народу, передбачає видання демократичних за змістом законів, що сприяє їх точному і неухильному виконанню і додержанню усіма суб'єктами суспільних відносин; по-друге, внутрішньо притаманний демократії принцип рівності громадян перед законом, рівності їх прав, свобод і обов'язків, рівність правової охорони і захисту створює умови для виникнення дійсно правової законності (правозаконності); по-третє, демократія передбачає встановлення підконтрольності держави, її органів, народу, що логічно тягне за собою виникнення правового обов'язку держави діяти щодо суспільства, кожного його члена тільки в межах права. За своєю суттю демократія надає можливість різним політичним силам, соціальним утворенням боротися за досягнення своїх політичних, правових та інших цілей в умовах громадянської згоди (консенсусу). Отже, вона усуває причини, які б могли спричинити виникнення конфліктів і правопорушень у різних сферах суспільного і державного життя. У свою чергу забезпечення законності є однією із важливих умов становлення та розвитку демократичного політичного режиму, оскільки: законність — це умова ствердження демократії як самостійної цінності, бо обсяг демократії обумовлюється правовими рамками; демократія може здійснюватися й розширюватися виключно в рамках законності; законність є засобом охорони широких демократичних прав і свобод громадян, соціальних утворень, що сприяє подальшому розвитку політичної активності членів суспільства; законність повинна гарантувати додержання демократичної процедури прийняття законів як умови найбільш повного і адекватного вираження в них волі населення, його окремих груп; законність служить охороні інститутів демократії від проявів свавілля з боку посадових осіб, державних органів і таким чином забезпечує розвиток демократизму, зокрема плюралізму у всіх сферах державного і суспільного життя. § 2. Функції законності Законність як соціально-правове явище має певне функціональне навантаження. РОЗДІЛ XXVI ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК
Функції законності — це основні напрямки її впливу на суспільні відносини, що виражають її сутність та соціальне призначення і здійснюються через дії (поведінку, діяльність) їх суб'єктів. Першою з функцій є регулятивна, зміст якої полягає в орієнтації всіх учасників суспільних відносин на здійснення правомірних юридично значущих дій (поведінки, діяльності) в окремих сферах суспільного і державного життя. На відміну від регулятивної функції права, що полягає у визначенні напрямків його впливу на поведінку суб'єктів суспільних відносин, регулятивна функція законності полягає у визначенні конкретного обсягу та змісту їх дій у сфері як прийняття, так і реалізації права. Особливість регулятивної функції законності виявляється в тому, що її здійснення не виключає необхідності дій суб'єктів права і поза межами реалізації конкретних норм права. Це стає помітним у процесі правореалізації при подоланні прогалин у праві, коли індивідуально-правове рішення може прийматись органами держави на підставі духу та принципів законодавства. У такому випадку пряма дія принципу законності замінює відсутню норму права. Важливе місце в системі функцій законності посідає функція забезпечення верховенства закону. Всі правові форми діяльності держави — правозакріплення, правозастосування, правоохоронна, проведення контрольно-наглядової діяльності та інші, — спрямовані на її здійснення. У процесі здійснення законотворчості повинен бути забезпечений правовий характер законів і відповідність їм усієї системи підзаконних правових актів. У процесі правозастосування ця функція має здійснюватися шляхом видання правомірних індивідуально-правових актів. При розбіжності між законом і Конституцією або між законом і підзаконним нормативно-правовим актом законність вимагає застосовувати норму Конституції і закону. При впливі на волю і свідомість суб'єктів — носіїв державно-владних повноважень — законність є могутньою перешкодою на шляху можливих відхилень поведінки суб'єктів суспільних відносин від змісту правових законів, протистоїть таким негативним явищам, як правовий нігілізм та популізм. Законності властива функція правової соціалізації людини, поступового формування у громадян високого рівня правової культури, правосвідомості. Процес правової соціалізації, надзвичайно широкий за змістом і різноманітний за формами, відбувається завдяки різним впливам на свідомість людей: виховній ролі права, участі населення в законотворчій роботі, здійсненню правосуддя тощо. Йдеться про формування соціоправової особистості громадянина, свідомості якого притаманна певна сукупність рис, що мають забезпечити правомірну поведінку в будь-яких життєвих ситуаціях. Це такі риси, як законослухняність, що спирається не на страх перед покаранням за невиконання закону, а на усвідомлення його справедливості і правомірності; віра в судовий захист своїх свобод, прав і т. ін. Повага до закону повинна стати елементом генетичної пам'яті й передаватися від покоління до покоління. Для цього слід навчити населення ідентифікувати себе із своїми правами, свободами, обов'язками, позбавитися почуття залежності від влади, яка «все може». Законності властива функція гуманізації суспільних відносин. Вона випливає з тісного зв'язку між вимогами права і моралі при провідній ролі останньої. Діючи відповідно до принципів законності, держава, її органи, посадові особи повинні сприяти формуванню в людей демократичного за своїм змістом світогляду, ядром якого є віра людей у свої права та свободи, в їх захист з боку держави. Таким чином, виробляється позитивне ставлення до влади, а реалізація законів, які вона видає, набуває природного характеру. Вимагаючи відповідної поведінки в межах закону, режим законності сприяє виникненню в людей почуття поваги один до одного, додержання етичних і моральних норм при вступі їх у будь-які контакти при спільній діяльності. Повага до закону формує у громадян почуття непримиренності до свавілля, беззаконня, насильства, хоч би під якими гаслами вони проголошувалися. Дія функції законності в оцінці політично значущих дій дає критерій для оцінки дій суб'єктів політичної діяльності, яка здійснюється ними як у власне правовій сфері, так і поза її межами; для оцінки дій правлячої еліти, яка веде боротьбу за зберігання за собою права на здійснення державної влади під час гострих політичних криз; для оцінки дії по заснуванню нової суверенної держави та ін. Виконання законністю цієї функції має велике значення для легалізації політичної влади в особі її державних органів. Додержання законності є основним критерієм визнання державними органами прав і свобод людини, усвідомлення вимог соціальної справедливості, гарантування особистої безпеки громадян, демократичних за змістом та формою способів узаконення державної влади. Політичні сили, які борються за оволодіння державною владою, повинні додержуватись правових процедур по переходу влади із одних рук в інші; забезпечувати верховенство і правління законів у всіх сферах суспільно-політичного життя. І'ОЗЛІЛ XXVI ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯАОК
З прийняттям Конституції України 1996 року постало завдання визначення функцій конституційної законності, які проявляються у сфері конституційно-правових відносин. Необхідність цього зумовлена тим, що конституційна законність становить ядро усього режиму законності, який існує в країні. § 3. Поняття правопорядку Поняття «правопорядок» є таким же поширеним у юридичній науці, як і категорії «право», «законність». Стаття 19 Конституції України передбачає, що «правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством». Правовий порядок — це стан упорядкованості, урегульованос-ті, організованості суспільних відносин, який утворюється, існує і функціонує внаслідок фактичної реалізації правових норм відповідно до принципу законності. Основою правопорядку є право, умовою його виникнення та функціонування — режим законності. Наведена дефініція правопорядку враховує загальновизнане використання терміна «порядок», який досить часто застосовується для позначення такого стану суспільних відносин, коли вони можуть характеризуватися як упорядковані, врегульовані. Саме в цьому розумінні подеколи йдеться про політичний, економічний, інформаційний та інший порядок. Правопорядку притаманна низка ознак, рис, які відрізняють його від суміжних явищ, зокрема права, законності, громадського порядку тощо. 1. Правовий порядок — це правовий стан упорядкованості, 2. Правопорядок є правовою моделлю, оскільки є наслідком як ціль правового регулювання (ідеальний порядок), до якого прагнуть люди, який хоче бачити суспільство і держава. 3. Правопорядок — це фактичний правовий стан упорядко 4. Правопорядок має вольовий характер, бо фактичний пра 5. Правопорядок є суспільно- і державно-правовим явищем: Правопорядку як складному суспільно-правовому явищу притаманні зміст і форма. Зміст правопорядку виражається в його спрямованості на захист прав і свобод людини, забезпечення нормальних умов життєдіяльності суспільства, верховенства права в державному і суспільному житті. Форма правопорядку — це притаманна йому структура, організація і оформлення змісту. Розглянемо структуру правопорядку, оскільки в ній з найбільшою повнотою проступає його зміст. Першим структурним елементом правопорядку є його суб'єкти — численні учасники з їх різним функціональним наван- РОЗДІЛ XXVI ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК
таженням, ієрархією, супідрядністю та іншими властивостями. Це — держава в цілому, її органи, державні установи, підприємства, організації, посадові особи; органи місцевого самоврядування; суспільні утворення — політичні партії, союзи, рухи; громадяни, іноземці, особи без громадянства. Щоб бути суб'єктами правопорядку, всі, вони повинні бути визнані державою суб'єктами права. Другим структурним елементом правопорядку є акти реалізації вимог законності, тобто правомірні дії (поведінка, діяльність) його учасників у їх завершеному стані. Вони, по суті, є реальними формами конституювання, існування, розвитку та функціонування правопорядку. Правомірні (законні) дії укріплюють правопорядок, неправомірні (незаконні) — його руйнують. Конституювання правопорядку здійснюється у двох напрямах: додержанні і виконанні вимог законності з боку держави, її органів, посадових осіб; реалізації здійснення і виконанні суб'єктивних прав і обов'язків громадянами, їх різними соціальними утвореннями. Третім структурним елементом правопорядку є правові відносини. Правовий порядок у певному аспекті можна визначити як систему правових відносин, оскільки вони, по суті, і є визначальною формою (станом) упорядкованості та організованості суспільних відносин. При цьому до складу правопорядку входять тільки ті правові відносини, які виникають внаслідок здійснення правомірних дій. Правові відносини, які виникають внаслідок правопорушення, перебувають поза межами правопорядку — як його антипод. Правопорядок поділяється на такі окремі види. 1. За територіальною сферою поширення, або за масштаб- 2. Залежно від впливу права, його структурних частин на про- цивільно-процесуальний та ін.), спеціальний (інституційний) виникає на підставі реалізації окремих інститутів права. 3. Залежно від ступеня складності правопорядок може бути ус- 4. За ступенем правової оформленості розглядають порядок, Кожний з названих видів правопорядку має свої особливості і характерні риси. Саме їх сукупність і створює єдине цілісне утворення, вносячи при цьому в нього свої якісні характеристики та властивості. § 4. Співвідношення права, законності і правопорядку. Громадський порядок і правопорядок Співвідношення між поняттями «право», «законність» і «правопорядок» характеризується наявністю між ними складних і багатоманітних зв'язків, високим ступенем їх взаємозалежностей і взаємопроникнень, можливістю переходів властивостей одного у властивість іншого. Спільними рисами права, законності і правопорядку є такі: єдність їх цілей, зокрема забезпечувати права і свободи громадян, вносити упорядкованість і організованість у суспільні відносини; належність до загальнолюдських цінностей; спрямованість їх як найважливіших елементів правових систем на реалізацію принципів справедливості, гуманізму, демократизму, сприяння соціальному прогресу; здатність бути правовою основою і водночас засобом функціонування державної влади і демократії, забезпечувати посилення державності; бути гарантом розбудови правової держави, формування громадянського суспільства тощо. Відмінності між правом, законністю і правопорядком обумовлюються їх внутрішньою природою, сутністю, функціональним призначенням у сфері правового регулювання. РОЗДІЛ XXVI ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК
1. Так, вони розрізняються залежно від притаманних їм власних 2. Різними вони є залежно від джерел, із яких вони виникають, 3. Вони уособлюють різні етапи забезпечення в правовій формі 4. Розрізняються вони за обсягом свого суб'єктивного складу: 5. Право, законність, правопорядок являють собою різні рівні 6. Критерієм відмінностей права, законності і правопорядку є Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.043 сек.) |