Форми демократії

Демократія має різні зовнішні прояви, тобто форми. По-перше, вона може здійснюватися через реалізацію і гарантування захищених правом демократичних прав людини і громадянина. Це випливає зі ст. З Конституції України, згідно з якою людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека ви­знаються найвищою соціальною цінністю. Отже, йдеться про права фундаментальні (конституційні); права природні (невідчужені) (право на честь і гідність) і здобуті (похідні) (право утворю­вати об'єднання, партії); соціально-економічні права (право на працю); права соціально-культурні (право на освіту); політичні права (брати участь у виборах); особисті права (правокористування); галузеві права — цивільні (право купівлі-продажу); тру­дові (на забезпечення спецодягу); сімейні (право вести спільне господарство) та інші. Реалізація і гарантування усього комплек­су цих прав є головною формою здійснення демократії.

По-друге, демократизм як загальнолюдський принцип по відношенню до діяльності державного апарату втілюється в систему підлеглих йому демократичних принципів. Існування де­мократії неможливе без здійснення принципів гласності, надання

РОЗДІЛ VII

певних можливостей для всіх політичних партій, виборності і де­централізації влади. Саме через застосування цих та інших прин­ципів здійснюються прогресивні перетворення.

По-третє, демократія, як відомо, є формою здійснення на­родовладдя. Це знаходить свій вияв у тому, що громадяни беруть участь у вирішенні державних справ. Народовладдя має два різновиди:

1) безпосередня (пряма) демократія, яку здійснюють пересічні
громадяни (через вибори, громадські ініціативи, обговорення
і т. ін.);

2) представницька демократія, яку здійснюють обрані народом депутати державних представницьких органів, передусім
парламентів.

Однак не можна зводити всі форми демократії до названих двох різновидів, хоч вони і є дуже важливими у вченні про форми демократії. Передусім слід пам'ятати, що провідна роль у здійсненні демократії належить утвердженню прав людини і гро­мадянина, їх захищеності, а також функціонуванню системи пра­вових органів на основі демократичних принципів.

Безпосереднє народовладдя полягає у владній діяльності гро­мадян, спрямованій на вирішення тих чи інших питань державно­го і суспільного значення, прийняття відповідних рішень та їх втілення в життя. Його витоки беруть початок з часів первіснооб­щинного ладу, де воно було природною формою здійснення вла­ди народу. Безпосереднє народовладдя передбачає обговорення і вирішення суспільно значущих питань самими громадянами, що сприяє підвищенню їхньої політичної активності, дозволяє їм здійснювати свою владу без будь-яких посередницьких інстанцій. Історичними формами прояву прямого народовладдя були на­родні збори в Афінах, народні ради і віче республік періоду се­редньовіччя, козацькі збори в Україні.

В умовах сучасності саме наявність інститутів безпосереднього народовладдя створює найбільш сприятливі умови для викорис­тання громадянами своїх демократичних прав. Як головні форми здійснення народовладдя Конституція України закріплює вибори та референдуми. Безпосереднє волевиявлення населення може та­кож проявлятися у проведенні громадських та всенародних обго­ворень з питань місцевого та загальнодержавного значення у таких формах прояву прямого народовладдя, як проведення мітингів, зборів і демонстрацій з метою сприяння вирішенню пи­тань державної ваги. Народна ініціатива може полягати у зборі 102

ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ

підписів з вимогою проведення референдуму. Вирішення найбільш важливих справ місцевого значення може здійснюватися загальни­ми зборами територіальних громад. Конституція України дозво­ляє створення за ініціативою громадян будинкових, квартальних, вуличних та інших органів самоорганізації населення. В кінцевому підсумку здійснення прямого народовладдя відповідає інтересам як особистості, так і народу в цілому.

Однак безпосередня демократія не може вирішити питань,,що виникають в ході державного будівництва. Так, прийняття законів безпосередньо на народних зборах (прихильником цьо­го був Ж.-Ж. Руссо) можливе лише в масштабах дрібних дер­жавних утворень (як це робилось і робиться в деяких кантонах Швейцарії) і не пристосоване для великих держав. Крім того, значна кількість проблем потребує для їх вирішення ретельного попереднього дослідження і наявності спеціальних знань. Такі питання бажано вирішувати на рівні досвідченої спільноти. Особливо це стосується нашого періоду інтенсифікації науко­во-технічного прогресу, який робить можливим вирішення ба­гатьох складних проблем лише з допомогою застосування

спеціальних знань.

Подібні обставини обумовлюють існування іншої форми на­родовладдя — представницької демократії. Йдеться про здійс­нення державних повноважень обраними народом представниць­кими органами. Вони, передусім парламенти, складаються з деле­гованих народом обранців і виступають від його імені. Існують органи первинного і вторинного представництва населення. Ор­гани первинного представництва обираються виборчим корпу­сом, тобто безпосередньо громадянами. В Україні такими орга­нами є Верховна Рада України, Президент України, місцеві ра­ди, їх голови, які виступають безпосередньо від імені народу України або певної його частини, органами вторинного представ­ництва — Кабінет Міністрів, Верховний і Конституційний Суди, Генеральний прокурор і т. ін.

В історії вчень про державу та право ще з часів ПІ. Монтеск'є та Ж.-Ж. Руссо дебатується питання про недоліки та переваги представницької демократії. Визнаючи, що пряма участь насе­лення у здійсненні народовладдя є яскравим проявом демократії, більшість державознавців у цілому віддають перевагу представ­ницькій демократії. Вони виходять з того, що представницька де­мократія дає можливість більш детального обговорення питань, які вирішуються народним представництвом, попереднього одер-

РОЗДІЛ VII

ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ

жання необхідних обґрунтувань і консультацій, проведення екс­пертиз, прийняття поправок, узгодження різних поглядів, ураху­вання точки зору меншості. Пряма демократія позбавлена переваг представницької демократії, які надають можливість досягнення політичних компромісів і прийняття на цій основі зваженого і раціонального рішення. Ці переваги відсутні у такому, напри­клад, прояві прямої демократії, як референдум, що може бути проведений як на загальнодержавному, так і на місцевому рівні і являє собою затвердження народним голосуванням проекту за­кону або іншого державного рішення. Роль особи тут обмежена альтернативою проголосувати «за» чи «проти» на поставлені на референдумі питання без права внести поправки, доповнення, ви­казати незгоду з окремими положеннями запропонованого про­екту. У практиці найбільш ефективним є поєднання представ­ницької форми здійснення народовладдя з безпосередньою фор­мою, що є свідченням взаємозв'язку і взаємодії обох головних форм народовладдя. Умовою створення представницьких органів є застосування такої форми прямого народовладдя, як загальні демократичні вибори.

Проведення народного голосування на референдумі немож­ливе без ініціювання його проведення, прийняття рішення про його проведення, формулювання питань, що виносяться на рефе­рендум, утворення комісій з його проведення, визначення діль­ниць для голосування, публікації його результатів. Вся ця робота здебільшого проводиться за участю вищого представницького органу — парламенту — та центральної виборчої комісії.

Проведення обговорення в засобах масової інформації і кон­сультативних опитувань населення має на меті урахування гро­мадської думки представницьким органом — парламентом при остаточному вирішенні певного питання.

економічні, політичні, соціально-культурні, особисті права гро­мадян, вибори, громадська думка тощо). Можливе й існування структурно-функціональних інститутів (наприклад, територіаль­ної або національної автономії). У сучасних умовах підвищується значення процедурної регламентації порядку реалізації інсти­тутів демократії, що багато в чому обумовлює ефективність їх дії. Особливо велике значення має процедурна регламентація ви­борів, діяльності органів народного представництва, порядку прийняття законів, проведення референдумів.

Інститути демократії розрізняються за сферами діяльності на економічні (декларування доходів), політичні (президентське ве­то), соціальні (оплачувані відпустки). За формами державної ді­яльності існують інститути, що діють у сфері прийняття держав­них рішень (законодавча ініціатива, читання законопроектів), за­безпечення охорони прав і свобод громадян і виконання ними обов'язків (Уповноважений Верховної Ради України з прав люди­ни); у сфері здійснення правосуддя і контролю за законністю (адвокатура, звернення до Конституційного Суду). Інститути де­мократії можуть мати імперативний (свобода преси, вільне голо­сування під час виборів) і консультативний (всенародне обгово­рення, опитування населення) характер.

Демократія здійснюється щодо конкретних суб'єктів. Ними є всі співучасники суспільних відносин, що складаються під час здійснення всіх форм і інститутів демократії. Суб'єктами демо­кратії можуть бути людина (громадянин), державні органи, політичні партії, їх об'єднання, громадські організації, трудові колективи, виборці виборчого округу, весь виборчий корпус, гру­пи громадян, депутати тощо. Головним суб'єктом демократії є людина (громадянин), задоволенню інтересів якого повинні бути підпорядковані дії всіх інших її суб'єктів.

§ 3- Інститути і суб'єкти демократії

Система демократії складається з її інститутів. Кожен інсти­тут демократії є юридично оформленим самостійним струк­турним або функціональним елементом організації державної влади для вирішення певних завдань політичного життя. Демо­кратія здійснюється через численні інститути. В одних інститутах превалюють структурні елементи (сесії представницьких органів, їх постійні комітети, депутатські фракції і т. д.), в інших — функ­ціональні (депутатський запит, правотворчий почин, соціально-104

§ 4. Принципи демократії

Демократія діє на основі розвиненої системи принципів. Коли говорять про принцип демократії, мають на увазі безумовну ви­могу, яка випливає з самої суті демократії і пред'являється до всіх суб'єктів і інститутів демократії. До фундаментальних принципів демократи можна віднести принципи гласності, різно­манітності (плюралізм), залучення населення до вирішення питань державного значення, поділу влади; єдності, рівності і гарантованості демократичних прав і обов'язків. Вони є запорукою успіш-

РОЗДІЛ VII

ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ

ного застосування багатьох інших принципів — урахування гро­мадської думки, співробітництва різних політичних сил, узгод­ження їх інтересів, урахування і охорони прав меншості, взаємо­контролю органів, що належать до різних гілок державної влади, підзвітності і підконтрольності посадових осіб і управлінських ор­ганів перед представницькими органами і населенням тощо. Зупинимось на фундаментальних принципах. Принцип гласності вимагає забезпечення відкритості дер­жавного і громадського життя, усіх джерел інформації, можли­вості її вільного пошуку, отримання і поширення всіма суб'єкта­ми суспільних відносин відповідно до їх потреб. Гласність покла­дає на компетентні державні органи обов'язок систематичного інформування населення щодо подій державного і громадського життя, прийнятих цими органами рішень, ходу їх обговорення і виконання. Необхідною передумовою дії принципу гласності є заборона цензури, розвиток свободи слова і друку, урахування і використання в інтересах прийняття державних рішень гро­мадської думки.

Одним з найбільш узагальнюючих у системі демократії є принцип різноманітності. Він поширюється на всі сфери життя суспільства. В економічній сфері він проявляє себе в існуванні і рівноправності різних форм власності, в політиці — в існуванні багатьох політичних центрів, діяльність яких пов'язана з їх бо­ротьбою і взаємодією на базі підтримання контактів між ними і державою. Ці контакти проводяться заради вирішення певних політичних питань, передусім формування і функціонування вла­ди. Плюралізм повинен бути заснований на рівному ставленні держави до всіх центрів політичного життя, створенні для них рівних можливостей у політичному житті, в користуванні заступ­ництвом держави. Водночас свобода політичних утворень не ви­ключає негативного ставлення держави і відмови в державній реєстрації відверто антиконституційних і фашистських та інших екстремістських партій та об'єднань. Щодо ідеологічного плю­ралізму, то він є безпосереднім продовженням плюралізму полі­тичного. Категорично відкидаючи будь-яку ідеологічну моно­полію, ідеологічний плюралізм передбачає можливість різних ідей, думок, ідеологічних підходів і вільного їх висловлення, різного трактування окремих явищ суспільного життя. Відкрите проголошення певної інформації, що відбиває ту чи іншу ідео­логію, може бути обмежене лише в разі, коли про заборону її про­голошення зазначено в законі в інтересах охорони прав громадян

і суспільної моралі та безпеки. Ідеологічний плюралізм водночас не виключає можливості існування в демократичному суспільстві державницької ідеології, яка, проте, має певні особливості.

Політичний плюралізм передбачає однакове ставлення дер­жави до проявів волі як більшості, так і меншості. Він виклю­чає будь-яку дискримінацію меншин етнічних, релігійних, політичних. Державні рішення в умовах розвиненої демократії не повинні прийматися механічною більшістю голосів, без поперед­нього вивчення і врахування інтересів меншості, проведення

відкритих дискусій.

Більшість не повинна тиснути на меншість. За меншістю зберігається право висувати власні ініціативи, бути репрезентова­ною в різних державних органах (наприклад, у комітетах парламен­ту), виставляти в процесі дебатів своїх співдоповідачів, критикувати хід виконання прийнятих рішень і т. ін. Права меншості — етнічної, релігійної, політичної, не можуть бути скасовані голосами більшості. В інтересах меншості прийняття найважливіших рішень згідно з законом відбувається кваліфікованою більшістю голосів. Принцип урахування прав меншості є важливим засобом посилен­ня відповідальності більшості при підготовці, прийнятті і виконанні тих чи інших рішень. В умовах демократії більшість зобов'язана ра­хуватися з точкою зору меншості, консультуватися з нею, прагнути до компромісів, а краще, до консенсусу, уважно розглядати і обґрунтовано відповідати на критичні зауваження меншості.

Залучення населення до участі в роботі державних органів може відбуватися різними способами. Це може мати місце в рам­ках як безпосередньої, так і представницької форм здійснення народовладдя (через депутатів, участь у зборах виборців і трудо­вих колективів, громадських обговореннях, через радіо, пресу, телебачення, участь у роботі робочих груп при вищих державних органах, постійних комітетів парламенту і т. ін.). Залучення гро­мадян до участі в роботі виконавчих органів є дійовим засобом боротьби з бюрократизмом і корупцією. Розширення участі насе­лення в діяльності всіх державних органів є однією з форм підви­щення ефективності демократії.

До фундаментальних принципів належить і принцип побудови влади в демократичній державі на засадах її поділу на різні гілки (законодавчу, виконавчу та судову). Влада здійснюється спеціаль­но уповноваженими державними органами за умови невтручання кожної з гілок влади у сферу діяльності іншої. За цієї умови, вра­ховуючи існування системи стримувань і противаг між різними гілками влади, виключається можливість узурпації влади яки-

РОЗДІЛ VII

ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ

мось органом чи особою. Таким чином, створюються сприятливі умови для забезпечення реальних прав людини, в тому числі її за­лучення до вирішення державних справ.

Яскравим проявом демократії є рівність існуючих у демокра­тичному суспільстві прав і обов'язків людини та їх гарантованість. Права і обов'язки в такому суспільстві встановлюються на основі рівності всіх перед законом. Права кожної особи ор­ганічно доповнюються відповідними обов'язками. При цьому обов'язки щодо прав виступають як гарантії їх реалізації і захис­ту. Демократія не припускає прав без відповідних обов'язків, як і обов'язків без прав. Так, наприклад, права на таємницю листу­вання забезпечуються встановленням для державних органів за­борони перегляду ними поштових відправлень і правом особи звертатися у разі порушення цих обов'язків до компетентних державних органів, включаючи судові.

Рівність прав і свобод особи пов'язана із цілеспрямованою діяльністю держави на забезпечення поєднання свободи однієї людини зі свободою всіх і кожного. Передумовою цього є те, що жодне право особи не може вважатися подарованим їй державою. Усі конституційні права є невідчужуваними, такими, що не мо­жуть бути звужені, скасовані (ст. 22 Конституції України), є рівними і гарантованими, обмежують державну владу. Головними напрямками гарантування прав є можливість звернення людини до компетентних органів для їх поновлення, відшкодувань завда­ної шкоди тощо. Йдеться про звернення до судових органів, вклю­чаючи Конституційний Суд, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, до органів прокуратури, послуг адвокатів.

Можна назвати і ряд інших принципів демократії, які мають відносно загальний характер. Серед них вищезгадані принципи пріоритету прав людини, підзвітність і підконтрольність посадо­вих осіб перед представницькими органами і народом, співробіт­ництво та узгодження інтересів різних політичних сил, взаємний контроль різних державних органів і гілок влади, колегіальність, поєднання представницьких і прямих форм народовладдя та інші.

Поиск по сайту: