|
|||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
Функції демократіїПід функціями демократії розуміють головні напрямки впливу демократії на суспільні відносини. Демократія спрямована і безпосередньо сприяє здійсненню головних загальнодержавних функцій — економічної, політик ної, соціальної тощо. Велика роль в успішному вирішенні і виконанні завдань, що випливають з цих функцій, належить формуванню громадської думки і тому, як вона враховується державою. Громадська думка формується шляхом демократичного обговорення тих чи інших проблем засобами масової інформації, колегіальними дорадчими органами при Президентові і в структурах виконавчої влади, а також за допомогою проведення ініціативних експериментів. Усі ці фактори спроможні суттєво вплинути на вирішення обговорюваних проблем державними структурами — Президентом, Верховною Радою, Кабінетом Міністрів і т. ін. Водночас демократії притаманні і власні функції. Так, вона виконує установчу функцію. Це знаходить свій вияв в утворенні народом органів свого первинного представництва безпосередньо шляхом всезагальних виборів. Йдеться про Верховну Раду України і Президента України. Ці органи, у свою чергу, утворюють (обирають або призначають) органи вторинного представництва населення. Таким є, наприклад, суддівський корпус, склад якого затверджується Верховною Радою України. Функція оптимізації державних рішень полягає в тому, що держава при вирішенні того чи іншого питання керується принципами демократії, використовує свої правові інститути, щоб таким чином знайти оптимальне державне рішення. Для цього питання обговорюються постійними комітетами парламенту з залучанням експертів-науковців, вивченням і урахуванням точки зору всіх політичних течій, виступів у пресі тощо. Демократія виконує також функцію сприяння виконанню прийнятих рішень. Велику роль у їх виконанні відіграє мобілізація через засоби масової інформації громадської думки, сама громадськість. Контрольна функція демократії щодо роботи різних ланок державного апарату і посадових осіб здійснюється шляхом депутатських запитів і діяльності парламентських комітетів, спеціальних слідчих комісій, проведення опитувань населення, через діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Конституційним Судом. Особливо важливого значення в сучасних умовах набуває функція демократії у сприянні розвитку особи, її духовного розквіту. Саме на виконання цієї функції спрямоване широке використання людиною своїх демократичних прав, участь у проведенні різних громадських акцій, дискусій, підвищення її політич- РОЗДІЛ VII ТЕОРІЯ ЛЕМОКРАТІЇ
ної і соціальної активності, рівня політичної і правової культури, правове виховання і т. ін. І § 6. Демократія і самоврядування Слід розрізняти демократію і самоврядування, яке теж є однією з форм здійснення народовладдя. Самоврядування є різновидом соціального управління (врядуванняі, в основу якого покладене спільне вирішення учасниками суспільних відносин суспільних справ, що поєднується зі спільною діяльністю у виконанні прийнятих рішень. Це означає, що для самоврядування характерне поєднання суб'єкта та об'єкта управління, що не є характерним для демократії. Самоврядування з'явилося задовго до виникнення демократії — при первіснообщинному ладі. Самоврядування тісно пов'язане з демократією, але не є простою його частиною. Воно є суспільним, а не державним явищем. В галузі державного управління самоврядні органи можуть вирішувати лише ті питання, які делегуються їм державою. Діяльність органів самоврядування у політичній сфері є однією з важливих передумов і напрямків розширення демократії, реалізації її головних принципів. Держава не повинна втручатися в діяльність органів самоврядування, профспілок, партій, молодіжних, спортивних та інших організацій і товариств. Але механізми локального самоврядування при вирішенні питань державного значення (наприклад, під час виборчої компанії) можуть підключатися до державного механізму, використовуватися для здійснення демократії, бути складовими частинами загального механізму народовладдя. Отже, поняття «самоврядування» не тотожне поняттю «демократія». Самоврядування має складну структуру. На відміну від єдиної державної системи демократії налічується декілька систем самоврядування — по лінії професійних організацій, партійних, виробничих, за місцем проживання, громадських об'єднань за інтересами та ін. Самоврядування не завжди має політичний характер, тоді як демократія завжди є державним політичним явищем. Вельми важливим в умовах державності і найбільш всеохоплюючим різновидом самоврядування є діяльність органів самоврядування на місцях. Вже саме їх існування є свідченням наявності певної децентралізації державного управління. Самоврядування може здійснювати ефективну допомогу державі у вирішенні її завдань і виконанні її функцій. У сучасних умовах участь самоврядування в демократичних процесах визначаються Європейською Хартією місцевого самоврядування, Конституцією і законами держави. В Україні первинним суб'єктом місцевого самоврядування є територіальна громада. Закон характеризує самоврядування як реальну здатність мешканців села або різних сіл, селищ, міст, що добровільно об'єдналися в громаду, вирішувати питання місцевого рівня. Активність цих органів і фактичний зміст їхньої діяльності залежить від кола і характеру віднесених до їх компетенції питань, наявності тенденцій до централізації або децентралізації державної влади. Прискорення демократичних процесів можливе тільки на базі децентралізації влади, перерозподілу повноважень між органами державного управління і самоврядування на користь останніх. Розвиток місцевого самоврядування має великі потенційні можливості. Він надає нових імпульсів для удосконалення демократії. Матеріальною основою підвищення ролі органів самоврядування повинно стати збільшення майнових об'єктів муніципальної власності, їх поступова передача органам самоврядування. На базі інтенсифікації згаданих процесів відбуватиметься зростання ролі місцевого самоврядування в сприянні демократизації, підвищення єдності демократії і самоврядування як різних форм здійснення народовладдя. Розвитку самоврядування може сприяти активізація обох головних форм участі населення у здійсненні народовладдя — представницької і безпосередньої, які є властивими як для самоврядування, так і для демократії. Багато принципів самоврядування, тобто обов'язкових, безумовних вимог, покладених в основу здійснення самоврядування, є спільними з демократією. Серед них такі, як свобода, рівноправність, гласність, поєднання представницьких і безпосередніх форм і т. ін. Здійснення як демократії, так і самоврядування потребує також застосування принципів урахування громадської думки, вирішення питань за більшістю голосів при врахуванні інтересів меншості, узгодження різних інтересів і думок, прагнення до консенсусу. Спеціальними, властивими лише самоврядуванню принципами є самоорганізація, поєднання суб'єкта та об'єкта управління, участь усіх суб'єктів у прийнятті і реалізації прийнятих рішень, визнання над собою влади тільки власного об'єднання. РОЗДІЛ VII ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ
і § 7. Демократія в умовах України Україна сьогодні є посттоталітарною державою перехідного періоду Цей факт обумовлює і існуючий у нашій країні рівень розвитку демократії. Безсумнівними досягненнями демократії є визнання рівноправності приватної та інших форм власності, встановлення і поступове розширення режиму гласності, утворення неформальних організацій і об'єднань, утворення і поступове структурування системи політичних партій, політичних фракцій, проведення референдумів щодо встановлення суверенної незалежної України і щодо здійснення конституційної реформи, проведення виборів на альтернативній основі і перехід до виборів на змішаній мажоритарно-пропорційній основі, поступове структурування суспільства і парламенту, розширення мережі і підвищення активності засобів масової інформації, розвиток системи консультативних і узгоджувальних органів, широке використання громадянами наданих їм політичних прав і свобод, поступове розширення законодавчої бази (Верховна Рада прийняла близько 2000 законів), заходи щодо економічного реформування суспільства. Величезного значення ддя розвитку демократії мало прийняття у 1996 році Конституції України і формування передбаченої нею системи державних органів, що побудована на основі принципу поділу влади. Згідно з Конституцією на основі принципу верховенства права і міжнародних актів про права і свободи людини і громадянина здійснюється робота з посилення їх захисту і гарантування. Цьому сприяють напрямки роботи всієї системи правоохоронних органів, Конституційного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Особливо слід наголосити на значенні підвищення ролі судової системи. З допомогою судів громадяни дістали можливість захисту своїх прав у разі їх порушення будь-яким державним органом або посадовою особою. Оскільки конституційні норми визнані безпосередньо діючим правом, то для такого захисту громадянину достатньо послатися на встановлення відповідного права нормами Конституції. Але те, що зроблено, не є підставою для висновку про існування в Україні розвиненої демократії. Для досягнення високого рівня розвитку демократії необхідно максимально прискорити демократичні перетворення. Важливим завданням є завершення створення законодавчої бази реформ, посилення темпів структурування суспільства, партій і партійних фракцій, удосконалення виборчої системи, створення умов для реалізації механізму гарантій прав громадян, особливо соціальних, проведення децентралізації і дебюрократизації влади і підвищення ролі органів місцевого самоврядування, широке залучення громадськості до вирішення державних питань, до боротьби зі злочинністю, суттєве підвищення політичної і правової культури населення і оновлення складу державних службовців, завершення створення і покращення роботи системи державних органів, що захищають права людини, кардинальне підвищення ролі судової системи, посилення державного і громадського контролю за роботою державного апарату. Велику роль у вирішенні цих завдань повинно відіграти проведення конституційної адміністративної і судової реформи, скорочення і оновлення державного апарату, подолання бюрократизму і будь-яких проявів корупції, подолання правового нігілізму. Розділ VIII МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ § 1. Механізм держави і його структура При всіх можливих наукових аспектах розуміння сутності держави у практичному відношенні на перший план завжди виступає її конкретна характеристика, що знаходить свій вияв у державній діяльності, здійсненні дер_жавою функцій по управлінню суспільством. Функції держави здійснюються за посередництвом спеціально утвореного для цього інституціонального механізму, який визначається як «механізм держави», складається із різних державних органів, які об'єднуються у відносно виокремлену структуру — державний апарат, та інших державних_інституцій'. На такому підході засновується тлумачення сутності і змісту державності під кутом зору інституціонального підходу, головною особливістю якого є те, що держава трактується насамперед як механізм (інститут) влади та управління в суспільстві. З іншого боку, механізм держави має розглядатися в контексті виконання певним прошарком людей певного різновиду суспільно корисної праці, що виділився історично як результат суспільного розподілу праці, — управлінської діяльності на постійних професійних засадах. У такому людському вимірі механізм держави виступає своєрідним фізичним (людським) її втіленням як відносно відокремлений, конституйований в окремий інститут і структурно організований прошарок людей, який виокремився на етапі формування державності внаслідок суспільного розподілу праці на керуючих (працівників державного апарату)і керованих (населення). Такий підхід позначив перехід у дослідженнях соціального управління від традиційного акценту на формальні її складові до так званого «людського фактору» з позицій широкого гуманістичного підходу, який покликаний привести до певної переоцінки ' Загальна теорія держави і права/ За ред. акад. АПрН України, д-ра юрид. наук, проф. В. В. Копєйчикова. - К.: Юрінком, 1999. 114 МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ співвідношення об'єктивних і суб'єктивних факторів у системі управління суспільством на користь останнього. Зокрема, людський вимір проблематики функціонування механізму і апарату держави є методологічним підґрунтям, яке дає змогу більш предметно аналізувати нові для вітчизняної юридичної науки, але надзвичайно актуальні й складні питання його кадрового забезпечення, організації та проходження державної служби, бюрократії тощо. Питома вага механізму держави в забезпеченні життєдіяльності соціального організму, можливості його впливу на різні сторони суспільного життя, чисельність зайнятих у ньому працівників залежать від змісту й обсягу функцій, які суспільство покладає на державу, обумовленого ними обсягу компетенції державних органів, визначеної в законодавстві. Так, класичною ліберальною концепцією держави «нічного охоронця», яка була домінуючою на ранніх етапах функціонування ринкової системи виробництва, передбачалось критичне обмеження втручання держави в суспільне_життя і особливо — у сферу_економіки. Діяльність держави мала обмежуватися охороною приватної власності і забезпеченням безпеки. Відповідно до цього розглядалося питання про механізм держави, який за таких умов був практично тотожним поняттю державного апарату як механізму здійснення політичної влади і зводився до сукупності державних органів, наділених державно-владними повноваженнями. Проведення відмінностей між поняттям механізму держави як більш широким і поняттям державного апарату як вужчим за обсягом набуває реальних підстав за умови акцентування на соціальному призначенні держави, тлумаченні державних функцій як функцій соціально спрямованої держави, які не можуть бути зведеними лише до політичної діяльності — охорони власності й безпеки. Соціальна спрямованість держави передбачає розширення сфери її втручання в суспільне життя, зокрема для вирішення питань макроекономіки, розвитку галузей виробництва, необхідних для життєдіяльності суспільства, соціального, в широкому значенні, захисту громадян — підтримки і розвиту системи освіти, культурно-освітніх закладів медицини, захисту соціально незахищених верств населення — пенсіонерів, інвалідів, материнства та дитинства і т. ін. З іншого боку, розширення можливостей впливу держави на суспільні відносини в сучасних умовах не повинно приводити до
РОЗДІЛ VIII реабілітації тоталітарних зазіхань державної влади, до нехтування правами і свободами людини і громадянина, прерогативами самоорганізованого і самоврядного у своїй основі громадянського суспільства, на обслуговування потреб існування й розвитку якого зрештою і спрямована діяльність соціальної демократичної правової держави. З точки зору сучасного рівня розвитку наукових знань соціальна спрямованість держави має розглядатися як органічна складова демократичної й правової організації суспільства і тому не повинна досліджуватися поза межами вищезгаданих якісних характеристик державності. Питання розмежування пріоритетів громадянського суспільства і державної влади покликані вирішуватися на рівні конституціоналізму, конституційно-правового регулювання. Так, Конституція України 1996 року закріплює принципи відповідальності держави перед людиною за свою діяльність (ч. 2 ст. 3), обмеження діяльності органів державної влади і самоврядування законом (ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19), гарантії_місцевого самоврядування (ст. 7), свободи політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ч. 4 ст. 15) і т. ш. Отже, механізм держави — це сукупність державних органів, До складу державного механізму входять різні за своєю конкретною характеристикою види державних інституцій — органи, установи, підприємства та специфічні державні інститути. Поняття механізму держави вперше включив до арсеналу теорії держави і права в середині 60-х років XX століття В. В. Копєйчиков. Загальними рисами для всіх різновидів державних організацій, які входять до складу механізму держави, є те, що: вони є за своєю природою державними інститутами на відміну від самоврядних організацій; за їх посередництвом практично виконуються завдання і функції держави; вони утворюються за рішенням держави, уповноважених державних органів; вони утримуються за рахунок бюджетних коштів; їх працівники як державні службовці мають особливий статус, особливі гарантії зайнятості та соціального захисту. Щонайперше, у складі механізму держави слід виокремлювати державні_органи як найбільш специфічну і важливу для ре-
___________ МЕХА НІЗМ ДЕРЖАВИ 1 ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ алізації функцій держави його частину, про що детальніше йтиметься далі. Водночас разом з державними органами до складу механізму держави входять й інші різні за характером і змістом діяльності державні організації — державні підприємства, державні установи, така специфічна державна інституція, як збройні сили, що мають як вищезгадані спільні з державними органами ознаки, так і певні особливі риси, які не дозволяють вважати їх власне органами державної влади і включати безпосередньо до складу державного апарату. Державними підприємствами, і передусім заснованими на загальнодержавній власності казенними підприємствами, вважаються в Україні такі, що проводять виробничу або іншу діяльність, яка, виходячи з її специфіки, може здійснюватись тільки державним підприємством, або такі, головним споживачем продукції яких (понад 50 відсотків) є держава, або ж такі, які є суб'єктами природних монополій. Державні підприємства володіють часткою державної власності на праві повного господарського відання, мають самостійний баланс і статус юридичної особи, є суб'єктами підприємницької діяльності, несуть самостійну майнову відповідальність, на них поширюється загальнодозволяючий режим правового регулювання. Щодо державних установ, то для них специфічною є невиробнича діяльність в освітницькій, культурно-виховній, науковій галузях, у сфері охорони здоров'я і соціального захисту громадян. Державні установи можуть бути призначені для виконання спеціальної діяльності, наприклад для утримання засуджених тощо. За характером і напрямком своєї діяльності державні установи не можуть бути прибутковими організаціями і тому перебувають на утриманні за рахунок коштів державного бюджету. Неповним змістовно і логічно незавершеним буде розгляд структури механізму держави без такої його необхідної ланки, як збройні сили. Збройні сили поза всякими сумнівами підпадають під ті ознаки, що були кваліфіковані вище як загальні для різних видів державних організацій. Повноцінне здійснення функцій держави неможливе без застосування в разі необхідності примусу, основним інститутом якого є військові формування. Так, захист суверенітету і територіальної цілісності держави і її недоторканності розцінюється Конституцією України як одна з найважливіших функцій держави, виконання якої покладається на Збройні Сили України (ч. 2 ст. 17). РОЗДІЛ VIII МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ
§ 2. Поняття державного апарату і його ознаки. Державні органи і їх види Головними функціями будь-якої держави в різні історичні часи залишаються ті, що спрямовані на реалізацію публічної влади в масштабах усього суспільства, здійснення від імені держави управлінської діяльності, і тому основним інститутом, що уособлює та представляє державу, є державний апарат. Отже, на основі приналежності державним органам як певному різновиду державних інституцій державно-владних повноважень із більш широкого поняття «механізм держави» виокремлюється поняття «державний апарат», за посередництвом якого здійснюється державна влада і управління суспільством. Державний апарат покликаний виконувати основні функції держави щодо практичного здійснення державної влади і управління суспільством і є невід'ємним атрибутом як виникнення, так і існування та функціонування держави. Тому саме державному апарату має бути приділена особлива увага в контексті більш широкої проблематики механізму держави. Таким чином, державний апарат — це сукупність державних органів, їх ланок і підрозділів, уповноважених здійснювати державну владу та управління, які спираються у своїй діяльності на можливість застосування примусу. Поняття державного апарату як складова частина категорійного арсеналу теорії держави і права є узагальнюючим, тобто охоплює на основі спільних ознак усю сукупність різноманітних за конкретним спрямуванням діяльності державних органів. Державний орган розглядається теорією держави і права як первинний структурний елемент державного апарату, саме з державних органів складаються його окремі ланки і підрозділи, вся система державного апарату як цілісного явища. Для більш змістовного вивчення державного апарату необхідно розглянути характерні його ознаки, а саме: 1) державний апарат є основним інститутом держави, безпо 2) державний апарат як системне утворення формується й 3) державний апарат є складною системою органів, що перед 4) первинним елементом державного апарату, з якого скла орган; 5) у державному апараті зайняті на постійних засадах про 6) функціонування державного апарату здійснюється в межах 7) державний апарат спирається у своїй діяльності на певні коштів; 8) функціонування державного апарату спирається на мож Державний орган — це структурно виокремлений, внутрішньо організований колектив державних службовців, який наділений встановленою законодавством компетенцією для виконання певних владно-управлінських функцій і завдань держави. Слід зауважити, що структурно державний орган можна розглядати як складне утворення, яке включає два відносно відокремлених підрозділи, один з яких здійснює статутні повноваження цього органу, а інший — виконує допоміжні функції, завданням якого є забезпечення виконання державним органом своїх повноважень. Такий підхід дає можливість визначити правовий статус різних категорій працівників державного органу, виходячи з конкретних функціональних напрямів його діяльності, а також відповідні вимоги та кваліфікаційні характеристики посад на державній службі1. Різноспрямованість та складність владно-управлінських функцій держави обумовлює значну кількість та різноманітність за своїми конкретними характеристиками видів державних органів. Залежно від соціальної природи державні органи поділяються на первинні та вторинні. Первинні органи створюються шляхом безпосереднього волевиявлення народу, якщо народ визнається джерелом державної влади, або успадкуванням, якщо джерелом влади вважається монарх. Первинним державним органом за умов республіканського правління є парламент, ним може бути президент, якщо його обирає безпосередньо народ. Вторинні органи утворюються первинними, є похідними від останніх і їм підзвітні. 1 Авер'янов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні.-К.: Ін Юре, 1997.— С. 42-43. РОЗДІЛ VIII Наприклад, згідно з Конституцією України Президент за згодою Верховної Ради призначає Прем'єр-міністра України і за його поданням членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій. Залежно від функціонального спрямування державні органи поділяються на органи законодавчої, виконавчої та судової влади. Органом законодавчої влади виступає парламент, який може бути одно- або двопалатним, виконавча влада здійснюється урядом, який при парламентському правлінні очолює прем'єр-міністр, а за умов президентського — президент, судам належить виняткове право на здійснення правосуддя. Функції глави держави в республіці виконує президент, в монархіях — монарх (король, емір тощо). В деяких країнах (Франція) на президента як главу держави конституційно покладаються арбітражні повноваження щодо узгодження діяльності гілок державної влади. За територією, на яку поширюються повноваження державних органів, їх поділяють на центральні та місцеві. В Україні, наприклад, до центральних державних органів слід віднести ті, повноваження яких поширюються на всю її територію, — Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України тощо. Місцевими державними органами є місцеві державні адміністрації, місцеві суди і т. ін. За умов федеративного устрою державні органи поділяються на федеральні органи і органи суб'єктів федерації. Залежно від способу утворення державні органи класифікують на виборні, призначувані, успадковані. Типовим прикладом виборного органу є парламент, призначуваного — Кабінет Міністрів, успадкованого — монарх. Залежно від особового складу державні органи поділяються на одноособові і колегіальні. Одноособовими державними органами є Президент, Уповноважений Верховної Ради з прав людини та деякі інші. Колегіальні державні органи приймають рішення і вступають у правові відносини лише як певні колективи державних службовців (парламент, кабінет міністрів). § 3. Принципи організації і діяльності державного апарату. Поділ державної влади Під принципами організації і діяльності державного апарату розуміють законодавчо визначені відправні засади, які виступа- МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ
ють як регулятивні вимоги щодо основних параметрів його організації і функціонування з метою найбільш ефективного виконання функцій та завдань держави. До принципів організації і діяльності державного апарату слід віднести: поділ влади; виборність представницьких органів державної влади; пріоритет прав і свобод людини і громадянина; діяльність у межах компетенції та у спосіб, передбачені законодавством (законність); професіоналізм і компетентність; обов'язковість рішень, прийнятих вищими державними органами для нижчих державних органів; прозорість; підконтрольність; відповідальність; ефективність; дотримання прав місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, організацій, установ; неупередженість здійснення повноважень; рівне право громадян на доступ до державної служби; стабільність кадрів. Більш детально слід зупинитися на принципі поділу влади, оскільки саме він вважається однією з основоположних засад організації і діяльності державного апарату в умовах становлення в Україні демократичної правової державності. Насамперед уточнення потребує питання про те, чи поділяється єдина державна влада на певні відносно відокремлені гілки влади, чи йдеться про функціонування окремих самостійних влад. Так, Конституція США 1787 року не містить єдиного поняття державної влади, вказує лише на окремі види влади — законодавчу, виконавчу і судову. І, навпаки, з точки зору теорії народного суверенітету, коли народ визнається джерелом державної влади, передбачається її єдність, яка водночас не виключає можливості поділу державної влади на окремі її гілки. Стаття 6 Конституції України не дає чіткої відповіді на це питання, оскільки в ній йдеться про державну владу і про окремі види влади — законодавчу, виконавчу та судову. Однак системне тлумачення норм Конституції України дозволяє зробити висновок про наближеність конституційних засад української державності до концепції народного суверенітету. РОЗДІЛ VIII Поділ державної влади не може бути зведеним до звичного поділу праці стосовно здійснення управління суспільством, що виникає разом з появою такої складної сукупності державних органів, як державний апарат, має своєю підставою спеціалізацію його працівників на певному різновиді діяльності — нормо-творчій, виконавчій чи судовій, які вимагають різних здібностей і навичок, і спрямований на підвищення оперативності та ефективності функціонування державного апарату. Не буде обґрунтованим ототожнення поділу влади з розподілом функцій і повноважень у державному апараті, оскільки останнє, як лише юридичне втілення принципу поділу влади, не відбиває всіх глибинних демократичних його засад. Так, поділ функцій і повноважень може бути притаманним механізму функціонування державної влади за умов авторитарного правління, оскільки має на меті лише підвищення його ефективності і не торкається питань соціальної сутності та призначення влади. Демократія ж вимагає від державної організації певних поступок у напрямку врахування інтересів громадянського суспільства, поваги до політичної свободи своїх громадян. Поділ влади має глибокий демократичний зміст, оскільки в кінцевому вимірі він спрямований, згідно з концепцією Ш. Монтеск’є, на недопущення концентрації державної влади в руках однієї людини, органу або класу, пов’язаного з цим можливого свавілля, зрештою — на забезпечення політичної свободи людини і громадянина. Поділ влади в цьому розумінні розглядається не тільки як принцип організації і діяльності державного апарату, але і в значно ширшому контексті як одна із навайжливіших засад демократичного правління. Іншими словами — без поділу влади демократії, в усякому разі, у її сучасному розумінні, бути не може. Слід наголосити на тому, що тільки за умов функціонування механізму поділу влади стає можливим реальне панування режиму законності в країні, коли жодна з гілок влади не має можливості узурпувати всю державну владу, піднестися над іншою гілкою влади і диктувати їй свою волю. Отже, за таких умов відносини між ними можна вибудовувати лише на засадах рівності кожної з гілок влади перед законом. Поділ влади як принцип організації і функціонування державного апарату втілюється юридично у двох конструкціях: поділі повноважень між трьома основними ланками державного апарату: органами законодавчої, виконавчої і судової влади; функціонуванні механізму взаємних стримувань і противаг між гілками влади. МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ • Так, згідно з Конституцією України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Кабінет Міністрів України розглядається як вищий орган у системі органів виконавчої влади, до яких входять також центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації. Правосуддя, згідно з нормами Конституції, може здійснюватися тільки судами. Механізм взаємних стримувань та противаг між органами законодавчої і виконавчої влади має на меті забезпечення їх співробітництва як гілок єдиної державної влади. Органи законодавчої влади стримують виконавчу владу, оскільки виконавча влада не може виходити за межі прийнятих парламентом законів. Парламент формує або бере участь у формуванні вищого органу виконавчої влади — уряду, здійснює парламентський контроль за діяльністю уряду щодо виконання ним законів. У свою чергу вищі органи в системі виконавчої влади наділяються правами законодавчої ініціативи, можуть застосовувати відкладальне вето щодо законів, прийнятих парламентом. За парламентсько-президентської форми правління президент, який тяжіє до виконавчої влади, за наявності певних, окреслених Конституцією умов має право розпустити парламент і, навпаки, парламент за відповідних умов — усунути президента з поста в порядку імпічменту. Органи судової влади захищають права і свободи людини і громадянина від будь-якого свавілля з боку державних органів. Окрім того, Конституційний Суд як специфічний підрозділ у системі судової влади може стримувати як законодавчу, так і виконавчу владу шляхом визнання законів, прийнятих парламентом, і правових актів вищих органів виконавчої влади неконституційними у разі, якщо вони не відповідають Конституції. § 4.Загальна характеристика, функції та принципи діяльності органів законодавчої, виконавчої та судової влади Законодавча влада — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка має виняткові повноваження на прийняття законів. РОЗДІЛ VIII Органами законодавчої влади є парламенти, які в різних країнах називаються по-різному: в США — Конгрес, в Англії__ Парламент, у Росії — Федеральні Збори, в Україні — Верховна Рада. Парламент може бути однопалатним (Італія, Швеція тощо) або двопалатним (у федеративних державах — Росії, США, ФРН, а також у деяких унітарних державах — Франції, Польщі). Головною функцією законодавчої влади є законодавче регулювання суспільних відносин, тобто прийняття законів. Так, згідно з Конституцією України Верховна Рада України (парламент) визнається єдиним законодавчим органом України. Відповідно Верховна Рада Автономної Республіки Крим вважається Конституцією України лише представницьким органом. Оскільки парламент є безпосереднім виразником народного суверенітету, народної волі та інтересів, то крім законодавчої він виконує ще дві додаткові функції: 1)установчу; 2) контрольну. Установча функція законодавчої влади полягає в тому, що парламент формує або бере участь у формуванні уряду, обирає або затверджує на посадах керівників уряду, міністерств, відомств, а також інших вищих державних органів. Наприклад, Верховна Рада України дає згоду на призначення Прем'єр-міністра, Генерального прокурора та інших керівників центральних державних органів. Парламент здійснює контроль за діяльністю підзвітних йому державних органів — уряду, міністерств, відомств (контрольна функція). Так, Верховна Рада згідно з нормами Конституції України здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України. Законодавча влада внаслідок свого представницького мандату є найбільш політизованим інститутом влади на відміну від інших гілок влади — виконавчої і судової, відносно яких існує пряма конституційна заборона створення осередків політичних партій і політичної активності. Тому не є випадковим, що в органах законодавчої влади — парламентах не виключається, а, навпаки, передбачається створення фракцій політичних партій, парламентської більшості, меншості тощо. Представницький характер законодавчої влади дає підстави визначити її «першою серед рівних» у системі поділу державної влади. Це приводить до того, що за певних умов компетенція органів законодавчої влади може тлумачитись дуже широко. Наприклад, вважається, що англійський парламент може все, «крім 124
МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ 1 ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ перетворення жінки на чоловіка і навпаки». Французький же парламент внаслідок державно-правових реформ президента де Голля значною мірою втратив реальні можливості законодавчого впливу на стан речей у країні. Оптимальним вирішенням проблеми меж компетенції органу законодавчої влади є підхід, згідно з яким, наприклад, компетенція Верховної Ради України є досить широкою, але водночас обмежується Конституцією України і тому не може вважатися безмежною. Виконавча влада — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка має прерогативу виконувати прийняті парламентом закони та інші рішення. Виконавча влада здійснюється урядом, який у різних країнах називається по-різному: в США — Адміністрація Президента, в Італії — Рада Міністрів, у Росії — Уряд, в Україні — Кабінет Міністрів. Згідно з Конституцією України вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Очолює Кабінет Міністрів Прем'єр-міністр України. До системи виконавчої влади крім Кабінету Міністрів входять центральні органи виконавчої влади — міністерства, державні комітети та інші відомства, а також місцеві державні адміністрації. Основною функцією виконавчої влади є виконання законів. Окрім того, виконавча влада здійснює функцію підзаконного регулювання суспільних відносин, тобто приймає підзаконні нормативно-правові акти. Наприклад, Кабінет Міністрів України приймає на основі Конституції та законів України постанови. Особливими принципами, на яких здійснюється виконавча влада, є: оперативність; організація на основі адміністративної підлеглості; підзаконність; підзвітність перед представницькими органами. Виконавча влада інколи і значною мірою небезпідставно асоціюється з державною владою у вузькому розумінні цього слова, оскільки на відміну від інших гілок влади вона заснована на гранично визначених ієрархічних відносинах, які передбачають чітку організацію державно-службових відносин, підпорядкованість і відповідальність. Навпаки, представницький характер органу законодавчої влади, а також особливий статус судової влади, яка може виступати арбітром між особою і державою, наближають їх до інститутів громадянського суспільства, вказують не тільки на державницькі, але і на суспільні елементи в їх природі. 1'ОЗДІЛ VIII Водночас у сфері виконавчої влади, як такій області державно-управлінської діяльності, що побудована передусім на засадах професіоналізму та суворій підпорядкованості, містяться найбільші можливості для виникнення бюрократичних деформацій, а тому особливого значення щодо виконавчої влади набувають питання контролю за її діяльністю з боку представницьких та судових органів, інститутів громадянського суспільства. Судова влада — це відокремлена гілка влади, що має виняткові повноваження на здійснення правосуддя. Отже, основною функцією судової влади є здійснення правосуддя. Для функції правосуддя характерні такі важливі ознаки, як виключність та самостійність. Виключність означає, що ніхто, крім судових органів, не має права здійснювати правосуддя. Так, згідно з Конституцією України правосуддя може здійснюватися тільки судом, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Самостійність означає, що суди при здійсненні правосуддя не залежать від будь-яких органів та осіб, мають керуватися тільки законом. Судочинство в Україні здійснюється у формах розгляду і вирішення кримінальних, цивільних, а також справ з адміністративних правопорушень (суди загальної юрисдикції), господарських справ (господарські суди), а також прийняття рішень Конституційним Судом України. Найважливіша особливість здійснення діяльності судових органів полягає в суворому додержанні визначеної процесуальним законодавством процедури, яка гарантує демократизм і виваженість правосуддя, обґрунтованість і законність судового рішення. До особливих принципів судочинства належать такі: рівність прав громадян на судовий захист; гласність; рівноправність сторін (наприклад, обвинувачення і захисту); змагальність сторін; обов'язковість судових рішень; оскарження судових рішень (наприклад, вирок суду може бути оскарженим до вищого суду апеляційної або касаційної інстанції). Окрім правосуддя суд у правовій державі здійснює функцію захисту прав і свобод людини і громадянина. Судовий захист прав і свобод людини в умовах формування правової державності 126
МЕХАНІЗМ. АЕРЖАВИ 1 ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ має стати основною формою їх юридичного захисту і тому підлягає всебічному розвитку і підтримці. Слід наголосити на тому, що судова влада посідає особливе місце в системі державно-правових інститутів правової державності. Тому правова держава є «державою суддів»1 у тому розумінні, що судова влада в умовах функціонування принципів правової державності є найбільш наближеною до права гілкою державної влади, що передбачає, зокрема, можливість суду розглядати позови щодо відповідальності органів державної влади перед людиною і громадянином з приводу порушення чи обмеження їх прав чи свобод. Принциповою є й та обставина, що саме судовим органам у правовій державі належить остаточний вердикт у вирішенні юридичних спорів та конфліктів, яскравим прикладом чого є рішення Конституційного Суду України, які вважаються остаточними і не підлягають оскарженню. Важливим для констатації особливої ролі судової влади в правовій державі є й те, що судді є юристами за фахом. § 5. Організація здійснення влади на місцях. Взаємодія місцевих державних органів з органами місцевого самоврядування З точки зору пошуку оптимальної моделі соціального управління на рівні адміністративно-територіальних одиниць має функціонувати система місцевого самоврядування, яка створює можливість для реалізації безпосередніх потреб мешканців населених пунктів, узгодження загальнодержавних та місцевих інтересів, що є невід'ємною рисою системи сучасного демократично' го правління. Ідея самоврядування спирається на визнання шкідливості надмірної централізації у вирішенні питань місцевого значення, що може призвести до нехтування правами територій, бюрократизації процесу прийняття рішень, які мають місцевий характер. Отже, у системі соціального управління поряд з органами державної влади, які на основі централізації вирішують питання загальнодержавного значення, функціонує система самовряду- 1 Четверний В, А. Конституционное демократическое государство. -М.: ИГПАН РАН, 1993- С.108-140. РОЗДІЛ VIII МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАЧИЙЙ АПАРАТ
вання на засадах відносної автономії органів місцевого самоврядування. Ці органи покликані діяти на підставі безпосереднього мандата жителів певної територіальної громади під свою відповідальність, повинні спиратися на власну фінансово-економічну базу і визначену законом компетенцію щодо вирішення питані місцевого характеру. Місцеве самоврядування має давню історію, і починалося вонс з боротьби середньовічних європейських міст з феодалами за власні права, які знайшли своє втілення в Магдебурзькому праві В Україні Магдебурзьке право знали Київ, Львів, Луцьк, Кам'я-нець-Подільський та деякі інші міста. У країнах розвиненої демократії, які відносять до англоамериканської правової системи, органи місцевого самоврядування можуть здійснювати переважну більшість функцій місцевої влади (Англія, США). В інших країнах які склалися історично як централізовані (Франція), виправдовує себе варіант реалізації місцевої влади на засадах співіснування те співробітництва місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування на основі розподілу компетенції. Однак повні відсутність механізмів місцевого самоврядування характерна дл; авторитарних і тоталітарних політичних режимів, однією з органічних рис яких є максимальна концентрація державної влади в центрі при повній безправності регіонів і територіальних одиниць. Відповідно до Конституції України виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації, які підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Водночас Конституція України 1996 року визнає і гарантує місцеве самоврядування. Представництво місцевих інтересів, власна матеріальна, фінансова та організаційно-правова база місцевого самоврядування дає підстави для його кваліфікації як відносно самостійного інституту представницької влади, який безпосередньо не входить до системи державних органів. Закон України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 року відносить до представницьких органів місцевого самоврядування сільські, селищні та міські ради, а також обласні та районні ради як такі, що представляють спільні інтереси територіальних громад села, селищ, міст. Головними посадовими особами відповідних територіальних громад цей Закон називає сільського, селищного, міського голо-128 ву. Конституція України передбачає певні механізми взаємодії між місцевими державними адміністраціями і відповідними органами місцевого самоврядування як у плані делегування повноважень, так і контролю. Організація проходження служби в органах місцевого самоврядування не тотожна за своїми основними параметрами і характеристикою державній службі і тому регулюється окремим Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування». § 6. Державна служба і її види. Державний службовець, посадова особа Для успішного функціонування державних органів повинна бути налагоджена державна служба — професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах, установах і підприємствах щодо практичного виконання їх завдань і функцій, отримують заробітну плату за рахунок державних коштів. Зазначений широкий підхід до проблематики державної служби1 надає можливість виокремити і розмежувати публічний і приватний сектори життєдіяльності суспільства, що регулюються відповідно з позицій публічно-правових або приватноправових засад. На такій основі державна служба розглядається як практичне функціонування всіх державних інституцій (органів і організацій) щодо забезпечення життєдіяльності публічних форм суспільного життя. Правовий інститут державної служби належить до категорії центральних інститутів публічного права. Державна служба таким чином виступає стрижнем державності, оскільки остання в інституціональному розумінні виступає як орган управління суспільством. Надзвичайно важливим в умовах формування системи ринкових відносин є виокремлення державної служби за критерієм джерела оплати праці, яким є державний бюджет, що дає змогу суспільству визначити і постійно корегувати оптимальний «кошторис» на утримання державного апарату. Державна служба включає два основних види — цивільну і мілітаризовану (військову і воєнізовану). Мілітаризована державна служба має цілу низку особливих ознак, які обумовлені тим, що вона здійснюється зі «зброєю в руках». Цивільна дер- 1 Див. докладніше про це: Петришин А. В. Государственная служба. Ис-
РОЗДІЛ VIII
жавна служба розподіляється на службу в державних органах і на службу в інших державних організаціях — установах і підприємствах. Організація державної служби в державних органах передбачає наявність окремого законодавства про державну службу, встановлені ним особливі правила і процедури набору кадрів державних органів, проходження служби, службової кар'єри, характеристики правового статусу державних службовців, систему заохочень і відповідальності. Державна служба в державних органах може бути поділена залежно від гілок влади на службу в органах законодавчої, виконавчої та судової влади. Діяльність осіб, які посідають виборні посади в представницьких державних органах (депутатів парламенту, місцевих рад), внаслідок цього набуває ознак політичної державної служби. Особливим видом державної служби вважається діяльність апарату того чи іншого державного органу щодо забезпечення функціонування цього державного органу, яку називають адміністративною службою, та діяльність помічників, консультантів, прес-секретарів вищих посадових осіб державних органів, що має назву патронатної служби. Осіб, які обіймають посади в державних органах та організаціях щодо практичного виконання їх функцій і завдань та отримують заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету, називають державними службовцями. Таким чином, державними службовцями у широкому розумінні є не тільки працівники органів виконавчої влади, як досі вважалося, але й депутати парламенту, судді, прокурори, інші особи, що обіймають посади в державних органах та організаціях. Вони належать до державних службовців незалежно від того, у якій сфері суспільних відносин реалізують свої повноваження чи до якого відомства належать, оскільки обіймають посади, пов'язані зі здійсненням державно-владних або інших службових обов'язків по уповноваженню держави, та підпадають під дію правових норм, що встановлюють їх особливий правовий статус як осіб, які працюють на державу, її службовців. Отже, фізичним втіленням державного апарату і механізму держави є його кадри — люди, які працюють відповідно до своїх посад, безпосередньо виступають від імені держави, державних органів та організацій, представляють їх у відносинах з громадянами. Кадровий підхід до організації державної служби означає, що посади в державному апараті можуть обіймати тільки ті осо-130 МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ би, які мають певний рівень освіти, відповідають кваліфікаційним та іншим посадовим вимогам. Така організація державної служби передбачає певну систему навчання, підготовки, підвищення кваліфікації та атестації державних службовців. Проходження ж та просування по службі державних службовців здійснюється відповідно до певної категорійності посад, присвоєних їм рангів, класних чинів, звань тощо. При цьому посада розглядається як визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу чи організації, щодо якої законодавством встановлюється певний обсяг повноважень, прав і обов'язків. Слід розглянути декілька найбільш важливих класифікацій державних службовців. Передусім залежно від характеру праці державні службовці. поділяються на керівників, фахівців та технічних працівників, або обслуговуючий персонал. З іншого боку, оскільки категорія державних службовців об'єднує осіб із різноманітними за своїм конкретними особливостями, щонайперше — за характером та обсягом імперативності повноважень, їх можна поділити на державних службовців, які мають публічно-правовий статус (посадових осіб), і державних службовців, які не мають публічно-правового статусу (непосадових осіб). У законодавстві про державну службу розвинених зарубіжних країн, що мають розгалужену систему державної служби (Франція, Німеччина тощо), останню категорію державних службовців називають звичайно чиновниками, / тобто йдеться про тих службовців, які мають відповідний чин або інше спеціальне звання і зараховані на посаду постійно, або ж — справжніми державними службовцями. Посадові особи являють собою певну групу державних службовців, виокремлену на підставі особливостей їхнього статусу, що може бути охарактеризований як публічно-правовий, оскільки він є безпосередньо пов'язаним з реалізацією прерогатив державної < влади, визначених законодавством державно-владних повноважень. На відміну від посадових осіб статус і організація праці інших державних службовців за своїми основними характеристиками істотно не відрізняються від правового статусу й організації праці інших категорій службовців, наприклад працівників приватного сектора, і тому можуть регулюватися нормами трудового, права на підставі укладеного трудового договору (контракту). Які ж спільні ознаки посадових осіб дозволяють їх виокремити із загальної категорії державних службовців і сформулю РОЗДІЛ VIII вати загальнотеоретичне поняття посадової особи державного апарату. По-перше, посадова особа уповноважена державою виконувати управлінські, в широкому розумінні, функції. По-друге посадова особа наділена юридичними державно-владними повноваженнями. По-третє, правовий статус посадової особи регулюється нормами публічного права. По-четверте, посадова особа має право приймати юридично обов'язкові для інших осіб рішення. По-п'яте, посадова особа виступає як безпосередній Носій і представник державної влади. По-шосте, посадова особа має право видавати певні правові акти. По-сьоме, посадова особа може бути притягнута до підвищеної юридичної відповідальності. Таким чином, посадова особа державного апарату — це державний службовець, який уповноважений на виконання Управлінської функції, наділений публічно-правовим статусом здійснює державно-владні повноваження, приймає передбачені законодавством обов'язкові для інших осіб правові акти, може бути притягнутим до підвищеної юридичної відповідальності Кожний державний орган або посадова особа для здійснення своїх функцій і завдань наділяються власною компетенцією. Компетенція — це окреслений законодавством певний обсяг повноважень, обов'язків та прав державного органу чи посадової Особи Державні органи чи посадові особи не можуть ухилятися від ре_ алізації своєї компетенції, але водночас не мають права виходити за її межі. При цьому державно-владне повноваження, особливість юридичної природи якого полягає в тому, що воно є своєрідним «право обов’язком», або «владним» правом, спрямованим на виконання покладеного за посадою обов'язку, повинно бути завжди конкретним за змістом і законодавчо обмеженим за обсягом. Компетенція державного органу встановлюється Конституцією або відповідним актом законодавства, залежить від Характеру функцій та завдань, для виконання яких створений орган, а також його місця в системі державного апарату. Розділ IX ПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА § 1. Поняття прав і свобод людини і громадянина, їх загальна характеристика. Обов'язки людини і громадянина Характерною ознакою сучасного суспільства, диференційованого на соціальні групи з власними інтересами, є все більше ускладнення соціальних взаємин, що обумовлює актуалізацію проблематики упорядкування соціальних відносин за посередництвом права як найбільш універсального регулятора і відповідно правових засад організації соціального спілкування, які набувають рис специфічної правової реальності. Саме з позиції акцентування на особливій ролі права в життєдіяльності сучасного супільства, яке не може бути заміненим ніякими іншими нормативними регуляторами — мораллю, звичаями або ще чимось, можна найбільш адекватно та повно розглянути питання про права і свободи людини і громадянина. Лише за таких умов право набуває своєї власної сутності, що ґрунтується на правах, свободах та обов'язках людини і громадянина як невід'ємних від особи, котрі мають характерні юридичні ознаки. Права, свободи і обов'язки виражають правовий вимір існування особи в суспільстві, визначають і гарантують певну міру (норму) її свободи й відповідальності як учасника суспільних відносин, виступають складовими елементами юридичної форми буття людини у відносинах з іншими людьми, громадськими та політичними інститутами. Ця норма має бути формально однаковою, оскільки не повинна залежати від інших характеристик — раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших уподобань тощо, але водночас має власний зміст — свободу, що визнається непересічним надбанням з огляду на проблеми гуманізації соціальних відносин, гармонійного розвитку як особистості, так і суспільства. Лише на фундаменті і довкола прав і свобод людини і громадянина може засновуватися і практично функціонувати правова РОЗДІЛ ЇХ демократична соціальна держава, яка визнається Конституцією України головним орієнтиром розвитку Української держави. До загальних положень конституційного устрою суспільства і держави Конституція України 1996 року відносить те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Визнання і юридична захищеність прав і свобод людини і громадянина вважається головною ознакою правової державності, за якою правова державність істотно відрізняється від організації політичної влади, заснованої на будь-яких інших засадах, у тому числі — лише на законі, який може бути за умов авторитарного режиму і несправедливим. Разом з традиційними формами демократії сучасне її розуміння передбачає розуміння як однієї з її форм юридичне забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Саме за цією ознакою сучасна демократія відрізняється від своїх історичних прототипів, стає більш виваженою та гуманною. Забезпечення прав і свобод людини і громадянина є одним з найважливіших принципів правової системи, організації і функціонування основних державно-правових інститутів, органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб тощо. Поняття прав і свобод людини і громадянина, безпосередньо пов'язане з гуманістичною сутністю і спрямованістю теорії держави і права, всіх галузей юридичної науки, є одним із центральних її понять, яке концептуально визначає подальший зміст і понятійну структуру правознавства. Воно виступає як найважливіша системотворча ідея не тільки в процесі творення Конституції як акта установчої влади народу та основного закону країни, але і при конструюванні окремих законів, підзаконних нормативно-правових актів, які регламентують питання реалізації тих чи інших прав і свобод. Отже, права і свободи людини і громадянина — це правові можливості (надбання), необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються невід'ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів. Вперше в українській юридичній науці проблематика прав людини, їх характерні ознаки та класифікації були досліджені П. М. Рабіновичем1. 1 Див: Рабінович П. М. Права людини і громадянина у Конституції України. - X.: Право, 1997. ПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА Розглянемо такі ознаки прав і свобод людини і громадянина. Права людини — це її правові можливості. Права і свободи людини і громадянина окреслюють певну сферу автономного існування індивіда, його життєдіяльності як члена суспільства. Ці правові можливості мають розцінюватися як своєрідні юридичні блага, зміст яких полягає у встановленні і гарантуванні певних меж свободи/несвободи особи. Тому права і свободи людини і громадянина є органічною складовою юридичною частиною особистості як соціальної характеристики людини, входять до її структури. Вони формуються історично в ході розвитку людської спільноти, і тому на кожному історичному етапі існує більша або менша сукупність прав і свобод. Тенденцією їх становлення як правового інституту є поступове, але невпинне розширення правового надбання людини і громадянина за рахунок включення до їх переліку нових можливостей. Вони є правовим надбанням людини і в тому розумінні, що не даруються державою, а здобуваються — на противагу авторитарним чи патерналістським запитам державної влади. Права і свободи людини і громадянина визнаються в певному розумінні як природні. Вони, звичайно, не можуть бути природними, як, наприклад, частини біологічного організму людини. Але права і свободи людини і громадянина вважаються природними в тому розумінні, що організоване на правових засадах суспільство виходить із необхідності та доцільності визнання свободи людей, їх рівних можливостей як певних правових суб'єктів, які не повинні залежати від неправових факторів і тому пов'язуються лише з фактом народження та існування людини. «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах» — проголошує ст. 1 Загальної декларації прав людини ООН 1948 року. Визнання правової рівності має глибокий гуманістичний смисл, а в практичному аспекті сприяє максимальному використанню людьми своїх здібностей, реалізації їх потенціалу як особистостей. З іншого боку, соціальна обумовленість змісту прав і свобод людини і громадянина передбачає певні обмеження їх здійснення, що залежать від можливостей суспільства, рівня його економічного, соціального, духовного і культурного розвитку. Права і свободи людини і громадянина є невід'ємними. Вони невід'ємні, оскільки становлять складову частину особистості, є її правовим надбанням, а тому людина як соціальна істо- РОЗДІЛ ЇХ та, що позбавлена прав, не тільки безправна у вузькому юридичному розумінні, але й не може бути особистістю, бо не має можливості для задоволення своїх потреб та інтересів. А в державно-організованому суспільстві правова характеристика особи покликана відігравати вирішальну роль, оскільки права і свободи людини і громадянина визначають найважливіші аспекти життєдіяльності людини у її відносинах з суспільством і державою. Держава не дарує прав людині, а тому держава не може їх і відібрати. Держава, що порушує або обмежує права людини, має нести за це відповідальність. Цей принцип знайшов закріплення в Конституції України. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України). Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України). Права і свободи людини і громадянина є необхіднимгі для її нормального існування і розвитку. Передусім права і свободи людини і громадянина є необхідними в екзістенціальному значенні як елемент соціального буття людини, без чого вона не може існувати як суб'єкт суспільних відносин, бути соціально і юридично дієздатною, реалізувати свою життєву програму. Перелік конкретних прав людини охоплює створення умов для задовільного існування і розвитку особи. Ступінь реалізації прав і свобод людини і громадянина є показником рівня розвитку особи як суб'єкта права, дійсних соціальних можливостей людини. Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.051 сек.) |