АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Функції демократії

Читайте также:
  1. III. Соціальна політика, її сутність і функції.
  2. АБСТРАКТНІ КЛАСИ І ЧИСТІ ВІРТУАЛЬНІ ФУНКЦІЇ_________________________________________
  3. Автоматизоване робоче місце бухгалтера (АРМБ): призначення, функції та його рівні.
  4. Автоматизоване робоче місце бухгалтера (АРМБ): призначення, функції та його рівні.
  5. Алгоритм знаходження функції, оберненої до даної.
  6. Банківська система. Банки, їх види та функції
  7. Банківська система. Банки, їх види та функції
  8. Біржова торгівля. Товарна та фондова біржа, їх функції та значення
  9. Бухгалтерські рахунки, їх призначення, функції і побудова
  10. Бюджетно-податкова політика забезпечує найважливіші економічні функції держави, які формують її дієздатність в економічній політиці:
  11. Види і функції політики
  12. Визначити соціальні функції сім’ї – 15 б.

Під функціями демократії розуміють головні напрямки впливу демократії на суспільні відносини.

Демократія спрямована і безпосередньо сприяє здійсненню головних загальнодержавних функцій — економічної, політик


ної, соціальної тощо. Велика роль в успішному вирішенні і вико­нанні завдань, що випливають з цих функцій, належить форму­ванню громадської думки і тому, як вона враховується державою. Громадська думка формується шляхом демократичного обгово­рення тих чи інших проблем засобами масової інформації, ко­легіальними дорадчими органами при Президентові і в структу­рах виконавчої влади, а також за допомогою проведення ініціативних експериментів. Усі ці фактори спроможні суттєво вплинути на вирішення обговорюваних проблем державними структурами — Президентом, Верховною Радою, Кабінетом

Міністрів і т. ін.

Водночас демократії притаманні і власні функції. Так, вона виконує установчу функцію. Це знаходить свій вияв в утворенні народом органів свого первинного представництва безпосеред­ньо шляхом всезагальних виборів. Йдеться про Верховну Раду України і Президента України. Ці органи, у свою чергу, утворю­ють (обирають або призначають) органи вторинного представ­ництва населення. Таким є, наприклад, суддівський корпус, склад якого затверджується Верховною Радою України.

Функція оптимізації державних рішень полягає в тому, що держава при вирішенні того чи іншого питання керується прин­ципами демократії, використовує свої правові інститути, щоб та­ким чином знайти оптимальне державне рішення. Для цього пи­тання обговорюються постійними комітетами парламенту з за­лучанням експертів-науковців, вивченням і урахуванням точки зору всіх політичних течій, виступів у пресі тощо.

Демократія виконує також функцію сприяння виконанню прийнятих рішень. Велику роль у їх виконанні відіграє мобілі­зація через засоби масової інформації громадської думки, сама

громадськість.

Контрольна функція демократії щодо роботи різних ланок державного апарату і посадових осіб здійснюється шляхом депу­татських запитів і діяльності парламентських комітетів, спеціальних слідчих комісій, проведення опитувань населення, через діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Конституційним Судом.

Особливо важливого значення в сучасних умовах набуває функція демократії у сприянні розвитку особи, її духовного розквіту. Саме на виконання цієї функції спрямоване широке ви­користання людиною своїх демократичних прав, участь у прове­денні різних громадських акцій, дискусій, підвищення її політич-


РОЗДІЛ VII


ТЕОРІЯ ЛЕМОКРАТІЇ


 


ної і соціальної активності, рівня політичної і правової культури, правове виховання і т. ін.

І § 6. Демократія і самоврядування

Слід розрізняти демократію і самоврядування, яке теж є однією з форм здійснення народовладдя. Самоврядування є різновидом соціального управління (врядуванняі, в основу якого покладене спільне вирішення учасниками суспільних відносин суспільних справ, що поєднується зі спільною діяльністю у ви­конанні прийнятих рішень. Це означає, що для самоврядування характерне поєднання суб'єкта та об'єкта управління, що не є ха­рактерним для демократії. Самоврядування з'явилося задовго до виникнення демократії — при первіснообщинному ладі.

Самоврядування тісно пов'язане з демократією, але не є прос­тою його частиною. Воно є суспільним, а не державним явищем. В галузі державного управління самоврядні органи можуть вирішувати лише ті питання, які делегуються їм державою.

Діяльність органів самоврядування у політичній сфері є од­нією з важливих передумов і напрямків розширення демократії, реалізації її головних принципів. Держава не повинна втручатися в діяльність органів самоврядування, профспілок, партій, моло­діжних, спортивних та інших організацій і товариств. Але ме­ханізми локального самоврядування при вирішенні питань дер­жавного значення (наприклад, під час виборчої компанії) можуть підключатися до державного механізму, використовуватися для здійснення демократії, бути складовими частинами загального механізму народовладдя.

Отже, поняття «самоврядування» не тотожне поняттю «де­мократія». Самоврядування має складну структуру. На відміну від єдиної державної системи демократії налічується декілька си­стем самоврядування — по лінії професійних організацій, партійних, виробничих, за місцем проживання, громадських об'єднань за інтересами та ін. Самоврядування не завжди має політичний характер, тоді як демократія завжди є державним політичним явищем.

Вельми важливим в умовах державності і найбільш всеохоплюючим різновидом самоврядування є діяльність органів само­врядування на місцях. Вже саме їх існування є свідченням наяв­ності певної децентралізації державного управління. Самовряду­вання може здійснювати ефективну допомогу державі у вирішенні її завдань і виконанні її функцій.


У сучасних умовах участь самоврядування в демократичних процесах визначаються Європейською Хартією місцевого само­врядування, Конституцією і законами держави. В Україні первин­ним суб'єктом місцевого самоврядування є територіальна грома­да. Закон характеризує самоврядування як реальну здатність мешканців села або різних сіл, селищ, міст, що добровільно об'єдналися в громаду, вирішувати питання місцевого рівня. Ак­тивність цих органів і фактичний зміст їхньої діяльності зале­жить від кола і характеру віднесених до їх компетенції питань, наявності тенденцій до централізації або децентралізації держав­ної влади. Прискорення демократичних процесів можливе тільки на базі децентралізації влади, перерозподілу повноважень між органами державного управління і самоврядування на користь

останніх.

Розвиток місцевого самоврядування має великі потенційні можливості. Він надає нових імпульсів для удосконалення демо­кратії. Матеріальною основою підвищення ролі органів само­врядування повинно стати збільшення майнових об'єктів муніци­пальної власності, їх поступова передача органам самоврядуван­ня. На базі інтенсифікації згаданих процесів відбуватиметься зростання ролі місцевого самоврядування в сприянні демократи­зації, підвищення єдності демократії і самоврядування як різних форм здійснення народовладдя.

Розвитку самоврядування може сприяти активізація обох го­ловних форм участі населення у здійсненні народовладдя — представницької і безпосередньої, які є властивими як для само­врядування, так і для демократії.

Багато принципів самоврядування, тобто обов'язкових, безу­мовних вимог, покладених в основу здійснення самоврядування, є спільними з демократією. Серед них такі, як свобода, рівно­правність, гласність, поєднання представницьких і безпосередніх форм і т. ін. Здійснення як демократії, так і самоврядування по­требує також застосування принципів урахування громадської думки, вирішення питань за більшістю голосів при врахуванні інтересів меншості, узгодження різних інтересів і думок, праг­нення до консенсусу.

Спеціальними, властивими лише самоврядуванню принципа­ми є самоорганізація, поєднання суб'єкта та об'єкта управління, участь усіх суб'єктів у прийнятті і реалізації прийнятих рішень, визнання над собою влади тільки власного об'єднання.


РОЗДІЛ VII


ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ



 


і

§ 7. Демократія в умовах України

Україна сьогодні є посттоталітарною державою перехідного періоду Цей факт обумовлює і існуючий у нашій країні рівень розвитку демократії. Безсумнівними досягненнями демократії є визнання рівноправності приватної та інших форм власності, встановлення і поступове розширення режиму гласності, утво­рення неформальних організацій і об'єднань, утворення і посту­пове структурування системи політичних партій, політичних фракцій, проведення референдумів щодо встановлення суверен­ної незалежної України і щодо здійснення конституційної ре­форми, проведення виборів на альтернативній основі і перехід до виборів на змішаній мажоритарно-пропорційній основі, поступо­ве структурування суспільства і парламенту, розширення мережі і підвищення активності засобів масової інформації, розвиток си­стеми консультативних і узгоджувальних органів, широке вико­ристання громадянами наданих їм політичних прав і свобод, по­ступове розширення законодавчої бази (Верховна Рада прийняла близько 2000 законів), заходи щодо економічного реформування суспільства.

Величезного значення ддя розвитку демократії мало прий­няття у 1996 році Конституції України і формування передбаче­ної нею системи державних органів, що побудована на основі принципу поділу влади. Згідно з Конституцією на основі принци­пу верховенства права і міжнародних актів про права і свободи людини і громадянина здійснюється робота з посилення їх захис­ту і гарантування. Цьому сприяють напрямки роботи всієї систе­ми правоохоронних органів, Конституційного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Особ­ливо слід наголосити на значенні підвищення ролі судової систе­ми. З допомогою судів громадяни дістали можливість захисту своїх прав у разі їх порушення будь-яким державним органом або посадовою особою. Оскільки конституційні норми визнані безпосередньо діючим правом, то для такого захисту громадяни­ну достатньо послатися на встановлення відповідного права нор­мами Конституції.

Але те, що зроблено, не є підставою для висновку про існуван­ня в Україні розвиненої демократії. Для досягнення високого рівня розвитку демократії необхідно максимально прискорити демократичні перетворення. Важливим завданням є завершення створення законодавчої бази реформ, посилення темпів структу­рування суспільства, партій і партійних фракцій, удосконалення


виборчої системи, створення умов для реалізації механізму га­рантій прав громадян, особливо соціальних, проведення децент­ралізації і дебюрократизації влади і підвищення ролі органів місцевого самоврядування, широке залучення громадськості до вирішення державних питань, до боротьби зі злочинністю, сут­тєве підвищення політичної і правової культури населення і онов­лення складу державних службовців, завершення створення і по­кращення роботи системи державних органів, що захищають права людини, кардинальне підвищення ролі судової системи, по­силення державного і громадського контролю за роботою дер­жавного апарату.

Велику роль у вирішенні цих завдань повинно відіграти прове­дення конституційної адміністративної і судової реформи, скоро­чення і оновлення державного апарату, подолання бюрократизму і будь-яких проявів корупції, подолання правового нігілізму.


Розділ VIII

МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

§ 1. Механізм держави і його структура

При всіх можливих наукових аспектах розуміння сутності держави у практичному відношенні на перший план завжди ви­ступає її конкретна характеристика, що знаходить свій вияв у державній діяльності, здійсненні дер_жавою функцій по управ­лінню суспільством.

Функції держави здійснюються за посередництвом спеціаль­но утвореного для цього інституціонального механізму, який визначається як «механізм держави», складається із різних дер­жавних органів, які об'єднуються у відносно виокремлену струк­туру — державний апарат, та інших державних_інституцій'. На такому підході засновується тлумачення сутності і змісту дер­жавності під кутом зору інституціонального підходу, головною особливістю якого є те, що держава трактується насамперед як механізм (інститут) влади та управління в суспільстві.

З іншого боку, механізм держави має розглядатися в кон­тексті виконання певним прошарком людей певного різновиду суспільно корисної праці, що виділився історично як результат суспільного розподілу праці, — управлінської діяльності на постійних професійних засадах. У такому людському вимірі ме­ханізм держави виступає своєрідним фізичним (людським) її втіленням як відносно відокремлений, конституйований в окре­мий інститут і структурно організований прошарок людей, який виокремився на етапі формування державності внаслідок су­спільного розподілу праці на керуючих (працівників державного апарату)і керованих (населення).

Такий підхід позначив перехід у дослідженнях соціального управління від традиційного акценту на формальні її складові до так званого «людського фактору» з позицій широкого гуманіс­тичного підходу, який покликаний привести до певної переоцінки

' Загальна теорія держави і права/ За ред. акад. АПрН України, д-ра юрид. наук, проф. В. В. Копєйчикова. - К.: Юрінком, 1999. 114


МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

співвідношення об'єктивних і суб'єктивних факторів у системі управління суспільством на користь останнього. Зокрема, людсь­кий вимір проблематики функціонування механізму і апарату держави є методологічним підґрунтям, яке дає змогу більш пред­метно аналізувати нові для вітчизняної юридичної науки, але надзвичайно актуальні й складні питання його кадрового забез­печення, організації та проходження державної служби, бюро­кратії тощо.

Питома вага механізму держави в забезпеченні життєдіяль­ності соціального організму, можливості його впливу на різні сторони суспільного життя, чисельність зайнятих у ньому працівників залежать від змісту й обсягу функцій, які суспільство покладає на державу, обумовленого ними обсягу компетенції державних органів, визначеної в законодавстві.

Так, класичною ліберальною концепцією держави «нічного охоронця», яка була домінуючою на ранніх етапах функціону­вання ринкової системи виробництва, передбачалось критичне обмеження втручання держави в суспільне_життя і особливо — у сферу_економіки. Діяльність держави мала обмежуватися охоро­ною приватної власності і забезпеченням безпеки. Відповідно до цього розглядалося питання про механізм держави, який за та­ких умов був практично тотожним поняттю державного апарату як механізму здійснення політичної влади і зводився до сукуп­ності державних органів, наділених державно-владними повно­важеннями.

Проведення відмінностей між поняттям механізму держави як більш широким і поняттям державного апарату як вужчим за обсягом набуває реальних підстав за умови акцентування на соціальному призначенні держави, тлумаченні державних функцій як функцій соціально спрямованої держави, які не мо­жуть бути зведеними лише до політичної діяльності — охорони власності й безпеки. Соціальна спрямованість держави передба­чає розширення сфери її втручання в суспільне життя, зокрема для вирішення питань макроекономіки, розвитку галузей вироб­ництва, необхідних для життєдіяльності суспільства, соціально­го, в широкому значенні, захисту громадян — підтримки і розвиту системи освіти, культурно-освітніх закладів медицини, захис­ту соціально незахищених верств населення — пенсіонерів, інвалідів, материнства та дитинства і т. ін.

З іншого боку, розширення можливостей впливу держави на суспільні відносини в сучасних умовах не повинно приводити до


 

 


РОЗДІЛ VIII

реабілітації тоталітарних зазіхань державної влади, до нехтуван­ня правами і свободами людини і громадянина, прерогативами самоорганізованого і самоврядного у своїй основі громадянсько­го суспільства, на обслуговування потреб існування й розвитку якого зрештою і спрямована діяльність соціальної демократичної правової держави. З точки зору сучасного рівня розвитку науко­вих знань соціальна спрямованість держави має розглядатися як органічна складова демократичної й правової організації суспільства і тому не повинна досліджуватися поза межами ви­щезгаданих якісних характеристик державності.

Питання розмежування пріоритетів громадянського суспіль­ства і державної влади покликані вирішуватися на рівні консти­туціоналізму, конституційно-правового регулювання. Так, Кон­ституція України 1996 року закріплює принципи відповідальності держави перед людиною за свою діяльність (ч. 2 ст. 3), обмеження діяльності органів державної влади і самоврядування законом (ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19), гарантії_місцевого самоврядування (ст. 7), сво­боди політичної діяльності, не забороненої Конституцією і зако­нами України (ч. 4 ст. 15) і т. ш.

Отже, механізм державице сукупність державних органів,
установ, підприємств та інших державних інституцій, за посередництвом яких практично здійснюються завдання й функції держави.

До складу державного механізму входять різні за своєю кон­кретною характеристикою види державних інституцій — органи, установи, підприємства та специфічні державні інститути. Понят­тя механізму держави вперше включив до арсеналу теорії держави і права в середині 60-х років XX століття В. В. Копєйчиков. Загаль­ними рисами для всіх різновидів державних організацій, які входять до складу механізму держави, є те, що:

вони є за своєю природою державними інститутами на відміну від самоврядних організацій;

за їх посередництвом практично виконуються завдання і функції держави;

вони утворюються за рішенням держави, уповноважених дер­жавних органів;

вони утримуються за рахунок бюджетних коштів;

їх працівники як державні службовці мають особливий ста­тус, особливі гарантії зайнятості та соціального захисту.

Щонайперше, у складі механізму держави слід виокремлюва­ти державні_органи як найбільш специфічну і важливу для ре-

 


___________ МЕХА НІЗМ ДЕРЖАВИ 1 ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

алізації функцій держави його частину, про що детальніше йти­меться далі. Водночас разом з державними органами до складу механізму держави входять й інші різні за характером і змістом діяльності державні організації — державні підприємства, дер­жавні установи, така специфічна державна інституція, як збройні сили, що мають як вищезгадані спільні з державними органами ознаки, так і певні особливі риси, які не дозволяють вважати їх власне органами державної влади і включати безпосередньо до складу державного апарату.

Державними підприємствами, і передусім заснованими на за­гальнодержавній власності казенними підприємствами, вважа­ються в Україні такі, що проводять виробничу або іншу діяль­ність, яка, виходячи з її специфіки, може здійснюватись тільки державним підприємством, або такі, головним споживачем про­дукції яких (понад 50 відсотків) є держава, або ж такі, які є суб'єктами природних монополій. Державні підприємства во­лодіють часткою державної власності на праві повного госпо­дарського відання, мають самостійний баланс і статус юридичної особи, є суб'єктами підприємницької діяльності, несуть са­мостійну майнову відповідальність, на них поширюється загальнодозволяючий режим правового регулювання.

Щодо державних установ, то для них специфічною є неви­робнича діяльність в освітницькій, культурно-виховній, науковій галузях, у сфері охорони здоров'я і соціального захисту грома­дян. Державні установи можуть бути призначені для виконання спеціальної діяльності, наприклад для утримання засуджених то­що. За характером і напрямком своєї діяльності державні устано­ви не можуть бути прибутковими організаціями і тому перебува­ють на утриманні за рахунок коштів державного бюджету.

Неповним змістовно і логічно незавершеним буде розгляд структури механізму держави без такої його необхідної ланки, як збройні сили. Збройні сили поза всякими сумнівами підпада­ють під ті ознаки, що були кваліфіковані вище як загальні для різних видів державних організацій. Повноцінне здійснення функцій держави неможливе без застосування в разі не­обхідності примусу, основним інститутом якого є військові фор­мування. Так, захист суверенітету і територіальної цілісності держави і її недоторканності розцінюється Конституцією Укра­їни як одна з найважливіших функцій держави, виконання якої покладається на Збройні Сили України (ч. 2 ст. 17).


РОЗДІЛ VIII


МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ


 


§ 2. Поняття державного апарату і його ознаки. Державні органи і їх види

Головними функціями будь-якої держави в різні історичні ча­си залишаються ті, що спрямовані на реалізацію публічної влади в масштабах усього суспільства, здійснення від імені держави управлінської діяльності, і тому основним інститутом, що уособ­лює та представляє державу, є державний апарат.

Отже, на основі приналежності державним органам як певно­му різновиду державних інституцій державно-владних повнова­жень із більш широкого поняття «механізм держави» виокрем­люється поняття «державний апарат», за посередництвом якого здійснюється державна влада і управління суспільством. Держав­ний апарат покликаний виконувати основні функції держави що­до практичного здійснення державної влади і управління су­спільством і є невід'ємним атрибутом як виникнення, так і існу­вання та функціонування держави. Тому саме державному апарату має бути приділена особлива увага в контексті більш ши­рокої проблематики механізму держави.

Таким чином, державний апаратце сукупність державних органів, їх ланок і підрозділів, уповноважених здійснювати дер­жавну владу та управління, які спираються у своїй діяльності на можливість застосування примусу.

Поняття державного апарату як складова частина кате­горійного арсеналу теорії держави і права є узагальнюючим, тоб­то охоплює на основі спільних ознак усю сукупність різно­манітних за конкретним спрямуванням діяльності державних ор­ганів. Державний орган розглядається теорією держави і права як первинний структурний елемент державного апарату, саме з державних органів складаються його окремі ланки і підрозділи, вся система державного апарату як цілісного явища.

Для більш змістовного вивчення державного апарату не­обхідно розглянути характерні його ознаки, а саме:

1) державний апарат є основним інститутом держави, безпо­
середнім носієм державної влади, яку він уповноважений прак­
тично здійснювати і представляти у відносинах з населенням;

2) державний апарат як системне утворення формується й
функціонує на основі єдиних принципів організації і діяльності;

3) державний апарат є складною системою органів, що перед­
бачає поділ на відокремлені ланки та підрозділи як за функціо­
нальним критерієм — на гілки влади, так і за ієрархічними озна­
ками — на вищі та нижчі органи, тощо;


4) первинним елементом державного апарату, з якого скла­
дається вся система державного апарату, є окремий державний

орган;

5) у державному апараті зайняті на постійних засадах про­
фесійно підготовлені для здійснення управлінських функцій кад­
ри — державні службовці;

6) функціонування державного апарату здійснюється в межах
і в порядку, які встановлені законодавством, тобто в певних пра­
вових формах;

7) державний апарат спирається у своїй діяльності на певні
матеріальні, фінансові та інші ресурси, отримані із державних

коштів;

8) функціонування державного апарату спирається на мож­
ливість застосування державного примусу.

Державний органце структурно виокремлений, внут­рішньо організований колектив державних службовців, який наділений встановленою законодавством компетенцією для ви­конання певних владно-управлінських функцій і завдань держави.

Слід зауважити, що структурно державний орган можна роз­глядати як складне утворення, яке включає два відносно відо­кремлених підрозділи, один з яких здійснює статутні повнова­ження цього органу, а інший — виконує допоміжні функції, за­вданням якого є забезпечення виконання державним органом своїх повноважень. Такий підхід дає можливість визначити пра­вовий статус різних категорій працівників державного органу, виходячи з конкретних функціональних напрямів його діяль­ності, а також відповідні вимоги та кваліфікаційні характеристи­ки посад на державній службі1.

Різноспрямованість та складність владно-управлінських функ­цій держави обумовлює значну кількість та різноманітність за своїми конкретними характеристиками видів державних органів.

Залежно від соціальної природи державні органи поділяються на первинні та вторинні. Первинні органи створюються шляхом безпосереднього волевиявлення народу, якщо народ визнається джерелом державної влади, або успадкуванням, якщо джерелом влади вважається монарх. Первинним державним органом за умов республіканського правління є парламент, ним може бути прези­дент, якщо його обирає безпосередньо народ. Вторинні органи утворюються первинними, є похідними від останніх і їм підзвітні.

1 Авер'янов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні.-К.: Ін Юре, 1997.— С. 42-43.


РОЗДІЛ VIII

Наприклад, згідно з Конституцією України Президент за згодою Верховної Ради призначає Прем'єр-міністра України і за його по­данням членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій.

Залежно від функціонального спрямування державні органи поділяються на органи законодавчої, виконавчої та судової влади. Органом законодавчої влади виступає парла­мент, який може бути одно- або двопалатним, виконавча влада здійснюється урядом, який при парламентському правлінні очо­лює прем'єр-міністр, а за умов президентського — президент, су­дам належить виняткове право на здійснення правосуддя. Функції глави держави в республіці виконує президент, в монархіях — мо­нарх (король, емір тощо). В деяких країнах (Франція) на президен­та як главу держави конституційно покладаються арбітражні по­вноваження щодо узгодження діяльності гілок державної влади.

За територією, на яку поширюються повноваження держав­них органів, їх поділяють на центральні та місцеві. В Україні, на­приклад, до центральних державних органів слід відне­сти ті, повноваження яких поширюються на всю її територію, — Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України тощо. Місцевими державними органами є місцеві державні адміністрації, місцеві суди і т. ін. За умов феде­ративного устрою державні органи поділяються на феде­ральні органи і органи суб'єктів федерації.

Залежно від способу утворення державні органи класифіку­ють на виборні, призначувані, успадковані. Типовим прикладом виборного органу є парламент, призначуваного — Кабінет Міністрів, успадкованого — монарх.

Залежно від особового складу державні органи поділяються на одноособові і колегіальні. Одноособовими державними органами є Президент, Уповноважений Верховної Ради з прав лю­дини та деякі інші. Колегіальні державні органи приймають рішен­ня і вступають у правові відносини лише як певні колективи дер­жавних службовців (парламент, кабінет міністрів).

§ 3. Принципи організації і діяльності дер­жавного апарату. Поділ державної влади

Під принципами організації і діяльності державного апарату розуміють законодавчо визначені відправні засади, які виступа-


МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

ґ

ють як регулятивні вимоги щодо основних параметрів його ор­ганізації і функціонування з метою найбільш ефективного вико­нання функцій та завдань держави.

До принципів організації і діяльності державного апарату

слід віднести: поділ влади;

виборність представницьких органів державної влади; пріоритет прав і свобод людини і громадянина; діяльність у межах компетенції та у спосіб, передбачені зако­нодавством (законність);

професіоналізм і компетентність;

обов'язковість рішень, прийнятих вищими державними орга­нами для нижчих державних органів; прозорість; підконтрольність; відповідальність;

ефективність;

дотримання прав місцевого самоврядування, об'єднань гро­мадян, підприємств, організацій, установ; неупередженість здійснення повноважень; рівне право громадян на доступ до державної служби;

стабільність кадрів.

Більш детально слід зупинитися на принципі поділу влади, оскільки саме він вважається однією з основоположних засад ор­ганізації і діяльності державного апарату в умовах становлення в Україні демократичної правової державності.

Насамперед уточнення потребує питання про те, чи поді­ляється єдина державна влада на певні відносно відокремлені гілки влади, чи йдеться про функціонування окремих самостій­них влад. Так, Конституція США 1787 року не містить єдиного поняття державної влади, вказує лише на окремі види влади — законодавчу, виконавчу і судову. І, навпаки, з точки зору теорії народного суверенітету, коли народ визнається джерелом дер­жавної влади, передбачається її єдність, яка водночас не виклю­чає можливості поділу державної влади на окремі її гілки.

Стаття 6 Конституції України не дає чіткої відповіді на це пи­тання, оскільки в ній йдеться про державну владу і про окремі ви­ди влади — законодавчу, виконавчу та судову. Однак системне тлумачення норм Конституції України дозволяє зробити висно­вок про наближеність конституційних засад української держав­ності до концепції народного суверенітету.


РОЗДІЛ VIII

Поділ державної влади не може бути зведеним до звичного поділу праці стосовно здійснення управління суспільством, що виникає разом з появою такої складної сукупності державних органів, як державний апарат, має своєю підставою спеціалізацію його працівників на певному різновиді діяльності — нормо-творчій, виконавчій чи судовій, які вимагають різних здібностей і навичок, і спрямований на підвищення оперативності та ефектив­ності функціонування державного апарату.

Не буде обґрунтованим ототожнення поділу влади з роз­поділом функцій і повноважень у державному апараті, оскільки останнє, як лише юридичне втілення принципу поділу влади, не відбиває всіх глибинних демократичних його засад. Так, поділ функцій і повноважень може бути притаманним механізму функціонування державної влади за умов авторитарного прав­ління, оскільки має на меті лише підвищення його ефективності і не торкається питань соціальної сутності та призначення влади. Демократія ж вимагає від державної організації певних поступок у напрямку врахування інтересів громадянського суспільства, по­ваги до політичної свободи своїх громадян.

Поділ влади має глибокий демократичний зміст, оскільки в кінцевому вимірі він спрямований, згідно з концепцією Ш. Монтеск’є, на недопущення концентрації державної влади в руках однієї людини, органу або класу, пов’язаного з цим можливого свавілля, зрештою — на забезпечення політичної свободи людини і громадянина. Поділ влади в цьому розумінні розглядається не тільки як принцип організації і діяльності державного апарату, але і в значно ширшому контексті як одна із навайжливіших засад де­мократичного правління. Іншими словами — без поділу влади де­мократії, в усякому разі, у її сучасному розумінні, бути не може.

Слід наголосити на тому, що тільки за умов функціонування механізму поділу влади стає можливим реальне панування режи­му законності в країні, коли жодна з гілок влади не має можли­вості узурпувати всю державну владу, піднестися над іншою гілкою влади і диктувати їй свою волю. Отже, за таких умов відносини між ними можна вибудовувати лише на засадах рівності кожної з гілок влади перед законом.

Поділ влади як принцип організації і функціонування дер­жавного апарату втілюється юридично у двох конструкціях:

поділі повноважень між трьома основними ланками держав­ного апарату: органами законодавчої, виконавчої і судової влади;

функціонуванні механізму взаємних стримувань і противаг між гілками влади.


МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

• Так, згідно з Конституцією України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і су­дову. Органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і від­повідно до законів України. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Кабінет Міністрів України розглядається як вищий орган у системі органів виконав­чої влади, до яких входять також центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації. Правосуддя, згідно з нор­мами Конституції, може здійснюватися тільки судами.

Механізм взаємних стримувань та противаг між органами за­конодавчої і виконавчої влади має на меті забезпечення їх співробітництва як гілок єдиної державної влади. Органи зако­нодавчої влади стримують виконавчу владу, оскільки виконавча влада не може виходити за межі прийнятих парламентом законів. Парламент формує або бере участь у формуванні вищого органу виконавчої влади — уряду, здійснює парламентський контроль за діяльністю уряду щодо виконання ним законів. У свою чергу вищі органи в системі виконавчої влади наділяються правами законо­давчої ініціативи, можуть застосовувати відкладальне вето щодо законів, прийнятих парламентом.

За парламентсько-президентської форми правління прези­дент, який тяжіє до виконавчої влади, за наявності певних, окрес­лених Конституцією умов має право розпустити парламент і, на­впаки, парламент за відповідних умов — усунути президента з поста в порядку імпічменту.

Органи судової влади захищають права і свободи людини і громадянина від будь-якого свавілля з боку державних органів. Окрім того, Конституційний Суд як специфічний підрозділ у сис­темі судової влади може стримувати як законодавчу, так і вико­навчу владу шляхом визнання законів, прийнятих парламентом, і правових актів вищих органів виконавчої влади неконституційни­ми у разі, якщо вони не відповідають Конституції.

§ 4.Загальна характеристика, функції

та принципи діяльності органів законо­давчої, виконавчої та судової влади

Законодавча владаце відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка має виняткові повноваження на прийняття за­конів.


РОЗДІЛ VIII

Органами законодавчої влади є парламенти, які в різних

країнах називаються по-різному: в США — Конгрес, в Англії__

Парламент, у Росії — Федеральні Збори, в Україні — Верховна Рада. Парламент може бути однопалатним (Італія, Швеція тощо) або двопалатним (у федеративних державах — Росії, США, ФРН, а також у деяких унітарних державах — Франції, Польщі).

Головною функцією законодавчої влади є законодавче регу­лювання суспільних відносин, тобто прийняття законів. Так, згідно з Конституцією України Верховна Рада України (парла­мент) визнається єдиним законодавчим органом України. Відповідно Верховна Рада Автономної Республіки Крим вва­жається Конституцією України лише представницьким органом. Оскільки парламент є безпосереднім виразником народного суверенітету, народної волі та інтересів, то крім законодавчої він виконує ще дві додаткові функції: 1)установчу; 2) контрольну.

Установча функція законодавчої влади полягає в тому, що парламент формує або бере участь у формуванні уряду, обирає або затверджує на посадах керівників уряду, міністерств, відомств, а також інших вищих державних органів. Наприклад, Верховна Рада України дає згоду на призначення Прем'єр-міністра, Генерального прокурора та інших керівників централь­них державних органів.

Парламент здійснює контроль за діяльністю підзвітних йому державних органів — уряду, міністерств, відомств (контрольна функція). Так, Верховна Рада згідно з нормами Конституції Укра­їни здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України.

Законодавча влада внаслідок свого представницького манда­ту є найбільш політизованим інститутом влади на відміну від інших гілок влади — виконавчої і судової, відносно яких існує пряма конституційна заборона створення осередків політичних партій і політичної активності. Тому не є випадковим, що в орга­нах законодавчої влади — парламентах не виключається, а, на­впаки, передбачається створення фракцій політичних партій, парламентської більшості, меншості тощо.

Представницький характер законодавчої влади дає підстави визначити її «першою серед рівних» у системі поділу державної влади. Це приводить до того, що за певних умов компетенція ор­ганів законодавчої влади може тлумачитись дуже широко. На­приклад, вважається, що англійський парламент може все, «крім 124


 


МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ 1 ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

перетворення жінки на чоловіка і навпаки». Французький же парламент внаслідок державно-правових реформ президента де Голля значною мірою втратив реальні можливості законодав­чого впливу на стан речей у країні. Оптимальним вирішенням проблеми меж компетенції органу законодавчої влади є підхід, згідно з яким, наприклад, компетенція Верховної Ради України є досить широкою, але водночас обмежується Конституцією Укра­їни і тому не може вважатися безмежною.

Виконавча влада — це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, яка має прерогативу виконувати прийняті парламен­том закони та інші рішення.

Виконавча влада здійснюється урядом, який у різних країнах називається по-різному: в США — Адміністрація Президента, в Італії — Рада Міністрів, у Росії — Уряд, в Україні — Кабінет Міністрів. Згідно з Конституцією України вищим органом у сис­темі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Очолює Кабінет Міністрів Прем'єр-міністр України. До системи виконав­чої влади крім Кабінету Міністрів входять центральні органи ви­конавчої влади — міністерства, державні комітети та інші відом­ства, а також місцеві державні адміністрації.

Основною функцією виконавчої влади є виконання законів. Окрім того, виконавча влада здійснює функцію підзаконного ре­гулювання суспільних відносин, тобто приймає підзаконні нор­мативно-правові акти. Наприклад, Кабінет Міністрів України приймає на основі Конституції та законів України постанови. Особливими принципами, на яких здійснюється виконавча

влада, є:

оперативність;

організація на основі адміністративної підлеглості;

підзаконність;

підзвітність перед представницькими органами.

Виконавча влада інколи і значною мірою небезпідставно асо­ціюється з державною владою у вузькому розумінні цього слова, оскільки на відміну від інших гілок влади вона заснована на гранич­но визначених ієрархічних відносинах, які передбачають чітку ор­ганізацію державно-службових відносин, підпорядкованість і відповідальність. Навпаки, представницький характер органу за­конодавчої влади, а також особливий статус судової влади, яка може виступати арбітром між особою і державою, наближають їх до інститутів громадянського суспільства, вказують не тільки на державницькі, але і на суспільні елементи в їх природі.


1'ОЗДІЛ VIII

Водночас у сфері виконавчої влади, як такій області держав­но-управлінської діяльності, що побудована передусім на заса­дах професіоналізму та суворій підпорядкованості, містяться найбільші можливості для виникнення бюрократичних дефор­мацій, а тому особливого значення щодо виконавчої влади набу­вають питання контролю за її діяльністю з боку представницьких та судових органів, інститутів громадянського суспільства.

Судова влада — це відокремлена гілка влади, що має винят­кові повноваження на здійснення правосуддя.

Отже, основною функцією судової влади є здійснення право­суддя.

Для функції правосуддя характерні такі важливі ознаки, як виключність та самостійність. Виключність означає, що ніхто, крім судових органів, не має права здійснювати правосуддя. Так, згідно з Конституцією України правосуддя може здійснюватися тільки судом, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допус­кається. Самостійність означає, що суди при здійсненні право­суддя не залежать від будь-яких органів та осіб, мають керувати­ся тільки законом.

Судочинство в Україні здійснюється у формах розгляду і вирішення кримінальних, цивільних, а також справ з адміністра­тивних правопорушень (суди загальної юрисдикції), госпо­дарських справ (господарські суди), а також прийняття рішень Конституційним Судом України.

Найважливіша особливість здійснення діяльності судових ор­ганів полягає в суворому додержанні визначеної процесуальним законодавством процедури, яка гарантує демократизм і вива­женість правосуддя, обґрунтованість і законність судового рішення. До особливих принципів судочинства належать такі:

рівність прав громадян на судовий захист;

гласність;

рівноправність сторін (наприклад, обвинувачення і захисту);

змагальність сторін;

обов'язковість судових рішень;

оскарження судових рішень (наприклад, вирок суду може бу­ти оскарженим до вищого суду апеляційної або касаційної інстанції).

Окрім правосуддя суд у правовій державі здійснює функцію захисту прав і свобод людини і громадянина. Судовий захист прав і свобод людини в умовах формування правової державності 126


 


МЕХАНІЗМ. АЕРЖАВИ 1 ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

має стати основною формою їх юридичного захисту і тому підля­гає всебічному розвитку і підтримці.

Слід наголосити на тому, що судова влада посідає особливе місце в системі державно-правових інститутів правової держав­ності. Тому правова держава є «державою суддів»1 у тому ро­зумінні, що судова влада в умовах функціонування принципів правової державності є найбільш наближеною до права гілкою державної влади, що передбачає, зокрема, можливість суду роз­глядати позови щодо відповідальності органів державної влади перед людиною і громадянином з приводу порушення чи обме­ження їх прав чи свобод.

Принциповою є й та обставина, що саме судовим органам у правовій державі належить остаточний вердикт у вирішенні юри­дичних спорів та конфліктів, яскравим прикладом чого є рішення Конституційного Суду України, які вважаються остаточними і не підлягають оскарженню. Важливим для констатації особливої ролі судової влади в правовій державі є й те, що судді є юристами за фахом.

§ 5. Організація здійснення влади на місцях. Взаємодія місцевих державних органів з органами місцевого самоврядування

З точки зору пошуку оптимальної моделі соціального управ­ління на рівні адміністративно-територіальних одиниць має функціонувати система місцевого самоврядування, яка створює можливість для реалізації безпосередніх потреб мешканців населених пунктів, узгодження загальнодержавних та місцевих інте­ресів, що є невід'ємною рисою системи сучасного демократично' го правління. Ідея самоврядування спирається на визнання шкідливості надмірної централізації у вирішенні питань місцево­го значення, що може призвести до нехтування правами тери­торій, бюрократизації процесу прийняття рішень, які мають місцевий характер.

Отже, у системі соціального управління поряд з органами державної влади, які на основі централізації вирішують питання загальнодержавного значення, функціонує система самовряду-

1 Четверний В, А. Конституционное демократическое государство. -М.: ИГПАН РАН, 1993- С.108-140.


РОЗДІЛ VIII


МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАЧИЙЙ АПАРАТ


 


вання на засадах відносної автономії органів місцевого самовря­дування. Ці органи покликані діяти на підставі безпосереднього мандата жителів певної територіальної громади під свою відпові­дальність, повинні спиратися на власну фінансово-економічну базу і визначену законом компетенцію щодо вирішення питані місцевого характеру.

Місцеве самоврядування має давню історію, і починалося вонс з боротьби середньовічних європейських міст з феодалами за власні права, які знайшли своє втілення в Магдебурзькому праві В Україні Магдебурзьке право знали Київ, Львів, Луцьк, Кам'я-нець-Подільський та деякі інші міста. У країнах розвиненої демо­кратії, які відносять до англоамериканської правової системи, ор­гани місцевого самоврядування можуть здійснювати переважну більшість функцій місцевої влади (Англія, США). В інших країнах які склалися історично як централізовані (Франція), виправдовує себе варіант реалізації місцевої влади на засадах співіснування те співробітництва місцевих органів державної влади і місцевого са­моврядування на основі розподілу компетенції. Однак повні відсутність механізмів місцевого самоврядування характерна дл; авторитарних і тоталітарних політичних режимів, однією з ор­ганічних рис яких є максимальна концентрація державної влади в центрі при повній безправності регіонів і територіальних одиниць.

Відповідно до Конституції України виконавчу владу в облас­тях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації, які підзвітні і підконтрольні органам ви­конавчої влади вищого рівня. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Водночас Конституція України 1996 року визнає і гарантує місце­ве самоврядування. Представництво місцевих інтересів, власна матеріальна, фінансова та організаційно-правова база місцевого самоврядування дає підстави для його кваліфікації як відносно самостійного інституту представницької влади, який безпосеред­ньо не входить до системи державних органів. Закон України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 року відносить до представницьких органів місцевого самоврядування сільські, селищні та міські ради, а також обласні та районні ради як такі, що представляють спільні інтереси територіальних громад села, селищ, міст.

Головними посадовими особами відповідних територіальних громад цей Закон називає сільського, селищного, міського голо-128


ву. Конституція України передбачає певні механізми взаємодії між місцевими державними адміністраціями і відповідними орга­нами місцевого самоврядування як у плані делегування повнова­жень, так і контролю. Організація проходження служби в орга­нах місцевого самоврядування не тотожна за своїми основними параметрами і характеристикою державній службі і тому регу­люється окремим Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування».

§ 6. Державна служба і її види. Державний службовець, посадова особа

Для успішного функціонування державних органів повинна бу­ти налагоджена державна службапрофесійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах, установах і підприємствах щодо практичного виконання їх завдань і функцій, отримують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Зазначений широкий підхід до проблематики державної служби1 надає можливість виокремити і розмежувати публічний і приватний сектори життєдіяльності суспільства, що регулюються відповідно з позицій публічно-правових або приватноправових засад. На такій основі державна служба розглядається як прак­тичне функціонування всіх державних інституцій (органів і ор­ганізацій) щодо забезпечення життєдіяльності публічних форм суспільного життя. Правовий інститут державної служби належить до категорії центральних інститутів публічного права. Державна служба таким чином виступає стрижнем державності, оскільки остання в інституціональному розумінні виступає як ор­ган управління суспільством.

Надзвичайно важливим в умовах формування системи ринко­вих відносин є виокремлення державної служби за критерієм джерела оплати праці, яким є державний бюджет, що дає змогу суспільству визначити і постійно корегувати оптимальний «кош­торис» на утримання державного апарату.

Державна служба включає два основних види — цивільну і мілітаризовану (військову і воєнізовану). Мілітаризована дер­жавна служба має цілу низку особливих ознак, які обумовлені тим, що вона здійснюється зі «зброєю в руках». Цивільна дер-

1 Див. докладніше про це: Петришин А. В. Государственная служба. Ис-
торико-теоретические предпосьілки, сравнительно-правовой и логико-поня-
тийньїй анализ. — Харьков: Факт, 1998.
5 2-307 129


 

 


 


РОЗДІЛ VIII

 

жавна служба розподіляється на службу в державних органах і на службу в інших державних організаціях — установах і під­приємствах.

Організація державної служби в державних органах передба­чає наявність окремого законодавства про державну службу, встановлені ним особливі правила і процедури набору кадрів дер­жавних органів, проходження служби, службової кар'єри, ха­рактеристики правового статусу державних службовців, систему заохочень і відповідальності.

Державна служба в державних органах може бути поділена залежно від гілок влади на службу в органах законодавчої, вико­навчої та судової влади. Діяльність осіб, які посідають виборні посади в представницьких державних органах (депутатів парла­менту, місцевих рад), внаслідок цього набуває ознак політичної державної служби. Особливим видом державної служби вва­жається діяльність апарату того чи іншого державного органу щодо забезпечення функціонування цього державного органу, яку називають адміністративною службою, та діяльність поміч­ників, консультантів, прес-секретарів вищих посадових осіб дер­жавних органів, що має назву патронатної служби.

Осіб, які обіймають посади в державних органах та ор­ганізаціях щодо практичного виконання їх функцій і завдань та отримують заробітну плату за рахунок коштів державного бюд­жету, називають державними службовцями.

Таким чином, державними службовцями у широкому розу­мінні є не тільки працівники органів виконавчої влади, як досі вважалося, але й депутати парламенту, судді, прокурори, інші особи, що обіймають посади в державних органах та органі­заціях. Вони належать до державних службовців незалежно від того, у якій сфері суспільних відносин реалізують свої повнова­ження чи до якого відомства належать, оскільки обіймають поса­ди, пов'язані зі здійсненням державно-владних або інших служ­бових обов'язків по уповноваженню держави, та підпадають під дію правових норм, що встановлюють їх особливий правовий ста­тус як осіб, які працюють на державу, її службовців.

Отже, фізичним втіленням державного апарату і механізму держави є його кадри — люди, які працюють відповідно до своїх посад, безпосередньо виступають від імені держави, державних органів та організацій, представляють їх у відносинах з громадя­нами. Кадровий підхід до організації державної служби означає, що посади в державному апараті можуть обіймати тільки ті осо-130


МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

би, які мають певний рівень освіти, відповідають кваліфікаційним та іншим посадовим вимогам.

Така організація державної служби передбачає певну систе­му навчання, підготовки, підвищення кваліфікації та атестації державних службовців. Проходження ж та просування по службі державних службовців здійснюється відповідно до певної категорійності посад, присвоєних їм рангів, класних чинів, звань тощо. При цьому посада розглядається як визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу чи організації, щодо якої законодавством встановлюється певний обсяг повноважень, прав і обов'язків.

Слід розглянути декілька найбільш важливих класифікацій державних службовців.

Передусім залежно від характеру праці державні службовці. поділяються на керівників, фахівців та технічних працівників, або обслуговуючий персонал. З іншого боку, оскільки категорія дер­жавних службовців об'єднує осіб із різноманітними за своїм кон­кретними особливостями, щонайперше — за характером та обся­гом імперативності повноважень, їх можна поділити на держав­них службовців, які мають публічно-правовий статус (посадових осіб), і державних службовців, які не мають публічно-правового статусу (непосадових осіб). У законодавстві про державну служ­бу розвинених зарубіжних країн, що мають розгалужену систему державної служби (Франція, Німеччина тощо), останню кате­горію державних службовців називають звичайно чиновниками, / тобто йдеться про тих службовців, які мають відповідний чин або інше спеціальне звання і зараховані на посаду постійно, або ж — справжніми державними службовцями.

Посадові особи являють собою певну групу державних служ­бовців, виокремлену на підставі особливостей їхнього статусу, що може бути охарактеризований як публічно-правовий, оскільки він є безпосередньо пов'язаним з реалізацією прерогатив державної < влади, визначених законодавством державно-владних повнова­жень. На відміну від посадових осіб статус і організація праці інших державних службовців за своїми основними характеристиками істотно не відрізняються від правового статусу й організації праці інших категорій службовців, наприклад працівників приват­ного сектора, і тому можуть регулюватися нормами трудового, права на підставі укладеного трудового договору (контракту).

Які ж спільні ознаки посадових осіб дозволяють їх виокре­мити із загальної категорії державних службовців і сформулю


РОЗДІЛ VIII


вати загальнотеоретичне поняття посадової особи державного апарату.

По-перше, посадова особа уповноважена державою викону­вати управлінські, в широкому розумінні, функції. По-друге по­садова особа наділена юридичними державно-владними повноваженнями. По-третє, правовий статус посадової особи регу­люється нормами публічного права. По-четверте, посадова особа має право приймати юридично обов'язкові для інших осіб рішен­ня. По-п'яте, посадова особа виступає як безпосередній Носій і представник державної влади. По-шосте, посадова особа має право видавати певні правові акти. По-сьоме, посадова особа мо­же бути притягнута до підвищеної юридичної відповідальності.

Таким чином, посадова особа державного апаратуце державний службовець, який уповноважений на виконання Управ­лінської функції, наділений публічно-правовим статусом здійснює державно-владні повноваження, приймає передбачені законодавством обов'язкові для інших осіб правові акти, може бути притягнутим до підвищеної юридичної відповідальності

Кожний державний орган або посадова особа для здійснення своїх функцій і завдань наділяються власною компетенцією. Ком­петенція — це окреслений законодавством певний обсяг повнова­жень, обов'язків та прав державного органу чи посадової Особи Державні органи чи посадові особи не можуть ухилятися від ре_ алізації своєї компетенції, але водночас не мають права виходити за її межі.

При цьому державно-владне повноваження, особливість юридичної природи якого полягає в тому, що воно є своєрідним «право обов’язком», або «владним» правом, спрямованим на ви­конання покладеного за посадою обов'язку, повинно бути завжди конкретним за змістом і законодавчо обмеженим за обся­гом. Компетенція державного органу встановлюється Консти­туцією або відповідним актом законодавства, залежить від Харак­теру функцій та завдань, для виконання яких створений орган, а також його місця в системі державного апарату.


Розділ IX

ПРАВА, СВОБОДИ

І ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ

І ГРОМАДЯНИНА

§ 1. Поняття прав і свобод людини і громадянина, їх загальна характеристика. Обов'язки людини і громадянина

Характерною ознакою сучасного суспільства, диференційо­ваного на соціальні групи з власними інтересами, є все більше ус­кладнення соціальних взаємин, що обумовлює актуалізацію проблематики упорядкування соціальних відносин за посеред­ництвом права як найбільш універсального регулятора і відповідно правових засад організації соціального спілкування, які набувають рис специфічної правової реальності. Саме з по­зиції акцентування на особливій ролі права в життєдіяльності су­часного супільства, яке не може бути заміненим ніякими іншими нормативними регуляторами — мораллю, звичаями або ще чи­мось, можна найбільш адекватно та повно розглянути питання про права і свободи людини і громадянина.

Лише за таких умов право набуває своєї власної сутності, що ґрунтується на правах, свободах та обов'язках людини і громадя­нина як невід'ємних від особи, котрі мають характерні юридичні ознаки. Права, свободи і обов'язки виражають правовий вимір існування особи в суспільстві, визначають і гарантують певну міру (норму) її свободи й відповідальності як учасника суспіль­них відносин, виступають складовими елементами юридичної форми буття людини у відносинах з іншими людьми, громадськи­ми та політичними інститутами.

Ця норма має бути формально однаковою, оскільки не повин­на залежати від інших характеристик — раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших уподобань тощо, але вод­ночас має власний зміст — свободу, що визнається непересічним надбанням з огляду на проблеми гуманізації соціальних відносин, гармонійного розвитку як особистості, так і суспільства.

Лише на фундаменті і довкола прав і свобод людини і грома­дянина може засновуватися і практично функціонувати правова


РОЗДІЛ ЇХ

демократична соціальна держава, яка визнається Конституцією України головним орієнтиром розвитку Української держави. До загальних положень конституційного устрою суспільства і дер­жави Конституція України 1996 року відносить те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека ви­знаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Визнання і юридична захищеність прав і свобод людини і гро­мадянина вважається головною ознакою правової державності, за якою правова державність істотно відрізняється від ор­ганізації політичної влади, заснованої на будь-яких інших заса­дах, у тому числі — лише на законі, який може бути за умов авто­ритарного режиму і несправедливим.

Разом з традиційними формами демократії сучасне її ро­зуміння передбачає розуміння як однієї з її форм юридичне за­безпечення прав і свобод людини і громадянина. Саме за цією ознакою сучасна демократія відрізняється від своїх історичних прототипів, стає більш виваженою та гуманною.

Забезпечення прав і свобод людини і громадянина є одним з найважливіших принципів правової системи, організації і функ­ціонування основних державно-правових інститутів, органів дер­жавної влади, місцевого самоврядування, їх посадових та служ­бових осіб тощо.

Поняття прав і свобод людини і громадянина, безпосередньо пов'язане з гуманістичною сутністю і спрямованістю теорії дер­жави і права, всіх галузей юридичної науки, є одним із централь­них її понять, яке концептуально визначає подальший зміст і по­нятійну структуру правознавства. Воно виступає як найважливі­ша системотворча ідея не тільки в процесі творення Конституції як акта установчої влади народу та основного закону країни, але і при конструюванні окремих законів, підзаконних нормативно-правових актів, які регламентують питання реалізації тих чи інших прав і свобод.

Отже, права і свободи людини і громадянинаце правові можливості (надбання), необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються невід'ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів.

Вперше в українській юридичній науці проблематика прав лю­дини, їх характерні ознаки та класифікації були досліджені П. М. Рабіновичем1.

1 Див: Рабінович П. М. Права людини і громадянина у Конституції України. - X.: Право, 1997.


ПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Розглянемо такі ознаки прав і свобод людини і громадянина.

Права людинице її правові можливості.

Права і свободи людини і громадянина окреслюють певну сферу автономного існування індивіда, його життєдіяльності як члена суспільства. Ці правові можливості мають розцінюватися як своєрідні юридичні блага, зміст яких полягає у встановленні і гарантуванні певних меж свободи/несвободи особи. Тому права і свободи людини і громадянина є органічною складовою юридич­ною частиною особистості як соціальної характеристики люди­ни, входять до її структури.

Вони формуються історично в ході розвитку людської спільноти, і тому на кожному історичному етапі існує більша або менша сукупність прав і свобод. Тенденцією їх становлення як правового інституту є поступове, але невпинне розширення пра­вового надбання людини і громадянина за рахунок включення до їх переліку нових можливостей. Вони є правовим надбанням лю­дини і в тому розумінні, що не даруються державою, а здобува­ються — на противагу авторитарним чи патерналістським запи­там державної влади.

Права і свободи людини і громадянина визнаються в певному

розумінні як природні.

Вони, звичайно, не можуть бути природними, як, наприклад, частини біологічного організму людини. Але права і свободи лю­дини і громадянина вважаються природними в тому розумінні, що організоване на правових засадах суспільство виходить із не­обхідності та доцільності визнання свободи людей, їх рівних можливостей як певних правових суб'єктів, які не повинні зале­жати від неправових факторів і тому пов'язуються лише з фактом народження та існування людини.

«Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах» — проголошує ст. 1 Загальної декларації прав людини ООН 1948 року. Визнання правової рівності має глибокий гу­маністичний смисл, а в практичному аспекті сприяє максималь­ному використанню людьми своїх здібностей, реалізації їх по­тенціалу як особистостей. З іншого боку, соціальна обумов­леність змісту прав і свобод людини і громадянина передбачає певні обмеження їх здійснення, що залежать від можливостей суспільства, рівня його економічного, соціального, духовного і культурного розвитку.

Права і свободи людини і громадянина є невід'ємними.

Вони невід'ємні, оскільки становлять складову частину особи­стості, є її правовим надбанням, а тому людина як соціальна істо-


РОЗДІЛ ЇХ

та, що позбавлена прав, не тільки безправна у вузькому юридич­ному розумінні, але й не може бути особистістю, бо не має мож­ливості для задоволення своїх потреб та інтересів. А в державно-організованому суспільстві правова характеристика особи по­кликана відігравати вирішальну роль, оскільки права і свободи людини і громадянина визначають найважливіші аспекти життє­діяльності людини у її відносинах з суспільством і державою.

Держава не дарує прав людині, а тому держава не може їх і відібрати. Держава, що порушує або обмежує права людини, має нести за це відповідальність. Цей принцип знайшов закріплення в Конституції України. Кожен має право на відшкодування за ра­хунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріаль­ної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України). Кожному гарантується право на оскар­ження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної вла­ди, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України).

Права і свободи людини і громадянина є необхіднимгі для її нормального існування і розвитку.

Передусім права і свободи людини і громадянина є необхідни­ми в екзістенціальному значенні як елемент соціального буття людини, без чого вона не може існувати як суб'єкт суспільних відносин, бути соціально і юридично дієздатною, реалізувати свою життєву програму. Перелік конкретних прав людини охоп­лює створення умов для задовільного існування і розвитку особи. Ступінь реалізації прав і свобод людини і громадянина є показни­ком рівня розвитку особи як суб'єкта права, дійсних соціальних можливостей людини.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.051 сек.)