РОЗДІЛ IV

Звичайно, спільне існування людей неможливе без того, щоб вони вступали у взаємини між собою. Виникнення найпростіших соціальних взаємин між окремими індивідами є характерною ознакою такої первинної соціальної форми спілкування людей, якою є громадянське суспільство. Саме в цій формі спілкування, своєрідній першоклітині суспільства, закладені прототипи усіх можливих більш складних соціальних взаємин, в тому числі — політичних відносин. Стосунки громадянського суспільства ста­новлять фундамент як соціальної, так і державної організації. Вони опосередковують глибинні пласти життєдіяльності як ок­ремо взятого індивіда, так і суспільства й держави в цілому. Та­ким чином, становлення громадянського суспільства відображає історичний перехід людей від їх природного стану, ізольованого існування в напрямку до цивілізованих форм соціального спілкування.

У свою чергу держава як система публічних відносин в загаль­нонаціональному масштабі виступає відносно відокремленою від елементарних міжлюдських стосунків, а тому й більш віддаленою від індивіда, вторинною, складнішою формою соціальної інтег­рації, яка отримує внаслідок цього не тільки додаткові ресурси владного впливу на суспільні відносини, але й певні можливості для узурпації владних повноважень.

Громадянське суспільство охоплює відносно виокремлену су­купність суспільних відносини.

До таких відносин належать передусім сімейні, релігійні, еко­номічні, етнічні, політичні та деякі інші. Особливе місце серед взаємин громадянського суспільства посідають політичні відно­сини, які опосередковують процеси формування загально­національних пріоритетів суспільства (первинні політичні відно­сини). На відміну від централізованої системи державно-владних відносин стосунки в межах громадянського суспільства склада­ються як горизонтальні, на засадах координації, і залежать від прояву особистої ініціативи. Тому ці стосунки функціонують у вигляді правових, насамперед приватноправових відносин зі всіма їхніми атрибутами — свободою договору, формальною рівністю сторін тощо.

Громадянське суспільство є сукупністю соціальних відно­син, де здійснюються основні права людин — на життя, свобо­ду, безпеку, власність.

На теренах громадянського суспільства людина виступає вже не тільки як абстрактний індивід, пасивний об'єкт владних відно-56

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА 1 ДЕРЖАНА

син, а й як суб'єкт права, активний носій певних, визначених юри­дичними нормами прав і свобод. За умов демократичної правової державності потреби та інтереси індивіда, його соціальні запити та боління знаходять своє предметне втілення і юридичне оформ­лення в певних юридичних домаганнях у вигляді прав і свобод лю­дини і громадянина, насамперед в основних правах — прав на життя, свободу, безпеку, власність.

Людина володіє, користується та розпоряджається майном, є членом трудового колективу, створює сім'ю, задовольняє куль­турні та духовні потреби в межах взаємин та інститутів грома­дянського суспільства, в яких держава в особі своїх державно-владних атрибутів присутня лише потенційно як гарантія їх ви­знання, охорони та захисту. Коли ж за певних конкретних обставин виникають конфліктні ситуації, які перешкоджають безпосередньому здійсненню основних прав і свобод людини, нормальному ходу реалізації права, з'являється необхідність ре­ального втручання з боку держави, примусового здійснення пра­вових норм, практичного застосування примусових заходів для охорони та захисту прав і свобод людини.

Громадянське суспільство опредмечується у відповідних гро­мадських інститутах, має власний устрій, зовнішню форму свого існування у вигляді різноманітних за своїм конкретним спрямуванням об'єднань індивідів.

Серед цих інститутів — сім'я, церква, приватні чи колективні підприємства, комерційні організації, об'єднання за інтересами, профспілки, органи громадської самодіяльності, громадські ор­ганізації, політичні партії, недержавні засоби масової інфор­мації. Головною ознакою цих інститутів є те, що вони утворюють­ся не державою, а самими індивідами, і тому їх реальне функціо­нування є показником громадянської зрілості суспільства, усвідомлення ним своїх власних потреб, рівня його самосвідо­мості. Саме від ефективності функціонування інститутів грома­дянського суспільства залежить авторитет та реальні можливості впливу громадської думки на державно-владні інститути.

Серед інститутів громадянського суспільства слід виокремити політичні партії та рухи, оскільки вони виступають своєрідною «перехідною ланкою» від потреб і інтересів громадянського суспільства, які від того набувають значення політичних пріори­тетів, до власне організації і здійснення державної влади. З одного боку, діяльність політичних партій спрямована на сферу грома­дянського суспільства, звідки акумулюються політичні настрої та

РОЗДІЛ IV

сподівання населення, а з іншого — на здобуття державної влади і важелів управління в загальнонаціональному масштабі для здій­снення політичних настанов та програм, що стосується відтепер безпосередньо проблематики функціонування політичної системи. Громадянське суспільство, його окремі інститути форму­ються і функціонують на засадах самоврядування.

Індивіди безпосередньо або через утворені ними органи вирішують питання своєї життєдіяльності — добровільно форму­ють певні інститути для колективного задоволення своїх потреб та інтересів, створюють для себе правила поведінки у формі соціаль­них, насамперед правових норм, якими керуються у своїй діяль­ності, самостійно приймають спільні рішення і самі їх виконують. Самоврядність забезпечується гарантованою правовими нормами можливістю виявлення ініціативи, активної поведінки, правом на прийняття найбільш оптимального з точки зору інтересів індивідів та їх об'єднань рішення. Загальновизнаним вважається принцип, згідно з яким самоврядні інститути громадянського суспільства повинні діяти в межах Конституції та законів.

Відносини громадянського суспільства регулюються правом на засадах унормування свободи та рівності учасників громад­ського спілкування.

Відносини громадянського суспільства за своїм визначенням мають бути вільними від безпосереднього управлінського втру­чання з боку владних інститутів держави, а тому й регулюються правом, яке передбачає формально визначені межі свободи по­ведінки¹ учасників громадянського спілкування, гарантує їм можливість діяти під власну відповідальність і на власний ризик. Тому нормативна структура громадянського суспільства висту­пає як результат впорядкування на основі правових норм, насам­перед як його правовий устрій.

У цьому плані сам термін «громадянське суспільство» є не до­сить вдалим, оскільки передбачає учасником громадянського спілкування громадянина, а поняття «громадянин», як відомо, співвідноситься з державою, оскільки під громадянством ро­зуміють членство в державі, постійний не тільки правовий, але й політичний зв'язок між державою та індівидом. Тому, звісно, громадянин є передусім суб'єктом відносин з державою. Сфера соціального спілкування, яка охоплює саме громадські стосунки

' Див.: Нерсесянц В. С. Общая теория права и тосу дч ИНФРА, 1999. -С. 53-69.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА

та самоврядні інститути, на відміну від політичних відносин, з точки зору суто юридичних критеріїв ближча до суспільства, по­будованого на цивільних (цивільно-правових) засадах, через те що стосунки, які воно охоплює, регулюються цивільно-правовим методом, нормами приватного, насамперед цивільного права.

§ 3. Поняття та структура політичної системи суспільства

Основним при розгляді політичних проблем є поняття політи­ки, яке має відповідати суворим критеріям наукового підходу до складної проблематики політичної життєдіяльності суспільства, висвітлення якої слід чітко скорегувати в напрямку пріоритету гуманітарних загальнолюдських цінностей.

Тривалий час у вітчизняній політичній та юридичній літера­турі панувало спрощене розуміння сутності політики та політич­них відносин, яке зводило їх лише до боротьби класів та пануван­ня класової волі. Це було зумовлено об'єктивними та суб'єктив­ними чинниками, серед яких слід відзначити міфологізацію політичної ідеології, неструктурованість політичних інтересів, непрозорість політичного процесу, нерозвиненість масової політичної свідомості тощо.

Різноманітність і суперечливість політичних інтересів окре­мих соціальних груп, класів, етносів може привести за умов ак­центування на розбіжностях до відкритої конфронтації, до взаємного їх знищення, проте ці інтереси шляхом демократично­го дискурсу можуть бути спрямованими до компромісної точки зору на ґрунті спільних потреб суспільства, загальновизнаних

людських цінностей.

Отже, політику слід розглядати як суспільну діяльність, зміст якої становлять організація, регулювання та контроль відносин між людьми, соціальними групами з точки зору загально значу­щих для суспільства тенденцій. Тому головним у політиці є участь в управлінні державою, прагнення до оволодіння державною вла­дою як організацією, що здатна використовувати ресурс суспільства в загальнонаціональному масштабі.

Результатом застосування системної методології до вивчення політичних явищ став розгляд політики як системного утворення, що характеризується цілісністю, виконує певні функції, має ви­значену структуру, складається з відповідних елементів. Усі ці пізнавальні конструкції знайшли своє відображення в теорії

РОЗДІЛ IV

політичної системи суспільства, яка посідає одне з провідних місць у вітчизняній політології, має значний методологічний по­тенціал для суміжних галузей соціальної науки.

З огляду на тематику 'державознавства провідною при висвітленні питання про політичну систему стає теза про те, що в сучасному демократичному суспільстві держава, яка є стрижне­вим суб'єктом відносин політичної влади, не повинна претендува­ти на монополію у вирішенні проблем політичного розвитку країни. Проголошення політичної багатоманітності однією із за­сад державного устрою, функціонування та розвитку сучасної державності (ст. 15 Конституції України) означає визнання ак­тивної ролі політичних партій у суспільстві, коли загальні на­прямки соціального розвитку акумулюються і формуються пере­дусім у площині інтересів громадянського суспільства на засадах вільної конкуренції політичних поглядів та програм.

Можливим є формулювання різних понять політичної систе­ми суспільства, кожне з яких має своє пізнавальне значення. Принаймні одне з них охоплює сукупність політичних явищ на терені певної країни, відображає різні за своїм конкретним змістом рівні політичної життєдіяльності суспільства.

З цієї точки зору вирізняють такі елементи політичної систе­ми:

1) суб'єкти політики (людина, соціальні групи та утворення);

2) політичні інститути (держава як інститут, політичні партії
та рухи), які відбивають інтереси суб'єктів політики, становлять
разом політичну організацію суспільства;

3) політичні відносини, які складаються між структурними
елементами політичної системи;

4) політичні норми, за допомогою яких регулюється політичне
життя суспільства;

5) політичну свідомість, яка відображає ідеологічне та психологічне становлення до політики;

6) політичну діяльність як сукупність певних дій та вчинків її
учасників.

Таке поняття політичної системи суспільства слід оцінювати як гранично широке і тому придатне передусім для соціально-філософського дослідження чи галузі знань, що спеціально при­свячена вивченню політики з різних її боків — політології. На цьо­му рівні поняття політичної системи співвідноситься з поняттям суспільства, тематика політичної системи розглядається в за­гальному контексті суспільно-політичної проблематики. Так, у 60

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА І ДЕРЖАВА

політичній системі суспільства з цієї точки зору можна вирізнити два суттєвих аспекти, без яких неможливо уявити складний ме­ханізм функціонування політичної влади за умов функціонуван­ня демократичних принципів: здійснення програмних настанов партією, яка перемогла на виборах і завоювала більшість у парла­менті та уряді, і діяльність політичних сил, які перебувають в опо­зиції.

Теорію держави та права, предмет якої становлять інституціональні елементи державно-правової організації суспільства, цікавить передусім вузьке поняття політичної системи, що з огля­ду на попереднє розуміння виокремлює її інституціональний ас­пект і саме тому його можна назвати політичною організацією суспільства. Не менш важливою з цього погляду є і те, що інституціональне визначення політичної системи корелює до наведе­ного вище інституціонального поняття громадянського суспільства в контексті загальної проблематики організації життєдіяльності суспільства.

Таким чином, під політичною системою суспільства (політич­ною організацією) розуміють узяті разом і у взаємодії державу як інститут управління та інші політичні організації, які беруть участь у формування і здійсненні політичної влади.

З точки зору запропонованого вузького розуміння можна вирізнити такі елементи політичної системи суспільства:

1) держава в її інституціональному аспекті як орган (система
органів) здійснення політичної влади та управління в загально­
національному вимірі;

2) політичні партії, які акумулюють політичні настрої населення, виробляють програми загальнонаціонального розвитку, беруть
участь у виборах і діяльності представницьких органів влади;

3) об'єднання (блоки) політичних партій та політичні рухи.

Слід зауважити, що досить часто до складу політичної систе­ми в її вузькому значенні відносять такі організації, які повинні з принципових міркувань перебувати за межами безпосередніх відносин політичної влади, — церкву, професійні спілки, трудові колективи підприємств, жіночі та молодіжні організації і т. ін., що, з одного боку, свідчить про недостатню визначеність та структуро­ваність існуючих політичних інтересів у суспільстві, а з іншого — містить теоретичне обґрунтування можливості одержавлення на­званих інститутів, які за звичайних умов перебувають на рівні відносин громадянського суспільства. У практичному вимірі охоплення державно-владним впливом різноманітних видів

РОЗДІЛ IV

суспільних відносин, які за своєю сутністю не є політичними, про­вокує невиправдане розширення меж застосування примусових заходів, тоталітаризації держави, коли вона зможе набути нової якості, перетворитися на всеохоплюючу (тоталітарну).

На користь саме такого нового бачення питання про відносини між цими утвореннями і політичними інститутами свідчить аналіз тенденцій розвитку виборчого законодавства та законів, які регу­люють статус і діяльність різних неполітичних об'єднань грома­дян — громадських і релігійних організацій, профспілок, виключа­ючи можливість їх безпосередньої участі в політичній діяльності.

§ 4. Партії в політичній системі

суспільства: правове регулювання статусу та діяльності

Історично політичні партії складалися як об'єднані спільним інтересом групи людей, організації прихильників певних поглядів на шляхи розвитку суспільства і держави, діяльність яких безпо­середньо була спрямована на завоювання державної влади. Про­образи сучасних політичних партій сформувалися ще за антич­них часів — у Стародавній Греції та в Римі.

Політична партія — це об'єднання прихильників певної за­гальнонаціональної програми суспільного розвитку, яке утво­рюється для участі у виробленні та здійсненні державної політи­ки, виборах органів влади, представництва в їх складі.

Єдиним інтересом політичної партії є політичний інтерес, опредмечений в її політичній активності. Політична партія є різновидом об'єднань громадян, яке створюється спеціально для участі в політичній діяльності, що й відрізняє її від інших об'єд­нань громадян (громадських організацій, об'єднань за інтересами, професійних спілок, релігійних організацій, трудових колективів), котрі формуються для здійснення будь-яких інших, але — і це ос­новне — неолітичних інтересів і тому не можуть і не повинні бу­ти суб'єктами політичної системи.

Роль політичних партій у політичній системі сучасного суспільства полягає в тому, що вони являють собою первинні політичні інститути, знаходяться серед пересічних громадян, є своєрідними посередниками між народом, який реалізує за їх до­помогою повноваження єдиного джерела влади, і державою як спеціально створеним та відносно відокремленим інститутом публічної влади в загальнонаціональному масштабі.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА /ДЕРЖАВА

Політичні партії за умов демократичного політичного режи­му виконують такі функції:

1) виявлення та акумуляції політичних настроїв;

2) представництва політичних інтересів різних соціальних груп;

3) формування політичних програм щодо можливих напрям­ків розвитку суспільства та держави;

4) забезпечення конкуренції політичних поглядів;

5) підготовки кадрів для політичної діяльності;

6) реалізації політичних програм через загальнонаціональні
інститути влади та управління (у разі перемоги на виборах);

7) політичного опонування (у разі поразки на виборах).

Політичні партії є невід'ємним складовим елементом демо­кратії, заснованої на засадах політичного плюралізму, непоруш­ності прав та свобод людини і громадянина, насамперед — га­рантій політичної свободи. Особлива роль політичних партій у політичній системі сучасних економічно розвинених країн приво­дить до того, що сама сутність цих політичних систем часто ви­значається зарубіжними політологами як «правління політичних партій» або як «партійна демократія».

Непересічна роль політичних партій в організації та здійсненні політичної влади передбачає порівняно з іншими вида­ми об'єднань громадян певні особливості правового регулювання їх становища та діяльності, а саме:

особливі умови участі в політичних партіях, членами яких мо­жуть бути лише громадяни країни, які пов'язані з державою єди­ним політичним інтересом, спільною політичною долею;

певні законодавчі обмеження щодо можливості їх антиконституційної діяльності;

спеціальні правила та процедури легалізації політичних пар­тій (в Україні — політичні партії офіційно визнаються шляхом їх реєстрації в Міністерстві юстиції України);

вимоги щодо прозорості політичних партій для суспільства і держави, їх функціонування на демократичних засадах — доб­ровільності, гласності, підконтрольності, відповідальності, за­конності;

вимоги щодо несуперечливості статуту та програм партій, які

не повинні суперечити чинному законодавству;

гарантії щодо невтручання з боку держави, зокрема примусо­вого розпуску політичних партій, який допускається тільки на за­конних підставах і за особливою процедурою (в Україні — за рішенням судових органів);

фінансову підтримку з боку держави.63

РОЗАІЛ IV

У багатьох країнах розвиненої демократії основи правового положення і діяльності політичних партій установлюються Кон­ституцією, детально регламентуються окремими законами про політичні партії. Використовується також і інший варіант, коли правовий статус політичної партії регулюється конституційними положеннями та загальними нормами щодо організації та діяль­ності громадських об'єднань, одним із видів яких вважаються політичні партії. В Україні нещодавно був прийнятий окремий за­кон «Про політичні партії», який став комплексним нормативно-правовим актом, що регламентує різні сторони організації та функціонування політичних партій.

За своїм ідеологічним спрямуванням партії можуть бути: ліберальними, соціалістичними, демократичними, національно-демократичними, соціал-демократичними, консервативними, клерикальними (християнськими) тощо. В деяких країнах зако­ном забороняється організація і діяльність радикальних полі­тичних партій, які закликають до насильницького повалення конституційного ладу, розпалюють релігійну, расову, націо­нальну ворожнечу, порушують загальновизнані права і свободи людини.

Політичні системи сучасних західних демократій вибудову­ються таким чином, що вони функціонують, як правило, у дво- чи трипартійному режимі, коли найвпливовіші партії або партійні блоки змінюють одне одного біля керма державної влади та управління. Законодавство може підтримувати і стимулювати та­кий порядок зміни партій шляхом встановлення певних відсотко­вих бар'єрів, що створює для партій, які набрали незначну кількість голосів на виборах, перешкоди щодо можливостей партійного представництва в парламенті.

Для участі в тих чи інших політичних акціях і передусім у ви­борчих кампаніях політичні партії, щоб збільшити можливості свого впливу, можуть об'єднуватися в блоки. Політичні рухи можна охарактеризувати як більш масові порівняно з партіями, але менш організовані політичні об'єднання громадян, які ство­рюються для об'єднання зусиль щодо вирішення найгостріших конкретних політичних питань і можуть не мати фіксованого членства, чітко визначеного статуту та політичної програми. Діяльність політичного руху має, як правило, тимчасовий харак­тер і завершується при досягненні конкретної мети, для якої він був створений, або його розпадом, або перетворенням на одну чи кілька політичних партій.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА 1 ДЕРЖАВА

......

§ 5. Місце держави в політичній системі суспільства

При розгляді проблематики політичної системи суспільства з позицій державно-правової науки слід, однак, чітко визначитися стосовно того, що саме держава як орган влади та управління в масштабі всього суспільства виступає її стрижневим елементом,

ядром.

Саме навколо державної влади як концентрованого втілення політики в загальнонаціональному вимірі формуються інтереси інших політичних інститутів, точиться боротьба політичних партій за те, щоб здобути важелі державного управління. У самій державності з точки зору реалізації політичних інтересів та про­грам провідними виступають такі державні інститути, як парла­мент та уряд. Депутати парламенту та члени уряду, яких приво­дить на посади політична партія, що перемогла на виборах, посідають у цих органах так звані політичні посади і тому кваліфікуються як політичні службовці.

Особливий статус держави в політичній системі суспільства обумовлений тим, що саме держава на відміну від політичних партій, блоків політичних партій та рухів:

1) об'єднує все населення країни на умовах особливого член­ства в державі, своєрідної належності до держави, що пов'язана з фактом постійного проживання на її території, або набуття такої специфічної ознаки, як громадянство чи підданство. Це дає мож­ливість кваліфікувати державну владу як найбільш ефективний засіб мобілізації зусиль всіх членів суспільства, дозволяє державі на відміну від політичних партій використовувати найвагоміші ресурси суспільства, насамперед — адміністративний ресурс, для вирішення тих чи інших актуальних проблем;

2) виступає як усередині країни, так і за її межами від імені і за уповноваженням народу як єдиного законного представника на­родного (національного) суверенітету. Жодна політична партія чи. політичний рух не мають таких виняткових повноважень, не можуть виступати від імені народу, оскільки представляють інте­реси лише його певної частини. У міжнародних відносинах це дозволяє державі уособлювати народ, бути персональним членом міждержавного політичного спілкування, суб'єктом міжнарод­ного права, заключати від свого імені міжнародні договори, вхо­дити до складу міжнародних організацій.

РОЗДІЛ IV

3) являє собою єдину форму політичної організації населення,
яка відбиває і реалізує загальнонаціональну волю, що інтегрується
на основі інтересів громадян, соціальних груп та верств населення
за посередництвом інститутів громадянського суспільства, зв'язує
в одне ціле як політичну систему суспільства, так і все суспільство в
цілому. В цьому розумінні держава виступає ознакою, атрибутом
сучасного суспільства, яке здатне усвідомлювати свою ідентичність, виокремлювати власні актуальні проблеми і вирішувати
їх солідарними зусиллями всіх своїх громадян;

4) державна влада як найбільш суттєва ознака державної ор­ганізації має таку політико-правову властивість, як суверенність,
що дає можливість визнавати державну владу верховною над
проявами інших форм публічної влади всередині країни, що тягне
за собою право визнавати недійсними будь-які протизаконні
рішення інших суб'єктів політичної системи, та незалежною у
міждержавних стосунках;

5) видає загальнообов'язкові правила поведінки, насамперед у
формі законів, а також інших нормативно-правових актів, доводить їх до реалізації. Звичайно, політичні партії також можуть
приймати свої акти-статути, програми, поточні рішення, але ці
документи мають лише внутрішнє значення, поширюються тільки
серед їх членів, доводяться до реалізації організаційними засобами партії та виховною роботою;

6) має постійний професійний апарат для здійснення управління суспільством, у якому працюють спеціально підготовлені для
такої діяльності кадри — державні службовці. Для їх професійно­
го навчання та підготовки функціонує розгалужена система підготовки та підвищення кваліфікації працівників державного апара­ту. Статус державних службовців і питання проходження ними
служби в державних органах регулюються спеціальним законодавством;

7) володіє монополією на легальне застосування насилля, яке
здійснюється за допомогою збройних сил та інших «матеріальних
придатків влади» — установ для утримання засуджених тощо. На
цю обставину яскраво вказував відомий німецький соціолог XX
століття М. Вебер, який зазначав, що не може існувати соціологічного визначення держави через її функції чи напрями діяль­ності, оскільки вона може займатися різноманітною діяльністю відповідно до обставин, що склалися в конкретно-історичній ситу­ації, але завжди за будь-яких обставин і в будь-які часи держава
володіє монополією на насилля, застосування примусових заходів.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО, ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА 1 ДЕРЖАКА

Тому жодна політична партія не може претендувати на ство­рення власних збройних формувань, застосовувати до своїх членів чи інших осіб заходи примусового характеру. Зокрема, присвоєння політичними партіями чи іншими об'єднаннями гро­мадян повноважень на утворення воєнізованих формувань забо­роняється Конституцією України 1996 року і переслідується за­коном.

Розділ V

11 ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

І § 1. Поняття функцій держави

З самого початку свого виникнення держава, як політична форма людського соціуму, виступає суб'єктом управління суспільними справами. її управлінське (функціональне) призна­чення полягає в тому, що, здійснюючи вплив на суспільні процеси в різних сферах життя, вона долає суперечності між інтересами різних соціальних груп і таким чином забезпечує нормальний розвиток суспільства. Цей вплив здійснюється завдяки різним ви­дам діяльності держави, основні з яких у теорії держави і права мають назву функцій.

Отже, функції держави — це основні напрямки її діяльності, які виражають її сутність і соціальне призначення в галузі управ­ління справами суспільства. Вираження у функціях держави її.сутності — найбільш глибинного і усталеного в ній — показує, за­ради чого вона існує, інтересам яких соціальних груп, політичних сил служить. З'ясувати це означає встановити, якою мірою її во­ля і зусилля спрямовані на задоволення потреб і інтересів усього суспільства, а якою — певної панівної еліти.

Відображення у функціях держави її соціального призначен­ня є проявом їх обумовленості потребами розвитку суспільства. Держава існує заради здійснення певних функцій, у цьому поля­гає її соціальне призначення. Вади в їх виконанні ведуть до ви­никнення негативних наслідків у суспільному житті.

Кожна функція держави має свій зміст і об'єкти впливу.

Зміст становить множина однорідних доцільних постійних дій, через які держава здійснює вплив на конкретні сфери суспільного життя і через які розкривається її соціальне призна­чення. З'ясування змісту функцій дає відповідь на питання: що робить держава; які цілі переслідує; які завдання вирішує вона на певному етапі її розвитку. В сукупності функції дають уявлення про державу з точки зору її динаміки, тобто як вона живе, діє, розвивається, змінюється.

Об'єктом функції є певна сфера суспільних відносин (еко­номіка, політика, культура та ін.), на яку спрямований державний вплив. Об'єкт є критерієм розмежування функцій держави.

Функціям держави притаманна низка ознак.

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

1. Вони є основними соціально значущими напрямками її внутрішньої або зовнішньої діяльності. Поняття «основний на­прямок діяльності* дозволяє виокремити функції із множини ^ч різних проявів державної діяльності як найбільш широкі і за­гальні за обсягом. Функціями визнаються такі напрямки діяль­ності, які мають своїм об'єктом широке коло схожих суспільних відносин в окремих сферах соціального життя (політика, еко­номіка, культура, соціальна сфера, екологія та ін.); є комплексни­ми за своїм змістом і структурою; являють собою один із вирі­шальних напрямків впливу держави на суспільні відносини всере­дині країни або за її межами; здійснюються всіма або багатьма ланками державного апарату.

2. У функціях держави знаходить свій вираз і конкретизацію
її історична сутність і соціальне призначення. Зміна сутності й
соціального призначення закономірно відбиваються на змісті її
діяльності, оскільки функції є найбільш «чутливими» до сутнісних змін.

3. У функціях держави різних типів проявляються й об'єктивізуються притаманні їм особливості й закономірності розвитку,
динаміка соціально-економічних, політичних і духовних перетворень у житті суспільства. Зокрема, саме цим обумовлюється зміна
функцій сучасної української держави, які кардинально модифіковані порівняно з попередніми періодами їх розвитку в

складі Союзу РСР.

4._Функції держави — це стійка, усталена предметна діяль­ність, що означає їх постійний характер на довгому періоді існу­вання держави.

5. Реалізація функцій здійснюється притаманними їм метода­ми і в притаманних їм формах залежно від змісту окремих функцій, конкретики завдань, які вирішуються державою на пев­них етапах розвитку суспільства. Характерним для форм і ме­тодів здійснення функцій держави є їх здатність змінюватися, тоді як головні напрямки діяльності держави залишаються постійними. Так, наприклад, нині на зміну командно-адміністра­тивним методам здійснення економічної функції в Україні при­йшли методи опосередкованого, м'якого впливу на економіку.

6. Функції держави характеризуються спадкоємністю, яка обумовлюється тим, що вони піддаються могутньому впливу ет­нокультурних пластів життя суспільства — національних, тери­торіальних особливостей, традицій тощо. Тому новий тип держа­ви, який з'являється в розвитку конкретного державного ор-

РОЗДІЛ V

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

ганізаційного суспільства, у відвертій або прихованій формі мо­же зберігати і навіть розвивати окремі старі функції. Наприклад, окремі функції царської Росії зберігав і розвивав СРСР, хоча формально наявність такого функціонального змісту в офіційній ідеології і політиці соціалістичної держави суворо заперечувала­ся. Разом з тим поряд із зберіганням спадкоємності в держав­ності діє механізм оновлення функцій. На появу нових функцій впливає система об'єктивних і суб'єктивних факторів, і особливо їх залежність від зміни типу та форми держави.

Функції держави є засобом (інструментом) вирішення завдань та досягнення цілей, що постійно постають перед суспільством. Цілі державної діяльності — це ті кінцеві результати, яких не­обхідно досягти. Як вихідні моменти державної діяльності вони визначають доцільність існування завдань, які повинні бути по­ставлені для їх вирішення. Цілі бувають різними. Так, залежно від змісту політики, яку проводить держава в тій чи іншій сфері суспільного життя, вони поділяються на економічні, політичні, національні, юридичні та ін.; за часом, за черговістю і за стадіями державної діяльності — на ближні, проміжні, кінцеві тощо. Зав­дання державної діяльності — це ті конкретні соціально значущі і життєво необхідні проблеми (питання), на вирішення яких спря­мовані зусилля держави.

У співвідношенні функцій держави з завданнями і цілями пріоритет належить останнім. Щодо функцій держави, то завдан­ня і цілі є їх безпосередньою передумовою, визначають послі­довність їх виникнення, зміну та розвиток. Так, наприклад, пер­шочергове значення вирішення політичних завдань призводить до набуття в діяльності держави ключового значення політичної функції; підвищення уваги до сфери економіки концентрує увагу державної влади на реалізації економічної функції.

Слід відрізняти поняття функцій держави від функцій окре­мих гілок державної влади — законодавчої, виконавчої, судової, та функцій окремих державних органів. Вирізнення цих функцій відображає механізм реалізації державної влади. Однак, хоча за­конодавчі, управлінські, судові функції за деякими характерис­тичними даними і наближаються до функцій держави, вони не є їм тотожними. Зокрема, вони є меншими за обсягами, викону­ються тільки органами, які належать до однієї із гілок влади. Ана­логічно більш вузький, локальний характер, порівняно з функція­ми держави, мають і функції окремих державних органів — певні напрямки реалізації їхньої компетенції відповідно до їх місця та призначення в державному апараті.

Функції держави постійно розвиваються під впливом внут­рішніх і зовнішніх факторів. Одні функції виникають, другі змінюються, треті зникають. Такими факторами можуть бути радикальні соціальні зміни в суспільстві; зміни типу, форми дер­жави; сутність держави і її соціальне призначення; особливості завдань і цілей, які стоять перед державою на тому чи іншому етапі її розвитку; національні моменти — мова, культура, тра­диції, самобутність населення, взаємовідносини етносів, які про­живають на території країни; науково-технічний, інтелектуаль­ний розвиток всієї цивілізації; процеси інформатизації су­спільства, створення загальнопланетарного інформаційного простору; екологічний фактор; інтеграція світової економіки; міжнародна обстановка та ін.

§ 2. Класифікація функцій держави

Класифікація функцій держави — це їх поділ на окремі види, групи залежно від тих чи інших критеріїв, що має практичне значення для вироблення рекомендацій по удосконаленню певних напрямків її діяльності.

Класифікація функцій держави повинна проводиться за

різними критеріями.

Залежно від того, в чиїх соціальних інтересах вони здійснюються, функції держави можна поділити на загально-соціальні і функції захисту групових інтересів.

Загальносоціальні функції — це такі напрямки діяльності держави, які є довготривалими, спрямованими на задоволення інтересів суспільства в цілому, всіх його верств. У юридичній літе­ратурі радянського періоду вважалося аксіомою, що нема і не мо­же бути надкласових, тобто загальносоціальних функцій. Такий підхід суперечив очевидному факту: в суспільстві можливі не тільки боротьба, а й взаємодія і співробітництво різних класів, соціальних груп, окремих прошарків населення, чиї загальні спра­ви й інтереси реалізуються державою. Як суб'єкт загально-соціальної діяльності держава виступає механізмом управління загальними справами суспільства.

Про це свідчить і історичний досвід розвитку держави і суспільства, їх взаємодії. Наприклад, ведення землезрошуваль-ного господарства у країнах далекого і близького Сходу зумови­ло необхідність проводити організацію громадських робіт по спорудженню каналів і гребель, нагляду за зрошувальними робо-

РОЗДІЛ V

тами. У сучасних розвинених країнах виникла об'єктивна не­обхідність суттєвого посилення втручання в ринкові відносини задля перерозподілу національного багатства, забезпечення до­статнього матеріального рівня усім членам суспільства.

Загальносоціальні функції характеризують діяльність сучас­ної держави в галузі захисту прав і свобод людини в демо­графічній, космічній аферах та в інших сучасних глобальних дер­жавних сферах. Вони є великим демократичним потенціалом і спрямовані на задоволення інтересів всього суспільства, забезпе­чення суспільного розвитку на основі норм і принципів демо­кратії, особистої безпеки свободи громадян.

Поряд із загальнонаціональними держава протягом тисячоліть виконує і функції захисту групових інтересів. Вони являють собою такі напрямки діяльно^сті держави, що якнайповніше спрямовані на вираження й задоволення інтересів певних соціальних сил — прав­лячих угруповань, за якими стоять ті верстви населення, які ста­новлять соціальну базу здійснення державної влади. Держава ви­користовується панівною елітою як владна політична організація правлячої соціальної групи в цілях обслуговування її інтересів. В таких випадках державні функції спрямовуються на утримання населення в тих політичних і правових рамках, які вигідні прав­лячій еліті. При цьому використовуються різні методи — стриму­вання, виховання, прямого подавлення підвладних та ін.

У XX столітті, особливо в другій його половині, в західних країнах ці функції відійшли на другий план у зв'язку з появою се­реднього класу, що значно пом'якшило існуючі в суспільстві су­перечності.

Функції держави можна поділити залежно від її типу. Подібна
класифікація залежите ^ВІА того, за яким критерієм виокремлюється
сам тип держави__ формаційним чи цивілізаційним. Так, напри­клад, взявши за основу формаційну ознаку, можна виокремити
функції рабовласницької, феодальної, буржуазної, соціалістичної держави. Ця класифікація була домінуючою в радянській юри­дичній літературі. Відповідні функції є об'єктивною категорією, з
чим пов'язана неприпу^стимість панівної в радянські часи надмірної
ідеологізації вчення про них, наприклад протиставлення функцій
соціалістичної держав" функціям буржуазної як демократичних
антидемократичним. Спільним недоліком класифікації функцій за
формаційною ознакою ^{є 1Х} абсолютизація, винятково з класових
позицій, невизнання інших підходів, зокрема цивілізаційного.

За ступенем соціальної значущості в суспільному житті функції держав^и можна поділити на головні і похідні. До

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

головних функцій належать найважливіші напрямки діяльності держави, які мають пріоритетне значення на конкретному етапі розвитку суспільства. Так, головними в умовах сучасної демокра­тичної держави є функції захисту прав і свобод людини, еко­номічна, соціальна функції. Вища ступінь їх соціальної значущості має безспірний і, до того ж, об'єктивний характер, оскільки їх здій­снення є основою забезпечення нормального розвитку суспіль­ства, особистої безпеки людей, їх матеріального благополуччя.

Похідні функції — це такі, які мають супроводжувальний, допоміжний або обслуговуючий характер. Наприклад, до них на­лежить функція оподаткування і фінансового контролю, яка має допоміжну природу щодо економічної та соціальної функцій.

Разом з тим така класифікація не означає «постійної пропис­ки» одних функцій серед головних, а інших — серед похідних. «Переміщення» їх з одного розряду до іншого обумовлюється важливістю на різних історичних етапах завдань, які вирішуються державою. Так, у разі кризи, в умовах ведення війни, екологічних та інших масових катастроф на перше місце в системі функцій мо­жуть відповідно виходити політична, оборонна, екологічна.

. За часом їх дії функції держави поділяються на постійні і тимчасові. Постійні функції здійснюються державою впродовж тривалого часу і притаманні їй на усіх або більшості етапах її існу­вання, функціонування та розвитку (політична, соціальна, ор­ганізація оборони країни та ін.). Тимчасові з'являються внаслідок виникнення специфічних умов суспільного розвитку, необхідністю вирішення деяких невідкладних завдань. У міру їх зникнення вони припиняють своє існування (керівництво військовими операціями під час війни, боротьба з епізоотіями, стихійним лихом та ін.).

Спрямованість діяльності держави на вирішення внутрішніх чи зовнішніх завдань служить критерієм поділу функцій на внут­рішні і зовнішні.

Внутрішні функції дають уявлення про напрями діяльності дер­жави всередині країни. Вони виразно проявляються в таких сферах життя суспільства, як економічна, екологічна, соціальна та ін.

Зовнішні функції дають уявлення про діяльність держави по­за її межами, характеризують її напрями діяльності на міжна­родній арені в галузі встановлення і підтримування відносин з іншими державами (захист країни, забезпечення інтеграції у світову економіку, підтримка світового порядку та ін.).

Як внутрішні, так і зовнішні функції не можуть бути однако­вими для всіх держав. Певні відміни залежать від типу держави і

характеру політичного режиму, від етапів її розвитку, міжнарод­ної обстановки, характеру взаємовідносин співіснуючих між со­бою держав. Між внутрішніми і зовнішніми функціями існує тісний зв’язок. Кожна Держава заради найефективнішого вирі­шення своїх внутрішніх завдань вступає у відносини з іншими країнами у сфері економіки і політики, культури, розбудови збройних сил. З їх допомогою держава може швидше і ефектив­ніше вирішувати ті проблеми, які вона з тієї чи іншої причини не може вирішити самостійно, особливо тоді, коли для цього нема необхідних сировинних та інших матеріальних ресурсів. Це при­зводить до того, що значна частина зовнішніх функцій стає, по суті, продовженням внутрішніх особливо в державах однотип­ною соціальною базою, у сучасних демократичних державах процеси їхньої взаємозалежності привели до створення таких міжнародних утворень, як Європейський Союз, Співдружність Незалежних Держав.

§ 3. Внутрішні функції держави»

Серед внутрішніх функцій держави важливе місце посідає

політична функція, яка спрямована на забезпечення народополітичних конфліктів діяльність держави по здійсненню політичних функцій складна, багатогранна, по суті, створює умови для ефективного виконання інших функції. При виконанні політичної функції держава із усього спектру політичних інтересів вибирає найсуттєвіші.

Політична функція забезпечує реалізацію волевиявлення народу шляхом прийняття відповідних законів та інших державних рішень, реалізацію прав громадян на участь у формуванні державної влади і прийнятих нею рішень. Вона спрямована на створення умов для самоорганізації і самоврядування народу, його залучення до вирішення державних справ, формування демократичного громадянського суспільства.

Політична функція виконується також шляхом реформування державного механізму; вироблення правових статутів для діючих у суспільстві політичних сил; здійснення нагляду за їх діяльністю; прийняття відповідно до закону необхідних заходів з метою упередження, припинення незаконних дій; виконання дій,
спрямованих на налагодження всебічних зв'язків з населенням країни

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

Провідну роль у здійсненні політичної функції відіграє робо­та по реалізації національної політики. Йдеться не тільки про регламентацію взаємовідносин між різними етносами. Першо­рядне значення має створення сприятливих умов для розвитку державоутворюючого етносу, його культури, мови, історичних традицій, налагодження відносин із діаспорою, якщо вона сфор­мувалась за кордоном. Саме найменування держави бере свій ге­незис у найменуванні провідної (титульної) нації. Водночас держа­ва повинна виявляти і узгоджувати національні інтереси інших етносів, враховувати їх у своїй політиці, в тому числі при прийнятті державних рішень, своєчасно виявляти джерела загострення на­пруги в національних відносинах і використовувати державно-правові механізми для вирішення демократичним шляхом національних протиріч.

Безпосереднім продовженням політичної функції в демокра­тичній державі є функція по охороні прав і свобод людини та гро­мадянина. В її основі лежить політика визнання людини найви­щою соціальною цінністю, невідчуженості та непорушності її ос­новних конституційних прав і свобод. Виходячи із верховенства права над державою, права і свободи людини визначають зміст, сенс і напрямки всієї діяльності законодавчих, виконавчих, судо­вих органів. Вони становлять основу політики у відносинах з іншими державами і з усім світовим співтовариством. Сьогодні відбувається інтернаціоналізація проблеми прав людини вна­слідок переростання її із внутрішньої справи держави у фактор

міжнародної політики.

Важливим напрямком діяльності держави по забезпеченню основних прав і свобод є розширення змісту і характеру системи їх гарантій. Так, у сфері політичних прав — це створення належ­них демократичних умов для участі громадян у справах держави, демократичних виборах тощо; у сфері економічних прав — ство­рення умов для вільного володіння власністю тощо. Особливого значення набувають юридичні гарантії, які надають людині мож­ливість самій використовувати та захищати свої права і свободи. Для цього законодавець у законі повинен передбачати способи їх здійснення, встановлювати процедури їх захисту, особливо у

сфері правосуддя.,

Виконання функції захисту прав і свобод людини і громадя­нина здійсняється системою державних органів, серед яких важ­лива роль належить органам правосуддя, внутрішніх справ, дер­жавної безпеки тощо.

РОЗДІЛ V

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

Економічна функція держави спрямована на. забезпечення нормального формування, функціонування та розвитку еко­номіки країни, на захист існуючих форм власності та створення умов для їх розвитку.

В умовах ринкової економіки ця економічна функція конкре­тизується в цілому ряді напрямків діяльності держави. Передусім йдеться про розробку економічної політики в масштабах країни; управління підприємствами і організаціями, які становлять дер­жавну власність і мають загальнодержавне значення (ядерна енергетика, діяльність у космосі, загальнодержавний транспорт, зв'язок та ін.); встановлення правових основ ринку, зокрема для забезпечення рівноправності усіх форм власності, правового за­хисту власника, припинення недобросовісної конкуренції (моно­полізму), охорони прав споживача від недобросовісного вироб­ника тощо; здійснення дотацій, фінансування окремих форм еко­номіки; регулювання в опосередкованій формі ціни і заробітної плати (податки, встановлення мінімуму заробітної плати і т. ін.); здійснення контролю за дотриманням законності підприємцями, юридичними особами, а також різними організаціями, які займа­ються підприємницькою діяльністю тощо.

Соціальна функція спрямована на створення умов, які забез­печують нормальні умови життя людини, її вільний розвиток, створення рівних можливостей для усіх громадян у досягненні суспільного добробуту (гарантованого з боку держави прожит­кового мінімуму), соціальної захищеності особистості. її здій­снення відбувається у двох важливих напрямках: перший — за­безпечення права кожного на свободу праці, зайнятості населен­ня, міграції робочої сили, контролю за безпекою умов праці і відповідністю їх вимогам гігієни, соціального забезпечення і страхування; другий — соціальний захист тих, хто потребує дер­жавної підтримки, — безробітних, інвалідів, літніх людей, бага­тодітних сімей, сиріт, дітей в неповних сім'ях, пенсіонерів, сту­дентів. В умовах міжнаціональних конфліктів до цієї категорії додаються біженці і вимушені переселенці. Належне виконання державою соціальної функції багато в чому залежить від ма­теріальних можливостей суспільства, від наявності певної ма­теріальної бази.

Екологічна функція, або функцій охорони природи та раціо­нального використання природних ресурсів, спрямована на за­безпечення екологічного благополуччя громадян і екологічної безпеки країни. Вона виникла у зв'язку з розвитком науково-

технічної революції, яка, створюючи великі блага для людей, ра­зом з тим неминуче втягувала і втягує довкілля у суспільне вироб­ництво. Це спричинило різні негативні явища в екологічних сис­темах: забруднення повітря і водних джерел, підвищення радіа­ції, що стало серйозною загрозою рослинному і тваринному світу, здоров'ю та життю людини. За цих умов проблема екології стала основною не тільки в межах окремої країни, але і в глобаль­ному міжнародному масштабі, перетворившись на проблему ря­тування землі, усього людства.

Основний зміст екологічної функції становить державне управління і координація діяльності в галузі охорони довкілля. Так, держава здійснює: планування і державне нормування якості довкілля; вживає заходів для відвернення екологічно шкідливої діяльності, попередження і ліквідації аварій, стихійного лиха, ка­тастроф; державне страхування громадян, утворення резервних фондів допомоги для відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю громадян внаслідок забруднення природи та інших шкідливих впливів; державний контроль за додержанням природно-охорон­ного законодавства, притягнення до відповідальності осіб і ор­ганізацій, які винні в порушенні екологічних вимог.

Функція оподаткування і фінансового контролю спрямована на формування та поповнення казни, передусім державного бюд­жету, місцевих бюджетів за рахунок всіх видів податків, на здійснення контролю за утворенням, розподілом і використан­ням всіх ресурсів фінансової системи країни. Податки, як відомо,-призначені для покриття витрат на утримання державного апара­ту, перерозподілу доходів серед різних груп і верств населення, для забезпечення перспективного економічного, культурного, іншого розвитку країни. Фінансовий контроль потрібен для пе­ревірки фінансових зобов'язань перед державою, перевірки додер­жання правил фінансових операцій, контролю за правильністю ви­користання юридичними особами державних фінансових ресурсів, які перебувають у їх розпорядженні; попередження та усунення порушень фінансової дисципліни; правильності нарахувань по­датків, своєчасності їх сплати тощо.

Держава має широке коло суб'єктів фінансового контролю. Зо­крема, в Україні — це Рахункова палата Верховної Ради України, Національний банк України, Міністерство фінансів та ін.

Функція розвитку культури, науки і освіти покликана підня­ти культурний і освітній рівень громадян, необхідний для цивілізо­ваного суспільства, створити умови для їх участі в культурному

РОЗДІЛ V

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАвИ

житті суспільства, користування відповідними культурними і на­уковими установами і досягненнями, забезпечити науково-техніч­ний прогрес розвитку суспільства. її зміст становить різноманітна державна підтримка розвитку культури — літератури, мистецтва, театру, кіно, музики, архітектури; зберігання історико-культур-них пам'ятників, історичних комплексів, заповідних територій, архівів, музеїв, бібліотек; забезпечення розвитку фізичної культу­ри і спорту; підтримка розвитку науки, її інтеграції в нові ринкові умови; створення сприятливих умов для творчої діяльності науко­вих колективів і для вільної змагальності різних шкіл і напрямків; підтримка пріоритетного розвитку фундаментальних теоретичних досліджень і принципово нових технологій тощо.

Державна підтримка (фінансова, матеріальна тощо) осві­тянських, виховних, наукових установ, установ культури особли­во необхідна в умовах ринкових відносин. Держава повинна звільняти вказані сфери суспільного життя від ринкових ме­ханізмів, брати їх, як правило, на своє повне забезпечення. Охо­рона здоров'я, освіта, культура повинні стати загальнодоступни­ми, оскільки в цьому разі йдеться про головні соціальні цінності: здоров'я і інтелектуальний потенціал суспільства.

Функція забезпечення режиму законності і правопорядку спрямована на ствердження панування права, створення належ­них правових та політичних умов для життєдіяльності громадян, суспільства і функціонування правової та політичної систем.

Головними напрямками діяльності держави по забезпеченню законності і правопорядку є: удосконалення роботи законодавця по прийняттю доступних населенню законів, доведення їх до відома населення; підвищення ролі правосуддя; покращення ор­ганізації роботи правоохоронних органів, особливо в боротьбу з організованою злочинністю; всебічне розгортання демократич­них принципів і норм у діяльності державного апарату. Особли­вої уваги заслуговують заходи по підвищенню правосвідомості як громадян, так і посадових осіб. Правове виховання покликане до­вести до свідомості людей розуміння необхідності знання ними законів і виконання їх вимог, а також знання своїх прав і вміння їх відстоювати та захищати законним способом, прищепити кож­ному громадянину почуття нетерпимості до будь-яких порушень законодавства. З цією метою повинна організовуватись відпо­відна система правового виховання, навчання, засобів пропаган­ди і систематичної роботи в цьому напрямку. Все це зрештою по­винно сформувати у людей переконання в необхідності виконувати вимоги закону і рішень державної влади. 78

§ 4. Зовнішні функції держави

Найважливішим спрямуванням зовнішньополітичної діяль­ності держави є її військова функція. Позитивними проявами цієї функції є збройний захист цілісності і недоторканності власної території, виконання міжнародних зобов'язань. У разі застосу­вання, на противагу мирним засобам, збройних сил держави для вирішення міжнародних конфліктів, що виникають, знаходить свій прояв негативна сторона цієї функції.

Військова функція має чи не найбільше значення впродовж існування держави. У сучасних умовах превалює позитивний бік

цієї функції.

Робота по обороні країни може здійснюватися за різними на­прямками: вироблення оборонної стратегії; зміцнення збройних сил; відбиття агресії, охорона державних кордонів. Виконання за­вдань відповідно до міжнародних договорів повинно бути спрямо­ване на зміцнення, підтримання системи колективної безпеки.

Починаючи з другої половини XX століття, дедалі більшого значення в сучасних умовах набуває функція забезпечення миру і підтримки світового порядку, проведення дипломатичної роботи по припиненню існуючих і неприпущенню нових конфліктів. В її основі лежать принципи незастосування сили, мирне вирішення спорів, рівної безпеки держав, подолання актів агресії тощо. Після Другої світової війни стало зрозумілим, що тільки вна­слідок спільної діяльності держав можна забезпечити мир на земній кулі, встановити і підтримувати світовий порядок.

Найголовнішими напрямками цієї функції є проведення робо­ти по роззброєнню, нерозповсюдження зброї масового уражен­ня, додержання зобов'язань по забороні ядерних випробувань, поступової ліквідації ядерної зброї.

Усе більш значущим стає напрямок діяльності по співро­бітництву організації колективних дій у сфері боротьби з міжна­родним тероризмом. Постійною турботою держави є участь у бо­ротьбі з організованою злочинністю, в тому числі з контрабан­дою всіх її видів, наркобізнесом тощо.

Підтримання світового порядку здійснюється шляхом участі міжнародного світового співтовариства в урегулюванні локальних конфліктів, під час яких порушуються права людини, особливо стосовно національних меншин, що вимагає міжнародного втру­чання. При цьому слід наголосити на підвищеній відповідальності за підтримку світової стабільності і порядку в сучасному світі та-

РОЗДІЛ V

ких держав, як США,- Англія, Франція, Німеччина, Італія, Росія, Україна та ін. В основному збройними силами саме цих країн про­водяться воєнні акції (операції) по припиненню збройних конфліктів, встановленню та підтримці миру в певних регіонах.

У забезпеченні миру і підтримки світового порядку важлива роль відводиться міжнародним організаціям. Головна з них — Організація Об'єднаних Націй, яка була створена в 1945 році за ініціативою глав держав — переможниць у Другій світовій війні.

Нині дедалі більшого розвитку набуває функція співробіт­ництва сучасних держав. Йдеться про розвиток політичних, еко­номічних, правових, культурних, інформаційних та інших відно­син, що базувалися б на гармонійному поєднанні інтересів кожної з держав. Роль цієї функції особливо важлива в умовах постконф-ронтаційного періоду відносин між головними державами світу, коли людські цінності визнаються як головні орієнтири в міжна­родному спілкуванні, коли робиться пошук прийнятних для обох сторін рішень проблем, що торкаються інтересів того чи іншого народу і світового суспільства в цілому.

До таких проблем належать запобігання великих екологічних катастроф, що виходять за межі кордонів однієї держави; охоро­на природних ресурсів і навколишнього середовища; боротьба з епідеміями і епізоотіями; захист світового океану і попередження й ліквідація наслідків природних і виробничих катастроф, аварій; раціональне використання сировинних та енергетичних ресурсів як загальнолюдського надбання. На основі взаємних домовлено­стей держави узагальнюють і відповідну національну політику.

Значного розвитку набуло співробітництво держав у вирішенні проблем, пов'язаних із засвоєнням космічного просто­ру, зокрема збереженням його чистоти.

Заради вирішення цих завдань і виходячи з власних інтересів Україна співпрацює в різних напрямках з іншими державами і міжнародними організаціями — ООН, ОБСЄ, СНД, Рада Європи тощо.

Ця співпраця відбувається в суперечливій складності сучасно­го світу. Між окремими державами можуть виникати і виникають окремі неузгодженості, причиною яких є, їх різні інтереси. Але вирішення суперечок у межах здійснення функцій міжнародного співробітництва повинно здійснюватися на компромісних заса­дах, на основі запобігання загостренню тій чи іншій ситуації.

В Україні як і в інших країнах колишнього Союзу РСР, що­далі більшу роль відіграє функція інтеграції в європейську та 80

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

світову економіку. Вона випливає з визнання економічної взаємозалежності держав, що охоплює широке коло відносин — виробничі-, науково-технічні, валютні, кредитні, транспортні, у сфері яких окремі держави доповнюють одна одну на основі роз­поділу праці, взаємообміну, взаємоузгодження шляхів розвитку

і т. ін.

Основу інтеграційних процесів становлять загальновизнані принципи суверенітету держав щодо їх природних ресурсів (кожна держава вільно розпоряджається ними); свободи вибору інтеграційних зв'язків; рівності, взаємовигідної співпраці, неза-стосування дискримінаційних заходів. Відповідно до них бу­дується державно-правовий захист права власності та іноземних інвестицій, які, зокрема, повинні бути захищені від націоналізації та експропріації.

§ 5. Правові форми і методи здійснення функцій держави

Держава здійснює функції через свій механізм шляхом вико­ристання різних форм і методів. Серед форм діяльності держави пріоритетне місце посідають правові форми — юридичні засоби здійснення державних функцій. Саме в них відображається зв'я­зок держави і права, обов'язок держави при здійсненні своїх функцій діяти на основі права і в межах закону.

Правові форми діяльності держави — це визначений законом (юридично оформлений) порядок здійснення компетентними органами і особами юридично значущих дій, спрямованих на здійснення функцій.

Правові форми діяльності держави характеризується рядом оз­нак, які відрізняють їх від інших організаційних форм.

1. Вони є системою юридично значущих дій, які здійснюються
органами держави, посадовими особами та іншими уповноваже­
ними на те суб'єктами. Дії набувають властивості «юридично зна­чущих» завдяки їх спрямованості на реалізацію суспільних по­
треб саме правовими засобами. Вихідне і заключне призначення
цих дій полягає в забезпеченні впливу держави на суспільні
відносини шляхом створення нормативних приписів, прийняття
нормативно-правових актів та забезпечення їх реалізації.

2. Предметом юридично значущих дій є певне коло юридичних питань, які підлягають вирішенню на користь і для задово­лення інтересів зацікавлених суб'єктів. Так, прийняття закону 81

РОЗДІЛ V

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

повинно відповідати інтересам народу і держави, винесення су­дом рішення — інтересам позивача чи відповідача.

3. Здійснення юридично значущих дій відбувається за допомогою таких юридичних засобів, як розробка і прийняття норма­тивно-правових актів, видання актів тлумачення норм права,
прийняття індивідуально-правових актів в порядку застосування
норм права тощо. Правові форми здійснення функцій держави
уособлюють механізм правового регулювання. і

4. Результати застосування окремих правових форм закріп­
люються у визначених законом юридичних актах (закон, поста­
нова Уряду, рішення суду, міжнародний договір тощо).

5. Порядок здійснення юридично значущих дій, як правило, ре­гулюється процедурно-процесуальними нормами. Він може бути
регламентованим детально (наприклад, регулювання процедури
діяльності судових органів процесуальними кодексами) або ж фраг­ментарно (регламентація процедури діяльності окремих органів
держави, посадових осіб при вирішенні ними юридичних питань).

Головними правовими формами здійснення функцій держави є такі:

правотворча діяльність — сукупність дій, спрямованих на розробку, прийняття, зміну та систематизацію нормативних при­писів, нормативно-правових актів; за її допомогою держава здійснює вплив на суспільні відносини шляхом закріплення або встановлення нормативно-правової основи їх регулювання;

правозастосовча діяльність — сукупність юридично значущих дій органів держави, посадових осіб по створенню індивідуально-правових приписів, які є засобом застосування правових норм відповідно до конкретних життєвих ситуацій; через них відбу­вається індивідуалізація загальних правових правил поведінки;

правоохоронна діяльність, предметом якої є ті юридичні пи­тання, що пов'язані з можливим або наявним порушенням норм права. Вона спрямована на захист закріплених в нормах права суспільних відносин від усяких посягань, відновлення правового стану у разі нанесення шкоди суб'єктам права, інтересам суспіль­ства, правопорядку;

І контрольно-наглядова діяльність — здійснення дій по нагля­ду за відповідністю закону змісту правових актів, їх приписів, а також додержанням, виконанням та застосуванням норм права суб'єктами суспільних відносин;

інтерпретаційно-правова діяльність уповноважених на те дер­жавою суб'єктів права по офіційному тлумаченню чинних норм 82

права, результатом чого є видання спеціального інтерпретаційно-

го акта;

засновницька (установча) діяльність — сукупність юридично значущих дій, спрямованих на створення, формування, перебу­дову державних органів, їх структурних підрозділів та держав­них установ.

Від правових форм слід відрізняти фактичні (організаційні) форми реалізації функції держави. Вони являють собою такі фак­тичні дії, які спрямовані на сприяння реалізації функцій держави.

Це:

Поиск по сайту: