|
|||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
Міжгалузеві й галузеві принципиМіжгалузевими називаються принципи, що діють відразу в кількох галузях права. Більшість принципів мають міжгалузевий 198 ПРИНЦИПИ В ПРАВІ
характер, бо більш-менш одноманітно виражені в нормах кількох галузей. До них належать принципи судоустрою, судочинства (цивільного, господарського, кримінального) і правового стану осіб, які беруть участь у процесі. Це, зокрема, такі: незалежність суддів і підкорення їх тільки законам; здійснення правосуддя тільки судом; рівність прав учасників судового розгляду; всебічність, повнота й об'єктивність з'ясування обставин справи; ніхто не може бути суддею у власній справі; усність, безпосередність, безперервність, гласність процесу; національна мова судочинства; доступність судового захисту та багато інших. Міжгалузевими принципами є такі принципи, як «дозволено все, що не заборонено законом», а також «дозволено тільки те, що прямо дозволено законом, все інше заборонено», які відповідають загальнодозволеному і дозволено-заборонному типам правового регулювання. Загальнодозволена спрямованість характерна для цивілістичного циклу галузей, зі змісту яких випливає, що громадяни і юридичні особи можуть займатися будь-якою діяльністю, не забороненою законом. Водночас діяльність органів держави базується на дозволено-заборонному принципі, бо здійснюється відповідно до їх компетенції в рамках адміністративного, криміналістичного і процесуального циклу галузей і побудована на забороні виходити за її межі. Галузеві принципи підкреслюють особливості конкретної галузі права і нарівні з предметом і методом сприяють індивідуалізації галузі як самостійної в загальній системі права. Принципи галузей — це не раз і назавжди дана аксіома; вони, як і норми права, можуть змінюватися, зокрема зі зміною суспільних відносин, на базі яких виникає галузь права. Так, процеси реформування політичної, економічної, соціальної та інших сфер життя суспільства не могли не відбитися на змісті галузевих принципів. Поява ринку праці і капіталу, наприклад, сприяла становленню ряду нових принципів галузі трудового права. За часів соціалістичної системи господарювання за будь-яким роботодавцем все ж стояла держава, тому основні умови трудового договору з працівником (розмір зарплати, терміни договору, тривалість відпусток та ін.) були значною мірою усередненими. В умовах ринкової організації економіки основоположними принципами трудового права стають: РОЗДІЛ XIII свобода праці, яка передбачає для кожного працездатного громадянина свободу вибору місця роботи, форми й виду реалізації своїх здібностей до праці, а також свободу договірного регулювання трудових відносин при встановленні державою обов'язкового мінімуму прав найманого працівника; державний нагляд і контроль за умовами праці найманих працівників; принцип обов'язковості умов договорів про працю, в тому числі вимоги дисципліни і підлеглості працівника організаторам виробництва в процесі праці; принцип розподілу за кількістю і якістю праці, що відповідає екстенсивному типу виробництва, модифікується в принцип оплати праці найманого працівника за його результатами відповідно до встановленого державою мінімуму оплати і договорів про працю; і нарешті, більшого значення набуває принцип забезпечення працівника при настанні непрацездатності, а також матеріального забезпечення в разі безробіття, що зафіксовано на міжнародно-правовому рівні. З часом зникли такі принципи, як переважна охорона соціалістичної власності і її необмежена віндикація, принцип планування, керівна і спрямовуюча роль КПРС та інші, що вихолощували зміст галузі цивільного права. Водночас з'явилися принципи, сформульовані в процесі багатовікової історії розвитку тієї чи іншої галузі, які або не згадувалися взагалі, або мали другорядний, підпорядкований щодо згаданих вище принципів характер. Йдеться про принципи єдності правового регулювання майнових і особистих немайнових відносин незалежно від їхніх суб'єктів, рівності учасників цивільних правовідносин, повного поновлення порушеного стану суб'єктів цивільного права та ін. Не міг не відбитися на змісті галузевих принципів відхід від класового трактування права, а також загальні тенденції до гуманізації й демократизації правової системи в цілому. ~~1 § 5. Принципи правових інститутів Принципи правових інститутів діють у межах однорідних суспільних відносин, що регулюються нормами окремого інституту. Іноді їх ототожнюють з загальноправовими або галузевими принципами, піддаючи сумніву саму необхідність існування принципів окремих інститутів права. Разом з тим принципи окремих 200 ПРИНЦИПИ В ПРАВІ інститутів права становлять цілком самостійну наукову категорію і виступають конкретизуючим елементом системи загальних принципів права. Так, інституту призначення покарання у кримінальному праві відповідає ціла система принципів, які є логічним продовженням загальних засад, характерних для держав з демократичною і гуманістичною орієнтацією, зокрема: законність покарання в розумінні конкретного його прояву; визначеність покарання у вироку суду; обґрунтованість і обов'язковість його мотивування у вироку; гуманність конкретного покарання, яке не може спричиняти фізичних страждань засудженому або принижувати його людську гідність; індивідуалізація покарання, тобто відповідність покарання небезпеці злочинця (врахування особи винного); справедливість покарання, яка адекватна небезпеці злочину і відповідає уяві суспільства про карність вчинків певного роду. Інститутам цивільного процесу: позовному провадженню, провадженню у справах, що випливають з адміністративно-правових відносин, інституту судового рішення, перегляду цивільних справ, виконання судових рішень і багатьом іншим, відповідає своя система принципів, адекватна принципам права в цілому, а також указаної галузі, що і зумовлює їх нормальне функціонування. Наприклад, у стадії виконавчого провадження можна вирізнити такі принципи: виконання судових рішень державними виконавцями; швидке й реальне виконання судових рішень; мирова угода у виконавчому провадженні; диспозитивність виконавчого провадження; повернення стягнення на майно боржника та ряд інших. Різноманітність розглянутих принципів дозволила дослідникам дійти висновку про неможливість дати вичерпний перелік принципів, що діють у праві. Це означає, що нові принципи можуть виводитися з соціальної дійсності і досліджуватися як відносно самостійні феномени. ПРАВО, ЕКОНОМІКА, ПОЛІТИКА Розділ XIV § 1. Поняття відносної самостійності права Усі так чи інакше пов'язані між собою явища соціальної дійсності доповнюють і збагачують одне одне. Завдяки цьому можливе пізнання права як конкретного цілого і всієї системи різноманітних відносин. Поширене до розпаду Союзу РСР твердження про те, що зміст права є похідним від економіки, було проявом вульгарного економізму. Тому слід відхилити спрощене уявлення про те, що норми тільки юридично виражають економічні процеси суспільного життя, протоколюють економічну діяльність. Насправді на формування права і його зміст впливають спадковість, міжнародні, організаційно-управлінські, демографічні, релігійні фактори, загальний рівень культури суспільства тощо. Не випадково в науці відмежовують юридичні відносини від інших соціальних відносин, оскільки вони мають свою власну, «паралельну» історію. З моменту свого виникнення право набуває відносної самостійності щодо суспільства, держави, економіки, волі правлячих сил, звичаїв, моралі, корпоративних та інших соціальних норм. Відносна самостійність передбачає наявність не менше двох компонентів, які перебувають у причинній або функціональній взаємодії. Відносна самостійність права вказує на його чільну роль, першість стосовно інших явищ дійсності. При цьому абсолютної, самодостатньої самостійності, відокремленості від зовнішніх чи внутрішніх факторів у складних соціальних системах бути не може. Така властивість права дозволяє без обмежень використовувати набутий корисний досвід у регулюванні суспільних відносин. § 2. Право і економіка Залежність між адекватністю економічних відносин і їх правовим опосередкуванням є аксіомою в юридичній науці. Економіка — це система відносин щодо виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ. Економіка певним чином визначає, детермінує потребу в появі, існуванні і зміні 202 правових форм. У свою чергу правова форма є способом існування, виразу, розвитку і перетворення економічного змісту. Взаємодія між цими двома складними системами відбувається таким чином, що зміни в одній з них спричиняють порушення стабільності в іншій. Кожна з систем являє собою цілісне утворення із самостійною логікою свого розвитку. Право не просто оформляє економічний зміст, а є його найважливішим елементом, свого роду опорною конструкцією. Порядок економічних відносин, які повторюються і підтримуються державою, — один з найважливіших проявів права. Встановлення зв'язків права і економіки потребують пошуків, обґрунтованих висновків, а це означає, що ці зв'язки не вкладаються у просту схему причина — наслідок. Виходячи тільки з економічної структури суспільства, неможливо відтворити систему правового регулювання в цілому, її окремі структурні елементи, характер її зворотного впливу на економічні відносини. У суспільстві не існує абсолютного протиборства і абсолютної гармонії між правом і економікою, але мають місце часткові суперечності і пристосування економічної і правової сторін одна до одної. Право активно впливає на регульовані відносини: прискорює, гальмує (і навіть блокує) розвиток економіки або ж забезпечує її звичайне відтворення. Такий вплив здійснюється через законодавство — систему нормативно-правових актів, що існують у державі. Розглянемо на прикладах ці положення. Протягом тривалого часу діяльність суб'єктів малого підприємництва стримувалася досить складною системою оподаткування, обліку і звітності. До суб'єктів малого підприємництва належать фізичні і юридичні особи з невеликою кількістю найманих працівників і обсягом реалізації продукції (товарів, послуг). Після введення спрощеної системи оподаткування, обліку й звітності суб'єктів малого підприємництва тільки за перші два роки їх кількість зросла в сім разів і досягла понад мільйона осіб, а сплата єдиного податку збільшилася в 6,1 раза порівняно з попередніми роками. Тобто економічні відносини дістали додатковий імпульс внаслідок усунення причин їх штучного стримування. Уведення ж додаткових форм фінансової звітності, нових засобів обліку розрахункових операцій, навпаки, для таких суб'єктів малого бізнесу потягне за собою припинення зазначеної тенденції. РОЗДІЛ XIV ПРАВО, ЕКОНОМІКА, ПОЛІТИКА
Наявність у цивільному законодавстві досить статичних, відомих ще з часів Давнього Риму норм про договори купівлі-прода-жу, доручення, міни, застави та багатьох інших, протягом століть забезпечує звичайне відтворення економічних відносин. Можливості передбачення розвитку соціально-економічних явищ з метою їхнього правового оформлення мають досить вузькі межі. Економічні явища перебувають під впливом не тільки стихійних соціально-економічний процесів, але й раціональних факторів, як, наприклад, вплив державної влади через законодавство тощо. Коли певні тенденції, що стали помітними в економіці, знаходять своє адекватне відображення в правовій формі, процес функціонування економіки відбувається нормально, що свідчить про ефективність діючих у цій сфері правових норм. З часом економічні відносини і правова форма, яка їх забезпечує, застарівають, що, у свою чергу, вимагає реформування усієї економіки або її окремих сторін і нового законодавчого забезпечення цих економічних відносин. При цьому вирізняють тенденції абсолютні, довгострокові і короткострокові, такі, що з'являються й зникають за певних умов, і універсальні, необхідні, неминучі, що випливають з економічного життя і не можуть бути усунуті ніяким втручанням у соціальну сферу. Щоб пізнати економічні тенденції, виявити і врахувати їх у відповідній правовій формі, необхідно якомога точніше визначити умови, за яких вони зникають. Річ у тім, що цих умов можна просто не помітити. Наприклад, існує економічна тенденція до нагромадження засобів виробництва. Але навряд чи можна сподіватися на те, що вона збережеться там, де швидко зменшується кількість населення. Зменшення засобів виробництва, у свою чергу, може залежати від неекономічних факторів. Це означає, що якщо в основу законодавчих рішень будуть покладені недостатньо вивчені економічні тенденції, то не буде жодних підстав посилатися на право як основну причину недоліків, які є в економіці. Оскільки за допомогою правової форми не завжди одержують очікуваний результат, склалася думка про певну її другорядність. Наприклад, Закон України від 21 листопада 1995 року «Про промислово-фінансові групи в Україні», незважаючи на численні зміни до нього, досі не дістав потрібної реакції в системі економічних відносин. На цей час в Україні не зареєстровано жодної промислово-фінансові групи, хоча в Росії їх майже 75. Правова форма не повинна і не може бути визнана рівнозначною з економічною системою та її якостями. Законодавство виступає фактором, який спрямовує розвиток економіки не аби-ку-ди, а відповідно до потенційних її можливостей у даний період. Причому взаємодія між цими двома системами здійснюється не просто, так би мовити, лінійно: нормативний припис — очікуваний економічний результат. Правовий припис передбачає в заданих межах безліч можливих способів організації економічного змісту. Правова форма надає економічним відносинам нових якостей, у чому й полягає її регулятивна роль. Прогнозування руху економічної системи, в чому великого значення набувають правові форми її опосередкованості, може бути достовірним лише на відносно коротких часових проміжках. За будь-яких суспільних умов окремі особи, групи людей, держава завжди обмежені наявним майновим багатством суспільства, кількістю засобів виробництва і предметів споживання, існуючим рівнем техніки, системою суспільного розподілу праці, розподілом робочої сили між різноманітними галузями господарства, системою особистих потреб та іншими умовами. Досить вагомим фактором, що обумовлює межі прийняття економічних і правових рішень, є нині «екологічний імператив», що ставить під питання саме існування людини. Розглядаючи процес взаємодії права й економіки, слід враховувати не тільки фактичний стан економіки, але й економічну політику, яку проводять органи влади, а також і вплив наукових шкіл, теорій на зміст рішень, які ці органи приймають. Так, ідеї «свободи ринку», безконтрольної ринкової економіки з часом змінилися на більш зважені підходи «соціально орієнтованої економіки», пов'язаної з активним втручанням держави в її регулювання. Недоторканність приватної власності, як з'ясувалося, повинна узгоджуватися з суспільними інтересами. Досить корисною виявилась ідея планування економіки та правових рішень, що її регламентують. Отже, і роль законодавства на сучасному етапі розвитку економіки України, на відміну від інших держав, може бути викладена в таких напрямках. Передусім слід забезпечити правовими засобами різноманітність форм власності, рівність правового становища суб'єктів ринкових відносин, приватизацію державної власності, підлеглість державного сектора загальним правилам ринкової економіки, скорочення бюджетних витрат. РОЗДІЛ XIV Ще одним напрямком визначення ролі законодавства на сучасному рівні розвитку економіки є гарантування свободи підприємництва, що перебуває у свободі здійснення чи нездійснення правової дії, а також у змісті та формі правової дії. З цим пов'язане завдання зменшення оподаткування для стимулювання економічного росту і збільшення збирання податків. Обмеження монополізму і неприпущення недобросовісної конкуренції є також важливою складовою ринкових відносин. При цьому більш продуктивним є не так забезпечення добросовісної (егоїстичної) конкуренції, як поступове витиснення конкуренції і заміна її на колективне співробітництво, співпрацю на благо суспільства між різними соціальними групами, служіння суспільству. Успіх європейського співтовариства є безумовним прикладом міжнаціонального, міждержавного співробітництва на противагу економічній конкуренції. Право покликане забезпечити оптимізацію державного втручання в економіку. Це завдання не має кількісної оцінки. Воно спрямоване на збільшення ефективності виробництва, зайнятості населення, вирівнювання деструктивних явищ ринку (безробіття, коливання цін, зниження життєвого рівня), на посилення охорони інтересів споживача і, нарешті, соціальної стабільності в суспільстві. Впливовою умовою функціонування ринкових відносин є також послідовне втілення в життя принципу «дозволено все, що не заборонено законом». Наявність у суспільстві різних соціальних груп з протилежними інтересами робить актуальним завдання встановлення правових гарантій різних способів розв'язання соціальних конфліктів. Ринкова економіка має не лише плюси. Вона соціально суперечлива і у зв'язку з цим тягне за собою негативні явища. Відомо, що свобода більш криміногенна, ніж тоталітаризм. При тоталітаризмі є можливість контролювати будь-які вчинки особи, задія-ної в економічній сфері, у такий спосіб стримуючи економічну злочинність на припустимому рівні. У розвинених демократичних державах рівень економічної злочинності більш високий (з поступовою динамікою приросту), ніж у державах з недемократичними політичними режимами. У зв'язку з цим для ефективної боротьби з економічною злочинністю необхідне формування належної правової бази, потрібної кількості кваліфікованих кадрів, фінансового і матеріально-технічного забезпечення, які б існували в межах відповідного правового режиму.
ПРАВО, ЕКОНОМІКА, ПОЛІТИКА § 3. Право і політика У процесі розвитку суспільних відносин політика є одним з факторів формування права. Право закріплюється в законодавстві, яке виражає державну політику. Законодавство встановлює правові форми здійснення політики і, у свою чергу, сприяє здійсненню певної політичної лінії. У перекладі з грецької мови слово «політика» означає державну або громадську справу, сутністю якої є визначення форм, завдань, змісту діяльності держави. Термін «політика» має широкий спектр значень: влаштування державної влади; мистецтво спільного життя; сукупність настанов та мети різних соціальних груп і практичних дій у досягненні цієї мети; мистецтво досягнення можливого і необхідного; участь у справах держави для досягнення соціальної згоди і т. ін. Іноді до широкого спектра значень терміна «політика» приєднується ще одне: політика як явище, сумнівне у моральному відношенні. Не випадково існує розхожа фраза: політика — це брудна справа. У найширшому значенні поняття «політика» — це відносини між державними утвореннями, великими соціальними групами, етносами, націями, верствами населення, класами, конфесіями, партіями, профспілками з приводу тих чи інших соціальних подій. Названі соціальні суб'єкти реалізують свої інтереси як у політичних, так і в неполітичних формах. При цьому все, що хоч якось пов'язане з питаннями завоювання, відмежування влади і її взаємодії з державою, містить політичний зміст. Політика — це облік і поєднання всіх інтересів, що мають місце в суспільстві. У міру того як соціальні групи усвідомлюють свої класові, національні, партійні, групові та інші інтереси, вони починають діяти відповідно до них, влада ж як центральний елемент політики потрібна для проведення тих чи інших інтересів у життя. Тобто політика підштовхує індивідів до певних політичних дій. При цьому соціальні групи, масові рухи покладаються не тільки на розум, а й піддаються емоціям, інстинктам, жаху, впливу вірувань, міфів, тобто певному психологічному впливу. Основна мета політики — маніпулювати великими групами людей, спонукати їх іти у визначеному нею напрямку. Макіавеллі вважав, що лише незначна частина народу прагне до свободи, основна ж маса прагне до безпеки. Отже, щоб не допустити масових політичних рухів, держава шляхом прийняття відповідних правових рішень впливає на хід політичних подій, тобто знижує РОЗДІЛ XIV ПРАВО, ЕКОНОМІКА, ПОЛІТИКА
тиск політичних рухів на владу (наприклад, встановлює мінімальний розмір оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, які забезпечують рівень життя не нижчий за прожитковий мінімум). Існування масових рухів передбачає наявність політичного лідера, вождя чи іншого керівника. Він підтримує цілісність мас, виступає як втілення ідеї нації, волі, соціальної справедливості. Однак будь-які дії мас і їх лідерів повинні базуватися на верховенстві закону, їхньої поваги до нього, поваги до прав окремої особи, контролі за проведенням політики в інтересах суспільства, що є можливим лише в умовах демократичних політичних режимів. У сучасному суспільстві соціальні суб'єкти здійснюють свою діяльність через систему політичних об'єднань — партій, громадських рухів. Всі вони реалізують власні завдання через посередництво державних інститутів шляхом суворого дотримання вимог правових норм. У свою чергу, право впливає на політику через законодавство. За умовами демократичної організації суспільства учасники політичних відносин поставлені в рівні межі правового спілкування. Це дозволяє підтримувати баланс різних соціальних сил у стані конструктивної взаємодії. Водночас історія людства, так само як і практика сучасного державно-правового будівництва, демонструє чимало прикладів домінування політики над правом, проведення її в позаправових формах. У деспотичних державах Давнього Сходу (Єгипет, Вавилон), давніх державах Індії і Китаю, монархіях періоду абсолютизму, теократичних монархіях Азії й Північної Африки, радянському суспільстві пріоритет політики над правом забезпечувався відповідно обожнюванням волі правителя, свавіллям феодальної влади, релігійно-общинними і моральними традиціями або ідео-. логічними юридичними конструкціями, вираженими в спільних актах партійних і державних органів. Політичне насильство ставало змістом законів, звичаїв, прецедентів судових органів, законодавчі акти часто набували неправового змісту. Співвідношення між політикою і правом суттєво змінилося в період буржуазних революцій у Європі та Північній Америці, коли поряд із ідеями рівності, прав та свобод сформувався принцип верховенства права, його пріоритету над державою, обмеження свавілля політичної влади правами людини. Закони, що приймаються парламентом, все більше набувають правового змісту, обов'язкового для виконавчої та судової гілок влади. У свою чергу, 208 виборці під час виборів парламенту голосують за ту чи іншу партію, а значить, визначають напрямок політики держави. Партії, які перемогли на виборах, реалізують політичні інтереси соціальних суб'єктів через механізми державної влади. Таким чином, співвідношення політики, права і законодавства залежить від ступеня розвитку громадянського суспільства, його можливості впливати на формування політичного курсу держави і здійснення прав та свобод людини. Враховуючи викладене, можна визначити напрямки взаємодії політики і права, які виражаються у станах єдності, розбіжності, у взаємопідтримці, протиборстві, солідарності, блокуванні. Право і політика передусім мають єдине джерело розвитку і функціонування — суспільні відносини, і, насамперед, відносини власності, на підставі яких виникають політико-правові зв'язки. Право виражає міру (межі) свободи та рівності учасників громадських відносин, включаючи політичні відносини між соціальними групами, партіями, націями, станами з приводу здійснення політичної влади, що складаються об'єктивно впродовж розвитку суспільних відносин. Право і політика мають нормативну природу. Вони формуються у вигляді визначення напрямків діяльності (політика), прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин (право). Проте на відміну від правових політичні норми не завжди мають ознаку формальної визначеності і можуть бути закладеними в політичних поглядах, ідеях, уявленнях політичних діячів, засобах підтримки, нейтралізму, насильства, які використовує державна влада. Крім того, в політичних нормах відсутня ієрархічна структура — всі політичні норми, ідеї, програми перебувають у співвідношенні конкуренції, їхня різноманітність обмежується правом. У системі права, навпаки, існують норми, які мають вищу юридичну силу. Право і політика у своїй основі містять загальні принципи функціонування і ціннісні орієнтації, що відбивають інтереси і потреби соціальних суб'єктів. Ця обставина робить законодавство формою вираження, здійснення захисту, переконання на користь певної політики. Шляхом прийняття нормативних актів реалізується міжнародна, національна, культурна, екологічна, економічна та інша державна політика. При цьому кожна держава існує в межах певної світової політики. Коло суб'єктів сучасної світової політики значно розширилося. З другої половини XX століття на політику почали помітно впливати так звані нетрадиційні фактори — транснаціональні РОЗДІЛ XIV корпорації (ТНК), неурядові організації та рухи, засоби масової інформації і т. ін. Отже, якщо предметом міжнародних відносин є суто міждержавні відносини, правове регулювання взаємодії між державами, то світова політика включає більш широкий спектр проблем, що пов'язані з діяльністю нових, недержавних суб'єктів. Водночас у сучасному світі існує глобальний взаємозв'язок — політичний, економічний, соціальний, ідейно-психологічний. Внутрішні процеси в одних країнах впливають на відносини в інших країнах, і навпаки, фактори зовнішньої політики роблять значний вплив на внутрішньополітичні події. Це досить легко простежити. Вирішення суто внутрішньої проблеми з боку держави — встановлення плати за комунальні послуги (воду, опалення, газ) для населення, обмежило надання Україні зовнішніх кредитів, а позиція Ради Європи стала основою Для припинення виконання вироків у вигляді смертної кари або її відміни в більшості країн СНД. Водночас, незважаючи на давні демократичні традиції, Сполучені Штати Америки вважають застосування смертної кари внутрішньополітичною справою своєї держави. У праві закріплюються політичний устрій суспільства, політичні права і свободи громадян, механізм функціонування політичних інститутів, причому, як правило, — в нормативних актах, що мають вищу юридичну силу в системі законодавства: конституціях або конституційних (органічних) законах. Вимоги правових норм є обов'язковими не тільки для громадян, але й для депутатів, керівників держави, державних службовців, які здійснюють політичну владу, і це є важливою складовою правової політики держави. Розділ XV ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ § 1. Правові системи сучасності і критерії їх класифікації У загальній теорії права «правова система» — поняття, яке характеризує сукупність усіх правових явищ дійсності з точки зору вираження їхньої цілісності і взаємозв'язку. Структура правової системи складається зі статичних і динамічних елементів. Правова система в статиці охоплює сукупність: а) норм, принципів, інститутів (нормативний бік системи); б) правових установ (організаційний елемент); в) правових поглядів, ідей, уявлень, притаманних даному У динаміці правової системи вирізняють: правотворення, реалізацію права, що включає виникнення, зміну і припинення правовідносин, правове мислення. Дослідження правової системи у взаємодії з економічною, політичною, ідеологічною, моральною, релігійною та іншими суспільними системами, тобто зі всім комплексом соціальних інститутів і цінностей, властивих певній країні, становить поняття національної (внутрішньодержавної) правової системи як поодинокого явища. Національна правова система як конкретно-історична соціальна реальність відповідає поняттю правової системи у «вузькому» розумінні і в межах державного кордону має ознаки єдності і суверенності. Множинний, неоднорідний характер національних правових систем викликав численні спроби розбити їх на групи, здійснити їх класифікацію за класами, типами, виходячи з тих чи інших критеріїв. Слід, проте, констатувати, що визначення кількості сімей, груп, класів, типів, правових систем і належна їх класифікація завжди були і є дискусійними питаннями. Під правовою системою в «широкому» розумінні (правовою сім'єю) мають на увазі більш-менш велику сукупність, класифікацію типів національних правових систем, близьких за конструктивними, техніко-юридичними та іншими особливостями. У різний час як критерії класифікації висувалися такі: різна роль правових джерел у правових системах, у зв'язку з чим розрізнялися: континентально-європейське, англо-амери-канське та ісламське право (Леві-Ульман); РОЗДІЛ XV ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ
національний критерій з виокремленням сімей: індоєвропейських, семітських, монгольських, права нецивілізованих народів (Созе-Алль); ідеологічний і техніко-юридичний критерій з виокремленням трьох правових сімей: романо-германського загального права і соціалістичної, а також «інших систем», мало пов'язаних між собою, — ісламського, іудейського права, права країн Азії і Мадагаскару (Рене Давід); змістовий критерій, що залежить від ступеня «спорідненої близькості» при відмові від використання зовнішніх критеріїв — географічних, національних та інших, при цьому класифікація включала: французьку, германську, скандинавську, англійську, російську, ісламську, індійську правові системи (А. Армінджон, Б. Нольде, М. Вольф); історичне походження і розвиток правової системи, панівна доктрина юридичної думки і її специфіка, своєрідність правових інститутів, правові джерела і способи їх тлумачення, ідеологічні фактори, у зв'язку з чим усі національні правові системи згруповані у вісім правових сімей: романську, германську, скандинавську, загального права, соціалістичного права, права країн Далекого Сходу, ісламського права, індуського права (К. Цвай-герт, X. Кетц) та багато інших. Найбільш аргументованими, на наш погляд, є класифікації, що ґрунтуються на системі критеріїв. Це дозволяє уникнути одномірності, однобічності при вивченні змісту правових систем. Зокрема, в основу класифікації можуть бути покладені такі критерії: а) історична ознака — спільність походження; б) географічні ознаки; в) своєрідність нормативної основи, ієрархія джерел права; г) техніко-юридичні особливості, засоби правотворення, ґ) роль судових органів у правотворенні; д) особливості механізму реалізації і застосування юридич є) особливості юридичної ідеології сил, які є при владі, і морально-етичні уявлення в суспільстві. Розрізняють такі основні структурні сукупності правових систем: романо-германське право (його називають ще континентальним), до якого також належить скандинавське, латиноамериканське право і право Японії; англо-американське право, або система «загального права»; соціалістичне право; релігійно-тради-212 ційні правові системи, включаючи мусульманське право, індуське, іудейське, канонічне, далекосхідне, традиційне право країн Азії та Африки. В окремих державах спостерігається переплетіння, множинність двох або більше правових систем. Ці правові системи інколи називають «гібридними», оскільки їх важко віднести до якоїсь правової сім'ї, — це стосується правових систем Філіп-пін, Ізраїлю, Японії, Камеруна, Греції, Сомалі, Південно-Афри-канської Республіки, штату Луїзіана в США, провінції Квебек у Канаді, Шотландії та ін. Наприклад, правова система даної країни може мати певні особливості, завдяки яким їх відносять до конкретної правової сім'ї, але водночас вона може мати такі особливості, які не дозволяють цього зробити. Таке згладжування розбіжностей характерне для права в країнах Африки та Ближнього Сходу, де одні частини правової системи були наближені до західних ідеалів (у кримінальному праві, у торговельному праві та процесі), а інші (правовий статус особи, сімейне право та земельне право) продовжували існувати відповідно до традиційних принципів даного регіону. Такий феномен типовий не тільки для цих країн. Глибокі розбіжності можуть бути виявлені і поміж правовими системами, що, як узвичаєно вважати, належать до однієї правової системи. Американська система права, без сумніву, належить до сім'ї загального права, хоч численні відмінності відмежовують її від англійського права, головним чином через те, що Англія — унітарна держава, а США — федерація. § 2. Романо-германська правова система Романо-германська правова сім'я (континентальне право) сформувалася в Європі до XII століття і набула великого поширення в численних неєвропейських державах. Історичні корені цієї правової сім'ї належать до римського права (І ст. до н. є. — V ст. н. є.). До зони впливу континентального права входять правові системи таких країн, як Франція Німеччина, Італія, Бельгія, Іспанія, Швейцарія, Португалія, Австрія, Угорщина, а також латиноамериканське, скандинавське право та право Японії. Подібними до цієї сім'ї за техніко-конструктивним особливостями є правові системи Росії, України, Болгарії та деякі інші, хоча існує точка зору, що останні виокремлюються в самостійну слов'янську (західнослов'янську) групу. Романо-германська правова сім'я зазнала кілька періодів у своєму розвитку. Хронологічно вирізняють такі: перший — РОЗДІЛ XV ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ
і період звичаєвого права (кутюмів) і_писаного римського права (до XIII століття); другий — відродження вивчення римського права в університетах (XIII — XVIII ст.); третій — період кодифікації, завершення формування романо-германської правової сім'ї як цілісного явища (XVIII — 50-ті рр. XX ст.); четвертий — «ера декодифікації» і розвитку тематичної правотворчості (50-ті рр. XX ст. і до нашого часу). Формувалася романо-германська правова сім'я за умов феодальної роздрібленості Європи, відсутності національного права, нетривких, тимчасових союзів. Позитивне право перебувало в хаотичному, роздрібленому стані, панували анархія і свавілля, а суперечки вирішувалися за правом сильнішого. Суспільство прийшло до усвідомлення необхідності нового права, що було б засноване на справедливості і єдиних, універсальних критеріях, гарантії виконання судових рішень. Таким правом, що було основою викладання в університетах, а пізніше і національних кодифікацій, стало римське і канонічне право. Воно відповідало свідомості та потребам суспільства. Кодифікація, яка пройшла у європейських державах з XVIII по XX століття, дала можливість покласти край множинності, архаїчності звичаїв, створити таке право, що відповідало б інтересам суспільства, а також поширити романо-германське право не тільки на територію Європи, але й за її межі. Шляхом кодифікації право окремих держав систематизувалося на основі загальних принципів, що полегшило його подальше практичне використання. Перші національні кодекси були прийняті в Пруссії — Прусське земельне уложення 1794 року, Австрії — Австрійське цивільне уложення 1811 року, у Франції — Французький цивільний кодекс 1804 року, Німеччині — Германське цивільне уложення 1896 року та ін. Причому Французький цивільний кодекс мав найбільший вплив на розвиток континентального права. Історичне його значення полягає в тому, що він набув поширення у всьому світі. У тій чи іншій формі Французький цивільний кодекс був рецептований Бельгією, Голландією, Люксембургом, частково Німеччиною, двома кантонами Швейцарії, Італією, Іспанією, Португалією, Сирією, Ліваном, Алжиром, Тунісом, Марокко, Південною та Центральною Америкою, штатом Луїзіана США, канадською провінцією Квебек та іншими. Спочатку, після кодифікації, існувала небезпека поділу європейського права на так звані латинські (романські) і германські системи, але пізніше різниця між ними нівелювалась, а пізніші кодифікації зовсім позбавили смислу цей поділ. На сьогоднішній 214 день у національних правових системах країн, що належать до континентальної правової сім'ї, більше подібних ознак, ніж різних. До них, зокрема, належать такі: а) усі вони в основному побудовані на основі римських, канонічних і місцевих правових традиціях; б) романо-германська правова сім'я є винятково продуктом в) єдина ієрархія джерел права, висловлена у формально, абстрактно сформульованих нормах, тобто як основне джерело виступає нормативний акт, який виходить від законодавця. Законодавець усвідомлює суспільні відносини, узагальнює соціальну практику, типізує ситуації, які повторюються, і формулює в нормативних актах загальні моделі прав і обов'язків для суб'єктів права; г) подібна юридична техніка, аналогічні прийоми подачі правових норм, наявність спільної юридичної мови і подібної манери ґ) кодифікований характер права; д) єдина система права, тобто поділ її на галузі; є) в усіх країнах визнається поділ права на публічне і приватне; є) більш-менш єдина система принципів, у тому числі тих, що визначають специфіку судової діяльності; ж) відносна одноманітність судової та адміністративної практики. У романо-германській правовій сім'ї суддя не зв'язаний раніше прийнятими рішеннями інших судів, за винятком судової практики Верховного або Конституційного Судів. Судова практика, яка належить до «вторинних» норм, полягає в тому, що при розгляді нової справи вона може бути відкинута, тобто буде здійснений «поворот практики». Враховуючи викладені подібні ознаки, видається надто цікавою пропозиція С. Алексєєва віднести романо-германське право до так званої нормативно-законодавчої системи, відокремленої від нормативно-судової, представленої англо-американським загальним правом. На його думку, на високому рівні теоретичних абстракцій можливе обособлення в логічному плані юридичного і техніко-юридичного сторін сімей правових систем і формування на цій основі деяких укрупнених (логічних) систем юридичного регулювання, що дають можливість об'єднати найтиповіші правові цінності. Залежно від того, який з елементів правових систем, сполучених з основними формами право утворювального процесу, — встановлені за 215 РОЗДІЛ XV конодавством форми (норми) чи юридична, судова практика, — розглядається як основа юридичного регулювання, вирізняють дві основні укрупнені юридичні системи, існування та особливості яких характеризують їх як нормативно-законодавчу і нормативно-судову. § 3. Англо-американська правова система Англо-американське (загальне) право історично склалося в Англії і пройшло кілька етапів (періодів) у своєму розвитку: перший — період англосаксонського права (передує норманському завоюванню 1066 р.); другий — період становлення загального права, коли воно утверджується на противагу місцевим звичаям (від 1066 р. до встановлення династії Тюдорів 1485 р.); третій — період розвитку загального права, становлення додаткової правової системи — права справедливості (1485 — 1832 рр.); четвертий — період широкого розвитку статутного права, джерелом якого є акти представницьких органів, підсилення значення державної адміністрації у правотворенні (від 1832 р. до нашого часу). До сім'ї загального права, поряд із Англією, входять правові системи США, Австралії, Канади, Нової Зеландії, Північної Ірландії, країн групи Британсько Співдружності. Майже одна третина країн світу відчула на собі вплив системи загального права. Після норманського завоювання 1066 року функція правосуддя здійснювалася здебільшого феодальними судами (судами баронів, менорськими судами і т. ін.) також на основі звичаєвого права, так само як і в ліквідованих судах графств і судах сотень. Король втручався в суперечки тоді, коли існувала загроза миру в королівстві і коли обставини складалися так, що їх не можна було вирішити у звичайному порядку. В рамках Curia regis (суду для вельможних людей і найважливіших справ) склалися спеціальні комісії зі специфічною судовою компетенцією, засідання яких відбувалися у Вестмінстері. Зокрема, до їх компетенції належали справи, що торкалися королівських фінансів, стосувались власності і нерухомості, а також тяжкі кримінальні злочини, оскільки ці злочинці порушували мир у королівстві. У ході діяльності Королівських Вестмінстерських Судів склалася судова практика, коли судді керувалися нормами тих стосунків, що вже існували, і на їх основі виробляли свої юридичні принципи. Сукупність цих рішень, прецедентів, стала еталоном для розгляду подібних справ у судах і, будучи обов'язковою для всіх інших судів, таким чином, 216 ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ уклала систему загального права. Наприкінці середніх віків королівські суди були практично єдиним органом правосуддя, бо муніципальні, торговельні та церковні розглядали лише малозначні справи, а сеньйоральні суди вже припинили на той час своє існування. Але аж до реформи 1875 року королівські суди продовжували залишатися судами з винятковою юрисдикцією — приватні особи повинні були просити про надання їм можливості звернення до них. Зацікавлена в розгляді справи особа зверталася до вищої посадової особи — канцлера з проханням видати спеціальний припис (\угії) суду розглянути цю справу. Проте такий припис видавався в разі подібності, схожості з раніш уже підтвердженими підставами для позовів, перелік яких був досить обмеженим (наприклад, перед судовою реформою в 1872 році таких випадків було лише 76). Кожному позову відповідала спеціальна процедура. Оскільки кількість звернень від громадян зростала, загальне право вже не могло впоратися із щодалі більшим навантаженням через строго казуїстичну процедуру. Починаючи з XV століття, приватні особи, які не мали можливості розглянути справу в королівських судах, звертаються безпосередньо до короля з проханням про втручання через Лорда-канцлера. Таким чином, частина функцій щодо здійснення правосуддя зосереджувалася в канцлерському суді. Це призвело до формування паралельної правової системи — «права справедливості», яка за своєю процедурою повністю відрізнялася від загального права. Право справедливості надало нові способи захисту там, де загальному праву їх бракувало. Природа права справедливості й по сьогоднішній день висловлюється у відомих «максимах справедливості»: право справедливості не може залишити зло безкарним; право справедливості не допоможе особі, що одержує будь-що, не даючи нічого натомість; право справедливості не забезпечує засобами захисту особу, що поводила себе нечесно, бо той, хто шукає справедливості, повинен мати «чисті руки». Майже всі норми права справедливості були створені в період поміж 1529 роком — датою закінчення строку канцлерства Уолсі, і канцлерством лорда Ілдоуна, що завершилося в 1827 році. Інколи вони були наслідком визнання нових правил, що повністю не визнаються судами загального права (виняткова юрисдикція), або дарування нових способів, яких не мало загальне право (паралельна юрисдикція). Власне кажучи, право справедливості доповнювало й усувало вади загального права.
РОЗДІЛ XV ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ
Коли право справедливості доповнювало загальне право, воно не йшло врозріз із повноваженнями правників загального права. Проте, коли право справедливості усувало вади загального права, суд канцлера вступав у конфлікти з судами загального права. Траплялося так, що канцлер розривав договір або ж виправляв формулювання документа, а суди загального права примусово приводили його до виконання згідно з первинними умовами. Реформи, здійснені відповідно до законів про судоустрій 1873—1875 років, анулювали конфлікти між судами загального права та судом канцлера, знищивши самі ці суди і передавши їх новому Верховному Суду. При цьому закони про судоустрій уніфікували лише порядок здійснення правосуддя з загального права і права справедливості, але не злили норми матеріального права. Більше не існує будь-якої подвійності в юрисдикції, оскільки Верховний Суд повинен сприяти використанню правомочності і способів захисту як загального права, так і права справедливості. При колізії норм загального права й норм права справедливості щодо одного й того ж питання перевага надається нормам права справедливості. Внаслідок цього деякі норми загального права зникли. Крім загального права і права справедливості до структури англійського права входить також статутне право (законодавство), джерелом якого є акти представницьких органів, що свідчать про складну еволюцію даної правової сімї. Нині законодавство є головним двигуном правової реформи. Практично всі норми, які належать до складу і юрисдикції сучасних судів і до процесу, що до них застосовується, є статутними. Тобто, якщо більша частина принципів англійського права веде свій початок від загального права і права справедливості, то величезна кількість деталей міститься зараз у законі. Законодавство як джерело права певною мірою відрізняється від загального права і права справедливості. Загальне право і право справедливості обмежені існуючою доктриною прецеденту і можуть тільки розвивати нові прецеденти, варіюючи і розширюючи застосування вже сформульованих принципів. Правило прецеденту, що зобов'язує англійських суддів дотримуватися раніше прийнятих рішень, укорінилося в першій половині XIX століття. Полягає воно в тому, що: рішення, винесені Палатою лордів, є обов'язковими прецедентами для всієї системи судів; рішення, прийняті Апеляційним судом, обов'язкові для всіх нижчих судів і, крім кримінального права, для самого Апеляційного суду; рішення, прийняті Високим судом, обов'язкові для нижчих судів і, будучи строго обов'язковими, мають дуже важливе значення і використовуються різноманітними відділеннями Високого суду для керівництва. До 1966 року Палата лордів була пов'язана своїми прецедентами, проте на майбутнє вона відмовилася від цього правила в інтересах правосуддя. Законодавство ж, зі свого боку, може повністю здійснювати нові принципи права, що сформувалися без посилання на принципи, що існували раніше, а також може категорично відміняти існуючі норми права, чого не можуть робити ні загальне право, ні право справедливості. У цьому і полягають основні привілеї законодавства. Нарешті, історичні джерела відрізняються від законодавства ще й тим, що норми загального права й права справедливості, а також інших історичних джерел можуть бути підтверджені посиланням тільки на інші історичні джерела, особливо на прецеденти, законодавство ж становить самостійне джерело права. При колізії закону і прецеденту пріоритет завжди буде на боці закону. Але правозастосовчии орган пов'язаний не лише текстом закону, але й актами тлумачення закону в попередніх посадових рішеннях, тому оцінювати закон як джерело, що стоїть вище прецеденту, було б неправильно. § 4. Релігійно-традиційна правова система Вельми значні особливості порівняно з романо-германською та англо-американською правовими системами мають правові системи, що входять до сім'ї релігійно-традиційного права. Сім'я релігійно-традиційного права охоплює релігійні правові системи, засновані на будь-якому віровченні, і традиційні правові системи, засновані на звичаєвому праві. До релігійних правових систем належать: мусульманське, канонічне, індуське, іудейське право; до традиційних — японське, далекосхідне і звичаєве право окремих держав Африки, Азії,,Океанії. Загальною ознакою для них є те, що всі вони функціонують нарівні з національним правом окремих держав, а ступінь впливу на суспільство залежить від їх авторитету серед населення. Мусульманське право являє собою правила поведінки прибічників ісламу, основний зміст яких становлять зобов'язання РОЗДІЛ XV ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ
щодо Аллаха1 та інших мусульман, а також санкції за їх порушення. Період становлення мусульманського права як системи соціально-нормативного регулювання охоплює УІІ-Х століття. Виникло воно на території Аравійського півострова, як гадають, у його західної частині — області Хіджаз. Мусульманське право — це одна з найзначніших правових систем світу, яка охоплює понад 500 мільйонів осіб. Зведення мусульманських теологічних та правових нормативів (шаріат), звернених до людей, було встановлена Аллахом і передано ним через пророка Мухаммеда1. Джерелами мусульманського права є Коран, сунна, іджма та кійас. Коран (арабською — «аль-Кур'ан», що означає «читати вголос речитативом, декламувати») за віровченням ісламу, — книга нестворена, вона — саме слово Аллаха, складається із 114 глав різної довжини, кожна з яких має назву сура. Кожна сура Корану складається із аятів (віршів). За мусульманською традицією одкровення передавалися Аллахом його посланнику пророку Мухаммеду через ангела («святого Духа») приблизно у 610-632 роках2, а їх запис вівся протягом наступних десятиліть. Нарівні з релігійно-моральними положеннями приблизно в 300 віршах Корану подані установи нормативно-юридичного характеру. Сунна — збірник переказів (хадісів), у яких йдеться про життя пророка Мухаммеда, розповідається про його вчинки та наводяться висловлювання, що є свого роду дороговказом у житті для віруючого. І тільки близько 500 хадісів можуть бути віднесеними до норм — правил поведінки в правовому розумінні. Іджма (доктрина мусульманського права) —_це єдина думка, якої досягли вчені всіх або ж однієї юридичної школи з питань ісламу і обов'язків правовірних. Звернувшись до Корану та сунни, мусульманські судді (каді) не завжди могли пристосувати їх положення до розгляду конкретних справ. Тому, починаючи з VIII століття, функцію тлумачення перших двох джерел почали здійснювати правові школи тлумачення, що зробило доктрину провідним джерелом права. При цьому судді втратили право прямо посилатися на Коран та сунну, а були зобов'язані застосовувати норми в інтерпретації певної правової школи тлумачення. ' Гадають, що це стародавній бог племені курейшитів, який зайняв панівне становище серед богів арабських родів. 1 Мухаммед помер у 632 році. Кійас (метод міркування за аналогією) — застосування положень, сформульованих у Корані, сунні та іджмі, для розгляду подібних та аналогічних випадків'. Таке узгоджене об'єднання різних джерел дістало назву системи «чотирьох корінь» ісламського права. У XX столітті ряд мусульманських держав здійснив кодифікацію окремих галузей права за західноєвропейським зразком (цивільного, торгового, процесуального, кримінального та ін.). Це внесло значну різноманітність у вікові мусульманські правові традиції кожної з держав. Посилення ролі нормативного акта, хоча й прийнятого на підставі принципів ісламу, призвело також до послаблення ролі доктрини в процесі розгляду юридичних справ. У сучасному світі ідеї «вестернізації» найменше торкнулися таких держав, як Саудівська Аравія, Оман, емірати Персидської затоки. Як субсидіарні (додаткові) джерела праці вчених-юристів застосовуються лише за наявності прогалин у законодавстві Єгипту, Сирії, Ірану, Іраку, Пакистану, Лівії, Алжиру та ін. У зв'язку з цим необхідно розмежовувати релігійне мусульманське право і право мусульманських держав. Канонічне право в християнській релігії є сукупністю правових рішень (канонів), установлених, головним чином, на всесвітніх та деяких інших церковних соборах. У католЩькїїГцеркві канонічне право вміщує також постанови римських пап. Слово «канон» у перекладі з грецької означає «норма», «міра», «стандарт». Найбільш ранніми канонами є правила нового Заповіту. Розрізнені норми різних єпархій, декретів пап були систематизовані у Зводі канонічного права 1582 року (Согриз Зигіз сапопісі). Аж до XX століття ніяких інших кодифікацій канонічного права не відбувалося, воно лише інтерпретувалося каноністами. Поширення в Західній Європі Кодексу Наполеона стало імпульсом до проведення кодифікації канонічного права з 1904 по 1918 рік, який залишався основним правом римської католицької церкви до 1983 року, коли був введений новий Кодекс. Такі норми не повністю правові — скоріше це гібридна правова система, оскільки вона охоплює як корпоративні, так і моральні регулятори. Як правові норми корпоративне право можна розглядати тією мірою, якою воно визнається обов'язковим у тій чи іншій державі (наприклад, абсолютна теократична монархія Ватикану). Індуське право є одним_а_цайііільш стародавніх і оригінальних у світі. Ряд положень індійського збірника Веди (II тисячоліття
XV до н. є.) можна витлумачити як правила поведінки загального характеру. Подолавши віки, традиційні норми стародавнього та середньовічного права — веди, смрити, дхармашастр та інші, залишилися складовою частиною внутрішньодержавного права Індії. Індуське право поширюється на осіб, які сповідують індуїзм незалежно від місця проживання. Зараз у світі налічується близько 300—350 мільйонів індусів, які мешкають переважно в Індії. Живуть вони також у Пакистані, Бірмі, Сінгапурі, Малайзії та державах Східної Африки. Характерними ознаками індуського права є: персональний характер правової системи, оскільки вона застосовується лише до індусів (за народженням, релігією) та до навернутих до індуїзму (мається на увазі, що в разі переїзду індус везе право з собою); поширення на означені категорії відносин: внутрішньосімейні, кастові, відносини землекористування, договірного права, права власності; відносна незалежність від інших правових систем (англійського, мусульманського права), що свідчить про високий рівень правової культури; наявність жорстких правил станово-кастової організації, за якою члени кожної касти — брахмани (священослужбовці), кшатрії (військові), вайшиї (торговці) та шудри (слуги і ремісники) мають власну систему прав і обов'язків, власну мораль, рівень пізнання істини; тісний зв'язок з індуїзмом релігійно-філософської і соціально-етичної систем, заснованих на віротерпінні, релігійних догмах, норми яких не мають уніфікованого характеру, а церква — ієрархічної організації; здатність до адаптації в умовах "постійних соціально-економічних і політичних змін; включення до сфери дії індуського права представників неортодоксальних релігійних,общин, сектантських груп (лингаяти, ар'я-самаджисти, джайли, будисти, сікхі та ін.); різноманітність джерел права: веди — священні книги, ідейні засади індуського права; смрити — правові трактати, що коментують веди; збірники висловлювань індійських авторитетів; звичаї — правила поведінки доброчесних, розсудливих людей. Сьогодні окремі положення індуського права зазнали змін у зв'язку з прийняттям відповідних законопроектів; скасована відповідальність за порушення норм кастової належності, забо-222 ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ ронена полігамія, дозволені розлучення, встановлено право на отримання аліментів та ін. Іудейське право (єврейське право) виникло понад три тисячоліття тому, розвивалося і зберігалося як право єврейського народу незалежно від того, була державність у євреїв чи не було її. Цьому процесу сприяла наявність внутрішньої автономії єврейських общин — їм дозволялося мати органи самоврядування і власні судові заклади. Іудейське право являє собою нормативну частину Усного Вчення — Талмуда. Воно включає також Агаду — стародавні сказання та легенди, вислови мудреців, повчальні історії. Спочатку законодавчі положення передавались усно із покоління в покоління і аж у V столітті були зафіксовані в письмовій формі. Записане вчення — Тора, отримане Мойсеєм на горі Сіон, є основним джерелом права для суддів і нагадує конституції єврейського народу. Іншим джерелом є талмудична література — Мішна, Мндрашим, Барайти, Єрусалимський та Вавилонський Талмуди. Іудейське право регулює цивільні, сімейні, трудові і кримінально-правові відносини. Його головною відмінною ознакою є релігійно-національний характер: додержання релігійних наказів так само обов'язкове для євреїв, як і додержання юридичних законів іудаїзму. При цьому право постійно вдосконалювалось винятково представниками європейської юридичної думки, що відрізняє його від інших релігійно-традиційних правових систем. Іудейське право забороняє євреям звертатися до неєврейських судових інстанцій, хоча презюмується, що законів держави слід обов'язково дотримуватися. Ця заборона не стосується звернень до державних судів після створення Ізраїлю. Характерно, що сучасна судова система держави Ізраїль не пов'язана зобов'язанням дотримуватися принципів єврейського права. Проте фактично законодавство і судова практика абсорбує багато положень із старовинних джерел, особливо в галузі приватного права. Усередині самого єврейського права вирізняється проблема колізії законів унаслідок світового географічного розселення єврейських общин, яке призвело до формування різних правил та норм, що застосовуються при розгляді подібних юридичних проблем у різних регіонах. Японське право. Відокремлене географічне положення, що перешкоджа1Г~гіросяканню правових інститутів інших держав, сприяло виникненню в японському суспільстві своєрідної систе- РОЗДІЛ XV ми норм, традицій, що дозволяють регулювати відносини сторін шляхом узгоджувальних процедур. Із середини XIX століття національне право Японії прагне до континентальної правової сім'ї, оскільки ґрунтується воно на французькому і германському законодавстві. Проте після Другої світової війни японське право зазнало значного впливу права США, особливо в галузі економіки. Поряд з тим досить великого регулятивного значення в японському суспільстві набули норми «гірі», що приписують поступовість примирення, згоду при розгляді юридичних справ без звернення до офіційних судових органів. Далекосхідне право. Цінність тієї чи іншої нормативної системи залежить від її здатності до впорядкування людських відносин. З цього погляду вельми своєрідною є далекосхідна правова сім'я. Походить вона з Китаю і пов'язана з філософським вченням Конфуція. Етичні цінності і традиції цієї держави мали значний вплив на Монголію, держави Індокитаю, Малайзію, Бірму, Японію, Корею. В основі конфуціанства лежить прагнення людини співвідносити свою поведінку з космічною гармонією Той, хто прагне поводити себе правильно, повинен любити лише праведні вчинки, не порушувати встановлену природою рівновагу, підпорядковувати власні інтереси збереженню гармонії. Правила, яких слід дотримуватися, під назвою «лі», не є однаковими для всіх, а залежать від статусу людини, його статі, фаху, службового становища, сімейного стану. Право з позицій конфуціанства має дуже загальний характер, не враховує багатоманітності людських відносин. Водночас правила «лі» дають можливість досить точно обумовлювати поведінку сторін у конкретній ситуації. Попри все втручання офіційних судових органів не в змозі відновити порушену гармонію. Тому перевагу в конкретних ситуаціях слід віддавати узгоджувальним процедурам, домагаючись відновлення прав шляхом взаємних поступок і терпіння. Прибічники школи легістів дотримувалися протилежної позиції і відверто ворогували з конфуціанцями. Людина за своєю сутністю егоїстична, тому її інтереси повинні бути обмежені законодавством і засобами державного примусу. Проте китайська державність протягом понад 2000 років ґрунтувалася на філософському вченні Конфуція. З роками його прибічники визнали закони як необхідну форму регулювання відносин у суспільстві. Інтенсивний розвиток законодавства в сучасному Китаї за континентальним зразком, проголошення його особливого шля-224 ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ і ху не виключає збереження багатьох інститутів традиційного права і морально-етичних передбачень у суспільстві. Звичаєве право держав Африки, Азії та Океанії являє собою унікальну правову систему, коріння якої сягають тисячоліть. Ці правові системи мають велику різноманітність конкретних форм. Форми залежать від стадії розвитку суспільства, наявності (відсутності) та особливостей колоніального режиму в минулому і впливу колишніх метрополій на державу нині; особливостей джерел; відносної недоступності для впливу інших держав. Неповторність системи традиційного права полягає в збереженні звичаю як важливого регулятора суспільних відносин та його державного визнання. Звичай тією чи іншою мірою відомий усім правовим системам, проте в романо-германському та англо-американському праві він виконує допоміжну (субсидіарну) роль. Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.048 сек.) |