Соціальна структура і аномія

У соціологічній теорії існує помітна й наполеглива тенденція відносити незадовільне функціонування соціальної структури в першу чергу на рахунок властивих людині наказових біологічних потягів, які недостатньо стримуються соціальним контролем. З цієї точки зору соціальний порядок – всього лише інструмент для "регулювання імпульсивних дій", "соціальної переробки" напруги. Слід зазначити, що ці імпульсивні дії, що прориваються крізь соціальний контроль, розглядаються як прояви біологічно обумовлених потягів. Передбачається, що стремління до непокори корениться в самій природі людини1. Підпорядкування, таким чином, являє собою результат або практичного розрахунку, або механічного кондиціонування. Ця точка зору, не кажучи вже про її інші недоліки, явно не дає відповіді на одне питання. Вона не дає основи для визначення тих умов небіологічного характеру, які стимулюють відхилення від запропонованого типу поведінки. У цій роботі ми виходимо з припущення, що певні фази соціальної структури породжують обставини, при яких порушення соціального кодексу являє собою "нормальну" відповідь на ситуацію, що склалася2. Принципова схема, яку слід розробити, має забезпечити послідовний систематичний підхід до вивчення соціально-культурних джерел поведінки, яка відхиляється від норми. Ми маємо намір в першу чергу показати, як деякі соціальні структури чинять певний тиск на окремих членів суспільства, штовхаючи їх скоріше на шлях непокори, ніж на шлях узгодженої із загальноприйнятими правилами поведінки. Багато питань, пов’язані з цією схемою, ми не зможемо обговорити; нерідко нам доведеться обмежуватися простим згадуванням проблем без докладного їх аналізу.

Серед елементів соціальної та культурної структури особливу важливість для нас мають два елементи. Аналітично вони роздільні, хоча в конкретних ситуаціях неподільно переплітаються. Перший елемент складається з цілей, намірів і інтересів, що визначаються даною культурою. Вони становлять сферу устремлінь (намагань). Указані цілі більш-менш інтегровані й містять у собі різні ступені престижу та емоцій. Вони становлять основний, але не єдиний компонент того, що Лінтон вдало назвав "схемою групового існування". Деякі з цих обумовлених культурою устремлінь мають відношення до первинних потягів людини, однак вони не визначаються ними. Друга фаза соціальної структури визначає, регулює і контролює прийнятні способи досягнення цих цілей. Кожна соціальна група обов’язково поєднує свою шкалу бажаних цілей з моральним або інституційним3 регулюванням припустимих і необхідних способів досягнення цих цілей. Цього роду регулятивні норми та моральні імперативи не обов’язково збігаються з нормами, що визначають технічну доцільність або ефективність цих способів. Багато способів, які окремим особам представляються найбільш ефективними для досягнення бажаних цінностей, також як незаконні операції з акціями нафтових компаній, крадіжка, шахрайство, виключені з інституційної сфери дозволеної поведінки. Вибір відповідних способів обмежений інституційними нормами.

Коли ми говоримо, що ці два елементи – обумовлені культурою мета та інституційні норми діють спільно, ми не маємо на увазі при цьому, що співвідношення між альтернативними способами поведінки і цілями є незмінно постійним. Значимість певних цілей може змінюватися незалежно від ступеня значимості інституційних засобів. Можуть мати місце випадки непропорційної, іноді по суті виключно підкресленої цінності певних цілей у поєднанні із порівняно малою стурбованістю щодо інституційно схвалюваних засобів їх досягнення. Свого крайнього вираження подібна ситуація досягає в тому випадку, коли вибір альтернативних способів обмежується тільки технічними, а не інституційними міркуваннями. У такого роду гіпотетичному полярному випадку були б дозволені всі й будь-які засоби, що здатні забезпечити досягнення виключно важливих цілей4. Такий один із типів неузгодженості елементів культури. Другий полярний випадок виявляється в тих групах, де діяльність, що спочатку задумана як засіб досягнення мети, стає самоціллю. У таких групах початкові цілі забуті й ритуалістична прихильність до інституційно запропонованої поведінки набуває характеру справжньої одержимості5. Приймаються широкі заходи до забезпечення стабільності, в той час як до змін ставляться зневажливо. Вибір альтернативних способів поведінки суворо обмежується. Розвивається обмежене традиціями священне суспільство, що характеризується неофобіями6. Службовий психоз бюрократа може служити тут прикладом. Нарешті, є групи проміжного типу, в яких існує рівновага між цілями, визначеними культурою, і інституційними засобами. Ці групи характеризуються значною інтеграцією і відносною стабільністю, яка не перешкоджає змінам.

Ефективна рівновага між двома зазначеними фазами соціальної структури досягається доти, поки особи, що підкоряються обмеженням обох типів, отримують задоволення; йдеться про задоволення від досягнення певних цілей і про задоволення, що безпосередньо виникає від використання інституційно схвалюваних засобів досягнення цих цілей. Успіх у подібних урівноважених випадках складається з двох моментів. Успіх тут оцінюється в термінах результату і в термінах процесу, у термінах кінцевого виходу і в термінах діяльності. Постійне задоволення має протікати від участі самої по собі в конкурентному порядку та з випередження конкурента, оскільки зберігається конкурентний порядок. Випадкові жертви, пов’язані з інституціоналізованою поведінкою, повинні компенсуватися соціально апробованою винагородою. Розподіл статусів і ролей через змагання повинні організовуватися таким чином, щоб для будь-якої позиції в рамках установленого розподілом порядку існував позитивний фактор, який стимулює відповідність кожного своїй ролі і виконання зобов’язань, пов’язаних зі статусом. Тому що поведінка, котра відхиляється від норми може бути розцінена як симптом неузгодженості між обумовленими культурою устремліннями та соціально організованими засобами їх задоволення.

З типів груп, що формуються в результаті незалежних змін у співвідношенні двох фаз соціальної структури, нас цікавлять головним чином групи першого типу, саме ті, в яких непропорційно великий акцент ставиться на цілі. Це положення слід переформулювати в належній перспективі. Немає таких груп, в яких були б відсутні кодекси, що регулюють поведінку, однак існують розходження в ступені, в якому звичай, вдачі та інституційний контроль ефективно сполучаються з менш чітко визначеними цілями, які складають частину культурної основи суспільства. Емоційні переконання можуть групуватися навколо комплексу визнаних суспільством цілей, позбавляючи одночасно своєї підтримки визначені даною культурою засоби їх досягнення. Як ми побачимо далі, певні аспекти соціальної структури можуть породити протиправну і антисоціальну поведінку саме внаслідок розхожості, що надається значенню цілей і норм, які врегульовують їх досягнення. У крайніх випадках ці останні можуть бути настільки підірвані надмірним акцентом на цілях, що вибір способів поведінки буде обмежуватися тільки міркуваннями технічної доцільності. Внаслідок цього єдиним питанням, що має значення, стає питання про те, наскільки ефективні наявні засоби оволодіння соціально апробованими цінностями7. Спосіб, найбільш практичний з технічної точки зору, незалежно від того, законний він чи ні, отримує перевагу перед інституційно запропонованою поведінкою. Але в міру розвитку цього процесу інтеграція суспільства слабшає й розвивається аномія.

Так, якщо мова йде про атлетичне змагання, коли стремління до перемоги звільнене від дотримання інституційних правил і успіх оцінюється в термінах "виграшу", а не "виграш визначеним способом", використання незаконних, але технічно ефективних засобів одержує мовчазну санкцію. Кращому гравцеві футбольної команди супротивника нишком наноситься удар, борець, непомітно застосовуючи митецький, але незаконний прийом, виводить свого партнера з ладу; навчальні заклади, що потайки субсидують "студентів", чиї таланти майже цілком обмежені галуззю спорту8.

Таким є мікрокосмічне відображення соціального макрокосмосу.

Зрозуміло, цей процес не обмежується сферою спорту. Процес, що своїм результатом має перебільшення значення мети, породжує справжню деморалізацію, тобто деінституціоналізацію засобів, притаманний багатьом групам9, у яких відсутній досить високий ступінь інтеграції цих двох фаз соціальної структури. Надзвичайне значення в нашому суспільстві надається накопиченню багатства як символу успіху10, перешкоджає встановлення повністю ефективного контролю над використанням інституційно врегульованих способів придбання стану11. Обман, корупція, аморальність, злочинність, коротше кажучи, весь набір заборонених засобів стає все більш звичайним, коли значення, що надається стимульованій даною культурою меті досягнення успіху розходиться з інституційно координованим значенням засобів. Це положення має вирішальне теоретичне значення при аналізі доктрини, згідно з якою найчастіше антисоціальна поведінка виникає через біологічні потяги, що прориваються крізь обмеження накладені на людину суспільством. Різниця між цими двома концепціями – це різниця між вузько утилітарним тлумаченням, котре вважає, що людина ставить перед собою випадкові цілі, і аналізом, що виявляє обумовленість цих цілей характером основних цінностей даної культури12. Навряд чи ми можемо зупинитися у цьому пункті. Якщо ми хочемо розглянути питання про соціальну ґенезу різних коефіцієнтів і типів поведінки, що відхиляється від норми, характерної для різних суспільств, ми повинні звернутися до інших аспектів соціальної структури. До цих пір ми змалювали три ідеальних типи соціального порядку, утворених різними типами зв’язку між обумовленими культурою цілями та засобами їх досягнення. Виходячи з цих типів обумовлених культурою зв’язків, ми виявляємо п’ять логічно можливих, альтернативних способів пристосування або адаптації індивіда до умов, що існують у суспільстві або групі-носії даної культури13. Вони схематично показані у наступній таблиці, де (+), означає "прийняття", (–) – "усунення" і (±) – "відмова і заміна новими цілями та стандартами".

Перш ніж приступити до обговорення питання про зв’язок між цими альтернативними реакціями й іншими фазами соціальної структури, слід вказати, що особи можуть переходити від однієї альтернативи до іншої в міру залучення їх до різних видів соціальної діяльності. Ці категорії стосуються адаптації особистості до певної ролі за специфічних умов, а не до особистості в цілому. Аналіз розвитку цього процесу в різних сферах поведінки ускладнив би проблему настільки, що ми не змогли б розглянути її в рамках даної роботи. У зв’язку з цим ми зосередимо нашу увагу насамперед на економічній діяльності у широкому сенсі, на "виробництві, обміні, розподілі та споживанні товарів і послуг" в нашому конкурентному суспільстві, в якому багатство набуло символічного значення найвищого ступеню. Наше завдання полягає в тому, щоб розкрити деякі фактори, які мають вплив на індивіда, з тим щоб змусити його вдаватися до деяких із цих логічно можливих альтернативних реакцій. Вибір цих реакцій, як ми побачимо, далеко не випадковий. У будь-якому суспільстві пристосування типу I (підпорядкування, обумовлене культурою, цілями і засобам) є найбільш звичайним і поширеним. Якби справа йшла інакше, було б неможливо підтримувати стабільність і спадкоємність суспільства. Складна конфігурація устремлінь, як складова основа кожного соціального порядку, знаходить своє зовнішнє вираження в модальному поводженні членів цього суспільства, які підпадають під першу з наведених категорій. Поведінка в рамках загальновизнаної ролі, орієнтована на досягнення основних цінностей групи, є швидше правилом, а не винятком. Вже цей факт сам по собі дозволяє нам говорити про сукупність людей як про групу або суспільство.

Навпаки, пристосування типу IV (заперечення цілей і засобів) зустрічається найрідше. Люди, які "пристосовані" (або не пристосовані) у цьому сенсі, перебувають, чітко кажучи, в суспільстві, однак вони не належать до нього. У соціологічному сенсі вони є справжніми "чужинцями". Не поділяючи загальну орієнтацію, вони можуть бути віднесені до числа членів даного суспільства чисто фіктивно. Під цю категорію підпадають деякі види активності психопатів, психоневротиків, осіб, які страждають хронічними психічними розладами, вираженими у відході від реального світу у внутрішній світ хворобливих переживань, паріїв, відщепенців, гультіпак, бурлак, хронічних алкоголіків і наркоманів15. Ці особи в деяких сферах діяльності відмовляються від заданих культурою цілей, доходячи в полярному випадку до повного заперечення цілеспрямованої діяльності, а їх пристосування не узгоджується з інституційними нормами. Це не означає, що в деяких випадках джерелом їх поведінкового пристосування не є частково та сама соціальна структура, яку вони по суті справи відкинули, а також що їх існування в межах соціальної зони саме по собі не складає проблем для населення, орієнтованого на загальновизнані цінності.

Подібного роду "пристосування" має місце, оскільки йдеться про структурні джерела, у разі, коли цілі культури і інституційна­лізовані засоби їх досягнення повністю засвоєні особою й отримують з її боку позитивну емоційну й високу соціальну оцінку, однак інституціоналізовані способи, що дають відому можливість досягнення цих цілей, недоступні для цієї особи. У подібних ситуаціях виникає психологічний конфлікт двоякого роду, оскільки моральний обов’язок дотримання інституційних засобів вступає в протиріччя з тиском, що змушує вдатися до незаконних засобів (здатних забезпечити досягнення мети), і з огляду на те, що особа не має можливості використовувати законні і ефективні засоби. Конкурентний порядок підтверджується, проте індивідуум, що зазнав невдачі і постав перед непереборною перешкодою, якщо не може справитися з цим порядком, випадає з нього. Поразництво, квієтизм і самоусунення проявляються в психологічних механізмах втечі від дійсності, і неминуче ведуть до "втечі" від пред’явлених суспільством вимог. Це результат постійних невдач у прагненні досягти мети законними засобами і нездатності вдатися до незаконних способів внаслідок наявності внутрішньої заборони і інституціоналізованого примусу, причому в ході цього процесу вища цінність успіху як мети ще не відкинута. Конфлікт вирішується шляхом усунення обох елементів впливу – як цілей, так і засобів. Втечу завершено, конфлікт усунутий, індивідуум пристосувався до вимог суспільства.

Слід зауважити, що у випадках, коли невдача пов’язана з недоступністю ефективних інституційних засобів досягнення економічного або якого-небудь іншого високо цінного "успіху", можливі також пристосування типу II, III і V (нововведення, ритуалізм і заколот). Результат буде визначатися конкретними рисами особистості і тим самим конкретної культурної характеристики. Неадекватне пристосування особи до вимог суспільства може мати своїм результатом реакцію типу інновації, через яку конфлікт і переживання, пов’язані з невдачею у досягненні мети, усуваються шляхом відмови від інституційних засобів і збереження прагнення до досягнення успіху; крайня ступінь засвоєння інституційних вимог веде до ритуалізму, за якого мета відкидається, якщо знаходиться за межами досягнення, однак підпорядкування звичаям продовжує підтримуватися; заколот має місце у випадку, коли результатом невдачі або обмеженості перспектив є звільнення від пануючих стандартів, що веде до спроби ввести "новий соціальний порядок".

Предметом нашої уваги в даному випадку є незаконне пристосування. Воно пов’язане з використанням загальновизнаних, заборонених, але часто ефективних засобів досягнення щонайменше видимості обумовленого культурою успіху – багатства, влади і тому подібного. Як ми вже бачили, такого роду пристосування зустрічається у випадку, коли особа сприйняла визначені культурою акценти на цілі досягнення успіху, при цьому не засвоїла в повній мірі приписувані мораллю норми, котрі скеровують вибір засобів досягнення цього успіху, У зв’язку з цим постає питання: які фази нашої соціальної культури зумовлюють вибір особою подібного способу пристосування? Ми можемо досліджувати конкретний приклад, плідно проаналізований Ломаному16; в ньому міститься ключ до вирішення цього питання. Ломан показав, що спеціалізована зона пороку17 в північному предмісті Чикаго являє собою, "нормальну" реакцію на ситуацію, за якої засвоєний обумовлений культурою акцент на досягнення грошового успіху, але дуже мала можливість використовувати для досягнення цього успіху загальновизнані й узаконені засоби. Для проживаючих у цій зоні осіб, можливість вибору занять майже повністю обмежена областю фізичної праці. Якщо врахувати презирство, з яким у системі нашої культури відносяться до фізичної праці, і його корелят – престижу інтелігентної праці, стане ясно, що результатом такої ситуації є прагнення до інновації. Обмеження можливостей областю некваліфікованої праці і пов’язаний з цим низький дохід не можуть конкурувати в рамках загальновизнаних стандартів досягнення успіху з високим доходом, пов’язаним з експлуатацією організованого пороку.

У цій ситуації є два важливих моменти.

По-перше, така антисоціальна поведінка у відомому сенсі "викликається до життя" деякими загальновизнаними цінностями культури й класовою структурою, сполученою з різним доступом до законних можливостей, що додає престижу досягненню обумовлених культурою цілей. Відсутність високого ступеня інтеграції між засобами і цілями, як елементами культури" і дана класова структура, взяті разом, сприяють більшій частоті проявів антисоціальної поведінки в таких групах. Не менше значення має і друге положення. Звернення до першої з можливих реакцій, а саме до використання законних зусиль, обмежується тим фактом, що реальне просування у бік досягнення символів успіху по загальновизнаних каналах всупереч обстоюваній нами ідеології відкритих класів18, є відносно рідкісним і скрутним для тих, кому заважає недостатня формальна освіта і мізерні економічні ресурси. Домінуючий вплив існуючих у групі стандартів успіху приводить, внаслідок цього, до поступового витіснення законних, однак часто-густо неефективних спроб його досягнення і до все більшого використання незаконних, але більш-менш ефективних засобів аморального і злочинного характеру. Вимоги культури, які пред’являються до особи в подібному випадку, несумісні між собою. З одного боку, від неї вимагають, щоб вона орієнтувала свою поведінку в напрямку накопичення багатства, з іншого – їй майже не дають можливості зробити це інституційним способом.

Результатом такої структурної непослідовності є формування психопатичної особистості і (або) антисоціальна поведінка, і (або) революційна діяльність. Рівновага між обумовленими культурою засобами і цілями стає досить нестійкою у міру того, як посилюється акцент на досягненні цілей будь-якими засобами, що має значення для престижу. У цьому контексті Каноні втілює тріумф аморального інтелекту над запропонованим нормами моралі "банкрутством", коли канали вертикальної мобільності закриті або звужені19 в суспільстві, яке високо оцінює економічне процвітання і соціальний поступ для всіх своїх членів20.

Це останнє положення має першорядну важливість. З нього випливає, що якщо ми хочемо зрозуміти соціальні причини антисоціальної поведінки, то поряд з особливим акцентом на грошовому успіху, слід враховувати й інші фази соціальної структури. Багато випадків поведінки, що відхиляється від норми, породжуються не просто відсутністю можливостей або перебіль­шеним підкресленням значення грошового успіху. Порівняльна жорсткість класової структури, феодальний або кастовий порядок можуть обмежувати можливості подібного роду далеко за межами того, що має місце в американському суспільстві сьогодні. Антисоціальна поведінка набуває значні масштаби тільки тоді, коли система культурних цінностей звеличує, фактично вище всього, визначені символи успіху, загальні для населення в цілому, в той час як соціальна структура суспільства жорстко обмежує або повністю усуває доступ до апробованих засобів оволодіння цими символами для більшої частини того ж самого населення. Іншими словами, наша ідеологія рівності по суті справи спростовується існуванням груп і індивідуумів, котрі не беруть участь у конкуренції для досягнення грошового успіху. Одні й ті ж символи успіху розглядаються в якості бажаних для всіх. Вважається, що ці цілі перекривають класові відмінності, не обмежені ними, проте насправді соціальна організація обумовлює існування класових відмінностей у ступені доступності цих загальних для всіх символів успіху. Невдачі й подавлені устремління ведуть до пошуків шляхів для втечі з культурно обумовленої нестерпної ситуації; або бажання" не отримавши ролі задоволення, можуть знайти вираження в незаконних спробах опанувати домінуючими цінностями21. Характерне для Америки надання надзвичайного значення грошовому успіху і культивування честолюбства у всіх приводять таким чином до виникнення перебільшених тривог, ворожості, неврозів і антисоціальної поведінки.

Цей теоретичний аналіз можна поширити на пояснення мінливих співвідношень між злочинністю і бідністю22.

Бідність не являє собою ізольованої змінної. Вона включена в комплекс взаємозалежних змінних соціального та культурного характеру. Розглянута в такому контексті, бідність представляється у зовсім іншому аспекті. Бідність як така і супутнє їй обмеження можливостей самі по собі недостатні для того, щоб зумовити помітне підвищення коефіцієнта злочинної поведінки. Навіть часто згадувана "бідність серед достатку" не веде з необхідністю до такого результату. Тільки в тій мірі, в якій убогість і пов’язані з нею негаразди в конкурентній боротьбі за оволодіння цінностями, схваленими культурою для всіх членів даного суспільства, пов’язані з сприйняттям обумовленого культурою акценту на значення грошових накопичень як символу успіху, антисоціальна поведінка представляє собою "нормальний" результат. Так, з бідністю в набагато меншому ступені пов’язана злочинністю в південно-східній Європі, ніж у Сполучених Штатах. Можливості вертикальної мобільності в цих зонах Європи, очевидно, нижчі, ніж у нашій країні, так що ні бідність сама по собі, ні її поєднання з обмеженістю можливостей не достатні для пояснення відмінностей у кореляціях. Тільки в тому випадку, якщо ми будемо розглядати всю конфігурацію, утворену бідністю та обмеженістю можливостей, а також загальну для всіх систему символів успіху, ми зможемо пояснити, чому кореляція між бідністю і злочинністю в нашому суспільстві вища, ніж в інших суспільствах, де жорстка класова структура поєднується з різними для кожного класу символами просування.

Таким чином, у суспільствах, подібних нашому, тиск, здійснюваний прагненням до успіху, пов’язаному із завоюванням престижу, призводить до усунення ефективних соціальних обмежень у виборі заходів, застосовуваних для досягнення цієї мети. Доктрина "мета виправдовує засоби" стає провідним принципом діяльності у разі, коли структура культури зайво перевищує мету, а соціальна організація зайво обмежує можливий доступ до апробованих засобів її досягнення. Іншими словами, положення такого роду і пов’язана з ним поведінка відображає недостатність координації, існуючої в системі культури. Результати недостатньої інтеграції в цій області очевидні в сфері міжнародних відносин. Акцент на національній могутності не сполучається належним чином з незадовільною організацією законних, тобто певних і прийнятих в міжнародному масштабі засобів досягнення цієї мети. Результатом цього є тенденція до анулювання міжнародного права; договори стають клаптем паперу, "неоголошена війна" служить технічною плутаниною, бомбардування цивільного населення отримує раціональне обґрунтування23 абсолютно так само, як в подібній же ситуації у суспільстві розширюється застосування незаконних засобів у взаєминах між окремими особами.

Описаний нами соціальний порядок з неминучістю породжує це "прагнення до розпаду". Тиск, який чиниться цим порядком, діє в напрямку випередження конкурентів. Вибір засобів у межах інституційного контролю продовжує існувати доти, поки емоції, що підтримують систему конкуренції, тобто виникають з усвідомлення можливості випередити свого конкурента і тим самим викликати сприятливу реакцію з боку інших, поширюються на всі галузі людської діяльності, а не зосереджені виключно на досягненні кінцевого результату. Для підтримки стабільності соціальної структури необхідний рівномірний розподіл емоцій у відношенні складових її частин. Коли відбувається зрушення від задоволення самим процесом змагання убік стурбованості майже виключно успіхом у цьому змаганні, виникає напруга, що призводить до виходу з ладу регулюючої структури24. Разом з применшенням в результаті цього ролі інституційних імперативів виникає ситуація, схожа на ту, яку утилітаристи помилково вважають типовою для суспільства в цілому, коли розрахунок на очікувану вигоду і страх перед покаранням є єдиними результатами. У такого роду ситуації, як зауважив Гоббс25, насильство і обман стають єдиними чеснотами зважаючи на їх відносну ефективність для досягнення цілей, які для нього, звичайно, не виникали з системи культури,

Слід мати на увазі, що подані вище міркування викладені не в плані моралізації. Які б не були почуття автора або читача відносно етично бажаної координації цілей і засобів, як фаз соціальної структури, слід погодитися з тим, що недостатність такої координації веде до аномії. Оскільки однією з найбільш загальних функцій соціальної організації є створення основи для прогнозованого та регулювання поведінки людей, ефективність цієї функції все більше обмежується в міру того, як роз’єднуються зазначені елементи соціальної структури. У крайніх випадках прогнозованість повністю зникає і настає те, що з повною підставою можна назвати культурним хаосом або аномією.

Наш виклад, будучи коротким, разом з тим є і неповним. У нього не включено вичерпний розгляд різних структурних елементів, що привертають особу до тієї, а не до іншої альтернативних реакцій з числа можливих; не відкидаючи значення, ми залишили без розгляду фактори, що визначають конкретний розподіл цих реакцій; тут не були перераховані різні конкретні реакції, утворені комбінаціями специфічних величин, аналітичних змінних; ми опустили або лише побічно торкнулися питання про соціальні функції незаконних реакцій; ми не використали повною мірою "пояснювальні можливості" нашої аналітичної схеми шляхом дослідження більшого числа змінних, котрі показують у різних групах частоту поведінки, що відхиляється від норми і підкоряється правилам; в статті не було приділено достатньої уваги бунтівній поведінці, яка прагне до радикальної зміни соціального устрою; тут не було досліджено значення, яке конфлікт між нормами різних культур має для аналізу роз’єднання між обумовленими культурою цілями і інституційними засобами. Ми вважаємо, однак, що ці та інші суміжні проблеми можуть бути, піддані плідному аналізу на основі цієї схеми.

(Мертон Р. Социальная структура и аномия // Социология преступности (Современные буржуазные теории) Москва, 1966. Перев. с франц. Е. А. Самарской. Редактор перевода М.Н. Грецкий. Изд-во "Прогресс".)

Джерело доступу: http://conflictology.nm.ru/books/the_concept_of_anomy_merton.html

Тема 6. СОЦІОЛОГІЯ ОСВІТИ

1. Освіта як соціальний інститут. Соціальні функції освіти.

2. Соціологічний аналіз системи освіти України.

3. Шляхи реформування освіти в Україні.

4. Глобальні проблеми освіти в сучасному світі. Болонський процес.

Основні поняття: освіта, система освіти, інституціоналізація освіти, альтернативна освіта, функціональна неграмотність, безперервна освіта, соціальні принципи освіти, навчання, пізнання, самоосвіта, ідея національної школи.

Відповідь на перше питання слід розпочати із визначення поняття соціальний інститут й імплементувати його на освітню систему. При цьому слід звернути на просвітницькі, економічні, соціальні, культурні функції освіти та їх роль у розвитку суспільства. Розкрити зміст і роль освіти в житті суспільства. Охарактеризувати навчання як різновид соціокультурної діяльності.

У другому питанні дати соціологічний аналіз освіти в Україні, її систему, структуру, управління, розкрити зміст освіти як соціальної організації, загальні принципи побудови сучасної системи освіти, розкрити диференціацію сучасних освітніх закладів та стандарт освіти.

При підготовці відповіді на третє питання спробувати визначити основні проблеми розвитку освіти в Україні, можливі шляхи їх розв’язання, показати наявність різних ініціатив реформування освітньої галузі.

У четвертому питанні необхідно наголосити на тому, що освіта в Україні є складовою світової системи освіти, спробувати визначити глобальні виклики і проблеми удосконалення освіти, назвати основні параметри і завдання, які передбачені Болонським процесом. Визначте реалії і перспективи України на шляху інтеграції вищої освіти в європейський простір.

Готуючи тему практикуму, варто опрацювати матеріал поданий нижче.

Поиск по сайту: