Сучасні соціологічні теорії конфлікту

Проблема природи конфліктів, причин та умов їх виникнення, способів попередження та розв’язання в усі часи цікавила вчених, філософів, державних та громадських діячів. Перші спроби раціонального осмислення природи соціальних конфліктів належать ще давньогрецьким філософам.

Зокрема, Геракліт у своїх трактатах намагався обґрунтувати позитивну роль боротьби у процесі суспільного розвитку.

Цю думку у середньовіччі розвинув Фома Аквінський, зазначивши, що війни є припустимими у житті суспільства за умови, що їх санкціонує держава.

Однак, у часи Відродження великі гуманісти Т. Мор, Е. Ротер­дамський, Ф. Рабле, Ф. Бекон виступили з різким засудженням соціальних зіткнень і соціальних конфліктів. Е. Ротер­дамський зазначав наявність власної логіки у протіканні конфлікту, звертав увагу на складність примирення конфліктуючих сторін. Англійський філософ Ф. Бекон вперше всебічно проаналізував при­чини соціальних конфліктів, а також можливі способи їх подолання.

У XVII-ХІХ ст. з різкою критикою збройних конфліктів починають виступати англійські демократи (Д. Проплі). французькі просвітителі (Д. Дідро, Ж.Ж. Руссо, Вольтер), німецькі філософи (О. Кант. Г. Гегель).

Проблемі боротьби за існування присвячені дослідження англійського біолога Чарльза Дарвіна, який створив теорію еволюції. Головна ідея цієї теорії полягала у тому, що розвиток живої природи здійснюється за умов постійної боротьби за виживання. Ч. Дарвін обґрунтував механізм розвитку живої природи у вигляді природного відбору найбільш пристосованих для продовження життя видів.

Погляди Ч. Дарвіна у подальшому знайшли свій розвиток у різних галузях наукових досліджень, у тому числі – й у деяких соціологічних та психологічних теоріях конфлікту. Так, польсько-австрійський юрист Л. Гумілевич – один з найвідоміших представників соціального дарвінізму – висував наступні погляди на природу соціальних конфліктів:

– конфлікти є сутністю соціального прогресу;

– поділ суспільства на пануючих та підкорених є вічним;

– конфлікти сприяють єдності суспільства, виникненню більш широких об’єднань.

Цілісну і логічну концепцію конфліктів містить у собі соціологічна теорія К. Маркса. Визнаючи можливість, а за умов гострої класової боротьби – й необхідність соціальних конфліктів у суспільному житті. Маркс, однак, помилково вважав, що у майбутньому, коли буде ліквідовано приватну власність на засоби виробництва як основу антагоністичних суспільних відносин, розвиток суспільства носитиме безконфліктний характер.

У цілому ж, на початку XX століття соціологічна думка обґрун­тувала систему фундаментальних ідей соціології конфлікту, які окрес­лили її проблемне поле і не втрачають своєї актуальності й у наш час:

– конфлікт є нормальним соціальним явищем, оскільки природі самої людини притаманні біологічні, психологічні, соціальні та інші фактори, що неминуче породжують чисельні й різноманітні конфліктні ситуації;

– конфлікт виконує позитивні функції у процесі суспільного розвитку, сприяє утвердженню в суспільстві загальнозначущих соціальних норм та цінностей;

– протилежність між правлячою меншістю та керованою біль­шістю, яка є постійним джерелом конфліктів, є неминучою і вічною;

– залежність між економічними, політичними, соціокультур­ними змінами та конфліктними ситуаціями, що виникають внаслідок таких змін.

Своє подальше теоретичне обґрунтування соціологія конфлікту отримала у XX столітті, особливо у 50-і рр. коли у країнах Західної Європи та США почали посилюватись кризові явища. Всебічний соціологічний аналіз кризової ситуації, пошук шляхів запобігання її подальшого поглиблення розв’язання існуючих суспільних протиріч призводить до появи таких фундаментальних теорій, як концепція позитивно-функціонального конфлікту Л. Козера, теорія конфліктної моделі суспільства Р. Дарендорфа та загальна теорія конфлікту К. Боулдінга.

Розвиваючи ідеї класиків соціології конфлікту, американський соціолог Л. Козер у роботах "Функції соціальних конфліктів" (1956) та "Продовження дослідження соціального конфлікту" (1967) обґрун­товує свою теорію позитивно-функціонального конфлікту, де, на противагу домінуючій у той час концепції структурного функціо­налізму, що базувалась на ідеях гармонії, єдності та безконфліктного розвитку суспільства, доводить, що не існує соціальних груп без конфліктних відносин і, що конфлікти мають позитивне значення для функціонування соціальних систем та їх зміни. Стабільність суспільства, на його думку, залежить від кількості існуючих у ньому конфліктних відносин та типу зв’язків між ними. Чим більше конфліктів існує у суспільстві, тим більш складним є його поділ на групи, тим важче розколоти суспільство на два антагоністичних табори, що апріорі загрожує його єдності. Отже, чим більше неза­лежних один від одного конфліктів, тим міцнішою є соціальна єдність.

У якості постійного джерела соціальних конфліктів Л. Козер розглядає соціальну нерівність, що породжує напругу між індивідами і соціальними групами, зняття якої відбувається через різноманітні конфлікти.

Це визначення конфлікту є на сьогодні найбільш розповсюдже­ним у західній соціології, а теорія Л. Козера фактично стала науковим обґрунтуванням моделі побудови суспільства "конфліктного функціоналізму".

Вихідною засадою цієї теорії є засада ненасильницького розв’язання існуючих у суспільстві конфліктів. Проте, па думку Козера, ненасильницькі способи розв’язання конфліктів можуть бути ефективними лише у відкритих, демократичних суспільствах, де конфліктам дається вихід, що пом’якшує соціальну напругу. У тоталітарних, недемократичних суспільства – Л. Козер називає їх "закритими" – конфлікти можуть руйнувати соціальні зв’язки, призводити до революцій та інших соціальних потрясінь, носити деструктивний характер.

У середині 60-х рр. XX століття з обґрунтуванням нової теорії соціального конфлікту, яка отримала назву конфліктної моделі суспільства, виступив німецький соціолог Р.Дарендорф. Основні положення своєї теорії ним були викладені у роботах "Класи і класовий конфлікт в індустріальному суспільстві" (1959), "Елементи теорії соціального конфлікту" (1965), "Конфлікт і свободи" (1972) та ін. і зводяться до того, що будь-яке суспільство піддається соціальним змінам, які породжують соціальні конфлікти. Головну причину конфліктів він, як і Л.Козер, також вбачає у нерівності соціальних позицій людей (наприклад, у розподілі власності і влади), що зумовлює відмінність їх інтересів і виникнення соціальних протиріч. Адже нерівність соціальних позицій означає неоднаковий доступ до ресурсів розвитку індивідів, соціальних груп та спільнот. Звідси й протиріччя їх інтересів. Боротьба за володіння та розпорядження дефіцитними ресурсами, за лідерство, владу та престиж і зумовлюють неминучість конфліктів, які виступають як спосіб розв’язання протиріч.

Дарендорф розглядає конфлікти як джерело інновацій та соціальних змін, оскільки вони допомагають уникнути застою, консервації застарілих відносин, створюють у суспільстві постійну напругу, надають динаміки суспільним відносинам. За Дарендорфом, придушення конфлікту призводить до його загострення.

На відміну від Л. Козера, який вбачав у соціальних конфліктах суспільне благо і головне джерело поступального розвитку, а тому вважав, що слід свідомо стимулювати їх позитивні функції, Дарендорф стверджує, що конфлікти це не благо, а реальність, неминучий наслідок існуючих соціальних протиріч. Тому головне завдання полягає у тому, щоби контролювати конфлікт: він повинен бути легалізованим, інституційованим, розвиватися і розв’язуватися за існуючими у суспільстві правилами.

Наступний етап дослідження соціальних конфліктів закономірно був пов’язаний з перенесенням акцентів з вивчення причин та ролі соціальних конфліктів у житті суспільства на дослідження їх загальних структурно-динамічних показників і характеристик. Така потреба була зумовлена необхідністю пошуку ефективних засобів регулювання соціальних конфліктів, а також наявними відмінностями у емпіричних та теоретичних підходах до вивчення соціальних конфліктів, що склалися у рамках різних соціологічних шкіл. Це завдання блискуче було вирішено відомим американським соціологом і економістом К. Боулдінгом, який стояв у витоків формування загальної теорії конфлікту. В своїй роботі "Конфлікт і захист" (1963) він виходить з того, що більшість конфліктів мають спільні елементи і спільні риси у моделях свого розвитку, вивчення яких дозволяє зрозуміти феномен конфлікту у будь-якому конкретному вияві. Таке розуміння дає можливість суспільству ефективно контролювати і управляти розвитком конфліктів, передбачити їх можливі наслідки.

Ідеї Боулдінга отримали свій подальший розвиток у дослідженнях Крізберга, одного з найбільш авторитетних дослідників соціальних конфліктів, автора наукової моделі соціального конфлікту як системи структурно-динамічних показників, що виступають методологічною основою діагностики і регулювання різноманітних соціальних конфліктів

Суттєві зміни у концептуальному осмисленні конфліктів відбулися у 80-90 роки минулого століття, коли у США та інших розвинутих країнах інтенсивно розпочався процес їх інституціалізації – створення нормативно-правової бази процесу врегулювання соціальних конфліктів, що супроводжувався різким зростання попиту на послуги різноманітних посередницьких та консультаційних агентств. Головним завданням соціальних досліджень стає розробка теорії і практичних технологій розв’язання соціальних конфліктів. Усвідомлення такого завдання відбувається не тільки у соціології, а й у інших науках – соціальній психології, теорії міжнародних відносин. Ініціатором об’єднання зусиль представників різних наукових дисциплін стає Дж. Бертон – американський політик і дипломат, який очолив Центр аналітичного вивчення та розв’язання конфліктів Національного інституту миру при Університеті Дж. Мейсона (Вірджинія).

Бертон ставить за мету розробку загальної теорії розв’язання конфліктів на основі синтезу різноманітних класичних і сучасних концепцій конфлікту, теорії, яка може бути застосована на усіх рівнях соціальної взаємодії, від міжособистісного. до міжнародного. Опираючись, зокрема, на висновки теорії людських потреб, Дж. Бертон обґрунтовує положення про те, що головним джерелом усіх соціальних конфліктів є прагнення до задоволення базових потреб у: безпеці, ідентичності, визнанні, свободі тощо, які властиві як окремому індивідові, так і соціальним групам, суспільствам у цілому.

Теорія Дж. Бертона закладає основи нової дослідницької парадигми, яка передбачає розгляд конфлікту як багаторівневого феномену, елементами якого виступають, поряд із протиріччями у інтересах, цінностях і цілях, незадоволені базові потреби людей І соціальних груп, що дозволяє попереджувати виникнення конфліктів шляхом своєчасного розв’язання актуальних соціальних проблем.

Становлення української конфліктології лише тільки відбува­ється, оскільки у радянські часи офіційною науковою заперечувалось наявність при соціалізмі антагоністичних протиріч, а отже – й підґрунтя для виникнення конфліктів. Відповідно, й наукові дослід­ження конфліктологічної проблематики практично не проводились.

Процеси демократизації та ринкового реформування вивели на поверхню конфліктний потенціал українського суспільства, яке знаходиться на шляху усвідомлення своїх дійсних потреб, інтересів, цінностей. Це потребує динамічного та інтенсивного розвитку українського конфліктознавства, активного продукування та розповсюдження конфліктологічних знань серед найширших верств населення.

Поиск по сайту: