Тезаурус до теми № 2

Історія політико-психологічних поглядів поділяється на два періоди:

I. До виникнення психології як окремої науки (Платон, Арістотель, Н. Макіавеллі, М.Вебер та інші).

II. Після виникнення психології як окремої науки (біхевіоризм, психоаналіз, гуманістична психологія).

Однією з найбільш давніх категорій політичної психології є поняття «харизма»

(Харити – богині красі та витонченості. Від грецького – harisma – божий дар, благодать. В науку це поняття було введено М. Вебером, який виділив три типи легітимності влади: заснованої на традиціях, на праві (легально-раціональна), на харизмі).

Терміни інституціональна, квазі- чи псевдохаризма застосовується по відношенню до людей, які не відносяться до харизматичної категорії. Ці лідери мають послідовників і високий публічний резонанс, але вони іконні, а не харизматичні. Іконний лідер має всі необхідні для лідерства якості, але не прагне до радикальних змін і месіанського положення. Його підтримка не є потужною, але може бути широкою. Він не позбавлений виразності, але його образ – образ технократа, батька, хазяїна, а не лицаря.

Харизматичний лідер – «посланець Бога, втілення долі», свою закон­ність вбачає зверху; має потужний динамічний потенціал для соціальних змін, слідкує за субординацією; вимогливий і автократичний; тримає дистанцію: че­рез екстраординарні дії демонструє надприродні можливості; догматичний; фа­натичний до власних проектів; не терпить критики; згуртовує прибічників, які створюють феномен «групової думки» (переконаність у непогрішності, всемогутності, проникливості та правоті). «Він має інтенсивне суб’єктивне відчуття власної харизматичності і йому це приписують інші» (У. Шилзом).

Спроба операціоналізувати поняття харизми належить Уілнер. Вона виділила наступні компоненти цього явища. «Імідж лідера» (прибічники вірять в над’якості лідера або цінні в даній культурі). «Згода» (прибічники вірять ідеям лідера тому, що він їх висловив). «Згуртованість» (тому, що лідер дав команду). «Емоції» (прибічники віддані та довіряють).

Потреба в харизматичному лідері виникає тоді, коли: 1. Людям необ­хідне почуття безпеки, яке може забезпечити людина, що бере справу в свої руки. 2. Люди компенсують свої невдачі емоційною ідентифікацією з героєм. 3. Люди прагнуть уникнути відповідальності.

Проблема харизматичної влади полягає: у необхідності підтверджувати харизму; у наступниках (чи може соратник також бути надлюдиною); у якісній пропаганді. Відзначається аналогія між харизматичною владою та релігійним культом: «Месія», який знає, як треба; послідовники – «апостоли», «мученики»; супротивники – «єретики»; ідеологія – «святе писання». Така влада супроводжується вождізмом і вірою. Достоєвський Ф.М. у «Легенді про великого інквізитора» відзначив, що основою такої влади поряд із «таємницею» та «авторитетом» є «чудо».

Кожен, хто свідомо осягне природу власного несвідомого, здатний чини­ти харизматичний вплив на оточення. «Я» прагне до ідентифікації з харизматичністю архетипа (компонентна колективного несвідомого), а індивід при цьому відчуває надлюдські можливості (розширення своєї особистості за індивідуальні межі – психічна інфляція). Але це відчуття частіше ілюзорне, оскільки не «Я» підкорило архетипічні сили несвідомо, а навпаки. Тоді індивід перестає розвиватися і може бути роздавлений архетипічною маскою. К.Г. Юнг вважав, що в деяких випадках індивід може підкорити архетипічний образ. Тоді він стає «мана» – особистістю (харизматиком). Така особистість стає об’єктом архетипічних проекцій інших; в результаті сила збільшується, а вплив розширюється.

Архетип – це колективно успадковані форми сприйняття та розуміння. До архетипічних фігур відносяться мати, батько, дитина, правитель, священик, лікар, учитель, герой, злочинець тощо. За К.Г. Юнгом, несвідоме чоловіка персоніфікується в жіночому образі (anima), а жіноче в чоловічому (animus). Ці архетипічні форми можуть втілюватись в будь-якій архетипічній фігурі. Архетипічні ситуації включають народження, статеву зрілість, залицяння, статевий зв’язок, шлюб, смерть. Архетипічні символи складають матеріал міфології, релігії, мистецтва, снобачень. Архетипічні ідеї є абстрактними версіями символічних тем.

Формула героїчного міфа є однією з базисних у колективному несвідомо­му та має істотне значення у створенні харизматичності політичного лідера. По­літтехнологи виділяють таку послідовність героїчного міфа: політичний лідер активно заявляє про себе в період нестабільності. Джерелом порушень є шкідник. Виявлення шкідника та встановлення рівноваги має здійснити герой. Віднайти героя можна лише через серію випробувань: конкуренція, взаємодія з масовою аудиторією. Посвята полягає у зобов’язанні подолати кризу. Далі – протиставлення «свої – чужі», яке є засобом мобілізації масової політичної свідомості. Процес подолання перешкод героєм включає персонажі, які заважають і допомагають. Ритм у долі героя (зміна втрат і здобутків) є значущим параметром героїчного міфа. Фіналом міфа є відхід героя і його канонізація, яка створює очікування наступного виконавця ролі героя.

Зупинимося коротко на характеристиці архетипів, зумовлених візантійською компонентою менталітету українців.