Поняття та значення місця проживання

Місце проживання має істотне значення для здійснення і захисту прав фізичної особи, забезпечення стабільності цивільних відносин. Так, місце проживання боржника або кредитора може мати значення для встановлення місця виконання зобов'язань, якщо воно не передбачено законом чи договором (ст. 532 ЦК), місця відкриття спадщини (ст. 1221 ЦК), для визнання особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою (ст. 43, 46 ЦК).

Тому ст. 29 ЦК спеціально присвячена цьому питанню. Згідно цій нормі місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Слід зазначити, що ця норма ЦК ґрунтується на положенні ст. 33 Конституції України, згідно якому кожний, хто законно знаходиться на території України, має право вільно пересуватися, обирати місце перебування і проживання.

Варто звернути увагу на те, що ст. 33 Конституції розрізняє місце перебування громадянина і місце його проживання.

Місце перебування фізичної особи – це те місце, де вона знаходиться тимчасово (готель, санаторій, притулок тощо).

Місце проживання фізичної особи – це місце, де громадянин постійно чи переважно проживає (як власник будинку чи квартири; як наймач чи піднаймач житла; як член сім’ї власника, наймача тощо або на іншій підставі, встановленій законодавством, у будинку-інтернаті для інвалідів, громадян похилого віку тощо).

Фізична особа може проживати постійно у якомусь одному місці. Але вона може мати кілька місць проживання (частина 6 ст. 29 ЦК). У такому випадку правове значення має встановлення тієї обставини, у якому з цих місць проживання вона вчинила юридично значиму дію (склала заповіт, уклала договір тощо) щодо наслідків якої виникла суперечка.

З метою забезпечення умов для стабільності цивільних відносин та виконання фізичними особами обов’язків щодо інших суб’єктів права встановлена їхня реєстрація за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування.

Реєстрацію фізичних осіб за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування слід відрізняти від прописки. Якщо прописка ґрунтується на так званій “дозвільчій системі” і мала метою певні обмеження вибору місця проживання, переміщення громадян тощо, то призначення реєстрації – фіксувати перебування фізичної особи у вільно обраному нею місці проживання чи перебування.

Оскільки нормативні акти про прописку є такими, що суперечать Конституції України, громадяни, прописані за місцем проживання, вважаються такими, що пройшли реєстрацію. Відмова у реєстрації (яка не має конститутивного значення, але зберігає значення доказу при встановленні місця проживання) може бути оскаржена у судовому порядку.

Можливість обрання місця проживання залежить від віку та стану психічного здоров’я фізичної особи.

Самостійно реалізувати це право може фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, за винятком обмежень, які встановлюються законом (частина 2 ст. 29 ЦК).

Тут варто звернути увагу на певне розходження у підходах до вирішення цього питання у ЦК та СК, який взагалі не передбачає можливості роздільного проживання неповнолітніх з їхніми батьками, усиновлювачами, опікунами. Проте, перевагу мають норми ЦК, як головного закону, що визначає цивільний статус фізичної особи (частина 1 ст. 9 ЦК).

Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визнається місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Батьки, що проживають роздільно, визначають, з ким з них буде проживати дитина, шляхом угоди між ними. У випадку суперечки спір вирішує суд, виходячи з інтересів та з урахуванням думки дітей (ст. 160 СК).

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

3. Визнання громадянина безвісно відсутнім. Оголошення грома­дянина померлим.

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою служить, насамперед для захисту майнових інтересів відсутньої особи й інтересів осіб, з якими вона знаходиться в цивільних відносинах.

Гарантією від необґрунтованого визнання безвісно відсутньою є те, що рішення про визнання особи безвісно відсутньою, виносить лише суд. До того ж ст. 43 ЦК України максимально точно встановлює умови при яких фізична особа може бути визнана безвісно відсутньою, передбачаючи, що для цього необхідно, щоб протягом одного року в місці її постійного проживання (ст. 20 ЦК України) не було відомостей про місце її перебування. У випадку неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що слідує за тим, у якому були отримані такі відомості, а у випадку неможливості установити цей місяць - перше січня наступного року.

Варто звернути увагу на те, що закон розрізняє поняття: 1) “фізичної особи, місце перебування якої невідомо”; 2) “фізичної особи, визнаної безвісно відсутньої” (ст. 44 ЦК України).

Розходження між ними полягає в тому, що безвісно відсутня фізична особа вважається лише з моменту вступу в силу рішення суду про визнання її такою. З моменту звернення заявника чи органа опіки і піклування до нотаріуса з відповідною заявою особа вважається такою, місце перебування якої невідомо.

На перший погляд, може показатися, що фізична особа може вважатися такою, місце перебування якої невідомо, уже з моменту одержання останніх відомостей від неї. Проте такий висновок суперечить частини 2 ст. 44 ЦК України, що зв'язує правові наслідки з заявою зацікавленої особи чи органа опіки і піклування до нотаріуса.

Над майном фізичної особи, визнаної судом безвісно відсутньою, а також фізичної особи, місце перебування якої невідомо, після того, як нотаріус по останньому місцеві проживання такої особи опише приналежне йому майно, встановлюється опіка.

Опікун над майном фізичної особи, визнаної безвісно відсутньою, чи фізичної особи, місце перебування якої невідомо, приймає виконання цивільних обов'язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, керує цим майном у її інтересах.

За заявою зацікавленої особи опікун над майном фізичної особи, визнаної безвісно відсутньою, чи фізичної особи, місце перебування якої невідомо, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов'язані утримувати, погашає зобов'язання, термін виконання яких настав і т.п.

При необхідності постійного керування майном воно передається за рішенням суду в довірче керування (ст. 1032 ЦК України). Керуючий вправі відповідно до такого договору робити будь-як дії в інтересах відсутнього власника. При цьому угоди керуючий укладає від свого імені, указуючи, що діє, як керуючий майном. Керуючий має право на винагороду, передбачену договором, і право на відшкодування необхідних витрат за рахунок доходів від використання майна, але, у свою чергу, несе відповідальність за неналежну опіку у відношенні до майна (ст. 1042 – 1043 ЦК України).

Закон передбачає також інші наслідки визнання громадянина безвісно відсутнім: припиняється дія виданого ним доручення (ст. 248 ЦК України); шлюб з особою визнаної безвісно відсутньою, розривається в органах РАЦС (ст. 107 СК України) і ін.

Опіка над майном припиняється у випадку скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у випадку появи фізичної особи, місце перебування якої було невідоме.

Для цього необхідним є дотримання наступних умов:

1) фізична особа, яку було визнано безвісно відсутньою, з'явилася чи отримані відомості про місце її перебування;

2) мається заява цієї особи чи іншої зацікавленої особи;

3) скасування постанови рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою (ст. 44, 45 ЦК України).

Аналогічні умови повинні бути дотримані у випадку появи фізичної особи, місце перебування якої було невідоме (крім скасування постанови рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, оскільки такого рішення в цьому випадку не було).

Скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також поява фізичної особи, місце перебування якої було невідоме, є також підставою для припинення договору про довірче керування. Якщо шлюб був розірваний, то він може бути відновлений органом РАЦС за спільною заявою подружжя за умови, якщо жоден з них не уклав новий шлюб (ст. 118 СК України).

Якщо особа, визнана безвісно відсутньою, чи місце перебування якої невідомо, не з'явилася і не подає про себе відомостей, це тягне оголошення фізичної особи померлою.

Згідно ст. 46 ЦК України фізична особа може бути оголошено судом померлою, якщо в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона зникла при обставинах, що загрожували їй смертю чи маються підстави, за яких припускається її загибель від певного нещасного випадку - протягом шести місяців. Особа, що пропала безвісти в зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років із дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до закінчення цього терміну, але не раніш спливу шести місяців.

Отже, ЦК України передбачає кілька строків, що мають правове значення для визнання особи померлою:

-3 роки – загальний строк;

-2 роки з дня закінчення воєнних дій – у випадку, якщо особа пропала безвісти в зв'язку з воєнними діями;

-6 місяців - якщо особа пропала безвісти при обставинах, що загрожували їй смертю чи маються підстави, які дають можливість припускати її загибель від певного нещасного випадку (при катастрофах, стихійних лихах і т.п.);

-термін, визначений судом, але не менше шести місяців – у залежності від конкретних обставин.

Фізична особа оголошується померлою із дня набуття законної сили рішення суду про це. Фізична особа, що пропала безвісти при обставинах, що загрожували їй смертю чи якщо маються підстави, припускати її загибель від певного нещасного випадку чи в зв'язку з воєнними діями, може бути оголошено померлою із дня її можливої смерті.

Оголошення особи померлою, проводиться судом у порядку, аналогічному порядку визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

При цьому варто враховувати те, що підставою для оголошення особи померлою є не факти, що підтверджують її загибель, а обставини, що дають підставу припускати смерть такої особи. Тому оголошення судом особи померлою необхідно відрізняти від установлення факту смерті особи у визначений час і при визначених обставинах у випадку відмовлення органів РАЦС зареєструвати смерть, якщо від цього факту залежить виникнення, зміна чи припинення особистих чи майнових прав фізичних чи юридичних осіб.

Оскільки оголошення фізичної особи померлою базується на презумпції смерті цієї особи, правові наслідки оголошення фізичної особи померлою прирівнюються до правових наслідків, які настають у випадку смерті (ст. 47 ЦК України). Це означає, що після оголошення фізичної особи померлою, відкривається спадщина (ст. 1220 ЦК України), утриманцям призначається пенсія, шлюб припиняється (ст. 104 СК України).

Оскільки оголошення фізичної особи померлою базується на презумпції, а не на факті смерті, ЦК передбачає міри, спрямовані на забезпечення інтересів фізичної особи, оголошеної померлою, якщо вона виявиться живою. Зокрема, спадкоємці такої особи не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини. Для забезпечення виконання цієї вимоги нотаріус, що видав спадкоємцю свідчення про право на спадщину на нерухоме майно, накладає на нього заборона відчуження (ст. 47 ЦК України).

Якщо фізична особа, оголошена померлою, з'явилася чи якщо отримані відомості про місце її перебування, суд за місцем перебування цієї особи чи суд, що ухвалив рішення про оголошення її померлою, за заявою цієї особи чи іншої зацікавленої особи скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи померлою (ст. 48 ЦК України). Скасування раніше винесеного рішення про оголошення особи померлою є підставою для анулювання запису про її смерть у книзі запису актів цивільного стану.

На підставі такого рішення фізична особа, оголошена померлою, має право вимагати від особи, яка володіє її майном, повернення цього майна чи відшкодування його вартості. Але задоволення цих вимог залежить від того, чи збереглося майно в натурі, а також від підстав переходу його до інших осіб. Зокрема, якщо майно збереглося і безоплатно перейшло до кого-небудь після оголошення фізичної особи померлою, воно підлягає поверненню, за винятком майна, придбаного при набувальній давнині, а також грошей і цінних паперів на пред'явника. Особа, до якої майно перейшло за оплатним договором, зобов'язана повернути його, якщо буде встановлено, що на момент знаходження цього майна вона знала, що фізична особа, оголошена померлою, жива. У випадку неможливості повернути майно в натурі особі, оголошеній померлою, відшкодовується вартість цього майна.

Якщо майно фізичної особи, оголошеної померлою перейшло у власність держави, Автономної Республіки Крим чи територіальної громади і було реалізовано ними, то такій особі повертається сума, отримана від реалізації цього майна.

В інших випадках майно чи його вартість поверненню не підлягає.

При поверненні майна фізичній особі, оголошеної померлою, вона має право вимагати від того, хто володів майном, повернення чи відшкодування отриманих ним доходів з відрахуванням зроблених необхідних витрат на майно. Питання про долю поліпшень майна, зроблених тим, хто володів майном, вирішується в залежності від того, чи можна відокремити ці поліпшення без ушкодження майна. Якщо поліпшення можна відокремити, той, хто володів майном, вправі залишити їх за собою. Якщо відділення їх неможливе, власник майна має право вимагати компенсації витрат на поліпшення майна. При цьому зазначені витрати оцінюються, як такі, що не перевищують розмір збільшення вартості майна.

Шлюб громадянина, оголошеного померлим, може бути відновлений органами РАЦС за спільною заявою подружжя, якщо жоден з них не уклав новий шлюб (ст. 118 СК України).

Для задоволення зазначених вимог і повернення майна чи виплати зазначених сум, час появи фізичної особи, оголошеної померлою, значення не має.

Поиск по сайту: