Особливості цивільно-правового статусу фізичної особи –підприємця

Згідно зі ст. 42 Конституції України кожна людина має право на заняття підприємницькою діяльністю, не забороненою законом. Поняття підприємницької діяльності закріплене в Господарському кодексі України, відповідно до якого підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, яка здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Проте варто мати на увазі, що в Конституції право на заняття підприємницькою діяльністю закріплено як елемент правоздатності, тобто, як загальна абстрактна можливість. Для того, щоб реалізувати це право, фізична особа повинна мати бізнесдієздатність (здатність займатися підприємницькою (комерційною) діяльністю, яка, як вже згадувалося вище, є важливим елементом дієздатності фізичної особи.

Умови існування бізнесдієздатності визначає ст. 50 ЦК України, яка встановлює, що право на здійснення не забороненої законом підприємницької діяльності має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Таким чином, самостійно займатися підприємницькою діяльністю може не кожна фізична особа, а лише така, яка досягла 18 років (повноліття) і не обмежена в дієздатності (ст. 34, 36 ЦК України).

Фізичним особам, які бажають займатися підприємницькою діяльністю і досягли 16 років, спочатку необхідно одержати письмову згоду на реєстрацію, як підприємця, від батьків (усиновлювачів), опікуна чи органу опіки і піклування. При наявності зазначеної згоди така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому випадку вона набуває повну цивільну дієздатність з моменту державної реєстрації її як підприємця (ч. 3 ст. 35 ЦК України).

Крім того, в інших випадках надання повної дієздатності (емансипації) особам, що не досягли 18 років, вони набувають її в повному обсязі, у тому числі, і бізнесдієздатність. Таким чином, якщо згідно з ч. 2 ст. 34 ЦК України особа уклала шлюб до досягнення 18 років, вона визнається цілком дієздатною і може самостійно займатися підприємницькою діяльністю.

Ст.ст. 50, 35 ЦК України не згадують про значення членства у виробничому кооперативі для виникнення бізнесдієздатністі, однак, мабуть, членство в кооперативі особи, яка досягла 16 років, за аналогією з трудовим договором, може бути підставою надання повної цивільної дієздатності.

Деякі категорії громадян обмежені в бізнесдієздатності. Наприклад, обмежене право на заняття підприємницькою діяльністю депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади й органів місцевого самоврядування і т.п.

Наявність бізнесдієздатності саме по собі недостатньо для набуття статусу підприємця. Необхідною умовою здійснення підприємницької діяльності [5] є державна реєстрація фізичної особи як підприємця.

Господарський кодекс України передбачає тільки загальну норму щодо державної реєстрації фізичної особи як суб'єкта господарювання. Частиною 4 ст. 58 ГК України передбачено, що громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подають реєстраційну картку встановленого зразка, що є водночас заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера громадянина - платника податків та інших обов'язкових платежів і документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію. Державна реєстрація суб'єктів господарювання здійсюється у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законом. Разом з тим, оскільки з 1 липня 2004 року набув чинності Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» від 15 травня 2004 року, то втратила силу Постанова КМУ “Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності» від 25 травня 1998 року.

Державна реєстрація фізичних осіб - підприємців - це засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру. Порядок проведення державної реєстрації фізичних осіб – підприємців включає, зокрема: перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці; перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації; внесення відомостей про фізичну особу - підприємця до Єдиного державного реєстру; оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.

Державна реєстрація фізичних осіб - підприємців здійснюється державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи – підприємця, для чого фізична особа, яка має намір стати підприємцем, подає заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця.

Підставами для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи - підприємця є: невідповідність відомостей, які вказані у реєстраційній картці на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця, відомостям, які зазначені у документах, що подані для проведення державної реєстрації; наявність обмежень на зайняття підприємницькою діяльністю, щодо фізичної особи, яка має намір стати підприємцем; наявність в Єдиному державному реєстрі запису, що заявник є підприємцем. Відмова у проведенні державної реєстрації фізичної особи - підприємця з інших підстав не допускається. Відмову у проведенні державної реєстрації фізичної особи - підприємця може бути оскаржено у суді.

Фізична особа, що займається підприємницькою діяльністю, втрачає це право з моменту припинення дії державної реєстрації, її анулювання і т.п.

Якщо фізична особа почала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права заперечувати дані договори на тій підставі, що вона не є підприємцем. Суд при рішенні спору може застосувати до даних договорів правила про зобов'язання, пов'язані з підприємницькою діяльністю (ч. 3 ст. 50 ЦК України).

Як установлює ст. 51 ЦК України, до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються норми, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом чи не випливає із суті відносин.

Звідси можна зробити такі висновки:

По-перше, правосуб'єктність індивідуального підприємця практично прирівнюється до правосуб'єктності юридичних осіб - комерційних організацій.

По-друге, до підприємницької діяльності фізичної особи застосовуються норми загального цивільного законодавства (Цивільного кодексу України) і норми спеціального законодавства – Господарського кодексу України. Однак, положення останнього не можуть застосовуватися до тих випадків підприємницької діяльності, які досить повно і конкретно урегульовані ЦК (наприклад, правила купівлі-продажу й інших договорів досить повно викладені в главі 54 ЦК України, і тому відповідні зобов'язання підприємців можуть регулюватися ГК України в тій частині, що не урегульована нормами ЦК України). Крім того, не виключене прийняття спеціальних законів, з метою більш детальнішого врегулювання певних відносин, як в наведеному випадку з державною реєстрацією фізичних осіб.

По-третє, нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, не застосовуються у випадках, якщо це випливає із самої суті відносин. Наприклад, не застосовуються норми про цивільну дієздатність юридичної особи (ст. 92 ЦК України), про філії і представництва (ст. 95 ЦК України) і т.п.

Обсяг цивільно-правової відповідальності фізичної особи-підприємця визначений в ст. 52 ЦК України Фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Фізична особа - підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.

Разом з тим приведена норма не визначає підстави й умови відповідальності. Тому при з'ясуванні підстав і умов відповідальності фізичної особи-підприємця варто звертатися до норм глави 51 ЦК України. Для визначення обсягу відшкодування збитків існує два критерії: а) вартість усього майна підприємця; б) вартість майна підприємця, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнення. У першу чергу, стягнення по виконавчих документах звертається на кошти боржника у вітчизняній і іноземній валюті і на інші цінності, у тому числі, на ті, що знаходяться в банках і інших кредитних установах. Кошти, виявлені в боржника, вилучаються судовими виконавцями, на кошти й інші цінності, що знаходяться на рахунках чи на збереженні в банківських установах і інших кредитних організаціях, накладається арешт. Через відсутність у боржника коштів, достатніх для задоволення вимог кредиторів, стягнення звертається на інше майно, що належить боржнику, за винятком майна, на яке відповідно до закону не може бути звернене стягнення. Боржник вправі вказати ті види чи предмети майна, на які варто звернути стягнення в першу чергу.

На деякі види доходів громадян стягнення не може бути звернено. До них відносяться виплати по відшкодуванню шкоди, заподіяної здоров'ю, у результаті смерті годувальника, допомога в зв'язку з народженням дитини і т.п., а також вихідна допомога, виплачувана при звільненні працівника.

Фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, тобто виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) може бути визнана банкрутом у порядку, встановленому законом “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 14 травня 1992 року (в редакції від 30.06.99 року). Банкрутство - визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Фізична особа-підприємець може добровільно оголосити себе банкрутом, але для цього йому необхідна згода всіх його кредиторів. У випадках визнання банкрутом підприємця вимоги до нього кредиторів по зобов'язаннях, пов'язаних з підприємницькою діяльністю, поєднуються з вимогами по його особистих зобов'язаннях про стягнення аліментів, відшкодування шкоди і т.п. Усі ці вимоги задовольняються за рахунок майна, що належить підприємцю, на яке може бути звернене стягнення. При цьому, вимоги кредиторів кожної наступної черги задовольняються тільки після повного розрахунку з кредиторами попередньої.

Після завершення розрахунків з кредиторами громадянин-підприємець, визнаний банкрутом, звільняється від подальшого виконання вимог кредиторів, що були заявлені після визнання громадянина-підприємця банкрутом, за винятком вимог кредиторів щодо відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю громадян, вимог щодо стягнення аліментів, а також інших вимог особистого характеру, які не були задоволені в порядку виконання постанови господарського суду про визнання громадянина-підприємця банкрутом або які погашені частково чи не заявлені після визнання громадянина-підприємця банкрутом, можуть бути заявлені після закінчення провадження у справі про банкрутство громадянина-підприємця відповідно в повному обсязі або в незадоволеній їх частині в порядку, встановленому цивільним законодавством України.

Цивільний кодекс (ст. 54 ЦК України) окремо передбачає ситуації, коли фізична особа - підприємець визнана безвісно відсутньою, недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена або якщо власником майна, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, стала неповнолітня чи малолітня особа. В цих випадках орган опіки та піклування може призначити керуючого цим майном, з яким укладається договір про управління цим майном. При здійсненні повноважень щодо управління майном управитель діє від свого імені в інтересах особи, яка є власником майна. У договорі про управління майном встановлюються права та обов'язки управителя.

Орган опіки та піклування здійснює контроль за діяльністю керуючого майном відповідно до правил про контроль за діяльністю опікуна і піклувальника.

Поиск по сайту: