РОЗВИТОК ВЧЕННЯ ПРО ІНФЕКЦІЙНІ ХВОРОБИ

ПОСІБНИК

З ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ

ЗМІСТ

І. Загальна частина

1. Розвиток вчення про інфекційні хвороби

2. Класифікація інфекційних хвороб

3. Улаштування і режим інфекційної служби

4. Основи профілактики інфекційних хвороб

- Епідемічний процес

- Вчення про імунітет

- Епідеміологічне обстеження осередку.

- Профілактичні та протиепідемічні заходи в осередку

- Імунопрофілактика інфекційних хвороб

5. Лабораторні та інструментальні методи діагностики

6. Принципи лікування хворих на інфекційні хвороби

Догляд за інфекційними хворими

ІІ. Захворювання переважно з фекально-оральним механізмом передачі

1. Черевний тиф. Паратифи А і В

2. Шигельоз

3. Холера.

4. Ботулізм

5. Єрсиніози

6. Ротавірусний гастроентерит

7. Поліомієліт

ІІІ. Захворювання переважно з повітряно-крапельним механізмом передачі

1. Гострі респіраторні вірусні інфекції

2. Інфекційний мононуклеоз

3. Менінгококова інфекція

ІV. Захворювання переважно з трансмісивним механізмом передачі

1. Малярія

V. Захворювання переважно з рановим та інокуляційним механізмом передачі

1. Вірусні гепатити В, С, Д

2. ВІЛ-інфекція

3. Сказ

4. Бешиха

5. Правець

6. Лептоспіроз

VІ. Захворювання переважно з множинним механізмом передачі

1. Туляремія

2. Сибірка

3. Бруцельоз

4. Токсоплазмоз

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

РОЗВИТОК ВЧЕННЯ ПРО ІНФЕКЦІЙНІ ХВОРОБИ

Інфекційні хвороби існують так довго, як і саме життя. Кількість людей, які померли від цих хвороб, не піддається ніякому підрахунку. Можна стверджувати, що загинуло у багато разів більше, ніж від таких соціальних і природних лих, як війни, голод, повені, пожежі, землетруси, разом узятих.

Час від часу виникали спустошливі епідемії. Вражаючою за масштабами і наслідками була епідемія чуми в ХVІ ст., яка має історичну назву "чорна смерть". Вона знищила біля 25 млн населення Європи та 13 млн жителів Китаю. У ХVІІІ ст. від натуральної віспи загинула десята частина населення Землі. На роки першої світової війни (1914-1918рр.) припала тяжка епідемія грипу, яка вразила понад 500 млн чоловік, з них померли близько 20 млн.

Описи клінічної картини поворотного тифу, дизентерії, правця, бешихи та інших захворювань можна знайти в працях Гіппократа (460-377рр. до н.е.); чуми. поліомієліту, малярії – у давньогрецьких (ІV-ІІ ст. до н.е.), а натуральної віспи – у старовинних китайських рукописах (ХІІ ст. до н.е.).

Попередньо виникнення інфекцій пов'язували зі шкідливим впливом особливих міазмів – хвороботворних "випарів" – у повітря. Лише талановитий італійський лікар Джіроламо Фракасторо у ХVІ ст. обгрунтував і сформулював учення про контагії та контагіозні хвороби, передбачивши відкриття мікроорганізмів. Він уважав, що збудником заразних хвороб є невидимі, але дуже активні живі істоти і що ці хвороби передаються від хворої до здорової людини. Вчення про контагіозні хвороби продовжував розвивати український лікар Д. Самойлович, який рахував, що збудниками інфекційних хвороб (чуми) є дрібні живі істоти.

Наукова історія інфекційних хвороб починається із середини ХІХ ст., коли німецький лікар Гуфеланд запропонував термін "інфекційні хвороби" (від латинського слова infectio – заражати), який здобув міжнародне визнання, та було доведено, що причиною цих хвороб є мікроорганізми. Відкриття мікроорганізмів (перша половина ХІХ ст.) – збудників інфекційних хвороб – ознаменувало справжній переворот у медицині того часу. Особливий внесок в розвиток вчення про інфекційні хвороби належить Л.Пастеру,

Р. Коху, І.І. Мечнікову, Г. Мінху, Д. Івановському та багатьом іншим закордонним та вітчизняним вченим.

Успіхи мікробіології сприяли тому, що інфекційні хвороби, які раніше розглядалися, як внутрішні, були відокремлені в самостійну наукову дисципліну. В 1894 р. була відкрита кафедра інфекційних хвороб при Військово-медичній академії у Петербурзі.

Особливий внесок в розвиток інфекційних хвороб внесли і російські та українські вчені: одеський лікар О.О. Мочутковський в 1876 р. при самозараженні кров'ю хворого висипним тифом, довів, що збудник знаходиться у крові хворого. Г.Н. Мінх у 1877р. таким же шляхом довів заразність крові хворих епідемічним поворотним тифом, висловив припущення про можливість передачі збудника кровосисними членистоногими. Своє життя провів в Одесі видатний клініцист-інфекціоніст, мікробіолог і епідеміолог

В.К. Стефанський (1867-1949рр.), автор цінних праць з чуми, прокази, дифтерії.

Н.Ф. Філатов звернув увагу на інфекційний мононуклеоз, в 1885р. виділив його серед інших аденитів. В 1886р. ученик С.П. Боткіна, Васильєв описав лептоспіроз і виділив його в самостійну хворобу. І.І. Мечніков, ученик Пастера, організував (1886р) в Одесі першу пастеровську станцію, де проводились щеплення проти сказу. С.П. Боткін в 1887р. ретельно описав "катаральну жовтуху" (хвороба Боткіна), вказав на її інфекційне походження, встановив її зв'язок з цирозом печінки і можливість безжовтяничного перебігу. Видатний вчений Л.В. Громашевський (1887-1980рр) відкрив закономірності поширення інфекційних хвороб, створив класифікацію інфекційних хвороб.

Завдяки досягненням науки і планомірній профілактичній роботі вдалось ліквідувати деякі інфекційні хвороби (натуральну віспу). Але й сьогодні заразні хвороби, а нараховується їх майже 1 500, залишаються однією з найчастіших причин смерті та інвалідності. Вони займають перше місце серед причин тимчасової втрати працездатності. З'явилась низка невідомих раніше хвороб – ВІЛ-інфекція, геморагічні гарячки Ебола, Марбурга. Отже, попри деякі успіхи в боротьбі з інфекційними хворобами, вони зберігають свою актуальність.

Поиск по сайту: