Методичні рекомендації вчителям щодо ефективного використання заохочень у виховній роботі

Ø У процесі формування особистості школяра використовуйте заохочення як важливий метод стимулювання поведінки дітей певної вікової категорії. Дослідження психологів засвідчують, що діти молодшого шкільного віку більше схильні до заохочення, ніж старшого. Це пояснюється тим, що в перших спостерігається потреба в схваленні їхніх учинків. Хоча учні середнього й старшого шкільного віку теж не байдужі до позитивної оцінки своєї поведінки, однак слід враховувати й те, що вчинок, за який відзначено молодшого школяра, не завжди потребує заохочення, якщо його здійснив учень старшого шкільного віку

Ø Використовуючи заохочення у вихованні школярів, ураховуйте їхні індивідуальні особливості, рівень їхньої самооцінки. Найбільш потребують заохочень невпевнені, сором’язливі діти із заниженою самооцінкою. Спрямовуйте його на вдосконалення дитини. Відзначаючи успіхи в діяльності і поведінці дітей, виховуйте в них упевненість у собі, прагнення зробити ще більше.

Ø Використовувати метод заохочення варто обережно, адже він не завжди відіграє позитивну роль. Значно знижується авторитет заохочувального впливу, якщо заохочуваний цього не заслужив; він не має по­зитивного впливу, якщо не підкріплюється колективною думкою; учні, які звикли бути в центрі уваги, ставляться до нього байдуже і, навпаки, дитина, яка звикла бути непомітною, потребує схвалення; велику роль відіграє вікова особливість школярів у реагуванні на заохочувальний уплив.

Ø Прагніть до об’єктивності в процесі використання заохочувального впливу. Непідкріплене справжніми успіхами заохочення негативно впливає і на заохочуваних (перехвалю­вання розвиває в учнів самозадоволення, має місце протиставлення окре­мих учнів колективу), і на навколишніх (незаслужена похвала підриває довіру до вчителя).

Додаток К

«Мовні кліше» наукового стилю

Спеціальні функціонально-синтаксичні засоби зв’язку, що вказують на:

– послідовність розвитку думки («спочатку, насамперед, потім, по-перше, по-друге, отже тощо»);

– перехід від однієї думки до іншої («перш ніж вказати на, слід розглянути, перейдемо до аналізу, звернімося до, розглянемо, зупинимось на..., розглянувши..., необхідно зупинитись на необхідно розглянути тощо);

– заперечення («проте, тимчасом, але, в той час як, тим не менше, аж ніяк тощо»);

– причинно-наслідкові зв’язки («тому, завдяки цьому, відповідно до цього, внаслідок цього, крім того, до того ж, у зв’язку з тим, крім того»);

– наведення аргументів («утім, у той час, як; поряд з тим, у результаті, відповідно до тощо);

– результат, висновок («отже, значить, як висновок, підсумовуючи, слід сказати, таким чином, варто зазначити, аналіз підтверджує, на завершення, слід підкреслити, є підстави стверджувати; на основі цього ми переконуємось в тому, що тощо»).

Іменники з абстрактним значенням, а також віддієслівні іменники («дослідження, розгляд, вивчення, з’ясування, встановлення, апробування, визначення, впровадження» тощо);

Зворотні дієслова, пасивні конструкції, що обумовлені необхідністю підкреслити об'єкт дії, предмет дослідження (наприклад, «У даній статті розглядаються...», «Передбачено виділити додаткові кошти...»).

Вживання складених сполучників підрядності «завдяки тому, що», «між тим як», «тому що», «замість того, щоб», «з огляду на те, що», «зважаючи на те, що», «внаслідок того, що», «після того, що», «в той час як» та ін.

Використання похідних прийменників: «протягом», «відповідно до...», «у результаті», «на відміну від...», «поряд з...», «у зв'язку з».

Вживання вставних слів і словосполучень для позначення ступеня достовірності повідомлення, завдяки таким словам певний факт можна подати:

як достовірний («дійсно, насправді, зрозуміло»), припустимий («треба гадати, як видно»), можливий («можливо, ймовірно»). Вказівка на джерело повідомлення, автора висловленої думки чи якогось виразу («за повідомленням», «за відомостями», «на думку», «за даними», «на нашу думку» тощо).

Ведення викладу від третьої особи: замість «я» використовується форма першої особи множини, вираз авторства через «ми» дає змогу відобразити власну думку як думку певної групи людей, займенник «ми» та його похідні якомога краще передає й відтінює ці тенденції (наприклад «на нашу думку, на наш погляд, ми вважаємо..»).

Використання конструкцій з невизначено-особовими реченнями («Спочатку проводять відбір фактів для аналізу, а потім встановлюють їх закономірний прояв...»).

Вживання форми викладу від третьої особи («Автор вважає, автор висловлює припущення, автор переконливо доводить...»).

Використання речень з пасивними дієприкметниками («Розроблений комплексний підхід до вивчення...»), в якому відпадає потреба у фіксації суб'єкта дії, що тим самим дає змогу уникати в науковому тексті особових займенників.

Відображення зв’язку з попередніми частинами інформації (“Як уже зазначалося, як показав аналіз, як було сказано вище, доречно, враховано, у процесі опрацювання належних питань, як згадувалось вище...”).

Вживання пояснень, уточнень, виділень окремого (“Наприклад, так, зокрема, а саме, іншими словами, точніше кажучи, причому, притому..”

Введення узагальнюючої інформації (“Розглянемо випадки, наведемо приклад, продовжимо аналіз, з’ясуємо відношення...”).

Додаток Л

Поиск по сайту: